55. Прямі та непрямі методи реалізації науково-технічної політики.

Досягнення цілей та завдань науковот технічної політики здійснюється державою через застосування конекретних методів її реалізації. За ознакою форми впливу на науково-техн розвиток у промисловості весь арсенал цих методів поділ на прямі та непрямі.

До методів прямого регулювання належать: Визначення державних пріоритетів розвитку науки та техніки, державні науково-технічні програми, державні замовлення в науково технічній сфері, державна наук.-техн експертиза, бюджетне фінанс-ня досліджень та робіт, що викон-ся в рамках пріор. Напрямків розвіитку науки та техніки, Держ політика у сфері патентів та ліцензій

До методів непрямого регулювання належать: диференційована податкова політика, стимулювальна фінансово-кредитна політика, гнучка аморизаційна політика, правовий захист інтелектуальної власності. Державна політика у сфері міжнародного науково-технічного співробітництва.

Методи прямого регулювання передбачають безпосередньо участь держави у розвязанні як загальних проблем наук-техн розвитку так і його окремих сфер та напрямків. Методи непрямого регулювання створюють економічні та правові умови для прискорення науково-техніч. прогресу. Це однак не означає, що ці умови мають бути однаковими для всіх напрямів розвитку науки та техніки. Держава може їх диференціювати відповідно до визначенних пріорітетів.

Методи реалізації державної НТП за способом впливу можна поділити на 3 групи. : правові, адміністративні та економічні. З-поміж методів НТП виділяють також прості методи, які спираються на один з способів впливу і складні, які поєднують усі три способи. Так, наприклад бюдж фінансування досліджень та робіт, що викон-ся в рамках пріоритетних напрямків розвитку науки і техніки відносять до складних методів, тому що конекретні обсяги фінансування цих досліджень та робіт з одного боку, визначаються органами влади, тобто адмін рішеннями, з другого втілюються в показниках держ бюджету, тобто мають економічнйи характер

56. Нові форми організаційних структур у науково-технічній сфері: бізнес-інкубатори, венчурні фірми, технопарки, технополіси.

Бізнес-інкубатор — це організаційна структура, яка має за мету створення сприятливих умов для ефективної діяльності новоутво-ренних малих наукових, науково-технічних, дослідно-конструк­торських, технологічних та інших фірм, що утворюють інфрастру­ктуру цієї діяльності. Бізнес-інкубатори бувають чотирьох типів:

1) неприбуткові — створюються органами місцевої влади для виконання загальнодержавних і місцевих програм науково-технічного розвитку;

2) комерційні — створюються з метою отримання прибутку від реалізацій результатів науково-технічної діяльності.

3) дочірні — засновуються великими фірмами, які зацікавлені в розширенні науково-технічних робіт у відповідному напрямі, їхня діяльність організована таким чином, що материнська ком­ панія фінансує значну суму витрат, пов'язаних із становленням малої науково-технічної фірми. Це дає змогу материнській ком­ панії пізніше повністю викупити малу науково-технічну фірму та організувати на її базі свої наукові, дослідно-конструкторські, технологічні або виробничі підрозділи;

4) філії вищих навчальних закладів — створюються з метою впровадження результатів науково-дослідних робіт у виробництво.

Венчурні фірми — це самостйні підприємницькі структури, які утворюються, як правило, невеликою групою однодумців — науковців, інженерів, дослідників, менеджерів, які мають відповідну кваліфікацію і досвід роботи в наукових і дослідних підрозділах великих фірм. Венчурні (ризикові) фірми працюють за новими на­прямами науково-технічного прогресу. Перевагами венчурних фірм є вузька спеціалізація; концентрація матеріально-технічних і фінансових ресурсів за обраним напрямом досліджень; скорочення термінів науково-дослідних робіт; можливість швидкої переорієн­тації на інші напрями. За кордоном венчурні фірми користуються підтримкою держави та великих компаній, котрим невигідно за­йматися дослідженнями за новими напрямами науки і технології через ризик понести збитки.

Розвиток інкубаторів і венчурних фірм є необхідною умовою для організації та становлення технопарків і технополісів.

Технопарк — компактно розташований комплекс, функціону­вання якого спрямоване на комерціалізацію науково-технічної ді­яльності та прискорення впровадження досягнень НТП у сферу матеріального виробництва. Для технопарку характерною є ком­плексність самостійних фірм, які утворюють замкнений цикл створення продукції на основі використання досягнень НТП (на­укові установи, вищі навчальні заклади, дослідні лабораторії, до­слідно-конструкторські та технологічні підрозділи, фірми, які на­дають послуги для ефективої науково-технічної діяльності).

Технополіс — це спеціально створений на обмеженій терито­рії комплекс наукових, дослідно-конструкторських і технологіч­них організацій дослідних виробництв, який охоплює повний цикл науково-технічної діяльності.