45. Літерату́рний жанр (фр. genre — рід, вид) — тип літературного твору, один із головних елементів систематизації літературного матеріалу, класифікує літературні твори за типами їх поетичної структури.

Літературний жанр — тип літературного твору, один з елементів класи-фікації літературного матеріалу, позначає літературні твори, які умовно об'єднуються за певною структурою та спільними ознаками зображення дійсності. Нап-риклад, серед епіч-них творів найчастіше виділяють такі жанри (види): казка, байка, легенда, оповідання, но-вела, повість, роман, епопея та ін.; серед ліричних: ліричний вірш, пісня, елегія, епіграма та ін.; серед драматичних: трагедія, комедія, драма, водевіль, фарс та ін.

Наука, що вивчає літературні жанри нази-вається генологією. Пер-шим підкреслив куль-турно-історичний харак-тер Літературного жанру французький учений Ф.Брюнетьєр (1849—1906) у книзі «Еволюція жанрів в історії літератури» (1890). Визначається літератур-ний жанр по різних ознаках: з погляду спо-собів наслідування дійс-ності (Аристотель), типів змісту (Ф. Шиллер, Ф. Шеллінґ), категорій гно-сеології (об'єктивне — суб'єктивне в Г. Гегеля), формальних ознак (А. Н. Веселовський), психології (Е. Штайгер). Ряд літе-ратурознавців ототож-нює поняття літератур-ний вид і жанр, вжи-ваючи ці слова як синоніми.

46. Епос (грец. εποζ — слово, мова, розповідь) — один із трьох родів літератури, відмінний за своїми ознаками, від лірики та драми.

Типологія епосу та його жанрів була розроблена Арі-стотелем, Лессінґом, Шеллінґом, Гегелем, Франком. Головне в їхніх працях — епос розкриває об'єктивну кар­тину нав-колишньої дійсності. В його основі лежить подія. Епос має три типи художньої форми: вір-шовий, прозаїчний і синкретичний.

Одним із джерел герої-чного народного епосу українців є «Слово о полку Ігоревім» —- пам'ятка літератури доби Київської Русі. Найдав-нішими епічними жан-рами були міф, казка, легенда, сказання. Піз-ніше виник так зва-ний класичний епос — епопеї Давньої Індії та Греції. Ще пізніше. Генезис героїчного епосу одним з перших О. Веселовський, а за ним і інші вчені виводили з первинного синкретизму обрядової дії, в якій неподільно були злиті ембріональні форми багатьох видів мистецтв, а також і майбутніх родів літератури. Родовими ознаками епосу є роз-повідь про події, зоб-раження персонажів че-рез вчинки, поведінку тощо. Епічні жанри: епо-пея, роман, повість, опо-відання, новела, есе, на-рис легенда казка, притча

47. Роман (франц. roman, нім. roman, анг. novel) — Роман — багатоплановий епічний твір, у якому дійсність розкривається багатогранно. У романі — кілька сюжетних ліній, багато персонажів, які змальовуються у суспільних взаєминах і в побуті. Роман має складну композицію, у ньому використовуються розповіді, описи, автор-ські відступи, монологи, діалоги тощо. Спочатку терміном "роман" називали віршові твори, написані романською мовою. За змістом роман: автобіографічний; біографічний; історич-ний; пригодницький; соціально-побутовий; соціально-психологіч-ний; фантастичний; філо-софський; детективний; крутійський; науково-фантастичний; тендер-ційний; географічний; сатиричний.  За напрямком: готичний; просвітницький; серед-ньовічний; бароковий; сентиментальний; роман-тичний; постмодерний.  За формою: роман у віршах.

48.Лі́рика (грец. lyrikós— лірний; твір, викона-ний під акомпане-мент ліри) — один із трьох, поряд з епосом та драмою, родів художньої літератури та мистец-тва, в якому у формі естетизованих пережи-вань осмислюється сут-ність людського буття. У переносному значенні лірика може означа-ти ліричний настрій або стиль. Лірика не зводиться лише до роз-мови від імені лірично­го «я». Авторський монолог є тільки однією з багатьох форм виражен-ня свідомості поета. Крім цього, зустрічають­ся розмаїті типи — від масок ліричного героя до різних об'єктивних пер-сонажів, речей, у яких так зашифровано лірич-ний об'єкт, що він відразу ж стає зрозу-мілим чита­чеві. Важли-вим компонентом лірич-ного твору є ліричний герой. Це своєрідна уяв-на особа, настрої, думки й пере­живання якої передано у творі. Як і епос та драма, лірика має розвинуту систему фоль-к­лорних і літературних жанрів. Проблема, однак, полягає у тому, що в ліриці процес жанрової еволюції сьогодні привів до того, що дедалі частіше з-під пера особливо обдарованих поетів виходять твори, які не відповідають жодному з відомих жанрових параметрів. Унаслідок цього дослід-ники пропонують взагалі відмовитися від тради-цій­ного жанрового поді-лу ліричних творів і перейти до їх ідейно-тематичної класифікації. За такими принципами лірика поділяється на громадянську (або полі-тичну), філо­софську, пейзажну, любовну (або інтимну). Жанри: епіта-лама, панегірик, мадри-гал, дифірамб, епітафія, кансона, ода, гімн, елегія, послання, пісня, псалми, сонет.

49. Сугестивна лірика (лат. suggestio — натяк, навіювання) - жанрова група ліричних творів, яка освоює духовну сферу, внутрішні конфлікти морально-психологічного характер-ру. Важливу роль в сугестивній ліриці відіг-рають асоціативні зв'яз-ки, багата метафорика, мелодійність, розмиті образи, розхитані мовно-інтонаційні конструкції, опосередковані натяки. Сугестивна лірика — найчастіше потік почут-тів, складні емоційні переживання без озна-чення мотивів, причин, незбагненні, невловимі стани ліричного героя, які важко відтворити реалістичними засобами. Сугестивні вірші пишуть поети філософського і медитативного складу мислення. До неї най-частіше звертаються мит-ці з інтроспективним мисленням (Б. Пастернак — "Зимова ніч", Ліна Костенко — "Осінній день, осінній день, осінній...").

У поетичній сугестії домінує імпресіоністич-ний стиль, у ній на першому плані — живе враження. Зразком такої лірики є вірш Ліни Костенко "Осінній день, осінній день, осінній..."

50. Драма (від грец. δρδμα — дія) — літературний рід, що зображує дійсність безпосередньо через висловлювання та дію самих персонажів. Генетично драма пов'язана із народними обрядовими дійствами. В давній Греції — батьківщині драми — обряди на честь богів — покровителів землеробства (Діоніс, Деметра, Кора) іноді перетворювалися на культову драму (містерії в м. Елевсині). В VII—VI століт­тях до нашої ери поширюється культ Діоніса, що й мав вирішальне значення у виникненні драматичного мистецт­ва. Протягом останніх століть драма стала активно читатися, переходячи з мистецтва сценічної дії в мистецтво художнього слова. Вели-ку й багату історію як видатні літературні твори мають п'єси Бомарше, Ґольдоні, Клейста, Пуш-кіна, Гоголя, Шевчен-ка… існує 2 типи драми: аристотелівська (закрита, домінує фабульна будо-ва, просторова обмеже-ність, єдність дії), неоріс-тотелівська (відкрита – це додавання до драми епічного або ліричного складання). Жанри: тра-гедія, коліедія, власне драма, драма сатирів, літургійна, містерія, фарм, інтерлюдія, інтер-медія, мораліта, комедія дель-орте, трагікомедія, мелодрама.

51. Теа́тр (від грец. θέατρον — місце видовища) — вид сценічного мистец-тва, що відображає життя в сценічній дії, яку виконують актори перед глядачами. Основою театральної вистави є драма, що визначає художні можливості й ідейний напрямок театру. При цьому літературний твір театр переводить в область сценічної дії й специфічної театральної образності — характери, конфлікти драми втілю-ються в живих особах, вчинках. Найважливіший художній засіб, який театр бере від драми — слово, підкоряється законам драматичної дії. ХХ століття створило сприятливі умови для появи нових мов у мистецтві, нових форм самовираження людини. Багаточисельні жанрові винаходи   минулого століття – реді-мейд, інсталяція, асамбляж, енвайронмент, перформанс, хеппенінг, боді-арт, користуються великою популярністю і сьогодні. Сучасну освіту в західних країнах тяжко уявити без вивчення цих художніх практик, які можуть бути як альтер-нативою академічній освіті, що склалася на сьогодні,   так i додат-ком, який розширює можливості сучасного художника. Одним з найбільш яскравих нап-рямків сучасного мистец-тва є перформанс, вив-чення якого можливе не тільки в теорії, але і на практиці.  Перформанс – це явище, в процесі якого відбуваються безперер-вні пошуки та експери-менти, здійснюються від-криття у культурній сфері, незвичайна само-реалізація, співпраця, продуктивна чи спусто-шуюча комунікація між людьми. Ця художня, ментально-тілесна прак-тика, яка існує на межі гри та реальності, де-монструє тілесні та вербальні коди в кому-нікаційному просторі сучасної культури, спри-яє її самоідентифікації та розширює поле діяль-ності, мислення та сприйняття людини. Експериментальний театр — одне з найсупе-речливіших понять фахо-вого тезаурусу театроз-навства. Ним послуго-вуються, щоб окреслити щось невизначене, часом без усіляких на те підстав, хоча існує нагальна проблема розібратися із ознаками цього феномену і виокре-мити експериментальний театр із загального контексту сучасного театру. Ця проблема виникла не сьогодні і добре сформульована чи не найвпливовішим екс-периментальним режисером двадцятого століття Єжи Гротовським. ХЭППЕНИНГ (>happening), вид театральної вистави, у якому подія і дію є самоціллю, а чи не частиною драматичного сюжету. Впершехеппенинги почали налагоджувати нью-йоркські митці й скульптори на початку 60-х років.

52. Поряд з епосом, лірикою та драмою в літературі досить часто зустрічаються твори, в яких поєднуються особливості епічного, ліричного та драматичного родів і суміжних галузей суспільної діяльності людини, зокрема науки та публіцистики.   Найчастіше відбувається поєднання епічного й лірично­го начал. Такого роду твори належать до ліро-епосу. Люди­на тут зображується ніби у двох планах; з одного боку, передаються певні події її життя, а з іншого — переживання, емоції, настрої. До такого роду творів найчастіше відносять баладу, думу, билину, байку, сатиру, буколіку, співомовку, а також поему, іноді — віршований роман. Специфічними міжро-довими утвореннями стали худож­ні біографії (документально-біографічна художня проза) й мемуари, які мають ознаки як жанрів художньої літе­ратури, так і публіцистики та документалістики, спираються на дані історії. Якщо художні мемуари узагальнюють і естетично освоюють реальні факти з життя автора, то художня біографія будується на естетичній обробці фактів життя реального героя. Розглянемо детальніше ліро-епічні, мемуарні й біографічні жанри.  

53. Художній (або творчий) метод — це сукупність принципів ідейно-художнього пізнання та образного від­творення світу. Саме поняття «метод» означає спосіб пізнан­ня, поняття художнього методу — спосіб образного пізнання дійсності. Категорія художнього методу є однією з най­молодших у теорії літератури: вона виникла на рубежі 20— 30-х років XX століття в радянському літературознавстві та естетиці. Дослідники не мають одностайної думки щодо при­роди художнього методу. «Одні вчені визначають його як сукупність художніх прийомів і засобів; другі — як принци­пи естетичного відношення мистецтва до дійсності, треті — як систему світоглядних спрямовуючих творчості». Однак впливають усі ці три фактори. В історії літератури можна виокремити такі художні методи: барокко, класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм, натуралізм, символізм, модернізм. Методи не є усталеними формами. Вони співіснують, взаємопроникають, збагачують один одного. Різні художні методи поєднуються і в окремому літе­ратурному напрямі, і в індивідуальному стилі письменника. Категорія методу покликана допомогти дослідникові у вив­ченні творчості окремих авторів, напрямів та епох, на­ближатися до розуміння закономірностей і парадоксів літе­ратурного розвитку.

54.  У сучасному літературознавстві співіс­нує два погляди на сутність стилю:1) стиль — це ідейно-художнє явище, яке однаковою мірою стосується форми і змісту літературного твору;2) стиль — це формотвірне начало, яке виявляється  характері образотворення, особливостях композиції, інтонації та мові твору.   У літературознавстві багато­значність поняття також спостерігається: дослідники розгля­дають стиль доби та стиль напряму й течії, стиль пись­менника і стиль певного періоду його творчості, стиль твору і стиль його окремого елемента.  За стилем можна побачити також і образи твору, героїв, характери, ідейний зміст. Різновидм стилю: барокко, класицизм, СЕНТИМЕНТАЛІЗМ, романтизм, реалізм, модернізм, неоромантизм, неокласицизм, символізм, імпресіонізм, експресіонізм, футуризм, сюрреалізм…

 

55. Літературний напрям — це конкретно-історичне втілення художнього методу, що проявляє себе в ідейно-естетичній спільності групи письменників у певний період часу. Літературний напрям є своєрідним синтезом худож­нього методу та індивідуального стилю, що являють собою два його полюси. Категорія напряму передбачає об'єднан­ня митців на основі єдності методу, а також більшу або меншу схожість індивідуальних стилів. Належність до течії та напряму передбачає вільне — особисте і творче — само­визначення письменника».  Безперечно, категорія літера-турного напряму слу­жить систематизації історії літератури. Але в центрі цієї історії завжди перебуває особистість письменника. 

64. Художні взаємов-пливи — це різного характеру впливи одних мистецьких явищ на інші, розмаїті форми впливу всередині літератури чи взаємо-зв'язки сучасної літерату-ри з художньою культу-рою минулих епох, звернення до творчо­сті різних народів. При цьому відсутні просто-рові та часові перешкоди, різнопланові та хроноло-гічно віддалені явища можуть опинитися поряд, подібно до того, як у людській пам'яті можуть зафіксуватися давно минуле і сьогодення, і це минуле може видатися більш рельєфним і зримим, ніж те, що сталося зовсім недавно. Па­м'ять людини є вибірковою та практичною. Вона видобу­ває з безлічі моментів, які відклалися в людському мозку, саме той, який є важливим для автора тепер. Механізм творчих взаємовпливів у літературному процесі нагадує стосунки минулого й сучасного в людській пам'яті, й специфіка цих стосунків і особливості пам'яті відбиваються в художній взаємодії. Творча взаємодія письменників має місце на різних рівнях, починаючи від окремих творів і закінчуючи цілою літературною епохою. Прикладом творчої взаємодії на рівні окремих письменників може бути вплив М. Коцюбинського на творчість О. Гончара чи В. Стефаника на новелістику Г. Косинки, на рівні окремих напрямів літератури — про­світницького реалізму на становлення реалізму XIX століття, на рівні літературних епох.

65.  Сучасне суспільство диктує нам все нові й нові шляхи до розвитку нашого «я». Створено багато можливих варіантів прогресування молодих людей. Проте всі ці шляхи є ефективними лише в тому випадку, коли людина свідомо ставить перед собою ціль саморозвитку, а також має бажання рухатись до такої цілі. 

   Універсальним методом приємного проведення часу і – одночасно – методом саморозвитку є читання. На теперішній час у книгарнях та в інтернеті можна придбати для прочитання мільйони книг, що так чи інакше впливатимуть на ще не зовсім сформовану свідомість молодої людини. А сучасні прозаїки та поети не завжди описують у своїх творах нормальні, не викривлені ціннісні орієнтири. Саме такий дисбаланс може викликати у молодій людині певний супротив нав`язаним, чужорідним їй «ідеалам», які, зрештою, мають непогані шанси прижитись завдяки регулярному читанню масової літератури з невисокими ідеалами.

Людська цивілізація дуже залежить від комунікативних про-цесів. Різко збільшився обсяг інформації, яка виробляється та спожи-вається. Засоби масової комунікації, починаючи від друкованих, потім – до радіо і телебачення, і, нарешті, завдяки Інтернету, поступово так скоротили простір і час обміну інформацією та збільшили феномен „присутності” індивіда в певних світових подіях, що на сучасному етапі динамічного розвитку країн „золотого мільярда”, та, певною мірою, також суспільств, які до них наближаються, виникає і розвивається ефект „всеприсутності” індивіда в просторі, і, у великій мірі, навіть „всеприсутності” індивіда в часі завдяки його можливості швидко подорожувати як у сучасне, так і в минуле Інтернетом. Це надає індивідові певні трансцедентальні якості, котрі людство раніше приписувало лише Богові.

1.Теорія літератури й основні наукові дисципліни літературознавства.

Літературознавство – наука , яка вивчає словесну продукцію людської культури як певну естетичну цінність, художню літературу різних народів. Складовими літературознаавчої галузі є:

1.теорія літератури – найдавніший розділ науки про літературу (зусиллями грецьких вчених Сократа, Піфагора закладені її основи) - вивчає природну специфіку, загальні закономірності розвитку худ.літ. Поділяється на кілька розділів, вивчає сутність, зміст і форму літератури як окремого виду мистецтва, вивчає поділ літератури на роди і жанри; досліджує теоретично-літераттурний процес, зміну течій, напрямів, шкіл. Вивчає закономірності розвитку мови художнього твору і прозової мови.

2.історія літератури – зароджується у добу Просвітництва - досліджує всю літературу як процес чи елементи процесу і на його основі зясовує місце і значення окремих явищ літератури. Вивчає літературу в різних аспектах: за певними періодами; географічною ознакою; національним статусом; регіональні фрагменти.

3.літературна критика – виникає в добу Просвітництва, роль у становленні відіграв Дж.Свіфт – певний відгук на важливі літературні події доби.Літературна критика залежна від настрої які панують в певний час.

4.методологія – ідейно наукова база світогляду конкретного науковця, сукупність метолів дослідження.

Допоміжними літературознавчими дисциплінами є:

історіографія, бібліографія, текстологія, палеографія, архівознавство

2. Сучасне літературознавство в контиуумі гуманітарних дисциплін

Найтісніше сучасне літературознавство звязане з мовознавством , лінгвістикою. За допомогою стилістики вивчає проблему стилю художнього твору, автора, епохи. Фольклористика дає понятття про усну нарродну творчість як початок літератури. Мистецтвознавство вивчає літературу як один із видів мистецтва. Переплітається літературознавство і з історією – це частина загального літературного процесу, психологією , соціологією яка допомагає вирішувати проблеми соціального контексту автора, читача, героїв твору, а також естетикою, логікою, кібернетикою.

3.Допоміжні літературознавчі дисципліни

Літературознавство – наука , яка вивчає словесну продукцію людської культури як певну естетичну цінність, художню літературу різних народів.

Допоміжними літературознавчими дисциплінами є:

Історіографія – дослідження історії розвитку та нагромадження знань з певної проблеми. досліджується певний попередній досвід.

Бібліографія – оьлік і сичтематизування джерел інформації.

Текстологія – це вивчення і тлумачення текстів художніх творів.

Палеографія – вивчення різних писемних знаків, орнаментів, начерків.

Архівознавство – робота з архівами, рукописами.

4.Синкретизм первісного мистецтва.Міфологічна свідомість.

Пе́рвісна культу́ра — культура первісної доби, найбільшого періоду в історії людства — від виникнення людини (близько мільйона років тому) і до появидержавності.У різних народів цей період тривав неоднаково, деякі навіть тепер живуть за умов первісності. Тому сучасна наука розрізняє власне первісну культуру — що існувала до виникнення перших цивілізацій на Землі (кінець IV — початок III тисячоліття до н. е.), і традиційну первісну культуру. Протягом первісної епохи відбувалися такі процеси:

антропогенез ; формування мислення (або інтелекту) людини, її мови; розселення людства по всіх континентах; перехід людей від привласнюючого господарювання (мисливство, збиральництво) до відтворюючого (землеробство і скотарство);соціогенез — формування суспільних форм життя у вигляді родової, а потім родоплемінної організації; поява перших світоглядних, релігійних уявлень, міфологічних систем.

Серед цих найважливіших процесів, що заклали фундамент історії людства, своє місце займає формування культури як особливої сфери людськогосуспільства. Причому для ранніх етапів історії різних народів характерна єдність закономірностей, спільність проявів становлення культури.

Специфічною рисою первісної культури є синкретизм (нерозділеність), коли форми свідомості, господарчі заняття, суспільне життя, мистецтво не відокремлювалися і не протиставлялися один одному. Будь-який вид діяльності містив у собі інші. Наприклад, у полюванні були з'єднані: технологічні прийоми виготовлення зброї, стихійні наукові знання про звички тварин, соціальні зв'язки, які виражалися в організації полювання (індивідуальне, колективне), релігійні уявлення — магічні дії із забезпечення успіху, які, в свою чергу, включали елементи художньої культури — пісні, танці, живопис. Саме внаслідок такого синкретизму характеристика первісної культури передбачає цілісний розгляд матеріальної і духовної культури, чітке усвідомлення умовності такого розподілу.