Змістовий модуль 1. Теоретичні основи міжнародних економічних відносин

1.1. Сутність міжнародних економічних відносин. Міжнародний поділ праці як основа формування сучасної системи МЕВ.

1.2. Форми міжнародного поділу праці та їх розвиток у контексті інтернаціоналізації господарського життя.

1.3. Історична еволюція міжнародних економічних відносин.

1.4. Основні ознаки і тенденції розвитку сучасних міжнародних економічних відносин.

1.1. Сутність міжнародних економічних відносин. Міжнародний поділ праці як основа формування сучасної системи мев

Внутрішній національний економічний розвиток і загальноекономічний стан тієї чи іншої держави багато в чому визначаються міжнародними чинниками: міжнародним розподілом праці, станом міжнародної торгівлі, міжнародною конкуренцією, міжнародним рухом капіталів тощо. Усі суб’єкти світової економіки взаємодіють між собою через систему міжнародних економічних відносин, які на практиці утворюють механізм функціонування світового господарства.

Національне господарство може розвиватися ефективно тільки за умов максимального задоволення всіх інтересів окремих суб’єктів господарської діяльності, оскільки ці інтереси виступають першопричиною економічного розвитку, стимулом економічного прогресу.

Внутрішній економічний інтерес виступає як необхідність забезпечення умов, сприятливих для економічного зростання і функціонування всіх елементів економічної системи, збереження та постійного поліпшення умов життя кожної людини і всієї спільноти людей у країні. Втім економічною наукою та власне історичним процесом розвитку людства доведено, що на певному етапі соціально-економічного розвитку сфера інтересів розширюється за межі національно господарства і виникає зовнішній інтерес.

Зовнішній національний економічний інтерес пов’язаний зі зміцненням національної економіки на світовому ринку, розвитком міжнародних економічних зв’язків і відносин, захистом інтересів країни й окремих її суб’єктів за кордоном. Зовнішній та внутрішній інтереси взаємопов’язані й взаємообумовлені, оскільки зміцнення національної економіки є передумовою її успіху в міжнародному середовищі, і, у той же час, останній є умовою для подальшого економічного розвитку всередині національної економічної системи. Спільна реалізація зовнішнього та внутрішнього інтересів, необхідність їх координації в масштабі усієї сукупності національних економік призводить до формування міждержавного соціально-економічного простору, який ґрунтується, перш за все, на міжнародному поділі процесу праці та факторів виробництва, і є середовищем міжнародних економічних відносин.

Міжнародні економічні відносини та світове господарство знаходяться в тісному логічному й історичному взаємозв’язку. Перші є передумовою формування світового господарства, а починаючи з XX ст. їх можна розглядати вже і як елемент світової економіки, що постає результатом її розвитку.

Міжнародні економічні відносини як складова частина світового господарства є системою відносин економічного взаємозв’язку і взаємозалежності національних господарств. Розширення та поглиблення економічних відносин між країнами, групами країн, економічними угрупованнями, окремими фірмами й організаціями виявляється в поглибленні міжнародного розподілу праці, інтернаціоналізації господарського життя, збільшенні відкритості національних економік, їх переплетінні, зближенні й розвиткові.

Міжнародні економічні відносини розвиваються на різних рівнях світової економічної системи:

1. на приватноправовому рівні між фізичними та юридичними особами, що мають різну державну приналежність (національними підприємствами різних форм власності);

2. офіційному субнаціональному, національному і наднаціональному рівнях між муніципальними, регіональними, урядовими структурами окремих країн та інтеграційних об’єднань низки країн (наприклад, ЄС, НАФТА, АТЕС й ін.);

3. транснаціональному рівні між транснаціональними корпораціями, для яких національні межі стають «прозорими»;

4. міжурядовому міжнародному рівні: на рівні міжнародних організацій і об’єднань (наприклад, ООН);

5. неурядовому рівні між інститутами цивільного суспільства і приватними особами (наприклад, найвідоміший рух із середини 90-х рр. ХХ ст. – антиглобалізм).

Основна причина розвитку світогосподарських зв’язків полягає в природно-історично сформованій нерівномірності економічного розвитку в планетарному масштабі, у нерівномірності розміщення ресурсів (людських, природних засобів, капіталу, технологій). Оформлені інституційно світогосподарські зв’язки набули суб’єктивного характеру і знаходяться під впливом політичних, соіально-економіч-них та правових факторів.

У механізмі здійснення МЕВ виділяють 3 рівні регуляції:

1. на мікрорівні – через систему міжнародного маркетингу й укладення дву- і багатосторонніх контрактів між підприємствами різних країн у сфері зовнішньоекономічної діяльності (ЗЕД);

2. макрорівні – через правові й організаційні норми (міжурядові договори, інтеграційні угоди);

3. глобальному рівні – через наднаціональне, міждержавне регулювання (Статути й угоди Всесвітнього Банку, Міжнародного валютного фонду, Світової організації торгівлі).

Основними процесами, що характеризують інтенсивність і рівень розвитку міжнародних економічних відносин на сучасному етапі, є:

• поглиблення міжнародного поділу праці (МПП);

• небачене збільшення мобільності факторів виробництва;

• глобалізація міжнародних економічних процесів;

• інтернаціоналізація виробництва і капіталу;

• глобалізація міжнародної фінансової системи;

• зростання наднаціональної, міждержавної регуляції економічних і валютно-фінансових процесів.

Значна кількість фахівців вважає, що названі тенденції призвели до створення єдиного планетарного ринку товарів і послуг, транснаціоналізації світового господарства та глобалізації світової економіки. При цьому характер і форми названого гіпотетичного зближення залежать від впливу різних додаткових факторів, у тому числі науково-технічний прогрес, і кооперації в розв’язанні низки глобальних проблем: енерго-сировинної, продовольчої, екологічної та демографічної нерівномірності розвитку країн світу.

Однією з найважливіших категорій МЕВ є міжнародний поділ праці, який є спеціалізацією трудової діяльності, що приводить до виділення різних її видів. На всіх етапах історії людства поділ праці є рушійною силою соціально-економічного розвитку, істотним фактором господарського зростання.

Вважається, що становлення міжнародного поділу праці починається в мануфактурний період. З XVII-XVIII ст. країни починають спеціалізуватися на виробництві визначених товарів для обміну з іншими країнами. Соціальний прогрес також виникає із суспільного поділу праці, коли підвищується не тільки економічна продуктивність, але і пізнавальний, культурний, професійний рівень розвитку націй.

Сформована на межі XIV-XV ст. європейська система поділу праці вже була значною мірою надкраїнною (тобто міжнародною), оскільки райони спеціалізації на певних видах аграрного і ремісничого виробництва часто не збігалися з державними й етнічними межами. У цілому, європейський комплекс поділу праці формувався в двох напрямках: широтному (північ-південь) і меридіональному (захід-схід).

Широтний напрямок відбивав зональні розходження (клімат, ґрунт) спеціалізації: з півночі на південь регіону розташовувалися галузі спочатку прибережно острівного тваринництва, далі – континентального зернового господарства і, нарешті, – субтропічної середземноморської економіки (садівництво, виноградарство й ін.). Для торговельних потоків цього напрямку був характерний, головним чином, обмін готовими виробами і продуктами. Такий тип зв’язків фахівці відносять до традиційних, що не впливають радикально на розвиток Європи.

Другий напрямок поділу праці – меридіональний – відбивав більш глибоку економічну взаємозалежність сучасного типу. Тут у значних масштабах відбувався рух сировини і напівфабрикатів з аграрних, нерозвинених районів, зокрема, зі Східної Європи до місць переробки в розвинений промисловий ареал (Північно-західна Європа). Потім випливав зворотний потік готової продукції до слаборозвинених районів.

Важливо враховувати, що розвиненіший меридіональний напрямок поділу праці містив перевезення габаритних, важких сировинних продуктів (ліс, зерно, метал та ін.) і вимагав значно більшого тоннажу вантажного флоту, що, у свою чергу, сприяло швидкому зростанню кораблебудування і мореплавства – основи світової першості Європи. Наприклад, у XVII ст. флот Голландії нараховував 15 тис. судів, більш 150 тис. моряків, що складало 75% світового флоту. Економічне лідерство голландців у масштабах планети в цей період очевидне.

Фахівці з європейського середньовіччя визначили, що річні перевезення європейського вантажного флоту в XV ст. не могли бути менше, ніж 3 млн т. Для порівняння, зовнішня торгівля Індії по морю не перевищувала в другій половині XVI ст. 40 тис. т на рік.

На Сході специфіка процесів поділу праці по-іншому формувала цивілізації та їхню долю в міжнародних економічних зв’язках. Тут була відсутня властива Європі широтна і довготна спеціалізація, оскільки в Китаї та Індії в родючих долинах рік були наявні досить компактні й надзвичайно продуктивні ареали сільськогосподарського виробництва. Надлишковий аграрний продукт, у порівнянні з Європою, був величезний. Це дозволяло мати на Сході грандіозні торгово-ремісничі міста. У X-XV ст. на Сході від 10% до 20% населення складали городяни, а в Європі навіть у XVIII ст. городян було: у Німеччині – 1%, у Росії – 1,5%, у Франції – 2,7%, в Англії та Нідерландах – 7%. Тільки до 1700 р. населення Парижа і Лондона перевищило 0,5 млн чоловік, у Китаї ж у XI ст. населення декількох міст складало в межах 0,5-1 млн чоловік. В Індії в XVII ст. кількість жителів Ахмадабаду майже досягло 1 млн, а декількох інших міст – у половину менше.

У силу своїх розмірів міста на Сході створювали власну складну систему поділу праці: у них виникала дуже вузька спеціалізація торгівлі та ремесла. Так, у великих арабських містах середньовіччя існувало понад 100 торгово-ремісничих спеціальностей і десятки спеціалізованих базарів. Це, у свою чергу, вимагало величезних вкладень в інфраструктуру (засоби транспорту, охорону та супровід вантажів, «фонд підкупів і подарунків»). Усе це приводило до мобілізації величезних грошових ресурсів, появі кредиту, позикового капіталу, вексельного обігу. Названі інструменти грошового господарства виникли і розвинулися на Сході набагато раніше, ніж у середньовічних європейських містах. Сфера обігу в Азії та Північній Африці багаторазово перевершувала європейську.

Таким чином, можна сформулювати характерне розходження Західних і Східних міст з погляду поділу праці. В Європі міста росли та розвивалися на основі товарно-грошових відносин, що охоплювали і міське, і сільське населення, і верхи, і низи, тому що в основі процесу урбанізації лежало поглиблення поділу праці в масштабах усього суспільства. На Сході ж поділ праці розвивався фактично тільки в містах, причому лідирували явно грошові зв’язки та контракти щодо бартерного обміну.

Гроші на Сході, нагромаджені в достатній кількості в скарбниці, були наймогутнішим засобом посилення державної влади. Влада ставила під свій контроль найважливіші джерела надходження грошових доходів. В остаточному підсумку, хоча в Європі соціальна і політична роль грошей аж до епохи первісного нагромадження була відносно меншою, ніж на Сході, європейська модель поділу праці виявилася в остаточному підсумку набагато ефективнішою. Образно висловлюючись, Схід «поставив» на торгівлю та гроші і тим «програв» у виробництві, а Захід «поставив» на торгівлю й виробництво і тим «виграв» у багатстві. Пізніше виробництво на Сході було «задавлене» успішнішою конкуренцією Заходу, причому не тільки за допомогою економічних, але і будь-яких доступних засобів: у 1800-1850 рр. Англія поставляла на індійський ринок текстиль, що обкладався митом у 3,5%, а індійські тканини в Англії обкладалися, за сутністю, заборонним митом – 40-60%. Так Англія виправдувала величезні витрати, пов’язані з транспортуванням сировини з Індії в Англію і готовий товар у зворотному напрямку. І хоча Схід був включений у систему всесвітнього обміну, одержав доступ до технічного прогресу та сучасного знання, але колоніальний статус і політичне безсилля не давали йому можливості удатися ні до заходів для заохочення експорту, ні до варіантів огородження ринку від закордонних виробів, ні до розвитку вітчизняної промисловості. Така ситуація з поділом праці в масштабі цивілізацій почала змінюватися тільки в XX ст.

Сьогодні місце і роль країни в МПП визначається сукупністю її імпортних потреб та експортних можливостей і, в остаточному підсумку, залежить від експорту. Саме від зрушень у структурі експорту залежить якість економічного зростання в країні.

Поглиблення міжнародного поділу праці відбувається на основі конкурентної боротьби. Основним аргументом суперництва сторін, що беруть участь, є порівняння наукових потенціалів і технологічних можливостей, якими володіють країни. Характерною межею сучасного світового господарства є розділення технологічної влади. Наслідком цього є спеціалізація розвинених країн на експорті наукомістких та техномістких виробів (радіоелектроніка, приладобудування). На частку ж країн, що розвиваються, доводиться експорт ресурсомістких та трудомістких виробів, виробництво яких часто призводить до порушення екологічної рівноваги. Деякі країни продовжують залишатися в руслі монокультурної сировинної спеціалізації.

Говорячи про конкретні країни, «сходи» міжнародного поділу праці можна подати так: на верхніх «щаблях» розташовуються розвинені країни, нижче знаходяться далекосхідні «дракони» (Тайвань, Гонконг, Південна Корея, Сінгапур) – перше покоління «нових індустріальних країн» (НІК). До останніх впритул примикають Бразилія і Мексика, що трохи послабили свої позиції, хоча раніше що теж зараховувалися в перше покоління НІК. Далі – друге покоління НІК: Малайзія, Таїланд, у певному ступені – Філіппіни. Просування другого покоління «нагору» супроводжується частковим «вивільненням» раніше освоєних ними ніш для наступного, третього покоління (Кіпр, Туніс, Туреччина й ін.). Деякі фахівці говорять навіть про становлення четвертого поколінні, що містить Індонезію і Китай (хоча за низкою параметрів вони уже належать до третього покоління). Можливо, у п’ятому поколінні знайде своє місце В’єтнам.

Описана система забезпечує переміщення в менш розвинені країни виробництв, що втратили свою значущість у розвиненіших. Таке переміщення супроводжується припливом капіталу, нових технологій з передових країн у країни, які знаходяться на шляху доганяючого розвитку. Разом з тим виникнення нових центрів промислового виробництва й експорту зовсім не гарантує рівного підйому «наверх», автоматичного підвищення їхнього статусу в ієрархії МПП. Так, у 80-ті рр. ХХ ст. Бразилія і Мексика втратили позиції; трохи раніше це ж відбулося і з Індією. Динаміка процесу не жорстко послідовна і визначається в конкурентній боротьбі. Програвали ті, хто орієнтувався на національний ринок, вважаючи головною задачею самозабезпеченість продукцією місцевого виробництва, поза залежністю від його економічної ефективності. Невиправдано тривалий і високий протекціонізм, який застосовувався для досягнення цієї мети («тепличні умови»), підірвали конкурентоспроможність місцевої промисловості, позбавивши її вигід, пов’язаних з включенням у міжнародний поділ праці.

Викладене дає підставу визначити зміст категорії «міжнародний поділ праці». Міжнародний поділ праці – це найвищий ступінь розвитку суспільно-територіального поділу праці між країнами, основою якого є економічно вигідні спеціалізація окремих країн і обмін випущеною продукцією визначеної кількості та якості. Сутність світового поділу праці виявляється в єдності процесів розділення й об’єднання виробництва.

Чинниками розвитку міжнародного поділу праці виступають:

1. природно-географічні розходження, а саме природнокліматичні умови країни, природні ресурси, величина території, чисельність населення, економіко-географічне положення;

2. соціально-економічні умови – особливості історичного розвитку виробничих традицій та традиційних зовнішніх зв’язків, досягнутий рівень економічного й науково-технічного розвитку, соціальний тип і механізм організації національного виробництва, соціальна природа й механізм організації зовнішньоекономічних відносин;

3. науково-технічний прогрес, під впливом якого разом з економічними факторами міжнародний поділ праці поступово звільняється від зумовленості природними умовами. Удосконалення інформаційної техніки, упровадження її в усі найважливіші сфери громадського життя змінює сформований поділ праці, пропорції його розподілу між країнами, галузями, регіонами, перетворюючи одночасно форми його організації.

Необхідно зазначити, що раніше головну роль відігравали природно-географічні умови: клімат, природні ресурси, розміри території, чисельність населення, економіко-географічне розташування. Довгий час різниця в розподілі природних багатств була основною причиною МПП. Розвиток технічного прогресу призвів до зменшення значення природно-географічних умов, надавши можливість використати переваги науково-технічних досягнень, розвитку науки і техніки. Нова модель економічного розвитку набула таких характерних рис: почав переважати інтенсивний тип економічного зростання; з’явилися нові галузі промисловості та швидко модернізувалися діючі; скоротився виробничий цикл; розширилася сфера послуг (особливо банківських і страхових, транспортних та туристичних).

Паралельно з НТП у МПП значну роль почали відігравати і соціально-економічні умови: досягнутий рівень економічного та науково-технічного розвитку; механізм організації національного виробництва; механізм організації зовнішньоекономічних відносин.

На сучасному етапі вплив перших двох чинників на МПП вирівнявся, а відмінності в соціально-економічних умовах різних країн набувають вирішального значення.

Грандіозні економічні, політичні та соціальні процеси останніх десятиліть суттєво вплинули на МПП. Головним напрямком його розвитку стало розширення міжнародної спеціалізації та кооперування виробництва.

Основним спонукальним мотивом участі в міжнародному поділі праці для кожної країни є прагнення до одержання економічних вигід. Реалізація одержуваного учасниками ефекту в цьому випадку відбувається шляхом використання закону вартості, що виявляється в розходженнях між національною та інтернаціональною вартістю продукту.

Будь-яка країна, беручи участь у міжнародному поділі праці, розраховує одержати принаймні два види економічних вигід:

1. різницю між інтернаціональною та національною вартістю експортованих товарів і послуг;

2. економію внутрішніх витрат шляхом відмови від національного виробництва товарів і послуг за рахунок дешевшого імпорту.

До загальнолюдських спонукальних мотивів до участі в міжнародному поділі праці, використання його можливостей ставиться необхідність розв’язання глобальних проблем людства спільними зусиллями всіх країн світу. Діапазон таких проблем дуже великий: від охорони навколишнього середовища й розв’язання продовольчої проблеми в планетарному масштабі до освоєння космосу.

Важливою передумовою розвитку МПП є міжнародний поділ інших факторів виробництва – землі, капіталу, технології. Будь-яка країна виробляє той чи інший товар, якщо вона має такі фактори виробництва, які дають їй змогу виробляти цей товар з більшою ефективністю, ніж іншій. Земля, праця, капітал, технологія є однаково важливими факторами для виробництва будь-якого товару. З огляду на це МПП правильніше було б називати міжнародний поділ чинників виробництва і процесу праці.

Виділяють 3 види МПП:

• загальний;

• частковий;

• одиничний.

Загальний поділ праці пов’язаний зі спеціалізацією кожної країни у великих галузях виробництва: видобувній промисловості, обробній промисловості або сільському господарстві. Після виникнення колоніальної системи господарства тривалий час така форма поділу праці відігравала провідну роль.

Колонії, як правило, спеціалізувалися на виробництві декількох видів сировини, яка постачалася на ринки метрополій. Готова про-дукція із цієї сировини частково поверталася в країни, що розвиваються, і продавалася там, так, як і деякі інші товари. Причини такого поділу праці крилися не тільки в тому, що колонії були завойовані. В основі все-таки лежали економічні фактори: відсталість колоній, недолік у них кваліфікованої робочої сили, необхідної для обробної промисловості. Дешевизна землі й праці непідготовлених, малогра-мотних робітників зробили видобуток сировини дуже дешевим порівнянно з тим же процесом у самих метрополіях, давали «абсолютну перевагу» в продажі готової продукції в колонії та імпорті утилю сировини.

Загальний поділ праці був несприятливим для держав, які стали постачальниками сировини, по-перше, через украй нерівномірний, однобічний, «монокультурний» розвиток їхнього господарства. Так, підприємства видобувної промисловості, як правило, повністю або частково належали іноземному капіталу й оснащувалися за останнім словом техніки, тому що одержувана там сировина використовувалася не тільки в промисловості метрополій, але й продавалася ними на світових ринках. У той же час інші галузі виробництва колоній залишалися ще кілька десятків років у зародковому стані.

Однак важко припустити, що без завоювання метрополіями колонії обов’язково самі й з тією же швидкістю створили б своє господарство з гармонійним розвитком усіх галузей. І навпаки, участь іноземного капіталу різко прискорила економічний розвиток поневолених країн, допомогла виникненню їхнього внутрішнього ринку. У наші дні загальний поділ праці зазнав деяких змін, наприклад, окремі види найдорожчої сировини добувають у себе та продають на зовнішніх ринках і промислово розвинені країни. Наприклад, США займають видне місце на світовому ринку експорту уранової руди.

Ще більшою мірою ситуація змінилася в сільському господарстві. Якщо раніше метрополії імпортували продукти сільського господарства з колишніх колоній, то з розвитком інтенсифікації, зі вступом галузі в машинну стадію сільське господарство промислово розвинених країн переживає смугу бурхливого розквіту. Вони не тільки забезпечують себе всіма необхідними продуктами, але й успішно експортують їх. Навпаки, країни, що розвиваються, стали відставати в розвитку сільського господарства, і відчувають нестачу продовольства.

Значно ширше застосування отримав частковий поділ праці. Його основа – спеціалізація країн на виробництві готових виробів. Цей тип поділу праці застосовується між рівними партнерами й дає можливість створити збалансовану економіку, коли в державі розвинені окремі галузі сільського господарства (наприклад, країна продає пшеницю й купує овочі), галузі видобувної промисловості (вибираються для експорту ті види корисних копалин, яких багато або їхній видобуток обходиться дешевше, ніж в інших країнах).

У всіх партнерів виявляються розвиненими й окремими видами обробної промисловості. Країна може продавати одні марки машин і купувати інші, як відбувається в США. США експортують у багато країн пшеницю й кукурудзу, але купують у них ягоди й овочі; вони експортують уранову руду, але купують нафту в Кувейті, хоча мають свої запаси. Для промислово розвинених країн саме така форма поділу праці поряд з одиничною (подетальною) спеціалізацією найхарактерніша.