Питання 1. Соціальне призначення та завдання органів і установ виконання покарань.

Принцип індивідуалізації покарання, який є одним із найважливіших принципів галузей права кримінально-правового циклу, обумовлює наявність розгалуженої системи кримінальних покарань. Чим різноманітніше складові цієї системи, тим ширше діапазон заходів, які знаходяться у розпорядженні судових органів, тим з більшою точністю вони можуть обрати той захід, який найбільше відповідає тяжкості вчиненого злочину і особі злочинця, а, отже, ефективніше буде саме покарання.

Перелік видів кримінальних покарань, встановлений у ст. 51 КК України, являє собою єдину систему заходів державного примусу, що застосовуються за вироком суду до осіб, які вчинили злочини.

Результативність кримінального покарання і досягнення поставлених перед ним цілей багато у чому залежать не тільки від декриміналізації діянь, що не становлять великої суспільної небезпеки, включення до кримінальних санкцій більш широкого спектру альтернативних покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, а і від того, як воно буде виконано. Тому відповідно до існуючої системи кримінальних покарань створюється кореспондуюча їй система державних органів і установ, які виконують ці покарання. Наявність останньої передбачає і закріплює не лише Кримінальний, а й Кримінально-виконавчий кодекс України, покликаний врегулювати порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань.

Система органів і установ виконання покарань, з одного боку, входить складовою частиною в структуру більш загального порядку – систему правоохоронних органів, а з іншого, сама містить у собі в якості одного з елементів як підсистему – кримінально-виконавчу систему.

Система правоохоронних органів, будучи родовою для власних підсистем, являє собою сукупність спеціально створених державних органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю, до якої входять органи внутрішніх справ, служби безпеки, прокуратури, податкової міліції, митної служби, юстиції тощо.

До 1998 р. органи і установи виконання покарань були складовою частиною органів внутрішніх справ і тому, як правило, не розглядалися як окрема ланка правоохоронних органів. З утворенням Державного департаменту України з питань виконання покарань як центрального органу виконавчої влади та відповідно до Указу президента України «Про виведення державного департаменту з питань виконання покарань з підпорядкування МВС України» №248/99 від 12 березня 1999 р. виникла потреба у виділенні цього правоохоронного органу в самостійну підсистему, що вирішує притаманними їй методами поставлені перед нею завдання. Звичайно, кожний з елементів, що входить у систему правоохоронних органів, має специфічні функції, обумовлені особливостями сфери його діяльності. У той же час кожний з них зобов’язаний вирішувати єдине для всіх головне завдання, яке об’єднує їх у систему – протидіяти злочинності.

Так, ст. 1 КВК України метою кримінально-виконавчого законодавства (а відповідно органів і установ, що виконують покарання) визначає захист інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» визначено: «Державна кримінально-виконавча служба України відповідно до закону здійснює правозастосовні та правоохоронні функції».

В той же час органи і установи виконання покарань мають конкретні цілі і завдання, які випливають з їх соціального призначення та місця, яке вони займають у системі правоохоронних органів. По-перше, органи і установи виконання покарань є невід’ємним атрибутом державного механізму. По-друге, вони завершують процес безпосередньої боротьби зі злочинністю, учасниками якого виступають: на першому етапі при попередженні і припиненні злочинів – апарати міліції, служби безпеки, податкової міліції, митної служби; на другому етапі – при розслідуванні злочинів, встановленні і викритті злочинців – слідчі органи; на третьому етапі, здійснюючи судовий розгляд і виносячи вирок, – суд. По-третє, для успішної ресоціалізації злочинців і запобігання рецидиву вони взаємодіють з багатьма державними органами і громадськими об’єднаннями як в період виконання покарання, так і після його завершення.

Під час виконання покарання реалізується правообмеження, які виражають його сутність, що завжди пов’язано з обмеженнями прав, свобод та законних інтересів громадян. Тому така діяльність повинна не тільки здійснюватись державними органами, а й повинна бути урегульована державою. При цьому, як підкреслюється в ст. 92 Конституції України,діяльність органів і установ виконання покарань визначаються виключно законами України.

Таким чином, органи і установи виконання покарань є не тільки складовими елементами системи правоохоронних органів, вони також входять до складових кримінально-виконавчої системи України, яка отримала своє законодавче закріплення з прийняттям 23 червня 2005 року Верховною Радою України Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України». З прийняттям цього Закону досягнуто головної мети України перед Радою Європи щодо демілітаризації кримінально-виконавчої системи та виведення її з підпорядкування силовому відомству МВС України.

Державна кримінально-виконавча служба України відповідно до закону здійснює правозастосовні та правоохоронні функції і складається з центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань, його територіальних органів управління, кримінально-виконавчої інспекції, установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, воєнізованих формувань, навчальних закладів, закладів охорони здоров’я, підприємств установ виконання покарань, інших підприємств, установ і організацій, створених для забезпечення виконання завдань ДКВС.

Але необхідно зазначити, що органами і установами виконання покарань визначаються ті організації, які безпосередньо здійснюють виконання конкретних видів кримінальних покарань.

На сьогодні до Державної кримінально-виконавчої служби України відносяться: Державна пенітенціарна служба України, 25 її територіальних органів управління (в Автономній Республіці Крим, областях, міст, Києві та Київській області), 143 установ, 697 підрозділів кримінально-виконавчої інспекції.

Перед органами та установами, що виконують покарання, визначаються наступні завдання.

Перш за все, завдання виконання та відбування кримінального покарання, призначеного судом. При цьому призначене судом покарання розглядається як сукупність каральних правообмежень, визначених законами України та вироком суду.

Як відомо, чинне кримінально-виконавче законодавство (ч.1 ст.1КВК України) для визначення змісту поняття кари поряд із терміном «виконання» вживає термін «відбування» покарання. Ц терміни відображають єдиний процес здійснення карального впливу на засуджених, але звернені вони до різних суб’єктів і учасників кримінально-виконавчих відносин.

Виконання покарання спрямоване до відповідних органів, які у своїй діяльності зобов’язані реалізовувати весь комплекс правоообмежень, передбачених конкретним видом покарання, забезпечити здійснення наданих засудженим прав, виконання покладених на них обов’язків протягом усього терміну покарання, встановленого вироком суду.

У свою чергу, термін «відбування» покарання звернений до засуджених, які повинні на підставі вироку суду, відповідно до приписів встановлених, встановлених кримінально-виконавчим законодавством, виконувати покладені на них обов’язки та утримуватися від діянь, заборонених нормами права. це один із наслідків так званої кримінальної відповідальності – вимушеного зазнавання особою, яка вчинила злочин, державного осуду, а також передбачених Кримінальним кодексом України обмежень особистого, майнового або іншого характеру, що визначаються обвинувальним вироком суду і покладаються на винного спеціальним органом держави.

Одним із головних завдань органів та установ виконання та відбування кримінальних покарань полягає у тому, щоб у кінцевому результаті досягти забезпечення захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом введення у дію заходів безпеки, які повинні застосовуватися до окремих індивідів, виключно в силу і відповідно до їх особистої небезпеки. При цьому виконання покарань повинно бути зорієнтовано на індивідуальний підхід до особи, яка має відхилення у поведінці. При досягненні своїх завдань органи і установи повинні керуватися, головним чином, міркуваннями про ефективність застосування тих чи інших засобів виправлення та ресоціалізації відносно особи, яка є її об’єктом.

Важливим завданням органів і установ, що виконують покарання є забезпечення процесу виправлення і ресоціалізації засуджених, створення умов для переоцінки життєвих орієнтирів, відновлення морального, психічного і фізичного стану особи, її соціальних функцій, приведення індивідуальної поведінки у відповідність із загальновизнаними суспільними правилами та юридичними нормами. Таке поняття, як «ресоціалізація засудженого» в кримінально-виконавчому законодавстві використовується вперше. Хоча, в ст. 50 КК України таке поняття не вживається – ч.2 ст. 6 КВК України визначає, що виправлення є необхідною умовою ресоціалізації засуджених. Ресоціалізація – це важливий процес відновлення та розвитку соціально корисних зв’язків і відносин як у період відбування покарання, так і після звільнення засудженого. Тому ресоціалізацію засуджених слід розглядати як одну із важливих соціальних завдань, що стоять перед системою органів і установ, що виконують покарання. Виконання цього завдання гарантує вирішення завдань спеціального запобігання вчинення злочинів під час відбування покарання, а також право слухняну поведінку такого громадянина після відбуття покарання.

Завдання спеціального попередження вважається виконаним у тому випадку, коли засуджений позбавлений можливості вчинити новий злочин під час відбування покарання. Для цього засуджені до позбавлення волі ізолюються від суспільства, а окремі категорії – одна від другої. Організовується охорона і постійний нагляд за поведінкою засудженого в місцях позбавлення волі.

Крім того, органи і установи, що виконують покарання здійснюють цілий комплекс оперативно-розшукових, профілактичних та інших заходів, спрямованих на виявлення і запобігання злочинних проявів серед засуджених.

Загальнопопережувальне завдання запобігання вчиненню злочинів іншими особами вирішується органами і установами виконання покарань шляхом реалізації в повному обсязі і в точній відповідності до закону каральних правообмежень. Саме цим здійснюється загально попереджувальний вплив на громадян, які не мають твердих моральних установок і внаслідок цього схильні до вчинення злочинів.

Одним із нових завдань, які стоять перед органами і установами, що виконують покарання є запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими. В цьому випадку на органи і установи покладається завдання привести процес виконання та відбування покарання у відповідність до міжнародних стандартів поводження з ув’язненими, забезпечення неухильне дотримання прав і основних свобод людини, визначених у Конвенції про захист прав людини, до якої Україна приєдналася у 1997 році, та Загальної декларації прав людини прийнятої та проголошеної резолюцією 217 А (ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 р.