Тема 3. Кримінологічне вчення про особу злочинця. Проблеми віктимології та суїциду.

План

1. Поняття та структура особи злочинця.

2. Типологія і класифікація особи злочинця.

3. Практичне значення кримінологічного аналізу особи злочинця.

4. Обставини формування особи злочинця.

5. Вплив конкретної ситуації на особу злочинця.

6. Мотивація злочинної поведінки.

7. Віктимологія: основні поняття та характеристика.

8. Види віктимної поведінки.

9. Класифікація потерпілих від злочинів.

10. Віктимологічний аспект механізму конкретного злочину.

11. Віктимологічна профілактика та значення вивчення особи потерпілого.

12. Суїцидальна поведінка, її детермінанти та попередження.

1. Поняття та структура особи злочинця.

Особу злочинця можна розглядати лише як суб'єкта злочи­ну, тобто людину, яка вже вчинила злочин. До вчинення зло­чину певні властивості особи можна тільки характеризувати як криміногенні, але поки злочин не вчинено, особи злочинця від­повідно ще не існує. Не можна ототожнювати поняття "особа злочинця" і "злочинна особа", бо перше не існує поза вчинено­го злочину і властивостей суб'єкта злочину.

Розкрити поняття "особа злочинця" неможливо без тлума­чення і засвоєння поняття "особа". Особа злочинця є складним поняттям, що утворюється поєднанням загальносоціологічного поняття "особа" і юридичного "злочинець". Вчинення злочину характеризує певну особу як антисуспільну, але не розкриває при цьому її повного змісту. Розв'язання проблеми про сутність і поняття особи злочинця потребує вирішення питань, які ло­гічно взаємопов'язані: що таке особа злочинця; чи існує вона взагалі; які її ознаки; роль у вчиненні злочину; як можна впли­нути на неї, щоб запобігти злочину.

Кримінологічне вчення про особу злочинця виходить з основних положень матеріалістичної філософської концепції людини. Особа як цілісне утворення становить соціальну якість людини, яка не дається від народження, а формується у процесі діяльності й завжди пов'язана із суспільством, тобто є продуктом соціалізації людини. Разом з тим людина є продук­том подвійної детермінації, бо її природа біологічна. Отже, природа і сутність особи не тотожні поняття. Детальніше пи­тання про співвідношення у людині соціального й біологічного розглянемо далі.

Людині як суспільній істоті властиві свідомість і самосві­домість. Для того щоб бути особою, людина повинна усвідом­лювати не тільки навколишню дійсність, а й себе у відносинах з цією дійсністю. Але висновок, що особа неможлива без свідо­мості, не можна ототожнювати з висновком, що свідомість до­рівнює особі, оскільки діє не свідомість, а особа, яка регулює власну діяльність за допомогою свідомості. З цього логічно ви­пливає, що свідомість є внутрішньою (інтраіндивідуальною) сутністю людини.

Інший бік сутності особи — зовнішня (інтеріндивідуальна) сутність — пов'язаний із соціальною діяльністю людини. За­галом людина як особа характеризується здебільшого як дію­чий суб'єкт, тобто такий, що живе в суспільстві і взаємодіє з іншими людьми, створює умови для свого існування і саму себе.

З огляду на викладене особу людини можна визначити як систему соціально-психологічних властивостей і якостей, в яких відображені зв'язки та взаємодія людини із соціальним середовищем через практичну діяльність.

Кримінологічний аналіз особи злочинця ґрунтується на цих основних положеннях з урахуванням певних особливостей. На­самперед відмінність особи злочинця від особи незлочинця полягає власне у факті вчинення злочину. Злочин як специ­фічний різновид діяльності людини дає підстави для міркуван­ня, які саме особистісні якості людини виявляються в ньому. Ці відмінності можна зафіксувати в особі злочинця на зовніш­ньому та внутрішньому рівнях. На внутрішньому рівні відмін­ністю є негативна (антисуспільна) соціальна спрямованість, а на зовнішньому — специфічний вид діяльності — злочинна діяльність. Отже, основна відмітна риса особи злочинця поля­гає в її негативній соціальній спрямованості, носіями якої є властивості особи, що називаються суспільною небезпечністю особи злочинця.

Але в реальному житті люди з такими властивостями не зав­жди вчиняють злочини. Вичерпної відповіді на питання чому так відбувається кримінологія не може дати. Більшість кримі­нологів вважають, що в особі злочинця ці властивості наби­рають критичної маси, яка створює нову якість — здатність вчинити злочин. Цю якість названо криміногенністю особи.

Як і будь-яка система, особа має структурну будову, що складається з окремих елементів і називається структурою особи. Ця структура складається з чотирьох підструктур (груп властивос­тей, що різняться зумовленістю соціальних або біологічних фак­торів):

- соціальне зумовлені якості особи (спрямованість, моральні властивості, інтереси, схильності, мотиви, потреби);

- підструктура підготовленості або досвіду (знання, навич­ки, вміння, звички);

- особливості окремих психічних процесів (сила й особли­вості здійснення інтелектуальних, вольових та емоційних процесів);

- біологічно зумовлені властивості особи (темперамент, ор­ганічні патологічні зміни і властивості, здібності, обда­рованість).

Схематично ця структура відображується у вигляді чотирьох рівнів: найвищим є соціальне зумовлений рівень спрямованості особи, від якого залежить вибір лінії поведінки, а під ним у за­значеному порядку інші рівні, що зумовлюються соціальними й біологічними факторами. У нормі поведінка особи внут­рішньо регулюється структурою особи загалом — усіма чотир­ма рівнями.

Як стверджує А. Зелінський, оскільки не будь-який зло­чин є діяльністю — цілеспрямованою вольовою поведінкою, а види злочинної діяльності різняться мотивацією і способом вчинення, неможливо виокремити таку якість особи, яка бу­ла б притаманна всім правопорушникам поза фактом пору­шення ними закону. Піддаючи критиці поширене в багатьох підручниках визначення "особа злочинця — це особа люди­ни, що вчинила злочин", вчений обґрунтовує свою точку зору тим, що в такому разі наявна логічна помилка (тавтоло­гія): злочинець і є особою, що вчинила злочин. А. Зе­лінський підкреслює також, що твердження "сутністю особи злочинця є її суспільна небезпечність" парадоксальне: до вчинення злочину була наявна суспільна небезпечність осо­би, яка збиралася вчинити злочин, але не було ще особи зло­чинця, а після вчинення злочину є особа злочинця, але вже немає реальної небезпеки. Не всі особи, що порушили закон, суспільне небезпечні. Про особу злочинця, на думку вченого, може йтися тільки стосовно людини, винної у злочинній ді­яльності, тобто такої, що вчинила систему передбачених кримінальним законом умисних цілеспрямованих дій, спря­мованих на реалізацію загального для них мотиву. В інших випадках А. Зелінський пропонує розглядати осіб, що вчини­ли злочини. Вчений визнає умовність такого поділу, але по­яснює його необхідність відсутністю відповідної терміноло­гії, за допомогою якої можна було б відрізнити випадкових злочинців від професійних. Універсальні злочинці, які зав­жди готові до вчинення будь-якого злочину, є винятком, а не правилом. Внаслідок відмінностей між типами злочинної ді­яльності можна розрізняти осіб певних типів залежно від ха­рактеру злочинної діяльності й морально-психологічних особ­ливостей правопорушників.

Виходячи з наведених положень А. Зелінський пропонує таке визначення особи злочинця: це сукупність соціально-де­мографічних, психологічних і моральних характеристик, які тією чи іншою мірою типово притаманні людям, що винні у злочинній діяльності певного типу.