2 Розкрити науково-теоретичні основи спеціальної педагогіки, історію її розвитку та становлення як педагогічної науки.

Спеціальна педагогіка пройшла тривалий шлях свого розвитку протягом тисячоліть й певний відрізок становлення української спец педагогіки був спільним з Росією. І. Яременко - укр. дефектолог визначив історичні періоди розвитку спец. педагогіки України: 1. Дореволюційний - до 1918р., коли проблеми розвитку дітей були справою тільки батьків, держава дітьми з ОПФМ не цікавилася. 2. Післяреволюційний період- після 1918р. Із запровадженням закону «Про всеобуч» все дитяче населення було зобов’язане навчатися в школі й виявилося, що не всі здатні оволодіти програмою. Це сприяло організації: системи спец. освіти для дітей з ОПФМ; Інституту дефектології (дир.Л.Виготський); створенню лабораторії по вивченню навчальних можливостей таких дітей. Зокрема, лабораторія Соколянського у Харкові. В системі охорони здоров'я створювалися відділення для дітей з ОПФМ. Система соц. забезпечення організовувала притулки. Почали розроблятися (з 1930р.) теоретичні основи (на той час) дефектології, що грунтувалися на теорії Л.Виготського про складну структуру аномального розвитку, первинний дефект й вторинні наслідки. 3. Післявоєнний період - 1945р. Відновилася система спец освіти і доповнилася освітніми закладами для дітей з порушеннями мовлення, ЗПР, опорно-рухового апарату. Спец педагогіка інтенсивно розробляла питання теорії навчання і виховання, методи, прийоми та засоби. Були досягнення світового значення. Зокрема, учениця Соколянського - Ольга Скороходова (сліпо-глухо-німа), яка закінчила школу, інститут і стала кандидатом пед. наук. Написала книги «Як я сприймаю навколишній світ» і «Як я сприймаю і уявляю навколишній світ». 4. період – з 1990р. Разом з вибором Україною незалежного та демократичного напряму розвитку суспільства, у 1991 р. нашою державою визнано Конвенцію ООН «Про права дитини», посилено увагу до якості й доступності освіти для дітей з особливими освітніми потребами. Так, Конвенція ООН «Про права дитини» зазначає, що «...усі діти мають право на освіту, і, як наслідок цього, право на прогрес». Українська спец педагогіка набула подальшого розвитку і спрямування, а саме навчання і виховання дітей здійснюється в 8-ми типах спец. закладів; розроблені освітні стандарти для початкової школи; з 2001 р. Всеукраїнський фонд «Крок за кроком» спільно з Міністерство освіти і науки України та Інститутом спеціальної педагогіки АПН України започатковано науково-педагогічний експеримент «Соціальна адаптація та інтеграція в суспільство дітей з ОПФМ шляхом організації їх навчання у загальноосвітніх закладах».

3. Визначити правові основи спеціальної допомоги дітям із обмеженими психофізичними можливостями.

Міжнародні правові документи про громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні права проголошують і визнають права всіх людей на життя, свободу і особисту недоторканість, гідність, свободу переконань, слова, релігії, мирних зібрань та асоціацій, право на працю, відпочинок, на соціальне забезпечення, на захист матеріальних і моральних інтересів. Особливо значущим в системі загальноприйнятих свобод і прав людини визнається право на освіту. Це право всіх громадян. Жодна дитина чи підліток не може бути позбавлений цього права з причини розумової чи фізичної недостатності так само, як і за ознакою статі чи приналежності до етнічної меншості.

Права всіх дітей закріплено в ряді важливих міжнародних документів і знаходить відображення у відповідних законодавчих актах України, гарантуються державою в головному її законі – Конституції України.

Світова спільнота визнає ряд міжнародних правових документів, що захищають права осіб з обмеженими можливостями. Наступним етапом визнається етап удосконалення нормативно-правової бази кожної країни у відповідності з її економічними і політичними можливостями, на основі загальноприйнятих міжнародних правових документів, через їхню конкретизацію та адаптацію стосовно умов цієї країни.

Основні ідеї існуючих універсальних міжнародних правових документів, що стосуються прав і свобод осіб з обмеженими можливостями, на сьогодні розроблено і представлено в таких документах ООН:

Загальна декларація (тобто заява) прав людини (1948); Декларація про права розумово відсталих осіб (1971); Декларація про права інвалідів (1975); Конвенція (тобто угода) про права дитини (1989); Європейська хартія аутистів (1992).

У відповідності до принципів Загальної декларації прав людини (1948) особи з обмеженими можливостями будь-якої категорії можуть здійснювати не тільки весь комплекс громадських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав, закріплених в цьому документі, але й визнаним за ними правом здійснювати їх на рівних умовах з іншими людьми.

Загальна декларація прав людини стала відправним пунктом для розробки багатьох інших документів з даної проблеми, в яких особливу увагу було звернуто на необхідність забезпечення захисту дітей, в тому числі і дітей з обмеженими можливостями.

Декларація ООН про права розумово відсталих осіб (1971) спрямована на докорінну зміну ставлення суспільства до цієї категорії населення. Цей документ проголошує, що розумово відстала людина має невід'ємне право на визнання її людської гідності. Теперішнє і майбутнє цих людей повинно засновуватися на дотриманні суспільством тих самих прав людини, які належать всім людям. Генеральна Асамблея ООН 20 листопада 1989 року прийняла Конвенцію про права дитини. Цю Конвенцію інакше називають як „велика хартія (рукопис, документ) свобод для дітей, світова конституція прав дитини”. Головна мета Конвенції – максимальний захист інтересів дитини, її положення зводяться до чотирьох важливих вимог, які повинні забезпечити права дітей. Це – виживання, розвиток, захист і забезпечення активної участі в житті суспільства. Стаття 23 цієї Конвенції присвячена дітям з обмеженими можливостями, а також правам „неповноцінної в розумовому або фізичному відношенні дитини на гідне життя у суспільстві”

В 1992 році розроблено Європейську хартію аутистів, в якій акцентується необхідність виділення прав аутистів та особливо – необхідність їх захисту, а також введення в дію у кожній державі відповідним законодавством. В хартії враховані положення Декларації ООН (1971, 1975), і включені пункти, за якими передається право аутистів на: самостійне життя і розвиток відповідно їх можливостям; точну діагностику і клінічну оцінку, доступну і неупереджену, одержання відповідної освіти; участь (особисто або їх законних представників) у прийнятті будь-якого рішення, яке може певним чином вплинути на їх майбутнє; повноцінну участь в оздоровчих і спортивних заходах; юридичну допомогу, а також на збереження всіх їх законних прав; захист від загрози бути необгрунтовано вміщеними у психіатричну лікарню або в будь-який інший заклад закритого типу; доступ до власної особистої справи, що містить дані медичного, психологічного, психіатричного та освітнього характеру; створення сім'ї, без примусу до цього й експлуатації та ін.

Зміст основних міжнародних документів, що стосуються прав осіб з ОПФР, дозволяє зробити такі висновки.

Принцип рівності прав, представлений у всіх названих документах, надає особам з обмеженими можливостями ті ж права, що і всім людям.

Особам з ОПФР належать особливі права (наприклад, право глухої людини користуватися послугами перекладача під час судового процесу). Особливі права для осіб з обмеженими можливостями представлені не в одному, а в багатьох правових документах.