20. Мистецький український рух. Художні й стильові домінанти

"МУР" (Мистецький український рух) — об'єднання українських письменників в еміграції з метою консолідувати українських літераторів, які після 2-ї світової війни опинилися в таборах для переміщених осіб переважно в Німеччині та Австрії. Засноване в 1945 . Головою об'єднання був У.Самчук, заступником Ю.Шерех (Шевельов). Неоднорідність еміграційного середовища того часу (вихідці з радянської України, західноукраїнських земель, представники міжвоєнної еміграції переважно з Чехословаччини та Польщі) спричинила розбіжності в поглядах на літературу та її призначення, дискусії щодо перспективності літературних стилів тощо. Водночас народжувалися ідеї, які мали об'єднати представників різних світоглядних принципів та політичних орієнтацій. Такою була висунута У. Самчуком ідея "великої літератури", яка базувалася на тому, що література є одним із найголовніших чинників духовного самовияву нації і чи не єдиним — в умовах її бездержавності. Широкого резонансу набула також розроблена в цьому річищі концепція "національно-органічного стилю" Ю.Шереха, Незважаючи на розбіжності в ідеологічних та естетичних поглядах, "М." об'єднав основні мистецькі сили еміграції. До нього входили: 0.Бабій, І.Багряний, Докія Гуменна, В.Домонтович (Петров), Ю.Косач, І.Костецький, Б.Кравців, Є.Маланюк, Михайло Орест, Т.Осьмачка та ін. Хоч об'єднанню не вдалося організувати періодичного літературного органу та видавництва, все ж у різних містах вийшли по одному або кілька чисел журналів "Арка", "Заграва", "Хоре", три випуски збірника "МУР" та однойменний альманах. Об'єднання припинило існування у зв'язку з переїздом його учасників на постійне проживання в інші країни.

21 Драматизм життєвого і творчого шляху у.Самчука. Аналіз романів «Марія», «Волинь»

Пару слов про него

Упродовж усього життя Улас Самчук був «у вічному вигнанні». Донедавна і твори його видавалися лише за кордоном. В УРСР вони заборонялися як шкідливі, антира-дянські, а самого письменника офіційна критика називала співцем куркульства і націоналістом.

Насправді він був палким патріотом України. Це підтвердили його життя і творчість. Уболівав за майбутнє Вітчизни, хотів, щоб вона «вирвалася з мінімалістично-пасивного. солодко-елегій ного, нейтрально-споглядального настановлення і набула трохи динаміки драматизму, шорсткості прози, тверезості математики». Йому імпонували «пристрасті Марка Пола, Колумба»—постійний неспокій пошуку, розширення світогляду. Як зізнавався, не ідеалізував «ставок, млинок, вишневий садок», хоч і не заперечував. З рідної ДерманІ, з родини батька, спадкового селянина, Улас Самчук одержав інтенсивний духовний потенціал, який живив його впродовж багатьох років. Але світоглядна позиція Самчука-прозаїка, суворого й прискіпливого аналітика своєї доби, безперечно, визрівала та формувалася в процесі пізнання життя інших народів і країн. Ось чому він робить такі цікаві висновки, варті уваги й нині: «Соромно за нас, за наш світ, за більшовизм, за Леніна, за Маркса. Хотілося в когось просити вибачення, до когось апелювати... Здавалося, як легко було з нашої людської маси зробити людей, народ, націю. Приклад Тилявки, Балабів, Андру-щуків, Бухалів. Чи не могла з цього постати Данія, Англія. Америка? Але на місці того ця тотальна, універсальна духова і фізична руїна. Кому і для чого це потрібне?

Чому ми найкращих наших людей знеславили, покарали, вигнали? За їх розум, за їх ініціативу, за їх труд. Чому віддали життя в руки ледарів, бідних духом, хворих і немічних, яким треба було помогти, але яким не можна було віддавати в руки керма правління?» Як бачимо, він відчуває і особисту причетність до долі України, йому болять глибокі рани її народу.

Власне, особисте життя, життя своїх односельців, рідних, друзів як невеликі, але невід'ємні частки долі всієї української нації, стають найправдивїшим джерелом його творів.

За типом світобачення Улас Самчук реаліст. Проте він сповідує ідеал сильної української особистості, більш притаманний романтикам. Ця особистість може і вміє протистояти злу, знайти вихід із будь-якого становища, оборонити свою гідність. Ця риса притаманна українській літературі, що творилася в еміграції. Для О. Ольжича, О. Теліги, Є. Маланюка, І. Багряного це була не накинута кимось ідея, а глибоке переконання, віра, без якої вони просто не змогли б вижити там, далеко від рідної землі, не змогли б уберегти власне «Я» в тому вільному, новому, але чужому для них світі.