3.3. Економічні збитки

5 березня 1943 р. у Києві відбулись збори членів націонал-соціалістичної партії, на яких рейхскомісар Е.Кох виклав своє бачення завдань окупаційної влади в Україні. «Я зможу витиснути з цієї країни все до останньої краплі, – заявив він. – Я прибув сюди не для того, щоб роздавати благословення, а щоб допомогти фюреру. Населення мусить працювати, працювати і ще раз працювати... Але деякі починають хвилюватися, що населення не отримує достатньо їжі. Населення не повинно цього вимагати. Треба думати про те. як без цього зуміли обходитися наші герої Сталінграда... Ми не прийшли сюди, щоб роздавати манну небесну, а щоб створити передумови для перемоги. Ми панівний народ, а це означає, що з расової точки зору найпростіший німецький робітник біологічно в тисячу разів цінніший порівняно з тутешнім населенням».

21 червня 1943 р. рейхскомісар Кох прийняв чотирнадцять німецьких журналістів, що приїхали в Україну, яким повідомив, що завдання рейхскомісаріату «Україна» полягає в тому, щоб зібрати стільки робітників і продовольства, скільки це можливо. На той час комісаріат вже відправив до рейху мільйон робітників. [33. c. 180]

Пограбування України здійснювалося з німецькою грунтов­ністю і педантичністю. Була створена система грабіжницьких за­готівельних органів. Найбільшим було "Центральне торгове то­вариство Сходу", яке мало 30 комерційних відділів з 200 філіала­ми на місцях. Завданнями "Товариства" були облік, вилучення і переробка усієї сільськогосподарської продукції на окупованій території. У його операціях брало участь 250 німецьких сільськогосподарських фірм. До березня 1943 р. було вивезено 5 590 тис. тонн пшениці, 1 372 тис. тонн картоплі, 2 120 тис. голів худоби, 148 тис. тонн сушених овочів, 49 тис. тонн масла, 220 тис. тонн цукру, 4 400 тис. голів свиней, 406 тис. голів овець. 420 млн. штук яєць та ін.

Один із журналістів залишив детальну розповідь про свою подорож. Він записав: «Кох вважає Україну звичайною колонією... Кох заявив, що було б абсурдним застосовувати до України принцип національностей і прийняти її до європейської сім'ї народів. Україна ніколи не належала до Європи, вона завжди була передмістям... До неї. як і до всіх слов'ян, підходить тільки принцип переможця і переможеного. Бо німецький солдат завоював Україну не для того, щоб зробити український народ щасливим, а для того, щоб поширити на Україну німецький закон, створити там можливості для проживання німецьких солдатів, а для нащадків зробити з України територію збуту першочергового значення». [37. c. 213—220]

Гітлерівська адміністрація, знищуючи радянські установи, між тим в повному обсязі зберегла колгоспну систему, яка в умовах окупації України виявилась найкращою для вилучення хліба й продовольства у місцевого населення.

В лютому 1942 р. окупаційна влада проголосила новий аграрний закон, згідно з яким в Україні мала відбутись приватизація землі. Деякі історики вважають, що це проводилось для того, щоб індивідуальні господарства більш ефективно працювали на рейх, але можна вважати, що певною мірою на реформи окупаційної влади вплинула ситуація на фронті – поразка під Москвою. Окупанти намагались загравати з селянами, тим більше, що цей план не був впроваджений і носив тільки декларативний характер. [35. c. 150]

Одним із заходів «нового порядку» стало тотальне привласнення культурних цінностей УРСР. Грабувалися музеї, картинні галереї, бібліотеки, храми. До Німеччини вивозились коштовності, шедеври живопису, історичні цінності, книги.

14 вересня 1944 р. на ім'я А.Розенберга була одержана шифрограма про загальні масштаби «роботи» з культурною спадщиною України. До відома міністра доводилися списки награбованого: творів голландського, італійського та російського живопису XVI-XIX ст., які знаходились в державних сховищах УРСР і вважалися світовими шедеврами.

Нацистські варвари вивезли до Німеччини разом з іншими експонатами фрески XII ст. із Софійського собору, дзвони Успенського собору та Лаврської дзвіниці в Києві, а 3 липня 1942 р. висадили в повітря і сам Успенський собор. [36. c. 512]

Надзвичайно жорстокий характер війни обумовив системні й тотальні руйнування виробничої і транспортної інфраструктури України, порушення господарських зв’язків, традиційних форм зайнятості населення і соціальних зв’язків. Розміри збитків, заподіяних економіці та соціально-культурній сферам, були такими, що для їх фіксації було створено спеціальний орган – Надзвичайну державну комісію зі встановлення й розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників, яка діяла з листопада 1942 р. до червня 1951 р.

Серед колишніх республік Союзу РСР, а також держав світу, що були втягнуті в Другу світову війну, Україна зазнала найбільших матеріальних і соціальних втрат. Безпосередні матеріальні збитки, завдані фашистськими окупантами та їх сателітами народному господарству Української РСР, становили 285 млрд. крб. у цінах 1940 p., або майже 42% усіх втрат, завданих тодішньому Союзу РСР, з яких державним підприємством, установам і громадським організаціям союзного підпорядкування – 74 млрд. 279 млн. крб.; державним підприємствам, установам, громадським організаціям республіканського й місцевого значення, колгоспам і радгоспам, а також радянським громадянам – 210 млрд. 730 млн. (з них 84,7 млрд. припадає на останню категорію). [21. c. 40-49]

Ця сума в 5 разів перевищувала видатки УРСР на спорудження нових підприємств, залізниць, об'єктів енергетики, МТС тощо впродовж трьох довоєнних п'ятирічок. Уся сума збитків, яких зазнали народне господарство і населення України, сягнула майже 1200 млрд. крб.

Аби уявити справжні масштаби руйнувань, не обійтися без інших статистичних матеріалів. При цьому варто зробити одне застереження. Ці дані наводяться як узагальнені, без диференціації на ті матеріальні втрати, що були заподіяні в результаті бойових дій, економічного пограбування окупантами, обопільних евакуаційних заходів та навмисного знищення чи пошкодження виробничих потужностей.

За офіційними даними, в ході війни зазнали руйнувань 16 тис. промислових підприємств, у тому числі 599 машинобудівних, понад 28 металургійних, 26 хімічних, 25 колгоспних заводів, 30 трикотажно-текстильних, понад 100 прядильно-джутових фабрик, значна кількість об’єктів іншого профілю. Україна практично втратила вугільну, металургійну, енергетичну, хімічну, суднобудівну, літакобудівну, верстатобудівну галузі.

Фашисти перетворили у руїни 714 міст і селищ, понад 28 тис сіл, понад 2 млн. будинків, 540 тис. надвірних споруд. Без житла залишилося майже 10 млн. громадян республіки. без даху над головою залишилося понад 10 млн. чоловік. Доля с. Хатинь у Білорусії, чеського селища Лідіце, які були вщент спалені з їх жителями, спіткала за неповними даними 259 сіл України. Точніші підрахунки засвідчують, що таких сіл більше, бо, скажімо, на Чернігівщині їх виявилося 51, на Волині — 97, Сумщині — 128, Рівненщині — 176.

Окупанти вивезли до Німеччини або спожили 7594 тис. голів великої рогатої худоби, 3311 тис. коней, понад 9333 тис. свиней, 17 307 тис. тонн зерна, 7317 тис. овець і кіз, майже 60 млн. голів домашньої птиці.

Далеко назад була відкинута одна з провідних галузей економіки – сільське господарство. Аграрний сектор України втратив за роки війни майже 57 тис. тракторів, 25 тис. комбайнів, 3 тис. сівалок, 17 тис. молотарок, 46 тис. плугів, 5 тис. автомашин, 3,9 тис. будівель виробничого призначення, 6,4 тис. тваринницьких ферм, мільйони гектарів посівів, садових та інших площ, більшу частину поголів’я худоби.

Лише пряма шкода, заподіяна колгоспам республіки, оцінюється у 88,11 млрд. крб. Частка збитків сільського господарства у загальній сумі прямих збитків становила 32,5 %.

Не тільки важку індустрію, а й інші галузі промисловості та сільського господарства довелося відроджувати практично «з нуля». Та якщо об’єкти, що мали стратегічне значення, перебували в зоні особливої уваги й фінансово-матеріального забезпечення, то аграрну і соціальну сфери республіці доводилося піднімати з попелу практично самотужки. Голод 1946–1947 рр. також значною мірою спричинений руйнацією господарства.

Очевидно, до матеріальних втрат слід віднести невідшкодовану працю мільйонів робітників і селян, зайнятих на примусових роботах в Україні і за її межами, військових бранців й інтернованих у німецьких концтаборах та інших місцях утримання.

Опосередковано слід вважати втратами й те, що мільйони дітей, підлітків та молоді не змогли упродовж 1941–1945 рр. одержати належного батьківського піклування й виховання, а також повноцінної освіти, що дало б їм можливість посісти відповідне місце в суспільстві й забезпечити належний рівень життя. [20. c. 342]

Величезних збитків зазнали комунальне господарство українських міст, а також система охорони здоров’я. До кінця війни були повністю знищені 8 тис. медико-санітарних закладів, понад 500 лікарень, 200 пологових будинків, 1000 поліклінік і амбулаторій, 600 консультацій, сотні спеціалізованих установ. Частка УРСР у загальних втратах системи охорони здоров’я країни становила 47 % (2 млрд. 764 млн. крб.). У поєднанні з руйнацією водогонів, каналізації, лазень, перукарень та інших комунальних закладів це до краю ускладнило повоєнну санітарно-гігієнічну ситуацію в республіці, викликало поширення епідемій. [9]

Сильно постраждали від війни установи освіти і культури. Ті, хто навчався у школах, ремісничих училищах і вузах одразу по війні, пам’ятають скруту, в якій перебували навчальні заклади. Багато зусиль доводилося прикласти для відновлення роботи будинків культури, клубів, бібліотек.

А як виміряти втрати історичних і культурних цінностей? Якусь їх частину було виявлено на території переможеного Рейху і повернуто на Батьківщину. Але дуже багато рукописів, книг, картин, малюнків, гравюр, ікон, скульптур, архівних фондів, інших музейних реліквій були знищенні, пошкоджені чи назавжди зникли у приватних колекціях та майже безповоротно втрачені для України.

З музеїв УРСР вивезено близько 40 тис. картин, експонатів, інших художніх цінностей. Частина з них після війни опинилася в Росії, але питання про повернення їх в Україну залишилося проблематичним.

Країна, що вистояла в найважчій війні, втягувалось у виснажливе змагання за світове лідерство. «Холодна війна» і гонка озброєнь позбавили суспільство будь-яких шансів на гідне матеріальне життя упродовж багатьох десятиліть, адже ВПК як молох пожирав усе, що мало б використовуватися для розвитку не лише виробничої, а й соціальної сфери. [30. c. 140]

Виявилися марними й очікування демократизації, пом’якшення режиму. Про ці втрати у повоєнний період не говорили. І хоча історія не любить умовного способу, нині ми можемо припускати, як би склалася доля, коли б керівництво держави обрало іншу геополітичну і внутрішньополітичну стратегію.