2. Судебник Казимира-іv

У середині ХV ст. відбувається масове передання земель феодалам, що супроводжувалося з одного боку закріпаченням вільних селян, а з іншої – звільнення цих земель і селян, які проживали на них від державних повинностей і великокняжого суду. Назріла потреба у виданні правового акту, який би врегулював основні правовідносини Литовсько-Руськії землі.

Судебник великого князя Казимира ІV Ягеллончика був укладений урядовцями-правниками великокнязівської канцелярії і затверджений на провін­ційному сеймі у Вільно 29 лютого 1468 р. Щодо мови, якою було написано Судебник, одностайної думки немає. Одні вважають, що він був написаний старобілоруською чи чеською, інші україно-білоруською чи староруською.

Зміст Судебник обмежувався в основному нормами кримінального, адміністративного та кримінально-процесуального права і складався з 25 статей. Оригінал не зберігся, є лише його списки кінця ХV-XVI ст.ст.

“Татьбі” (злочину) було відведено в Судебнику 16 артикулів. Він відрізняє крадіжку “велику” або “конську” від “малої”; злочин з особою і без. Відповідні положення були повністю перенесені до Розділу 13 Першого Статуту (1529 р.).

Прогресивними положення Судебника можна назвати наступні нововведення: за злочин разом із злочинцем відповідали дружина і повнолітні діти, але за умови, що вони знали про злодійство батька; малі діти менше 7 років відповідальності не несли; якщо злодій був затриманий “на гарячому”, то його сім’я до відповідальності не притягувалася; запроваджується принцип рівності усі суспільних верств перед законом у кримінальних справах; злочин визначався як протиправне діяння, відповідальність за яке наступала лише за наявності вини; заборонявся самосуд; метою покарання стає не помста, а усунення злочинця від суспільства; зароджуюється індивідуальне покарання; конфлікт етально врегульовувався порядок вирішення конфліктів між підданими і їх власників (за побажанням сторін конфлікт міг вирішуватись у третейському суді);

Зустрічається покарання на смерть за крадіжку (через повішання), якого не було у “Руській Правді”.

На час видання Першого Литовського Статуту, норми зафіксовані у Судебнику, не повною мірою були відображені у Статуті. Судебник не був всебічною кодифікацією кримінального права, цивільного та адміністративного, а, головним чином, систематизував лише ті положення, які були спрямовані на охорону майна феодалів. Тому не зміг тривалий час у повній мірі задовольняти найважливіші суспільні потреби.

       

3. Право Литовсько-Руської держави за Литовськими статутами 1529, 1566 та 1588 рр.

Статути були досить подібними один до одного. Тому, часом їх називають трьома редакціями Лито­вського статуту. В них широко використані звичаєві права давньоруського, білоруського, литовського, римського, німецького, польського народів. “Ру­ська Правда” у Литовських статутах висвітлювала “давні права” українців, і тому Литовські статути залишались найавторитет­нішим джерелом діючого права в Україні в добу Української Геть­манської держави XVII-XVIII ст. Вони стали джерелом усіх кодифі­каційних проектів XVIII – початку XIX ст. і продовжували діяти в лівобережних і правобережних губерніях України аж до 1840-1842 pp., коли на останні було поширене російське законодавство. Перший та Другий Литовські статути були видані за часів Великого князівства Литовського. Третій після утворення Речі Посполитої. Всі вони були написані староруською та старобілоруською мовами, третій був перекладений ще польською мовою, а отже були зрозумілі більшості населенню держави.

І Статут 1529 р. складався з 13 розділів і 264 (244, 245, 283) артикулів (статей). Він був першим у Європі систематизованим зводом законів, оскільки закріпив основи державного і суспільного ладу; правове становище соціальних класів, станів, груп населення; порядок утворення та діяльності органів державного управління й суду.

Перший розділ містив положення про верховну владу та її відносини з населенням; другий – про “земську оборону”, тобто про організацію військової служби; третій – про шляхетські вольності; четвертий – про суддів та про суди; всі інші регулювали окремі інститути цивільного і кри­мінального права, а також порядок судочинства.

Документ був типовою пам’яткою феодального права, оскільки забезпечував правову охорону прав і привілеїв магнатів та шляхти, обмежував права простих вільних людей і закріплював безправ’я людей залежних і невільних. Приналежність до шляхетського стану визначалась за принципом давності або за допомогою свідчень свідків-шляхтичів.

Статут гарантував шляхті: покарання тільки через судовий процес, надавалося право апеляції безпосередньо до великого князя; забезпечувалося володіння землею, яку не можна було відібрати без вини; гарантувалася свобода ви­їзду за кордон; за вбивство шляхтича рівний йому сплачував 100 коп грошей родині вбитого і стільки ж “вини” великому кня­зю. “Простий хлоп” піддавався смертній карі.

ІІ Статут 1566 р. – відобразив нагромаджені за чверть століття соціально-економічні зміни. Відповідно до Люблінської унії 1569 р. Статут продовжував діяти на території інкорпорованій до Польської Корони, де з часом дістав назву Волинського. Текст документу складався з 12 (14) розділів та 366 (367) артикулів. Перші чотири розділи вміщували норми про державне право, права шляхти та суди і суддів. Решта розділи регулювали відносини у сферах цивільного, земельного, шлюбно-сімейного, спадкового та кримінального права.

Статут значно обмежив права владу великого князя. Наприклад, питання оголошення війни, встановлення податків і прийняття нових законів повинні були вирішуватись не тільки із панами-радою, а й загальним сеймом.

Слово “боярин” остаточно зникає, а натомість вживається термін “шляхтич”. У статуті чітко простежу­ється лінія на значне обмеження прав селянства, аж до повного за­кріпачення, яке було юридично оформлене Третім Литовським статутом 1588 р.

ІІІ Статут 1588 р. був затверджений спеціальним актом короля Польщі і Великого князівства Литовсь­кого у січні 1588 р., набрав чинності у листопаді того ж року. Він вважається перехідним нормативним актом від середньовіччя до нового часу. Оскільки зберігаючи чинність протягом понад, як 250 років, статут став пам’яткою феодального права, що зберіг у своїх статтях давньоруські звичаї та традиції.

Укладення Третього Статуту мало на меті узгодити литовське та польське законодавство, що було викликано соціально-політичними змінами після прийняття “Уставу на волоки” (1557 р.) та акту Люблінської унії. Дія статуту поширювалася на всі литовські землі і на ті, що належали Польскій Короні.

Статут складався з 14 розділів 487 (488) статей. Зокрема, проголошувалася недоторканність кордонів ВКЛ і збереження його самостійності. З одного боку документ закріплював нерівність людей, норми, що принижували людську гідність простих людей, з іншого – проголошував прогресивні на той час нововведення. Наприклад, проголошувався принцип рівності всіх перед законом; обмежувалися джерела холопства та застосування покарання до неповнолітнього; панівний стан змушений був піти на поступки щодо простих людей – вводилася кримінальна відповідальність шляхтича за вбивство простої людини; цілий ряд статей зобов’язували великого князя і державні органи діяти відповідно до закону, піклуватися про інтереси держави і народу.

Отже, всі три статути – це збірники високорозвиненого, навіть за західноєвропейськими критеріями, права. Усі три написані русь­ко-українською мовою. На початку XVII ст. ІІІ Статут перекла­дено польською мовою. ІІІ Литовський статут в Україні (Полтавщині й Чернігівщині), діяв аж до першої чверті XIX ст. Виданням Ли­товських статутів закінчився процес уніфікації різних джерел пра­ва і правових систем, які діяли у Великому князівстві Литовсько­му, зокрема в українських землях.