ВСТУП

Актуальність теми курсової роботи. Боротьба за становлення демократичного режиму в світі не може не привернути уваги. Проблеми утвердження демократії хвилюють сьогоднішнє суспільство як ніколи, адже людство, ставши на шлях тотальної демократизації зіткнулося із значними перешкодами щодо її втілення в життя або через неготовність до неї, або нерозуміння її важливості для забезпечення мирного існування людства. Проте це чи не єдина запорука забезпечення громадянських прав і свобод, рівності соціальної й економічної, становлення народовладдя взагалі. Демократія – форма державно-політичного устрою суспільства, яка ґрунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут усього населення певної країни.

Поняття «демократія» використовується не тільки для характеристики історичних типів державно-політичного режиму, а й на означення політичного процесу з відповідними методами і процедурами, що забезпечують участь народу в управлінні державою, всіма суспільними справами. Вживається воно і стосовно організації та діяльності окремих політичних і соціальних структур у різних сферах суспільного життя.

Для утвердження демократичного режиму необхідна висока політична культура населення, і саме в процесі демократизації така культура формується. Утвердитись повністю й відразу демократія не зможе. Для цього необхідно здійснити комплекс заходів у різних сферах суспільного життя, змінити існуючі соціально-політичні структури, сформувати демократичний тип політичної культури.

Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність теми дослідження курсової роботи.

Об’єктом дослідження курсової роботи є засади функціонування демократичного політичного режиму.

Предметом дослідження курсової роботи є типологія демократичних політичних режимів, поняття демократичний політичний режим, новітні концепції демократії.

Метою дослідження курсової роботи є вивчення суті демократії та встановлення її основних переваг над іншими політичними режимами. Дослідження демократичного політичного режиму.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі основні завдання:

• вивчити типологію демократичних політичних режимів;

• розглянути демократичний політичний режим;

• дослідити характеристику демократичного режиму;

• вивчити основні форми і типи демократії. Мінуси демократичного режиму;

• розглянути демократичні основи політичного життя суспільства та сучасні концепції демократії;

• вивчити проблеми формування демократичних політичних режимів.

.

Порівняльно-юридичний метод застосовувався при дослідженні сутності та ознак демократичного політичного режиму, його відмінність від інших політичних режимів. Системний метод використовувався при аналізі понять «демократія», «інститути демократії».

Джерельна база. Теоретико-методологічною основою роботи є праці таких відомих дослідників сучасності, як Скакун О.Ф., Сухонос В.В., Ткач О.І., Шляхтун П.П. тощо

Структура курсової роботи складається із вступу; основної частини, яка містить три розділи, підрозділи, висновки та список використаних джерел та загальним обсягом 30 аркушів.

Розділ 1 поняття демократичного режиму

1.1.Типологія демократичних державних режимів

Поняття «демократія» в широкому розумінні – це форма внутрішнього устрою не важливо якої суспільної організації, а має тільки політичну спрямованість і означає владу народу. Розуміння демократії як народовладдя будується на визнанні суспільства єдиним джерелом і верховним носієм влади в народі, суб'єктом визначення характеру і змісту владних функцій, стосовно яких державна влада відіграє виконавчу роль.

Важливими складовими процесу демократичного здійснення влади в суспільстві є універсальні демократичні процедури, які характеризують сучасну демократію і полягають у такому:

вищий державний законодавчий орган повинен бути обраний суспільством;

1. поряд з вищим державним законодавчим органом повинні існувати виборні органи влади та управління менш високих рівнів, аж до самоврядування;

2. виборче право повинно бути загальним, а виборці - рівними у правах;

3. всі виборці повинні мати рівне право голосу;

4. голосування повинне бути вільним;

5. вибір із ряду альтернатив повинен виключати голосування списком;

6. вибори повинні здійснюватися на всіх рівнях більшістю голосів, хоча таке значення цієї більшості може визначатися різним чином;

7. рішення більшості обмежує права меншості;

8. орган влади повинен користуватися довірою інших органів влади;

9. відносини суспільства та обраних ним органів влади повинні бути взаємними й симетричними, з гарантованою законом і реакціями виборців відповідальністю носіїв влади;

10. демократія існує під неперервним і пильним суспільським контролем;

11. держава й народ напрацьовують дієві механізми упередження та усунення конфліктів на всіх соціальних і державних рівнях: між поділеними владами, між більшістю і меншістю, соціальними групами, націями, містом і селом тощо [2; с. 45].

Забезпечення цих демократичних процедур передбачає наявність конституції, яка закріплює повноваження органів влади та управління, визначає правовий статус громадянина та принципи рівності перед законом і поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову з визначенням функціональних прерогатив кожної з них. Важливою складовою демократичного державного режиму є багатопартійність, вільна діяльність політичних і громадських організацій, у тому числі опозиційних.

Демократія дає кожній окремій людині певну міру свободи, свободу вибору та обрання представників влади, свободу слова, право діяти на власний розсуд в особистому житті, зібрань, асоціацій тощо.

Вона означає заперечення таких порядків, які б обмежували законні права і свободи людей. Проте демократія – це не анархія і не влада натовпу.

Ознакою демократичного режиму є процеси прийняття політичних рішень, чітке визначення всіх процедур. Демократія вимагає жорсткої системи державної субординації з розподілом повноважень, що дотримуються не тільки завдяки декретам і постановам, а й через силові структури верховних органів.

Демократія передбачає процедури прийняття державних рішень відповідно до волі більшості, але з визнанням і поважанням прав і потреб меншості. Вона вимагає культури дотримання закону й конституційного порядку, гуманного ставлення до інших думок і позицій, готовності до компромісу у вирішенні спірних питань.

Демократичний політичний режим найповніше проявляється за республіканської форми державного правління парламентарного чи президентського типу. Цілком демократичними можуть бути й парламентарні монархії.

Проте за будь-якої форми державного правління до числа, важливих спільних рис демократичних режимів належить пріоритет прав людини над правами держави, що означає визнання пріоритету громадянського суспільства над державою. У цьому полягає принципова відмінність у стосунках між державою і громадянським суспільством за демократичного політичного режиму.

Якщо за авторитарного режиму громадянське суспільство зберігається, але підпорядковується державі, то в умовах демократії держава і громадянське суспільство виступають партнерами. Вони на паритетних засадах беруть участь у вирішенні тих чи інших суспільних проблем.

За демократичного політичного режиму громадянське суспільство здійснює ефективний контроль над державою через засоби прямої і представницької демократії, свої політичні інститути – політичні партії, групи інтересів, засоби масової інформації.

На практиці кожен із трьох основних типів політичних режимів рідко трапляється у, так би мовити, чистому вигляді. Найчастіше політичний режим у кожній країні виступає як поєднання у тій чи іншій пропорції ознак різних типів, передусім демократичного та авторитарного, з переважанням ознак того чи іншого режиму.

У зв'язку з цим виокремлюють також жорстко авторитарний, авторитарно-демократичний і демократично-авторитарний, розгорнуто-демократичний та анархо-демократичний (спотворено демократичний, який призводить до дезорганізації суспільного життя і в кінцевому підсумку переростає в тоталітаризм або жорсткий авторитаризм) режими [5; с. 81].

Трансформація, тобто перетворення, політичних режимів може відбуватися як у напрямі переходу від тоталітаризму та авторитаризму до демократії, так і у зворотному напрямі. Навіть країни з розвиненими демократичними механізмами здійснення державної влади, високим рівнем політичної культури населення, давніми демократичними традиціями не застраховані від проявів авторитаризму.

Президентська і змішана (президентсько-парламентарна) форми правління взагалі тяжіють до авторитаризму обраного на загальних виборах глави держави, в руках якого зосереджуються значні повноваження, особливо у сфері виконавчої влади. Навіть у республіках з парламентарною формою правління, але позапарламентською системою обрання президента (Австрія, Ірландія, Фінляндія) його роль є досить вагомою і потенційно може зростати аж до перетворення в особисту диктатуру, прикладом чого можуть слугувати деякі президенти Фінляндії.

Демократія не дається раз і назавжди. Громадянське суспільство має постійно бути насторожі, захищатися від зазіхань держави на його інтереси і боротися за контроль над нею.

Провідною тенденцією світового політичного розвитку у другій половині XX ст., особливо в останні десятиліття, є перехід від тоталітаризму та авторитаризму до демократії. Про це наочно свідчать крах фашистських режимів в Іспанії, та Португалії, військових диктатур в Аргентині, Бразилії, Греції, Південній Кореї, перехід у минулому соціалістичних країн Центральної і Східної Європи від комуністичного тоталітаризму до демократії, намагання більшості молодих незалежних держав, що утворилися на теренах колишнього СРСР, розбудувати демократичну державність [1; с. 73].

Вивчення цих процесів дало можливість політологам зробити певні узагальнюючі висновки щодо демократичної трансформації політичних режимів. Так, польський соціолог і політолог Є. Вятр, узагальнюючи досвід руху авторитарних режимів до демократії на прикладах Туреччини, Греції, Іспанії, Португалії, Аргентини, Бразилії, Чилі, Південної Кореї, Філіппін, східноєвропейських країн, дійшов висновку, що перехід до демократії є найбільш імовірним в умовах мирних змін і відбувається у трьох формах: реформа згори; швидкий розпад; реформа, узгоджена між владою та опозицією.

Реформа згори відбувається тоді, коли автократичні правителі з власної волі, а не в результаті тиску з боку опозиції, вирішують змінити політичну систему. Так, у Бразилії група генералів, що захопила владу у 1964 р., з часом пішла на створення цивільного демократичного правління. Подібне відбулося і в Чилі після здійснення генералом А. Піночетом у 1973 р. воєнного перевороту.

Проте такі реформи рідко закінчуються успіхом. Вони проводяться надто довго, нерішуче й непослідовно, оскільки реформатори намагаються демократизувати систему, залишаючись при владі. До того ж, нерідко вони опиняються немовби між двох вогнів.

З одного боку на них впливає частина правлячої консервативно налаштованої верхівки, яка контролює значну частину старої державної машини, зокрема найбільш консервативно орієнтовані силові структури.

З другого боку на них тиснуть знизу розбуджені перетвореннями і радикально налаштовані маси. У результаті перед реформаторами постає альтернатива: або згортання реформ, або залишення політичної арени.

Проте такий шлях демократичних перетворень має й безумовні переваги порівняно з іншими, тому що є поступовим і найменш радикальним, отже, і найменш болісним для суспільства. Відомі випадки як успішного здійснення подібних перетворень, наприклад, у Бразилії, Туреччині, Чилі, так і безуспішного (хрущовська «відлига») [4; с. 73].

Швидкий розпад влади, або абдикація, означає крах авторитарного режиму в історично короткий проміжок часу. Здебільшого це відбувається під впливом зовнішніх чинників, якими можуть бути події в сусідніх країнах, участь і поразка у військовому конфлікті тощо.

Прикладами такого розпаду авторитарних режимів може бути крах встановленого 1974 р. в Греції правління «чорних полковників», який відбувся в результаті конфлікту цієї країни з Туреччиною на Кіпрі, або крах воєнної хунти в Аргентині в результаті поразки останньої у війні з Великобританією за Мальвінські (Фолклендські) острови 1982 р. Перебудова в СРСР сприяла краху комуністичних режимів у країнах Центральної і Східної Європи.

Третя форма демократичної трансформації авторитарного режиму – це поступова реформа, узгоджена між владою та опозицією. Вона ґрунтується на компромісі в інтересах країни, народу між правлячими та опозиційними політичними силами.

Такий компроміс означає, що влада та опозиція можуть дійти згоди, незважаючи на тиск соціальних сил, які стоять за ними. Вони намагаються уникати взаємних звинувачень і спекуляцій щодо минулого та у зв'язку з неминучим погіршенням соціально-економічного становища в країні, відмовляються від радикальних позицій і методів боротьби.

Така форма дає можливість в історично короткий проміжок часу і з мінімальними суспільними втратами досягти значних успіхів на шляху демократичних перетворень.Зразковим прикладом узгодженого здійснення демократичних перетворень вважається Іспанія. Проведені в ній спільними зусиллями уряду й короля Хуана Карлоса після смерті у 1975 р. диктатора Франко реформи дали можливість менш ніж за 10 років піднятися до стану сучасної демократичної держави. Прикладом компромісної моделі демократичної трансформації суспільства може бути й Польща [6; с. 47].

Перехід від тоталітаризму до демократії має свої особливості. Якщо перехід від авторитаризму до демократії – це головним чином зміна політичного режиму, то демократична трансформація тоталітаризму вимагає перетворень у всіх сферах суспільного життя, зміни соціально-економічного ладу. Перехід до демократи істотно полегшується за сприятливого стану економіки й утруднюється в умовах її кризи.

Найсприятливішою для переходу до демократичного політичного режиму є децентралізована економіка з обмеженим державним контролем. Відповідно, найменш сприятливі умови складаються за жорсткої системи державного управління економікою.

Серед науковців і політиків досить поширеною є висловлена російськими політологами А. Міграняном та І. Клямкіним думка про те, що глибокі суспільні перетворення на шляху від тоталітаризму до демократії можна здійснити лише за умов авторитарного режиму, тобто перейти від тоталітаризму до демократії можна тільки через авторитаризм, який дає можливість, зокрема, цілеспрямовано проводити реформи, мобілізувати необхідні для цього ресурси, підтримуватисуспільний порядок тощо.

З цією думкою можна погодитися хіба що в тому, що перехід від тоталітаризму до демократії, не відбувається відразу. Він потребує тривалого часу, протягом якого неодмінно зберігатимуться елементи авторитаризму з поступовим розширенням обсягу методів і засобів демократичного правління. Такі елементи виявляються, зокрема, у діях виконавчої влади і глави держави.

Однак елементи авторитаризму в контексті демократичних перетворень та авторитаризм як політичне панування однієї людини чи групи осіб – це різні речі. Таке панування мало чим відрізняється від тоталітарного. Тому зазначена точка зору не може бути виправданням авторитарного правління, де б воно не здійснювалося [7; с. 93].

1.2.Характеристика демократичного режиму

Ядром демократії, її засадничою ідеєю є суверенітет народу. Поняття демократії як власті суверенного народу включає:

• народ є єдиним і вищим джерелом влади в країні;

• державна влада лише тоді може вважатися легітимною, коли її формування і існування підтримане народом відповідно до норм права шляхом вільного волевиявлення виборців на вільних виборах;

• народ має безумовне право самостійно вирішувати свою долю, і по найважливіших для доль країни і народу питанням влада, як правило, обов'язково повинна спиратися на явно виражене схвалення народу;

• народ сам вибирає собі представників, має важелі реального впливу на їх діяльність, а також конкретні механізми контролю за діяльністю держави і коректування його діяльності в період між виборами;

• в період виборів і відповідно до норм права народ має безумовне право і реальний механізм зміни влади, а також структурної зміни характеру державній владі;

• в разі явного зловживання влади довірою народ, переростання влади з інструменту реалізації інтересів народу в інструмент тиранення над народом, народ має безумовне право достроково усунути від влади такий уряд.

Другою найважливішою характеристикою демократії є те, що епіцентром такого пристрою суспільства і такого способу організації влади є особа людини, яка визнається найвищою цінністю в країні. Це означає:

• суспільство і народ в цілому розглядаються не як деяка монолітна освіта,що виражає настільки ж монолітну єдину волю, а як сума незалежних індивідів,що відображає суму приватних інтересів окремих осіб;

• признається безумовний пріоритет інтересів особи, тобто пріоритет суми приватних інтересів окремих незалежних індивідів над інтересами держави;

• признається, що всяка особа від народження наділяється певною сумою прав і свобод і перш за все – сумою так званих природних і тому невід'ємних прав і свобод, серед яких основними є право на життя;

• право на особисту свободу, незалежність і недоторканість;

• право на приватну власність [11; c. 74].

Ця теорія природних прав визначає основи буття людини в суспільстві, забезпечуючи у тому числі і право на пошану гідності особи і право на те, аби прожити своє життя в гідних людини умовах; безумовне право жити в своїй країні, на своїй землі, в своєму будинку; нарешті, право на те, аби людина могла створити свою сім'ю і сам зміг виховати своїх дітей.

Оскільки джерелом цих природних і невід'ємних прав і свобод є не суспільство, не держава і навіть не сім'я кожного індивідуума, а сама природа людини, то ці права не лише не можуть бути поставлені під сумнів, обмежені або вилучені у індивіда, але фактично вони вилучаються з ведення суспільства і держави.

Окрім цього особа в демократичному суспільстві має і інші багато-чисельні права і свободи(політичні, цивільні, економічні соціальні т.п.), багато хто з яких фактично набуває статусу невід'ємних.

Поняття право людини означає сукупність правових норм взаємин вільних індивідів між собою, а також з державою і суспільством в цілому, що забезпечують можливість діяти на власний вибір і отримувати певні блага для життя.

Права, що забезпечують можливість вибору в поведінці і діяльності людини, складають свободи. Права і свободи людини, як найважливіший елемент демократії, утворюють цілісну систему, з якої не можна вилучити жодну ланку, аби не зруйнувати її.

Права особи діляться на негативні, охороняючи свободу індивіда і включаючи обов'язки суспільства, держави не здійснювати негативних по відношенню до особи дій (довільного арешту, тортур, жорсткого звернення і ін.) і позитивні, такі, що означають обов'язки держави, суспільства надавати індивідові певні блага (право на працю, на освіту, на відпочинок і т. д.).

Крім того, права і свободи підрозділяються на цивільні (особисті), політичні (пов'язані з можливістю участі в політиці), економічні, соціальні, культурні і ін.

Сучасна політико-правова концепція прав і свобод людини закріплена в документах ООН. Один із засадничих таких документів – Загальна Декларація прав людини, прийнята в 1948 р. (свого часу не підписана СРСР і визнана їм в президентство М. Горбачова).

У Декларації розкриваються цивільні і політичні права і свободи, перераховані негативні і позитивні свободи (у тому числі – свобода пересування, совісті, демонстрацій і ін.), розкривається вміст економічних, політичних і культурних прав, включаючи право на життєвий рівень, необхідний для підтримки добробуту і здоров'я і багато що інше.

Загальна Декларація прав людини є частиною міжнародного акту про права. Окрім її ООН були прийняті ряд інших Декларацій і Конвенцій, направлених на захист прав людини і його гідності.

Третя характерна риса всіх сучасних демократичних режимів – плюралізм (від латів. рluralis – множинний), що позначає визнання в суспільно-політичному житті безліч різних взаємозв'язаних і в той же час автономних, соціальних, політичних груп, партій, організацій, ідеї і установки яких знаходяться в постійному зіставленні, змаганні, конкурентній боротьбі. Плюралізм як принцип політичної демократії виступає антиподом монополізму в будь-якій його формі [19; c. 76].

До істотних ознак політичного плюралізму можна віднести:

• множинність і змагальність суб'єктів політики, розділення властей;

• виключення монополії на політичну владу який-небудь одній партії;

• багатопартійність політичної системи;

• різноманіття каналів вираження інтересів, вільний доступ до них для всіх;

• вільна боротьба політичних сил, змагальність еліт, можливість їх зміни;

• альтернативність політичних поглядів в рамках законності.

У нашій країні, як і у всіх країнах тих, що входили до складу СРСР, в процесі демократизації суспільства, після отримання незалежності став розвиватися і реальний політичний плюралізм. Проте цей процес відбувається в дуже складних умовах на всьому пострадянському просторі, де традиції тоталітарної системи ще дуже живучі.

Розглянуті вище три головні сутнісні принципи демократії в значній мірі визначають і її четвертую характерну рису – правовий характер і спосіб пристрою і організації суспільства і влади. Це означає, що вся діяльність влади досить жорсткий регламентується правом [16; c. 78].

При цьому під правом мається на увазі навіть не лише і не стільки сукупність законодавчих актів, яка в даному випадку виступає як формальний конституйованих норм права, а сума добре зрозумілих кожній людині положень, в основу яких закладені:

• пошана до особи і визнання її природних прав, свобод і законних інтересів; традиційні уявлення про добро і справедливість, про моральність і доброчесність, а також про розумний, природний порядок і хід речей, який дозволяє так організувати пристрій суспільства і держави, таким чином побудувати модель взаємовідношення між особою, владою і різними соціальними групами, що кожен з цих компонентів має можливість займатися своєю справою, не заважати один одному по взаємному динамічному розвитку, процвітанню і благоденствуванню.

Правовий характер демократичного режиму означає:

• безумовну юридичну рівність людей перед законом, що означає наявність однакових прав і однакових обов'язків і міри відповідальності громадян незалежно від підлоги і віку;

• приналежності до тієї або іншої соціальної, національної, расової, етнічної,мовної, релігійної, професійної групи;

• незалежно від соціального положення або походження, посади,віросповідання (або відсутність такого), ідеологічних переконань, членства в партії (або відсутність такого), рівня освіти, наявність заслуг перед суспільством і державою або відсутності таких. Одним з елементів сучасної демократії є принцип більшості одвічний, що змінив, здавалося б порядок в суспільстві – панування меншості над більшістю.

Принцип більшості в реальній політичній практиці не повинен застосовуватися формально і вимірюватися лише кількісною стороною (зведення демократії лише до панування більшості відкрило надалі дорогу в СРСР для маніпуляції масами правлячою державно-партійною верхівкою, на можливість чого звернув увагу російський філософ Н. Бердяєв ще в перші роки після "Великої жовтневої революції" – така небезпека не усунена і в наші дні). У зведенні демократії до влади більшості бачить небезпека і англійський філософ До. Поппер. Адже більшість може правити тиранічними методами – попереджає він, – і тому при демократії влада правлячих сил має бути обмежена [15; c. 76].

Проблема утиску більшістю інтересів меншості, що можна вважати постійним чинником порушення стабільності політичної і суспільної системи, викликала необхідність доповнення принципу більшості гарантією прав меншості. Французький політолог М. Дюверже фіксує цю вимогу в своєму визначенні демократії як владі більшості, що поважає право меншості.

У розвинених демократичних державах існує правовий захист меншості – економічного, політичного, ідеологічного, етнічного, релігійного і ін. Це виявляється, зокрема, і в законодавчому закріпленні прав опозиції («Тіньовий кабінет», керівництво парламентськими комітетами і ін.).

Такі основні сутнісні характеристики демократії, її базові принципи. Проте, зрозуміло, що ці принципи демократії не можуть бути реалізовані самі по собі, вони можуть втілитися в життя лише за допомогою діяльності людей, що спираються на певні економічні, соціальні, політичні і правові конструкції демократії. Такими опорами в економічній сфері є приватна власність громадян, власність яка створює реальні економічні основи для незалежності особи від влади і від різних соціальних, політичних, релігійних і тому подібних груп і інтересів.

Як основні політичні стабілізатори і опори демократії виступають:

• по-перше, багатопартійна система, заснована на принципах ідейно-політичного плюралізму;

• по-друге, реалізований на практиці принцип розділення державної влади на три її незалежних гілці з паралельним створенням системи балансу влади, заборон і противаг для кожної з них;

• по-третє, система вільних виборів, що гарантує суспільству можливість вільного політичного волевиявлення і формування органів державної влади.

Правові гарантії демократії забезпечуються існуванням системи правових законів, заснованих на принципово-демократичній конституції країни, яку не можна змінювати залежно від політичної кон'юнктури, а також системою незалежного правосуддя [21; c. 62].