Педагогічна класифікація осіб із порушеннями слуху

Питання дослідження і класифікації залишкової слухової функції у дітей із дефектами слуху є важливими для фахівців, що працюють у цій галузі, лікарів-отоларингологів, сурдопедагогів. Існуючі педагогічні класифікації спрямовано на обґрунтування різних підходів до навчання осіб із порушеннями слуху, а медичні класифікації мають на меті надати отоларингологам орієнтири для лікування і профілактики захворювань, що ведуть до порушень слуху.

Поширеною є класифікація порушень слуху у дітей, запропонована Л. Нейманом (1961). У залежності від середньої арифметичної утрати слуху в мовному діапазоні частот (500, 1000, 2000, 4000 Гц) установлено три ступеня туговухості. Перший ступінь характеризується тим, що розмовне мовлення сприймають на відстані не менше 1 м, шепітне – біля вушної раковини. Під час другого ступеня розмовне мовлення сприймають на відстані 0,5 м, шепіт – не чують. Люди із третім ступенем туговухості розмовну мову сприймають біля вуха і до 0,5 м, шепіт - не чують.

Р. Боскіс творчо застосувала вчення Л. Виготського щодо складної структури розвитку аномальних дітей, у якій взаємодіють первинні, пов’язані безпосередньо з дефектом (слуховою недостатністю), і вторинні чинники (похідні від перших, що виникли у результаті своєрідного розвитку дитини). Вчена розробила наукове обґрунтування класифікації порушень слуху і запропонувала критерії, що ураховують своєрідність розвитку дітей із порушеним слухом:

1) ступінь ураження слухової функції;

2) рівень розвитку мови при цьому ступені ураження слухової функції;

3) час виникнення порушення слуху.

В основу цієї класифікації покладено такі положення.

1. Діяльність порушеного слухового аналізатора в дитини відрізняється від діяльності порушеного слухового аналізатора в дорослих. Доросла людина на момент настання порушення слуху має сформовані словесне мовлення і словесне мислення, є особистістю, що вже склалася. Порушення слуху для неї – це, у першу чергу, перешкода для спілкування з опорою на слух. А порушення слуху у дитини впливає на весь хід розвитку її психіки і мовлення, веде до виникнення цілого ряду вторинних порушень, у тому числі й до порушення розвитку мислення, мови, пізнавальної діяльності.

2. Велике значення у розумінні розвитку дитини з порушеним слухом має урахування взаємозалежності слуху і мовлення: чим вищим є рівень розвитку мовлення у дитини, тим більшими є можливості використання залишкового слуху. Здатність спиратися на збережені залишки слуху більша у того, хто володіє мовою.

3. Критерієм оцінки порушення слухової функції у дитини є можливість використання залишкового слуху для розвитку мови. Критерієм відокремлення дітей із частковим порушенням слуху від глухих дітей є можливість використання слуху у спілкуванні і розвитку мовлення при такому стані слуху. За цим критерієм розмежовують глухоту і туговухість.

Глухота – це стійка втрата слуху, під час якої неможливим є самостійне оволодіння мовленням і розбірливе сприймання мовлення на близькій відстані від вуха. При цьому зберігаються залишки слуху. Це дозволяє сприймати гучні немовні звуки, деякі звуки мови на близькій відстані. За аудіометричними даними глухота - це не лише зниження слуху вище 80 децибел, але і втрата або зниження слуху на різних частотах. Особливо несприятливою є втрата або різке зниження слуху в межах частот, що відносяться до мовних.

Туговухість – це стійке зниження слуху, під час якого можливі самостійне накопичення мінімального мовного запасу на основі збережених залишків слуху, сприйняття мовлення співрозмовника на найближчій відстані від вушної раковини. Виявляють зниження слуху менше 80 децибел.

У сучасній сурдологічній практиці термін «туговухий» стосовно дітей із частково порушеною слуховою функцією використовується переважно в медицині, а в сурдопедагогіці більше прийнято використовувати відповідний термін «слабочуючі діти».