Розділ 2. Боротьба за легалізацію угкц у 1988–1989 рр.

Апостольська Столиця постійно порушувала питання прав українських греко-католиків у численних контактах з Кремлем з моменту потепління радянсько-ватиканських стосунків на початку 1960-х рp. – хоч і без належного відгуку. В червні 1988 р. Ватикан вкотре оголосив про своє прагнення леґалізації УГКЦ, коли делегація під проводом кардиналів Казаролі і Віллебрандса брала участь в урочистостях в Москві з нагоди 1000-ліття Хрещення Київської Русі.

Папа святкував тисячоліття спільно з достойниками Української греко-католицької церкви і пілігримами в Римі в липні 1988 p. Свій приїзд він узалежнив від можливості складання пастирського візиту в Українській греко-католицькій церкві, а також зажадав символічної плати за надсилання делегації високого рангу на урочистості в Москві та Києві – офіційної зустрічі між кардиналами Агостіно Казаролі і Йоханнесом Віллебрандсом, та делегацією Української греко-католицької церкви під керівництвом єпископів Филимона Курчаби i Павла Василика, котра мала відбутися в Москві 10 червня 1988 p. [26, с. 490]

17 вересня 1988 p. владика Павло Василик був запрошений до Москви, де за круглим столом обговорено справи пов’язані з УКГЦ в СРСР. Учасниками цієї зустрічі також були четверо американських сенаторів і представники Верховної Ради СРСР [3, c. 1].

Однак радянські можновладці в Москві та в Україні, котрі довго заперечували існування Української греко-католицької церкви, відкинули ініціативи стосовно леґалізації. Радянський прес-секретар арґументував, що леґалізація є внутрішньою справою Російської православної церкви, а та – проти яких-небудь змін існуючого становища в Західній Україні. Посадовці заявили, що Українська греко-католицька церква не є релігійною організацією, а “чисто політичною”, “націоналістичною” і “сепаратистською” і тому не підлягає реєстрації як віросповідання – і надалі стверджувалося, що Уніатська церква підтримує націоналістичних лідерів в Україні й за кордоном [2, c. 16].

Другий етап (1988–1989 рр.) боротьби за легалізацію греко-католицької церкви характеризувався, на думку партійних керівників “дедалі більшою агресивністю, переходу намову ультиматумів, намагання тиснути на органи державної влади”. Це змусило керівників Руської православної церкви, які досі заперечували існування УКЦ, урешті визнати цю проблему. Питання легалізації УГКЦ, як уже зазначалося, перетворюється із суто релігійного у політичне [25, с. 424].

Активізації віруючих греко-католицьких віруючих сприяло відзначення християнським світом у 1988 р. тисячолітнього ювілею хрещення Київської Русі. Радіо “Свобода” повідомляло, що “серед віруючих Західної України відчувається велике піднесення спонтанно люди збирають підписи і їдуть із зверненням до Москви домагатися легалізації їхньої парафії”, і що протягом перших місяців 1988 р. у галицьких областях і Закарпатті було зібрано близько 10 тис. на підтримку УГКЦ [19, с. 227].

8 вересня 1988 р. підполковник КГБ УРСР М. Стрельчук підготував “Справку про самодіяльні організації негативної спрямованості (станом на 6 вересня 1988 р.)”, в якій відзначено: “Взявши на себе організаційну роль і пристосовуючись до процесів демократизації і гласності, які відбуваються в нашій країні, вони (неформали) підштовхують прихильників унії до активних виступів за відродження уніатської Церкви, організовують з цією метою масові акції, збір підписів у партійно-радянські органи, направляють групи жалобників в урядові інстанції, інспірують проведення масових відправ у знятих з реєстрації культових спорудах і т.зв. “святих місцях” [4, с. 182].

Владою постійно наголошувалося на тому, що віруючі стосовно влади вели себе агресивно (щоправда, цей факт не викликає у нас довіри, оскільки партчиновники, прагнучи показати “значущість” своєї роботи, явно перебільшували події), на зауваження про порушення закону не реагували. Масові недозволені владою богослужіння, що проводилося греко-католиками, показали початок масового руху за відродження УГКЦ. Примітно, що влада не могла їх повністю заборонити: вона не мала для цього достатньо засобів. Віруючі використовували для проведення богослужінь будь-яку можливість [11, с. 17].

“Агресивність” греко-католицького кліру посилилася після організаційного оформлення перших неформальних громадсько-політичних організацій. Зокрема 11–12 червня 1988 р. у Львові відбулася третя нарада Міжнаціонального комітету захисту прав політв’язнів, до складу якого від УРСР входили брати Горині, С. Хмара, В. Чорновіл, З. Красівський та ін. дисиденти. У підсумковій заяві учасники Комітету вимагали від влади не тільки пом’якшення політичного клімату в країні, але й “забезпечення повного суверенітету республік у релігійних питаннях”. Ця ж вимога була озвучена у відкритому листі президенту США Р. Рейгану [31].

13 червня 1988 р. в УРСР розпочався умовний відлік хвилі т. зв. “мітингової демократії”. 23 червня того ж року біля братської могили жертв сталінського терору на Личаківському цвинтарі було проведено панахиду. Згодом В. Чорновіл згадуючи події перших львівських мітингів писав: “Десятиденка, що розпочалася 13 червня 1988 р. стихійним мітингом львів’ян біль пам’ятника Іванові Франкові, увійде світлою сторінкою в історію міста” [6, с. 12].

Ще одним кроком у боротьбі за власну церкву стали звернення віруючих про реєстрацію греко-католицьких громад. Не зважаючи на психологічний тиск з боку органів влади, за перший квартал 1988 року було подано 15 заяв про реєстрацію греко-католицьких громад, які не були задоволені [19, с. 227].

Продовжувалася практика проведення не санкціонованих богослужінь у тих місцях і населених пунктах, де були розташовані колишні закриті культві споруди УГКЦ, а жителі домагалися реєстрації релігійних громад. Найбільш масові з них, присвячені 1000-літтю хрещення Русі, мали значний резонансний характер як, наприклад, п’ятитисячне зібрання греко-католиків 17 липня 1988 р. на Ясній горі на території колишнього Гошівського монастиря. У цей самий час, незважаючи наперешкоди з боку міліції, з ініціативи духовенства УГКЦ і Комітету захисту УКЦ тисячу при карпатців узяли участь у масовому святковому богослужінні в Зарваниці на Тернопільщині [19, с. 227].

Тривало поширення закликів щодо відродження УГКЦ. 16–17 липня 1988 р. під час богослужіння в с. Зарваниця Теребовлянського р-ну Тернопільської обл. звучали вимоги визнати УГКЦ, збирали для цього підписи учасників богослужіння, заклики агітувати за українську церкву. У січні 1989 р. підпільні священики Г. Мороз, М. Бабій та А. Дячишин звернулися до Львівського митрополита РПЦ з проханням відправити молебень до Богородиці за народ України. Звернення залишилося без жодної реакції з боку влади [8, с. 18]

Щоб запобігти наростанню греко-католицького руху, комуністична влада вдалася до послуг Російської православної церкви (РПЦ). За рекомендацією ЦК КПУ місцевим органам пропонувалося спростити процедуру реєстрації та відкриття у населених пунктах, охоплених уніатством, приходів РПЦ, підтримати видання українською мовою православної церковної літургії, календарів, збільшити набори слухачів у духовні семінарії, зорієнтовані на роботу у Західній Україні [19, с. 227].

Вважалося за необхідне надати фінансову підтримку екзархату у виданні друкованої продукції українською мовою. Зокрема, Молитслова (100 тис. прим.), збірників антиуніанських документів, статей (5 тис. прим.), брошури “Львів Православний” (5 тис. прим.). Планувалась також поїздка митрополита Філарета в Рим для зустрічі та переговорів із папо Іваном Павлом ІІ із метою добитися зміни позиції останнього в питанні легалізації греко-католицької церкви [25, с. 425].

Значна роль у боротьбі проти УГКЦ відводилася правоохоронним органам, особливо МВС і КДБ. Ставлячи за мету “попередження групових анти громадянських проявів зі сторони українських націоналістів, екстремістів з числа… церковників і сектантів”, партійне керівництво визначало цим органам завдання: виявити інспіраторів і підбурювачів проведення несанкціонованих акцій; забезпечити постійний оперативний нагляд за ними, своєчасне документування і припинення їхньої діяльності; забезпечувати контроль за обстановкою в населених пунктах, охоплених уніатством, з метою запобігання захопленню недіючих культових споруд і проведення релігійних зборів; контролювати діяльність уніатських священиків, монахів і монахинь; рішуче припиняти факти проведення ними нелегальних зібрань і відправи релігійних обрядів [19, с. 227].

Форсованими темпами проводилась реєстрація нових громад РПЦ, що мала завадити поширенню греко-католицьких настроїв серед населення. Протягом 1988 – першої половини 1989 рр. в Україні було зареєстровано 1 300 нових громад РПЦ, з них 1 100 названих західноукраїнських областях, здебільшого в населених пунктах, які відзначалися прихильністю до УГКЦ. Так, в Івано-Франківській області за 1989 р. було зареєстровано 223 православних громади, їх загальна кількість склала 619 громад [19, с. 228].

Таким чином, партійно-державними органами свідомо провокувалися конфліктні ситуації на релігійному грунті, у яких вони були на боці прихильників РПЦ. При цьому ЦК КПУ заявлялося, що його позиція стосовно УГКЦ – “це не обмеження, заборона для віруючих, а недопущення використання релігії в антисоціальних, націоналістичних цілях”, бо можлива реєстрація УГКЦ викликала б “серйозний конфлікт,почався би розкол віруючих по релігійно-національній ознаці”, а її прихильники “попали б в підпорядкування реакційному емігрантському центрі УКЦ” [19, с. 228].

Звичними у західному регіоні України ставали панахиди на символічних могилах Січових стрільців, молитви біля визначних пам’ятних місць національної історії. Крім релігійної проблематики, за них практично завжди порушувалося питання національної символіки, мови, забутої історії, екології тощо [25, с. 425].

Крім релігійної проблематики практично завжди на таких велелюдних зібраннях порушувалися питання національної символіки, мови, трагічних сторінок історії, екології. Набували дедалі більшого поширення поїздки священнослужителів та віруючих Львівщини в інші регіони України для зміцнення авторитету церкви та навернення віруючих в лоно УГКЦ [31].

Непоступливість позицій республіканської влади по відношенню до УГКЦ зумовлювала зростання напруженості не тільки у внутрішньому житті республіки, але й у зовнішньополітичній сфері. На початку липня 1989 р. в ЦК КПУ була подана доповідна “Про негативні наслідки ситуації, що склалась навколо УКЦ”. Її автор, завідувач відділу зовнішніх зв’язків ЦК КПУ А. Меркулов, повідомляв, що “на міжнародному авторитеті Української РСР, СРСР в цілому, все більше негативно відбивається відмова в реєстрації релігійних громад і Української католицької церкви” [15, c. 92]. 

Він наводив приклади: звернення 14 американських сенаторів до М.Горбачова з листом про переслідування в Україні релігійних діячів, винесення питання про порушення релігійних свобод в УРСР на засідання комісії з прав людини в Женеві, звинувачення СРСР в невиконанні взятих на себе зобов’язань у сфері прав людини в зв’язку з ущемленням прав віруючих УКЦ”. Більше того, А. Меркулов визнавав, що “підстав для відмов в реєстрації УКЦ з точки зору Конституцій СРСР і УРСР та законодавства немає”, а аргументи проти УКЦ (співпраця з нацистами, саморозпуск) не є “достатньо переконливими” [18, с. 27].

Вирішальним для долі греко–католицької церкви став 1989 рік. “У березні на повну силу постало питання про необхідність рішучих дій під час проведення передвиборчої кампанії, пов’язаної з виборами до Верховної Ради СРСР”, – відзначав М.Горинь [4, с. 315].

У лютому 1989 р. міжреспубліканський філіал Інституту наукового атеїзму АОН при ЦК КПРС у м. Києві оприлюднив результати власних соціологічних досліджень присвячених атеїстичній роботі. Науковці визнали, що “прийшла зміна по відношенню до релігії і атеїзму у суспільстві”. За останні вісім років за даними соціологічних опитувань серед молоді кількість осіб, які позитивно оцінюють роль релігії зросла на 18–25%, інтелігенції – 36%. Чиновники рекомендували владі “протистояти спробам маніпулювати релігією для псевдоперебудовчої демагогії, шантажу, залякування людей” [15, с. 54].

Однак рух за легалізацію УГКЦ набирав обертів. 20 квітня 1989 р. у Львові відбулося перше відкрите посвячення Пасок біля пам’ятника І. Федорову. Із травня 1989 р. у центрі Львова біля монастиря Кармелітів Босих, греко-католицькі священики розпочали щотижневі літургії та молебні. Парадоксально, проте у червні 1989 р. львівський обком КПУ переконував ЦК КПУ у тому, що “володіє і управляє ситуацією в області”. Водночас наголошено, що “нам не треба такої (греко-католицької) релігії […] Це ми повинні знати, хоч на мітингах, можливо, не слід про це наголошувати, адже не всі ще до кінця переконалися в реакційності, шкідливості уніатства” [31].

Серед тогочасних релігійних акцій організованих Комітетом захисту УКЦ виділимо архієрейську Службу Божу та віче на Білій горі біля пам’ятника Маркіяну Шашкевичу 6 серпня 1989 р. за участю близько 60 тис. осіб. Святу літургію відправляли владики П. Василик, брати Сімкайли та І. Білик. Згодом цю архієрейську Службу Божу І. Гель назве генеральною репетицією маніфестації 17 вересня 1989 р. у Львові [7, с. 94].

Однак не всі заходи Комітету відбувалися настільки вдало. Зокрема сучасники подій негативно оцінили несанкціонований мітинг “Права віруючих”, який відбувся 27 серпня 1989 р. у Львові на площі біля стадіону “Дружбa”. “Мітинг справив гнітюче враження, – згадував згодом його безпосередній учасник Б. Горинь, – Кожен із виступаючих вирішив показати себе, а не заглибитись у релігійні проблеми. Намагання принизити одну конфесію, щоб винагородити іншу, мало дуже непривабливий вигляд” [4, с. 506].

7 вересня 1989 р. УКГБ направило львівському обкому КПУ доповідну записку “Про плани і наміри лідерів УГС організувати у Львові антигромадські акції 17 вересня 1989 р.”, в якій С. Малик проінформував владу міста про план опозиційних сил провести у цей день масштабні заходи у політично-релігійній площині. КДБ попереджало, що Комітет захисту УКЦ має намір зібрати на мітингу біля Порохової вежі близько 100 тис демонстрантів і “захопити” Собор Святого Юра для проведення уніатського богослужіння [4, с.579].

Мітинг, де-факто, остаточно вирішив долю УГКЦ. Масова 150 тисячна маніфестація греко-католицьких віруючих (за даними спецслужб чисельність демонстрації сягала 250–260 тис. осіб), організована Комітетом захисту УГКЦ в день 50–ї річниці окупації радянськими військами Західної України привернула увагу громадськості до катакомбної церкви. Попередні спроби зірвати акцію силовими структурами, заарештувати її організаторів, зазнали невдачі, незважаючи навіть на приїзд до Львова першого заступника МВС УРСР В. Дурдинця. Крім жителів Львівщини, значний відсоток маніфестантів становили вихідці із інших областей західної України. Телетрансляцію маніфестації здійснювали провідні канали світу [31].

Отже, протягом 1988–1989 рр. УГКЦ проводить активні дії, розширюючи власні центри впливу, організовує релігійні акції та відновлює храми, забарвлюючи боротьбу і в політичний відтінок. Святкування 1000 ліття Хрещення Русі, дії збоку Ватикану, звернули уваги громадськості на проблеми УГКЦ та розпочали боротьбу за її легалізацію. Поряд із цим РПЦ, підтримана радянськими спецслужбами вела явну ворожу боротьбу проти УГКЦ, використовуючи усякі методи. На початок 1989 р. рух за легалізацію набирав все більшого оберту, не санкціоновано проводяться богослужіння та святкування національних свят, розпочинається процес захоплення та звільнення храмів.