Розділ 3. Діяльність угкц у 1989-1991 рр.

Кінець 1989 – початок 1990 рр. ознаменувався загостренням боротьби усіх регіонів західної України між греко-католиками і православними за культові споруди. Ситуація не змінилась і після візиту генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова до Ватикану 1 грудня 1989 р., підчас якого було оголошено про легалізацію УГКЦ в УРСР. Газети “Нью-Йорк Таймс” та “Інтернешенл геральд трибун” (від 10 листопада 1989) у статті У. Сафайера “Горбачов хоче, щоб Папа допоміг заспокоїти Україну” зазначали, що “візит мав явно виражену політичну мету і розрахований на те, щоб заручитися підтримкою Папи в умиротворенні неспокійної України” [25, с. 426].

12 листопада 1989 р. кардинал М. Любачівський зазначав, виступаючи на одній з радіостанцій Ватикану, цілком схвалив Комітет УГКЦ, а в інтерв’ю італійському щотижневику “Панорама” зазначив: “Ми можемо лише надіятись, що Московський патріарх стане на нашу сторону, змінивши свою позицію в дусі християнської любові”. Тим самим священнослужитель ще раз схвалив дії Комітету [25, с. 426].

Починаючи з весни 1989 р., в Москві групами греко-католицьких віруючих із Західної України проводились постійні пікетування державних установ з метою привернення уваги союзного керівництва до проблем своєї віри. Однак на сторінках центральної та республіканської преси греко-католицька церква та її прихильники і надалі піддавались звичним для комуністичної пропаганди звинуваченням [22, c, 558].

Так, перший секретар Івано-Франківського обкому КПУ І. Посторонко заявляв, що “уніатське питання не що інше, як прикриття націоналізму”, а голова Ради у справах релігії при Раді Міністрів УРСР М. Колесник був категоричний: “У нас в республіці ніякої греко-католицької церкви немає”. Не припускав можливості її відновлення і митрополит Київський та Галицький Філарет, залякуючи зі сторінок газет: “А що буде як, не дай Боже, легалізується Українська католицька церква? Нові месії розведуть таку ворожнечу, що ми усі будемо не раді” [5, c. 124].

Із січня 1989 р. починається захоплення церков РПЦ греко-католицькими громадами. На ґрунті цього частими були і конфлікти греко-католиків із православними. Із звернення православного духовенства та віруючих, опублікованого в “Православному віснику” в 1990 р., дізнаємося, що в січні 1989 р. греко-католики вирішили “завдати удару” Російській православній церкві. Стаття була переповнена висловлюваннями різкого характеру: “... вожаки уніатів збирають людей нецерковного духу... закликають їх почати з того, щоб бити і гнати православних з їхнім владикою...” [27, c. 348].

Також одним із перших, хто перейшов до УГКЦ разом з громадою ще 5 травня 1989 р., був о. Михайло Низькогус, парох с. Стара Сіль Старосамбірського району. Випадки переходу православних до УГКЦ були досить масовими. Упадає в очі антиправославна спрямованість боротьби віруючих за відновлення церкви. Так, коли 2 липня 1989 р. митрополит Львівський оголосив про богослужіння в с. Мшана Городоцького району Львівської обл., греко-католики розклеїли по Львову листівки, де закликали чинити опір намаганням православних проводити богослужіння [31].

30 липня 1989 р. в м. Яворів Львівської обл. греко-католики вдерлися до православного храму, порвали ризи та антимінс, інші церковні речі. Коли ж вони переконалися, що подібні випадки проходять для них безкарно, вони на мітингах стали закликати до захоплення православного Свято-Юрського собору [29].

29 жовтня 1989 р. група прибічників УГКЦ захопили під час богослужіння Преображенську церкву м. Львова, що належала РПЦ, силою вигнали з неї православних прихожан. У церкві почали проводитися богослужіння за греко-католицькими канонами, і, навіть за словами автора “Православного вісника”, звучали образи на адресу православної церкви та її священнослужителів, заклики захоплювати інші православні храми м. Львова [31].

Захоплення православних храмів у 1988 – 1989 рр. відбувалося також і в інших районах західних областей України. В інформації КДБ УРСР від 6 січня 1990 р. зазначалося, що захоплення церков нерідко супроводжувалося шантажем, погрозами, фізичним насильством над священиками та парафіянами РПЦ. Доходило навіть до того, що внаслідок завданої греко-католиками моральної і фізичної шкоди при захопленні православного храму в с. Залісся Золочівського району Львівської обл. від серцевого нападу помер священик В. Бочало [26, c. 453].

Вказувалося також, що хуліганські та “інші протиправні дії” допускалися греко-католиками в Івано-Франківську, Львові, селах Мшана Городоцького району, Водяне, Оброшино Пустомитівського р-ну, м. Стебнику Дрогобицького району Львівської обл. Знову ж таки, інформація КДБ УРСР, очевидно, для того, щоб показати “великі масштаби” своєї роботи, явно перебільшувала масштаби наслідків діяльності греко-католиків у 1989 р. [26, c. 456]

На 1 лютого 1990 р. в регіоні на реєстрацію греко-католицьких громад, було подано 435 заяв, а до вересня 1990 р. РПЦ втратила близько 70 відсотків своїх громад і священиків, які, в своїй більшості, перейшли до УГКЦ. На початку лютого оголосили про вихід з-під влади РПЦ і перехід у відновлювану Українську автокефальну церкву 312 парафій та 232 священики у Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській областях.

Як першочергове, поставало питання розподілу церковного майна та культових споруд, що різко загострило ситуацію, породжуючи небезпеку зіткнень на міжконфесійному грунті. Поодинокі випадки розв’язання цієї проблеми шляхом компромісу, як це було з кафедральним собором в Івано-Франківську, ще не визначали загальної тенденції до нормалізації становища [23, c. 96]. 

Апеляції з питань релігійних відносин стали характерним явищем під час проведення виборчої кампанії 1990 р., всього процесу боротьби за політичну владу в регіоні і республіці. Новообрані демократичні ради Галичини намагалися розв’язати ці проблеми, виходячи не стільки з букви закону, який уже застарів, а з інтересів більшості членів релігійних громад в конкретному населеному пункті. Це викликало негативну реакцію у вищих владних структур, але знімало напругу на місцях.

Найбільш грандіозним за чисельністю та значенням став похід вулицями Львова до собору Св. Юра 17 вересня 1989 р., який зібрав від 250 до 300 тисяч людей під гаслом свободи віросповідання для греко-католиків. За словами тодішнього голови Львівського міськвиконкому Богдана Котика, ця акція стала переломним моментом у справі леґалізації, засвідчила широку підтримку катакомбної Церкви народом та була своєрідним “останнім попередженням” для влади та сигналом для переходу в лоно УГКЦ православного духовенства Західної України (за неофіційними даними Марка Бойкуна, британського експерта, на 21 грудня 1989 р. 200 священиків РПЦ заявили про свій перехід до УГКЦ [31].

У липні 1989 р. Прокуратура УРСР повідомляла львівський обком КПУ про подальше загострення суспільно-політичної ситуації в республіці, адже у низці західних областей “окремі громадяни намагаються використовувати демократію і гласність на шкоду перебудові, штучно загострюють ситуацію, спекулюють на національних і релігійних почуттях”. Відзначимо, що загалом у липні того ж року у республіці проведено 73 молебні (68 – несанкціоновані владою), з них 13 (усі несанкціоновані владою) у Львівській області” [18, c. 27].

У документі “Про антигромадську акцію 17 вересня ц. р. у м. Львові” від 20 вересня 1989 р. УКДБ повідомляв обком партії про масштаби акції Комітету захисту УКЦ. Згідно інформації силових структур у заході взяли участь близько 50 тис. осіб, серед яких – представники Івано-Франківської, Тернопільської та інших областей.

Біля собору св. Юра виступив І. Гель, який заявив, що “Львів і Св. Юра – серце Західної України і уніатської церкви […]”. На пресс-конференції голова Комітету захисту УКЦ повідомив присутніх журналістів, що аналогічні заходи пройдуть 1 жовтня в Івано-Франківську, 15 жовтня –Тернополі, а згодом, в залежності від результатів поїздки М. Горбачова в Італії, на Сході України [27, c. 456].

Відзначимо, що на пресс-конференції були присутні 200 осіб і 20 іноземних журналістів. Напередодні мітингу в І. Геля взяли інтерв’ю кореспондент “Бі–Бі–Сі” Д. Кемпел та “Ен–Бі–Сі” С. Коплен. 1 жовтня 1989 р., як і передбачалося, масове богослужіння і похід у Дем’янів Лаз відбувся в Івано-Франківську (церковно–релігійний захід зібрав понад 50 тис. осіб). 14 жовтня за участю 70 тис. осіб біля могил Січових Стрільців відбулося богослужіння у Тернополі [30, c. 329].

В умовах подальшого росту напруження між православними і греко-католиками 10 вересня 1990 p. в Москві знову зустрілися делегації Ватикану і Московського патріархату, згодом до них долучилися три греко-католицькі єпископи та їх православні партнери. Але 14 вересня 1990 p. російські православні делегати залишили переговори після того, як греко-католицька сторона одностайно відкинула їхню вимогу повернення тогочасних уніатських храмів у Львові та Івано-Франківську. Невдовзі тристороння міжконфесійна львівська окружна комісія розпалася, бо представники УПЦ і УАПЦ вийшли з неї скаржачись, що місцева влада симпатизує Греко-Католицькій Церкві при розподілі церковних храмів [31]

Логічним завершенням діяльності КзУКЦ стало проголошення Заяви Ради у справах релігій при Раді Міністрів УРСР від 28 листопада 1989 р., за якою греко-католики отримували можливість реєструвати свої громади. Однак І. Гель негативно оцінив її, оскільки Заява не розв’язувала всіх вимог, висунутих лідерами руху за леґалізацію. Наприклад, у документі Ради нічого не говорилося про вже існуючі греко-католицькі ієрархічні структури, про реабілітацію Церкви, а саме моральну і матеріальну реституцію тощо. Мирянський актив поставив під сумнів щирість радянських чиновників у їх прагненні вирішити питання греко-католиків. Тривале зволікання привело, на їхню думку, до загострення релігійної ситуації, що в свою чергу провадить до національних і соціальних заворушень [18, c. 28].

Однак, незважаючи на всі претензії з боку греко-католиків, УГКЦ отримала право на вільне існування в умовах радянської держави: почали формуватися громади і подавати заяви на реєстрацію (на 1 вересня 1990 р. було офіційно зареєстровано 298 громад, чимало православних священиків у Західній Україні переходили в лоно УГКЦ: згідно звіту архиєпископа Володимира Стернюка від 25 червня 1990 р. у Львівській архиєпархії із 456 священиків більшість (258) складали ті, що перейшли з РПЦ [29].

З серпня 1990 р. відновила свою діяльність Духовна Семінарія у Львові, тоді ж було повернуто центральний собор УГКЦ – архикатедру Св. Юра у Львові (19 серпня). Після чотирьох десятиліть “анормального” стану в ієрархії УГКЦ вдалося відродити церковні структури: єпископи, які були висвячені в підпільних умовах, отримали під час зустрічі з Папою Римським 24-26 червня 1990 р. у Римі визнання, а 30 березня 1991 р. на рідну землю повернувся Глава Церкви патріарх Мирослав Іван Любачівський [18, c. 28].

Таким чином греко-католикам вдалося досягнути свободи і тому Комітет припинив свою діяльність з огляду на виконання своєї місії. Офіційно він був ліквідований за згодою архиєпископа Володимира Стернюка в 1992 р., оскільки практично всі його члени обійняли відповідні посади: священики – у церковних структурах, а правозахисники – у політичній та громадській сферах.

Важливою подією для всіх віруючих УГКЦ стало прибуття до Львова З0 березня 1991 р. Глави церкви митрополита Мирослава Івана Любачівського, який того ж дня провів архієрейську Службу Божу в соборі св. Юра, а 31 березня був присутній на масовому мітингу біля Львівського театру опери і балету ім. І. Франка, де його вітали представники Львівської обласної та міської влади В. Чорновіл, І. Гель, С. Давимука, В. Шпіцер, десятки тисяч віруючих [27, c. 523].

26 квітня 1991 року Верховна Рада УРСР прийняла Закон “Про свободу совісті та релігійні переконання”, згідно з яким були врегульовані питання реєстрації та діяльності релігійних громад в Україні, релігійні організації набували статусу юридичних осіб, одержували можливість закріпити за собою власність на культові споруди та церковне майно, поширювати релігійну літературу. Втрачали чинність прийняті раніше нормативно-правові документи, які суперечили даному закону і перешкоджали нормальному функціонуванню релігійних об'єднань. Греко-католицька церква, нарівні з іншими релігійними організаціями, дістала офіційне визнання, що дозволило їй зосередити свою увагу на суто релігійних формах діяльності [31].

Таким чином, на 1989 р. розпочинається період загостреної боротьби між УГКЦ з одного боку та РПЦ із радянським урядом з іншого. Зайняття храмів та об’єднання-реєстрація греко-католицьких громад набуває стихійного та масового руху. Протиріччя між православними і католиками, намагалися вирішити делегації у Москві, де були присутні і представники Ватикану, не дали вагомих результатів. І лиш на 1990 р. видали дозвіл про реєстрацію релігійних громад, а в той час греко-католицькі громади уже володіли значними культовими об’єктами.