31. Охарактеризуйте проблеми досягнення ідентичності в сучасній україні та росії

Розвиток незалежної української держави чи не на перший план висуває проблему формування української колективної ідентичності. Україна опинилася перед вибором – стати «зручною територією» чи «демографічним ресурсом», які поглинуть або Росія, або Європа; чи утверджувати спільноту-державу, здатну осмислити власну історію і самостійно створювати образ свого майбутнього. У першому випадку питання ідентичності залишаться невикористаними, оскільки розчиняться у вже сформованих концептах. У другому випадку ми зможемо на рівні з іншими суб’єктами глобальних проекцій розпоряджатися своїм соціокультурним капіталом, відтак, залишитися самими собою. Питання про ідентичність українців залишається відкритим. Проте, від нього залежить майбутнє – держави, нації, громадян, співвітчизників. Кризовий характер ідентифікаційного процесу виник в умовах різкого переходу від одного типу соціально-політичного життя до іншого, від залежного, але чітко визначеного існування за загальнозрозумілих уявлень щодо характеру суспільного ладу до невизначеної ситуації з необхідністю суспільного та індивідуального вибору. Ця ситуація створила у свідомості людей суперечливість, що полягає в пошуку свого місця між старими й новими формами буття, врівноваженні двох протилежних полюсів свідомості. Наслідком цього є множення нових неетатистських форм проявів кризи ідентичності, які являють собою неабияку перешкоду на шляху до загальнонаціонального об’єднання населення України в умовах існуючої політичної системи. Низка об’єктивних чинників, що утруднюють завдання самоідентифікації в Україні, випливає з її поліетнічності і полікультурності. Йдеться, по-перше, про закоріненість російської ідентичності в український ідентифікаційний простір, фактичне домінування поза західноукраїнським регіоном російської мови. По- друге, про різновекторність ідентичності регіонів – Східного і Західного. По- третє, про неврегульованість проблем колишніх депортованих, зокрема, кримських татар, для яких обстоювання власної ідентичності є питанням відновлення історичної справедливості. По-четверте, про складність етноконфесійної ситуації, пов’язану з відновленням легального статусу греко- католицької та української автокефальної православної церков і посиленням на Разом з тим, згідно з останнім переписом населення, в Україні майже на 3 млн. зменшилася кількість росіян, але кількість російськомовного населення не зменшилася, навіть зафіксовано деяке її зростання. Це свідчить, зрозуміло, не про масовий відтік росіян з України – такі масштабні міграційні процеси були б зафіксовані, а про зрушення в процесах самоідентифікації населення. Ті громадяни українського походження, які в силу обставин раніше зараховували себе до росіян, тепер вважають для себе за краще бути українцями, хоча і продовжують спілкуватися російською мовою.

32. Які закономірності формування нових форм поведінки (з позиції класичного біхевіоризму).

Загалом біхевіористи тяжіли до експериментального підтвердження своїх гіпотез щодо людської поведінки саме на тваринах, та й серед останніх обирали навіть не мавп, а голубів і пацюків - що й давало змогу оминати певні ускладнення, пов´язані із запереченням внутрішнього світу людини. Формула «стимул-реакція», яку біхевіористи пропагували як пояснювальний принцип поведінки, передбачала, що з людини можна виліпити що завгодно, якщо давати їй відповідні стимули, позитивно підкріплювати певні реакції

Джон Уотсон сформулював кредо біхевіоризму: «Предметом психології є поведінка». Він вважав, що аналіз поведінки повинен мати суто об´єктивний характер і обмежуватися ззовні спостережуваними реакціями (усе, що не можна об´єктивно реєструвати, поза сумнівом, тобто думки, свідомість людини неможливо вивчити, їх не можна виміряти, зареєструвати). Усе, що відбувається всередині людини, дослідити неможливо, тобто людина постає як «чорний ящик». Об´єктивно вивчити, реєструвати можна тільки реакції, зовнішні дії людини і ті стимули, ситуації, які ці реакції зумовлюють. Отже, з позиції біхевіоризму особистість - це все те, чим володіє індивід, і його можливості щодо реакцій (навички, соціально регульовані інстинкти, соціалізовані емоції + здатність до пластичності, щоб утворювати нові навички + здатність утримання, збереження навичок) для пристосування до середовища, тобто особистість - організована і відносно стійка система навичок. Вони становлять основу стабільної поведінки. Навички пристосовані до життєвих ситуацій, зміна ситуації зумовлює формування нових навичок і таким чином нових форм поведінки.

Згідно з теорією соціального вчення Дж. Роттера, соціальну поведінку можна описати за допомогою таких понять:

• • поведінковий потенціал - кожна людина володіє певним набором дій, поведінкових реакцій, що сформувалися впродовж життя;

• • на поведінку впливає суб´єктивна вірогідність її очікувань, з якою, на думку людини, буде певне підкріплення після певної поведінки в певній ситуації (якщо людина вважає, що існує висока імовірність того чи іншого підкріплення в цій ситуації, вона швидше засвоює необхідну поведінку, яка відповідає ситуації й підкріпленню);

• • на поведінку людини впливає характер підкріплення, його цінність для людини (різні люди цінують і віддають перевагу різним підкріпленням: хтось більше цінує похвалу, пошану з боку інших, хтось - гроші, або більш чутливий до покарання тощо);

• • на поведінку людини впливає її «локус контролю»: - екстернал або інтернал, відчуває вона себе «пішаком» чи вважає, що досягнення її мети залежить від власних зусиль.

33. Яке співвідношення біогенетичних і біхевіорістских ідей в психології?

Біогенетична теорія звертає основну увагу на біологічні детермінанти розвитку, з яких виводяться або з якими співвідносяться соціально -психологічні властивості. Сам процес розвитку трактується головним чином як дозрівання, стадії якого універсальні. Типи розвитку і варіації вікових процесів виводяться з генетично обумовлених конституціональних типів.

Біхевіористична теорія - це спроба вивчити і пояснити людську поведінку. Теоретичним підґрунтям виступили вчення І. П. Павлова (1849-1936) і його дослідження функціонування півкуль головного мозку та Д. Уотсона (1878-1958) і його погляд на біхевіоризм як на об'єктивну експериментальну галузь природничих знань, в якій розглядається поведінка людей, набутість їх реакцій.

Усвідомлення всієї складності та багатогранності психічного розвитку людини та прагнення науковців пояснити його зміст призвели до розробки ряду теорій людського розвитку. Кожна з них аналізує важливі аспекти становлення особистості, однак жодній не вдалося описати психічний розвиток людини у всій складності й багатоманітності. Для аналізу та диференціації змісту цих теорій беруться до уваги наступні проблемні аспекти.

Аналізуючи теоретичні погляди, які пояснюють розвиток людини, можна виділити такі підходи:

біогенетичний, в центрі уваги якого знаходяться проблеми розвитку людини як індивіда, наділеного певними антропологічними властивостями, що проходить різні стадії дозрівання по мірі реалізації філогенетичної програми в онтогенезі (біогенетичні теорії С.Холла, М.Гетчинсона, психоаналітичний підхід З.Фройда);

Не стільки сім'я соціалізує дитину, скільки дитина сама соціалізує оточуючих її близьких, підкоряє їх собі, намагається сконструювати зручний і приємний для себе світ...

Д.Б. Ельконін

соціогенетичний - акцент на вивченні процесів соціалізації людини, засвоєння нею соціальних норм і ролей, набуття соціальних установок і ціннісних орієнтацій (теорії научіння Дж.Уотсона, Б.Скіннера, А.Бандури), згідно яким набуття людиною різних форм поведінки відбувається шляхом научіння;