32

ВСТУП

Актуальність теми. Українська Греко-Католицька Церква протягом багатьох століть була стрижнем національного відродження і відігравала важливу роль у розвитку національної ідеї, збереженні національної само ідентичності та патріотичному вихованні молодого покоління. На сучасному етапі УГКЦ переживає складний період своєї історії: канонізація та беатифікація цілого ряду новомучеників, встановлення патріархії та адміністративного розширення. Такі періоди історії вимагають звернення до минулого, щоб знайти відповіді для майбутнього.

Внаслідок репресивного тиску радянських властей УГКЦ офіційно “припинила своє існування” на неканонічному Львівському “соборі” 8-10 березня 1946 р. через “возз’єднання” з Російською Православною Церквою (РПЦ). Греко-католицька ієрархія та частина духовенства і вірних, які відмовилися від нав’язаної владою “православізації”, ніколи не визнавали “ліквідації” своєї Церкви. Після смерті Й. Сталіна та із відносною лібералізацією тоталітарного режиму в період “хрущовської відлиги” греко-католики розпочали добиватися офіційної леґалізації своєї Церкви. Численні заяви віруючих і духовенства, богослужіння, протиправні з точки зору радянського законодавства, відкрита душпастирська діяльність підпільних греко-католицьких священиків свідчили про те, що “катакомбна Церква” декларувала і боролася за відновлення своїх прав.

Однак лише в 1980-х рр. вдалося сформувати організаційні структури, які ставили перед собою завдання досягнути для УГКЦ леґального статусу в Радянському Союзі. Такою організацією, що взяла на себе відповідальність і фактично очолила боротьбу за леґалізацію УГКЦ, став КзУКЦ.

У зв’язку з цим актуальним є вивчення боротьби УГКЦ за легалізацію на західноукраїнських землях у період Горбачовської “відлиги”, об’єктивно-науковий аналіз як незаперечних здобутків у цій галузі, так і упущень.

Об’єктом даного дослідження є процеси повноцінного відновлення діяльності УГКЦ, а предметом дослідження є історичні умови відновлення діяльності УГКЦ, методи боротьби прихильників УГКЦ за свої права.

Метою даної роботи є висвітлення історії легалізації УГКЦ у 1987–1991 рр. Виходячи з мети та хронологічних рамок дослідження нами були поставлені наступні завдання:

- розглянути початок боротьби УГКЦ за відродження (1987–1988 рр.);

- проаналізувати боротьбу за легалізацію УГКЦ у 1988–1989 рр.;

- дати характеристику діяльності УГКЦ у 1989–1991 рр.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період із 1987 по 1991 рр. Вибір нижньої хронологічної межі (1987 р.) зумовлено заявою УГКЦ про вихід із підпілля, верхньої (1991 р.) – прийнятя Верховною Радою УРСР Закону «Про свободу совісті та релігійні переконання».

Джерельною базою курсової роботи є опубліковані видання збірки джерел, які дають змогу більш глибше розкрити дану проблему та зрозуміти особливості боротьби УГКЦ за власне відновлення та легалізацію.

Історіографія по даній проблематиці представлена колом наукових статей і монографічних видань. У радянській історіографії ця проблематика не стала пріорітетною для дослідження у зв’язку із відомими причинами. В українській діаспорній історичній літературі проблематика легалізації УГКЦ не є висвітленою . У сучасній українській історіографії тематика легалізації УКГЦ є актуальною тематикою. Зокрема слід вказати дослідження С. Кобути “Політичні аспекти легалізації Української греко-католицької церкви (1987–1991 рр.)”, “ Форми й методи протидії відродження”, В. Марчука “Українська греко-католицька церква. Історичний нарис.”, “Греко-католицька церква в суспільному розвитку України: відновлення і офіційне визнання на переломі 80-90-х рр. ХХ ст.” , “УГКЦ в 1945–1987 рр.”, Р. Бойко “Особливості греко-католицького підпілля в Україні напередодні легалізації УГКЦ ”, Т. Бублика “Легалізація української греко-католицької церкви у світлі стосунків греко-католиків та радянської влади в 1988–1989 роках” та В. Субботіна “Суспільно–релігійні настрої населення західних областей УРСР в контексті легалізації греко-католицької церкви (1987–1989)”.

Особливу увагу заслуговують праці І. Андрухіва, який подає легалізаційні процеси УГКЦ через призму історії регіональних особливостей греко-католиків на Прикарпатті. Слід відзначити праці “Етнорелігійні та етноконфесійні обєднання на теренах Прикарпаття в 40-80 роках ХХ століття”, “Релігійне життя на Прикарпатті: 1944–1990 роках”, “Станіславська (Івано-Франківська) єпархія УГКЦ крізь призму століть: історико-релігійний аспект” та “Рух за відновлення УГКЦ на Станиславівщині в другій половині ХХ століття”.

У працях В. Пащенка “Греко-католики в Україні: Від 40-х рр. ХХ ст. до наших днів” та “Православна церква в тоталітарній державі” здійснено комплексний аналіз релігійної ситуації в Україні та проведений глибокий аналіз легалізаційних процесів УГКЦ та відношення до них православних церков.

Методологічною основою дослідження є принцип історизму, всебічності, об’єктивності, узагальнення та порівняння. Робота побудована за проблемно-хронологічним принципом.

Практичне значення отриманих результатів. Фактичний матеріал та висновки можуть бути використані в навчальному процесі при розробці та читанні лекційних курсів, а також при підготовці до практичних занять, написанні рефератів.

Структура роботи визначена завданням, характером та метою дослідження. Робота складається з змісту, вступу, трьох розділів, висновків (29 сторінок основного тексту), списку використаних джерел (28 позицій).

Розділ 1. Початок боротьби за відродження церкви (1987–1988 рр.)

Важливою складовою боротьби за незалежність України в кінці ХХ ст. став широкий суспільний рух за відновлення законної діяльності (легалізацію) Української греко-католицької церкви (УГКЦ). Він набрав особливого розмаху на заході республіки, у межах трьох галицьких областей: Івано-Франківської, Львівської й Тернопільської, а також Закарпаття, що впродовж кількох століть вважалися традиційними територіями поширення греко-католицизму (уніатства).

Насильницька ліквідація комуністичною владою УГКЦ у 1946–1949 рр. спрямовувалася не тільки на знищення національної церкви, але й на підрив національної самобутності та духовного світогляду мільйонів українців. Тривала боротьба радянських владних структур “із залишками уніатства” на західноукраїнських землях протягом чотирьох десятків років залишалася частиною стратегії ідеологічної боротьби комуністичного режиму проти свідомого українця. Але, усупереч офіційним заявам про остаточне викорінення “уніатства”, у другій половині 1980-х років за легалізацію “батьківської віри” набрав масового характеру, ставши основою для фактичного відновлення структур і впливу УГКЦ на українській землі [18, c. 224].

Після Львівського церковного собору 1946 р. питання легалізації (виходу з підпілля) УГКЦ в УРСР не порушувалося до середини 1980-х років. Якщо “єпископи української православної церкви, духовенство і віруючи займали традиційну позицію лояльності до держави”, повага до існуючих законів, не давали втягти себе у різного роду політичні кампанії, то Греко-католицька церква асоціювалася з українським націоналізмом”. Влада, незважаючи на офіційний атеїстичний курс, всіляко сприяла православ’ю і робила все можливе, щоб не допустити відновлення уніатства [25, с. 423].

Перспективи відродження УГКЦ підтверджувалися наявністю підпільно діючої церковної організації та піднесенням релігійного руху віруючих у західних областях України. За даними Верховного архиєпископа і кардинала Мирослава-Івана Любачівського, Глави УГКЦ в Римі, підпільний єпископат в Україні нараховував 10 ієрархів, близько тисячі священників, тисячі двохсот монахів і монахинь та 4,5 млн. віруючих [17, с. 508].

Радянська сторона оперувала іншими цифрами. На середину 1988 р. у Львівській області проживало 147 священиків, 254 монахи і монахині, в Івано-Франківській – 45 священиків, 73 монахи, близько 15 тис. греко-католицьких віруючих, в Тернопільській – 17 священиків, 38 монахів, 2-3 тис. вірян, в Закарпатській – 50 священиків, 20 монахів, 15-20 тис. віруючих [19, с. 25].

Розбіжність у даних щодо кількості греко-католицьких громад та віруючих у період легалізації церкви можна пояснити тим, що радянські органи влади намагалися показати Греко-Католицьку церкву як таку, що “вимирає”, “самоліквідовується”, тому й не має такої кількості релігійних громад

Протягом усього часу переслідувань радянською владою підпільно діючої УГКЦ остання демонструвала стійкість, а влада, проявляючи неабияку впертість, виявляла свою неспроможність подолати так звані “залишки греко-католицизму”. Ні активні, ні, крім того, “пасивні” методи боротьби з нелегальною діяльністю греко-католиків не приносили бажаного для влади результату. Викорінюючи релігійність мешканців західних областей УРСР, закриваючи та перетворюючи на господарські будівлі храми УГКЦ, насаджуючи атеїзм, система була впевнена у незворотності цього процесу. Випадки опору партійній політиці з боку прихильників забороненої церкви карались арештами, ув’язненнями, утриманням у психіатричних закладах [23, с. 123].

За допомогою Апостольської Столиці і зарубіжної Української Католицької церкви, було відновлено структуру Греко-католицької церкви у підпіллі. Підпільно хіротонізувалися єпископи, висвячувалися священики, які таємно проводили релігійно-богослужбову діяльність, відновлювалися чернечі ордени, що організовували домашні церкви і чернечі осередки. У закритих греко-католицьких церквах проводилися недозволені владою богослужіння. Все це свідчить про активізацію протидії греко-католиків антирелігійній політиці радянської влади [11, с. 15].

У 1984 р. ЦК КПРС видав постанову “Про протидію антикомуністичним акціям Ватикану, його підривної роботи проти соціалістичної держави, наіонально-визвольного і антивоєнного руху”, на основі якої Рада у справі релігій при Раді Міністрів СРСР ухвалила свій документ “Про протизаконні дії уніатських елементів і заходи по їхньому припиненню”. Ці документи були відповідно про дубльовані на республіканському і обласному рівнях, містили ряд заходів щодо боротьби з прихильниками греко-католицької віри [18, c. 225].

Рух за легалізацію УГКЦ другої половини 1980-х рр. умовно можна поділити на два етапи: перший (1985–1987 рр.) – на тлі демократичних перетворень у СРСР священнослужителями і дисидентами здійснюються поодинокі, несміливі спроби заявити про незаконність рішення Львівського церковного собору 1946 р. У цей період вплив греко-католицької церкви на релігійну ситуацію в західних областях був незначний. Протягом другого етапу (1988–1991 рр.) – рух за легалізацію УГКЦ почав виходити за рамки суто релігійної проблеми і набирати “політичного забарвлення” [25, с. 423–424].

Зайняття найвищого поста в партійному керівництві Михайлом Горбачовим і початок “перебудови” принесли багато політичних поступок. В 1986-1987 рр. майже всі українські політичні та релігійні в’язні були звільнені і довели, що є основою відновленого руху за людські, національні та релігійні права в Україні [8, c. 290].

Першими пішли на загострення міжконфесійної ситуації у Західній Україні представники УПЦ. З метою дискредитації УГКЦ ними організовано святкування 40-річчя Львівського церковного собору (17–19 травня 1986). У ньому взяли участь усі архієреї українського екзархату РПЦ, у тому числі 7 учасників Львівського собору 1946 р. Також уперше в подібних заходах брали участь представники шести закордонних автокефальних православних церков (Болгарії, Польщі, Румунії, Чехословаччини, Александрійської й Антіохійської архієпархій), Грузинської автокефальної православної церкви й вірменської апостольської церкви [25, с. 424].

Здійснюються спроби штучним, насильницьким шляхом збільшити кількість парафій УПЦ у Західній Україні. Так спротив УПЦ і партійних органів, які взагалі не визнавали самого факту існування УГКЦ, пояснювався їхнім страхом, що реєстрація УГКЦ викликала б серйозний конфлікт, зокрема розкол за релігійно-конфесійною ознакою. Імовірно, розпочались б протистояння за сфери впливу, аж до фізичної боротьби за церковні споруди, масштаби й наслідки якої навіть важко спрогнозувати [25, с. 424].

Серед основних методів протидії уніатства вказувалося на потребу посилити контроль за релігійним середовищем, щоб “виявити всі підпільні товариства УКЦ, залишки уніатства, місця зборищ, “домашні церкви”, “монастирі”, домогтися повного її припинення; припинити антигромадські прояви з боку негативно налаштованих католиків і уніатів, використання знятих з реєстрації культових споруд для проведення богослужінь і обрядів,їх ремонт та облаштування, поширення предметів уніатського культу; завершити на протязі найближчих років освоєння знятих з реєстрації колишніх культових споруд уніатів і католиків” [19, С. 225].

Поштовхом для розростання широкого релігійного руху в регіоні став феномен “грушівського дива” — поява 26 квітня 1987 р. на недіючій греко-католицькій капличці в с. Грушів Дрогобицького району Львівської області зображення Богородиці. Це явище викликало велике піднесення серед віруючих і до місця події потяглись тисячі паломників. 28 травня цього ж року, в день релігійного свята Вознесіння Ісуса Христа, потік людей з Львівської та сусідніх областей досягнув 30 тис. чоловік, а сума добровільних пожертв склала близько 60 тис. крб. [18, с. 26].

 Під час проведення богослужінь, зібрань віруючих, використовувалась релігійна атрибутика греко-католицького обряду. Лунали заклики до влади дозволити реєстрацію греко-католицьких громад, передати їм занедбані в радянські часи культові споруди. Подібні акції відбулись також в багатьох населених пунктах Старосамборського, Перемишлянського, Жидачівського, Золочівського районів Львівської області, в містах Калуші та Івано-Франківську і їх районах Івано-Франківської області, Зборівському районі Тернопільської області [18, c. 26].

На початку серпня 1987 p. група українських греко-католицьких священиків, ченців та світських осіб, серед яких були єпископи Павло Василик і Іван Семедій оголосила, що “виходить з підпілля”, та закликала Папу Римського, щоб він “підтримав всіма можливими способами легалізацію Української греко-католицької церкви в СРСР”. Незабаром інші українські католицькі єпископи, з поміж інших митрополит Володимир Стернюк зі Львова та єпископ Софрон Дмитерко з Івано-Франківська, долучилися до бажаючих леґалізації. Папа Іван Павло II багаторазово висловлювався стосовно українських католиків в СРСР, великі сподівання було пов’язано з майбутніми урочистостями з нагоди 1000-ліття хрещення України-Руси [23, с. 122].

Це був сміливий крок, який не підтримала більшість нелегальних єпископів у діаспорі та нелегальних в Україні. Заяву вважали нелегальною, такою, що може викрити підпільні структури церкви, спричинити чергові арешти, переслідування і не сприяти визнанню [24, с. 14].

Через те вона і не була визнана багатьма підпільними єпископами. Хоча факт поширення такої заяви свідчив про те, що церква вже не боролася підпільними методами, оскільки в нових політичних умовах вони фактично були неефективними. Заява адресувалася Святійшому Отцеві Іванові Павлу ІІ, Генеральному секретареві ЦК КРПС М. Горбачову, Президії Верховної Ради УРСР. Було оголошено про те, що церква виходить з підпілля, що вона була незаконно, злочинно репресована і спроба її ліквідувати не вдалася [11, с. 16].

Партійні органи спочатку розглядали цей ювілей як внутрішню справу Церкви, але згодом перейшли до акцентування позитивної ролі християнства у формуванні державності Київської Русі. Окремі публікації у пресі намагалися об’єктивно представляти релігійні аспекти життя радянського суспільства (навіть журнал атеїстичної пропаганди “Наука и религия” в цей час змінив позитивно свій ідеологічний напрям для релігійних кіл) [13, с. 269].

На офіційному рівні в газеті “Известия” від 21 січня 1988 р. в статті “Утверждаю свободу совести” присвяченій 70-річчю ратифікації закону “Об отделении Церкви от государства и школы от Церкви”, голова Ради у справах релігій при Раді Міністрів СРСР Костянтин Харчев заявив, що цілком ефективний спосіб співпраці між Церквою і державою був вказаний ленінським рішенням, проте, поряд з тим, висловив жаль за “произвол” у ставленні до релігії в 1930-х рр. і в часи застою, підкреслив важливість Церкви в суспільстві, процесі боротьби за мир і збереженні історично-культурних пам’ятників тощо [28, c. 215–216.]

У той час, як зменшувалося побоювання перед масовими політичними репресіями, підпільна Церква ставала сміливішою і помітнішою. Опробовуючи межі реформ Горбачова, відновила активність Ініціативна Група, назва якої наприкінці 1987 p. ­– після виїзду Й. Терелі в Канаду – була змінена на “Комітет захисту Української католицької церкви”, на чолі котрого став недавно звільнений з ув’язнення політичний дисидент Іван Гель [29].

Комітет розпочав видавати нецензурований журнал “Християнський голос”, замість “Хроніка”. Користуючись настанням “гласності”, українські католицькі діячі організували кампанію повернення Церкві довоєнного статусу – відправляли публічні служби для великої кількості греко-католицьких вірян, особливо в місцях паломництв, збирали підписи під вимогами відновлення греко-католицьких церков, повної реабілітації та леґалізації Церкви, заохочували до публічної конфронтації з владою в сфері конституційного права українських католиків на релігійне визнання. Використовуючи підтримку неукраїнських дисидентських груп в Радянському Союзі, Комітет почав також надавати західним засобам масової інформації письмові та записані аудіо та відеокасети доказів існування масової підтримки для відновлення Греко-католицької церкви, а також свідчення про репресії щодо неї з боку радянських властей [22, с. 555].

Підтримували українських греко-католиків і українські зарубіжні релігійні центри, які розгорнули широку пропагандистську кампанію в засобах масової інформації західних країн. Так, в одному із щоквартальних оглядів зарубіжної преси та радіопередач, які подавались в ЦК КПУ, відзначалось, що на кінець 1987 р. “ватиканські кола зайняли відверто антирадянську позицію, вимагаючи від Радянського Союзу пошанування релігійної свободи та легалізації УКЦ” [18, с. 26].

Небажання влади змиритися із зростаючим впливом УГКЦ в регіоні, як церкви що асоціювалася в свідомості радянських партчиновників із українським націоналізмом, спонукала католиків східного обряду вдаватися до значно рішучіших методів у боротьбі за визнання. Союзникомцеркви стали дисиденти та політв’язні, більшість із яких повернулися іззаслання, відбуваючи покарання за антирадянську діяльність. Зокрема, тількивпродовж 1987 р. із концтаборів були звільнені близько 300 політв’язнів [16, с. 603].

Завдяки спільним зусиллям дисидентів і священнослужителів наприкінці грудня 1987 р., у Львові відновив роботу Комітет захисту УГКЦ, який очолив І. Гель. Одразу ж після обрання колишній дисидент підготував один із перших програмних документів греко-католицької церкви. У ньому наголошено на необхідності визнання неправомірним скликання та рішення т.зв. Львівського Собору 1946 р.; визнання УГКЦ юридичною особою і повернення їй конфіскованого майна; відновлення духовної академії і семінарії, монастирів, видавництв, повернення церкві тих будівель, у яких ці інституції функціонували; створення умов для повернення в Україну з вигнання ієрархів УГКЦ [31].

Отже, зміни у Радянському Союзі, принесені М. Горбачовим, безпосередньо вплинули на національно-культурний розвиток та піднесення релігійних об’єднань, які були заборонені. Розпущена ще із 1946 р. УГКЦ, при підтримці Апостольського престолу та спираючись на політику “гласності” у 1987 р. почала виходити із підпілля. Було утворено Комісію захисту Української Католицької церкви, мета якої передбачала – повну легалізацію УГКЦ.