21. Державницький напрямок в українській історіографії. Д.Дорошенко.

Дослідження наукової спадщини Д. Дорошенка і його державницьких поглядів почалося ще за життя вченого. Акцент на його державницьку спрямованість зробили Б. Крупницький, Н. Полонська-Василенко, О. Оглоблин, Л. Винар та ін. [35]. У роботі Б. Крупницького зазначалося, що Д. Дорошенку виокремлено «стале місце» в дослідженні української історіографії, насамперед у піднесенні та розвитку державницького напряму. Оцінюючи працю «Нарис історії України», Б. Крупницький наголосив, що в цьому першому університетському підручнику вперше зреалізоване державницьке трактування всієї історії України. Дослідник О. Оглоблин назвав Д. Дорошенка «спадкоємцем кращих традицій української історіографії 19–20ст.», а тому «Огляд українськоїісторіографії» розглядав як «настільну книгу».

Не випадково, що зі встановленням більшовицької диктатури на території України було заборонено згадувати та друкувати наукові праці Д. Дорошенка, зокрема бібліографічний покажчик «Історія України, Росії та українського права, краєзнавства й етнології за 1917–1927 роки», який містить тільки статті та монографії вченого, надруковані до 1920 р. [5]. Винятком було включення у 1930 р. до офіційної збірки фрагмента спогадів Д. Дорошенка [23]. Відтоді наукова спадщина Д. Дорошенка опинилася у спецфондах радянських архівів та бібліотек. Єдиною роботою Д. Дорошенка, яка вийшла друком в академічному виданні за радянської влади, була розвідка «Ватрослав Ягіч про українську мову і про назву «українці» . У доробку Д. Дорошенка, як визнаного лідера державницького напряму української історіографії, ключове місце посідає праця «Огляд української історіографії» (Прага, 1923), в якій уперше були підбиті підсумки наукових студій українських істориків державницького спрямування. На неї надруковано низку рецензій як в УСРР, так і за її межами, зокрема Д. Багалія, В. Біднова, І. Крип’якевича [50]. Рецензент В. Біднов вважав цю роботу першою загальною працею з української історіографії. Саме він звернув увагу на державницькі погляди історика, через призму яких Д. Дорошенко характеризував наукові дослідження українських учених. Під тиском більшовицького режиму Д. Багалій, рецензуючи роботу Д. Дорошенка, зауважив: «...я повинен визнати за свою велику хибу примиренське ставлення в «Нарисі» [3] до закордонного «Огляду української історіографії» Д. Дорошенка. Я не повинен був кваліфікувати його «Огляд» як цінний, завдяки його об’єктивності в оцінці істориків, що нагадує історіографічні спроби Бестужева-Рюміна, Іконникова, в протилежність книжці Кояловича <...> – вони усі суб’єктивні й носять в собі яскраву печатку буржуазної науки, представниками якої вони є – Іконников і Коялович, Бестужев-Рюмін – старої російської, Д. Дорошенко – інтервентської закордонної...» [4]. Характер цієї критики спричинений політикою тоталітарного режиму на території України. Акцент на державотворчих поглядах Д. Дорошенка був зроблений й істориком В. Бідновим. Рецензуючи «Огляд української історіографії», він звернув увагу на те, що Д. Дорошенко вперше систематизував державницькі погляди істориків в окрему течію української історичної науки [7]. Поява наукового дослідження Д. Дорошенка «Огляд української історіографії» ще раз підтвердила теоретичну зрілість, новий щабель розвитку української історіографії, утвердження в ній державницького сегмента. Деякі історики, досліджуючи життєвий шлях Д. Дорошенка, основну увагу звертали на формування його державницьких поглядів. Зокрема Л. Білецький [10] охарактеризував його наукову спадщину як вияв державницького мислення історика. Статті з цієї проблематики вийшли у світ у 1953 р. в офіційному друкованому органі Української Вільної Академії Наук (УВАН) часописі «Український літопис». Їх автори – І. Мірчук, Н. Полонська-Василенко, Б. Крупницький, М. Фасмер, М. Аркас, С. Нагай, О. Шульгін та ін. [58]. Н. Полонська-Василенко у своїй двотомній «Історії України» (Мюнхен, 1972–1976) запропонувала власну схему становлення української історичної науки, в якій Д. Дорошенко був названий одним із найвизначніших українських істориків державницького напряму української історіографії [48]. В її ж статті «Дмитро Іванович Дорошенко – історик-державник» досліджено життя науковця як державної постаті, розглянуто його головні наукові праці, найбільше уваги присвячено «Нарису історії України».