Становлення і розвиток корекційної педагогіки

На всіх етапах свого розвитку людство не могло бути байдужим до людей, які мали порушення фізичних або психічних якостей. Адже, якщо особам із порушеннями розвитку не приділяли належної уваги, приділяли її не у тих межах або невчасно, ці особи ставали складним тягарем для суспільства, джерелом негативних соціальних явищ, таких, як злочинність, бродяжництво.

У кожному суспільстві існують різні критерії порушень розвитку. У ті часи, коли люди володіли тільки примітивними знаряддями праці, неповноцінними визнавали осіб із особливо яскраво вираженими недоліками. В умовах більш високо розвиненого суспільства такими стали визнавати людей, які не могли оволодіти певним освітнім і професійним рівнем.

У часи античності громадянське право детермінувало визнання осіб із вадами як неповноцінних, недієздатних, таких, що потребують опіки. Наприклад, законодавство давньогрецької Спарти диктувало виявляти дітей із фізичними недоліками і відділяти їх від здорових. Вважалося, що у такий спосіб зберігається державний устрій і сповідується ідея «фізичної повноцінності» громадян.

Історія піклування про дітей із вадами розвитку в Україні є досить тривалою. Церква й монастирі першими почали доглядати неповноцінних осіб, про що йде мова у «Повісті минулих літ».

Ще за часів Київської Русі слов’яни милосердно ставилися до людей із тяжкими вадами фізичного та психічного розвитку. Значну роль у наданні допомоги «аномальним» дітям і дорослим відігравав один з найбільших у Київській Русі Києво-Печерський монастир, при якому в X столітті відкрився притулок для дітей-сиріт та для дітей із фізичними вадами (глухих, сліпих, недорозвинених).

Із досліджень В. Бондаря, О. Дьячкова, Х. Замського, В. Золотоверх, М. Ярмаченка відомо, що у Київській Русі в X-XII століттях створювалися заклади, де опікувалися неповноцінними дітьми, навчали їх елементам грамоти, живопису, співів та різних ремесел. За часів Київської Русі монастирська організація піклування за людьми з недоліками психофізичного розвитку досягла високого для того часу рівня розвитку.

У XII-XVII століттях в Україні специфічною формою надання допомоги хворим та інвалідам стали «богадільні-шпиталі».

Перші спеціальні освітньо-виховні заклади для дітей із порушеннями розвитку в Україні почали створюватися у другій половині XIX століття. Проблеми забезпечення діяльності таких установ спеціально підготовленими кадрами було вирішити досить складно. Прогресивні вчені того часу, у першу чергу, видатний вітчизняний психіатр і психолог І. Сікорський (1842-1919), підкреслювали необхідність поєднання у фаховій підготовці спеціалістів відповідного профілю ґрунтовних медичних, психологічних і педагогічних знань.

У 1834 році професор П. Бутковський, керівник кафедри психопатології Харківського університету, підготував перший «Підручник психіатрії».

У першій половині XX століття як самостійна педагогічна наука про особливості та закономірності навчання, виховання і розвиток дітей із обмеженими психофізичними можливостями сформувалася дефектологія. Надзвичайно велику роль у її становленні відіграла педагогічна практика. Вона виникла ще в другій половині XIX століття під впливом лікарів-психіатрів І. Мержієвського, І. Маляревського, Г. Трошина, В. Кащенка та ін. Назви перших спеціальних закладів мали медичний відтінок – «Лікувально-педагогічний заклад доктора Ф. Плаца», «Лікувально-виховний заклад доктора І. Маляревського», «Лікувально-педагогічний інститут для розумово недорозвинутих, відсталих і нервових доктора І. Сікорського», «Школа-санаторій для дефективних дітей В.П. Кащенка» тощо.

Наприкінці 1904 році дочки І. Сікорського відкрили у Києві Лікарсько-педагогічний інститут для розумово недорозвинених, відсталих і нервових дітей. Ідею відкриття такої установи висловив І. Сікорський ще у 1882 році на IV Міжнародному конгресі гігієністів у Женеві. Практично мрію вченого реалізували його дочки Ольга і Олена Сікорські.

Професор І. Сікорський, керівник кафедри психіатрії і нервових хвороб Київського університету, у 1908 році став першим директором відкритого Фребелівського жіночого педагогічного інституту. Відкриття вищої освітньої установи, що вела підготовку педагогічних кадрів, зокрема за медико-психолого-педагогічним профілем, і згодом увійшла до складу створеного у 1920 р. Київського інституту народної освіти (КІНО), можна вважати початком організації вищої дефектологічної (у єдності з дошкільною і початковою) освіти в Україні.

У Радянському Союзі відбувалися диференціація та удосконалення системи спеціальної освіти, перехід до 8 типів спеціальних закладів (у 1950-1990 роках). Серед вагомих досліджень у різних галузях дефектології – праці В. Бондаря, Р. Боскіс, Х. Замського, І. Єременка, Л. Занкова, Н. Засенко, Л. Вавіної, Л. Виготського, Л. Волкової, О. Граборова, Г. Дульнєва, В. Лапшина, Г. Мерсіянової, М. Певзнер, С. Рубінштейн, В. Синьова, І. Соколянського, Н. Стадненко, М. Хватцева, Ж. Шиф, М. Ярмаченка та багатьох інших вчених.

Значний внесок у теорію та практику освіти дітей із порушеннями розвитку здійснили педагогічні системи та ідеї зарубіжних вчених В. Айрленда, Л. Брайля, І. Вайзе, В. Гаюі, О. Декролі, Ж. Демора, Д. Кардано, М. Монтессорі, Е. Сегена.

Історико-логічний аналіз (С. Миронова, 2007) архівних документів, літературних джерел дозволяє визначити періоди розвитку вітчизняної професійної підготовки дефектологічних кадрів і окреслити їх хронологічні рамки, а саме: перший – 1919-1938 рр. – зародження державної системи підготовки дефектологічних кадрів; другий – 1939-1946 рр. – організаційне удосконалення підготовки вчителів-дефектологів; третій – 1946-1962 рр. – розширення і поглиблення загальнопедагогічної підготовки, послаблення дефектологічної спеціалізації; четвертий – 1963-1990 рр. – навчально-методичне вдосконалення і розширення диференційованої підготовки вчителів-дефектологів; п’ятий – 1991-2005 рр. – створення національної системи підготовки дефектологічних кадрів; шостий – з 2005 р. – узгодження національних і європейських сучасних тенденцій кадрового забезпечення роботи з розумово відсталими дітьми на основі приєднання до Болонського процесу.

Найбільш актуальною насьогодні є тенденція до гуманізації виховання, навчання й розвитку дітей з особливими потребами. В Україні спеціальну освіту представлено системою диференційованого навчання. Воно здійснюється у навчальних закладах, а також в установах інноваційного типу (реабілітаційних, оздоровчих, соціально-педагогічних, психолого-медико-педагогічних центрах).