« Література, так як і наука сьогочасна,повинна бути робітницею на полі людського поступу. ЇЇ тенденція і метод повинні бути наукові. Вона громадить і описує факти щоденного життя, вважаючи тільки на правду, не на естетичні правила, заразом аналізує їх і робить з них виводи, - се її і науковий реалізм. Вона через те вказує хиби людського устрою там, де не все може добратися наука... ціль літератури - служити народові..»

(рядки зі статті І. Франка „Література, її завдання і найважніші ціхи", датовані 1878 р.)

ВСТУП

Найбільший внесок у розвиток науки про літературу на зламі XIX—XX століть належить Іванові Яковичу Франку (1856—1916 рр.). Він першим з українських літературознавців порушив питання про предмет теорії літератури, простежив розвиток літературно-естетичної думки з часів античності до кінця XIX століття.

Вже на початку 80-х років ХІХ ст. Франко, завдяки своїй творчості і літературно-громадській діяльності, став найбільш популярним українським письменником, очолив революційно-демократичну течію в українській літературі. Немало праць він написав також і з теорії літератури. Франко виступав проти реакційної схоластичної критики, вів рішучу боротьбу проти ідеалістичного суб`єктивістського критерію в оцінці літературних творів, що панував у 60–70 роках ХІХ ст. в Галичині. Франко розвивав революційно-демократично наукову критику. Він писав, що літературна критика «повинна бути якомога науковою, тобто основаною на перших тривких законах – не догмах, а узагальненнях, здобутих науковою індукцією, досвідом і аналізом фактів».

Визначаючи місце Івана Франка у літературному процесі, слід у першу чергу, вказати на те, що після Шевченка він був найвидатнішою постаттю в українській літературі. Франко демократично виступав на захист

творчості революційно-демократичних письменників, продовжував і розвивав традиції

Т.Г. Шевченка і Марка Вовчка. Разом з Панасом Мирним, Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Павлом Грабовським і іншими передовими українськими письменниками Франко боровся проти реакційних тенденцій в українській літературі, за утвердження матеріалістичної естетики: ідейності, народності і реалізму.

1. Тема, ідея та мета твору

Тема твору: самостійність української літератури 70-90 рр. X IX ст. Спільне і відмінне з літературою московською.

У статті І. Франко показав боротьбу передових революційно-демократичних письменників проти буржуазного націоналізму, носії якого скупчилися навколо львівського журналу «Правда» і з його сторінок вели націоналістичну пропаганду. Натхненники цього реакційного журналу — В. Барвінський, О. Кониський, О. Огоновський та інші виступали проти налагодження взаємозв'язків України з Росією.

Франко гостро виступив проти таких настанов «Правди» і не тільки викрив носіїв українського буржуазного націоналізму, а й став на захист ідеї дружби і єднання передової демократичної української і російської літератури. Вперше в українській літературі були так ясно і чітко викладені Франком естетичні принципи критичного реалізму, боротьби за інтереси трудящих, єднання з братнім російським народом і його передовою літературою. Естетичне кредо І. Франка, теоретично обгрунтоване в його статті «Література, її завдання і найважніші ціхи», стало підвалиною творчості українських письменників революційно-демократичного напрямку.

В статті Іван Франко визначив не тільки своє розуміння літератури, а й літературної критики, накреслив основні контури її теорії. В статті „Література, її завдання й найважніші ціхи” йдеться також про безупинну працю на полі національної свідомості: „Всяка самостійність не там, де більше крику, а там де більше самостійної, розумної праці” [5].

Ідея:розкриття національної літератури, яка впливатиме на самосвідомість українського народу.

Мета твору: продемонструвати, якою повинна бути українська література з точки зору автора. Довести, що українська література є самостійною і дуже відмінна від російської.

2. Історія написання твору, полемічність

Стаття вперше була надрукована в прогресивному журналі «Молот», Львів, 1878 р, с. 209—215. Підп. І. Ф. Подається за творами Івана Франка в двадцяти томах, том XVI, Літературно-критичні статті. К., 1955, с. 5—13[5].

Радянські франкознавці канонізували статтю І.Франка «Література, її завдання і найважніші ціхи» як «маніфест революційно-демократичної естетики», що відповідала усім канонам «російських революційних демократів»[3]. Радянське літературознавство «вважало її настільки програмовою, що відкрило нею корпус літературно-критичних творів І. Франка у 50-томному зібранні його творів. Наголос у радянській інтерпретації робився нібито на спростування І.Франком націоналістичної концепції розвитку української літератури, з якою виступив І.Нечуй-Левицький (без підпису автора) у статті «Сьогочасне літературне прямування» [3]. Утвердилася навіть думка, що виступ Нечуя-Левицького став основним безпосереднім приводом до написання Франкової статті як відповіді на нього. На це ж бо вказував і сам Франко в листі до Ольги Рошкевич, в якому, повідомляючи про вихід збірника «Молот», писав: «На кінці буде ще надрукована моя рецензія на другий том літературної

«Правди»... а іменно на статтю Левицького (автора «Хмар», «Джері», «Причепи») «Літературне прямування новіших літератур» — пана Левицького сокрушаю вельми...» [6].

Ці слова й давали радянським франкознавцям ще більші підстави стверджувати, що Франко написав свою виразно полемічну статтю передусім

для того, щоби розвінчати «націоналістичні погляди» Нечуя-Левицького, засудити його негативне ставлення до російської літератури і при цій нагоді висловити своє — позитивне ставлення до неї.

Отже, головним «каменем», об який і досі «спотикаються» франкознавці, були судження про російську літературу. Оскільки М. Драгоманов сам доволі

критично ставився до Нечуя-Левицького і, за словами І.Михайлина, на противагу йому твердив, що «російська література відображає провідні типи українського життя і може служити духовному розвиткові українців», то й Франко під впливом Драгоманова дотримувався тих же поглядів і тому полемізував з Нечуєм-Левицьким. Проте, зазначає І. Михайлин [3], «полеміка вийшла невдалою, вимушеною» («псевдо полемікою»), Франкові не вдалося спростувати жодного твердження Нечуя-Левицького, який, каже І.Михайлин, переконливо довів, що російська література виконує такі ж функції «не більше, ніж французька, англійська та ін. літератури, що мають для українців значення з погляду втілення в них загальнолюдських мотивів» [3].

Таким чином, стаття Нечуя-Левицького була лише приключкою, щоби «покінчити спори», які точилися раніше, до її появи, і які стосувалися естетичних засад літератури. Саме ці засади Франко й узявся заперечити. Найважливіше, однак, полягало в тому, що він ставив за мету «висказати рішуче деякі думки» про літературу як творчість. Так й склалася назва Франкового Маніфесту „Література, її завдання і найважніші ціхи” [3].

Провідна думка Маніфесту виражена словами, які вже стали крилатими: «У нас єдиний кодекс естетичний — життя. Що воно зв’яже, те й буде зв’язане, а що розв’яже, те й буде розв’язане» [5].

Цей Кодекс радянські франкознавці тлумачили звужено, спрощено й однобоко, розуміючи життя і приписуючи це розуміння Франкові лише як суспільне існування (суспільне, соціальне буття), в якому рушійною силою є класова боротьба за «соціальне визволення трудящих». Звідси й визначення самої літератури, її завдань і найважливіших ознак підпорядковувалося цим завданням.

Знаковим стало те, що Франко виступив, насамперед, як літературний критик, заманіфестувавши свої думки не тільки про літературу, а й — опосередковано — про власне літературну критику. Тому його Маніфест можна б назвати «Літературна критика, її завдання і найважніші ціхи». Франко вийшов далеко за межі не тільки естетичних і літературно-критичних уподобань «естетиків-правдян», а й таких же уподобань «російських революційних демократів» [3]. При цьому він накреслив окремі, але

принципово дуже важливі контури теорії літературної критики, які розвиватиме далі упродовж усієї своєї критичної практики.