Тема 8. Соціальна стратифікація та мобільність

План:

1. Соціальна стратифікація та критерії її вимірювання

2. Соціальні класи та сучасні класові схеми

3. Соціальна мобільність: види, канали та фактори

4. Маргінальність як побічний продукт соціальної мобільності

Ключові терміни: соціальна стратифікація, меритократія, соціальний клас, престиж, влада, децильний коефіцієнт, статусні символи, стиль життя, соціальна мобільність, структурна соціальна мобільність, внутрішньопоколінна мобільність, міжпоколінна мобільність, міграція, маргінал.

1. Соціальна стратифікація та критерії її вимірювання

Сутність соціальної стратифікації.

Однією з найважливіших галузей соціології є соціальна нерівність (розшарування, стратифікація). Тому перше питання нашого розгляду стосується відповіді на питання, що таке «соціальна нерівність»? Люди бувають високого і низького росту, худі і товсті, старі і молоді, розумні і дурні. І той факт, що конкретні люди не рівні іншим, – банальний факт, очевидна істина. Але коли ми говоримо про соціальну нерівність, ми розуміємо дещо інше. Соціальна нерівність має соціальні, а не індивідуальні ознаки й особливості. І найважливішими з них є характер груп, до яких належить людина, і характер позицій, які вона займає. Отже, соціальна нерівність визначається не за фізичними (індивідуальними) ознаками людей, а на основі їх належності до різних груп, і на основі того, що вони займають різні соціальні статуси.

При цьому мова йде не просто про різні статуси і різні групи як такі, а про такі статуси і групи, які пов’язані з нерівним доступом (або шансами доступу) до певних поцінованих у суспільстві благ. Всі блага мають ієрархічний характер, тобто шкалу градацій. Відтак існують ієрархії багатства (від міліардерів до бездомних), влади (від імператорів до рабів), престижу (від ідолів до нікчем), освіти (від вчених до неписьменних), здоров’я (від олімпійських чемпіонів до інвалідів). Кожна людина займає своє місце на шкалах різних благ. Як наслідок, на кожному рівні ієрархії утворюються певні статистичні категорії (соціальні спільноти) – верстви або страти.

Соціальна верства – це згуртована спільнота, яка комплектується з людей, які мають приблизно однакове положення в ієрархіях благ (системах соціальної стратифікації).

Соцiальна стратифiкацiя – це поділ людей на соціальні верстви або структурована нерiвнiсть певних соціальних спільнот, якi через свій статус у соцiальнiй iєрархiї мають рiзний доступ до благ.

Етимологічно слово „стратифікація” походить від двох слів: лат. „stratum” – „пласт, прошарок землі”, та італ. „facere” – „робити”. Соцiологи запозичили термiн „стратифiкацiя” вiд геологiв, але класiфiкувати людей за стратами набагато важче, нiж геологiчнi породи. Звичайно геологи вiдносно легко визначають, де закiнчується один шар породи i починається iнший. Соцiальнi ж страти часто змiшанi одна з одною, так що їх межі нечiткi i неяснi.

У відповідності до пануючої у суспільстві системи цінностей, суспільна свідомість порівнює окремі соціальні групи, належних до них людей за статусами та вибудовує їх ієрархію. Одні мають більше доступу до благ і ресурсів, і є привілейованими – багатими, владними, престижними, освіченими, а інші – мають обмежений доступ до благ, з відповідними наслідками. Відтак, привілеї породжують привілеї, а життя відтворює структуру нерівності в кожному наступному поколінні. Внаслідок стратифікації різні люди і групи людей мають різний доступ до благ або, за термінологією М. Вебера, різні життєві шанси. Отже, люди можуть жити в одному суспільстві, але в зовсім різних світах, які залежать від їх соціального становища.

Прикладом важливості цієї тематики є історія трагедії океанського лайнера „Титанік”, який 10 квітня 1912 р. відправився з Англії у своє перше плавання через Північну Атлантику до Нью-Йорка. Він перевозив 2300 людей. Через два дні плавання корабель зіштовхнувся з айсбергом і потонув, забравши з собою життя 1600 людей. Якщо подивитися на цей нещасний випадок в ракурсі соціології, то можна відмітити, що деякі категорії пасажирів мали набагато більше шансів вижити за інші. Правила того часу вказували, що у рятувальні шлюпки садили спочатку жінок і дітей, тому 80% жертв виявилися чоловіками. Відіграла свою роль і класова ознака. Серед пасажирів першого класу врятувалося понад 60% пасажирів, оскільки вони знаходилися на верхніх палубах. Водночас серед пасажирів другого класу врятувалося лише 36%, а третього – 24%. Отже, на борту „Титаніка” клас означав набагато більше, ніж якість каюти. Це було питання життя і смерті. Доля тих людей, які знаходилися на борту „Титаніка” – драматична ілюстрація того, наскільки соціальна нерівність впливає на існування людей, а іноді і на саме життя.

Положення, які займають люди всередині суспільства, їх доступ до благ впливають на всі аспекти їхнього життя, від народження до смерті – від освіти, роботи і здоров’я до цінностей, переконань і поведінки. Такі речі, як нестача грошей, відсутність роботи, низький рівень освіти, погані житлові умови, слабке здоров’я, погане харчування та інші, безпосередньо впливають на „свободу вибору” індивіда. Соціальна нерівність впливає й на світ відносин між людьми. Зокрема, Карен Вокер (1995) виявила, що дружба представників нижчого класу звичайно скріплена матеріальною допомогою, а дружні відносини людей середнього класу обумовлені спільними інтересами та спільним проведенням вільного часу. Також зауважимо, що проблема нерівності і несправедливості була тою темою, навколо якої формувалась основа для масових бунтів, соціальних рухів і революцій.

Водночас Курт Воннегут застерігає, що рівність, приваблива сама по собі, може бути небезпечною. Свою розповідь «Гаррісон Бержерон» (1961), яка являє собою уявний звіт про майбутнє США, коли соціальна нерівність зникне, він розпочинає такими словами: «Йшов 2081 рік, і всі люди нарешті стали рівними. Не лише перед Богом і законом. Вони стали рівними у всіх відношеннях. Ніхто не був розумнішим за інших. Ніхто не виглядав краще іншого. Ніхто не був сильніше або спритніше інших. Рівність походила з 211-ї, 212-ї, 213-ї поправок до Конституції і підтримувалася завдяки постійній пильності агентів Генерального Зрівнювача». Отже, рівність стає небажаною, коли вона нав’язується лише за допомогою репресивних заходів, спрямованих на досягнення одноманітності.

Сучасні розвинуті суспільства рухаються до меритократії (від англ. «заслуга») – соціальної стратифікації, заснованої на особистих заслугах.

Соціальні блага як основні критерії стратифікації.

Суспільні блага (капітал) – це все те, про що люди мріють, володіння чим відповідає їх потребам і приносить задоволення. Вони цінуються в суспільстві, до них всі прагнуть, але водночас вони обмежені, їх не вистачає на всіх. Вся цінність благ полягає в тому, що всі не можуть ними користуватися. Іншими словами, якби всі були знаменитими, то знаменитих не було б взагалі.

До соціальних благ можна віднести, перш за все, матеріальні блага (багатство), владу і престиж. Крім цих благ можна виділити також такі блага, як освіта, здоров’я (добрий фізичний стан).

М. Вебер виділяв три головні критерії стратифікації: 1) багатство (рівень доходів, володіння майном); 2) владу (можливість для досягнення мети нав’язувати свою волю іншим людям); 3) престиж (оцінка соціального статусу особи суспільною думкою). У П. Сорокіна критерії стратифікації дещо інші, але сам методологічний підхід, який передбачає багатомірність стратифікаційного порядку, зберігається. Він стверджував: «Конкретні іпостасі соціальної стратифікації чсленні. Але все їх розмаїття може бути зведене до трьох основних форм: економічна, політична та професійна стратифікація. Як правило, всі вони тісно переплетені».

Всі блага потрібні людям як по автотелічним причинам (як самоцінність), – вони приносять користь і задоволення самі по собі, так і по інструментальним причинам, тобто певні блага можуть приносити вигоду і бути засобом отримання інших благ. У даному випадку мова йде про конверсію капіталу – набуття або примноження індивідом або соціальною групою суспільно значимих благ одного роду завдяки володінню благами іншого роду. Наприклад, використання влади або престижу для набуття матеріальних благ.

Матеріальні блага обмежені за своїми запасами не лише тому, що їх ніколи не вистачає на всіх, але передусім тому, що мірою задоволення культура диктує людям все більш зростаючий рівень вимог і претензій. Відтак матеріальні блага обмежені не лише абсолютно, оскільки їх кількість може закінчитись, але й відносно – по відношенню до постійно зростаючих потреб у них. Дехто вважає, що саме в цьому полягає таємниця безперервної динаміки та експансії людського роду, інші з жалем говорять про людську манію володіння.

На думку К. Маркса, не всі матеріальні блага мають однакове значення. Особливо важливі матеріальні блага – засоби виробництва – це такі блага, які збільшують свою цінність у процесі їх використання. При використанні їх у процесі виробництва вони приносять вигоду своїм власникам. До засобів виробництва відносять: землю, сировину, приміщення, устаткування, гроші, тощо. Менш значними виступають матеріальні блага, які є речами споживчого призначення. Вони використовуються та зникають у процесі споживання. Водночас вони можуть виступати в ролі статусних символів.

Другим благом є влада, панування, вплив на інших людей. Влада (за М. Вебером) – це здатність одних iндивiдiв та груп реалiзувати свою волю у людських справах навiть проти волi iнших людей та груп. Саме влада визначає чиї iнтереси обслуговутимуться та чиї цiнностi пануватимуть. Що б ми не розглядали – сiм'ю, групу пiдлiткiв, нацiю чи державу, ми знаходимо, що деякi їх члени домагаються свого набагато частiше, нiж iншi. Навiть в таких справах як проста розмова, можна помiтити дiю влади. Люди, що займають високi владні щаблi найчастiше домiнують у розмовах, що проявляється у диспропорцiях часу та перебиваннi тих, хто стоїть нижче. Американський соцiолог Амос Холей якось зауважив: „Кожна соцiальна дiя є вправлянням влади, кожне соцiальне вiдношення є владним рiвнянням, i кожна соцiальна група або система є органiзацiєю влади”.

Зауважимо, що коли хтось доходить до панування над матеріальними ресурсами, вiн доходить до панування й над людьми. Контролювати ключовi ресурси означає поставити себе (або свою групу) мiж людьми та тими засобами, якими люди задовольняють свої бiологiчнi, психологiчнi або соцiальнi потреби. Тою мiрою, якою певна група розпоряджається винагородами, покараннями та засобами переконання, вона може диктувати умови, за якими відбувається гра життя. Вона встановлює правила цiєї гри, можливi в нiй виграшi та програшi.

Третє з найбільш цінних благ – це престиж – повага, соціальне визнання, слава; це співвідносна оцінка, яку дає суспільство (через громадську думку) статусу особи або соціальної групи. У сучасному суспільстві престиж тісно пов’язаний із престижем професії, яка, в свою чергу, залежить від прибутку, кваліфікації та стилю життя.

У дослідженні, що було проведене Інкелесом і Россі у 1956 р., мешканцям різних капіталістичних країн (від США до Нової Зеландії) було запропоновано дати оцінку різних професій. У результаті були отримані дуже схожі між собою розподіли професій за престижем. Висновок дослідників полягав у тому, що в країнах, де склалося індустріальна система виробництва, існує приблизно однаковий попит на аналогічні професії, і це зумовлює приблизно однаковий престиж цих людей у різних країнах. У 1977 р. Дональд Трейман проаналізував 85 досліджень соціологами з 53 країн престижу професій і прийшов до висновку, що усюди оцінки престижу професій досить схожі. Зокрема, скрізь професії «білих комірців», які пов’язані з розумовою діяльністю і низьким рівнем контролю, вважаються більш престижними, ніж професії «синіх комірців», які пов’язані з фізичною працею та контролем над робітниками.

Важливо також зауважити, що у відносно стабільному суспільстві, характеристики престижу майже не змінюються з часом. Наприклад, дослідження Хоужа, Зігеля та Россі, проведені у 1966 р. показали, що з 1952 р. у США не було суттєвих змін в оцінках престижу професій. Незмінно високі оцінки отримали лікар, юрист, викладач вишу, архітектор, банкір, льотчик, інженер тощо. Відтак, люди вважають престижними професії, оволодіння якими передбачає тривале навчання і які приносять високий дохід. Звідси можна припустити, що професія і дохід залежать від освіти. Більшість високооплачуваних професій вимагають диплома про вищу освіту.

Тому таке благо як освіта має не лише автотелічну цінність, тобто самозадоволення, але й інструментальну – вона допомагає в досягненні всіх інших благ. Особливо освіта важлива при досягненні престижу. Дуже рідко з’являються таланти, які можна назвати від народження геніальними. У більшості випадків здатності розвивають завзятою працею і тренуванням.

Благом, до якого всі і завжди прагнуть, є здоров’я і хороший фізичний стан. Безумовно, його цінність автотелічна, оскільки людина отримує задоволення від хорошого самопочуття. Водночас здоров’я має інструментальну цінність, оскільки є умовою для отримання всіх інших благ.

Суб’єктивні стратифікаційні ознаки.

Існують й інші ознаки, які дозволяють поставити різних людей на однакові рівні стратифікації: схожий спосіб життя, світогляд, мислення, смаки, пристрасті, інтереси, звичаї, релігійні практики, ідеологічні погляди, розваги та ін. Ці культурні ознаки є наслідками належності до певної страти, тобто стиль життя відображає статус людини, а не навпаки. Іншими словами, фінансова спроможність визначає спосіб життя, а не спосіб життя визначає майновий стан. Відтак ці ознаки є похідними зі схожості споживчих можливостей. Ця схожість по теорії «механічної солідарності» є сильним групоутворюючим фактором. Між такими людьми утворюються соціальні зв’язки, товариські контакти, встановлюються міцні соціальні відносини, які носять інструментальний характер.

Стиль життя – це зразки і моделі споживання матеріальних, соціальних і культурних благ; певний смак і навички дотримуватися правил і ритуалів, що регулюють повсякденне життя.

Зокрема, соціалізація багатих людей формує власну систему цінностей, норм, етикет, правила поведінки і стиль життя. Представник панівного класу прагне побудувати свої стосунки в такий спосіб, щоб його зверхність, вищість була визначена заздалегідь. Ще наприкiнцi ХІХ ст. американський соціолог Торстейн Веблен описав один із шляхів для позначення соцiального статусу, який назвав «демонстративним марнотратством». Під ним розумілося розкішне й показне споживання і дозвiлля. Він зазначав, що якщо люди бажають отримати та утримати престиж, недостатньо володiти багатством та владою. Вони мусять зробити це багатство та владу такими, що публiчно можуть спостерiгатися. А це найлегше зробити, якщо витрачати грошi на несуттєвi товари та послуги. У деяких країнах існують спеціальні приватні школи, які не лише дають освіту, але й навчають стилю життя та світосприйняття вищих верств.

Крім цього, статуси виявляють себе за допомогою певних статусних символів – зовнішніх ознак, за якими можна судити про статус індивіда. Як такі використовуються найрізноманітніші предмети й речі: колір, емблема, зачіска, одяг, аксесуари, автомобіль, будинок, місце відпочинку та багато іншого. Наприклад, довге волосся дозволялося мати лише повноправним громадянам Спарти, а коротка зачіска свідчила про належність до рабів; у Середні віки дворяни носили перуки, що символізувало їх права і привілеї. У XVIII ст. в Англiї серед аристократів у модi були замки. Нині статусними символами виступає одяг, прикраси, автомобілі, яхти, літаки, годинники тощо.

Відтак, ми виражаємо себе і своєю діяльністю, і тим, чим ми володіємо, де живемо, де проводимо свої відпустки та іншими чинниками, а все це має бути пропущене через призму конкретного суспільства. Щоб визначити своє місце у стратифікаційній системі треба поглянути на себе через такі чинники, як багатство (доходи, заробітки, майно, спадок), робота (рід занять, рід занять батьків), житло (де і яке), освіта (власна, батьків, дітей), одяг, транспорт, відпочинок, вільний час (хобі), друзі, очікування від життя тощо.

Багатофакторність стратифікаційних ієрархій.

Кожен із трьох головних вимiрiв встановлювався як особливий аспект соціальної стратифікації. Часто трапляються ситуації, коли та сама людина має приблизно однакове положення на всіх шкалах стратифікаційних ієрархій, наприклад президент. Тоді мова йде про гармонію (збіг) стратифікаційних ієрархій – ситуація, коли висока (чи низька) позиція окремої людини або групи на одному з рівнів соціальної нерівності відповідає такій самій позиції в інших системах стратифікації. В іншому разі мова йде про дисгармонію (розходження) параметрів стратифікації. Наприклад, повії та професiйнi злодiї мають високий рiвень матерiальної забезпеченостi, але низький престиж та мало влади. Викладачi унiверситетiв та духовенство мають досить високий престиж, але найчастiше – порiвняно невисокий економiчний статус i низький рiвень влади. З iншого боку, деякi службовцi можуть мати значну владу, але отримувати порівняно невеликі доходи i мати низький престиж. У результаті це призводить до різних наслідків: одні вбачають в цьому несправедливість і відчувають дисонанс, а інші виправдовують такий стан компенсаційними механізмами (низький стан в одних ієрархіях компенсується високим в інших).

Вищевказані критерії в окремих суспільствах мають свої особливості. Для кожного суспільства характерна своя система цінностей, яка визначає у грошовому вимірі багатих і бідних, своя система престижності професій, своє розуміння влади. Наприклад, у світовому масштабі (за даними американського журналу „Форбс”) багатими вважаються люди зі статками вище 200 млн. доларів, а злидарями – ті, що мають доходи менше 6,5 тис. доларів у рік на людину (норма ООН). Наприклад, один брат – професор у відомому університеті, який отримує достатню, але не велику платню, а інший брат – дуже великий фермер, який володіє величезним капіталом. Відтак не можна з упевненістю сказати, хто домігся більшого успіху в житті. Хоча у більш близьких професійних сферах такі порівняння можливі.

Зауважимо, що не існує однозначних схем, які були б адекватні для усіх суспільств. У глобальному масштабі вони виявляються важко порівняними. Нерівність існує в кожному суспільстві, але в глобальній перспективі соціальна стратифікація виражена набагато різкіше. Найбагатші 20% всього людства отримують 80% світового доходу, а найбідніші 20% намагаються вижити на 1% світового доходу. У США навіть люди, які заробляють менше встановленої урядом межі бідності, живуть набагато краще, ніж більшість людей на землі. Статки трьох найбагатших у світі людей дорівнюють валовому внутрішньому продукту (ВВП) 48 найбідніших країн. Умовно можна поділити всі країни світу за рівнем доходів на країни з високим, середнім і низьким рівнем.

До перших можна віднести близько 40 країн: США, Канада, Аргентина, країни Західної Європи, Ізраїль, Саудівська Аравія, Сінгапур, Японія, Південна Корея, Австралія, Нова Зеландія. Дохід на душу населення в них коливається від 10 до 25 тис. дол. на рік. На них приходиться 79% світового доходу, хоча в них проживає лише 18% населення.

До країн із середнім рівнем доходів відносять понад 90, такі як Чилі, ПАР, Малайзія, Еквадор, Албанія, Єгипет, Індонезія, країни колишнього СРСР. Дохід на душу населення в них коливається від 2,5 до 10 тис. дол. на рік. Дві третини їх населення – міські жителі, зайняті, як правило – у промисловості. На них припадає 18% світового доходу, при тому, що вони складають 54% населення світу.

Країн із низьким рівнем доходів – понад 60. Більшість із них знаходиться в Африці та Південній Азії. Це аграрні суспільства зі слаборозвиненою промисловістю. На них припадає 3% світових доходів і 28% населення планети. ВВП на душу населення в цих країнах складає декілька сотень доларів на рік. Зокрема, житель Республіки Конго чи Ефіопії працює майже цілий рік, щоб отримати стільки, скільки звичайний робітник у США заробляє за декілька днів. Зауважимо, що в аграрних суспільствах соціальна стратифікація набагато виразніша. Наприклад, у Бразилії половина всієї землі, що обробляється, належить лише 1% населення. Як наслідок, великою проблемою цих країн, і взагалі всього людства, є голод. Від нього потерпає у світі 1 млрд. людей; за день від голоду в світі помирає 40 тисяч людей, а за рік – 15 мільйонів.

ООН запровадила розрахунок індексу «якості життя», який враховує дохід, освіту (ступінь письменності серед дорослих і тривалість навчання) і середню тривалість життя. У багатих країнах більшість доживає до 75 років, а в бідних – половина смертей припадає на дітей у віці до 10 років. Згідно цих підрахунків, норвежці мають найбільший показник якості життя (0,939), а найнижчий показник (0,258) має африканська країна Сьєра-Леоне.

Отже, соціальна стратифікація універсальна, але водночас мінлива, тобто в чому і наскільки люди нерівні, залежить від конкретного суспільства. В одному випадку найважливішим фактором виступає багатство, в іншому – престиж або влада. Домінантою у співвідношенні різних критеріїв виступає система цінностей, яка панує в конкретному суспільстві.