Сімейне виховання дитини із порушеннями розвитку

Захворювання людини завжди є стресом як для неї, і для її рідних. За наявності у дитини вроджених захворювань або тяжких порушень розвитку хронічного характеру сім’я потрапляє у тривалу психотравмуючу ситуацію і потребує допомоги (Л. Акатов, Л. Шипіцина).

В історії розвитку людства взаємовідносини родини і суспільства пройшли непростий шлях. Існували часи, коли диктат соціуму передбачав позбавлятися від неповноцінних немовлят. В інші періоди спостерігалося розуміння необхідності надання допомоги і підтримки таким родинам. Сучасний етап розвитку корекційної педагогіки характеризується пошуком нових ефективних шляхів соціальної адаптації дітей, які страждають на фізичні і психічні порушення. Проблеми родини, що виховує дитину із порушеннями розвитку, стають все більш актуальними.

Інтерес фахівців викликають як методичні питання формування у дітей із порушеннями розвитку широкого спектру знань, умінь і навичок, так і вплив родини на дитину, створення позитивних умов для її навчання не тільки в закладах освіти різного типу, але й в умовах родини.

Переживання батьків, пов’язані із народженням хворої дитини, цікавлять вчених різних країн, адже саме цей період у житті родини прийнято вважати найбільш тяжким. Змінюються стосунки між батьками, стиль родинного життя. Інколи батьки відмовляються від таких дітей, залишають їх у пологових будинках, передають на виховання до спеціалізованих закладів.

Народження дитини з порушенням розвитку неоднозначно впливає на батьків. У більшості випадків виникає сильний психологічний стрес, унаслідок якого з’являється так званий «травматичний невроз», тобто порушення психіки у результаті пережитого шоку. Батьки найчастіше знаходять у собі сили, щоб жити далі і виховувати дитину. Проте сильне потрясіння, яке вони пережили, може повертатися до них у вигляді «ретроспективних» тривог, безсоння, нервових зривів, періодичних депресій.

Проблеми сімей, у яких виховуються діти із відхиленнями у розвитку, проявляються у різних сферах їхньої діяльності. С. Хорош (1991) охарактеризовано різні аспекти батьківсько-дитячих стосунків у сім’ях, що виховують сліпих дітей, виділено дві батьківські позиції, адекватну й неадекватну, і відмічено такі варіанти батьківського ставлення до сліпої дитини як жертовність, гіперопіка, деспотична поведінка, суворість, твердість або відмежованість від дитини.

Мікросоціальними умовами, які ускладнюють соціально-психологічні наслідки важкої зорової патології, спричиняють афективно-емоційні порушення у розвитку дошкільників з вадами зору відносять: нуклеарність родини, негативний досвід родинного спілкування та недостатній рівень емоційної насиченості міжособистісних комунікацій, критичний рівень психологічної та тифлопедагогічної обізнаності батьків, нестабільні міжособистісні стосунки в межах батьківської референтної групи, вузькі соціально розвиваючі можливості внутрішньородинного спілкування. Окремо виділяють різні особистісно-психологічні проблеми самих батьків, як то: неврози, особистісні акцентуації, шкідливі звички.

Зазначені негативні особливості сімейного оточення у сполученні із вираженим дефектом зору та другорядним психічним дефектом ускладнюють соціально-емоційний розвиток слабозорих дошкільників, сприяють формуванню і закріпленню поведінкових афективно-захисних динамічних стереотипів (І. Некрасова, 2002).

Дослідження сімей, у яких виховується дитина із синдромом Дауна, вказує на їхній особливий мікросоціальний стан, зумовлений народженням аномальної дитини, який у багатьох випадках призводить до психічних травм обох батьків, шокового стану, депресії; можливої зміни стосунків батьків один з одним і з близькими членами сім’ї (Р. Ковтун, 2011).

А. Смирновою (1967) виділено такі схеми поведінки батьків щодо дітей із порушеннями розвитку:

1. Прийняття дитини і її дефекту. Батьки приймають дефект, адекватно оцінюють його і проявляють повне розуміння дитини. Почуття провини або неприязні до дитини у батьків не проявляються. Такі батьки вірять у власні сили й здібності дитини.

2. Реакція заперечення. Батьки заперечують, що дитина має дефект. Вони будують плани щодо її майбутньої освіти і професії. У дитину виховують надзвичайне честолюбство, наполягають на досягненні високих успіхів у діяльності.

3. Реакція надмірного захисту, протекції, опіки, піклування. Батьки занадто співчувають дитині, тому занадто турбуються, захищають, прагнуть все за неї зробити.

4. Прихована відмова, відторгнення дитини. Дефект вважається ганьбою. Негативне ставлення і неприйняття дитини прагнуть приховати за надмірною турботою. Батьки занадто педантично намагаються виконувати все, що стосується дитини.

5. Відкрита відмова, відторгнення дитини. Дитину приймають із відразою, при цьому батьки повністю усвідомлюють своє почуття ворожості. Однак для обґрунтування цих почуттів і подолання почуття провини батьки звертаються до своєрідної форми захисту. Вони звинувачують суспільство, лікарів або вчителів у неадекватному ставленні до дефекту й аномальної дитини.

Родина, що має дитину із відхиленнями розвитку, переживає ряд криз, обумовлених об’єктивними і суб’єктивними причинами. Самі батьки описують ці стани як чергування злетів і глибоких падінь. Сім’ї з позитивним психологічним і соціальним кліматом долають ці кризові стани легше. Деякі подружжя, за словами самих батьків, народження хворої родини згуртовує.

Хвора дитина вносить певну напруженість у стосунки між батьками. Ті сім’ї, у яких дружина постійно знаходяться у тривожному, роздратованому настрої, розклад життя яких підпорядковано тільки потребам хворої дитини, частіше розпадаються. Найбільш глибоко й болісно у родинах, що виховують дитину із тяжкими відхиленнями у розвитку, інвалідністю, переживають день її повноліття.

Позитивно може вплинути розширення соціальних контактів із різними закладами, організаціями, службами, іншими родинами з метою створення необхідних умов для організації повноцінного розвитку й виховання дитини. Така активність може допомогти батькам легше пережити депресивний стан, викликаний появою дитини з дефектом розвитку, сприятиме появі позитивного імпульсу для її лікування, соціалізації.

Батьки мають сприяти проведенню вчасної діагностики стану здоров’я й розвитку дитини. Ті діти, у яких дефект є очевидним і не викликає сумнівів, потрапляють у поле зору фахівців у перші дні після народження. Водночас порушення у розвитку дитини можуть бути різноплановими і стосуватися різних сфер життєдіяльності: рухової, сенсорної, мовленнєвої або декількох сфер одночасно. Вони можуть мати різні форми і ступені прояву. Тому діагностувати відхилення у розвитку потрібно комплексно. Структуру дефекту можна правильно визначити лише за участю у дослідженні дитини лікаря, психолога, корекційного педагога, інших фахівців. Значущою є допомога спеціалістів під час організації догляду за дитиною, її лікування, виховання.

Розвиток дитини з особливими освітніми потребами ставить перед батьками значну кількість проблем, які необхідно вчасно, грамотно й ефективно вирішувати.

Непросто реалізувати потребу дитини у спілкуванні з ровесниками. Стосунки із однолітками варто продумувати, вони не мають виникати стихійно, адже часто це веде до образ, сліз, насмішок над дитиною. Важливо поступово формувати у дитини навички взаємодії з іншими людьми.

Як правило, більш ефективно можна налагодити спілкування у ранньому віці, коли переживання стосовно своєї відмінності ще не такі глибокі, а однолітків порівняно легше налаштувати на контакт із дитиною, що має проблеми розвитку, проконтролювати ці відносини. Великі резерви для комунікації має ігрова діяльність. Батьки разом із педагогічними працівниками мають продумати, під час яких ігор дитина буде почувати себе більш впевнено, комфортно у середовищі інших дітей, допомогти організувати гру.

Для того, щоб дитині було легше адаптуватися в оточуючому середовищі, бажано залучати до участі в ігровій та іншій посильній діяльності її братів та сестер. Якщо малюку не вдається безболісно перебувати у середовищі ровесників, виникають конфліктні ситуації, діти не сприймають його, не погоджуються брати у своє товариство, то наполягати на спільній діяльності не варто. Можливо, обидві сторони ще не готові до спілкування і слід спробувати знайти інші варіанти розвитку життєвої ситуації.

Важливо підготувати дитину, що має порушення розвитку, до школи. Цю підготовку краще починати практично з самого народження. Уже з початку відвідування навчального закладу батькам бажано налагодити тісний контакт із педагогами, розповісти їм про індивідуальні особливості дитини, створити разом із ними індивідуальну програму корекції і розвитку з урахуванням специфіки дефекту. Потрібно регулярно звертати увагу на зміни у психіці й особистості малюка, що відбуваються під впливом навчання і виховання, відвідувати батьківські збори, позакласні заходи. Участь батьків у житті класу, школи дає їм можливість орієнтуватися у питаннях, що стосуються загальношкільного життя, концентрувати увагу на посильній допомозі, створенні умов для навчання й виховання дітей, що мають обмежені можливості і потребують підвищеної уваги, специфічного індивідуального підходу.

Виховання дітей із порушеннями розвитку потребує великих фізичних і духовних сил. Тому важливо, щоб їхні батьки особливо ретельно зберігали фізичне здоров’я, душевну рівновагу, оптимізм щодо майбутнього.

Часто батьки таких дітей страждають, тому що вважають себе винними у хворобі дитини. Вони не можуть самостійно подолати тяжкі особистісні й соціальні проблеми, але зробити це необхідно. Батькам важливо знати, що людина сама може створювати собі настрій. Під впливом зовнішніх і внутрішніх факторів вона продукує речовини, які впливають на її психічні переживання, від яскраво виражених проявів ейфорії, захвату, радості - до глибокої депресії.

Необхідним є психологічне розвантаження. Для цього бажано абстрагуватися від сімейних проблем, проводити деякий час у спілкуванні з природою, мистецтвом, зі знайомими, друзями, займатися фізкультурою, спортом, танцями, йогою. Після цього може настати певне полегшення, повернутися впевненість у своїх силах, настрій зміниться на краще.

Позитивний терапевтичний вплив на сім’ї, що виховують дітей із порушеннями розвитку, можуть здійснювати об’єднання батьків. Обмін досвідом, контакти з людьми, що мають аналогічні проблеми, їхня моральна підтримка дозволяють подружнім парам і, особливо, матерям, що виховують дитину без допомоги батька, позбутися почуття самотності, непотрібності й незахищеності. Родинні ситуації вже не здаються їм такими тяжкими. Це дозволяє уникнути психологічної ізоляції хворої дитини і дозволяє матері відчути радість життя. Батьки починають розуміти, що хвора дитина також може бути джерелом радості і сприяти їхньому духовному і моральному розвитку. Вони стають більш гуманними і мудрими. Подружні пари починають усвідомлювати, що всі люди мають право на щастя, на любов, на прийняття, незалежно від того, наскільки вони є досконалими, схожі вони на інших чи ні.

Не всі родини можуть подолати проблеми, пов’язані із турботою про дитину із порушеннями розвитку, самостійно. Їм потрібна своєчасна підтримка і психотерапевтична допомога. Ця діяльність включає обстеження психологічного стану батьків, надання їм консультативної і, за необхідності, психотерапевтичної допомоги, навчання прийомам виховання і реабілітації дітей із обмеженими можливостями здоров’я в домашніх умовах, надання допомоги в діяльності суспільних об’єднань батьків дітей із порушеннями розвитку.

У тих батьків, які прийняли виклик долі і почали активно працювати з дитиною, є значно більше шансів на те, щоб покращити ситуацію. Тому однією із умов подолання болючих переживань є включення в активну діяльність, пов’язану, насамперед, із вихованням дитини. Починати, як свідчить практика, краще з вивчення спеціальної літератури і досвіду виховання таких дітей в інших сім’ях, створення позитивних умов для життя й розвитку дитини, налагодження спілкування із нею.

Негативні переживання можуть дуже швидко ставати звичкою і потім діяти на психіку людини автоматично. Для того, щоб уникнути цього, використовують прийоми, що знімають шкідливий вплив негативного мислення шляхом перетворення його на позитивне. У психотерапевтичній практиці пацієнту рекомендують слідкувати за появою негативних думок і регулярно, не рідше, ніж через кожні дві години, фіксувати їх у зошиті або за допомогою диктофону, а потім, під час аналізу цих записів, підбирати до них позитивні варіанти відповідей.

Орієнтація на позитивні думки сприяє зміні звичного стилю мислення, що значно знижує психічну напруженість, пом’якшує емоційні переживання, викликані емоціями, що є неприємними для людини.

Так, думки батьків про те, що саме вони винні у народженні дитини з дефектом, намагаються змінити на такі, які дозволяють розглянути проблему з більш позитивного боку. Батьки можуть спробувати говорити собі, що у своїй біді вони не є самотніми, існують також інші родини, де виховують дітей з такими ж, або більш тяжкими захворюваннями.

Водночас батькам необхідні сили й оптимізм, щоб допомогти власній дитині, намагатися подолати разом із нею ті труднощі, які зустрічаються на життєвому шляху. Досягти стійкого результату щодо покращення психологічного стану батьків можна тільки постійною практикою щодо контролю власних думок, почуттів. Кожного разу, коли негативні думки виникають, необхідно прагнути зупинити їх і надати їм позитивного характеру.

Корисним для зняття психічної і фізичної напруги є почуття гумору. За допомогою гумору люди без особливого драматизму визнають свої помилки, слабкі місця, конфлікти, знаходять смішне у своїй поведінці, у стосунках між людьми, у вихованні дитини, перетворюють негативні емоції на позитивні. Адже та людина, яка, незважаючи на всі перешкоди, знаходить сили радіти, сміятися, має більше шансів подолати внутрішній дискомфорт, зовнішні випробування. Вважається, що почуття гумору можна розвивати, знаходячи час для роздумів над подіями кожного дня, прагнучи знайти у них смішні сторони, перебільшувати або зменшувати значущість фактів або ситуацій, які минули, придумувати незвичайні ситуації.

Таким чином, батькам важливо оволодівати навичками керівництва своїми думками, поведінкою, напрацьовувати власний досвід позитивного мислення.