2.4. Основні ознаки національних інтересів у сфері екологічної безпеки України

Національний екологічний інтерес – це основа для визнання спроможності до реалізації тієї чи іншої моделі екологічної політики або «національний інтерес у сфері екологічної безпеки». Національний інтерес як такий має підпорядковану ієрархічну структуру. По суті, коректніше говорити про національні інтереси, які в сукупності визначають політику держави на всіх рівнях, і про національні інтереси, які визначають екологічну політику зокрема. Національні інтереси держави розподіляються за різними ознаками на такі:

• за ступенем важливості для суспільства — життєво важливі, важливі та ін.;

• за ступенем стійкості — короткострокові, середньострокові та довгострокові;

• за функціональними сферами — політичні, економічні, воєнні та ін.

Національні інтереси можуть бути тимчасовими — виникати і зникати за певних історичних, політичних, соціально-економічних тощо умов або постійними протягом всього періоду існування держави.

За сферами виявлення національні інтереси є внутрішніми і зовнішніми. Внутрішні національні інтереси відображають насамперед життєво важливі потреби існування і розвитку природи, людини, групи, суспільства, держави, а зовнішні — умови їх збереження і розвитку.

Розглянемо у такій систематизації національний екологічний інтерес України. Він має постійний характер з певними особливостями на внутрішніх і зовнішніх векторах прояву. Термін його актуалізації не обмежений, бо має територіальну, а не політичну прив’язку. До того ж, як відомо, є ряд глобальних (або регіональних) екологічних проблем, розв’язання яких потребує спільних дій та екологічних зобов’язань багатьох країн, в тому числі й України.

Зовнішній вектор прояву — це, зокрема, збереження біорізноманіття, зниження ризику виникнення НС та оперативна ліквідація наслідків у разі виникнення НС, а також проблематика ЧАЕС.

Внутрішній вектор обумовлений системою заходів зі збереження екологічної безпеки на рівні постійного моніторингу.

Означені вектори тісно пов’язані між собою, внутрішній вектор та внутрішня політика щодо екологічної безпеки є визначальними у результативності й ефективності зовнішніх впливів. Однак доцільно зазначити, що сучасна держава не спроможна долати самостійно наслідки найбільших природних і техногенних катастроф, і Чорнобильська катастрофа є тому підтвердженням. Каскад техногенних катастроф у слабо керованому суспільстві, природно, викликає занепокоєння світової спільноти, зокрема сусідів. Сучасна політика демонструє нам, що занепокоєння з приводу нестабільного і небезпечного державного утворення викликає будь-який зовнішній вплив на керівництво країни, аж до воєнного. Отже, легко спрогнозувати, що у разі виникнення реальних небезпек на об’єктах підвищеного техногенного ризику та неспроможності держави долати ці небезпеки міжнародні структури й держави можуть встановити власний контроль за рівнем безпеки на відповідних об’єктах, а це межує з втратою політичного суверенітету.

За ступенем стійкості це інтерес довгостроковий, адже актуальність його не зменшиться попри всі намагання підвищити ефективність екологічної політики. Бо, по-перше, потреби суспільства у безпечному довкіллі зростатимуть, а по-друге, кожна «перемога» над рівнем забруднення чи нераціональним використанням природно-ресурсного потенціалу забезпечується зростанням екологічних витрат, а ресурс завжди буде обмеженим.

За функціональними сферами екологічний інтерес відповідає політичним, економічним, соціальним і навіть воєнним сферам прояву. Останнє, до речі, пов’язано з утилізацією застарілого озброєння, використанням екологічно небезпечних речовин і технологій в оборонних цілях тощо.

Таким чином, національний екологічний інтерес є фундаментальною цінністю суспільства, і піднесення його значення сприятиме поступальному розвиткові держави. Реалізація національного екологічного інтересу спирається на поєднання інтересів регіону, міста, об’єкта з інтересами держави та виконанням державою конституційних зобов’язань і міжнародних угод. Національний екологічний інтерес забезпечується державними інституціями і державною політикою органічної єдності гуманітарного, технологічного, соціально-економічного розвитку, політичної стабільності й піднесення добробуту населення. Фактично всім тим, що «звертає суспільство до загальнолюдських цінностей, соціального захисту і гуманітарних пріоритетів».

Особливістю реалізації національного екологічного інтересу і екологічної безпеки загалом є чинник трансформації пострадянського суспільства та прагнення інтеграції до світової спільноти. Рівень уваги до екологічних проблем чітко кореспондується з реальним вибором зовнішньої стратегії України, з визначенням у багатовекторності основних пріоритетів, напрямів розвитку.

Стосовно специфіки формування екологічної політики за умов трансформаційних процесів в економіці є ще багато невизначеного. Так, нечітко сформульовано функції держави на етапі трансформації економіки через нечіткість (особливо для еколого-економічних досліджень) поняття трансформації взагалі та стосовно конкретного суспільства зокрема. Невизначеною залишається сутність еколого-економічних трансформацій сучасного українського суспільства.

На особливу увагу заслуговує вплив засобів масових комунікацій на усвідомлення й актуалізацію того чи іншого національного інтересу. Дослідження відомого німецького філософа В. Хьосле довели, що часто засоби масової інформації формують штучні уявлення про потреби й суспільні інтереси, які ґрунтуються суто на комерційних зисках певних компаній. Тому державне піклування за дотриманням національних інтересів та формування в суспільстві адекватного сприйняття національних пріоритетів є безперечною прерогативою держави. В суспільстві, що тільки формується й не має чіткої ідентифікації, можливо підвищити значення і цінність екологічних пріоритетів розвитку, сформувати екологічну соціальну потребу на рівні національного інтересу.

При визначенні місця екологічної безпеки в системі національної безпеки держави (вищий рівень національного інтересу) важливий аспект цього методологічного завдання полягає у вивченні стратегічного планування екологічної політики та визначенні особливостей формування відповідних прогнозованих стратегій як складової цілісної системи всебічного гарантування національної безпеки держави на середню та віддалену перспективу.