3. Теорії походження козацтва

Обгрунтовуючи у своїх дослідженнях походження слова «козак» дослідники звертаються до різних фактори в залежності від яких виводяться і теорії походження козацтва.

В. Голобуцький спираючись на праці Микола Костомарова виводить татарську теорії походження козацтва. Він зауважує, що прикордонні з татарами народи повинні були відбивати їх набіги поступово створюючи власні загони, які засвоювали татарську техніку ведення бою. До того ж близькість до татар накладало певний відбиток в одязі, господарстві. Не потрібно забувати і про використання у козаків слів тюркської мови.

В. Голобуцький зазначає «відомо також, що серед українських козаків перебували представники не тільки сусідніх слов’янських, а й тюркських народів – татар і турків. Татарами за походженням були навіть деякі козацькі проводирі, наприклад Тарас Трясило. Не викликає сумніву й той факт, що в XIV — XV століттях існували так звані татарські козаки» [6].

У козацькому літописі Григорія Грабянки походження козацтва виводиться від давніх сусідів Київської Русі хозарів. «Народ малоросійський, прозваний козаками, має що-найдавніше походження від скіфського роду, - котрий, як кажуть, жив аж біля гір Алянські Аляни, біля річки, що протікає через Бухарську землю в Хвалинське море, - від хозар, що своєю спорідненістю сягають племені першого Яфетового сина Гомера» [20]. До того ж він зазначає, що після розгрому Батия «пам'ять про половців та печенігів зовсім пропала, а у хазарів малоруські вої мало що змінили: змінили назву, замість хазарів козаками іменуються» [20].

М. С. Грушевський був прихильником автохтонних теорій походження козаків. Він висловив думку, що козацтво утворилося під впливом різних об'єктивних причин.

Однією з таких причин була потреба у вільних землях. Так звана «уходницька теорія». Ми знаємо, що козаки не лише воювали, вони ще й вправно володіли ремеслами. У спогадах Гійома Левассера зазначається, що «серед цих козаків взагалі трапляються знавці усіх ремесел, необхідних людині: теслі для будівництва жител і човнів, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум’яки, римарі, шевці, бондарі, кравці та інші» [3] та «всі вони добре вміють обробляти землю, сіяти, жати, випікати хліб, готувати всілякі м’ясні страви, варити пиво, хмільний мед, брагу, оковиту тощо» [3]. У зв'язку з цим дослідники виводять так звану уходницьку теорію, вважаючи, що козаки – це озброєнні ватаги промисловців, які займались збиральництвом, мисливством, риболовством, крім того, заробляли іноді навіть грабуючи купецькі каравани, а іноді – наймаючись когось охороняти. Цю ідею підтримав і М. Грушевський. Він говорить «тяглися ся безграничні простори урожайної землі; не винищені ліси й байраки… в саме сусідство татарських кочовищ тягнули ся ті невичерпно-богаті безкраї «уходи», де промишляли всякі «уходники» [8, с. 51]. Такі ватаги і справді могли стати одними з попередників тих запорожців, для яких першочерговим стане вже заняття військовою справою.

У В. Голобуцького спираючись на праці попередників виводить «Черкаську теорію». «Російський історик М. Карамзін так міркував з цього приводу: козаки були нащадками чорних клобуків, а також торків і берендєїв, яких інакше називали козаками або черкасами. Вони прийняли християнство, асимілювалися з слов’янським населенням і стали боронити край від турків і татар. Від назви їх і походить місто Черкаси. Цю теорію палко підтримували Д. М. Бантиш-Каменський і М. Погодін» [6].

В. Щербак виводить бродницьку теорію. Він зазначає, що археологічні та писемні джерела переконливо свідчать про постійне проживання серед тюркомовних кочівників у пониззі Дніпра, Південного Бугу, Дністра та Дунаю слов’янського населення протягом X-XIII ст. Намагання князів Олега та Ігоря приєднати уличів і тиверців до Руської держави призвело до їх відходу за Дністер. Під натиском печенігів, а згодом і половців, слов’яни залишали ці землі. Проте, незважаючи на ординські спустошення, частина населення вижила. Вітчизняні та іноземні джерела називали це населення бродниками. Руський літопис вперше згадує бродників у зв’язку з князівськими усобицями чернігівського Святослава Ольговича та київського Ізяслава Мстиславовича в 1147 році. Візантійський історик Нікіта Хоніат писав про допомогу бродників болгарам, які прагнули здобути незалежність від Константинополя (1186 рік). Воєвода бродників Плоскиня цілував хрест на вірність київському князеві Мстиславу Романовичу перед боєм на р. Калка в 1223 році.

Візантійські та угорські автори обмежували землю бродників Подунав’ям, яке перебувало в полі зору їхніх урядів. Проте, руські літописи згадували бродницьке населення на південно-східному кордоні Русі та в Північному Приазов’ї. Бродники підтримували стосунки з Руссю, адже функціонування торговельних шляхів потребувало постійної уваги князівської адміністрації.

Бродники, які були пристосовані до кліматичних і ландшафтних умов свого краю, ймовірно, займалися мисливством, рибальством, а також військовою справою. Саме останнє привертало до себе увагу київських князів для залучення бродників як потенційних союзників. Разом з половцями бродники неодноразово брали участь у походах на Балкани. Все це дало підставу для того, аби побачити в бродницьких громадах XII—XIII ст. попередників козаків.

Письмові свідчення про бродників губляться з монголо-татарською навалою і послабленням суспільного життя руських князівств. Найпізніша згадка міститься в листі угорського короля Бели IV до папи Інокентія IV під 1254 роком [28].

Н. Дашкевич у праці «Болоховская земля и ее значение в Русской истории», виданій у 1878 році висуває гіпотезу, що участь у виникненні та формуванні козацтва прийняло населення так званої Болоховської землі. Розпочинає дослідник з визначення території цього регіону, орієнтуючись на назви сучасних йому міст співзвучних Болохівським, а також на літописні дані. Н. Дашкевич приходить до висновку, що «Болохово находилось в пункте соприкосновения древних земель Галицкой, Волынской и Киевской…» [11, с. 12]. Щодо населення цього краю, то автор робить висновок, що це були безперечно слов'янські поселенці «Болоховцы нисколько не разнились от массы Руссаго населения. Были хлебопашцами, они имели города с деревянными пост ройками, укрепленными греблями..» [11, с. 24], до того ж вони не були жодного разу у літописі названі «поганими», тобто не були язичниками. Щодо управління цією землею, то автор зазначив, що невідомо хто точно князював на зазначеній землі. Дашкевич навіть припускає існування тут общин з виборними князями на чолі. Скоріш за все, під час татаро-монгольського нашестя болохівці платили данину безпосередньо татарам. Автор вважає, що общинний устрій Болоховської землі був таким же, як пізніше у козаків. Цікаво, що виходячи з хроніки Стрийковського, який нібито користувався невідомим сучасним дослідникам джерелами, а також народними легендами, Дашкевич відносить перші згадки про козаків до середини ХІV ст., вважаючи, що вперше вони з'явились на Поділлі, там, де раніше розташовувалась Болохівська земля. Відсутність згадок про них аж до 1489 р. автор пояснює боротьбою Польщі і Литви за цей край. Науковець допускає, що козацтво в цьому регіоні почало формуватись ще за татарського правління, коли ж ці землі підпали під владу Литви, обов'язок обороняти край перейшов до уряду, потреба в козаках-болохівцях відпадає, але вони продовжують займатися промислами у степу. Дашкевич вважає, що з самого початку козацтво було не чисто військовим станом, а займалось і промислами. [11, с. 60-61].

Як ми знаємо з історії ще з часів Київської Русі південні рубежі країни завжди потерпали від нападів кочівників – хозарів, пізніше печенігів, половців та інших. У князівські часи для захисту від ворогів будувалися оборонні фортеці та вали, але і їх часто було недостатньо. Пізніше, коли ці території потрапили під владу Великого Литовського князівства, а далі – Речі Посполитої, обов'язок оборони південних рубежів було покладено переважно на місцевих старост , які, на думку за висновком дослідників, і були першими організаторами охоронних козацьких загонів. Наймаючи на службу козаків, старости намагалися таким чином і контролювати їх розбійницьку діяльність, адже навіть в дипломатичному листуванні між кримським ханом та великим князем литовським згадувались напади козаків на турецькі галери у часи миру між Османською імперією та Литвою, які були причиною нових конфліктів [28].

Фактично наявність небезпечного ворога – Кримського ханства, який завдавав величезних збитків матеріальним та людським ресурсам грабежами і стало одним з тих факторів, що прискорив становлення козацтва, перетворення їх зі звичайних загонів охоронців на добре організоване військо.

Саме ці виклади були покладені в основу «захисної» теорії походження козацтва.

Висновки до розділу 1

Отже, розглянувши джерела та історіографію походження козацтва ми можемо сказати, що важливим джерелом для вивчення питання є козацькі літописи та спогади сучасників подій: Гійома Левассер де Боплана, який перебував на службі у польського короля у 30-40 роках XVII ст., був архітектором Кодацької фортеці та Жана-Бенуа Шерера, який, в свою чергу, жив у XVIII ст. і був аташе французького посольства в Петербурзі. Дослідженню козацтва приділялася достатня увага в усі часи. Серед перших ґрунтовних робіт варто відзначити роботу В. Б. Антоновича. Пізніше вийшли дослідження з історії України М. М. Карамзіна, М. С. Грушевського, Н. Полонської-Василенко, Л. М. Гумільова, Д. І. Дорошенка, в яких козацтву приділялася чільна увага. Серед сучасних авторів виділяються твори Д. І. Яворницького, але це є далеко не повний список. Однак хочеться сказати, що не дивлячись на різноманітність робіт, серед дослідників не існує єдиної думки щодо походження українського козацтва.

Походження слова «козак» як і козацтва взагалі пояснюється декількома теоріями. Кожен з дослідників розглядає вищезазначене питання виходячи з якогось одного фактору: захист землі, бажання запобігти нещадної експлуатації з боку панівної верхівки тощо. Виходячи з цього існують теорії: «хозарська», «бродницька», «черкаська», «татарська», «болохівська», «уходницька», «захисна».