3. Поняття і форми здійснення народного суверенітету. Види референдумів в Україні.

Сутність народного суверенітету закріплена ст.5 Конституції Ук­раїни. Народ Украї­ни володіє винятковим правом визначати і змінювати конституційний лад. Наприклад, такі найважливіші характеристики Української держави як форма правління і форма державного устрою можуть бути змінені лише в результаті всеукраїнського референдуму.

Народний суверенітет здійснюється в наступних формах:

1. за допомогою недержавної влади. Таким видом влади є місцеве самоврядування;

2. за допомогою державної влади. Державна влада реалізується народом безпосередньо (вибори, референдум) і через представницькі органи державної влади.

Демократія переводиться як «правління народу». Таким чином, демократія і народний суверенітет схожі, практично рівнозначні поняття. У сучасному значенні слова демократія – це одночасно сис­тема і процес колективного управління суспільством. Залежно від того, як народ бере участь в управлінні, хто і як безпо­середньо виконує владні функції, прийнято виділяти безпосередню і представницьку форми демократії.

При безпосередній (прямій) демократії всі громадяни самі безпо­середньо (без будь-яких органів-посередників) беруть участь в підготовці, обговоренні і ухваленні рішень, а також в управлінні сус­пільними і державними справами. Така система найбільш ефективна при відносно невеликому числі людей, наприклад, в громадських або племінних радах або в місцевих органах профспілок, де всі члени мо­жуть зібратися в одному приміщенні для обговорення питань і ухвален­ня рішення шляхом консенсусу або більшістю голосів. Так, в Стародавніх Афінах пряма демократія здійснювалася за допомогою періодичних зборів, в яких брало участь 5-6 тисяч чоловік. З розвитком і розширен­ням держав, ускладненням їх політичних систем стало неможливим вирішувати всі питання загальнодержавного значення шляхом залучення до цих процесів всього населення, яке постійно збільшувалося.

Практика розробила різні форми здійснення безпосередньої демократії, але найбільше визнання і розповсюдження отримали вибо­ри до органів державної влади і місцевого самоврядування, а також референдум.

Конституція України закріпила як основні форми безпосередньої демократії вибори і референдум, при цьому не виключаючи і інші форми. Наприклад, в діяльності місцевого самоврядування можливі збори і сходи громадян.

Вибори – це процес формування складу представницького органу або заміщення посади шляхом голосування.

В Україні існують наступні види виборів: вибори народних депутатів України; вибори Президента України; вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; вибори депутатів місцевих рад; вибори сільських, селищних і міських голів. Порядок прове­дення виборів визначається Конституцією і законами України.

Найпоширенішою в сучасному суспільстві формою політичної участі є представницька демократія. Її сутність полягає у тому, що громадяни обирають до органів влади своїх представників, які покликані виражати їх інтереси в ухваленні політичних рішень, законів і проведенні в життя соціальних і інших програм. Процедури виборів можуть бути найрізноманітнішими, але які б вони не були, виборні особи в представницькій демократії займають свої пости від імені народу («нації») і формально підзвітні народу у всіх своїх діях. Представницька демократія – це вирішення суспіль­них і державних питань виборними представниками громадян. Як у інших країнах, так і в Україні представницькі органи державної влади і місцевого самоврядування вирішують переважну більшість питань загальнодержавного і місцевого значення.

В Україні органами представницької демократії є: Верховна Рада України; Президент України; Верховна Рада Автономної Республіки Крим; органи місцевого самоврядування.

Конституція встановлює, що «народне волевиявлення здійснюєть­ся через вибори, референдум і інші форми безпосередньої демократії» (ст.69).

Референдум - це спо­сіб ухвалення громадянами України шляхом голосування законів Ук­раїни, а також інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення. Проведенню референдумів присвячені статті 72-74, 138, 143 Конституції і Закон України «Про всеукраїнський і місцевих референ­думах» від 3 липня 1991 року з подальшими змінами і доповненнями.

Референдуми можуть підрозділятися по різних підставах на де­кілька видів.

Ознаки поділу референдумів	Види референдумів
1. Територіальна ознака	1. Всеукраїнські (загальнодержавні) – ст.72 2. Місцеві (певної адміністративно-територіальної одиниці) – ст. 143 3. Референдум в АРК – п.2 ст. 138
2. Предмет і зміст питання, яке винесене на референдум	1. Конституційні (внесення змін і доповнень до Конституції) 2. Законодавчі (приймаються або скасовуються закони чи їх окремі положення)
3. Правові наслідки	1. Імперативні (ухвалюється остаточне рішення, що не вимагає подальшого затвердження) 2. Консультативні (виявлення волі громадян при вирішенні важливих питань державного або місцевого значення)

Предметом всеукраїнського референдуму може бути:

• внесення змін до Конституції України (ст. 156 Конституції);

• ухвалення, зміна або скасування законів України або їх окремих положень;

• ухвалення рішень, що визначають основний зміст Конституції, законів України і інших правових актів.

Виключно всеукраїнським референдумом розв'язуються питання про зміну території України (ст. 73 Конституції).

Референдум не допускається відносно законопроектів з питань податків, бюджету і амністії (ст. 74 Конституції).

На всеукраїнський референдум не виносяться також питання, віднесені законодавством України до ведення органів суду і прокурату­ри; питання про ухвалення державними органами України надзвичай­них і невідкладних заходів по охороні громадського порядку, захисту здоров'я і безпеці громадян; питання, пов'язані з обранням, призначенням і звільненням посадовців, що відносяться до компетенції Верховної Ради України, Президента України і Кабінету Міністрів України. Всеукраїнський референдум оголошується за народною ініціативою на вимогу не менше трьох мільйонів громадян України, що мають право голосу, за умови, що підписи щодо референдуму зібрані не менше ніж в двох третинах областей і не менше ніж по сто тисяч підписів в кожній області (ст. 72 Конституції).

Предметом місцевого референдуму може бути:

• ухвалення, зміна або скасування рішень з питань, віднесених законодавством України до ведення місцевого самоврядування від­повідних адміністративно-територіальних одиниць;

• ухвалення рішень, що визначають зміст ухвал місцевих рад і їх виконавчих і розпорядчих органів. На місцеві референдуми можуть виноситися питання, віднесені законодавством України до ведення місцевого самоврядування відповідних адміністративно-територіаль­них одиниць, а також питання дострокового припинення повноважень відповідної місцевої ради і її голови.

На місцеві референдуми не виносяться питання про відміну за­конних рішень вищестоящих органів державної влади і самовряду­вання; питання, віднесені до ведення органів суду і прокуратури; пи­тання, пов'язані з обранням, призначенням і звільненням посадовців, що відносяться до компетенції відповідної місцевої ради і її виконав­чих і розпорядчих органів.

Місцеві референдуми призначаються відповідними місцевими радами. Місцева рада також призначає місцевий референдум на вимогу депутатів, що становлять не менше половини від загального складу місцевої ради або на вимогу, підписаному однією десятою частиною громадян України, які постійно проживають на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці і мають право брати участь в референдумі.

Збір підписів під вимогою про проведення всеукраїнського рефе­рендуму не повинен перевищувати трьох місяців, а місцевого рефе­рендуму – одного місяця з дня отримання свідоцтва про реєстрацію першої із створених по даному референдуму ініціативних груп.

Новий всеукраїнський референдум з питань, що раніше виноси­лися на референдум, може бути проведений не раніше, ніж через п'ять років, а місцевий референдум - не раніше, ніж через рік з дня прове­дення попереднього референдуму з цих питань

Громадяни беруть участь у всеукраїнському і місцевих референ­думах на основі демократичних принципів загальної, рівної, прямої участі в референдумі при таємному голосуванні.

Для підготовки і проведення всеукраїнського референдуму в Україні утворюються комісії: Центральна комісія по всеукраїнсько­му референдуму; комісія Автономної Республіки Крим по всеукраїн­ському референдуму; обласні, районні, міські, районні в містах, селищні, сільські комісії по референдуму; дільничні комісії по рефе­рендуму. До утворення Центральної комісії по всеукраїнському рефе­рендуму її функції виконує Центральна виборча комісія по виборах народних депутатів

Закони, інші рішення, прийняті всеукраїнським референдумом, мають вищу юридичну силу по відношенню до законодавчих актів Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, підзаконних актів міністерств і відомств України і Автономної Республіки Крим, рішень місцевих рад.

Рішення, прийняті місцевим референдумом, мають вищу юридич­ну силу по відношенню до рішень місцевих рад, на території яких вони проводяться.

Закони і інші рішення, прийняті референдумом, не потребують затвердження державними органами і залежно від виду референдуму можуть бути скасовані або змінені лише на основі:

• референдуму або акту Верховної Ради України (для законів і рішень, прийнятих всеукраїнським референдумом),

• акту Верховної Ради Автономної Республіки Крим (для законів і рішень, прийнятих референдумом АРК),

• рішення місцевої ради (для рішень місцевого референдуму).

Для скасування або зміни результатів референдуму необхідне рі­шення, прийняте більшістю не менше 2/3 від загального числа депута­тів відповідної ради з обов'язковим затвердженням на референдумі, який повинен бути проведений протягом шести місяців після внесен­ня зміни або скасування.

Від референдуму слід відрізняти плебісцит – голосування насе­лення з найважливіших питань, яке на відміну від референдуму не тягне за собою обов'язкових наслідків для держави. Результати пле­бісциту лише беруться до уваги.

Виборче право – це система правових норм, регулюючих суспільні відносини, пов'язані з виборами органів державної влади і місцевого самоврядування. Виборче право – один з інститутів конституційного права. Джерелами виборчого права України, що закріплюють порядок організації і проведення виборів в Україні є Конституція, Закон Ук­раїни «Про вибори народних депутатів України», Закон України «Про вибори Президента України», Закон України «Про вибори депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних в містах, об­ласних Рад». Поняття «виборче право» також може використовуватися у су­б'єктивному значенні як суб'єктивне право громадянина обирати (активне виборче право) і бути обраним (пасивне виборче право) до державних органів і органів місцевого самоврядування. Активне виборче право виникає з 18 років (ст. 70), а пасивне – з 21 року (ст. 76).

Принцип загальності виборів означає, що всі громадяни, які до дня виборів досягли певного віку (у Україні - вісімнадцяти років), мають право голосу. Цього права не мають лише громадяни, які в судо­вому порядку визнані недієздатними. Слід мати на увазі, що факт недієздатності як підстави недопущення громадянина до участі у ви­борах повинен бути встановлений судом. Наявність медичних висновків про душевну хворобу громадянина без відповідного рішення суду не дає юридичних підстав для позбавлення його права голосу на виборах. Окрім недієздатних, в деяких країнах права голосу не мають особи, що відбувають покарання по вироку суду, військовослужбовці і особи, які посідають певні державні посади.

Дійсний рівень загальності виборів залежить від різних цензів, тобто умов, відповідність яким є підставою для допуску громадян до участі у виборах. У сучасному світі застосовують віковий ценз і ценз осілості.

Віковий ценз обумовлює наявність виборчих прав досягненням певного віку. По відношенню до активного виборчого права в більшості держав, як і в Україні, він складає 18 років. У деяких державах встановлений інший віковий ценз: у Бразилії, Кубі, Ірані і Нікарагуа – 16 років.

Ценз осілості передбачає надання права голосу лише за умови мешкання в країні або на території виборчого округу впродовж певного терміну (наприклад, у Франції – б місяців, Новій Зеландії – 3). Раніше широко застосовувалися також майновий ценз (необхідність воло­діння певним майном), освітній (необхідність уміти читати і писати), релігійний (необхідність сповідувати державну релігію) і деякі інші, які в сучасних умовах вводяться дуже рідко.

Пряме виборче право означає, що громадяни, беручи участь у ви­борах, віддають свої голоси безпосередньо «за» або «проти» кандида­та на виборну посаду будь-якого рівня – від члена органу місцевого самоврядування до депутата Верховної Ради або Президента України. Таким чином, пряме виборче право забезпечує остаточну рішення питання про заміщення виборної посади.

Конституційним принципом виборів в Україні є таємниця голо­сування, яка вимагає недопущення будь-якого спостереження і кон­тролю за волевиявленням виборців.

У ранніх демократіях вибори проводилися відкрито. Це могло бути підняття руки, вигуки і т. п. Але таке голосування дає можливість контролювати, направляти подачу голосів тими, від кого виборці яким-небудь чином залежні. Таємне голосування покликане цьому запобігти.

Рівність виборчого права – це наявність у виборців однакової кількості голосів, що в сучасних умовах означає: «один виборець – один голос». Конституція України встановлює, що вибори є вільними, тобто забороняється будь-який тиск на виборців з метою примусити їх го­лосувати не відповідно до своїх переконань, а так, як цього бажають інші особи або структури. Вільне волевиявлення виборців і таємниця голосування забезпечуються, наприклад, встановленням за їх пору­шення кримінальної відповідальності.

Останніми роками все більшого розповсюдження набуває абсен­теїзм, який полягає в нез'явленні частини виборців на виборчі дільниці для здійснення голосування, тобто у відмові реалізувати своє активне виборче право.

Абсентеїзм має негативні наслідки. Адже для визнання виборів такими, що відбулися і визначення по їх результатах переможців не­обхідно, щоб проголосувала певна кількість зареєстрованих виборців. Нез'явлення виборців не дозволяє сформувати виборні органи або заповнити виборні посади. Тому доводиться проводити нові вибори, а це вимагає додаткових фінансових витрат і т. д.

Деякі держави (в тому числі й Україна) виходять з ситуації, пов'язаної з абсентеїзмом, шляхом визнання виборів такими, що відбулися, навіть якщо в них брало участь менше половини зареєстрованих виборців.

Вибори є найважливішим інститутом сучасної демократії, одною з головних форм виразу волі народу і його участі в управлінні держав­ними і суспільними справами, через їх посередництво народ визначає своїх представників і наділяє їх мандатом на здійснення його суверен­них прав по реалізації влади.

Сукупність впорядкованих суспільних відносин, пов'язаних з виборами органів держави і місце­вого самоврядування, називається виборчою системою. У своїй основі ця система регулюється нормами конституційного права, але не зводиться лише до конституційних правовідносин. Вона регулюється і неправовими нормами – корпоративними, моральними і ін.

Поняття «виборча система» уживається також і в іншому значенні як спосіб розподілу депутатських мандатів між кандидатами залежно від результатів голосування.

Існують чотири основні види виборчих систем:

1) в основі мажоритарної системи лежить принцип більшості при визначенні результатів голосування. Обраним вважається кандидат (або список кандидатів), що отримав встановлену більшість голосів виборців. Виділяють два підтипи мажоритарної виборчої системи. Мажоритарна система абсолютної більшості, при якій для перемоги необхідно набрати більше 50 % голосів виборців, що прийшли на ділянки (50 % + 1 голос). У тих країнах, де практикується цей підтип (Австралія, Франція, парламентські вибори 1994 р. в Україні) потрібну кількість голосів часто не вдається набрати з першої спроби – в першо­му турі голосування. Тому проводиться другий тур, в який виходять два кандидати, що набрали найбільший відсоток голосів. У другому турі переможцем, як і в мажоритарній системі відносної більшості, вважається кандидат, який набрав більшу кількість голосів у порівнянні з своїм суперником. Система абсолютної більшості відкриває великий простір для коаліцій.

2) мажоритарна система відносної більшості означає, що перемагає на виборах той, хто набере го­лосів більше, ніж кожний з його суперників. Цей підтип існує в США, Канаді, Великобританії, Новій Зеландії.

При мажо­ритарній системі перемагають представники найвпливовішої політичної течії в країні, в ній закладені можливості формування ефективно пра­цюючого і стабільного однопартійного уряду.

3) усунути невідповідність між кількістю підтримуючих партію виборців і її представництвом у виборних органах дозволяє пропорцій­на система. Перехід до виборів по цій електоральній системі почався сто років тому, коли в 1891 – 1893 рр. її прийняли окремі кантони Швейцарії, в 1893 р. – Бельгія, в 1906 р. – Фінляндія. Про популярність цієї системи в даний час свідчить той факт, що вона прийнята в пере­важній більшості країн Європейського Союзу і багато в чому визначає партійний характер західноєвропейської демократії. В світі вона поши­рена набагато ширше, ніж мажоритарна.

Пропорційна система має два різновиди.

1. Пропорційна система на загальнодержавному рівні, коли створюється єдиний багатомандатний виборчий округ в масштабах всієї країни і виборці незалежно від місця проживання голосують за єдині загальнонаціональні партійні списки.

2. Пропорційна виборча система, заснована наряді багатомандатних округів, коли депутатські мандати розподіляються на основі впливу партій в округах.

Головна відмінність пропорційної системи від мажоритарної полягає у тому, що вона заснована на принципі пропорційності між одержаними голосами і кількістю мандатів. Місця в парламенті розподіляються не між індивідуальними кандидатами, а між партіями відповідно до числа поданих за них бюлетенів. Кожна партія виставляє на вибори списки зі встановленою законом кількості кандидатів.

4) Змішана (мажоритарно-пропорційна) виборча система (Росія, ФРН) намагається поєднати достоїнства двох розглянутих систем, уникнувши їх вузьких місць. Рівень працездатності органу державної влади, обраного по змішаній системі, залежить від характеру поєднан­ня в ній мажоритарних і пропорційних елементів.

В цілому ж функціонування будь-якої виборчої системи дуже тісно пов'язане з існуючою в державі політичною системою і режимом, типом політичної культури і партійною системою.

Під виборчою системою України слід розуміти передбачений за­конодавством порядок формування представницьких органів держа­ви. Всі норми права, що регламентують цей порядок, в сукупності скла­дають виборче право. Основними його джерелами є Конституція і закони України.

Конкретні питання, пов'язані з організацією і проведенням в Україні виборів і референдумів, регламентуються спеціальними за­конами, а саме: «Про всеукраїнський і місцевий референдуми» від З липня 1991 р., «Про вибори Президента України» від 5 березня 1999 р., «Про вибори народних депутатів України» від 18жовтня 2001 р., «Про вибори депутатів місцевих рад і сільських, селищних і міських голів» від 14 січня 1998 р.

З 1 жовтня 2005 р. набули чинності нові Закони «Про вибори народних депутатів України», прийнятий Верховною Радою 25 березня 2004 р. і «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Респуб­ліки Крим, місцевих рад і сільських, селищних, міських голів», прий­нятий 6 квітня 2004 року (більш докладні відомості про вибори різ­них рівнів представницьких органів подано у відповідних розділах).

Законодавчо сформульовані наступні головні принципи виборчого права в Україні:

• загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування;

• вільного і рівноправного висунення кандидатів в депутати;

• гласності і відвертості;

• рівних можливостей для всіх кандидатів в проведенні виборчої кампанії;

• неупередженості до депутатів з боку державних органів, уста­нов і організацій, органів місцевого самоврядування;

• свободи агітації.

Участь громадян України у виборах є добровільною. Вважається, що виборці, які не взяли участь в голосуванні, підтримують волевияв­лення виборців, що взяли участь в голосуванні.

Принцип загальності виборів означає, що всі громадяни України, які до дня виборів досягли вісімнадцяти років, мають право голосу. Прямі або непрямі пільги або обмеження виборчих прав громадян Ук­раїни залежно від походження, соціального і майнового положення, расової і національної приналежності, статі, освіти, мови, відношення до релігії, політичних переконань, роду і характеру занять, не передбачені чинним законодавством, заборонені.

Не мають права голосу громадяни, визнані судом недієздатними.

Здійснення виборчого права припиняється на відповідний період для осіб, що утримуються по вироку суду в місцях позбавлення волі, а також осіб, що знаходяться за рішенням суду в місцях примусового лікування.

Принцип рівного виборчого права означає, що кожен виборець в Україні має на виборах Президента України і на виборах народних депутатів України один голос. Під час виборів депутатів і голів місце­вих Рад виборець має один голос на виборах депутатів відповідних місцевих рад і один голос на виборах голови відповідної ради.

Всі виборці беруть участь у виборах на рівних підставах, тобто голос кожного виборця рівний голосу будь-якого іншого виборця і жоден виборець не має ніяких переваг перед іншими виборцями.

Наявність у кожного виборця лише одного голосу забезпечується тим, що виборець не може бути включений більше ніж в один список виборців. Він голосує особисто і для отримання виборчого бюлетеня потрібне пред'явлення документа, що засвідчує особу виборця, а в спис­ку виборців робиться відмітка про видачу виборчого бюлетеня.

Участь у виборах на рівних підставах забезпечується тим, що виборчі округи по кожних виборах утворюються з приблизно рівним числом виборців. Таким чином, голос виборця в одному виборчому окрузі рівний голосу виборця в будь-якому іншому виборчому окрузі.

Принцип прямого виборчого права виражається у тому, що Пре­зидент, народні депутати і голови місцевих рад обираються громадя­нами безпосередньо, а не нижчестоящими представницькими органа ми або спеціальними вибірниками, тобто виборець самостійно виражає свою волю, особисто подає свій голос за того, кому він довіряє пред­ставництво своїх інтересів.

Принцип таємного голосування полягає у тому, що контроль за волевиявленням голосуючих не допускається. Таємне голосування забезпечується рядом гарантій: виборець особисто заповнює виборчий бюлетень, залишаючи в ньому прізвище того кандидата, за якого він голосує Заповнений бюлетень виборець особисто опускає у виборчу урну, не проставляючи своє прізвище. У приміщенні для виборів від­водяться окремі кабіни для заповнення виборчих бюлетенів, в яких забороняється присутність кого-небудь, окрім голосуючого, причому виборчі урни встановлюються так, щоб голосуючі при підході до них обов'язково проходили через кабіни для таємного голосування.