Іі. Емпіричне і теоретичне в постнекласичній методології наукового пізнання.

2.1. Дилема ’’фактуалізм - теоретизм’’ в сучасній методології науки.

Дилему ’’фактуалізм – теоретизм’’ в посткласичній методології наукового пізнання розлядали багато видатних вчених, зокрема: Пол Фейєрабенд, Карл Поппер, Імре Лакатос, Томас Кун та інші. Для розкриття даної проблеми, як нам видається, найдоцільніше було б звернутися до філософських позицій Карла Поппера. За якими логіка наукового дослідження поділялася на чотири поняття: факт, проблема, гіпотеза, теорія. Для розв’язання дилеми ’’фактуалізм – теоретизм’’ потрібно використати факт і теорію, але без проблеми і гіпотези дане дослідження буде не цілісне. Тому, для повноти картини розв’язання даного завдання ми розглянемо всі поняття.

Факт розглядається в двох значеннях:

1). як елемент дійсності, подія, явище, що складають об’єкт нашої діяльності;

2). як елемент достовірного знання, або факт науки.

Коли ми щось фіксуємо як факт – це буде його перцептивний аспект факту. Якщо ми його фіксуємо вербально – це лінгвістичний аспект факту, якщо ми факт фіксуємо певним знанням – це прагматичний аспект.

Факт – це щось реальне, конкретне, що є протилежне надуманому. Науковий факт – відображення якоїсь події чи явища у людській свідомості. Стає науковим тоді, коли він включається у відповідну теорію. В цілому факт є основою емпіричного знання, хоча він його не вичерпує, оскільки останнє включає в себе емпіричне узагальнення, а інколи – закони. Часто факт, досвід, експеримент вживається як синоніми, оскільки утворюють емпіричну базу науки і в цьому значенні вони протистоять її теоретичному рівню [16, с. 521].

Наука виходить з фактів, саме узгодження теорії з фактами є критерієм істинності теорії, а суперечність між теорією і фактом зумовлює необхідність її перегляду і вдосконалення. Ейнштейн писав, що наука не впорядковує факти, а їх систематизує, розкриваючи закони.

Макс Планк назвав факти архімедовою точкою опори, яка зрушує з місця самі потужні теорії і для науковця найперший інтерес представляють факти, які суперечать теорії, і лише після цього починаються наукові пошуки. В свою чергу завданням наукової теорії є опис фактів, їх пояснення і передбачення [23, с. 179].

Факти незамінимі у перевірці, підтвердженні чи спростуванні теорії. Відповідність фактам – суттєва ознака теорії. Водночас неспівпадання теорії і фактів свідчить про обмеженість теорії. Це неспівпадання не означає, що треба теорію повністю відкинути. У цьому випадку перепровіряються самі факти, а з іншого боку удосконалюється сама теорія шляхом введення допоміжних гіпотез та їх перевірки.

Аж тоді, коли теорія неспроможна пояснити ці факти, вона вважається хибною.

В сучасній методології науки в розумінні наукового факту існують дві крайнощі: фактуалізм, за якого абсолютизується роль фактів і теоретизм, за якого абсолютизується роль теорії. Ця дилема виявилась в наслідок того, що в сучасному науковому пізнання факти опосередковуються теорією, але абсолютизувати факти чи теорії не коректно.

Залежність фактів від теорії проявляється в тому, що теорія формує поняттєву основу фактів, ’’підказує’’ засоби і методи їх дослідження. Але слід мати на увазі, що факти фіксують певні властивості матеріальної дійсності і в цьому плані вони не залежні від теорії. Так чи інакше, теорія повинна узгоджуватись з фактами як фрагментом дійсності. Але перед тим, як факт підтвердить чи спростує теорію, він стимулює постановку проблем і гіпотез [27, с. 36].

Наступне поняття-проблема. У широкому значенні проблема розуміється як атрибут людського життя, пов'язаний з виникненням певних труднощів, перешкод, а отже його суперечливістю, невизначеністю, непередбачуваністю. У цьому плані людське життя як проблема є предметом дослідження у філософії, літературі, мистецтві, науці, релігії. Проблема тут може набувати форми різних антиномій, питань, задач, парадоксів тощо.

У гносеологічному плані (вузьке значення) це ідеальне відображення певних суперечностей буття і людської діяльності. Проблемна ситуація зазвичай виникає як невідповідність між метою і засобами здійснення, між метою і результатами діяльності, необхідністю і можливістю тих чи інших діянь, сутнім і належним [12, с. 89]. З точки зору психології виникнення проблемної ситуації є важливим стимулом розвитку і активізації мислення, через що часто проблему визначають як знання про незнання.

В суспільстві проблема – це вираження суспільної потреби здійснити якісь діяння і відсутність або бажання або умов або засобів їх здійснення.

З огляду на таку широку сферу проблемності в сучасній філософії є спроби створення проблемології, яка б системно описала і пояснила виникнення, розвиток і функціонування проблем наукових і філософських, соціальних і екзистенційно-особистісних, глобальних, унікальних, регіональних…

Наукова проблема є однією з форм організації розвитку наукового знання. В античній філософії синонімом проблеми є задача – як певні питання, відповіді на які потрібно віднайти.

Структура наукової проблеми включає в себе:

• передумовне знання: світоглядне, методологічне;

• центральне питання проблеми (в чому суть і в чому суперечність);

• імператив як вимога розв’язувати проблему;

• попередній образ, підхід розв’язання проблеми.

Наукову проблему називають двигуном розвитку науки і природознавства. В науковому дослідженні проблема виконує такі функції: детермінуючу, інтегральну, систематизуючи [11, с. 53].

В науці вважається, що коректно поставити чи сформулювати проблему – на 50% її розв’язати. Вчених поділяють на тих, які вміють ставити проблеми і ті, які вміють їх розв’язувати.

Наступним поняттям логіки наукового дослідження є гіпотеза, яка є підсистемою теоретичного знання і формою розвитку наукового знання. Гіпотеза визначається як припущення (судження, висловлювання) істинне значення якого не визначене.

Наукова гіпотеза ніколи не ґрунтується на пустому місці, це частково логічно обґрунтоване припущення про природу або сутність об’єкта.

Щоб бути науковим, гіпотетичне припущення повинно задовольняти таким вимогам:

• бути логічно не суперечливими;

• повинно бути принципово перевірюваним;

• не суперечити раніше встановленим фактам, що відносяться до проблемної області гіпотези;

• бути застосованим до якомога більшої кількості явищ, що дозволяє з декількох конкуруючих гіпотез вибрати найбільш просту;

• бути ефективним в теоретичному і практичному відношенні.

Починок Б. пише, що співвідношення емпіричного і теоретичного як проблема “наук про дух” опинилася в епіцентрі дилеми “фактуалізм-теоретизм”. Цьому сприяло не лише поширення в гуманітаристиці сцієнтистських ідей, а й “ідеографічне” обґрунтування специфіки “наук про культуру” в Баденському неокантіанстві [30, с.17]. Абсолютизація моментів індивідуального та неповторного предметів гуманітарного пізнання фактично закріплювало за цими науками статус описових і означало визнання їх теоретичної “неповноцінності”. Недовіра до теорій нині особливо помітна в історичних науках, літературознавстві, лінгвістиці, етнографії тощо. Водночас у руслі цих підходів виникли проблемні вузли, що безпосередньо торкаються проблеми співвідношення емпіричного і теоретичного “наук про дух”. По-перше, за низького в цілому рівня теоретизації гуманітарного пізнання в ньому значно зростає роль теорії. В принципі з огляду на рухливість, розпливчастість емпіричного базису гуманітарної теорії його функції вельми пасивні. Роль теоретичного базису гуманітарного знання більш вагома, значна: він повністю має монополію на генерацію ідей, теорій. По-друге, парадоксально, але теоретизація гуманітарних дисциплін як доконечна передумова їх наукової зрілості проблематизує їх гуманітарно-епістемну специфіку як наук про власне гуманістичне, духовне, ціннісно-смислове в людині. Саме на перетині предметних особливостей “наук про дух”, властивих їм методологічних настанов та екзистенційних проблем людського буття виокремлюється специфіка співвідношення емпіричного і теоретичного в гуманітарному пізнанні. Головними тут є питання про особливості фактів, концептуальних узагальнень, законів і теоретичних побудов гуманітарних наук, а вихідним принципом їх аналізу є спрямування пізнання відповідно на явище чи сутність об`єкта цих наук [30, с.19].

Вже у Стародавній Греції були обгрунтовані гіпотези атомізму, геліоцентризму, які отримали своє підтвердження в сучасній науці. У середньовіччі окремі вчені прориваючи догми, стверджують про умовність і відносність наших знань, а отже, необхідність гіпотез у розвитку науки. Існує вислів, що гіпотези виникають у людей, які думають, гіпотеза може виникнути як на основі досвіду, інтуїції чи теорії. Якщо гіпотеза підтверджується, вона перетворюється на теорію.

Теорія в широкому значенні – це система достовірного знання про природу і суспільство з метою їх практичного перетворення. У вужчому значенні, теорія це форма організації наукового знання. Часто термін ’’теорія’’ вживається в опозиціях: теорія – практика, теорія – факти, теорія – експеримент тощо. За звичай теорія – це система достовірного, спеціально організованого знання. Відоме висловлювання фізика Максвела знаходимо в Стьопіна В.С.: ’’немає нічого практичного як хороша теорія’’ [35, с. 348].

Сучасні теорії поділяються на два класи:

• формалізовані (логіко-математичні);

• не формалізовані (емпіричні, гуманітарні науки);

В логіці розглядають дедуктивні і не дедуктивні теорії.

Досить складним є питання про об’єкт теорії або її предметну область. Здебільшого сучасні теорії мають справу з ідеалізованими об’єктами, користуються певними моделями або конструкціями. Зазвичай теорія в своєму формуванні проходить етапи становлення, зрілості, підтвердження, спростування.

В структурі теорії розрізняють такі підсистеми:

• логіко-лінгвістична (особливості мовних теорій, категорії, правила доведення інтерпретації фактів);

• модельно-репрезентативна (суть полягає в певній ідеалізованій моделі дійсності, яка представляє певні об’єкти);

• операційно-оціночна (представлені методи, процедури, підходи, якими повинен оволодіти вчений засвоюючи цю теорію);

• проблемно-евристична (включає в себе певні правила, дотримання яких обов’язкове для адекватного відтворення дійсності).

Серед функцій теорій розрізняють:

• інформативна (представлена у принципах і законах теорії, але зміст теорії зазвичай має ще й надлишкову інформацію, яка зумовлена взаємодією елементів теорії);

• систематизуюча (суть якої полягає у намаганні теорії пояснити найбільшу кількість фактів за допомогою найменшої кількості законів і принципів);

• пояснююча (ці пояснення можуть бути гіпотетичними, номологічними);

• прогностична (кожна теорія намагається передбачити невідомі факти).

Складним є питання про динаміку розвитку теорії. У класичній методології існувало правило: якщо теорія не здатна дати адекватну відповідь на нові факти, то вона повинна піти в небуття. Але в сучасній методології це питання розв’язується біль коректно [13, с. 144]. Безумовно, теорія повинна бути відкритою до її підтвердження чи спростування фактами. Але навіть в тому випадку, коли теорія не здатна пояснити факти, це не означає, що її треба здавати в архів. В цій ситуації можливі такі виходи:

• відбувається перевірка фактів;

• до існуючої теорії і на її основі формулюються додаткові гіпотези, які повинні ’’залишити в спокої’’ всю теорію, спрямовуючи свій потенціал на пояснення нових фактів.

Іншими словами, в сучасній методології розвиток теорії відбувається не лише в гострому суперництві з фактами, але й з іншими теоріями, де перемагає та, яка здатна глибше пояснювати більшу кількість фактів і точніше їх передбачати. Але переможена теорія повністю не заперечується,а просто обмежується сфера її впливу і вона входить як елемент в більш потужну теорію (принцип відповідності).