19.Розкрити особливості навчально-виховної роботи з розумово відсталими дітьми в дошкільному і шкільному віці.

Корекція - система педагогічних, психологічних і медичних заходів, спрямованих на послаблення і подолання вад психофізичного розвитку РВ дітей, у процесі навчання і виховання з метою максимально можливого розвитку особистості.

Корекційно-педагогічна робота при РВ спрямована на стимуляцію розвитку пізнавальної діяльності з опорою на конкретну наочну ситуацію. Першочерговим завданням є: виховання елементарних навичок самообслуговування, опіки вихователя, правил поведінки, розвиток соціально-побутової орієнтації. Завданнями корекційно-виховної роботи є: формування пізнавальної діяльності, особливо важливо в переддошкільному і дошкільному віці - розвиток наочного мислення. Розвиток мовлення як засіб активізації пізнавальної діяльності та засобу узагальнення, планування та регуляції діяльності. На початкових етапах лікувально-педагогічна робота спрямована на формування елементарних форм мислення з використанням д/ігор, вправ і практичних проблемних ситуаціях зі стимуляцією орієнтовно-дослідної та мовленнєвої діяльності. На II етапі розвивають наочно-образне мислення, створюючи передумови для переходу від вирішення наочно-дійових до наочно-образних завдань. Особлива увага приділяється формуванню у дітей можливості встановлювати часово-послідовні зв'язки (за серією малюнків), проводяться заняття з аналізу сюжетних ситуацій з прихованим змістом, встановлення тісних зв'язків між практичним досвідом та наочно-образним уявленням. Особливу увагу приділяють розробці спеціальної системи формування у РВ дитини знань про оточуючий предметний світ. І етап - дитину знайомлять з невеликою кількістю предметів найближчого оточення (діями предметів, співвідношення предмету з реальним, властивості, призначення, обрання предмету за словесною інструкцією, що найважливіше). ІІ етап - дитина знайомиться з властивостями предметів, педагог розширює коло предметів, навчає виділяти якість і властивості предметів. Важливе значення мають спеціальні завдання, на яких діти вчаться узагальнювати свої спостереження, визначаючи суттєві ознаки предметів, діти вчаться цілеспрямованому аналізу предметів та основі практичних дій з ними. ІІІ етап - продовжується розширення сенсорного і практичного досвіду дитини в процесі предметно-практичної діяльності. Дитину вчать всебічному дослідженню різних засобів предметів, закріплюються засоби виявлення усіх властивостей і створюють основу для розвитку процесів цілісного дослідження предметів. Основна мета етапу: виділення суттєвих і несуттєвих ознак предметів, спеціальних прийомів роботи полягає у широкому використанні предметно-практичної діяльності дитини в розвитку операції порівняння та узагальнення. Отже, основним змістом лікувально-педагогічної роботи з РВ дітьми є планомірні виховні, педагогічні заходи, підготовка до навчання за спец, програмою, а також медикаментозне та інші види лікування.

20.Схарактеризувати лінгвістичні та психолінгвістичні основи спеціальної педагогіки. Розкрити соціальний аспект мовленнєвого спілкування.

Вивчення рідної мови, рідного слова розпочинається з раннього дитинства в сім'ї, серед рідних і близьких людей, а вдосконалення її відбувається у дошкільних закладах, школі й триває впродовж усього життя. Треба нам всім пам'ятати, що «українська мова є однією з найбагатших мов слов'янських, це мова поетична, музикальна, живописна», – писав І. Срезневський. За визначенням, яке подано у «Великому тлумачному словнику української мови», рідна мова – це мова, з якою людина входить у світ, прилучається до загальнолюдських цінностей у їхній своєрідності. Людина стає свідомою, оволодіваючи мовою своїх батьків. Тому в художній літературі – поезії і прозі – всіх народів поняття рідної мови виступає поряд з поняттям рідного краю, батьківської хати, материнського тепла, вітчизни; тобто рідна мова приймається не просто як засіб комунікації, не тільки як знаряддя формування думок, а значно інтимніше – як одне з головних джерел патріотичних почуттів, як рецептор духовно-емоційної сфери людини.

Кожна мова – це національна картина світу, що постійно розвивається. Мова і мовлення розглядаються у філософії, лінгвістиці, педагогіці й психології ключовим моментом, в якому сходяться лінії психічного розвитку – мислення, уява, пам'ять, емоції й розвиток мовлення.

Мова – це складна функціональна система в основу якої покладена система знаків, що є засобом здійснення людського спілкування, мислення; соціально-психологічне явище, суспільно необхідне та історично обумовлене.

Мовленнєва функціональна система ґрунтується на діяльності багатьох мозкових структурах головного мозку, кожна з яких виконує специфічні операції мовленнєвої діяльності.

Мовлення – це функціонування мови, продукт мовленнєвої діяльності у процесі якої використовуються одиниці, категорії, форми та норми мови; послідовність мовних знаків, що організовуються відповідно до потреб інформації, яка висловлюється. Як і мова так і мовлення відносяться до суспільних явищ. Мовлення виникає і розвивається під впливом потреб у спілкуванні та слугує цілям суспільного об’єднання людей.

Між мовленням та мовою складні діалектичні взаємовідносини: мовлення здійснюється за правилами мови; під впливом ряду факторів (вимоги суспільної практики, розвиток науки та ін.) вона змінюється та вдосконалює мовлення; поза мовленням неможливо формування свідомості. Вчені (Л. Виготський, О. Лурія, А. Люблінська, С. Рубінштейн, Ф. Сохін та ін.) вважають мову і мовлення стержнем формування особистості людини в цілому. Завдяки рідній мові дитина пізнає світ, формується як особистість, як громадянин України. Це спричинює зростання уваги до державної, соціальної та освітньої ролі рідної мови, як провідного серед каналів одержання соціально-культурних знань, що зумовлене, по-перше, тим, що особистісний досвід індивіда обмежений, порівняно з його суспільно-соціальною практикою, і ця практична діяльність вимагає від нього оволодіння досвідом поколінь, знаннями довкілля в обсязі, який у кілька разів перевищує його індивідуальний досвід; по-друге, саме мова з усіх знакових систем і різновидів культури здатна в найекономічнішій формі закодувати, зберегти і передати надзвичайно великий обсяг знань, спостережень і узагальнень, що випливають із практичної діяльності групи людей, націй, народу. До того ж ряд важливих для життя індивіда елементів духовної культури функціонують лише у вербалізованій формі. Оволодіння повноцінною (а не тільки побутовою чи діловою) українською мовою має стати «етичним імперативом кожного громадянина Української держави». Практика безграмотного «суржику» принижує особу, яка ним користується. Тому, надання українській мові статусу державної є послідовним, а оволодіння її літературними нормами, як особистісного й культурного надбання народу України – громадянським обов’язком кожного члена суспільства. Оскільки, вивчення рідної мови в державі залежить від мовної ситуації й мовної політики, то українське законодавство декларативно гарантує громадянам право навчання рідною мовою. У чинній Конституції стаття 10 гласить: «Державною мовою в Україні є українська мова. Україна забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя». Цю статтю Конституції ми зобов'язані виконувати.

Отже, рідна мова в Україні має статус державної, що спричинює необхідність досконалого оволодіння нею й активного використання на кожному віковому етапі з раннього дитинства, що є громадянським обов’язком кожного члена нинішнього суспільства й найнадійнішим шляхом входження дитини в сучасний соціум.

Після проголошення незалежності України українська мова в державі розширила свої функції. Вона стала мовою державною, обов'язковою для вживання у всіх сферах суспільного життя: у державних урядових установах, початкових, середніх та вищих навчальних закладах, дитячих дошкільних установах, у пресі, видавничій справі, на радіо й телебаченні, у творчих мистецьких спілках та організаціях, продукції кіностудій і т.д. Українська мова набуває функції міжнаціонального спілкування в Україні. Активізувалося вивчення української мови у різних країнах світу, де готуються дипломатичні, торгові, наукові кадри, які мають працювати в Україні.

Вивчення рідної мови, рідного слова розпочинається з раннього дитинства в сім'ї, серед рідних і близьких людей, а вдосконалення її відбувається у дошкільних закладах, школі й триває впродовж усього життя. Треба нам всім пам'ятати, що «українська мова є однією з найбагатших мов слов'янських, це мова поетична, музикальна, живописна», – писав І. Срезневський. За визначенням, яке подано у «Великому тлумачному словнику української мови», рідна мова – це мова, з якою людина входить у світ, прилучається до загальнолюдських цінностей у їхній своєрідності. Людина стає свідомою, оволодіваючи мовою своїх батьків. Тому в художній літературі – поезії і прозі – всіх народів поняття рідної мови виступає поряд з поняттям рідного краю, батьківської хати, материнського тепла, вітчизни; тобто рідна мова приймається не просто як засіб комунікації, не тільки як знаряддя формування думок, а значно інтимніше – як одне з головних джерел патріотичних почуттів, як рецептор духовно-емоційної сфери людини.

Кожна мова – це національна картина світу, що постійно розвивається. Мова і мовлення розглядаються у філософії, лінгвістиці, педагогіці й психології ключовим моментом, в якому сходяться лінії психічного розвитку – мислення, уява, пам'ять, емоції й розвиток мовлення.

Мова – це складна функціональна система в основу якої покладена система знаків, що є засобом здійснення людського спілкування, мислення; соціально-психологічне явище, суспільно необхідне та історично обумовлене.

Мовленнєва функціональна система ґрунтується на діяльності багатьох мозкових структурах головного мозку, кожна з яких виконує специфічні операції мовленнєвої діяльності.

Мовлення – це функціонування мови, продукт мовленнєвої діяльності у процесі якої використовуються одиниці, категорії, форми та норми мови; послідовність мовних знаків, що організовуються відповідно до потреб інформації, яка висловлюється. Як і мова так і мовлення відносяться до суспільних явищ. Мовлення виникає і розвивається під впливом потреб у спілкуванні та слугує цілям суспільного об’єднання людей.

Між мовленням та мовою складні діалектичні взаємовідносини: мовлення здійснюється за правилами мови; під впливом ряду факторів (вимоги суспільної практики, розвиток науки та ін.) вона змінюється та вдосконалює мовлення; поза мовленням неможливо формування свідомості. Вчені (Л. Виготський, О. Лурія, А. Люблінська, С. Рубінштейн, Ф. Сохін та ін.) вважають мову і мовлення стержнем формування особистості людини в цілому. Завдяки рідній мові дитина пізнає світ, формується як особистість, як громадянин України. Це спричинює зростання уваги до державної, соціальної та освітньої ролі рідної мови, як провідного серед каналів одержання соціально-культурних знань, що зумовлене, по-перше, тим, що особистісний досвід індивіда обмежений, порівняно з його суспільно-соціальною практикою, і ця практична діяльність вимагає від нього оволодіння досвідом поколінь, знаннями довкілля в обсязі, який у кілька разів перевищує його індивідуальний досвід; по-друге, саме мова з усіх знакових систем і різновидів культури здатна в найекономічнішій формі закодувати, зберегти і передати надзвичайно великий обсяг знань, спостережень і узагальнень, що випливають із практичної діяльності групи людей, націй, народу. До того ж ряд важливих для життя індивіда елементів духовної культури функціонують лише у вербалізованій формі. Оволодіння повноцінною (а не тільки побутовою чи діловою) українською мовою має стати «етичним імперативом кожного громадянина Української держави». Практика безграмотного «суржику» принижує особу, яка ним користується. Тому, надання українській мові статусу державної є послідовним, а оволодіння її літературними нормами, як особистісного й культурного надбання народу України – громадянським обов’язком кожного члена суспільства. Оскільки, вивчення рідної мови в державі залежить від мовної ситуації й мовної політики, то українське законодавство декларативно гарантує громадянам право навчання рідною мовою. У чинній Конституції стаття 10 гласить: «Державною мовою в Україні є українська мова. Україна забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя». Цю статтю Конституції ми зобов'язані виконувати.

Отже, рідна мова в Україні має статус державної, що спричинює необхідність досконалого оволодіння нею й активного використання на кожному віковому етапі з раннього дитинства, що є громадянським обов’язком кожного члена нинішнього суспільства й найнадійнішим шляхом входження дитини в сучасний соціум.

Після проголошення незалежності України українська мова в державі розширила свої функції. Вона стала мовою державною, обов'язковою для вживання у всіх сферах суспільного життя: у державних урядових установах, початкових, середніх та вищих навчальних закладах, дитячих дошкільних установах, у пресі, видавничій справі, на радіо й телебаченні, у творчих мистецьких спілках та організаціях, продукції кіностудій і т.д. Українська мова набуває функції міжнаціонального спілкування в Україні. Активізувалося вивчення української мови у різних країнах світу, де готуються дипломатичні, торгові, наукові кадри, які мають працювати в Україні.