14

Тема 6: «Українська державність періоду народно-визвольної війни»

(1648-1654 рр.)

ЗМІСТ

1. Передумови, причини та наслідки народно-визвольної війни 1

2. Зборівський (1649 р.), Білоцерківський (1651 р.) та Україно-Московський договори (1654 р.) 3

3. Суспільний лад у роки визвольної війни 6

4. Державний устрій у роки визвольної війни 7

5. Судоустрій Козацької держави 9

6. Правова система у період 1648-1654 рр. 12

1. Передумови, причини та наслідки народно-визвольної війни

У середині ХVІІ ст. українськими землями прокотився грандіозний революційний вибух, який докорінним чином змінив їхній соціально-політичний, економічний розвиток, стан господарських відносин, призвів до утворення національної держави у вигляді козацької України. Центр політичного життя України перемістився на Наддніпрянщину, де і постала Козацько-гетьманська держава під офіційною назвою – Військо Запорізьке.

Протягом 1648-1654 рр. козацька Україна була дійсно незалежною. Розпочаті, під керівництвом Богдана Хмельницького революційні події, тривали на її теренах до ліквідації восени 1676 р. козацьких державних інституцій гетьмана Петра Дорошенка у Правобережній Україні.

Із поступовим сходженням з політичної арени української шляхти роль репрезентанта національних інтересів українського соціуму перебрало на себе козацтво. На зламі ХVІ-XVII ст.ст. Військо Запорізьке поступово починає зосереджувати свою увагу на вирішенні фундаментальних питань суспільного життя. Наприклад, здійснюються спроби – відновлення діяльності православної ієрархії та прав віруючих; запровадження власних управлінських структур та правової системи; інтенсивно розвивається процес суб’єктивізації козацтва у міжнародних відносинах. Активна участь у боротьбі з Кримським ханством і Туреччиною, походи в Молдавію і Росію, сприяли перетворенню козацтво на впливовий військово-політичний фактор міжнародних зносин. Військо Запорізьке приймало представників Австрії, Швеції, Трансільванії, Польщі, Росії, Кримського ханства та інших країн.

Участь козацьких полків в окремих кампаніях, наприклад у Хотинській війні,¹ часто вирішувала долю не лише самої битви, а й існування цілої держави.

Починаючи з 30-х років ХVII ст. козацтво стало виразником і захисником прав і свобод української нації. В умовах різкого посиленням польського феодально-кріпосного гніту на українських землях, щоденної панщини (3-4 дні щотижня), непомірних податків, утискання прав середньої і дрібної шляхти, релігійних та етнічних конфліктів, Запорізьке військо впроваджує у Наддніпрянщині власні самоуправління, суд і судочинство, військову організацію, поширюючи на цей регіон свій державний суверенітет.

1625 р. король Сигізмунд ІІІ змушений був визнати: «Козаки вважають себе окремою Річчю Посполитою. Вся Україна (Брацлавське та Київське воєводства) у їхніх руках, шляхтич невільний у своєму домі. У містах і містечках його королівської милості вся влада і управління у козаків, вони привласнюють юрисдикцію, встановлюють закони… Мир і війну встановлюють на власний розсуд, порушують союзи, укладені Реччю Посполитою».

Наприкінці 1625 р. – початку 1626 р. започатковується майбутній адміністративно-територіальний устрій, організовуються козацькі полки як військово-територіальні одиниці із центрами у Чигирині, Переяславі, Білій Церкві, Корсуні, Каневі й Черкасах. Першій половині 30-х років утворюються Полтавський, Миргородський, Лубенський та Яблонівський полки.

З метою заспокоєння народних мас, стримання повстанських рухів, польський уряд вдавався до різних компромісів. Так, на елекційному сеймі (у якому приймали участь представники українського козацтва, духовенства та міщани), під тиском православних делегатів, що вимагали негайно визнати свободу віровизнання і права православної церкви, були затверджені «Статті для заспокоєння русь­кого народу»(1632-1633 рр.). Православна церква в Україні офіційно діставала право мати свою ієрархію на чолі з митрополитом і 4 єпископами (Львівським, Луцьким, Перемиським, Мстиславським), вільно здійснювати богослужіння, мати церкви, монастирі, друкарні, школи, братства. Православній церкві поверталися церкви і монастирі у Києві (крім Видубицького монастиря). Київським православним митрополитом було обрано Петра Могилу. «Статті» мали компромісний характер і не могли остаточно врегулювати релігійне питання в Україні. Крім того, після обрання королем Владислава-IV, було анульовано деякі пункти цього акту.

Після поразки козацького повстання, Річ Посполита вдавалася до надзвичайних і жорстоких репресій щодо козацтва. Сейм ухвалив «Ординацію війська Запорізького реєстрового» лютий (березень) 1638 р. (від лат. ordinatus – упорядкований) – постанова сейму Королівства Польщі. Цим документом реєстрове козацтво було поставлене під суворий контроль королівської адміністрації та позбавлялося багатьох привілеїв, а самі козаки перетворювалися на холопів. Було скасовано виборність козацької старшини і ліквідовано козацький суд; зменшено козацький реєстр до 6000 чол. (6 полків по тисячі козаків у кожному); до реєстру вносили тільки тих козаків, які не брали участі у повстанні; посада гетьмана заміщувалася старшим комісаром, який призначався за рекомендацією польських гетьманів; резиденцією комісара стає м. Трахтемирів (Трахтемирівський монастир – Канівський район Черкаської обл.); посади полковників і осавулів заміщали винятково з шляхтичів; тільки сотники і отамани обиралися серед козаків; козакам дозволялося жити лише в королівських маєтностях Черкаського, Корсунського та Канівського староств; міщанам і селянам під страхом смертної кари заборонялося вступати у козаки і навіть віддавати своїх дочок заміж за козаків.

Колоніальна політика Польщі поширювалася на всі сфери українського життя. Переслідувалося православ’я та розвиток української мови, культури та самосвідомості тощо. Все це спричинило національно-визвольну війну, яка розпочалася у лютому 1648 р. із захоплення повстанцями Запорізької Січі й обрання Б. Хмельницького гетьманом Війська Запо­різького, і тривала до кінця XVIII ст.

Б. Хмельни­цький (червні 1648 р.) писав польському королю, що «пани державці та старости в задоволення собі нестерпно принижують нас і тяжко ображають, позбавляючи нас не тільки бідного майна, але і волі, посягають на наші хутори, луки, сінокоси, ниви, зорані поля... І що тільки будь-кому з них у нас, козаків, подобається, силою віднімають, а нас самих, безневинних, обдирають, б'ють, морду­ють, в тюрми кидають, на смерть за наші маєтності вбивають. Ні на які права, ні на привілеї, не звертають уваги... маючи нас... за своїх власних невільників».

Запорізька Січ стала центром визвольного руху всього українського народу. Тут зосереджувалися військові сили, необхідні матеріальні ресурси. Незаба­ром повстання охопило всю Україну: Лівобережжя та Правобережжя, Подніпров’я, Східну Галичину, Волинь, Прикарпаття. Уклавши, на весні 1648 р., союз з Кримським Ханом (Іслам-Гіреєм), Б. Хмельницький убезпечив повстанців від нападів з півдня і дав можливість зосередити всі зусилля проти Польщі. Перемога за перемогою над польським військом, на Жовтих Водах (місто, розташоване на заході Дніпропетровській обл. на межі з Кіровоградською обл.) та під Корсунем (Черкаська обл.) - (квітень-травень 1648 р.), у вересні того ж року під Пилявцями (на Поділлі – Хмельницька та Вінницька обл.) вселили надію у повну перемогу над поляками.

Заглиблюючись у землі Волині та Галичини у жовтні 1648 р. козацько-селянська армія взяла в облогу Львів, а згодом Замостя (місто у Люблінському Воєводстві Польщі) і могла здобути їх. Хмельницький міг повести військо до самої Варшави й об’єднати всі українські землі в межах національної держави. Але Гетьман не тільки зупинив свій успішний наступ, а й, повертаючи полки, не залишив у західних регіонах козацьких гарнізонів. Наприкінці листопада (1648 р.), уклавши у Замості перемир’я з польським королем і одержавши викуп від Львова, Б. Хмельницький зі своїм військом повернувся назад.