4. Діалектизми та жаргонізми в складі української мови
Слова, вживані в окремих говорах або наріччях і не поширені в мові всього народу, належать до категорії діалектної лексики, до так званих діалектизмів, чи провінціалізмів, наприклад: ґазда, хижа, загурка (розвага), файний, банувати (сумувати), оногди (нещодавно).
Основу словника сучасної української літературної мови складає загальнонародна лексика. Слова, що вживаються в ній, зрозумілі кожному, хто знає українську мову і користуються нею. Значення ж діалектизмів відоме обмеженому колу людей, що володіють українською мовою, звичайно лише тим з них, хто користується говором, якому властиві ці діалектизми.
У літературних творах, в яких немає потреби відбивати місцеві розмовні риси, діалектна лексика не використовується. Вона відсутня у науковій літературі та в документах ділового характеру, не поширені діалектизми і в публіцистичному жанрі. Але в творах художньої літератури вони зустрічаються. Вживають їх з метою підсилення реалістичності твору, з метою забарвлення його місцевим колоритом. Для цього їх вводять у мову дійових осіб і значно рідше у мову самого автора. Високохудожнє використання діалектизмів у такому плані спостерігається у творах І. Франка, В. Стефаника, О Кобилянської, П. Мирного, М. Коцюбинського, Ю. Яновського, О. Гончара.
Наприклад, у Франка: „Знов дзвінок, знов робітник двигає повний кібель лепу до шахти і приносить новий, і знов, копаючи, розмовляє сам із собою, наповнює глухе підземелля не тільки стуком свойого дзюбака, але також гомоном своїх слів” („Вівчар”).
Окремі діалектні слова ввів у власну мову бійців з Поділля О. Гончар: „Я стидався би, – сказав він, – сидіти, згорнувши руки, коли всім навколо такі жнива, такий шарварок” („Прапороносці”).
У період, коли українська літературна мова починала організовуватися на народно-розмовній основі, діалектизми зустрічалися у всіх письменників без винятку, бо тоді, коли ще не виробились загальнолітературні мовні норми, кожен письменник у своїх творах використовував ту лексику і ті форми розмовної мови, які були йому найбільш відомі, які вживались в тій місцевості, звідки він походив або жив. Діалектизми, обумовлені цими причинами, зустрічалися в творах І. Некрашевича (XVIII ст.), М. Вовчка, О. Федьковича і багатьох інших українських письменників.
Наприклад: У Котляревського: „Не стиджуся прясти, шити і носити воду. Скільки хороших людей сватались за тебе – розумних, і зажиточних, і чинних... Лучче посивію дівкою, як піду за таких женихів, які на мені сватались.”
У Квітки-Основ’яненка: „Тут Явдоха мершій у жлукто і полізла... Наум став над Настею, вп’ять гірко заплакав тай кае ...” Зрідка засвідчують діалектизми і в творах Т. Г. Шевченка: ретязь – мотузок, кебети не маю – хисту.
У творах письменників із західних областей України діалектизми зустрічаються значно ширше, ніж у мові інших українських письменників, зокрема багато їх є у В. Стефаника, М. Черемшини, в ранніх творах І. Франка. Спричиняється це тим, що західноукраїнські області довгий час були відірвані від України, а це стало причиною деякої відокремленості літературно-мовного процесу в західноукраїнських землях.
До використання діалектної лексики в літературній мові потрібно ставитися дуже обережно і вживати її лише тоді, коли це справді стилістично виправдано, дбаючи про те, щоб діалектизми не робили мову твору незрозумілою для читачів.
Крім місцевих слів, або лексичних діалектизмів, у мові існують ще й соціальні діалектизми чи жаргонізми. Окремі соціальні групи, відірвані від народу, намагаються використати загальнонародну мову в своїх інтересах. Для цього вони створюють свої слова і вводять їх до вживання. Створювали свою лексику злодії, волоцюги, старці, які часто користувалися мовою, незрозумілою для сторонніх людей.
Ця мова носить назву арго. До арготизмів належать такі слова, як рубати, шамати – „їсти”; буза – „дурниці”, барахло – „речі”, манатки – „білизна”, „речі”; сіно – „тютюн”.
Соціальні жаргонізми в літературі з почуттям міри можуть вживатися лише як художній засіб мовної характеристики героїв твору. В свій час в цій функції використовували їх І. Франко („Хлопська комісія”), І. Микитенко („Вуркагани”) та інші. Вживання жаргонної лексики в авторській мові не поширене.
Інколи замість слова жаргон вживають слово сленг.
2. У залежності від мети висловлювання людина, що говорить чи пише, вибирає з лексичної системи української мови потрібні їй слова. Наприклад, в офіційно-діловому документі і в листі до близької людини на одну і ту же тему будуть використані різні слова.
Порівняйте:
Шановний пане Петров І. П.! У відповідь на Ваш запит про початок занять і час прибуття повідомляємо, що початок занять 18 вересня. Згідно з наказом ректора Вам належить прибути 15 вересня для оформлення документів і отримання необхідної навчальної літератури.
Секретар Н. Іванова |
Дорогий Іванко! Із задоволенням виконала твоє прохання, про все дізналася і відповідаю по порядку на питання: заняття на факультеті починаються 18 вересня, але тобі треба приїхати за три дні (є така сувора вимога начальства), щоб усі документи оформити і отримати в бібліотеці книги. Чекаємо тебе усією сім’єю.
Твоя сестричка Надя. |
Подібне явище обумовлене так званим функціонально-стильовим розшаруванням української лексики, тобто наявністю в ній лексичних одиниць, вибір яких залежить від їх ролі в процесі реалізації однієї з функцій мови: спілкування, повідомлення чи впливу.
Функцію спілкування виконує, як правило, розмовний стиль у його усній формі прояву, функцію повідомлення і впливу – книжні стилі: офіційно-діловий, науковий, газетно-публіцистичний, причому переважно в письмовій формі їх прояву. Ці функції виконують також різноманітні стилі художньої літератури.
Схематично розшарування лексики можна зобразити так:
Лексика літературної мови
Літературно-
розмовна
Отже, наше мовлення групується
у певні стилі за сукупністю мовних
засобів, які формують ці стилі. Кожен
стиль (або тип мовлення) обслуговує
певну сферу діяльності людини. В
українській мові виділяють типи (стилі)
мовлення:
– науковий;
– публіцистичний;
– офіційно-діловий;
– художньо-белетристичний (художній);
– розмовно-побутовий (побутовий);
– епістолярний.
Науковий характеризується логічністю і строгою послідовністю викладу. У ньому часто і багато вживається термінологічна, абстрактна лексика, але розмовні і емоційно забарвлені слова, як правило, тут не вживаються.
У цьому стилі переважають дуже довгі складні речення, дієприкметникові і дієприслівникові звороти (1 абзац може складати 1 речення).
Публіцистичний – менше вживаються терміни, частіше використовуються суспільно-політичні слова. На відміну від наукового стилю, ширше використовуються слова емоційно забарвлені і навіть розмовні (щоб вплинути на читача); коротші речення, хоча дієприкметникові і дієприслівникові звороти використовуються дуже часто.
Офіційно-діловий – стиль ділової документації, який вимагає суворої унормованості вживання слів та конструкцій, спеціальної термінології, використання притаманних певним видам документів реквізитів.
Художньо-белетристичний – впливає на почуття. Дуже часто використовуються емоційно забарвлені слова, майже не використовуються терміни. Речення коротші.
Розмовний – майже немає термінів, зворотів. Речення прості. Багато розмовних і емоційно забарвлених слів.
Залежно від того, як вживається лексика в різних стилях літературної мови, усю лексику поділяють на певні групи.
За вживанням у стилях лексика дуже неоднорідна. З одного боку, у ній виділяються такі слова, що використовуються у будь-якому стилі. А з другого боку, в ній виділяються стилістично обмежені слова – які використовуються у певних стилях.
Лоб – нейтральне, чоло – художній стиль (урочисте слово);
Двоє – нейтр., двійко – розмовне;
Дуже – нейтр., вельми – книжне;
Ходити – нейтр., швендяти – розм.;
Переважати – нейтр., домінувати – книжне.
В українському мовознавстві існують різні точки зору на стилістичні групи лексики. Так, у підручнику І.К. Білодіда, М.А. Жовтобрюха та інших виділяються різні стилістичні групи, різні класифікації лексики за вживаністю у стилях.
Більшість учених виділяє такі групи:
1. Стилістично нейтральна лексика, яка може бути вживана у будь-якому стилі. Таку лексику називають міжстильовою (загальновживаною). Це будівельний матеріал для всіх стилів. Серед цієї лексики є слова усіх частин мови, крім вигуків.
Вигуки – слова, що виражають людські емоції – не можуть бути використані у книжних стилях.
2. Стилістично забарвлені слова, що вживаються лише у певних стилях. Серед цих слів виділяють 2 групи:
розмовні слова книжні слова
Розмовні слова характеризуються невимушеністю, свободою вживання, викликають уявлення про побутове мовлення, вживаються в усьому мовленні.
Приклади розмовних слів: гуляка, гулянка, гульвіса, замазура, лахміття, розбишака, маніжитися, репетувати.
До них в літературному мовленні часто є відповідники:
гулянка – гуляння,
зальоти – залицяння,
лахміття – ганчір’я,
лупцювати – бити,
репетувати – кричати,
швендяти – ходити.
Розмовні слова неоднорідні. Одні літературна мова допускає, інші – ні. Ті розмовні слова, які можуть вживатися в літературній мові, називаються розмовно-літературними. Вони – норма літературної мови, можуть навіть потрапити у словники з позначкою „розм.”
Наприклад: бухикати (кашляти) – розмовно-літературне. Також вештатися, всістися, забаритися, балакати.
Серед розмовних слів є і такі, що не є нормою літературної мови – позанормативні (просторічні), – які мають відтінок грубості чи грубуватості і через це не вживаються у літературній мові. Їх слід уникати, вони майже ніколи не потрапляють у словники або іноді потрапляють з позначкою „прост.” – докторша, директорша, лазити.
Серед розмовних слів виділяється група вульгаризмів (лат. vulgaris – грубий) – слова, що несуть дуже велику експресію грубості, зниженості.
2. Розмовній лексиці протиставляється книжна, яка має відтінок книжності і, як правило, використовується у книжних стилях (науковому, діловому, публіцистичному, художньому).
Книжна лексика неоднорідна і поділяється на групи:
слова-терміни: лінгвістика, філологія, архаїзм, аналіз;
слова, що не належать до термінів, але вживання їх пов’язане з книжним мовленням, піднесеністю, урочистістю: звершення, знаменувати, поборник, воєдино, аналіз, універсальний, аргумент;
стилістично піднесена лексика (має відтінок урочистості – старослов’янізми, застарілі слова, екзотизми): стяг, зодчий, воїн, возвеличити, клич, предтеча, дерзновенний, зореносний, звитяжно.
Серед урочистих виділяються поетичні (цілунок, таїна, юнка, рать, виднокруг, цвітінь, яснозорий), які використовуються в художньому мовленні.
Є також слова – варваризми – зовсім чужі слова, які передаються не нашою графікою.
В українській мові виділяються емоційно-забарвлені слова, які виражають людські емоції: рученька, колосочок, бровенята, ручище, голосище, дідусь.
Ці слова не байдужі до стилів. Використовуються вони лише у певних стилях.
Слова із зменшено-пестливими чи згрубілими суфіксами використовуються або в розмовному мовленні, або в художній літературі.
Емоційно забарвлені слова, що використовуються без суфіксів, ширше використовуються в різних стилях: ніжність, любов, гнів. Можуть такі слова вживатися і в публіцистичному, науковому, розмовному, художньому стилях.
Одним із способів емоційного забарвлення мови є вживання слів у переносному значенні: бахкати, строчити – стріляти; метнути – кинути; кресати, молотити – бити; впертися – зайти.
Емоційне забарвлення слова дуже часто залежить від сполучення його з іншими словами і може змінюватися в різному словесному оточенні.
Наприклад: На тракторі дівчинонька – брови, як шнурочок і розлився скрізь у полі її голосочок. Підкреслені слова набувають позитивного, пестливого значення.
А в реченні Ну й голосочок! Краще б ти вже мовчав. Іменник голосочок набуває іронічного значення.