4. Берестейський церковний собор 1596 р.

Спочатку унійне питання обговорювалося на Варшавському сеймі (працював з 26 березня по 6 травня 1596 р.) у контексті піднятого протестантами питання про дотримання релігійної конфедерації. Намічався союз православних з протестантами. Православні делегати, згідно посольських інструкцій з місць, мали вимагати скинення уніатів Потія і Терлецького. За свідченням П. Скарги, який у свою чергу, посилався на інформацію делегатів короля на Берестейському соборі, князь К. Острозький просив короля скликати собор.

Через 5 днів після закінчення сейму Сигізмунд III написав лист М. Рогозі 12 травня 1596 р. на скликання собору. Король погоджувався на скликання собору єпископів з духовенством.

14 червня 1596 р. вийшов офіційний універсал на скликання собору. Універсал був адресований до всіх людей грецької віри, духовних і світських. Проте на собор запрошувалися лише ті представники католицької і грецької віри, котрі належали до єдності. Собор призначався в Бересті на час, найзручніший митрополитові і старшому духовенству, з метою зміцнення святої стародавньої єдності, потрібної для збереження згоди і спокою між народами, цілості Речі Посполитої, земних і небесних потіх. На собор запрошувалися всі вірні грецької релігії, які повинні були прислухатися до тих святобливих справ. Заборонялося прибувати на собор різновірцям, а також “іншим стороннім” Собор не повинен був розглядати справи, які не належали до його головної мети, тобто, поза унією. Заборонялося також брати з собою “непотрібні зграї” Король дбав також про дотримання права і посполитого покою [21, с.20].

21 серпня 1596 р. І. Потій вислав зі своєї резиденції в Новогрудку окружне послання до християнської людності грецького обряду, в якому оголосив про скликання собору на 6 жовтня 1596 р. Місцем собору було призначено Берестя, оскільки там митрополит почувався більш безпечно і мав більше прихильників, на відміну від непокірних митрополитальних столиць.

На Брестський собор, датою початку якого було оголошено 6 жовтня 1596 р., як прибічники, такі противники унії їхали не як до місця пошуку якогось компромісу у справі, а з чітким наміром провести генеральну битву у своєму тривалому протистоянні. Про такий стан речей може свідчити те, що, окрім зацікавлених сторін, до Бреста прибула велика кількість римо–католицького духовенства. Зокрема, тут був П. Скарга, видатний польський проповідник-єзуїт XVI–XVII ст. Очікували тут також на прибуття посланців папи римського, великої кількості католицьких біскупів і теологів. Окрім ораторів і теологів, партія прихильників унії подбала й про військову підтримку, скупчивши в районі Бреста велику кількість надвірного війська польської католицької шляхти.

Православна партія не відставала від своїх противників і також проводила велику кількість заходів задля лобіювання своїх інтересів. Найпершим ділом про Собор у Бресті та його мету було дано знати у Константинополь патріарху. Той, у свою чергу, особистим розпорядженням відрядив до Бреста свого повноважного посла, отця Н. Кантакузина — колишнього професора університету у Падуї. До Бреста також прибуло багато представників православного духовенства з усіх воєводств Речі Посполитої, архімандрити, ігумени і священики, міщани Вільно й Киева, видатні церковні діячі з Московського царства.

Православна шляхта, якої хоч і значно поменшало від часу початку полонізації, все ж зібралась на Собор у Бресті у великій кількості, маючи при собі війська, які не поступалися силою бойовим формуванням католицької коаліції. Чималий загін привів К. Острозький, який і відігравав з боку православної партії домінуючу роль на Соборі. Як і інші прихильники православ'я, Острозький був налаштований дуже рішуче. За свідченнями літописців, Брест напередодні Собору мав вигляд оточеного гарматами військового табору [17, с.25-26].

Від початку стало зрозумілим, що зробити хоча б якісь спроби порозуміння між ворогуючими таборами не вдасться в жодному разі. Вже 8 жовтня, не дійшовши згоди у формальностях щодо проведення з'їзду, Собор фактично розколовся на дві половини — уніатську й православну [2, с.122]. Прибічники першої вирішили проводити засідання у церкві Святого Миколая, демонструючи свою зверхність. Представникам православної партії не залишалось нічого іншого, як зібратися в будинку Костянтина Острозького.

У перший же день окремого засідання уніати, на чолі котрих, як і раніше, стояли К. Терлецький і І. Потій, без довгих роздумів і дискусій піддали анафемі й прокляли провідників православної партії, заявивши, що їхній собор канонічно та юридично неправомірний. У відповідь на такий крок єпископи Гедеон Балабан і Михайло Копистенський негайно піддали анафемі всіх уніатів, у котре оголосивши їх зрадниками батьківської віри й, відповідно, позбавивши всіх церковних санів. Того ж дня Собор, що засідав у церкві Святого Миколая, прийняв резолюцію про визнання влади папи римського й підпорядкування нової, греко–католицької церкви церкві римо–католицькій. Наступного дня, тобто 9 жовтня, цей акт був урочисто проголошений, незважаючи на те, що частина Собору, тобто ті, хто засідав у будинку К. Острозького, жодним чином не підтримала рішення. У відповідь на проголошення акту злуки православна партія вже 12 жовтня підготувала судовий позов, який мав на меті визнати неправомірність рішення уніатської частини Собору й відновити православну ієрархію. На думку православних єпископів, рішення, прийняте в церкві Святого Миколая, було ухвалене без згоди всього Собору, а тому негайно мало бути скасованим. Всі представники православного духовенства, присутні на Соборі, обіцяли усіма силами боротися проти унії [17, с.26].

З подібною до цієї офіційною заявою до короля Сигізмунда III звернувся і князь К. Острозький. Однак реакція польського короля на звернення противників унії була передбачуваною. Сигізмунд, якого небезпідставно звинувачували в симпатіях до ордену єзуїтів і навіть у членстві в Товаристві Христа, був занадто зацікавленою стороною, щоб виконати вимоги православної партії. Ведучи вже кілька років боротьбу з протестантським населенням Швеції, на чийому престолі він перебував ще з 1592 р., король не забував посилювати вплив католицької церкви й на руську частину Великого князівства Литовського. Коли до Сигізмунда III на стіл лягла полум'яна заява князя Острозького про обмеження прав і привілеїв православної церкви та народу руського, він одним розчерком пера позбавив Україну надії на скасування Берестейської унії. 15 грудня 1596 р. вийшов королівський універсал, у якому йшлося про обов'язкове виконання усіма віруючими та кліром України рішень, прийнятих у церкві Святого Миколая в Бресті [16].

Результатом Берестейського собору був розкол православної Церкви на греко-католиків, що прийняли унію і православних, котрі її заперечували. Унія стала найсерйознішою перешкодою на шляху до об'єднання Заходу зі Сходом і зачепила всі сфери суспільного життя в Україні, Білорусії та Речі Посполитій.

ВИСНОВКИ до розділу 1

Аналіз історіографії дозволяє зробити висновок, що більшість науковців не вважає Брестську унію однозначно негативною подією, надаючи перевагу думці про те, що вона мала як негативні, так і позитивні наслідки для народу України.

Дослідивши причини укладення унії 1596 р., їх можна розділити на: політичні, які були представлені договорами між Великим князівством Литовським і Польщею, а згодом їхнього об'єднання в Річ Посполиту; релігійні, що були спрямовані на реформування церкви і возз'єднання Західної та Східної церков; соціально –економічні, обумовлені прагненням українських православних єпископів та шляхти зрівнятися в правах з католиками і прагненням зберегти релігійно –культурну самобутність православної церкви. Тому, як і кожне суспільно-політичне явище, Берестейська унія, наприкінці XVI ст. мала уже свою доволі довгу історію, протягом якої неодноразово доводилась її актуальність та доцільність об'єднання. Протягом усієї історії унії проводилися спроби поєднати те, що було роз'єднано з 1054 р., а саме ліквідувати церковний розкол.

З наведених вище прийнятих документів, випливає те, що розробка умов унії з Римом здійснювалася поступово, протягом тривалого часу, починаючи з декларації унії 24 червня 1590 р., артикулів Острозького, торчинської унії, пунктів «Договору латинського і руського духовенства» 1595 р. та остаточними артикулами унії у складі 33 пунктів, підписаних 1 червня 1595 р. Внаслідок цих дій та прийнятих документів розгорнулася запекла боротьба противників унії з її прихильниками.

Берестейська унія була укладена в неспокійній ситуації, обумовленій ворожим ставленням противників унії до її прихильників і замість того, щоб поєднати розколоті в XI ст. церкви, унія стала однією з найсерйозніших перешкод на шляху до єднання християнського Сходу й Заходу, а також повела за собою затяту боротьбу у всіх напрямках між ворогуючими сторонами. Берестейська унія 1596 р. на багато років визначила особливості церковного життя в Україні.