8. Політекономія добробуту

Ідеї політекономії добробуту Маршалла були розвинуті його учнем і послідовником у Кембриджі Артуром Пігу (1877-1959). Основні його праці: "Багатство і добробут" (1912), "Економічна теорія добробуту"(1932).

Теорію добробуту можна вважати однією із складових частин або однією із течій неокласичної науки, і Пігу увійшов в історію економічної думки як учений, що завершив створення неокласичної теорії добробуту.

Основний філософський принцип Пігу - найбільше благо для найбільшої кількості людей. Ступінь добробуту Пігу визначав співвідношенням задоволення і незадоволення. І хоч ці психічні стани не піддаються вимірюванню, вони є порівнянні.

Його менше, ніж Маршалла цікавила теорія цінності. Основне для нього - це соціальні проблеми, пов'язані із створенням та розподілом національного дивіденду. Добробут як економічна категорія є об'єктивним вираженням максимального задоволення, а сам національний дивіденд визначають як потік товарів і послуг з врахуванням витрат на підтримання основного капіталу.

Ще задовго до появи методів аналізу національного доходу Пігу зосередив свою увагу на питанні визначення розміру реального доходу та його розподілу. Пігу вважав, що реальний дохід залежить від ресурсів, капіталу, знань і особливостей народу, характеру уряду, а для Англії ще й від зовнішньої торгівлі. Розподіл доходів за Пігу охоплює заробітну плату, систему оплати праці і весь комплекс проблем, пов'язаних із безробіттям. Рівномірніший розподіл сприятиме вищому рівню добробуту. Оскільки у зв'язку з економічними циклами виникало питання про розподіл в часі, Пігу поставив і вирішив проблему державного втручання через оподаткування і фіскальну політику.

Крім об'єктивних елементів, Пігу враховує для визначення рівня добробуту і те, наскільки людина задоволена своїм життям. Оскільки рівень задоволення безпосередньо виміряти неможливо, треба скористатися непрямим методом - скільки грошей людина готова заплатити за свій добробут. Теорія Пігу вивчає лише ті елементи добробуту, які можна виміряти за допомогою грошового еталону, причому економічний добробут не рівнозначний загальному добробуту: перший не містить багатьох елементів другого. Тому Пігу мав підстави вважати національний дивіденд показником не лише ефективності суспільного виробництва, а й мірою економічного добробуту. Національний дивіденд досягне максимуму тоді, коли суспільний чистий продукт буде однаковим за будь-якого можливого варіанта використання ресурсів. Якщо ресурси за певної форми використання дають менші доходи, ніж могли б дати за інших обставин, то очевидно, що національний дивіденд можна збільшити шляхом переміщення капіталу в більш продуктивні сфери.

Досягнення максимуму національного дивіденду, вважає Пігу, можливе через дію двох взаємодоповнюючих сил - корисливого приватного інтересу і втручання держави, яке відображає інтереси суспільства. В ідеальному варіанті приватний і суспільний чистий продукти мали б дорівнювати один одному. Тому в центрі уваги теорії Пігу опинилася відмінність між граничним приватним чистим продуктом і граничним суспільним чистим продуктом. Пігу вважав, що, усунувши окремі випадки, можна створити загальну теорію добробуту, за якою максимуму виробництва досягають тоді, коли ці два продукти вирівнюються.