Розділ шостий

Коротка вранішня гроза із дощем ненадовго освіжили повітря, але вже скоро морський бриз із боку Пальміри знов приніс надокучливий сморід відходів, прогірклого жиру і тухлої риби.

Геральт переночував у кімнаті, яку винаймав Лютик. Кімнатка барда була затишна. В буквальному сенсі слова – щоб дістатись до постелі, потрібно було просуватись, затиснувшись між ліжком і стіною. На щастя, ліжко спокійно вміщувало двох і в цілому було придатне до спання, хоча й пекельно скрипіло, а сіно в матраці було утрамбоване вщент через заїжджих купців – знаних прихильників інтенсивних позашлюбних ігор.

Геральту вночі бозна-чого наснилась Літта Нейд.

Снідати пішли на ринок неподалік, до забігайлівки, в якій, як дізнався бард, подавали пречудові сардини. Лютик пригощав. Геральт був не проти. Врешті-решт, частіше траплялось навпаки – саме Лютик, перебуваючи в скруті, користувався з Геральтової щедрості.

Всілись за грубо обтесаним столом і прийнялись за підсмажені до хрусткої скоринки сардини, які подавали на дерев'яній тарелі, великій, ніби колесо від тачки. Лютик, як зауважив собі відьмак, час від часу тривожно озирався. І завмирав, як тільки йому здавалось, що хтось із перехожих аж надто прискіпливо до них придивляється.

- Я вважаю, що ти повинен, - пробурчав нарешті, - все-таки придбати собі хоч якусь зброю. І носити її на виду. Вчорашній випадок мав би стати для тебе наукою, як гадаєш? О, дивись, бачиш там виставлені щити й кольчуги? Майстерня зброярів. Певен, що мечі у них також є.

- В цьому місті, - Геральт обгриз хребет сардини і виплюнув плавник, - носіння зброї заборонено, у всіх приїжджих зброю відбирають. Скидається на те, що тільки бандюги можуть тут ходити озброєними.

- Можуть і ходять. – Бард кивнув у бік здорованя, який саме проходив повз із великим бердишем на плечі. – Але в Керацку заборони накладає, стежить за їх дотриманням і карає за їх порушення не хто інший, як Феррант де Леттенхоф, який є, як вже знаєш, моїм двоюрідним братом. І оскільки кумівство – це святий закон природи, то на всі місцеві заборони можемо з тобою просто наплювати. Проголошую, що з цієї миті ми маємо повне право і дозвіл на володіння й носіння зброї. Закінчимо снідати і підемо купувати тобі меч. Пані господине! Чудова у вас рибка! Прошу підсмажити ще з десяток!

- Їм ці сардини, - Геральт викинув обгризений риб'ячий хребет, - і роблю висновок, що втрата мечів – це ніщо інше, як покарання за жадібність і снобізм. За те, що заманулось мені розкошів. Отримав роботу в передмісті, але ж мені скортіло податись у Керацк і почастуватись в „Natura Rerum”, закладі, про який мова йде на цілий світ. А треба було деінде з'їсти щерби з потрухів, капусти з горохом або рибної юшки…

- Між іншим, - Лютик облизав пальці, - кухня в „Natura Rerum” дійсно славетна, але не найкраща в світі. Існують заклади, де подають не гірші страви, а часом, буває, і ліпші. Хоча б «Шафран і Перець» в Горс Велені або «Хен Цербін» у Новіграді, з власною пивоварнею. Доволі пристойна «Сонатіна» в Цидарісі, недалеко звідси, знана найкращими морепродуктами на всьому узбережжі. «Ріволі» в Маріборі й тамтешній глухар по-брокілонськи, щільно нашпигований салом… ммм, смакота, аж слинки покотились. «Папржица» в Альдерсберзі та їх славетне заяче сідло з печерицями à la король Відемонт. «Хофмейер» в Хірунді, ох, потрапити б туди восени під час Саовіну, на запеченого гуся в грушевому соусі… Або «Два В'юна», в кількох милях від Ард Каррайга, звичайна корчма на роздоріжжі, а подають найкращі свинячі рульки, які тільки доводилось мені в своєму житті куштувати… Ха! Дивись, хто до нас завітав! Про вовка промовка! Привіт, Феррант… Тобто, хмм… пане прокураторе…

Феррант де Леттенхоф підійшов один, жестом наказуючи охоронцям лишатись на вулиці.

- Юліане. Пане з Рівії. Маю для вас новини.

- Не буду приховувати, - відповів Геральт, - що вже зачекався. Що розказали розбійники? Ті, що вчора на мене напали, користуючись відсутністю моєї зброї. Говорили про це відкрито і не ховаючись. Це доказ, що вони замішані у крадіжці моїх мечів.

- Нажаль, доказів щодо цього бракує, - прокуратор знизав плечима. – Троє ув’язнених – то звичайна місцева наволоч, до того ж не надто кмітлива. Напасти наважились, факт, користуючись з того, що ти був неозброєний. Плітки про крадіжку розійшлись дуже швидко, це заслуга, як мені здається, панянок із кордегардії. Й одразу знайшлись охочі… Що, зрештою, і не дивує. Не належиш до кола шанованих осіб… І не прагнеш симпатії та популярності. Під час арешту побив співкамерників…

- Все ясно, - кивнув відьмак. – Це все моя провина. Ті вчорашні також постраждали. Не скаржились? Не вимагали відшкодувань?

Лютик засміявся, але одразу замовк.

- Свідки вчорашнього інциденту, - уїдливо відповів Феррант де Леттенхоф, - зізнались, що побито тих трьох бондарською клепкою. І побито надзвичайно жорстоко. Так жорстоко, що один із них… забруднився.

- Вірогідно, через перехвилювання.

- Бито їх, - прокуратор не змінив виразу обличчя, - навіть тоді, коли вже були беззбройні та не становили загрози. Це означає перевищування меж необхідної оборони.

- А мені нема чого боятись. У мене хороший адвокат.

- Може, сардинки? – перервав довгу мовчанку Лютик.

- Інформую, - нарешті промовив прокуратор, - що слідство триває. Вчорашні арештовані до крадіжки мечів не причетні. Було проведено допит кількох осіб, які могли мати відношення до злочину, але доказів так і не знайшлось. Інформатори не відшукали жодної зачіпки. Проте, відомо… і це головна причина мого візиту… що плітки про пропажу мечів викликали незвичне пожвавлення серед тутешнього злочинного світу. Гомонять про те, що в місто приїхали охочі помірятись силами з відьмаком, особливо з неозброєним відьмаком. Раджу бути обережними. Не виключаю можливості чергових інцидентів. Також не певен, Юліане, що за даних обставин компанія пана з Рівії…

- В компанії Геральта, - жваво урвав трубадур, - бував і в більш небезпечних місцях, бував у таких халепах, які місцевим злодюжкам навіть не снились. Якщо вважаєш за необхідне, братику, можеш забезпечити нам озброєний ескорт. Най відлякують всіляку сволоту. Бо, коли ми з Геральтом наступного разу віддухопелимо чергових покидьків, вони будуть тобі знов скиглити про перевищення меж необхідної оборони.

- Якщо то була просто місцева наволоч, - сказав Геральт. – А не наймані убивці. Чи слідство допускає такий варіант?

- До уваги беруться всі можливі варіанти, - відрізав Феррант де Леттенхоф. – Слідство триватиме. Ескорт надам.

- Ми раді.

- До побачення. Бажаю успіхів.

Над дахами міста верещали чайки.

*

Візит до зброярні виявився марним. Геральту вистачило одного погляду на запропоновані мечі. Коли ж дізнався їхню вартість, знизав плечима і мовчки вийшов з магазину.

- Думав, - Лютик наздогнав його на вулиці, - що ми порозумілись. Мусив купити щось, аби не виглядати безоружним!

- Я не стану викидати гроші на вітер. Навіть, якщо це твої гроші. То був мотлох, Лютику. Примітивні мечі масового випуску. І парадні мечики для придворних, які годяться лише для балу-маскараду, щоб убратись в костюм фехтувальника. А коштують стільки, що сміх і гріх.

- То знайдемо інший магазин! Або майстерню!

- Всюди буде те саме. В місцевому асортименті тільки дешева зброя, яка зможе витримати якнайбільше одну пристойну битву. І переможець скористуватись нею більше не зможе, адже після бою буде непридатна до подальшого використання. І ще тут багато виблискуючих іграшок, з якими можуть красуватись франти. І якими навіть ковбаси не наріжеш. Хіба, що паштетної.

- Перебільшуєш, як завжди!

- З твоїх уст це звучить як комплімент.

- Мимовільний! В такому випадку, розкажи мені, де взяти добрий меч? Не гірший за ті, що вкрадені? Або кращий?

- Звичайно, існують майстри в цій галузі. Можливо, і знайшовся б у їхніх сховищах якийсь пристойний клинок. Але я мушу здобути меч, допасований до моєї руки. Кутий і виконаний на замовлення. На це піде не один місяць, а можливо, навіть рік. Не маю стільки часу.

- Якийсь меч все одно маєш знайти, - тверезо зауважив бард. – І якнайшвидше, я вважаю. Що нам залишається? Може…

Стишив голос, озирнувся.

- Може… Може Каер Морхен? Там безсумнівно…

- Безсумнівно, - обірвав Геральт, стискаючи зуби. – А як же. Там і досі достатньо клинків на будь-який вибір, враховуючи срібні. Але це надто далеко, тепер нема ні дня без бурі та зливи. Ріки вийшли з берегів, дороги розмило. Подорож зайняла б приблизно з місяць. Поза тим…

Копнув зі злості покинутий кимось дірявий кошик.

- Дозволив себе обікрасти, Лютику, пошити в дурні й обікрасти, наче останній йолоп. Весемир підняв би мене на сміх, друзі, якби в цей час були у Фортеці, також отримали б можливість кепкувати з мене ще упродовж багатьох років. Ні. Чорт забирай, це не входить у мої плани. Мушу вирішити питання інакше. І сам.

Почули звуки флейти і барабанів. Вийшли на невелику площу, на якій розмістився овочевий ринок, і де саме зараз виступала група вагантів. Репертуар був передобідній, тобто примітивно тупий і взагалі несмішний. Лютик ступив поміж ятками, де, з вартим подиву і несподіваним для поета знанням справи, одразу ж вдався до торгування і дегустації огірків, буряків і яблук, що красувались на прилавках, кожного разу розводячи теревені та фліртуючи з торговками.

- Квашена капуста! – оголосив, набираючи її з бочки за допомогою дерев'яних щипців. – Спробуй, Геральт. Чудова, правда? Смачна і корисна річ, ця капуста. Взимку, коли вітамінів бракує, береже від цинги. Є довершеним засобом від депресії.

- Це як?

- З'їдаєш миску квашеної капусти, запиваєш горнятком кислого молока… і депресія миттю стає найменшим твоїм клопотом. Забудеш про депресію. Часом, надовго. На кого там дивишся? Що то за дівчина?

- Знайома. Зачекай тут. Я на кілька слів і повернусь.

Поміченою ним дівчиною виявилась Мозаїк, з якою познайомився у Літти Нейд. Сором'язлива, гладко прилизана учениця чародійки. В скромній, проте елегантній сукні кольору палісандру. І в черевичках на високій корковій підошві, в яких рухалась вельми граціозно, незважаючи на нерівну бруківку, слизьку від овочевих відходів.

Підійшов, заставши її за укладанням помідорів у кошик, який висів на згині ліктя.

- Привіт.

Побачивши його трохи зблідла, незважаючи на те, що і без того мала блідий колір шкіри. А, якби на прилавок, відсахнулась би на крок або два. Поворухнулась, так ніби хотіла сховати кошик за спиною. Ні, не кошик. Руку. Ховала зап'ястя і долонь, щільно обмотані шовковою хустиною.

Не пропустив сигналу, несвідомий імпульс наказав діяти. Вхопив дівчину за руку.

- Облиш, - шепнула, намагаючись вирватись.

- Покажи. Я наполягаю.

- Не тут.

Дозволила відвести її подалі від ринку, в місце, де могли залишитись хоч ненадовго самі. Розгорнув хустину. І не зміг стриматись. Вилаявся. Запекло і люто.

Ліва долоня дівчини була вивернута. Перекручена в зап’ястку. Великий палець стирчав вліво, сама ж долоня дивилась вниз. Внутрішня сторона долоні – вгору. Лінія життя була довга і чітка, помітив автоматично. Лінія серця виразна, але крапчаста і переривчаста.

- Хто це зробив? Вона?

- Ти.

- Що?

- Ти! – Вихопила долоню. – Використав мене, щоб дошкулити їй. Вона подібних витівок не прощає.

- Не міг…

- Передбачити? – дивилась йому в очі. Помилився, не була ані сором’язливою, ані заляканою. – Міг і повинен був. Але вирішив погратись із вогнем. Це хоча б було того варте? Отримав задоволення, покращив самопочуття? Було чим похвалитись приятелям у корчмі?

Не відповідав. Не міг знайти слів. А Мозаїк, на його подив, раптом усміхнулась.

- Я на тебе не тримаю зла, - сказала вільно. – Мене саму розвеселила твоя гра, якби не боялась так сильно, також би сміялась. Віддай кошик, я спішу. Мушу закінчити покупки. І встигнути на прийом до алхіміка…

- Зачекай. Це не можна так лишати.

- Будь-ласка, - голос Мозаїк трохи змінився. – Не втручайся. Зробиш тільки гірше… - А я, - додала за мить, - і так дешево відбулась. Обійшлась зі мною милосердно.

- Милосердно?

- Могла вивернути мені обидві долоні. Могла вивернути стопу, п’ятою вперед. Могла стопи поміняти місцями, ліву на праву і vice versa, бачила, як таке комусь зробила.

- Чи це..?

- Боляче? Недовго. Бо майже одразу втратила свідомість. Чого так дивишся? Так і було. Сподіваюсь, так і буде, коли повертатиме долоню на місце. Через кілька днів, коли насолодиться помстою.

- Піду до неї. Зараз же.

- Погана думка. Не можеш…

Швидким жестом перебив її. Почув, як юрба шумить, побачив, як розступається. Ваганти перестали грати. Помітив Лютика, який здалека подавав йому різкі відчайдушні знаки.

- Ти! Відьмацька заразо! Викликаю тебе на поєдинок! Будемо битися!

- Чорт забирай. Відійди, Мозаїк.

З натовпу вийшов низький і міцний тип в шкіряній масці та панцирі з cuir bouilli, зміцненої бичачої шкіри. Тип повів тризубом, який тримав у правиці, раптовим рухом лівої руки розіпнув у повітрі рибальську сітку, замахав нею, розпростовуючи.

- Я Тонтон Зрога, відомий як Ретіарій! Викликаю тебе на бій, відь…

Геральт підніс руку і вдарив його Знаком Аард, вкладаючи в нього всю енергію, на яку був здатен. Натовп закричав. Тонтон Зрога, відомий як Ретіарій, злетів у повітря і, хвицаючи ногами, оплетеними власною сіткою, зніс собою ятку з рогаликами, важко гепнувся об землю і з гучним брязкотом вдарився головою об залізну фігуру гнома накарачках, яка бозна-чого стояла перед магазином кравецьких аксесуарів. Ваганти нагородили політ голосними аплодисментами. Ретіарій лежав живий, хоча ознаки життя подавав слабенькі. Геральт, не поспішаючи, підійшов і з розмаху копнув його в район печінки. Хтось смикнув його за рукав. Мозаїк.

- Ні. Прошу. Будь-ласка, ні. Так не можна.

Геральт надавав би ще копняків сіткарю, бо добре знав, що можна, що неможна, а що треба. І спуску в подібних справах не звик давати нікому. Особливо людям, яким ніколи не давали копняків.

- Прошу, - повторила Мозаїк. – Не відігруйся на ньому. За мене. За неї. І за то, що сам втратив.

Послухав. Взяв її за плечі. Подивився в очі.

- Іду до твоєї учительки, - сказав жорстко.

- Недобре, - похитала головою. – Будуть наслідки.

- Для тебе?

- Ні. Не для мене.

Wild nights! Wild nights!

Were I with thee,

Wild nights should be

Our luxury!

Emily Dickinson

So daily I renew my idle duty

I touch her here and there - I know my place

I kiss her open mouth and

I praise her beauty

And people call me traitor to my face.

Leonard Cohen