Питання 4. Право засуджених на особисту безпеку.
В найбільш узагальненому вигляді під особистою безпекою засуджених розуміється гарантована міжнародним правом та українським законодавством захищеність життя, здоров’я, інших життєво важливих і соціально значимих інтересів цієї категорії громадян від причинення їй шкоди, а також запобігання небезпеки та загроз, які виникають в процесі відбування (виконання) кримінальних покарань у виді арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі.
Суб’єктивне право засуджених на особисту безпеку може існувати в різних формах і відповідно мати декілька організаційних рівнів забезпечення шляхом встановлення гарантій та виконання певних обов’язків адміністрацією органів та установ виконання покарань. Зазначене право має певну специфіку, яка визначається в першу чергу спеціальним правовим статусом засуджених. Специфічність зазначеного права обумовлена як специфікою кримінально-виконавчої системи, так і особливістю форм забезпечення права засуджених на особисту безпеку, які відрізняються специфічним різноманіттям і знаходять закріплення у всіх основних інститутах і нормах кримінально-виконавчого права.
Правове регулювання особистої безпеки засуджених передбачає нормативне закріплення порядку і умов забезпечення реалізації суб’єктивного права засуджених на особисту безпеку, а також засоби забезпечення їх безпеки. При цьому право засуджених на особисту безпеку і завдання по її забезпеченню, що стоять перед кримінально-виконавчими установами, закріплюється системою норм кримінально-виконавчого права, а засоби забезпечення та гарантії особистої безпеки засуджених, поряд з нормами кримінально-виконавчого права регулюються і нормами окремих інших галузей права (конституційним, адміністративним, цивільним, трудовим тощо).
Право засуджених на особисту безпеку займає особливе місце в системі прав і свобод цієї категорії громадян. Більшість міжнародних правових актів (Загальна декларація прав людини, Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод, Мінімальні стандарти поводження з в’язнями, Європейські в’язничні правила та інші), визначаючи основні права людини, вказують на необхідність забезпечення безпеки засуджених в умовах позбавлення волі, закріплюють основні права особи, які позитивно впливають на її безпеку. Конституція України, міжнародно-правові акти особисту безпеку особи визначають як необхідну життєву потребу людини, яка знаходить своє забезпечення і реалізацію в її правах та свободах.
Стаття 10 КВК не тільки проголошує, але і детально регламентує право засуджених на особисту безпеку. При цьому мається на увазі забезпечення безпеки засуджених, які відбувають покарання у виді арешту, в дисциплінарних батальйонах, обмеження чи позбавлення волі, тобто в тих випадках, коли засуджені повністю чи частково ізольовані від суспільства і знаходяться під охороною чи наглядом персоналу кримінально-виконавчої системи. Такі особи або не мають можливості самостійно забезпечити свою особисту безпеку (при арешті, триманні в дисциплінарному батальйоні, позбавленні волі) чи такі можливості суттєво звуженні (при обмеженні волі), тому на законодавчому рівні закріплене їх суб’єктивне право звернутись (ч.2 ст.10) із заявою до будь-якої посадової особи органу чи установи виконання покарань з проханням про забезпечення особистої безпеки. У цьому разі посадова особа зобов’язана вжити невідкладних заходів щодо забезпечення особистої безпеки засудженого та ліквідації загрози безпеки засудженому.
Підставою для вжиття заходів щодо забезпечення безпеки осіб є дані, що свідчать про наявність реальної загрози їх життю, здоров’ю, житлу і майну.
Під загрозою безпеки засуджених потрібно розуміти сукупність умов і факторів, що створюють можливу (передбачену для населення шкоду, яка може бути здійснена лише при певних обставинах) чи явну (реальне причинення шкоди) небезпеку їх життєво важливим інтересам.
Причини виникнення загроз особистій безпеці засуджених може бути багато (свідчення відносно інших засуджених, особиста неприязнь, конфлікт, вимоги сплати боргу, внаслідок програшу в азартні ігри, суперечності, пов’язані з кримінологічним минулим тощо), але їх характер для реалізації права на особисту безпеку значення не мають, головне-виникла загроза особистій безпеці засудженого.
Загроза особистої безпеки засудженому може носити різноманітний характер: загроза вбивством, причинення тілесних пошкоджень, побиття, здійснення насильницького акту мужеложства, систематичного знущання над засудженим тощо.
Начальник установи, яка виконує покарання у виді арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні чи позбавленні волі, зобов’язаний глибоко розібратись в ситуації, що склалась, вияснити причини виникнення такої загрози, виявити учасників конфлікту, його організаторів.
В залежності від результатів розгляду і оцінки сутності конфлікту начальник приймає рішення стосовно здійснюваних заходів, які усовують загрозу особистої безпеки засудженого, включаючи і його переведення у безпечне місце, а у виняткових випадках в іншу аналогічну кримінально-виконавчу установу.
Юридичною підставою для застосування заходів особистої безпеки є реальний факт виникнення загрози особистої безпеки засудженого. Під погрозою в кримінальному праві розуміють висловлений чи виражений іншим способом намір скоїти злочин проти іншої людини. При цьому погроза може бути доведена до відома засудженого будь-яким способом : особисто чи через інших осіб, усно, письмово, за допомогою жестів, демонстрації зброї чи інших знарядь насилля тощо. Поряд зі злочинними зазіханнями на особистість засудженого, джерелами загроз особистої безпеки можуть бути також інші неправомірні дії як з боку інших засуджених, так і персоналу чи інших осіб.
На практиці досить часто трапляються випадки, що засуджений, в силу якихось обставин (наприклад, сподіваючись на власні сили, допомогу інших засуджених, чи скажімо, прагнути не підірвати в установі свій уявний авторитет) не звертається до адміністрації установи із заявою про виникнення небезпеки його життю і здоров’ю. У такому випадку адміністрація установи, керуючись нормами статті 10 КВК зобов’язана самостійно виявити таку небезпеку в процесі проведення наглядових, виховних чи оперативно-розшукових заходів.
При підтвердженні факту реальної небезпеки життю і здоров’ю засуджених, які відбувають покарання у виді арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, адміністрація установи виконання покарань вживає заходів до переведення засудженого в безпечне місце, профілактичного, оперативно-розшукового, виховного чи психологічного чи іншого характеру з метою недопущення загрози здійснення злочину чи іншого правопорушення проти особистості засудженого, а у випадку малоефективності зазначених заходів здійснює переведення його в безпечне місце, до вирішення питання про місце його подальшого перебування в установі.
Якщо стосовно особи, взятої під варту, або засудженого, яка (який) бере участь у кримінальному судочинстві, прийнято рішення про застосування заходів безпеки, адміністрація слідчого ізолятора або установи виконання покарань негайно переводить таких осіб у безпечне місце та вживає заходів щодо усунення небезпеки, а саме:
- визначає персональне спальне місце, відділення чи структурну дільницю для відбування покарання;
- проводить зміну його робочого місця;
- переводить на ізольоване тримання;
- вирішує питання про переведення до іншої установи.
Під безпечним місцем в кримінально-виконавчій установі необхідно розуміти спеціально обладнані для цих цілей приміщення, камери штрафних ізоляторів, карцерів тощо. Переведення засудженого в таке приміщення по зазначеним обставинам дисциплінарним стягненням не вважається, проти такого засудженого ніяких правообмежень не передбачено, тобто він користується всіма правами, які йому на даний момент належать, зокрема, правом на побачення, на придбання продуктів харчування і предметів першої необхідності, одержання посилок чи передач, проведення телефонних розмов тощо, але перебувати в цьому приміщенні засуджений може не більш 30 діб.
Від особистої безпеки слід відрізняти застосування безпеки до засуджених, які беруть участь в кримінальному судочинстві.
Порядок здійснення заходів щодо забезпечення безпеки осіб, які тримаються в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах, затверджений наказом Міністерства юстиції України від 12.02.2014 № 324/5. На відміну від забезпечення особистої безпеки засудженого (заява) приводом для вжиття заходів щодо забезпечення безпеки осіб, взятих під варту, та засуджених, які беруть участь у кримінальному судочинстві, можуть бути:
заява учасника кримінального судочинства, члена його сім’ї або близького родича;
звернення керівника відповідного державного органу;
отримання оперативної та іншої інформації про наявність загрози життю, здоров’ю, житлу і майну зазначених осіб.
Начальник установи виконання покарань засуджений, який бере участь у кримінальному судочинстві і щодо якого здійснюються заходи безпеки, встановлює перелік необхідних заходів і способів їх реалізації, керуючись при цьому конкретними обставинами справи і необхідністю усунення існуючої загрози.
Про вжиті заходи безпеки та їх результати начальник установи виконання покарань, який здійснює такі заходи, інформує слідчого, прокурора, суд, у провадженні яких знаходяться кримінальні провадження щодо кримінальних правопорушень, а також слідчого суддю, якщо рішення про застосування заходів безпеки приймалось ним.
Начальник установи виконання покарань також має право звертатися до слідчого, прокурора, суду, у провадженні яких знаходяться кримінальні провадження щодо кримінальних правопорушень, з клопотанням про скасування здійснюваних заходів безпеки.
За наявності підстав для скасування заходів забезпечення безпеки орган, який виніс постанову про застосування таких заходів, виносить мотивовану постанову чи ухвалу про їх скасування.
Якщо встановлено, що життю і здоров’ю засудженого, який бере участь у кримінальному судочинстві, загрожує небезпека, але рішення про вжиття заходів безпеки слідчим (прокурором), слідчим суддею (судом), у провадженні яких знаходяться кримінальні провадження щодо кримінальних правопорушень, не приймалось, начальник установи виконання покарань негайно звертається з клопотанням до них щодо прийняття такого рішення.
До прийняття рішення про забезпечення заходів безпеки начальник слідчого ізолятора або установи виконання покарань негайно вживає заходів щодо забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, виносить постанову про поміщення таких осіб в окрему камеру ДІЗО, ПКТ (ОК).
Зміна виду установи виконання покарань чи умов тримання в межах однієї колонії здійснюється з додержанням вимог, передбачених кримінально-виконавчим законодавством.
Разом з тим, засуджений, щодо якого згідно із Законом «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» прийнято рішення про застосування заходів безпеки, тримається в безпечному місці до закінчення перевірки, усунення небезпеки, остаточного розв’язання конфлікту або отримання наряду на переведення до іншого слідчого ізолятора або установи виконання покарань.
Несвоєчасне вжиття або невжиття посадовими особами органів, установ виконання покарань або слідчих ізоляторів достатніх заходів щодо забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, розголошення відомостей про заходи безпеки особами, які їх здійснюють, тягне за собою відповідальність згідно із законом.
Аналіз змісту чинного кримінально-виконавчого законодавства дає підстави дійти висновку, що на законодавчому рівні закріплені наступні заходи забезпечення особистої безпеки засуджених:
нагляд за засудженими (ст. ст. 59, 102 КВК)
заходи, стягнення що застосовуються до засуджених (ст. ст.54, 68, 82, 132, 145 КВК)
заходи соціально-виховного впливу на засуджених (ст. ст.65, 79, гл. 19 КВК)
оперативно-розшукова діяльність в колоніях (ст.104 КВК)
заходи безпеки у виправній колонії (гл. 16 КВК)
переведення засуджених в безпечне місце (ст.10, ч.3 ст.50, ч.2 ст. 88 КВК)
заходи медичного характеру, які спрямовані на забезпечення охорони здоров’я засуджених (ч.1 п.5 ст.8 КВК)
Перераховані заходи забезпечення особистої безпеки засуджених не тільки закріплюють права і обов’язки конкретного засудженого в сфері його особистої безпеки, але розглядаються також в якості системи юридичних гарантій його безпеки з урахуванням спеціального правового статусу засудженого та специфічних умов виконання (відбування) конкретного виду кримінального покарання.
Право засуджених на особисту безпеку і завдання по її забезпеченню, які стоять перед установами виконання покарань, закріплюється нормами в основному кримінально-виконавчого права, а заходи забезпезпечення особистої безпеки засуджених, поряд з кримінально-виконавчим правом, регулюються і іншими галузями права (конституційним, цивільним, трудовим, кримінальним, адміністративним тощо ).