2. Етимологія терміна «козак» та перші писемні згадки про козаків

Перша письмова згадка про запорозьких козаків зустрічається у хрониці поляка Мартина Бєльського. Це повідомлення можна було б вважати першою документальною згадкою про українських козаків. Сповіщаючи про похід Яна Альбрехта (сина короля Казимира IV) у Східну Подолію проти татар в 1489 році, М. Бєльський пише, що «польське військо могло успішно рухатися в подільських степах лише тому, що провідниками його були місцеві козаки» [6].

Як вважає Д. І. Яворницький, слово «козак» є безумовно, східного походження, як і слова «аксак, арак, байрак, бузак, бурчак, гайдамак, інак, кабак, кишлак, кулак, кунак, сугак, табак, чу(а)прак, чумак та багато інших подібних слів, що мають поширене у багатьох тюркських мовах закінчення «ак» [29, с. 6].

Він зазначив, що при розгляді етимології слова «казак» вчені-мовознавці виділяли два слова «кай» - легко і «сак» - в'юк, що у поєднанні можна прочитати як легков'ючний. До того ж зазначається, що зазначені слова зустрічаються у давній мові мешканців теперішнього Туркестану, народу арійського походження. Однак для них слово «сак» було не називним ім'ям, а прикметником і означало «чорношкірий», «жовтошкірий». Це ж слово «сак» і з тим же значенням «в’юк» використовувалося у більшості народів арійського походження, в тому числі і у слов'ян, але у слов'ян це вже було слово «сак-ва» у значенні в’ючної сітки.

Отже, за словами Д. І. Яворницького, і поняття, і слово «казак» уперше зустрічаються в Середній Азії, звідки вони, очевидно, перейшли і в європейську Росію. Це могло статися лише з приходом туди тюрко-татарів, на що вказує і та обставина, що до появи тюрко-татарів на півдні Русі у жодному списку руських літописців не зустрічається слово «казак» [29, с. 7].

Уперше слово «казак» зустрічається у використанні половцями, народу тюркського походження, з XI століття. Мовою половців «казак» означало «вартового, передового, нічного й денного». Протягом XII - XIV століть згадок про козаків немає в жодному джерелі. Однак, як зазначає Д. І. Яворницький, «вже з кінця XV століття барону Герберштейну, який приїздив до великого князя Василія III від німецького імператора Максимиліана, була відома вже ціла кайсацька орда . З того ж часу йдуть послідовні вказівки про існування козаків у різних місцях південної Росії» [29, с. 7].

М. С. Грушевський також вважав, що слово «козак» має тюркське походження і здавна жило в устах кочового населення наших степів. Воно було відоме уже в половецькому словнику 1303 року в значенні «сторож», «воїн» [8, с. 73].

До речі Д. І. Дорошенко, як і М. С. Грушевський та Д. І. Яворницький вважав слово «козак» тюркським, яке означає поняття варти, сторожі, караулу. В тюркському словнику російського вченого Радлова слово «козак» означає вільного незалежного чоловіка, волоцюгу [11, с. 153].

Однак, варто зазначити, що самі татари називають козаків іншим словом – «буткали», яке перекладається як «змішаний народ» або потолоч. У досліджуваній О. Галенком османській хроніці вказано, що «піддані Москві барабашські та путкальські козаки, які примикають до ісламських кордонів з боку Очаківського та Бендерського пограниччя, перекрили шляхи купцям Високої Держави, які приходять-відходять у московські володіння для торгівлі, щоби грабувати їхні речі і пускати в розход їхніх людей» [5].

Виходить, назва «козаки» не могла прийти до запорожців від їхніх безпосередніх супротивників. Та і навряд чи татари могли назвати «невірних собак», якими вони вважали запорожців, вільними людьми, стражами прикордоння, військовими. Тобто, якщо притримуватися версії, що «козак» - слово тюркського походження, яка за аргументацією видається найбільш вірогідною, то запорожці могли назвати себе так тільки якщо формування козацького стану на Україні відбувалось в одному напрямку з загальним явищем появи окремого стану «вільних людей» на степовому прикордонні.

За роз'ясненням етимологічного словника української мови Ярослава Рудницького спроби поясняти слою «козак», його походження, були віддавна. Польські-дослідники пояснювали слово «козак» від слова «коза», тобто це люди гарячі, готові до бійки та швидкі запорожці могли назвати себе так тільки якщо формування [23, с. 703].

Літописець Г. Грабінка заперечував таке пояснення і виводив слово «козак» від «козар» від назви племені скитів, що колись жило в Середній Азії та перекочувало на українські землі. Але він вважав козаків не окремою нацією, а суспільним станом українського народу. Козари, на його погляд, жили не в працях, а в постійних військових вправах і від часу переселення на українські землі почали називатися козаками. Коли поляки і литовці почали заходити на українські землі, козаки не захотіли терпіти неволі і повтікали за дніпровські пороги [7].

Інший дослідник козацтва П.Симоновський у творі «Короткий опис про козацький малоросійський народ відкидає спроби пояснити походження слова козак. Він вважав їх нащадками слов’янського племені, чи народу, відомих ще з княжих часів під назвою «кесогів», це слово вимовлялося як «козаки». Козаки, на його погляд, були відомі вже на початку XI століття. Після захоплення Києва Литвою в 1320 році, на думку Симоновського, козаки повтікали на нижче Придніпров’я, а за ними почали втікати туди й інші люди, включно з українською шляхтою.

При відриві української мови від її прамови, про яку майже нічого не відомо, важко пояснювати походження не лише застарілих слів, а й тих, що збереглися до сьогодні. Наприклад, і сьогодні майже ніхто не знає походження таких слів, як «коровай» чи «купало». Лев Орлигора в своїх, дослідженнях нашої прамови звертає увагу на те, що в санскриті є слово «коса» й «сака». Коса – це довге волосся. Коли хлопцеві на Свято Купала голили волосся й лишали лише «оселедець», як у запорозьких козаків, його починали називати «косака». «Сака» на санскриті означає «воїн», «друг», «охоронець». Отже, можна думати, що поєднання слів «коса» й «сака» дало «козак» [22, с.706-707].

Ми не можемо обійти і зовсім незвичні намагання пояснити походження слова «козак». В. Антонович в своїй історії козацтва подає декілька прикладів таких намагань. Так, зокрема, він вказує, що Ян Потоцький виводив походження «козак» від нащадків Косогів, яких Мстислав Володимиренко в ХІ ст. переселив на Чернігівщину. Татіщев вказував, що «Великороси за часів Петра І називали козаків Черкасами, він придумав таку гіпотезу. В Єгипті, каже він, було місто Черказ, людність його перебралася на Кавказ і стала тут називатися Косогами. Татари примусили їх перебратися на придніпровські земля, де вони і стали відомі під назвою козаків» [1, с. 11].

Ще більш ексцентричною В. Антонович вважав гіпотезу польських історика Духінського і поета Падури, які вигадали цілий народ, що завоював цілу «Вкраїну» і потім став відомим під назвою козаків [1, с. 11].

Але повернімося до гіпотез, що були наведені раніше. На противагу їм, існує гіпотеза, яку висловив А. І. Клос. Він пише, що «кіш - військо косаків, козаків, які косять ворога, а Січ – військо січовиків, які січуть ворога» . На його думку термін «кіш» (кошове військо) є однокореневим із індійським «кшатрії» (каста військових), адже у ІІ тис. до н. е. на території сучасної України жили індоарійські племена, частина яких потім відділилась і вирушила на територію сучасної Індії. Це, як зазначає автор, підтверджують археологічні та лінгвістичні дані. Від «кшатріїв» Клос виводить і слова «каша» - їжа кшатрія, і «кушак» - пояс кшатрія, а також «коса» (чуб) – козацьку зачіску, аргументуючи свою думку можливістю чергування ш-с, с-з, а також випаданням голосних та зміною порядку складів. На думку цього дослідника, термін «кшатрії» пройшов тисячолітній шлях на майбутніх землях України, вживався і у словянських племен, і у князівських дружинників, таким чином прийшовши і до козацького війська. Але варто відмітити, що не тільки у давньоруських літописах немає цієї назви (козаки або інший термін схожий на кшатрії) у значенні воїнів або війська, а й свідчення про кочові племена, які мешкали на нашій території впродовж тисячоліть, не містять подібних термін [17].

Отже, козак – термін надетнічний, позначає лише приналежність людини до певного роду занять і розповсюджений на татаро-руському кордоні. Пристосовуючись до умов степу місцеве та прийшле населення засвоювало деякі татарські прийоми, а з тим могло перейняти і назву. Але тільки православні козаки залишили яскравий слід в історії, що пояснюється цілою низкою обставин. Як вважають дослідники, татарські «козаки» поступово втрачають своє значення, а частина турецьких козаків асимілювались серед українських.

На основі вищенаведених згадок виникає питання: якщо на кінець ХV ст. ми бачимо православне козацтво як розповсюджене більш-менш оформлене явище (але ще не соціальний стан), то чому ми не знаходимо згадок про нього раніше? Не могло ж воно сформуватись за декілька років з уходників під впливом лише своїх татарських сусідів? Пояснення цьому можна знайти, адже формування козацького стану відбувалось далеко від основних культурних осередків, тобто простежити окремі етапи вдається лише на основі уривчастих письмових джерел та археологічних досліджень. Цікаво, що для самих сучасників перших козацьких повстань поява такої грізної військової сили також виявилось «несподіванкою»: це пояснює фантастичні легенди про давнього ватажка Козака, або теорії про походження назви «козак» від «кози» у тогочасних хронікерів.

Насправді ж, згадки про козаків є, але не прямі. Наприклад, в літописі, який згадується Д. І. Яворницьким, повідомляється про події 1340 року: «Поляки, прийнявши у свою землю Київ, через певний час усіх людей, які там жили, обернули в рабство, але ті з цих людей, котрі здавна вважали себе воїнами, котрі навчилися володіти мечем і не визнали над собою рабського ярма, ті … стали самочинно селитись біля ріки Дніпра, нижче порогів у пустих місцях… живлячись рибальством… та морським розбоєм проти бусурманів» [29, с. 15].

Таким чином, перші писемні згадки про козаків відносяться XV століття. На сьогодні існують різні версії походження слова «козак», але дослідники не дійшли спільної думки з цього питання.