Поняття «роботодавець» в трудовому праві

Одним з основних суб'єктів трудових правовідносин вважається роботодавець. На відміну від працівника він є більш універсальним суб'єктом- трудового права, оскільки бере участь не тільки у власне трудових відносинах (індивідуальних), а й у колективно-трудових та інших правовідносинах, що тісно пов'язані з трудовими. Це насамперед правовідносини з органами працевлаштування, з органами, що виконують нагляд і контроль за дотриманням трудового законодавства, з органами, які розглядають індивідуальні та колективні трудові спори, та інші. Поняття роботодавець є порівняно новим у трудовому праві України. І поки що воно вживається здебільшого в науці трудового права, а не у трудовому законодавстві. Чинний тепер Кодекс законів про працю України такого поняття не застосовує, незважаючи на всі зміни, що були до нього внесені. Є ряд нормативних актів, які так чи інакше застосовують цей термін, а у деяких з них навіть зроблено спробу дати його визначення. Застосування цього терміна для позначення сторони трудового договору передбачає і проект нового Трудового кодексу України.

Не зрозумілою у зв'язку з цим є позиція законодавця, який у Законі України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22 травня 2003 р. 889-IV, дає тлумачення терміна «працедавець», маючи на увазі суб єкта, що у інших законах подавався як «роботодавець».

Особливості правового статусу роботодавця-фізичної особи

Хоча правовий статус роботодавця не можна віднести до не розроблених питань трудового права, відповідні дослідження стосувались, зазвичай, юридичних осіб та державних органів. Визначення ж можливостей та порядку участі у трудових правовідносинах фізичних осіб у якості роботодавців комплексно не досліджувалось як у радянські часи, так і зараз. Пояснення цього явища криється у наступному. Ще донедавна укладення трудового договору між фізичними особами вважалось нетиповим інститутом трудового права. Існуюча система господарювання, державний лад та суспільний устрій не сприяли використанню найманої праці для створення прибавочної вартості, тобто у виробничій діяльності фізичних осіб. Сама така діяльність була поза законом та каралась. Ст. 148 Кримінального кодексу УРСР у редакції Указу Президії Верховної Ради УРСР від 10 вересня 1962 року передбачала у ч. 2 кримінальну відповідальність за зайняття забороненим промислом з використанням найманої праці. Праця іншого могла застосовуватися, в основному для обслуговування особистих потреб, надання технічної допомоги особам, зайнятим літературною та творчою діяльністю. Трудове законодавство поширювалось на трудові відносини, які виникали між фізичними особами. Але це було не правило, а виняток, і особливості правового регулювання таких відносин були визначені підзаконним нормативним актом – „Положенням про умови праці осіб, які працюють у громадян за договорами”, затвердженим постановою Держкомпраці СРСР і Секретаріатом ВСРПС 28 квітня 1987 року.

У навчальній літературі питанням правового регулювання трудових відносин між громадянами майже не приділялось уваги. Зазвичай лише наголошувалось на тому, що громадяни можуть за договором користуватись працею інших осіб тільки для потреб свого особистого (домашнього) споживчого господарства. Ситуація змінилася із прийняттям Закону УРСР від 7.02.1991 р. “Про власність”, у статті 5 якого було визначено право власника на договірній основі використовувати працю громадян, забезпечуючи при цьому соціальні та економічні гарантії та права, визначені законодавством. Ця норма об’єктивно відобразила становище, яке склалось у зв’язку із переходом держави до ринкової моделі господарювання. Власність стала використовуватись не лише для задоволення особистих потреб, але і для заняття підприємницькою діяльністю, засади якої було визначено Законом України від 7.02.1991 р. “Про підприємництво”.

У статті 9 цього Закону закріплялося право підприємця під час здійснення підприємницької діяльності укладати з громадянами договори про використання їх праці. При укладанні трудового договору в тому числі у випадках, передбачених законами України, - контракту підприємець зобов'язаний забезпечити умови та охорону праці, її оплату не нижче встановленого в республіці мінімального рівня, а також інші соціальні гарантії, включаючи соціальне й медичне страхування та соціальне забезпечення відповідно до чинного законодавства.

Фізичну особу офіційно на законодавчому рівні у якості роботодавця легалізував Закон України від 5 липня 1995 року “Про внесення змін і доповнень до Кодексу законів про працю України”, яким у ст. 21 кодексу фізичну особу було визнано такою ж стороною трудового договору, як і власника підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган. Ст. 7 КЗпП визначає, що особливості регулювання праці осіб, які працюють у фізичних осіб за трудовими договорами, встановлюються законодавством.

Отже, є всі підстави вважати фізичних осіб, які надають роботу, такими ж рівноправними учасниками ринку праці, як і юридичних осіб. Багато в чому правове становище цих роботодавців є схожим, але між ними існують суттєві відмінності, які дозволяють нам віднести фізичних осіб – роботодавців до особливої групи суб’єктів трудового права і трудових правовідносин.