5. Образи героїв твору

Першими, хто нам зустрічається у цьому творі це є закордонні генії, як Гете, Шекспір, Данте та Гомер. Франко називає їх геніями. Проте ці генії заполонили розум українців і не дають можливості для розвитку власної, незалежної української літератури. Автор зазначає, що ніхто докладно не може зрозуміти в чому ж геніальність цих письменників. Йдеться також і про те, що все римоване на той час було поезією.

Також на початку статті не оминає Франко увагою і Шевченка, який має у своїх творах високі матерії, проте залишається недоступним через непопулярність серед власного народу, який був заражений закордонною літературою.

Героєм твору є і інтелігенція. Автор роздумує, що їй краще читати. Бо інтелігенція – це саме ті, хто повинен читати не одну певну літературу, а читати всю і студіювати її. Тобто, для інтелігенції повинна бути відрубна

література. Інтелігенція саме відрізняється від мас тим, що читає другу літературу.

Франко виокремлює майбутній самостійний народ і думає над тим, яку літературу він повинен читати. Література, за словами І. Франка, має бути «…реальна, національна і народна» [5].

Автор вважає, що абсолютно всі російські письменники разом з Белінським, Гоголем, Писаревим, Щаповим, Некрасовим, Решетниковим впливають на українську інтелігенцію та зросійщують її.

6. Поетикальні особливості твору

У концепції Франка-теоретика поєднувалися генетичний і функціональний підходи до розуміння художнього твору, його поетики. Кожен компонент композиції, кожен поетикальний прийом (художній засіб), в трактуванні Франка, виконує подвійну функцію: виражає задум письменника і доносить його до читача. Однак це донесення він розумів не як передачу, перенесення готової інформації, що міститься в творі, а як збудження у свідомості читача інформації, подібної за змістом та естетичним принципом.

Автор проводить паралель між літературою українською та російською, порівнює їх: «Україна і Московщина не можуть мати спільної

літератури….Українська література під московським урядом не могла і не може добре розвиватися, дізнаючи всякого гніту, а в противенстві до того згадує про літературу галицьку, котра ді «розвивалася самостійніше і нормальніше, бо тут не було великоруської літератури»[5].

«Сеся думка (попри другі, до котрих швидко дійдемо) тягнеться і доказується через цілу статтю, доказується множеством доказів, і треба признати правду, що авторові удається вповні переконати кожного, що воно справді так, що література московська для нас — зовсім до ні до чого, а наша для москалів також зовсім до ні до чого»[5] .

Говорячи про закони естетики, Франко використовує порівняння «Погляди змінилися, незмінні і вічні закони естетики розслизлися, мов сніг на сонці, література вказалася моєму оку вже не здалека, на висоті, як во дні

оні, а зблизька, в домашнім, так сказати, уборі, за кулісами, а її всякі ідеали, величні завдання, артистичні форми, — все то — та що й говорити!..[5]

Іван Франко в своїй статті використовує галицький діалект, на якому розмовляли в ті часи: «щудли» замість «диби», «консеквенція» замість «послідовність», «дефініція» замість «визначення», «парціальний» замість

«частковий», «нам’єтність» замість «пристрасть» і т.д.: «…то на такий спосіб література має бути тенденційна, парціальна[5]!