Розділ ііі. Проблема підстави кримінальної відповідальності співучасника злочину

Успішне відправлення правосуддя передбачає з’ясування ролі кожного із співучасників у вчиненому ними злочині і покарання, тотожного вчиненим особою діям.

Питання підстави кримінальної відповідальності співучасника злочину є надзвичайно важливим та дискусійним в межах кримінального права. Панівним підходом до цієї проблеми серед науковців є визнання складу злочину підставою кримінальної відповідальності співучасників. Але оскільки співучасть передбачає об’єднання зусиль кількох осіб задля вчинення одного злочину, а дії співучасників, окрім виконавця, індивідуально не утворюють складу злочину, то це передбачає низку особливостей.

Неможливість індивідуальних дій співучасників утворити склад злочину стало передумовою до виділення вченими так званого «загального складу злочину», що, в свою чергу, обумовило виділення співучасті в окремий інститут. Одним із перших ідею «загального складу злочину» обстоював Таганцев М.С., наголошуючи на солідарній відповідальності співучасників: кожен відповідає за дії всіх, і всі відповідають за дії кожного відповідно. Згідно концепції «загального складу злочину», дії кожного із співучасників, лише у своїй сукупності здатні утворити склад злочину. Цієї ж думки притримуються такі вчені як О.А Арутюмов та Абакумова. [¹⁵]

Але така позиція суперечить українському законодавству, перш за все, Конституції, в Ст. 61 якої вказано, що юридична відповідальність особи носить індивідуальний характер, а отже, кожна особа несе відповідальність лише за дії, вчинені нею безпосередньо. [¹⁶] Але стосовно співучасті це положення можна застосувати лише до виконавця.

Тим не менш, це ж положення закріплено і в ст. 29 Кримінального кодексу України, де конкретизується характер відповідальності кожного із співучасників: виконавець несе відповідальність лише за вчинені ним дії, в той час як організатор, підбурювач та пособник несуть відповідальність як за свої дії, так і за дії, скоєні виконавцем. Також, в ст.29 законодавець стверджує, що в разі вчинення виконавцем незакінченого злочину інші співучасники підлягають кримінальній відповідальності за співучасть у незакінченому злочині [⁵]

Раніше вже зазначалося, що відносно підстави кримінальної відповідальності співучасників існує дві теорії: акцесорна та теорія самостійної відповідальності кожного із співучасників за вчинене.

В першій теорії увага акцентується на тому, що склад злочинів за співучасті виконується саме і лише виконавцем. При цьому склад злочинів іншими учасниками не виконується. Тобто підставою відповідальності співучасників є дії, скоєні виконавцем за їхньої допомоги.

Щодо іншої теорії, то ключовим моментом в ній є те, що співучасть розглядається як окрема інституція, виражена в Кримінальному кодексі та ст. 61 Конституції України. Згідно з цією теорією, кожен співучасник злочину своїми власними діями формує індивідуальну підставу для притягнення до кримінальної відповідальності. Кожна особа, що діє спільно з іншими особами при вчиненні злочину, створює підставу лише для особистої кримінальної відповідальності. Тому для притягнення співучасника до відповідальності необхідно довести наявність у його діях складу злочину залежно від тієї ролі, яку він виконує у злочині. [¹⁵]

У вітчизняному законодавстві та кримінальному законі превалює позиція, згідно якої усі співучасники ( організатори, пособники і підбурювачі ) несуть відповідальність за злочин, скоєний виконавцем, при чому їхні дії належить кваліфікувати за тією ж статтею Особливої частини, що і дії виконавця, але з обов’язковим посиланням на відповідну частину ст. 27.

Проте теорія загального складу злочину давала б можливість притягнути співучасників до кримінальної відповідальності при ексцесі виконавця — скоєння злочину, що не є охопленим умислом інших співучасників. За цим же принципом, в разі не притягнення до відповідальності виконавця, інших співучасників також не можна притягнути до неї. Прихильники цієї акцесорної теорії також вважають, що моментом вчинення злочину кожним із співучасників є вчинення виконавцем дії, яка спрямована на злочинний наслідок. Але слід зазначити, що дана теорія не є основою кримінального закону. Кримінальне законодавство України виходить із принципу індивідуальної відповідальності.[¹⁶]

Теорія індивідуальної відповідальності дозволяє співучасникам уникнути відповідальності при ексцесі виконавця. Також за цією теорією всі ознаки, які характеризують особу співучасника, ставляться у вину лише йому навіть за умови, що вони були відомі іншим співучасникам злочину. Обставини, що обтяжують відповідальність і передбачені Особливою частиною КК України, як ознаки злочину, що впливають на кваліфікацію дій виконавця, ставляться у вину лише співучаснику, якому було про них відомо. Співучасники, яким про них не було відомо і які не усвідомлювали їх існування відповідальності за них не несуть. Стосовно ж моменту вчинення злочину кожним із співучасників, то згідно з теорією індивідуальної відповідальності, ним є час, коли кожен із співучасників здійснив дію чи дії, передбачені їхньою роллю у злочині.

Якщо ж за добровільної відмови співучасників від виконання своєї ролі у запланованому злочинному діянні, даного діяння та його потенційних наслідків вдалося уникнути, то ці особи звільняються від кримінальної відповідальності. Добровільна відмова може бути здійснена як за допомогою активних дій, так і пасивним чином ( невиконання своєї ролі ). [⁵] У випадку, коли один із співучасників повідомляє правоохоронні органи про те, що готується або вчиняється певний злочин, також має місце добровільна відмова співучасника. ( ст. 31 КК України )