Розділ іі. Аналіз розвитку інтеграційних процесів єс

2.1 Досвід країн-членів єс у формуванні інтеграційної стратегії

Таблиця 2.1 «Етапи формування ЄС»

18 квітня 1951 року було підписано Паризький договір про створення Європейського співтовариства вугілля і сталі (ЄОВС), який набрав чинності в липні 1952 р. Договір був підписаний на термін 50 років.

Членами нової організації стали: Франція, ФРН, Італія, Голландія, Бельгія та Люксембург.

Органами Європейського співтовариства вугілля і сталі стали:

- Висока Влада (першим головою став Жан Моне);

- Рада Міністрів;

- Парламентська Асамблея (дорадчий орган, який складався з представників парламентів країн-членів);

- Суд.

Договір окреслив принципи співпраці між країнами-членами.

Вони базувалися на 4 групах заборон:

- на встановленні імпортного та експортного мита чи схожих оплат на вугілля та сталь (а також кількісних обмежень) у межах організації;

- на застосуванні практики протекціонізму, обмежуючого конкуренцію;

- на податкових пільгах чи будь-яку іншу допомогу з боку держави;

- на застосовуванні обмежень щодо поділу ринків.

Паризький договір про заснування Європейського об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС) створив не тільки спільний ринок чотирьох продуктів гірничорудної промисловості (вугілля, залізна руда, сталь і металобрухт), але й спільне реґулювання обсягів виробництва і рівня цін, інвестиційні програми і раціональне використання робочої сили.25 березня 1957 р. у Римі було підписано Договір про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Договір про створення Європейського співтовариства з питань атомної енергії (Євратом) – (Римські договори)Європейські Співтовариства (ЄЕС) – "Спільний ринок” – було засновано з перспективною програмою економічної і політичної інтеґрації. Кінцевою метою ЄЕС було проголошено створення Сполучених Штатів Західної Європи.

Згідно з положеннями Договору, завданням ЄЕС була діяльність для гармонізації економічного розвитку, сталого та рівномірного економічного росту, а також прагнення до тіснішої співпраці між країнами-членами Співтовариства. Крім того, у Договорі згадувалося про поступову ліквідацію митних платежів при товарообміні між країнами-членами ЄЕС, встановлення спільних митних тарифів і впровадження спільної торговельної політики із третіми країнами, запровадження спільної сільськогосподарської політики, стандартизації національних законодавств країн-членів до тієї міри, яка буде необхідна для функціонування спільного ринку.

Європейське співтовариство з питань атомної енергії було створене для того, щоб контролювати мирне використання ядерної енергії. Завдання Співтовариства полягало у встановленні норм безпеки для санітарної охорони працівників та населення і в контролі над використанням радіоактивних матеріалів. Це Співтовариство не мало значного впливу на процес європейської інтеґрації. [ 4]

За умовами про вступ країни-кандидата до ЄС, вона повинна відповідати Копенгагенським критеріям. Копенгагенські критерії – це критерії вступу до ЄС, що були прийняті в червні 1993 року, а саме :

• Політичні: стабільність установ, які гарантують демократію, верховенство права, дотримання прав людини та захист прав меншин;

• Економічні: дійова ринкова економіка;

• «членські» зобовʼязання, що впливають на факт вступу до Європейського Союзу, а саме визнання його політичних, економічних, монетарних цілей.

Рис.2.2 . Динаміка розширення складу Євросоюзу

Складено за: European Commission [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://epp.eurostat. ec.europa.eu.

З часу створення у 1952 р. Європейського Союзу (спочатку як Європейське об’єднання вугілля та сталі) його склад змінився не лише кількісно, але і якісно. Багато нових країн, які офіційно долучилися до європейської спільноти, виявилися настільки різними, що злаго-дження цих розбіжностей спричинило необхідність подальшого розширення за рахунок країн зі схожими особливостями, зокрема – соціалістичним минулим та його адміністративно-командною економікою (рис.2.2).

Як бачимо з рис. 1, за останнє десятиліття відбулося найбільш стрімке розширення Євросоюзу, причому основну масу нових країн членів склали країни колишнього соцтабору – Естонія, Латвія, Литва, Польща, Угорщина, Румунія, Болгарія та ін. Але незважаючи на проведені попередньо реформи, нові країни – члени Євросоюзу не змогли одразу органічно влитися в структуру наддержавного об’єднання, а в деяких з них виникли проблеми, які громадяни “старих” країн багато в чому пов’язали з поспішністю власного розширення. З того часу пройшло кілька років, а очікувані переваги не лише надто слабко виявилися, а й змінилися суттєвими соціально-економічними проблемами, в тому числі у відносинах старих та нових країн-членів.

Однією з ключових умов вступу та перебування у складі Євросоюзу є максимальний рівень дефіциту держбюджету в розмірі 3 % ВВП, але на практиці навіть самі країни-засновники – Франція, Німеччина – вже давно не дотримуються цієї вимоги, принаймні, далеко не завжди. Другою неприємністю для нових країн-членів стали суттєві обмеження на експорт у межах Євросоюзу, внаслідок чого сільське господарство у деяких з них майже занепало, а розвинуті країни – Великобританія, Франція, Німеччина та Італія – отримали полегшений вихід на ринки збуту країн – нових членів Євросоюзу. Водночас намітилися диспропорції у розподілі грошових видатків – так, названі вище чотири країни за рішенням Європарламенту отримують з євробюджету близько 25 % видатків, тоді як на них припадає близько 60 % ВВП Євросоюзу [12; 14].

Рис.2.3 Сучасна структура зайнятості населення Євросоюзу

Складено за: Все про ЄС [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://euinfo.tut.su.

На сьогодні структура зайнятості серед країн Євросоюзу має такий вигляд (рис.2.3).Бачимо, у структурі зайнятості населення Євросоюзу переважає сфера послуг, як і має бути у розвинутих країнах. Так, єдина політика Євросоюзу обмежує обсяги сільськогосподарського виробництва, відтак, розши-рюючись, Євросоюз зобов’язується дотувати сільське господарство нових країн–членів. Але навіть при цьому у багатьох господарствах нових країн – членів Євросоюзу фермери змушені мало не викидати “надлишки” виробництва, оскільки реалізувати її не можна за квотами, а якщо й можна, то за невигідними умовами.

Можна констатувати, що за останні десять років, коли відбулося значне розширення Євросоюзу економіка помітно диверсифікувалася. Разом з тим, обсяг ВВП Євросоюзу суттєвих змін не зазнав – так, після приєднання 12 країн він збільшився на 5 %, у той час як населення Євросоюзу зросло на 20 % [9; 12]. Це свідчить про те, що економіка нових країн має незначну частку у структурі економіки Євросоюзу. Майже така сама ситуація склалася і щодо структури ВВП (рис. 2.4).

Рис. 2.4. Сучасна структура ВВП Європейського Союзу за країнами-членами

Складено за: European Commission [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://epp.eurostat. ec.europa.eu.

Великобританія, Італія, Франція, Німеччина, що являються найбільш розвинутими країнами Європи – формують приблизно 60% ВВП Європейського Союзу. А на інші країни-члени ЄС припадає близько 40 %, на підставі цього можна стверджувати що інтеграція всіх країн ЄС несе різні результати.

Останньою країною, що вступила до лав ЄС стала – Хорватія. На мою думку, буде доречно і цікаво для України розглянути досвід Хорватії