Групи кровІ

Знання груп крові потрібно для її переливання. При значних втратах крові, анеміях, опіках, отруєннях лише своєчасне переливан­ня крові може врятувати життя людини чи тварини.В основі розподілу крові на групи лежить наявність в еритроци­тах аглютиногенів (антигенів), позначених латинськими буквами А і В, а в плазмі або сироватці аглютинінів (антитіл), позначених грець­кими буквами а і ß.

 

це- иммуногенетич. особенности крови, определяемые наследственнообусловленным сочетанием антигеннов эритроцитов; не изменяются в течение всей жизни животного(человека). Г. к. позволяют объединять животных одного биол. вида в определ. группы по сходству антигенових крови. Г. к. начинают формироваться в раннем периоде эмбрионального развития под влияниемаллельных генов, к-рые определяют особенности эритроцитарных антигенов. Принадлежность к той илииной Г. к., помимо эритроцитарных антигенов (агглютиногенов, факторов А и В), зависит и отобнаруживаемых в плазме крови факторов а и B (антител, или агглютининов). При взаимодействииодноимённых агглютиногенов и агглютининов (напр., А+a, В + B) происходит склеивание эритроцитов(гемагглютинация) с их последующим гемолизом. Такое взаимодействие, обусловливающее групповуюнесовместимость крови, возможно только при переливании крови иной группы. Для установления Г. к. уживотных используют стандартные сыворотки — реагенты, содержащие только по одному маркированномуантителу на определ. антиген. Для определения Г. к. стандартную сыворотку смешивают (на предметномстекле) с исследуемой кровью. Испытуемая кровь относится к той Г. к., с сывороткой к-рой не произошлаагглютинация. Реакцию агглютинации используют при определении Г. к. у птиц и свиней. Реакциюконглютинации и особенно гемолиза применяют при определении Г. к. у кр. рог. скота. Антигены Г. к.обозначают заглавными буквами лат. алфавита (А, В, С,... Р, Кит. д.) в соответствии с междунар.номенклатурой. Полное написание формулы Г. к. учитывает как антигены эритроцитов, так и антителасывороток. У кр. рог. скота известно 12 систем Г. к., охватывающих ок. 100 антигенов, у свиней — 15 системГ. к. и ок. 50 антигенов, у лошадей — 7 систем и 26 антигенов, у овец — 7 систем и 28 антигенов.Разнообразные сочетания антигенов создают десятки и сотни разновидностей Г. к. у животных одного вида.Все Г. к. качественно равноценны, но групповые различия должны обязательно учитываться припереливании крови и пересадках тканей и органов. В животноводч. практике генетич. системы Г. к.используются для контроля происхождения животных, при анализе генетич. структуры пород, стад и родств.групп. Ведутся поиски возможных генетич. связей Г. к. с хозяйственно полезными признакамисельскохозяйственных животных.

Резус-фактор

(Rh-фактор), система антигенов, содержащихся в эритроцитахживотных (человека) независимо от групп крови; впервые обнаружен у макак-резус (отсюда назв.). Р.-ф.передаётся по наследству как доминантный признак; попадая в организм животного, способениммунизировать его, вызывая образование Rh-антител, и реагировать с ними. Сыворотка крови, содержащаяRh-антитела, используется для определения Р.-ф. в крови, учёт к-poro, как и групп крови, обязат. условиепри переливании крови. Кровь животных, эритроциты к-рых содержат Р.-ф., наз. Rh-положительной (Rh+);если в эритроцитах нет Р.-ф.,— Rh-отрицательный (Rh—). Если перелить кровь Rh+ животному, несодержащему Р.-ф., то у него образуется Rh-антитела (агглютинины и гемолизины). Повторное введениекрови Rh+ может вызвать агглютинацию эритроцитов и тяжёлые осложнения (гемотрансфузионный шок).Особенность Rh-реакции — медленное развитие и позднее проявление (через 1—2 ч после переливания).Лечение животных с Rh+ — кровопускание с последующим введением крови Rh—. При беременностиматери Rh — плодом Rh+ P. ф. плода проникает через плаценту в кровь матери (обезьяны, кролики, крысы),вызывая образование Rh-антител, к-рые поступают в кровь плода и вызывают гемолиз или агглютинацию егоэритроцитов (гемолитич. болезнь плода, причина мертворождаемости). Если плацента не пропускает кплодам материнские антитела (кобылы, свиноматки), они накапливаются в молозиве. После родов смолозивом матери антитела попадают в организм детёныша, разрушают его эритроциты, вызываягемолитич. болезнь новорождённого, к-рого можно спасти, срочно перелив ему кровь и вскармливая первые24—36 ч молозивом от др. маток.

ЛІМФА

Лімфа — рідка тканина організму, світло-жовтуватого кольору, що знаходиться в лімфатичних судинах і вузлах.За складом вона подібна до крові. Питома вага її 1,023-1,025. Кількість білків у лімфі 3-4\%, тоді як у крові 6-8\%. Осмотичний тиск та рН майже такі, як і в крові.

З формених елементів у лімфі є лімфоцити, моноцити та еозино­філи. Склад її не постійний і змінюється залежно від обміну речовин. Так, після прийняття їжі лімфатичні судини кишок наповнюються емульгованим жиром і стають подібними до судин з молоком, чому і називаються молочними.

Основною функцією лімфи є повернення білків з міжклітинної та міжтканинної рідини у кров. Вона бере участь у перерозподілі води, утворенні молока, сприяє виведенню з організму продуктів обміну.

Утворення лімфи залежить від гідростатичного тиску в капілярах та їх проникності, а також від онкотичного тиску крові.

Речовини, які підвищують проникність ендотелію капілярів, на­зиваються лімфогенними. До них належать гістамін, альбумози, пеп­тони, жовч, екстракти з м'язів. Багато гістаміну є в отрутах бджоли й оси, тому укуси їх супроводжуються набряками.

Введення в кров глюкози, гіпертонічних розчинів солей також під­силює лімфоутворення, тому що вони підвищують осмотичний і гідро­статичний тиск крові. При підвищенні онкотичного тиску в капілярах, який залежить від кількості білків, лімфоутворення зменшується.

Об'єм міжклітинної рідини збільшується і при скороченні м'язів. Причина цього — підвищення кров'яного тиску з дальшим посилен­ням ультрафільтрації, з одного боку, і збільшенням проникності капі­лярів під впливом продуктів обміну, з другого.

Білки, жири, вуглеводи, кисень, вітаміни, вода, макрота мікроеле­менти з капілярів надходять у міжклітинну рідину, а звідти в клітини.

Міжклітинна рідина виконує роль посередника між кров'ю і клітина­ми організму. Отже, вона утворюється з складових частин крові та про­дуктів обміну. Міжклітинна рідина постійно рухається. Одна частина її проникає у венозну частину капілярів, де гідростатичний тиск менший порівняно з тиском в артеріальних капілярах, а друга — в лімфатичні ка­піляри і далі в лімфатичні судини, де вона називається лімфою 

По ходу лімфатичних судин розміщені спеціальні утворення овальної форми — лімфатичні вузли. Зовні вони вкриті сполучнотка­нинною капсулою, від якої в середину відходять трабекули, між яки­ми знаходиться ретикуло-ендотеліальна тканина. Лімфатичні вузли виконують захисну функцію. Тут відбувається фільтрація лімфи, знешкоджуються токсини, утворюються лімфоцити, які знищують мік робів.

При багатьох інфекційних хворобах лімфатичні вузли збільшу­ються в об'ємі.

ФІЗІОЛОГІЯ СЕРЦЯ

Властивості серцевого м'яза

Серцевий м'яз належить до поперечносмугастих м'язів. Він має такі самі властивості, як і скелетні м'язи, а саме: збудливість, провід­ність і скоротливість. Крім того, серцевий м'яз характеризується ав-томатією. Але ці властивості мають деякі особливості.

Збудливість серцевого м'яза змінюється під час його роботи. З під­силенням скорочення збудливість м'яза зменшується. Під час систоли він повністю втрачає збудливість і не відповідає на подразнення. Цей період прийнято називати абсолютною рефрактерністю. Під кінець скорочення м'яза збудливість поступово підвищується. Це відносна рефрактерність. Далі збудливість стає більшою від нормальної. Це період екзальтації. До початку наступного скорочення збудливість повертається до норми. Така циклічна зміна збудливості має важ­ливе значення для забезпечення ритмічної роботи серця. Абсолют­на рефрактерність серцевого м'яза значно довша, ніж у скелетних м'язах, тому міокард не здатний до тривалих тетанічних скорочень, що сприяє ритмічності його роботи. Слід зазначити, що збудливість усіх м'язових волокон серця однакова, а в скелетних м'язах є волокна з різною збудливістю.

Провідність збудження у серцевому м я­зі характеризується тим, що збудження, яке виникає в одному м'я­зовому волокні, поширюється на всі інші волокна цього м'яза, з'єд­нані містками протоплазми. Це стосується окремо м'язових волокон передсердь і шлуночків, бо вони ізольовані фіброзною перегородкою і з'єднуються між собою тільки пучком Гіса. Збудження поширю­ється переважно по волокнах Пуркін'є, які контактують з м'язовими волокнами міокарда. Швидкість проведення збудження різними еле­ментами серцевого м'яза неоднакова. Вона пристосована до забезпе­чення послідовної роботи серця, тобто до першочергового скорочен­ня передсердь, а потім шлуночків.

Скоротливість. Останнім часом встановлено, що серцевий м'яз не є структурним синцитієм, а складається з окремих м'язових клі­тин — міоцитів, що з'єднуються між собою проміжними дисками. За­вдяки цим тісним контактам збудження надходить до міокарда дуже швидко, тому серцевий м'яз скорочується майже одночасно. Таке скорочення називається функціональним синцитієм.

Серцевий м'яз скорочується відповідно до закону «все або ні­чого». Тобто, коли до м'яза надходить стимул порогової сили, він максимально скорочується — віддає «все», а якщо сила подразника підпорогова, то м'яз на нього не реагує — «нічого» не відбувається. М'яз серця не завжди скорочується з однаковою сплою, що зумовле­но впливом трофічних нервів, а також ступенем розтягнення волокон міокарда. Чим більше розтягується міокард при наповненні порож­нин серця кров'ю, тим сильніше він скорочується. Сила скорочень міокарда шлуночків також зростає пропорційно підвищенню резис­тентності в артеріальних судинах.

Автоматія серцевого м'яза забезпечується його провідною систе­мою, що складається з вузлів м'язового походження. За будовою ці спеціальні м'язові елементи відрізняються від власне серцевого м'яза. Вміст глікогену в них значно більший, ніж у міокарді, саркоплазми теж більше, але міофібрил та поперечної смугастості менше. Вузли провідної системи генерують і проводять збудження, завдяки чому відбувається ритмічне скорочення міокарда навіть тоді, коли серце денервоване або позбавлене зв'язків з організмом. Якщо серце, яке знаходиться поза межами організму, забезпечити поживною рідиною, збагаченою киснем, то воно продовжуватиме ритмічно працювати ще деякий час. Ізольоване серце жаби, занурене в рідину Рінгера-Локка, у холодильній камері може працювати понад дві доби. Російський фі­зіолог О. Кулябко в 1902 р. відновлював роботу серця теплокровних тварин і людини через 20 год після їх смерті. Таким чином, стиму­ли, за рахунок яких серце скорочується, автоматично зароджуються і поширюються у провідній системі. Вузли цієї системи ізольовані від міокарда сполучною тканиною.

Головним вузлом є синусний, який було описано в 1907 р. Кейтом і Флаком. Він знаходиться у правому передсерді біля устя порожнис­тих вен. Його елементи безпосередньо зв'язані з волокнами міокарда передсердя (рис. 13). Головним його вважають тому, що він зумовлює: автоматичне зародження імпульсів, які поширюються на передсердя і забезпечують їх скорочення; нормальний ритм роботи серця (саме тому його називають вузлом, «водієм» ритму); послідовну роботу сер­ця, тобто скорочення передсердьА а потім шлуночків. Ці властивості синусного вузла можна виявити за допомогою лігатур Станніуса, що описані у практикумах з фізіології сільськогосподарських тварин.

З передсердь збудження переміщується на другий вузол провід­ної системи — атріовентрикулярний, що знаходиться на правій пе­регородці між передсердями та шлуночками. Він описаний у 1906 р. Ашоффом і Таваром. його продовженням є пучок Гіса, описаний ним у 1893 р., цей пучок ділиться на дві ніжки, що йдуть по внутрішній поверхні шлуночків і переходять у волокна Пуркін'є (описані ним у 1845 р.). Останні контактують з власне м'язовими волокнами серця. Ці волокна особливо численні в міокарді жуйних і коней. Таким чи­ном, збудження, поширюючись по провідній системі, передається на міокард.

Усім елементам провідної системи властивий автоматизм, сила якого зменшується з віддаленням від синусного вузла до верхівки серця. Так, в атріовентрикулярному вузлі сила автоматизму менша, ніж у синусному. Коли виходить з ладу синусний вузол, то збуджен­ня зароджується в атріовентрикулярному вузлі. Воно забезпечує роботу серця, але в сповільненому ритмі з порушенням послідовності скорочень передсердь і шлуночків (рис. 14), у цьому випадку вони скорочуються одночасно, тому що збудження від цього вузла одно­часно надходить до передсердь і шлуночків.

Якщо вийде з ладу і атріовентрикулярний вузол, то збудження буде зароджуватись у пучку Гіса, але у більш повільному ритмі.

Імпульси, що зароджуються у синусному вузлі, надходять до атріовентрикулярного вузла дещо з запізненням— після закінчення скорочення передсердь. До м'язових волокон шлуночків ці імпульси надходять тоді, коли останні вже заповнені кров'ю і готові до скоро­чення. Завдяки волокнам Пуркін'є всі м'язові волокна серця скоро­чуються одночасно. Скорочення обох шлуночків також відбувається синхронно, на відміну від передсердь — праве скорочується трохи ра­ніше від лівого, оскільки в ньому знаходиться синусний вузол.

Синусний та атріовентрикулярний вузли іннервуються блукаю­чими та симпатичними нервами, які змінюють ритм роботи серця за рахунок команд з довгастого та спинного мозку, де розміщені ядра вказаних нервів. Ці ядра контролюються вищими відділами цен­тральної нервової системи.