Висновок

Отже, кримінально-виконавча політика є частиною єдиної політики держави, яка має свою спрямованість, закріплюється в нормах кримінально-виконавчого законодавства, впливає на формування його цілей, завдань, загальних положень і принципів виконання усіх видів кримінальних покарань покарань, участі органів державної влади і органів місцевого самоврядування, інших організацій, суспільних об’єднань, а також громадян у виправленні і ресоціалізації засуджених з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави.

Суб’єкти цієї політики не є постійними, вони змінюються під впливом часу та реальних обставин і факторів, що діють в суспільстві на певному історичному етапі розвитку держави, тому можна вважати, що кримінально-виконавча політика як динамічна система, як владна функціональна категорія в певній мірі є тим продуктом творчої діяльності владних структур держави, який має свій вплив: на право, суспільні відносини, на законодавство і практику виконання покарань.

Виходячи з викладеного, можна визначити суттєві ознаки кримінально-виконавчої політики:

по-перше, - реалізація цієї діяльності здійснюється не будь-якими способами, а лише завдяки застосуванню юридичних заходів впливу;

по-друге, - застосування цих заходів можливе лише у відповідності із законодавством;

по-третє, - виконання даної державної функції здійснюється у встановленому законом порядку із дотриманням визначених нормативно-правовими актами процедур.

по-четверте, - покладання реалізації даної діяльності на спеціально уповноважені державні органи і установи кримінально-виконавчої системи України. Саме тому політика у цій сфері не може бути незалежною від права, а право не може розглядатися як елемент політики.

Питання2. Поняття, предмет, система та принципи кримінально-виконавчого права. Методи правового регулювання.

З набранням Кримінально-виконавчим кодексом України у 2004 році чинності предмет кримінально-виконавчого права почав містити у собі суспільні відносини, які виникають в процесі і з приводу виконання (відбування) всіх встановлених кримінальним законом покарань.

Визначаючи поняття Кримінально-виконавчого права необхідно усвідомити, що воно являє собою самостійну галузь права України, яка регулює суспільні відносини, що виникають і реалізуються у сфері виконання і відбування усіх видів кримінальних покарань. До ознак кримінально-виконавчого права як самостійної галузі права відносять: предмет, методи правового регулювання, систему норм. У своїх інститутах, нормах, принципах та методах КВП закріплює систему правової регламентації та право реалізації у сфері виконання покарань усіма суб’єктами і учасниками кримінально-виконавчого процесу.

Відповідно до ч. 2 ст. 1 КВК України до елементів, які складають зміст (чи предмет) кримінально-виконавчого права відносяться: принципи виконання кримінальних покарань, правовий статус засуджених, гарантії захисту їхніх прав, законних інтересів та обов’язків; порядок застосування до засуджених заходів впливу з метою виправлення і профілактики асоціальної поведінки; система органів і установ виконання покарань, їх функції та порядок діяльності; нагляд і контроль за виконанням кримінальних покарань, участь громадськості в цьому процесі; регламентація порядку і умов виконання та відбування кримінальних покарань; звільнення від відбування покарання, допомога особам, звільненим від покарання, контроль і нагляд за ними.

Отже, основою предмета кримінально-виконавчого права є відносини, що виникають між органами і установами виконання покарань та засудженими. До них примикають інші відносини, наприклад: відносини, які виникають під час підготовки засуджених до звільнення і здійснення контролю за їх поведінкою після звільнення; відносини, пов’язані із забезпеченням життєдіяльності засуджених (матеріально-побутові та медико-санітарні); відносини, пов’язані з організацією діяльності і взаємодією органів і установ виконання покарань (встановлення внутрішнього розпорядку, порядок взаємин засуджених та адміністрації тощо); відносини, які виникають при організації виробництва, трудової діяльності; відносини між засудженими, які утримуються в слідчих ізоляторах, наприклад, засудженими, залишеними для виконання господарських робіт, і адміністрацією; відносини, пов’язані з участю органів державної влади та місцевого самоврядування, інших органів та громадських об’єднань у здійсненні контролю та нагляду за діяльністю органів і установ виконання покарань, а також у виправленні засуджених тощо.

Не можна віднести до предмета даної галузі права відносини між особами, взятими під варту та адміністрацією місця попереднього ув’язнення; відносини; відносини, які складаються при проходженні служби персоналом органів і установ виконання покарань, вільнонайманим складом, а також всі інші відносини, в яких засуджені не виступають в якості суб’єктів. Ці відносини регулюються іншими галузями права: адміністративним, цивільним, фінансовим і т. ін.

Мета та завдання кримінально-виконавчого права, як самостійної галузі права та напряму науки, базуються на меті і завданнях кримінального та кримінально-виконавчого законодавства.

З огляду на сутність, зміст та функції покарання законодавець у ч. 2 ст. 50 КК встановив мету кримінального покарання, а саме: не тільки кару за вчинення злочинного діяння, а й виправлення засудженого, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими (спеціальна превенція), так й іншими особами (загальна превенція).

У ст. 5 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 р. та в інших міжнародних актах про права людини і поводження із засудженими передбачено, що ніхто не повинен зазнавати тортур або жорстокого, нелюдського, або такого, що принижує його гідність, поводження і покарання. Цей принцип знайшов своє відображення у кримінальному законодавстві України. Частина 3 ст. 50 КК України передбачає, що покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.

Мета кримінального покарання зумовила визначення мети кримінально-виконавчого законодавства (ч. 1 ст. 1 КВК) та сформулювала мету кримінально-виконавчого права. Метою кримінально-виконавчого права є забезпечення виконання кримінального покарання, дотримання порядку та умов його виконання/відбування, щоб покарання було не тільки карою за вчинений злочин, а й виправляло засуджених, створювало умови для їх ресоціалізації, запобігало вчиненню нових злочинів як засудженими, так й іншими особами. При цьому є неприпустимим застосування до засуджених тортур, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження.

Під виконанням покарання слід розуміти діяльність відповідних державних органів та установ, які забезпечують виконання вироку суду та застосовання до засуджених усього комплексу правообмежень, передбачених законом, при цьому до засудженого не повинні застосовуватись тортури, недопустиме знущання та приниження людської гідності. Кримінально-виконавче законодавство має регулювати порядок і умови виконання/відбування покарання таким чином, щоб в кінцевому результаті забезпечити захист інтересів особи, суспільства та держави.

У загальній системі заходів боротьби зі злочинністю кримінально-виконавче право виконує свою головну мету - виправлення і ресоціалізацію засуджених.

Виправлення засудженого - це процес позитивних змін, які відбуваються в його осбистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки.

Ресоціалізація – це свідоме відновлення засудженого в соціальному статусі повноправного члена суспільства; повернення його до самостійного загальноприйнятного соціально-нормативного життя в суспільстві. Ці поняття включають не тільки моральний, а й юридичний аспект, тобто такі зміни в особистості засудженого, які роблять його безпечним для суспільства та унеможливлюють подальшу злочинну поведінку. Саме відсутністю рецидивних злочинів визначається ефективність діяльності органів та установ виконання покарань.

Отже, мета покарання досягається шляхом створення відповідних порядку та умов відбування покарання та застосування до засуджених заходів виправного впливу.

Відповідно до ст. 1 КК та ч. 2 ст. 1 КВК головними завданнями КВП є: визначення принципів виконання покарань, правового статусу засуджених, їх прав та обов'язків; регулювання порядку та умов виконання та відбування покарань; охорона та захист прав, свобод та законних інтересів засуджених; визначення заходів виправлення засуджених та профілактики їх асоціальної поведінки; визначення системи органів і установ виконання покарань, їх функцій та порядку діяльності; участь громадськості у виховному процесі, контроль та нагляд за діяльністю органів і установ виконання покарань; надання допомоги особам, звільненим від покарання, контроль та нагляд за ними. Вирішення цих завдань забезпечується соціально-економічною базою, всім правовим механізмом держави, діяльністю відповідних органів та установ, а також активною участю громадськості та окремих громадян.

Із завданнями кримінально-виконавчого права корелюють відповідні функції. У філософсько-правовій науці функція — це діяльність (виконання, здійснення) в рамках певної системи, до якої вона належить.

До основних функціїй кримінально-виконавчого права відносять наступні:

Охоронювальна функція - визначається тим, що кримінально-виконавче право слугує охороні прав, свобод і законних інтересів засуджених та персоналу установ виконання покарань.

Виправна функція полягає в тому, що кримінально-виконавче право виконує гуманну мету, а саме набуття таких соціально корисних змін особою засудженого, які дають йому змогу відмовиться від подальшої злочинної поведінки, не порушуючи при цьому його загальнолюдських прав.

Запобіжна функція визначається тим, що кримінально-виконавче право спрямоване на запобігання вчиненню злочинів як засудженими, так і іншими особами (загальна та спеціальна превенція).

Регулятивна функція означає, що кримінально-виконавче право регулює правовідносини, що виникають у зв'язку з виконанням/відбуванням кримінального покарання, між засудженим та державою, тобто між суб'єктами кримінально-виконавчих відносин.

Соціальна функція передбачає надання засудженим допомоги в їх соціальній адаптації. Вона встановлює обов'язки адміністрації органів і установ виконання покарань у наданні допомоги засудженим у трудовому та побутовому влаштувані, а також наданні інших видів соціальної допомоги.

Кожній галузі права властивий особливий метод правового регулювання, специфічні риси якого відображені у правовому статусі суб’єктів, підставах формування правовідносин, способах визначення їх змісту, в юридичних санкціях. Правове регулювання суспільних відносин у сфері виконання кримінальних покарань регулюється за допомогою трьох основних методів: імперативного; диспозитивного; заохочувального.

Імперативний метод (метод владного наказу) ґрунтується на вимогах безумовного виконання приписів закону, вироку суду та розпоряджень адміністрації, відповідно до яких, відносини між органами і установами виконання покарань та засудженими – це відносини субординації, прямого підпорядкування. Вони визначаються як примусові відносини, які виникають, головним чином, при реалізації порядку та умов відбування покарання, забезпеченні правопорядку і безпеки в установах виконання покарань, залученні засуджених до праці, їх матеріально-побутовому забезпеченні і т. ін. Способами правового регулювання (шляхи юридичного впливу, виражені в юридичних нормах) при імперативному методі є: позитивне зобов’язання (обов’язок суб’єкта активно поводитися); заборона (обов’язок суб’єкта утримуватися від певних дій); примус (застосування до суб’єкта певних санкцій, а також заходів спеціального впливу в разі порушення). Цей метод вважається основним у кримінально-виконавчому праві.

При диспозитивному методі правове регулювання визначається шляхом надання суб’єктам кримінально-виконавчих правовідносин права вибору дій і поведінки. Особливо наочно цей метод проявляється при реалізації засудженими своїх прав. Способом правового регулювання в цьому випадку виступає дозвіл. Засудженому, який володіє суб’єктивними правами і свободами, надається можливість вибору: скористатися ними чи ні.

Заохочувальний метод заохочує соціально позитивну поведінку осіб, які відбувають покарання, яка буде не тільки схвалена державою та суспільством, а й надасть змогу поліпшити умови тримання засуджених, сприятиме їх умовно-достроковому звільненню чи заміні невідбутої частини покарання більш м’яким. Конкретні форми реалізації методу заохочення містяться в нормах кримінально-виконавчого права.

В основі будь яких суспільно-правових явищ лежать певні принципи, які відображають політичну і соціально-економічну природу державного устрою, закономірності розвитку суспільства, визначають політику держави в усіх сферах громадського життя, у тому числі у сфері боротьби зі злочинністю.

Переважна більшість вітчизняних фахівців у галузі кримінально-виконавчого права пропонують систему принципів кримінально-виконавчого права поділити на три групи: загальноправові, міжгалузеві, галузеві.

До загальноправових принципів відносять принципи законності, демократизму, гуманізму. Міжгалузеві принципи представлені принципами соціальної справедливості, невідворотності виконання і відбування покарань. Галузеві принципи передбачають рівність засуджених перед законом, взаємну відповідальность держави і засудженого, диференціацію та індивідуалізацію виконання покарання, раціональне застосування примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки, поєднання покарання із заходами виправного впливу, участь громадськості в діяльності органів і установ виконання покарань.

В Кримінально-виконавчому кодексі в ст. 5 законодавець чітко сформулював і закріпив принципи кримінально-виконавчого законодавства, до яких відносяться: принципи невідворотності виконання і відбування покарань, законності, справедливості, гуманізму, демократизму, рівності засуджених перед законом, взаємної відповідальності держави і засудженого, диференціації та індивідуалізації виконання покарань, раціонального застосування примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки, поєднання покарання з виправним впливом, участі громадськості в діяльності органів і установ виконання покарань.

Під принципами кримінально-виконавчого права слід розуміти загальні керівні положення, ідеї, імперативні вимоги, які складають основу щодо державної політики у сфері виконання кримінальних покарань, характеризують його сутність і призначення в суспільстві і мають доктринальне вираження та нормативно-правове закріплення.

Значний обсяг правових норм, які регулюють кримінально-виконавчі відносини, вимагає їх певної систематизації та чіткого розподілу. В юридичній науці норми будь-якої галузі права поділяються на дві основні частини – Загальну та Особливу.

Загальна частина кримінально-виконавчого права включає норми та положення, які носять загальний характер і застосовуються до усіх або більшості правових інститутів галузі. Тут розміщені норми-завдання, норми-принципи, загальні питання організації виконання кримінальних покарань та правового статусу суб’єктів кримінально-виконавчих правовідносин.

Особлива частина регулює відносини, пов’язані з порядком і умовами виконання та відбування усіх видів кримінальних покарань, а також відносини, які тісно пов’язані з першими і є похідними від них, такі як: звільнення засуджених від відбування покарання і контроль за ними. Кожна частина складається з окремих структурних підрозділів – правових інститутів.

Серед інститутів Загальної частини кримінально-виконавчого права варто назвати: інститут правового статусу засуджених; систему органів і установ виконання покарань, нагляд і контроль за виконанням кримінальних покарань, участь громадськості у виправленні і ресоціалізації засуджених тощо.

Особлива частина містить у собі такі інститути, як: виконання покарань, не пов’язаних з позбавленням волі (у виді громадських робіт, штрафу, виправних робіт і ін.); виконання покарань у виді позбавлення волі на певний строк і довічного позбавлення волі; звільнення від відбування покарання, допомога особам, які звільнені від відбування покарання, контроль і нагляд за ними та ін.

Висновок

Викладені вище положення, які відносяться до предмета і методу правового регулювання, системи норм, дозволяють зробити висновок, що кримінально-виконавче право – це галузь права, яка представляє собою сукупність юридичних норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають у сфері виконання і відбування всіх видів кримінальних покарань.

Кримінально-виконавче право як самостійна галузь права тісно пов’язана з іншими галузями права, оскільки при виконанні покарання зберігається загальногромадянський статус засудженого.

Питання3. Поняття кримінально-виконавчих правовідносин та їх особливості.

Перш ніж перейти до розгляду поняття та особливостей кримінально-виконавчих правовідносин необхідно чітко визначити структуру та види норм кримінально-виконавчого права.

Розглядаючи питання поняття та змісту норм кримінально-виконавчого права необхідно зазначити, що під нормою кримінально-виконавчого права розуміють встановлену державою модель належної поведінки суб'єктів і учасників кримінально-виконавчих правовідносин (державних органів, організацій, громадських об'єднань, посадових осіб, засуджених і окремих громадян). В них встановлюються правила, у відповідності з припасами яких регулюються суспільні відносини, які виникають з приводу та в процесі виконання покарання та застосування до засуджених заходів виправного впливу.

Розподіл норм кримінально-виконавчого права на види може проводитись в залежності від різноманітних факторів, які відіграють роль класифікаційних підстав.

1. В залежності від предмету правового регулювання кримінально-виконавчих правовідносин виділяють норми, які регулюють виконання/відбування покарання у виді: штрафу, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадських робіт, виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, конфіскації майна, арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні, позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі.

2. В залежності від способу правового регулювання норми кримінально-виконавчого права поділяються на регулятивні (правоустановчі), правоохоронні та спеціальні.

І Регулятивні норми кримінально-виконавчого права встановлюють юридичні права і обов’язки учасників кримінально-виконавчих відносин. Ці норми розраховані на правомірну поведінку суб’єктів цих відносин і складають більшість норм кримінально-виконавчого права. Саме на підставі регулятивних норм встановлюються основи правового статусу засуджених ( ст. 7 КВК), їх основні права ( ст. 8 КВК), обов’язки ( ст.9 КВК), визначається порядок і умови виконання окремих видів кримінальних покарань тощо. В свою чергу регулятивні норми кримінально-виконавчого права в залежності від форми виразу правових приписів поділяються на уповноважуючі, зобов’язуючі та забороняючі норми.

Уповноважуючі (правоустановчі) норми - надають право учасникам кримінально-виконавчих відносин здійснювати певні позитивні дії. Операторами вольової поведінки в уповноважуючих нормах виступають слова «має право», «може» (ст. 8, 10, 73, 108, 110 КВК). Вони надають засудженим певну можливість поведінки, яка гарантується відповідним обов’язком адміністрації забезпечити належну реалізацію якогось суб’єктивного права засуджених.

Зобов’язуючі норми закріплюють обов’язок учасників кримінально-виконавчих правовідносин здійснювати певні, як правило, позитивні та корисні як для суспільства в цілому, так і для окремої особи, зокрема, дії. Операторами вольової поведінки суб’єктів кримінально-виконавчих відносин виступають слова «зобов’язаний», «повинен», «покладається», «здійснює» (ст. 9, ч.2 ст.26, ч.1 ст.34, ч.1 ст.37 КВК). Суб’єктами зобов’язуючих норм кримінально-виконавчого права є не тільки засуджені, але й органи та установи, підприємства, що обслуговують кримінально-виконавчу систему (ст. 32, 33, 39, 44 КВК). Ці норми передбачають активні позитивні дії суб’єктів кримінально-виконавчих правовідносин, втілюючи в собі динамічну форму реалізації юридичних норм.

Забороняючі норми забороняють зафіксовану в них поведінку, яка визнається кримінально-виконавчим законодавством як правопорушення. За своєю сутністю забороняючі норми це державно-владні веління, основна мета яких не допустити чи запобігти можливим небажаним діям, які можуть спричинити шкоду суспільним інтересам. Ці норми зорієнтовані на пасивну поведінку суб’єктів і пов’язані зі статичною формою реалізації норм кримінально-виконавчого права. Операторами вольової поведінки є слова: «забороняється», «не може бути» (ч.2 ст.34, ч.4 ст. 37, ч.4 ст. 59, ч.4 ст. 107 КВК)

ІІ Правоохорнні норми призначені для забезпечення правових гарантій охорони встановленого порядку і умов відбування засудженими кримінального покарання, охорони нормативно визначеного функціонування органів та установ виконання кримінальних покарань. Вони передбачають заходи державного примусового впливу за скоєне засудженими правопорушення та розраховані на неправомірну поведінку, і, як правило, містять санкції. Механізм реалізації приписів правоохоронних норм носить державно-владний характер. Важливою функцією правоохоронних норм є забезпечення порядку і умов відбування засудженими кримінального покарання, у випадку порушення якого засуджені можуть бути притягнуті до юридичної відповідальності у відповідності з санкціями, передбаченими як КВК України, так і іншими законодавчими актами нашої держави (ст. 27, ч.1 ст.35, ч.2 ст.40, ч.5 ст.46, 54, 132, 145, 122, 136, ч.1ст.46 КВК, ст. 389 КК ).

Правоохоронні і регулятивні норми тісно взаємодіють між собою, перші регулюють позитивні дії засуджених, а другі виражають негативну реакцію держави на неправомірну поведінку цієї категорії громадян, направлені на охорону регулятивних норм і несуть в собі державний примус.

ІІІ Спеціальні норми в кримінально-виконавчому законодавстві викладені у виді декларативних норм, норм-принципів та норм-дефініцій. Декларативною нормою є ст. 1 КВК, яка проголошує мету і завдання кримінально-виконавчого законодавства. Норми-принципи визначені в ст. 5 КВК. Норми-дефініції - це приписи, які містять повне чи часткове визначення правових категорій та понять (ст. 6, 102, 123, 133 КВК)

3. В залежності від методу правового регулювання кримінально-виконавчих відносин, норми цієї галузі права поділяються на імперативні, диспозитивні, заохочувальні. Імперативні норми – категоричні, суворо обов’язкові, які не припускають відступів чи іншого трактування приписів, вони не припускають ніяких відхилень від вичерпного переліку прав і обов’язків суб’єктів кримінально-виконавчих відносин. Саме імперативними є переважна більшість норм кримінально-виконавчого права. Диспозитивні норми приписують варіанти поведінки засуджених, але при цьому надають їм можливість в межах законних засобів врегулювати відносини на свій власний розсуд (ст. 89, ч.6 ст.110 КВК). Заохочувальні норми направлені на стимулювання правослухняної поведінки засуджених, заохочують їх прагнення до виправлення та ресоціалізації. Права засуджених декларуються у виді поєднання таких слів як «може бути дозволено», «може бути збільшено» при умові позитивної поведінки і настання підстав для застосування заходів заохочення, передбачених змістом конкретної юридичної норми.

4. В залежності від характеру правовідносин, що регулюються нормами кримінально-виконавчого права, розрізняють матеріальні і процесуальні норми.

Матеріальні норми кримінально-виконавчого права регулюють змістовну сторону правовідносин, служать мірою юридичних прав і обов’язків їх учасників. Вони визначають юридичний статус засуджених. У них знаходить вияв той правовий режим, у рамках якого повинні функціонувати ограни і установи виконання покарань та їх структурні підрозділи.

Процесуальні норми цієї галузі права регулюють юрисдикційну процедуру (порядок) діяльності органів і установ виконання покарань по реалізації і захисту матеріальних норм кримінально-виконавчого права, прав і обов’язків засуджених. Процесуальні норми кримінально-виконавчого права передбачають різноманітні процедури та адресуються перш за все суб’єктам кримінально-виконавчих правовідносин, які володіють владними повноваженнями по застосуванню норм матеріального кримінально-виконавчого права і такими суб’єктами є посадові особи органів і устанво виконання покарань. Процесуальні правові норми регулюють перш за все організаційні кримінально-виконавчі відносини та носять виключно організаційно-процедурний, управлінський характер. Вони завжди регламентують порядок, форми і методи реалізації норм матеріального права. Якщо матеріальні норми кримінально-виконавчого права визначають зміст прав і обов’язків суб’єктів права, відповідають на питання, що потрібно зробити для реалізації прав та обов’язків, то процесуальні норми відповідають на питання, яким чином, в якому порядку зазначені права і обов’язки можуть чи повинні бути реалізованими (ст. 123, 124 КВК).

Технічні норми кримінально-виконавчого права являють собою правила, якими керуються суб’єкти у своїх діях зі знаряддям праці та різними предметами природи. За допомогою технічних норм вирішуються питання пов’язані з ізоляцією засуджених, здійснення постійного нагляду за ними, їх матеріально-побутовим забезпеченням, а також залученням їх до суспільно-корисної праці. Ці норми містяться переважно в Правилах внутрішнього розпорядку установ виконання покарань (п. 7, 8, 17 ПВР).

5. В залежності від суб’єкта нормотворчості виділяють норми законів, які володіють вищою юридичною силою і підзаконні норми, що містяться в підзаконних нормативно-правових актах, які видаються на їх основі і направлені на виконання законодавчих норм. Більшість норм, які регулюють порядок виконання та відбування кримінальних покарання містяться в Кримінально-виконавчому кодексі. Разом з тим окремі законодавчі норми, стосовно цієї сфери відносин містяться в Кодексі законів України про працю, Цивільному кодексі, законах України «Про виконавче провадження», «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про охорону здоров’я», «Про оплату праці», «Про освіту» тощо.

З точки зору структури норма кримінально-виконавчого права, як і будь-яка інша норма, має гіпотезу, диспозицію і санкцію. Гіпотеза норми КВП визначає межі її чинності (дії), тобто ті умови, за яких повинна діяти норма, і тих суб’єктів правовідносин, яких диспозиція наділяє певними правами і обов’язками. Диспозиція норми КВП встановлює права і обов’язки суб’єктів кримінально-виконавчих правовідносин. Санкція норми КВП містить вказівки на ті правові наслідки, до яких вдаються за порушення вимог диспозиції норми.

Одним із результатів реалізації норм кримінально-виконавчого права є виникнення специфічних кримінально-виконавчих правовідносин. Норми кримінально-виконавчого права та кримінально-виконавчі правовідносини знаходяться у тісному взаємозв’язку. Така залежність полягає в тому, що кримінально-виконавчі правовідносини виникають лише на основі норм кримінально-виконавчого права, які в свою чергу, реалізуються в життя тільки завдяки правовідносинам, які виникають у відповідності з умовами, які передбачені цими нормами. Встановити умови виникнення кримінально-виконавчих правовідносин означає визначити в кримінальному законодавстві: хто і при яких умовах може чи повинен вступати в правовідносини цього виду. Кримінально-виконавчі правовідносини виникають з моменту вступу вироку суду в законну силу і продовжуються до закінчення відбування засудженими покарання. Такий висновок випливає із ст.4 КВК, згідно з якою підставою виконання і відбування покарання є вирок суду, який набрав законної сили, інші рішення суду, а також Закон України Про амністію та акт помилування.

При характеристиці правовідносин виділяють поняття загальних і реальних чи конкретних правовідносин.

Загальні правовідносини існують між невизначеною кількістю фізичних осіб, як носіїв загальних прав і обов’язків, між громадянами, з одного боку, державою і її органами, з іншого. По відношенню до засуджених загальні правовідносини являють собою, немов би, перший, основний «пласт» правовідносин, які виникають в процесі реалізації функцій юридичних норм кримінально-виконавчого права, які регулюють конкретний вид покарання. Ці юридичні норми закріплюють коло суб’єктів цього виду покарань, їх правовий статус і створюють правову основу для утворення багаточисленних і різноманітних правовідносин, які виникають при виконанні відбування більшості видів покарань. Після вступу вироку суду в законну силу і прибуття засудженого для відбування покарання в кримінально-виконавчу установу вищезазначені загальні правовідносини здобувають форму реальних чи конкретних правовідносин в сфері режиму відбування покарання, суспільно-корисної праці, виховної роботи, загальноосвітньої та професійно-технічної освіти, які виникають на підставі норм кримінально-виконавчого права, що регулюють покарання у виді позбавлення волі.

Мета кримінально-виконавчих правовідносин, для досягнення якої вони встановлюються, відповідає меті та завданням кримінально-виконавчого законодавства, передбаченого ст.1 КВК України. Тому ці відносини є логічним продовженням кримінально-правових та кримінально-процесуальних відносин.

На підставі викладеного, можна виділити наступні особливості кримінально-виконавчих правовідносин:

1. Вони виникають на підставі норм кримінально-виконавчого права.

2. Постійними суб’єктами цих відносин можуть бути лише органи і установи виконання покарань, і особи, які засуджені до відбування кримінальних покарань.

3. Суб’єкти кримінально-виконавчих правовідносин знаходяться в нерівному правовому становищі, оскільки засуджені знаходяться у підлеглості по відношенню до адміністрації органів і установ виконання покарань.

4. Більшість цих відносин є довготривалими, оскільки мають реальний строк дії, встановлений вироком суду.

5. У процесі виконання/відбування покарання виникають не тільки прості, а й складні (комплексні) правовідносини, в яких можуть міститися елементи правовідносин кількох галузей права.

6. Реалізація цих правовідносин не допускає, так званої, солідарної відповідальності засуджених за їх порушення, а лише індивідуальної (що можливе в інших галузях права), а також не допускає їх розриву в разі взаємного порушення обов’язків сторонами чи принаймні одним із суб’єктів.

7. Кримінально-виконавчі правовiдносини передбачають рiзнi види вiдповiдальностi одночасно за вчинення одного правопорушення (наприклад, за навмисне знищення державного майна: дисциплiнарну, передбачену КВК України, та матерiальну, регламентовану КЗУпП);

8. Кримінально-виконавчі правовiдносини забезпеченi суворим контролем та наглядом, у тому числі з боку самих засуджених шляхом подачi звернень у рiзнi інстанції.

9. Процес кримінально-виконавчого впливу не може бути цiлком і повнiстю регламентований нормами права. Наприклад, немає потреби регламентувати нормами права рiзноманiтнi методи та засоби виховної роботи iз засудженими. Така робота повинна проводитись iндивiдуально, з урахуванням вимог педагогiки та психологiї на ґрунтi наукових досягнень.

10. Не всi вiдносини, що виникають з приводу виконання покарання, слiд вважати кримінально-виконавчими й навiть правовiдносинами взагалi. Так, фактичнi вiдносини мiж засудженими членами самодiяльних органiзацiй будуються на моральнiй основi й не вважатимуться правовими.

Таким чином, кримінально-виконавчі правовідносини - це урегульовані нормами кримінально-виконавчого права суспільні відносини, які виникають між державою в особі органів і установ виконання покарань та засудженими з приводу виконання/відбування кримінальних покарань.

Кримінально-виконавчі правовідносини тісно пов’язані з іншими видами правових відносин: кримінальними, кримінальними процесуальними, трудовими, цивільними, шлюбно-сімейними. Цей взаємозв’язок полягає у виникненні певної сукупної спільності кримінально-виконавчих відносин на основі інтеграції останніх з іншими правовідносинами, їх спільного впливу на одного і того ж суб’єкта – засудженого.

Склад кримінально-виконавчих правовідносин – це цілісна сукупність (система) взаємопов’язаних елементів. Як і будь-які інші правовідносини, кримінально-виконавчі правовідносини складаються з наступних елементів: суб’єкти та учасники правовідносин; об’єкти правовідносин; зміст правовідносин.

Суб’єктами кримінально-виконавчих правовідносин можуть бути як фізичні так і юридичні особи, які володіють значним обсягом суб’єктивних прав та юридичних обов’язків. Одним із суб’єктів кримінально-виконавчих правовідносин завжди є засуджений, оскільки саме він є «винуватцем» їх виникнення: по відношенню до нього виконується вирок суду про покарання. Засуджений як суб’єкт кримінально-виконавчих правовідносин - це фізична осудна особа, яка наділена суб’єктивними правами та має юридичні обов’язки, які встановлені кримінально-виконавчим правом. Іншим суб’єктом кримінально-виконавчих правовідносин виступають органи і установи виконання покарань, в особі їх адміністрацій, які наділені державно-владними повноваженнями по відношенню до засуджених. В юридичній літературі були спроби розширити коло суб’єктів кримінально-виконавчих правовідносин, включаючи до них прокуратуру, представників органів державної влади та місцевого самоврядування, різні громадські організації, членів сімей та близьких родичів засуджених, адвокатів, самодіяльні організації засуджених. Однак більшість вчених вважають, що зазначені органи, організації є не суб’єктами, а учасниками кримінально-виконавчих правовідносин, оскільки здійснюють юридично значимі поступки які є необхідною умовою реалізації суб’єктом правовідносин його прав та обов’язків. Названі організації, органи і особи вступають в правовідносини з адміністрацією органів і установ виконання покарань, а не з засудженими. Аналіз змісту цих правовідносин дає підставу дійти висновку, що вони носять організаційно-правовий характер, а не кримінально-виконавчий і вони направлені на забезпечення законності, прав і свобод засуджених при відбуванні ними кримінальних покарань. Сукупність суб’єктів кримінально-виконавчих правовідносин в певній мірі залежить від виду кримінальних покарань, а для засуджених до позбавлення волі також і від рівня безпеки кримінально-виконавчої установи.

Вся діяльність суб’єктів кримінально-виконавчих правовідносин направлена на відповідні об’єкти, якими є фактичні суспільні відносини. В найбільш узагальненому вигляді об’єктом будь-яких правовідносин виступає те на що направлені суб’єктивні права і юридичні обов’язки його учасників, іншими словами, те, заради чого виникають самі правовідносини. Об’єктом кримінально-виконавчих правовідносин будуть дії, які здійснюються у відповідності з нормами кримінально-виконавчого права органами і установами виконання покарань та засудженими з приводу виконання/відбування покарань, а також певні блага інтереси та предмети тощо. В якості об’єктів кримінально-виконавчих правовідносин виступають різноманітні сторони порядку та умов виконання/відбування покарання: поведінка засуджених під час відбування ними покарання у виді позбавлення волі (як правомірна так і протиправна), правомірна поведінка адміністрації кримінально-виконавчих установ, нематеріальні особисті блага засуджених (життя, честь, гідність, здоров’я, безпека тощо), матеріальні блага засуджених (заробітна плата, речі, предмети), продукти духовної творчості (раціоналізаторські пропозиції, твори літератури, мистецтва, живопису, скульптури, винаходи – тобто все, що є результатом інтелектуальної праці засуджених ).

Зміст кримінально-виконавчих правовідносин утворюють фактична поведінка суб’єктів і сукупність їхніх прав і обов’язків. Права і обов’язки належать обом суб’єктам. Однак, якщо один з них має якийсь обов’язок, то другий – відповідні йому права. Характер і обсяг належних суб’єктам кримінально-виконавчих відносин прав і обов’язків залежить від виду кримінального покарання і розкривається в процесі його відбування/виконання і здійснення заходів виправного впливу. Одночасно розрізняють юридичний, фактичний та вольовий зміст правовідносин.

Під юридичним змістом кримінально-виконавчих правовідносин розуміється можливість певних дій уповноваженого суб’єкта (адміністрації органу, установи) необхідність певних дій чи утримання від якихось дій з боку зобов’язаного суб’єкта (засуджених). Оскільки кримінально-виконавчі правовідносини є складними і двосторонніми то права і обов’язки належать всім учасникам цих відносин. Якщо один із суб’єктів має який-небудь обов’язок, то інший – відповідне до обов’язку право.

На існування правовідносин, зокрема кримінально-виконавчих, визначальний вплив здійснюють юридичні факти, тобто конкретні життєві обставини, з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення правовідносин. Юридичними фактами визнаються дії і події.

Щодо юридичних фактів, які мають місце під час розгляду кримінально-виконавчих правовідносин у сфері виконання покарань у виді позбавлення волі, то їх класифікація, має наступний вигляд:

1. Юридичні факти, як чинники, що зумовлюють виникнення або продовження кримінально-виконавчих правовідносин, якими є вироки (ухвали) суду, які набрали законної сили, інші рішення суду, а також закон України про амністію та акт помилування (ст. КВК).

2. Юридичні факти, які змінюють, але не припиняють кримінально-виконавчих правовідносин. До них можна віднести:

а) юридичні факти, що зумовлюють поліпшення правового становища засудженого до позбавлення волі на певний строк (переведення до дільниці ресоціалізації з дільниці посиленого контролю (ст..97 КВК) – юридичним фактом є постанова начальника колонії; зміна умов тримання шляхом переведення засудженого до виправної колонії середнього рівня безпеки із колонії максимального рівня безпеки (ст.. 100 КВК) – де юридичним фактом є рішення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання покарань; переведення засудженого до позбавлення волі, які стають на шлях виправлення з приміщень камерного типу в звичайні жилі приміщення колоній максимального рівня безпеки або в колонію середнього рівня безпеки за рішенням відповідних керівників (ст..100. 101 КВК) тощо, де ці рішення є юридичними фактами, що змінюють статуси відповідних категорій засуджених на краще, але не припиняють в цілому кримінально-виконавчих правовідносин;

б) юридичні факти, що тимчасово обмежують правове становище засуджених і також не припиняють кримінально-виконавчих правовідносин в цілому (до них можна віднести: переведення до колонії іншого виду – з колоніх середнього рівня безпеки до колонії максимального рівня безпеки (ст..133, 100 КВК), де юридичним фактом буде рішення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання покарань; поміщення засуджених до дисциплінарного ізолятора (карцеру), приміщення камерного типу (одиночну камеру) ст..132, 134 КВК, де юридичним фактом є постанова начальника виправної колонії.

3. Юридичні факти, які припиняють кримінально-виконавчі правовідносини. До них можна віднести:

а) юридичні факти у виді події (що не залежить від волі і компетенції суб’єктів правовідносин): 1) смерть засудженого – яка зумовлює відсутність одного із обов’язкових суб’єктів цих відносин; 2) відбуття (закінчення) встановленого судом строку покарання засудженим, що зумовлює його негайне звільнення з місць позбавлення волі без будь-яких додаткових умов, та тягне однозначний розрив кримінально-виконавчих правовідносин.

б) юридичні факти у виді дії, які залежать від волі і компетенції державних органів влади:

1. звільнення засудженого за законом України про амністію (як за юридичним актом і юридичним фактом у виді дії – рішенням (постановою) суду);

2. звільнення засудженого за актом Президента України про помилування, де відповідний Указ є юридичним фактом у виді дії, що припинив кримінально-виконавчі правовідносини;

3. звільнення засудженого на підставі скасування вироку суду і закриття кримінального провадження, де юридичним фактом, що припинив ці відносини є рішення (постанова чи ухвала) суду;

4. звільнення на підставі закінчення строків давності виконання обвинувального вироку за юридичним фактом – рішенням суду;

5. звільнення засудженого умовно-достроково від відбування покарання – юридичним фактом, що припинив ці відносини є рішення (ухвала чи постанова) суду;

6. звільнення від покарання засуджених, які захворіли на тяжку хворобу – юридичним фактом, що припинив ці відносини є рішення (постанова чи ухвала) суду.