Питання1. Кримінально-виконавча політика та її роль в боротьбі зі злочинністю

У словарних виданнях політика визначається як діяльність органів державної влади і державного управління, що відображає суспільний устрій і економічну структуру країни, а також діяльність суспільних класів, партій і інших громадських організацій, суспільних угрупувань та визначається їх інтересами і цілями.

В основі формування і розвитку правової системи держави, її правових форм і напрямків діяльності лежить соціальна політика. Вона відображає принципи, стратегію, основні напрямки та форми досягнення соціальних цілей, що стоять перед суспільством, його політичними і владними структурами. Конкретні цілі соціальної політики мають складну ієрархію, яка залежить від характеру і спрямованості діяльності держави та її органів.

В структуру соціальної політики, в якості її складового елементу, входить правоохоронна політика. Вона спрямовує діяльність держави, її відповідних органів на профілактику злочинів та інших правопорушень, їх своєчасне відвернення і припинення, реалізацію відповідальності осіб, які вчинили злочини, виконання покарання щодо засуджених і досягнення його цілей.

Політика держави у цій сфері багатопланова, і в першу чергу, вона визначає основи кримінальної політики, яка являє собою заснований на об’єктивних законах розвитку суспільства напрямок діяльності державних і громадських органів з охорони інтересів суспільства від злочинних посягань, виконання заходів з попередження злочинів.

Кримінальна політика поділяється на кримінально-правову, кримінальнe процесуальну і кримінально-виконавчу.

Кримінально-правова політика визначає межі злочинного і покарання за нього, і, в той же час, є вихідною основою для інших напрямків політики, що протидіють злочинності;

Кримінально процесуальна політика визначає порядок провадження у кримінальних справах;

Кримінально-виконавча політика визначає порядок виконання та відбування покарань. Тобто кримінально-виконавча політика визначає основні напрями правотворчої діяльності держави і правозастосовної діяльності відповідних державних органів у сфері реалізації кримінальних покарань: цілі, принципи, стратегію і напрями функціонування кримінально-виконавчої системи, основні форми і методи реалізації кримінального покарання, реальний зміст і сутність конкретного виду покарання.

Кримінально-виконавча діяльність - це кінцевий етап правозастосування, який виглядає як своєрідний підсумок у функціональній системі кримінальної юстиції. Це державна діяльність примусового характеру, один із аспектів правоохоронного напряму політики, спрямований на забезпечення виконання покарань і протидію злочинності, зокрема, рецидивній. Отже, кримінально-виконавча політика не є особливою політикою, а є частиною єдиної політики держави, яка має свою спрямованість, закріплюється в нормах кримінально-виконавчого законодавства і впливає на формування його цілей, завдань, загальних положень і принципів виконання покарань, участь органів державної влади і органів місцевого самоврядування, інших організацій, суспільних об’єднань, а також громадян у виправленні і ресоціалізації засуджених тощо.

Сучасні проблеми кримінально-виконавчої політики України обумовлені відсутністю в українській науці і соціальній практиці адекватного уявлення щодо змісту цієї політики як соціально-правового явища. Щоб відповісти на ці запитання, з’ясуємо цілі, завдання, функції, суб’єктів і форми реалізації кримінально-виконавчої політики України. Якщо виходити з етимології поняття “політика” (від грецького polіtіke – мистецтво управління державою), під кримінально-виконавчою політикою слід розуміти самостійну галузь державно-правової діяльності уповноважених на те суб’єктів соціального управління щодо визначення обов’язкових для виконання керівних ідей, принципів, доктринальних положень, установок, вимог, цілей та завдань у сфері виконання покарання, виправлення засуджених, попередження вчинення нових злочинів засудженими і іншими особами.

Цілями кримінально-виконавчої політики України є: захист інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених; запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами; запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими.

До найактуальніших завдань, що стоять сьогодні перед кримінально-виконавчою політикою, відносяться:

забезпечення всебічного контролю за дотриманням персоналом УВП вимог чинного законодавства, парламентських і урядових рішень з використанням можливостей суду, прокуратури, органів державної виконавчої влади, місцевого самоврядування, об’єднань громадян, окремих фізичних осіб у межах наданих їм законом повноважень;

стимулювання на державному рівні формування об’єднань громадян, які ставлять собі за мету сприяння удосконаленню діяльності кримінально-виконавчої системи України, надання їм допомоги та підтримки;

розгортання в засобах масової інформації широкомасштабного об’єктивного висвітлення ролі кримінально-виконавчої системи в житті суспільства і держави, яка забезпечує громадську безпеку та моральне відродження українського суспільства;

створення громадських фондів для УВП за рахунок добровільних внесків, відрахувань і пожертвувань підприємств, організацій, установ і окремих громадян;

втілення в практику діяльності УВП новітніх наукових досягнень і технологій, зокрема методик впливу на особистість;

створення в УВП умов, які стверджують загальнолюдські цінності, культуру людини, ідеали добра, справедливості та гуманізму, дають засудженим уроки моральності, милосердя, людяності, формують систему знань, умінь та навичок, можливість відчути себе особистістю, у долі якої зацікавлені суспільство і держава;

забезпечення соціального та правового захисту персоналу УВП з проблем загальноосвітнього, побутового, юридичного і методичного характеру виходячи з об’єктивних потреб якісного виконання ним своїх функцій та ресоціалізації засуджених;

створення державної системи опіки з метою надання допомоги і підтримки звільненим із місць позбавлення волі в адаптації до життя в умовах вільного суспільства.

Окремі напрямки кримінально-виконавчої політики називаються кримінально-виконавчими функціями. Взагалі, функція – це характерний рід діяльності, роль, призначення. Можна виділити ініціативну, програмно-координаційну, інформаційну, гарантійну, захисну, регулятивну функції кримінально-виконавчої політики.

На стратегію, основні форми і методи кримінально-виконавчої політики, її формування і розвиток прямо чи опосередковано впливає комплекс соціальних факторів. До основних із них можна віднести наступні: соціально-політичний стан і структура суспільства, моральні цінності та правові уявлення, здоров’я людей, їх матеріальне благополуччя, робота системи соціальних служб, забезпечення людей пенсіями, допомогою і іншими гарантіями соціального захисту, створення умов для діяльності громадських формувань, стан і динаміка злочинності в країні, заходи по її попередженню, профілактика пияцтва, корупції, бюрократизму, вимоги міжнародних актів про права людини і поводження із засудженими, діяльність міжнародних організацій, розвиток фундаментальних суспільних наук тощо.

Суб’єктів та інших учасників кримінально-виконавчої політики, умовно можна розподілити на дві групи: тих, які формують кримінально-виконавчу політику, та тих що її реалізовують. До першої групи слід віднести систему суб’єктів вищої державної влади, які за своєю компетенцією і функціональним призначенням формують кримінально-виконавчу політику, такими є:

Верховна Рада України. Приймаючи кримінально-виконавче законодавство, інші закони, що стосуються питань виконання покарань, акти амністії, розглядаючи питання боротьби із злочинністю, Верховна Рада України офіційно формує кримінально-виконавчу політику.

Президент України. Згідно з Розділом 5 Конституції України має право законодавчої ініціативи, підписання законів, у тому числі щодо законопроектів та законів кримінально-виконавчого характеру, а також право вето щодо цих законопроектів; присвоює спеціальні звання, чини, ранги представникам кримінально-виконавчої системи України; здійснює помилування засуджених; видає укази і розпорядження, які є обов’язковими для виконання на території України, затверджує концепції та стратегії щодо реформування кримінально-виконавчого законодавства та діяльності системи виконання покарань, що відповідає його статусу суб’єкта як формування так і реалізації кримінально-виконавчої політики держави;

Кабінет Міністрів України, як вищий орган виконавчої влади згідно з Конституцією України та Закону України «Про Кабінет Міністрів України» забезпечує здійснення внутрішньої і зовнішньої політики України, у тому числі кримінально-виконавчої; розробляє проекти законів, що регулюють кримінально-виконавчу діяльність, її бюджетні, матеріально-технічні засади, програми боротьби зі злочинністю, концепції реформування кримінально-виконавчої системи, координує роботу міністкрств та відомств, у тому числі у сфері виконання покарань.

До другої групи суб’єктів кримінально-виконавчої політики належать спеціальні суб’єкти, які безпосередньо її реалізують у відповідності до свого функціонального призначення, компетенції та суворого дотримання принципів і вимог, визначених суб’єктами першої групи.

Основним суб’єктом реалізації єдиної політики у сфері виконання кримінальних покарань є:

Державна кримінально-виконавча служба України, яка відповідно до Закону України «Про державну кримінально-виконавчу службу України» від 23.06.2005 р. №2713-ІУ здійснює єдину державну політику у сфері виконання кримінальних покарань. Згідно з пунктом 1 Указу Президента України «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» від 9 грудня 2010 року № 1085/2010 утворено Державну пенітенціарну службу України, реорганізувавши Державний департамент України з питань виконання покарань, відповідно до якого ДПтСУ є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через міністра юстиції України.

Територіальні органи управління центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань - виконують завдання та вимоги центрального органу виконавчої влади та основоположні засади кримінально-виконавчої політики, що формуються суб’єктами вищих органів законодавчої та виконавчої влади.

Підрозділи кримінально-виконавчої інспекції, установи виконання покарань, слідчі ізолятори - основні і найчисельніші суб’єкти реалізації кримінально-виконавчої політики, які у відповідності до законодавства та визначеної компетенції забезпечують виконання судових рішень та поставлених завдань.

До структури ДКВС відповідно до ст.6 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» відносяться також воєнізовані формування, навчальні заклади, заклади охорони здоров’я, підприємства установ виконання покарань, інші підприємства, установи і організації, створені для забезпечення виконання завдань ДКВС України.

Органи державної виконавчої служби Міністерства юстиції виконують покарання у виді конфіскації майна, згідно з ст. 12 КВК України та Законів України «Про державну виконавчу службу» від 24.03.1998 р. і «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 р.

Військові частини, гауптвахти, дисциплінарні батальйони виконують покарання у виді позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, службового обмеження для військовослужбовців, здійснюють контроль за поведінкою засуджених військовослужбовців, звільнених від відбування покарання з випробуванням, арешт військовослужбовців, тримання в дисциплінарному батальйоні засуджених військовослужбовців строкової служби.

До учасників, які в межах своєї компетенції мають причетність до реалізації кримінально-виконавчої політики не в повному обсязі, а частково, в межах своїх повноважень можна віднести:

органи внутрішніх справ України (здійснюють індивідуально-профілактичну роботу за місцем проживання засудених до покарань не пов’язаних з позбавленням волі, деякі інші функції, пов'язані з виконанням покарань);

органи місцевого самоврядування, керівники підприємств та організацій на яких працюють засуджені (в межах своїх повноважень реалізують певні елементи кримінально-виконавчої політики щодо засуджених до позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадських та випрвних робіт);

спостережні комісії (приймають участь в діяльності органів і установ виконання покарань та процесі виправлення та ресоціалізації засуджених);

Органи правосуддя. Поряд із рішеннями вищих органів законодавчої та виконавчої влади судові рішення є одним із невід’ємних джерел формування та реалізації кримінально-виконавчої політики, є обов’язковими до виконання на всій території України. Суди мають право контролю за виконанням судових рішень і реального впливу на їх виконавців у разі порушення правових норм та відновлення справедливості в конкретних випадках правозастосовної, правоохоронної чи іншої діяльності суб’єктів, які безпосередньо реалізують кримінально-виконавчу політику.

Органи прокуратури - специфічна група суб’єктів (учасників) реалізації кримінально-виконавчої політики, на яку відповідно до Конституції України покладаються функції здійснення нагляду за додержанням законів при застосування судових рішень, інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян, нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержання законів з цих питань органами виконавчої влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами (у тому числі кримінально-виконавчої системи під час фактичної реалізації кримінально-виконавчої політики).