12. Проблеми співвідношення методолігї та об’єкта (предмета) науки.

Для з'ясування статусу і місця методології як специфічної системи знання дуже важливим є питання про співвідношення об'єкта (предмета) та методології дослідження.

У науковій літературі ми зустрічаємо два найбільш поширені підходи щодо вирішення цього питання:

• предмет визначає методологію і метод дослідження (її прихильниками є, наприклад, А. Кравець, серед вчених-юристів - Р. Лукач, А. Сурілов та ін.);

• методологія є певною самостійною, незалежною від об'єкта чи предмета дослідження або, іншими словами, логіка будь-якого дослідження тотожна сама собі (її прихильниками є Г. П. Щедровицький, А. Новіков і Д. Новіков, а серед учених-юристів -А. Ушаков та ін).

Прихильники як першого, так і другого підходів висувають певні аргументи в обґрунтування своєї позиції.

Зокрема, точку зору в межах першого підходу можна викласти так: "На підставі об'єктивних закономірностей про право та інших юридичних явищ, що були пізнані, формуються правила, принципи пізнання - пише В.Сирих, - виходячи з закономірностей розвитку держави і права, вчені-юристи, розробляючи метод теорії держави і права, вирішують такі завдання:

а) визначають систему конкретних методів пізнання права;

б) систематизують методи, з'ясовують їх гносеологічну природу та сферу застосування;

в) конкретизують загальні і спеціальні прийоми відповідно до специфіки предмета пізнання, розробляють приватноправові методи".

Представники другої точки зору (її можна назвати "теоретико-пізнавальною") вважає, що предмет методології як науки принципово відмінний від предмета всіх інших конкретних наук, - це діяльність пізнання, мислення або, якщо говорити точніше, вся діяльність людства, в яку включається не лише власне пізнання, а й виробництво...

Вбачається, що лише теоретико-пізнавальна точка зору на методологію виправдовує її виділення в якості дійсної науки".

13. «Методологічний підхід» як структурний елемент методології науки тдп.

Теорія права і держави не обмежується власними (спеціальними) методами, а виходить за їх межі, залучає до дослідження загальні підходи, які виражають зв'язок із суспільною практикою, з іншими науками (філософією, соціологією, економічною теорією тощо), задіюють їхні можливості.

Розглянемо основні загальні (філософські, наукові і проміжні між ними) підходи, що застосовуються в теорії права і держави:

o матеріалістичний - ґрунтується на категорії економічного базису, якою пояснюється розвиток держави і права як його надбудови (К. Маркс, Ф. Енгельс);

o метафізичний - полягає у вивченні праводержавних явищ і процесів у статиці і "зсередини", в усуненні будь-якого впливу на них (Г. Кельзен);

o системний - передбачає пізнання права, держави, праводержавних явищ як складних, різнобічних, багато якісних систем, що складаються з взаємозв'язаних елементів, компонентів, підсистем (зі своїми функціями і цілями), які утворюють їх незмінну структуру і забезпечують її цілісність. Наприклад, норма права зі своєю структурою (гіпотеза, санкція, диспозиція) є елементом структури системи права, а система права (галузь права, інститут права, норма права) - компонентом правової системи. Правова система, в свою чергу, має свою, більш складну структуру (законодавство, правовідносини, правозастосування, правосвідомість тощо);

o синергетичний - трактує розвиток складних соціальних систем (право, громадянське суспільство, правова система і т.п.) не як плавний перехід із одного упорядкованого стану до іншого, а як постійну зміну хаосу і порядку, у ході якої відбувається самоорганізація систем; разом із закономірними причинно-наслідковими зв'язками враховує випадкові зв'язки, що виникають у процесі самоорганізації різних систем, їх взаємодії з "навколишнім середовищем". Синергетичний підхід сприяє виявленню нелінійності процесів розвитку праводержавних явищ, пізнанню їх у ракурсі зіткнень організованих і самоорганізованих процесів, інтересів, поглядів;

o аксіологічний - спирається на ідеї, цінності і дає можливість з'ясувати якості та властивості праводержавних явищ і процесів, здатних задовольнити потреби окремої особи і певного суспільства, а також ідеї та спонукання у вигляді норми й ідеалу; створює такі ідеї і цінності, які можуть наказати перейти до дій. Цей підхід перебуває у зв'язку з ідейним конструюванням (моделюванням) права і держави. У силу неоднорідності і наявності трьох рівнів (філософський; психолого-антропологічний, оцінний), аксіологічний підхід є проміжним між філософським і науковим. Він не вимагає соціально-історичного аналізу дійсності, звернений на пізнання проявів сутності права і держави, може застосовуватися до будь-якої праводержавної проблеми, особливо якщо вона має на меті розкрити ціннісну природу права й ідейно-ціннісні установки держави, а також здійснити багатофакторний аналіз правової реальності;

o інституціональний - передбачає пізнання правової реальності через інститути права і держави, їх структури, правила, процедури; є результативним при сполученні з аксіологічним підходом ("новий інституціоналізм"), який орієнтований на визначення права і держави через набір певних цінностей, на основі яких суб'єкти права приймають рішення і будують свою поведінку;

o герменевтичний - ґрунтується на вченні про способи тлумачення правових текстів, первинний смисл яких є неясним через їх давність або багатозначність; полягає в інтерпретації глибинної семантики (змістового боку мови, окремих слів),

o антропологічний - забезпечує пізнання праводержавних явищ і процесів у їх людино-центристському вимірі; ґрунтується на виявленні біосоціальної цілісності як людини, так і соціуму; встановлює органічний зв'язок між соціальними і природними вимірами функціонування права і держави як елементів середовища існування людини; виходить з того, що біологічна незахищеність людини породжує потребу в соціальних формах спільної діяльності, в тому числі в праві, основу якого становлять ритуали, звичаєве право, що трансформується в позитивне право. Застосовується в тих дослідженнях проблем теорії права і держави, в яких змістовна сторона (права людини, походження і природа явищ, процесів, форм, що пізнаються) переважає над формальною стороною (догматикою);

o феноменологічний - ґрунтується на розумінні творчо пізнавального процесу, зорієнтованого на ідею права (правові ейдоси) як основного механізму супроводження правової реальності; акцентує увагу на принципі суб'єктивності, прагне описати фундаментальні феномени свідомості і самосвідомості; показати, як вони за посередництвом соціальних відносин конструюються в загальні норми (правила), в межах яких людина реалізує належну їй свободу; уявляє право (як і будь-яке явище) таким, що дається через свідомість, яка занурена у безліч життєвих зв'язків і своїми зусиллями (незалежно від законодавця і судді)

o комунікативний - ґрунтується на розумінні права і держави (її органів) як засобів взаємодії (комунікації) осіб, що виражається через певні поняття й існує в системі форм права і держави; суб'єктів сприйняття й інтерпретації права та державної влади; легітимації права відповідно до ціннісних стандартів; взаємодії суб'єктів правовідносин з їх правами (уповноважена сторона) і обов'язками (зобов'язана сторона).

інформаційний - ґрунтується на розумінні інформації (повідомлень, що містять дані) як основи і змісту практично всіх праводержавних явищ і процесів; виявляє нові якості, важливі для розуміння їх сутності та можливих напрямів розвитку на основі знання загальних властивостей та закономірностей інформаційних процесів. За цього підходу відправник і одержувач інформації перебувають на різних полюсах інформаційного каналу, але здатні підтримувати діалог, перейти на рівень комунікації;

культурологічний (соціокультурний) - полягає в розгляді права і держави одночасно як соціальних і культурних феноменів, що є відтворенням (репродукцією) їх соціокультурної природи. За цим підходом право і держава виявляються як способи, властивості і рівні громадського життя, але не як структури, стани, інститути, механізми. Базуючись на соціально-культурній нормативності, цей підхід не відкидає економічний, технологічний, психологічний та інші фактори, а розглядає їх через призму детермінуючого фактора - культури; створює образи і систему символів реального праводержавного життя; описує і пояснює образно-символічний спосіб його відтворення і зміни;

цивілізаційний (різновид культурологічного підходу) - аналізує право і державу через призму цивілізації як найбільш високого ступеня культурної ідентичності людей, що виражається в наявності об'єктивних рис: мова, історія, релігія, звичаї, культура, суспільні інститути, самоідентифікація особистості і суспільства.

діяльнісний (праксіологічний) - бере за основу категорію предметної діяльності людини (групи людей, соціуму в цілому), де діяльність - форма правової активності, що характеризує здатність людини чи пов'язаних з нею систем бути причиною змін у праводержавному бутті.