2. Соціальні інститути: сутність, види, функціональність

Сутність поняття «соціальний інститут».

Термін „соціальний інститут” прийшов у соціологію з юридичних наук, де він означав «сукупність правових норм, що регулюють соціально-правові відносини у певній сфері». Г. Спенсер, який запровадив цей термін у соціологію, розширив його зміст, і він став означати «сукупність норм, що регулюють відносини поміж людьми». Соціальна норма істотно ширше юридичної, оскільки до її змісту входять не лише закони, постанови та інші юридичні приписи, а й різного роду традиції, звичаї, етика і навіть обряди і ритуали. Більшість цих норм не закріплено законами, писаним правом, але є загальновизнаним механізмом, виробленим соціумом протягом його тривалої історії. Т. Веблен на початку ХХ ст. визначав соціальний інститут як «сукупність соціальних звичаїв і норм, у яких втілені спосіб думки і життя людей, і які передаються з покоління в покоління».

У сучасній соціології поняття «соціальний інститут» має декілька значень:

- звичаї, традиції, цінності, норми та правила поведінки (ціннісно-нормативна система), прийняті в суспільстві;

- сукупність нормативно визначених (закріплених) статусів і ролей, які служать еталонами соціальної поведінки;

- засіб соціального контролю, який регулює визначену сферу соціальних відносин;

- сталі соціальні практики (моделі людських дій), що слугують для задоволення людських потреб;

- органи керівництва і регулювання соціального життя (соціальні організації), забезпечені матеріальними і нематеріальними ресурсами.

Багато соціологів трактують соціальний інститут насамперед як складну конфігурацію звичаїв, традицій, вірувань, установок, правил-регуляторів і законів, які мають певну мету і виконують певні функції. Інститути забезпечують людей встановленими методами розв'язання тих проблем життя, що перiодично повторюються; визначають, як саме відповідна дiяльнiсть має бути органiзована, спрямована i виконана. Зрештою вони сприяють організації і регулюванню спільної діяльності людей і сталості соціальних відносин. Це своєрідний спинний хребет суспільного життя, оскільки він забезпечує лад у суспільстві, його стабільність та інтеграцію.

Якщо виходити з того, що вищенаведені визначення соціального інституту є його компонентами, то загальне визначення соціального інституту буде таке: «це сталі і стійкі види соціальної взаємодії (соціальні практики), засновані на правилах, які задовольняють людські потреби в певних сферах, тобто виконують окремі функції».

Інституціоналізація соціальних відносин.

Виникнення соціального інституту відбувається внаслідок процесу інституціоналізації. Цей процес тривалий і поступальний. Вважають, що пусковим механізмом процесу інституціоналізації є виникнення відповідної соціальної потреби. У процесі функціонування суспільства індивіди вступають у серію соціальних взаємодій з метою забезпечення власних потреб. Для максимальної оптимізації цих взаємин, недопущення можливих хибних варіантів задоволення інтересів, ці відносини інституціоналізуються, тобто суспільство санкціонує і закріплює задоволення цих потреб у певних обсягах, визначеними способами. З цією метою опрацьовується система ролей і статусів, яка змушує індивідів діяти певним чином, вступаючи у соціально значимі взаємини з іншими, а також визначається система санкцій, яка примушує учасників взаємодії не виходити за межі своїх соціальних ролей.

П. Бергер і Т. Лукман у праці «Соціальне конструювання реальності» запропонували оригінальну концепцію походження соціального інституту. Витоки інституціоналізації вони вбачають у повторюваності людських дій, необхідність якої зумовлена тим, що людині доводиться дуже часто розв’язувати однакові завдання. Наприклад, щоб побудувати човен або розпалити багаття, належить зробити низку певних дій, які можуть повторюватися кожного разу в разі виникнення певної потреби. Якщо побудова човна відбувається досить часто, то тим самим виникає своєрідний інститут будівництва човна, що передбачає повторюваність дій, потрібних у процесі будівництва. «Інституціоналізація має місце скрізь, де здійснюється взаємна типізація узвичаєнних дій акторами різного роду», – зазначають автори.

Класифікація соціальних інститутів.

Соціальні інститути можна класифікувати за багатьма критеріями, наприклад, за часом виникнення і тривалістю існування, жорсткістю застосовуваних санкцій за порушення правил, умовами існування, наявністю або відсутністю бюрократичної системи управління, формальних правил і процедур, функціями тощо.

Першу спробу класифікувати соціальні інститути у соціології зробив Г. Спенсер відповідно до характеру їхніх спеціальних функцій. Він виділив 6 типів соціальних інститутів:

1) домашні (шлюб, сім’я);

2) обрядові (церемоніальні);

3) політичні;

4) церковні (релігійні);

5) професійні;

6) промислові.

Я. Щепанський за змістом функцій класифікує їх на економічні, політичні, виховні, культурні, релігійні, а також соціальні у вузькому змісті слова.

Ч. Міллс, використовуючи сферний підхід (кожен соціальний інститут впорядковує якусь окрему сферу життя суспільства) виокремив 5 головних типів соціальних інститутів:

1) економічні – організовують виробництво, розподіл і споживання товарів і послуг;

2) політичні – регулюють здійснення влади та доступ до неї, задають шляхи розвитку суспільства і виробляють рішення;

3) родинні (сімейні) – пов’язані зі шлюбом, сім’єю та соціалізацією молоді;

4) релігійні – організовують колективне шанування богів;

5) військові – організовують захист.

При цьому Т. Парсонс виділяв 4 основні сфери (підсистеми) суспільства:

1) економічна (враховує чотири головні види діяльності: виробництво, розподіл, обмін і споживання);

2) політична (узаконення способів боротьби за владу та її захист);

3) культурна (культура, наука, освіта, релігія);

4) соціальна (соціальні спільноти, соціальні верстви, соціальні відносини; організації, які відповідають за добробут населення).

Функції соціальних інститутів.

Якщо ми хочемо з'ясувати, як „працює” те чи iнше суспiльство, одним із перших об'єктiв відповідного дослiдження мають бути соціальні iнститути цього суспiльства, а конкретніше – їхня функціональність.

Функція соціального інституту – це роль, яку він виконує та користь, яку він приносить суспільству. Наприклад, репродукція, виробництво, розподіл, контроль за поведінкою, регулювання влади, комунікація, захист і т. ін. Головні функції соціальних інститутів – це підтримка суспільної рівноваги і регулювання процесів функціонування соціальних спільнот.

Суспільство влаштоване таким чином, що ряд інститутів виконує декілька функцій одночасно, і натомість одну функцію можуть виконувати одразу декілька інститутів. При цьому функції соціальних інститутів із часом можуть змінюватися.

Якщо соціальний інститут, крім користі, приносить суспільству шкоду, то таку дію називають дисфункцією. Наростання дисфункцій у діяльності соціальних інститутів може призвести до соціальної дезорганізації суспільства.

Цікавий приклад щодо питання функцій і дисфункцій соціальних інститутів наводить російський дослідник Е. Соколов. На одному з островів Тихого океану існував звичай „полювання за головами”. Юнак, у день ініціації (посвяти в повноправні члени племені), мав принести голову іноплемінника. Цей звичай був заборонений англійською адміністрацією. Через деякий час у суспільстві аборигенів розпочалися процеси дезорганізації. Вони покидали свої села, рисові поля, хворі не отримували допомоги, старійшини втратили авторитет. Запрошені на острів етнографи встановили, що порядок і влада на острові були тісно пов’язані з культурою вирощування рису. Водночас острів був багатий на рибу, дичину і плоди, тому рис не був життєвою необхідністю. Вирощування рису було потрібно для приготування ритуальної їжі під час ініціацій, та як резервний запас на випадок неврожаю. Також воно стабілізувало відношення між сім’ями і кланами в процесі трудової діяльності. Отже, ініціації та „полювання за головами”, були тими пусковими механізмами, які приводили у рух всю систему господарсько-культурних зв’язків. З цього прикладу видно, що під систему існуючих у суспільстві потреб завжди створюється відповідна система їх задоволення, тобто соціальний інститут. І створюється вона не так, як хочеться політикам, моралістам та іншим діячам, а так, як це найбільш зручно для людей, носіїв потреб, у даних умовах.

Отож, якщо ми бажаємо знищити якийсь шкідливий звичай, ми повинні запитати у себе: чим він „корисний” в даному суспільстві, яку функцію він виконує? Встановивши це, можна шукати йому заміну – те, що називається „функціональним еквівалентом”. Інший висновок з наведеного прикладу полягає в тому, що функціональні елементи культури – дії, ідеї, речі, – можуть мати символічний характер. Символи потрібні тому, що багато важливих для суспільства цілей і норм не мають великої сили для індивідуальної свідомості. Індивід звичайно діє виходячи з власної вигоди і розрахунку. Але суспільству важливо, щоб і в повсякденній поведінці, і в критичні моменти діяли б соціальні мотиви, підтримувалися „стратегічні” цілі та інтереси. Зокрема, імена національних героїв згадуються не часто, але коли ворог „біля воріт”, вони стають могутньою силою.

Функції бувають явні і приховані (латентні). Цією проблематикою займався американський соціолог Р. Мертон. Наслідки явних функцій (дисфункцій) носять навмисний характер і усвідомлюються людьми, а наслідки латентних функцій (дисфункцій) мають ненавмисний характер і не усвідомлюються людьми. Явні функції свідчать про те, чого хотіли добитися люди в рамках того чи іншого інституту, а латентні – про те, що з цього вийшло. Латентні функції, таким чином, виступають в якості побічної дії соціального інституту. В якості позитивного прикладу використання латентних функцій часто згадують діяльність Генрі Форда. Він ненавидів профспілки, великі міста, кредити і купівлю в кредит, але по мірі свого просування в суспільстві він більш ніж хто-небудь інший стимулював їхній розвиток, розуміючи, що латентні, побічні функції цих інститутів працюють на нього і на його бізнес.