Особливості розвитку психіки і мовлення слабочуючих (туговухих) дітей

Розвиток психіки слабочуючої дитини відбувається з відхиленнями від норми. Дитина не тільки погано чує, тобто має фізичний (біологічний) недолік, у неї порушено також інші функції і сторони психіки, що визначають хід розвитку її особистості.

Рання втрата слуху впливає на психічний, а певною мірою, і на фізичний розвиток дитини. Вона позбавляє глухих дітей можливості сприймати звукові сигнали зовнішнього світу. Це ускладнює їх орієнтування у соціумі і проявляється в деяких зовнішніх особливостях поведінки (шуми, що супроводжують дихання і вживання їжі, човгання ногами, незвичайні голосові реакції під час фізичних зусиль, різних емоцій). Відсутність слухових вражень збіднює внутрішній світ людини.

Часткове сприймання мови такою дитиною може створювати в оточуючих неправильне уявлення про те, що дитина повністю розуміє їх. В інших випадках слабочуючу дитину можуть помилково вважати такою, що має порушення інтелекту.

Недорозвинення мовлення у дитини спричинене неповноцінним слухом. Це веде до зміни загального розвитку (порушення слуху – загальне порушення пізнавальної діяльності - недорозвинення мовлення). Недорозвинення мовлення носить характер вторинного прояву, воно виникає й існує як функціональне на тлі аномального розвитку психіки у цілому.

Труднощі словесного спілкування є однією з головних причин аномального розвитку. Бідність словникового запасу, спотворений характер мовлення дитини, який формується в умовах порушеного слухового сприймання, накладають відбиток на хід розвитку її пізнавальної діяльності.

Оволодіння мовленням в умовах спеціального навчання передбачає розвиток мовного мислення слабочуючих дітей, поступовий перехід від властивого їм наочного, конкретного відображення навколишньої дійсності до більш узагальненого усвідомлення і відтворення на рівні засвоюваних мовних значень.

Рівень розвитку мовлення під час порушень слуху обумовлено ступенем порушення слуху; часом виникнення слухового порушення; педагогічними умовами розвитку дитини після настання порушення слуху; індивідуальними особливостями дитини.

Глухі і слабочуючі відрізняються за способом сприймання мовлення. Глухі опановують зорове (під час читання з губ і обличчя співрозмовника) і слухозорове (за допомогою звукопідсилювальної апаратури) сприймання словесного мовлення тільки у процесі спеціального навчання. Слабочуючі можуть самостійно опановувати сприймання на слух мовлення розмовної гучності у процесі природного спілкування з оточуючими. Значення зорового сприймання мовлення зростає в залежності від ступеня порушення слуху.

Окрему групу щодо формування мовлення і його сприймання складають пізньооглухлі. Ці діти на момент настання порушення слуху вже мали сформоване мовлення. Вони можуть мати різний ступінь порушення слуху і різний рівень збереження мови (після виникнення порушення слуху без спеціальної педагогічної підтримки словесне мовлення починає розпадатися), але вони мають навички словесного спілкування, сформоване словесно-логічне мислення. Для таких дітей під час вступу до спеціальної школи важливим першочерговим завданням є засвоєння навичок зорового або слухозорового сприймання зверненого до них мовлення.

На основі педагогічної класифікації здійснюється диференційована спеціальна освіта дітей, що мають різні ступені порушення слуху і, відповідно, рівні розвитку мовлення. Направлення дитини до спеціальної школи того або іншого виду враховує не лише характер і ступінь порушення слуху, але і стан мовного розвитку. Тому пізньооглухлі діти, як правило, вчаться у школі для слабочуючих дітей. Глухій дитині з високим рівнем розвитку мовлення і сформованими навичками сприймання усного словесного мовлення також бажано відвідувати школу для слабочуючих.

Сутність аномального розвитку дитини з частковим порушенням слуху полягає у тому, що його першопричина є біологічною (фізичний дефект слуху), а наслідки - соціальними (порушення спілкування, що ведуть до атипового характеру формування психіки). Головні прояви цих наслідків (недорозвинення мовлення, особливості мислення, пам’яті, уваги, сприймань, уявлень) носять функціональний характер.

Згідно з психолого-педагогічною класифікацією і медичними диференційно-діагностичними критеріями до категорії слабочуючих відносять тих дітей, порушений слух яких дозволяє їм певною мірою опанувати мовленнєву діяльність самостійно, без спеціального навчання.

У слабочуючої дитини наявне не тотальне, а часткове порушення діяльності одного з найістотніших аналізаторів - слуху. Вона інакше, ніж глуха дитина, пристосовується до дефекту, шукає інші шляхи компенсації недоліку, причому головним чином не за рахунок зору, а за рахунок неповноцінного слуху.