2. Генезис та розвиток науки

У історії формування та розвитку науки можна назвати стадії, які відповідають двом різним методам побудови знань та двом формам прогнозування результатів діяльності. Перша стадія характеризує зарожаючуся науку (>преднауку), друга – науку у власному значенні слова.Зарождаючася наука вивчає переважно ті речі й методи їхнього зміни, із якими людина багаторазово зіштовхувався у виробництві та повсякденному досвіді. Він намагався побудувати моделі цих змін про те, аби передбачати результати практичного дії. Першою, і необхідною передумовою при цьому було вивчення речей, їх властивостей і стосунків, виділених самої практикою. Ці речі, властивості й стосунку фіксовано пізнанні у вигляді ідеальних об'єктів, якими мислення починало оперувати як специфічними предметами,замещающими об'єкти реального світу. Ця діяльність мислення формувалася з урахуванням практики і являла собою ідеалізовану схему практичних перетворень матеріальних предметів. Поєднуючи ідеальні об'єкти з відповідними операціями їх перетворення, рання наука будувала у такий спосіб схему тих змін предметів, які можуть здійснені у виробництві даній історичній епохи. Приміром, аналізуючи давньоєгипетські таблиці складання і вирахування цілих чисел, неважко встановити, що представлені у них знання утворюють у своїй змісті типову схему практичних перетворень, здійснюваних над предметними сукупностями. Використовуючи подібного типу знання, можна було передбичати результати перетворення предметів, характерні щодо різноманітних практичних ситуацій, що з об'єднанням предметів в деяку сукупність.

Спосіб побудови знань шляхом абстрагування і схематизації предметних відносин готівкової практики забезпечував пророцтво її результати у межах вже сформованих способів практичного освоєння світу. Однак у міру розвитку пізнання і практики поруч із відзначеним способом у науці формується новий спосіб побудови знань. Він знаменує перехід до власне науковому дослідженню предметних зв'язків світу. За такої методі вихідні ідеальні об'єкти черпаються не з практики, а запозичаються раніше сформованих систем знання (мови) і застосовують у ролі будівельного матеріалу для формування нових знань. Завдяки новим методом побудови знань наука має можливість вивчити як ті предметні зв'язку, які можуть опинитися зіткнутися сформованих стереотипах практики, а й проаналізувати зміни об'єктів, які у принципі міг би освоїти розвиваючись цивілізація. Відтоді закінчується етаппреднауки і розпочинається наука у власному значенні.

Культури традиційних товариств (Стародавнього Китаю, Індії, Давнього Єгипту й Вавилону) не створювали таких передумов. Хоча у них постало безліч конкретних видів наукового знання і набутий рецептур вирішення завдань, всі ці знання і набутий рецептури не виходили далеко за межіпреднауки.

Перехід до науки у власному значенні слова був із двома переломними станами розвитку і цивілізації. По-перше, зі змінами у культурі античного світу, що забезпечили застосування наукового методу у математиці і вивели в рівень теоретичного дослідження, по-друге, зі змінами у європейській культурі, що сталися за доби Відродження і початку Новому часу, коли власне науковий спосіб мислення став надбанням природознавства (головним процесом заведено вважати становлення експерименту як методу вивчення природи, з'єднання математичного методу з експериментом процес формування теоретичного природознавства).

Характерно, що розробка у античній філософії методів розуміння і розгортання істини (діалектики й логіки) протікала відбитка світу крізь призму соціальної практики поліса. Перші крок до усвідомлення та розвитку діалектики як методу пов'язані з аналізом зіткнення у спорі протилежних думок (типова ситуація вироблення нормативів діяльності на народному зборах). Що ж до логіки, що його розробка у античній філософії почалося з пошуку критеріїв правильного міркування в ораторському мистецтві та вироблені тут нормативи логічного прямування було потім застосовані до наукового міркуванню.

Для природних, технічних і гуманітарних наук специфічним не спосіб побудови теорії (хоча певні особливості тут є), а ставлення до досліджуваному об'єкту, особливості емпіричного шару і різне вживання наукових знань. Знання природничих і технічних наук орієнтовані використання в техніці, інженерії і проектуванні, а гуманітарних – у різних областях (педагогіці, критиці, самоорганізації особистості, спілкуванні тощо.). У природничих і технічних науках поставлено завдання так описати функціонування досліджуваного об'єкта, щоб було можливим за зміни певних параметрів цього об'єкта передбачити її поведінка. У гуманітарних науках, описуючи функціонування досліджуваного об'єкта, дослідник реалізує той спосіб підходу й розуміння об'єкта, який нього значущий, який визначає характер самого дослідження.

Розвиток науки передбачає, з одного боку, революційні зрушення й відновлення, з іншого – наступність, еволюцію, повернення до прототипам. Нині відбувається подальша еволюція науку й її типів, але, що істотніше, переосмислення її природи, будівлі та принципів. Це переосмислення йде в кількох напрямах: переглядається статус технічних і гуманітарних наук (у бік їх самостійності, повноцінності, усвідомлення, специфічності); відбувається взаємна асиміляція і збагачення методів різних наук; підстави наук дедалі більшеметодологизируются; переглядаються основні категорії і правил, регулюючі наукове мислення. Наука дедалі більше тлумачать як що розвивається і інструмент пізнання, зумовлені культурою і ціннісними установками людини. Отже, яку роль грає філософія у взаємодію уряду й розвитку наук? У науці завжди існували, але з особливою силою виявляються зараз, дві протилежні тенденції: спеціалізації та уніфікація. Науки розрослися і ускладнилися настільки, що цілком опанувати можна, начебто, лише незначним ділянкою великого поля науки. Ведучи мову про спеціалізації виникає ідея необхідність організації яка якось погоджувала і узгоджувала незалежну друг від друга роботу фахівців. Але, крім роздрібнення наук попри всі більш і більше вузькі «струмочки», останнє століття виникли науки проміжні, котрі пов'язують науки, раніше завждиотграниченние друг від друга. Трапляється, що одне наука, працюючи своїми методами, підриває звичні уявлення інший науки, працюючої теж своїми методами. Наука не розвивається монотонно і структуру має одноповерхову, а багатоповерхову. Головна маса наукової праці відбувається на межах поверху: це робота цінна, ефективна, але проводиться на міцному підставі, розробленими вже методами і тому доступна планування; філософія тут потрібна тільки до деякого загального розвитку, а творча філософська робота відсутня. Але накопичуються протиріччя, заходять в глухі куточки, виникла потреба пробиратися в наступний поверх. Чим чисельніша від глухі куточки, чим сутужніше пробиватися в наступний поверх, тим радикальніше та глибше виявляється ламка звичних понять. Передові уми починає розуміти, що той, що здавалося вічної, абсолютної істиною, такою: потрібно обгрунтована філософська робота. Тому найбільші наукові революції завжди пов'язані безпосередньо з перебудовою звичних філософських систем. Однак протягом тривалого періоду історії всього людства такі розумові революції призводили до з того що одну систему "абсолютних" істин змінювала інша система з тією ж претензією на абсолютність. Звісно, були скептичні напрями, які заперечували абсолютні істини, але де вони великого значення творчому розвитку науки витратило не грали, хоча безперечно грали роль стимулу до радикального перегляду старих систем.