Основи конституційного права україни План

1. Конституція України – Основний закон держави. Конституційна форма правління, державного устрою і політичного режиму України. Державна символіка України.

2. Поняття громадянства України. Конституційні права, свободи та обов’язки людини і громадянина.

3. Поняття і форми здійснення народного суверенітету. Види референдумів в Україні.

4. Основи виборчого права. Виборча система України.

5. Конституційний принцип розподілу державної влади.

6. Правовий статус і повноваження Верховної Ради України. Статус народних депутатів України.

7. Президент України, його правовий статус і повноваження.

8. Кабінет Міністрів України: склад, порядок формування, повноваження. Центральні та місцеві органи виконавчої влади.

9. Поняття про самоврядування. Органи місцевого самоврядування.

10. Судова влада в Україні. Конституційний Суд України. Система судів загальної юрисдикції.

1. Конституція України – Основний закон держави. Конституційна форма правління, державного устрою і політичного режиму України.

Конституція — це основоположний засновницький юридичний акт Держави. У сучасному світі конституція офіційно або неофіційно розглядається як основний закон держави і суспільства. Зокрема, преамбула Конституції України визначає її як Основний Закон Ук­раїни. Конституція України закріплює основні засади життя суспіль­ства, конституційний статус особистості, правову основу держави, головні характеристики державного ладу.

Конституція України була прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р., вона складається з преамбули, 15 розділів, 161 статті.

Структура Конституції України:

Розділ І. Загальні положення.

Розділ II. Права, свободи і обов'язки людини й громадянина.

Розділ III. Вибори, референдум.

Розділ IV. Верховна Рада України.

Розділ V. Президент України.

Розділ VI. Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади.

Розділ VII. Прокуратура.

Розділ VIII. Правосуддя.

Розділ IX. Територіальний устрій України.

Розділ X. Автономна Республіка Крим.

Розділ XI. Місцеве самоврядування.

Розділ XII. Конституційний суд України.

Розділ XIII. Внесення змін в Конституцію України.

Розділ XIV. Завершальні положення.

Конституційна форма правління, державного устрою і політичного режиму України. Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. За формою державного устрою Україна є унітар­ною державою, що має автономне утворення - Автономну Республіку Крим. За формою державного правління Україна - республіка.

Стаття 1 Конституції визначає Україну як:
суверенна	незалежна	демократична	соціальна	правова

Суверенність і незалежність нашої держави полягає у тому, що її влада є верховною, повною, самостійною і неподільною у відносинах, які відбуваються в межах її кордонів. Суверенність свідчить про неза­лежність і рівноправність України у стосунках з іншими державами. Такі характеристики здатні забезпечити державі повноту законодав­чої, виконавчої і судової влади на її території, а також її непідлеглість і непідзвітність іноземним державам в міжнародних відносинах. Таким чином, суверенітет і незалежність забезпечують державі можливість завжди діяти лише відповідно до своїх потреб і інтересів, самостійно вирішувати всі свої внутрішні і міжнародні справи. Відсутність або хоча б обмеженість суверенітету і незалежності фактично перетворює дер­жаву на колонію або навіть на провінцію іншої держави.

Демократизм української держави полягає в тому, то вона проголошує за мету турботу про сприятливі умови для широкої і реальної участі своїх громадян в управлінні справами держави і суспільства, забезпеченні плюралізму в політичному і культурному житті, непри­пустимості офіційного панування якої-небудь партії, ідеології і т.д.

Характеристика України як соціальної держави свідчить про її орієнтацію на здійснення широкої і ефективної соціальної політики: реальне гарантування прав людини, створення систем освіти, охорони здоров'я і соціального забезпечення, підтримка малозабезпечених верств населення і т.п.

Правовою є така держава, в якій панує право, де діяльність держа­ви, її органів і посадовців здійснюється на основі і в межах, визначе­них правом, де не лише особа відповідає за свої дії перед державою, але і держава несе реальну відповідальність перед особою за свою діяльність і її результати.

Стаття 2 Конституції визначає Україну унітарною державою, тобто єдиною державою, у межах якої немає інших утворень, наділених ознаками суверенітету, правом самостійно вступати у відносини з іншими державами, а також правом виходу зі складу України.

Тому на всій території України будь-яке питання може і повинне бути цілком і остаточно вирішене її відповідними державними орга­нами. Спроби як внутрішніх, так і зовнішніх сил вивести яку-небудь частину її території з-під суверенітету України належить розцінювати як замах на її цілісність і недоторканність, а, отже, є злочином.

В Україні конституційно (стаття 5) встановлюється республікан­ська форма правління. Тому єдиним носієм суверенітету, джерелом влади виступає народ. Цю владу на практиці він може здійснювати по-різному:

а) безпосередньо, коли він сам виражає свою волю в передбачених Конституцією і законами процесуальних формах — на загально­державному рівні це може здійснюватися у формі виборів або рефе­рендумів, на місцях — через участь, наприклад, в зборах, на яких фор­муються правила поведінки, обов'язкові для їх учасників (зборів мешканців будинку, членів громадського об'єднання і т. д.);

б) через своїх представників, яких народ обирає до органів державної влади і органів місцевого самоврядування.

Важливою гарантією повновладдя народу є конституційне закріп­лення за ним права визначати і змінювати конституційний лад в Україні. Тобто лише по волі Українського народу, виявленій в ході всеукраїнського референдуму, допустима зміна орієнтирів суспільного розвитку, напряму, загальних принципів організації та функціонуван­ня механізму держави тощо. Будь-які спроби держави, її органів або посадовців вирішувати такі питання, не базуючись на ясно і в передба­ченій законом формі вираженій волі народу або всупереч ній, визначаються Конституцією як абсолютно неприпустима узурпація державної влади, тобто протизаконне привласнення невід'ємного права народу самому вирішувати свою долю і обирати шляхи розвитку своєї держави.

Вступ Конституції у силу ще не вирішує проблеми втілення в життя всього, що вона проголошує і закріплює, але вона розглядається як Основний Закон держави, відповідно до якого повинна формуватися і функціонувати правова система країни.

Норми Конституції України є нормами прямої дії, тобто вони для фактичного дотримання їх будь-якими суб'єктами не вимагають дуб­лювання і конкретизації іншими нормативними актами. Вони можуть безпосередньо використовуватися всіма, а держава гарантує можли­вість звернення в суд за захистом конституційних прав і свобод люди­ни й громадянина безпосередньо на основі Конституції.

Порядок внесення змін до Конституції України регламентує Розділ XIII Конституції. Головним його призначенням є забезпечення стабільності конституційного ладу, що передбачає наступне: Консти­туція може бути змінена лише в особливому, закріпленому нею по­рядку, відмінному від внесення змін до поточного законодавства, а також упровадження динаміки розвитку конституційного процесу, що дозволить своєчасно реагувати на конституційному рівні на об'єктивні потреби розвитку суспільства і держави. Отже, ст. 154 цього розділу визначає коло суб'єктів конституцій­ної ініціативи, яким дана можливість ставити питання про зміну положень Конституції України. До них відносяться Президент України і не менше 1/3 народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Лише вони можуть вносити законопроект про зміни в Конституцію України на розгляд Верховної Ради України. Це пояснюється тим, що саме вони є суб'єктами, які безпосередньо репре­зентують Український народ. Нагадаємо, що для внесення звичайного законопроекту на розгляд Верховної Ради України діючою Конститу­цією передбачене набагато ширше коло суб'єктів, яке охоплює Прези­дента України, народних депутатів України, Кабінет Міністрів і Націо­нальний банк України.

З цієї статті також витікає, що конституційна ініціатива вказаних суб'єктів про внесення змін до Конституції України оформляється у вигляді законопроекту. Законопроект повинен бути представлений відповідно до Регламенту Верховної Ради України у письмовій формі, з супровідною запискою, що містить обґрунтування необхідності роз­робки і ухвалення закону, а також, в необхідних випадках, з поясню­вальною запискою, довідкою про фінансові та інші витрати, пов'язані з ухваленням і упровадженням закону, іншими матеріалами й додат­ками. Якщо вказані вимоги не дотримані або ж форма представленого законопроекту не відповідає встановленим нормам, Верховна Рада України може повернути законопроект його ініціатору.

Обмеження кола суб'єктів конституційної ініціативи з питань вне­сення змін в Конституцію України, надання цього права лише Прези­денту і 1/3 народних депутатів, а також передбачення певного чіткого процесу здійснення цього права є істотною конституційною гарантією стабільності Конституції і обґрунтованості вимог внесення до неї змін.

Далі Конституція України встановлює, що законопроект про вне­сення змін до Конституції України попередньо повинна схвалити більшість конституційного складу Верховної Ради України. Тобто для схвалення законопроекту необхідно мати більшість голосів від загальної кількості народних депутатів, вибраних до Верховної Ради України. З цього складу виключаються депутати, повноваження яких припинені у встановленому законом порядку, а також депутати, що вибули зі складу Верховної Ради України з будь-якої причини у момент схвалення. Після попереднього схвалення законопроект про внесення змін в Кон­ституцію України вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менше 2/3 від конституційного складу Верховної Ради України. Все відмічене вище стосується розділів: II, IV-ХII, XIV.

З цього загального порядку внесення змін до Конституції України є виключення. Вони торкаються можливості внесення змін до розділів І, III і XIII. По-перше, суб'єктами конституційної ініціативи щодо подання до Верховної Ради України законопроектів про внесення змін в ці розділи є Президент України або не менше ніж 2/ З від конституційного складу Верховної Ради України. По-друге, законопроект про внесення змін в ці розділи Конституції України подається до Верховної Ради України і приймається не менше ніж 2/3 від її конституційного складу, І, по-третє, він затверджується всеукраїнським референдумом, що призначається Президентом Україну і лише після цього набуває чинності. Тобто Конституція України встановлює ще складніший порядок внесення змін в ті розділи, які складають її фундаментальну основу, а це в свою чергу повинне запобігти будь-яким спробам зміни її сутності.

Конституція України встановлює також, що повторне подання за­конопроекту про внесення змін в розділи І, III і XIII з одного і того ж питання можливо лише до Верховної Ради України наступного скли­кання.

Конституція України не може бути змі­нена, якщо зміни передбачають:
Підстави змін	Сутність змін
1. Скасування або обмеження прав і свобод людини й громадянина.	Це положення обумовлене тим, що в сучасних державах права і свободи людини й громадянина є непорушними і недоторканними, а тому, якщо законопроект, що змінює Конституцію, передбачає скасування або об­меження прав і свобод людини й громадянина, Верховна Рада зобов'язана його відхилити, а Конституцію залишити незмінною
2. Ліквідація незалежності України.	Остання проголошена ст. 1 Конституції, де сказано, що Україна є суверенна, незалежна, демокра­тична, соціальна і правова держава
3. Порушення територіальної цілісності України	Це суперечить ст. 2 Конституції, згідно якої територія України в межах існуючих кордонів цілісна і недоторканна.

Конституція України не може бути змінена також в умовах війсь­кового або надзвичайного положення. Під останнім мається на увазі особливий правовий режим діяльності державних органів, органів са­моврядування, підприємств, установ і організацій, який тимчасово допускає обмеження в здійсненні конституційних прав і свобод грома­дян, а також прав юридичних осіб, покладає на них додаткові обов'язки. Правовий режим надзвичайного положення направлений на дотриман­ня безпеки громадян у разі стихійного лиха, аварій і катастроф, епідемій і епізоотій, а також на захист прав і свобод громадян, конституційного порядку під час масових порушень правопорядку, утворюючих загрозу життя і здоров'ю громадян, або спроби захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України насильницьким шляхом.

Конституція встановлює, що законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною Радою України, і закон не був прийнятий, може бути представлений до Верховної Ради України повторно, але не раніше ніж через рік з дня ухвалення рішення по цьому законопроекту. Тобто Конституція забороняє повторне по­дання до Верховної Ради одного і того ж законопроекту про внесення змін до неї, якщо Верховна Рада його вже розглядала і відхилювала, раніше ніж через рік з дня ухвалення рішення щодо цього законопро­екту.

Конституцією України також передбачено, що Верховна Рада про­тягом всього терміну своїх повноважень (чотирьох років) не може двічі змінювати одні і ті ж положення Конституції України.

Всі законопроекти про внесення змін в Конституцію України роз­глядаються Верховною Радою України за наявності висновку Кон­ституційного Суду України.

Конституційний Суд повинен сформулювати мотивований висновок щодо відповідності законопроекту наступним вимогам:

1) чи не скасовуються або ж обмежуються права і свободи люди­ни і громадянина;

2) чи не направлений він на ліквідацію незалежності України;

3) чи не порушується територіальна цілісність України;

4) за яких умов передбачається внесення змін в Конституцію Ук­раїни;

5) чи не розглядається законопроект Верховною Радою України повторно, протягом року з дня винесення ухвали щодо аналогічного законопроекту;

6) чи відповідає законопроект вимозі про те, що Верховна Рада України протягом терміну своїх повноважень не може двічі змінювати одні і ті ж положення Конституції України

Висновок Конституційного Суду щодо конституційності законо­проекту є важливою юридичною гарантією проти можливості пору­шення Основного Закону. Без нього Верховна Рада України не може прийняти законопроект до свого розгляду.

Державна символіка України.

Державні символи — це встановлені конституцією або спеціаль­ними законами особливі пізнавальні знаки конкретної держави, які втілюють її суверенітет, а в деяких випадках мають певний історичний або ідеологічний зміст. Конституція України (стаття 20) встановлює такі символи нашої держави — Державний прапор, великий і малий Державні Герби, Державний Гімн — і дає їх загальну характеристику.

Державний прапор — стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів. Державний прапор встановлюється на будівлях, в яких розміщуються органи державної влади і місцевого самоврядування, дипломатичні і консульські представництва Украї­ни за рубежем, на водних і повітряних судах, що належать Україні. В дні державних свят і в траурні дні Державний прапор вивішуєть­ся на житлових будівлях.

Малий Державний герб — трактується як знак княжої держави Володимира Великого. Його зображення розміщується на печатках, грошових знаках, державних цінних паперах.

Великий Державний герб — повинен бути встановлений спеціаль­ним законом з урахуванням Малого державного Герба і герба Війська Запорізького (козак з мушкетом на плечі). Існує багато проектів, що враховують конституційні вимоги до Великого Державного герба Ук­раїни, але поки що законодавчо жоден з них не затверджений.

Державний Гімн — національний гімн на музику Михайла Вербиць-кого зі словами, написаними Павлом Чубинським (в сучасній редакції). Державний Гімн виконується на офіційних заходах, він звучить на спортивних змаганнях, в яких беруть участь українські спортсмени.

Столицею України — адміністративно-політичним центром краї­ни—є місто Київ. Особливий статус столиці нормативно закріплений Законом «Про столицю України — місто-герой Київ» (15 січня 1999 р.).

Пошана до державних символів є конституційним обов'язком гро­мадянина України. Невиконання цього обов'язку (наруга над держав­ною символікою, незаконне використання державної символіки) тяг­не за собою юридичну відповідальність.