2. Соціальні класи та сучасні класові схеми

Історичні типи стратифікації.

Британський соціолог Ентоні Гіденс виділив чотири історичні типи стратифікації: рабство, касти, стани та класи. Перші три характерні для традиційних, а класи – для сучасних суспільств.

Рабство являє собою форму закріпачення людей, яка межує з повним безправ’ям і крайнім ступенем нерівності. Іноді одна людина є власністю іншої і позбавлена прав і свобод. Щоправда, і рабство було неоднорідним залежно від періоду чи культури.

Каста – це соціальна група, членством в якій людина завдячує виключно своїм народженням. Касти характерні для Індії та пов’язані з індуїзмом (вчення про переселення душ). Система каст (варн – від санскрит. «колір») складається з чотирьох категорій: брахмани, кшатрії, вайш’я і шудри. Але кожна з них складається із сотен субкастових груп (джаті).

Стан – це соціальна група, яка володіє закріпленими звичаєм або юридичним законом правами й обов’язками, які передаються у спадок. Стани властиві європейському феодалізму. До першого (найвищого) стану належали аристократи (дворянство); до другого – духовенство; до третього – вільні селяни, чиновники не дворяни, міщани – купці й ремісники.

Клас – це велика група людей, які мають подібний соціальний статус у системі стратифікації та вирізняються певними культурними особливостями стилю життя і світосприйняття. Іншими словами, класи являють собою статусні групи – сукупність індивідів, що мають однаковий статус, позитивно чи негативно оцінюються з огляду на авторитет і престиж, дотримуються певного стилю життя. Класова система являє собою соціальну стратифікацію, засновану як на походженні людини, та і на її індивідуальних досягненнях.

Визначення поняття «соціальний клас».

Найвпливовіші теоретичні підходи до розуміння класів були сформульовані Карлом Марксом і Максом Вебером, а більшість пізніших теорій були побудовані на їхніх ідеях.

Поняття класів є центральним у марксизмі, хоча сам К. Маркс не сформулював чіткого визначення класу та в різних працях позначав ним різні суспільні прошарки. Відповідно, марксизм не містить чіткого переліку ознак, за яким та чи інша соціальна група конституюється в певний клас. Визначальним у марксовому розумінні класів була їх економічна обумовленість, тобто класова належність повністю залежить від місця людини в економічній системі, насамперед від контролю над засобами виробництва. Ті, хто володіють засобами виробництва та контролють їх – це клас капiталiстiв, або буржуазiї. Ті, хто має тiльки свою робочу силу, – це робiтничий клас, або пролетарiат. При цьому, клас буржуазiї розглядався як такий, що пригноблює та експлуатує, а пролетарiат – як пригноблений і експлуатований.

Пізніше, у Росії, марксова теорія була інтерпретована В. Ульяновим (Леніним), який дав визначення класів, що домінувало в радянській науці понад семидесяти років. Згідно нього, класи – це великі групи людей, які розрізняються за їх місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва, за їх ставленням (здебільшого закріпленим та оформленим у законах) до засобів виробництва, за їх роллю у суспільній організації праці, а отже, за способами одержання і розмірами тієї частки суспільного багатства, якою вони володіють.

Опонентом К. Маркса був М. Вебер, який вважав, що класовий поділ випливає не лише з контролю над засобами виробництва, а й із тих економічних відмінностей, які прямо не пов’язані з власністю. Це можуть бути професійна майстерність, компетенція, кваліфікація. Ринкового значення тут набувають рівень освіти, якість навчальних сертифікатів та особистий творчий потенціал.

Отже, соціальний клас – це великий сегмент суспільства, який охоплює людей, які знаходяться в схожій ситуації щодо форм власності, передусім власності на засоби виробництва, тобто економічного капіталу.

Сучасні методології визначення класової належності.

З позиції наукової методології, у сучасній соціології використовують три класові типології: неомарксистська схема Еріка Оліна Райта; неовеберіанска класова схема Джона Голдторпа, Роберта Еріксона й Люс’єн Портокареро, і постіндустріальна класова схема Госта Еспін-Андерсена.

Найвідоміша серед них класова типологія, що диференціює класові позиції виходячи із заняття, іменується EGP-схемою – за прізвищами її творців – Р. Еріксона, Д. Голдторпа і Л. Портокареро. Вона заснована на двох головних відмінностях: між тими, хто володіє засобами виробництва, і тими, хто не володіє; а друга стосується останніх – відповідно до характеру їхніх відносин з роботодавцем.

Перша відмінність, що виступає відправним пунктом побудови класової схеми, є виділення в будь-якому суспільстві, де є інститут приватної власності й ринок праці, трьох базових категорій: роботодавці (купують робочу силу й мають контроль над нею), самозайняті (не купують чужої праці, але й не продають своєї) і наймані робітники (продають свою працю роботодавцям і відчувають з їхнього боку владу й контроль).

Друга відмінність, що стосується найманих працівників, пов'язана з формами регулювання відносин зайнятості з роботодавцем. Конкретно – це дихотомія між позиціями, які регулюються відповідно до трудового контракту та „службовими” відносинами. Відносини на основі трудового контракту припускають відносно короткостроковий обмін грошей на зусилля, при цьому робітник працює під наглядом роботодавця в обмін на оплату, сума якої визначається на основі кількості зробленого продукту або витраченого часу. Службові відносини припускають більш довгостроковий і різноманітний обмін послуг організації, що найняла, на винагороду, що складається із заробітної плати і додаткових виплат, а також на такі елементи перспективи, як гарантії стабільної зайнятості, певні можливості кар'єрного просування, пенсійні права.

За роки активного застосування в дослідницькій практиці EGP-схеми у науковій літературі нагромадилося багато її варіантів. У найбільш розгорнутій формі EGP-схема ідентифікує 11 категорій:

1) Верхній службовий клас (професіонали, адміністратори й держслужбовці вищого рівня; менеджери великих промислових підприємств; великі власники).

2) Нижній службовий клас (професіонали, адміністратори й держслужбовці нижчого рівня; техніки вищого рівня; менеджери невеликих промислових підприємств; супервайзери в сфері нефізичної праці).

3) Працівники, зайняті конторською нефізичною працею, вищий рівень (у сфері адміністрації й комерції).

4) Працівники, зайняті конторською нефізичною працею, нижчий рівень (у сфері торгівлі й послуг).

5) Самозайняті з найманими робітниками (дрібні власники, кустарі і т.д. з найманими робітниками).

6) Самозайняті без найманих робітників (дрібні власники, кустарі й т.д. без найманих робітників).

7) Самозайняті фермери і т.д. (фермери й дрібні власники; інші самостійні хазяї в первинному виробництві).

8) Техніки нижчого рівня й супервайзери в сфері фізичної праці (бригадири, майстри).

9) Кваліфіковані працівники фізичної праці.

10) Напів- і некваліфіковані працівники фізичної праці (не в сільському господарстві).

11) Напів- і некваліфіковані працівники фізичної праці в сільському господарстві.

Зауважимо, що в емпіричних дослідженнях повна одиннадцятикласова версія фактично ніколи не використовується: дослідники застосовують 7-, 5- і 3-класову версії.

Проблематика вимірювання середнього класу.

На повсякденному рівні, коли люди характеризують класову систему свого суспiльства, вони використовують такi назви як „вищий клас” (багаті), „середнiй клас” (заможні), „робочий клас” (іноді поділений між середнім і нижчим класами), „нижчий клас” (бідні). До нижчого класу відносять і т.зв. «андерклас» – людей, які знаходяться за межею бідності.

Втім зауважимо, що визначити класи будь-якого суспільства важко через відносно низький рівень статусної узгодженості. Оцінка, здійснювана за одним виміром, іноді суперечить оцінці за іншим. Особливо це стосується середнього рівня ієрархії. Поняття «середній клас» з’явилося в науковому дискурсі лише в 60-70-х рр. ХХ ст. і викликало гострі дискусії. На думку авторів цього конструкту, середній клас об’єднує в собі досить різні і відмінні верстви, але загалом вони представлені двома основними категоріями – це власники матеріального капіталу (дрібна буржуазія) і власники інтелектуального капіталу (менеджери, службовці, інтелігенція, вчені, інженери). Також до середнього класу іноді відносять робітників із високою кваліфікацією та фермерів. Люди з середнього класу фінансово забезпечені, але лише деякі з них володіють значними статками. До середнього класу здебільшого належать люди зі здобутим статусом, який неможливо в повному обсязі відтворити у нових поколіннях, і його досягнення вимагає від спадкоємців власних зусиль. Тому його представниками високо цінується освіта і цілеспрямованість, які визначають професію і кар’єру. Параметром оцінки приналежності до середнього класу є соціальний оптимізм (впевненість у належних матеріальних умовах для себе та забезпечення „стартового капіталу” для своїх дітей).

Дослідницька компанія GFK Ukraine визначає поняття «середній клас» за такими критеріями, як рівень доходу, певний спосіб мислення, поведінка на ринках (стиль життя), включаючи ринок праці, освіта та усвідомлення (ідентифікація) себе середнім класом. Загалом в Україні за різними оцінками середній клас становить 5-30% населення. Найменшою ця цифра є тоді, коли середній клас розраховували виходячи з наявності активної політичної позиції громадян. А найбільшою, значно більше, ніж 30%, – майже половина усього населення, середній клас визначається за самоідентифікацією. Це пояснюється тим, що громадяни можуть мати тіньові доходи. Не виключена і хибна ідентифікація. В уяві українців поняття середнього класу – позитивне, тож зрозумілим є бажання прикрасити реальний стан. При цьому відрізняються і суми доходів, які визначають належність до середнього класу. У GFK, наприклад, нижньою межею входження у цю категорію вважають дохід 4815 грн на місяць на одну особу. Західні експерти вважають зарплати 800-1400 дол на людину на місяць доходом середнього класу.

За останнім дослідженням GFK, найбільше представників середнього класу проживає у столиці – 51% від загальної кількості населення, найменше – на півночі України – 15%. Також «середняки» переважно зосереджені у містах-мільйонниках – 35%, у селах їх найменше – 11%. Під час дослідження були визначені цікаві особливості цієї групи. Наприклад, представники середнього класу є раціональними та схильними витрачати гроші. Також середній клас більш оптимістичний у важкі часи. Люди цієї категорії найчастіше пробують щось нове, наприклад, нові продукти харчування.

Міжнародна компанія Ernst&Young спільно з виданням Forbes розраховують так званий Індекс доходів середнього класу. Хоча автори рейтингу беруть за основу методологію GFK, у розрахунках використовується рівень зарплат до оподаткування, тому беруться доходи не менше ніж 5876 грн на місяць. Так, останній Індекс доходів середнього класу показав, що доходи середнього класу в Україні порівняно з 2007 р. виросли на 14%. При цьому лідерами за темпами зростання виявилися Київ та Харків – 25% і 19%, а Донецьк і Дніпропетровськ пасуть задніх – 2% і 1% відповідно.

Рецепти зростання добре відомі: створення умов для розвитку малого бізнесу, стимулювання інвестиційної та інноваційної діяльності підприємств. Ще однією важливою умовою для формування середнього класу є створення таких умов, у яких людина може бути впевненою у завтрашньому дні: освітні програми, програми з працевлаштування молоді, житлові програми.

Ще сильніше розмиває межі між класами соціальна мобільність, яка свідчить, що соціальне положення людини може змінюватися протягом її життя. Мобільні індивіди починають соціалізацію в одному класі, а закінчують в іншому. Вони буквально розриваються між несхожими культурами і стилями життя. Вони не знають, як себе вести, одягатися, розмовляти з точки зору стандартів іншого класу. Часто пристосування до нових умов залишається поверховим (анекдоти про „нових українців”, „Сатирикон” Вергілія, „Міщанин у дворянстві” Мольєра тощо).