І. Емпіричне і теоретичне в класичній методології.

1.1. Розвиток уявлень про емпіричний і теоретичний рівні пізнання

Розвиток уявлень про емпіричний і теоретичний рівні пізнання доцільно було б розглянути в контексті науки і наукового пізнання. Наука – форма духовної діяльності людей, яка скерована на отримання істинних знань про світ (природу, суспільство, мислення), на відкриття об’єктивних законів світу і передбачення тенденцій його розвитку. Наука – це процес творчої діяльності по отриманню нового знання, і результат цієї діяльності у вигляді цілісної системи знань, сформульованих на основі певних принципів. Наука є соціокультурна діяльність, своєрідне суспільне явище. Основне завдання науки – виявлення об’єктивних законів дійсності, а її головна мета – істинне знання. Критеріями науковості, які відрізняють науку від інших форм пізнання є: об’єктивність, системність, практична націленість, орієнтація на передбачення, сувора доказовість, обґрунтованість і достовірність результатів.

Наука як єдина система знань поділяється на певні галузі (окремі науки). За предметом і методом пізнання розрізняють науки про природу – природничі; науки про суспільство – суспільні; технічні науки [11, с. 101]. Своєрідною наукою є сучасна математика. За співвідношенням із практикою виділяють фундаментальні науки (які не мають прямої практичної орієнтації) і прикладні науки (націлені на безпосереднє практичне використання наукових результатів). Будь-яка наукова пізнавальна діяльність передбачає взаємодію суб’єкту (учений, науковий колектив) і об’єкту науки (предметна область, що вивчається), в процесі якої використовується певна система методів, прийомів дослідження і мови даної науки (знаки, символи, формули тощо).

Проблема емпіричного і теоретичного є однією із складних проблем філософії і методології науки, оскільки, як зауважує В.Швирьов, зачіпає суттєві питання про способи отримання нового знання, про структуру наукового знання, про природу ідеалізації, типології, пояснення тощо [5, с.37].

Для правильного розуміння особливостей емпіричного і теоретичного знання потрібно врахувати, що емпіричне знання є відображенням явищ, а теоретичне – сутності.

Зауважимо, що проблему емпіричного і теоретичного знання емпіризм не тільки не зміг вирішити, але й правильно сформулювати, оскільки емпіризм не враховував наявність і специфіку різних видів пізнання, а тому одна проблема підмінялась іншою, а теоретичне знання в рамках емпіризму взагалі зводилась до емпіричного [27, с.172].

В епохи античності та середньовіччя науки як цілісної системи знання ще не було, існували лише її передумови, елементи. Виникнення науки пов’язують з її відокремленням від традиційної філософії в Новий час (кінець XVI-XVII ст.). В цей період поняття “наука” і “природознавство” практично ототожнювалися, бо формування суспільствознавства почалося пізніше і йшло повільніше. В своєму розвитку наука проходить ряд періодів, виділення яких здійснюють за різними критеріями (засадами). Найбільш поширеним критерієм періодизації науки є співвідношення об’єкта і суб’єкта наукового пізнання. Даний критерій дозволив виділити три основні періоди розвитку науки: класичний, некласичний, постнекласичний. В кожному періоді розроблялися певні ідеали, норми і методи наукового дослідження, формувався своєрідний стиль мислення, специфічні поняття [18, с. 24].

Класична наука (XVII-XIX ст.) прагнула пізнати об’єкт, що досліджується, сам по собі, об’єктивно; усунути з його опису і теоретичного пояснення все, що мало відношення до суб’єкту пізнання.

Слід мати на увазі, що в умовах техногенної цивілізації в суспільній свідомості більш важливим вважалося знання конкретних наук(математика,фізика,біологія), яке було знанням більш практичним. Через те у філософії головна увага зміщувалась від проблем буття до проблем пізнання. Такі філософи як Декарт, Бекон, Гоббс, Локк, Юм, Берклі, Ляйбніц, Кант, Гегель найперше у своїх працях досліджують закономірності пізнавального процесу і намагаються розробити такий метод який би гарантував досягнення істини кожної людини. У зв’язку з цим формується класична парадигма епістемології та наукового пізнання.

Термін “класична’’ тут означає найбільш повну і послідовну постановку гносеологічних проблем, які в своїй основі визначають розвиток епістемології і наукового пізнання і досі [11, c. 131]. Наприклад: саме в цей час чітко були поставлені питання про суть об’єкта і суб’єкта пізнання, чуттєвого і раціонального моментів пізнання, особливості емпіричного і теоретичного рівнів, природу методів, дослідний критерій істинності.

Отже, У класичних формах емпіризму (від Ф.Бекона до Д.С.Мілля) теоретичне знання розглядалось як вивідне шляхом індукції із емпіричного. При цьому під емпіричним знанням фактично розумілось тільки базисне емпіричне знання – дані досвіду, а решта - більш складні види емпіричного знання - ототожнювались із теоретичним знанням, оскільки вважалось, що всі вони виводяться з даних досвіду шляхом індукції. При цьому втрачалась якісна специфіка теоретичного знання, оскільки воно розглядалось як узагальнення емпіричного знання [9, с.174].

Некласична наука проіснувала з кінця ХІХ ст. до 70-х років ХХ ст. Вона зберігає основні положення класичної парадигми, але наповнюється новими моментами. Ці моменти зумовлюються революційними відкриттями в науці на рубежі ХІХ-ХХ ст., а також процесами теоритизації і математизації науки, її діалектизації і т.д.

Для цієї парадигми характерне:

1. Зміщення пізнавального інтересу в сторону суб’єкту тобто суб’єктоцентризм. Безумовно, і тут головним є пізнання об’єктивної істини, але якщо раніше необхідною умовою досягнення цієї мети було вилучення з пізнавального процесу всього суб’єктивного, як такого, що суперечить об’єктивній істині, то в нових умовах пізнання об’єкта обов’язково вбачалось врахування активності суб’єкта, тобто врахування не лише сили його інтелекту чи розуму, як було раніше, але й те, як він використовує існуючі теорії для подальшого пізнання, як він інтерпретує дані експериментів і т. д.

2. В цій парадигмі долається методологічна монополія у пізнанні, принципів пізнання природознавства. Усвідомлюється той факт, що соціогуманітарне пізнання, або науки про дух, які пізнають історію, культуру, цінності, духовність в цілому мають свою специфіку, яку Дільтей виразив так: ’’Природу ми пояснюємо, а історію, культуру-розуміємо’’. Тобто в природі ми розкриваємо закони, а в історії, культурі-смисли.

3. В цій парадигмі відбувається переоцінка принципів і понять попередньої парадигми. Переосмислюється поняття простору, часу, маси, сили, причинності. Вони набувають більш релятивного(відносного) і прагматичного значення (не без впливу теорії відносності Енштейна).

4. Дещо видозмінюється орієнтація науки, а саме: більшість вчених, звичайно, як і раніше дотримуються ідеалу істини, але засоби його досягнення уявляються по-іншому. Вважається, що наука повинна не так пояснювати явища, як їх описувати [11, с.83].

Вважається, що такий підхід є більш практичний. У зв’язку з цим у науку проникають ідеї релятивізму, феноменалізму, агностицизму.

У рамках позитивізму ХІХ ст. ( від О.Конта до Е.Маха) взаємовідношення емпіричного і теоретичного розглядалось головним чином не в плані логічного висновку певного положення з іншого, а в плані психологічного походження знання з емпіричного. Для обґрунтування цього відчуття розглядались у вигляді абсолютної першооснови наукових знань. Із відчуттів виводились більш складні види знань ( зокрема і найбільш абстрактні). У результаті такої крайньої суб’єктивізації наукового пізнання втрачається специфіка не тільки теоретичного, але й емпіричного пізнання, тому неможливо визначити дійсне співвідношення між ними. Як наслідок особливо ускладнилося розуміння законів логіки і математики. Методологічну проблему співвідношення емпіричного і теоретичного знання сучасний позитивізм фактично підмінив на більш вузьку логічну проблему співвідношення між елементарними і складними мовними формами.

Сучасний позитивізм зіткнувся з принципово не вирішеними проблемами. Перша: позитивісти переконались у неможливості встановити прямий зв’язок елементарних речень із результатами спостережень, а також у тому, що зміст елементарних речень значно ширший, ніж зміст сприйняття суб’єктом пізнання. Друга проблема: теоретичні знання (в позитивізмі це складні мовні форми) не вдалося звести до простих форм. У теоретичних знаннях завжди існують поняття „позаемпіричного” (у трактуванні позитивістів) походження, тому сучасний позитивізм, всупереч своїм принципам, змушений визнати специфіку і самостійне значення теоретичних знань по відношенню до емпіричних [9, с.174].

Позитивісти змушені були визнати, що мова науки складається з двох різних частин: теоретичної мови і мови спостережень. Звідси виникла проблема істинності теоретичних знань. Істинність, у їх розумінні, полягає в приведенні положень науки до мови спостережень. Але оскільки теоретичні знання неможливо повністю передати мовою спостережень, то не можна визнати, що ці знання відображують дійсність. Звідси випливає, що вести мову про наукові теоретичні поняття, які відображують об’єктивну дійсність, є „безглуздою метафізикою”.

З позицій матеріалістичної діалектики емпіричне знання належить до першого ступеня наукового пізнання, а теоретичне – до другого. Кожний із цих видів наукового пізнання має свою якісну специфіку, і тому їх не можна звести один до другого. У той же час емпіричні і теоретичні знання нерозривно пов’язані між собою.

Специфіка емпіричного знання полягає, перш за все, у тому, що воно виникає на емпіричному базисі наукового пізнання. Отже, зв’язок із чуттєвими сприйняттями і фіксація їх в елементарних реченнях – це лише окремі сторони єдиного емпіричного знання. Жодну з цих сторін не можна розглядати окремо.

Постнекласична наука в основному представлена постпозитивізмом і постмодернізмом. Вона почала розвиватись з 80-х. рр. ХХ ст. ЇЇ основні риси:

1. Розгляд пізнавального процесу в широкому соціокультурному та історичному контексті. При цьому особлива увага приділяється ролі цінностей у пізнанні.

2. Більш об’ємно досліджується сама наука, тобто крім науки як системи знання, науки як соціалізованого виду діяльності, враховується статус науки як соціокультурного інституту, як феномен культури.

3. Для цієї парадигми характерна плюралізація дослідницьких методів, підходів, програм. У зв’яжу з цим підвищена увага приділяється не лише відображувальним функціям науки, але і способам організації роботи наукових співтовариств(спілкування вчених між собою).

4. Більш системним в цій парадигмі є врахування зовнішньої і внутрішньої детермінації процесу пізнання. Фуко досліджує вплив влади на пізнавальний процес. Дерріда – вплив мовних практик на науковий процес, Річард Рорті з’ясовує роль мови науки, а точніше її поняттєво категоріального апарату. Карл Поппер розкриває вплив на пізнавальний процес “третього світу”, тобто тих систем знання, яке міститься в книгах, журналах, архівах, комп’ютерних системах.

5. В сучасній епістемології долається концепція кумулятивізму, за якою наука – постійний неперервний процес нагромадження нових знань. Сучасна епістемологія має антикумулятивістський характер, визнаючи існування в науці і революційних змін і навіть застою.

6. В сучасній епістемології помітний зв'язок науки з етичними проблемами, оскільки використання наукових досягнень на благо чи на шкоду людину само активізує її моральні аспекти [16, с. 68].

Наукове пізнання містить у собі два основних взаємопов’язаних, але якісно різних рівня – емпіричний і теоретичний.

На емпіричному рівні переважає чуттєве пізнання; раціональне пізнання і його форми тут присутні, але мають підпорядковане значення. Тому на емпіричному рівні досліджуваний об’єкт відображається переважно з боку своїх зовнішніх зв’язків і проявів. Характерними ознаками емпіричного пізнання є: збирання фактів, їх первинне узагальнення, опис спостерігаючих та експериментальних даних, їх систематизація, класифікація.

Теоретичний рівень характеризується перевагою раціонального пізнання. Теоретичне пізнання відображає явище і процеси з боку їх універсальних внутрішніх зв’язків і закономірностей. Що досягаються за допомогою раціональної обробки емпіричних даних, яка дозволяє сформулювати наукові проблеми, гіпотези, теорії. Найважливіше завдання теоретичного пізнання – досягнення істини [39, с. 74].

Емпіричний та теоретичній рівні наукового пізнання взаємопов’язані, тобто емпіричне може переходити в теоретичне і навпаки. Неприпустимо абсолютизувати значення якогось одного з них [39, с. 82].

Емпіричний і теоретичний рівні дослідження можна розглядати як дві протилежності, які притаманні науковому пізнанню. Одна з цих протилежностей належить до окремого і конкретного наукового знання – базисного емпіричного. Більш складні форми емпіричного знання виникають у результаті узагальнення елементарних знань. Друга протилежність ґрунтується на найбільш загальному науковому знанні – базисному знанні, пов’язаному із узагальненням усіх наукових знань у науковій картині світу. Менш загальні форми теоретичного знання виникають шляхом конкретизації базисного теоретичного знання. І якщо абстрагуватись від способів одержання базових знань, то процеси емпіричного і теоретичного дослідження прямо протилежні: емпіричне дослідження полягає в переході від окремого до загального, тобто є узагальненням окремого наукового знання, а теоретичне дослідження – в переході від загального до окремого, тобто є конкретизацією загального наукового знання.

У процесі наукового пізнання обидві протилежності – емпіричний і теоретичний рівні дослідження – знаходяться в суперечності, яка веде в кінцевому підсумку до нових знань. Так дані досвіду, виникаючи в певному значенні незалежно від теорії, рано чи пізно охоплюються нею і перетворюються на знання. Наукові теорії, що виникають на власній теоретичній основі, будуються відносно самостійно, поза жорсткою і однозначною залежністю від емпіричних знань, але підпорядковуються їм і контролюються ними, є, в кінцевому підсумку, узагальненням даних досвіду [9, с.175].

Процес наукового пізнання (якщо його розглядати в генетичному і функціональному аспектах), як зазначає О.Гасяк, постає як перехід від емпірії до теорії, і навпаки – від теорії до емпірії. Як правило, емпіричне знання передує теоретичному і підтверджує останнє. Ці процеси взаємопов’язані і взаємозумовлені. З одного боку, “емпіричне – відкриває нові факти, розширює горизонт бачення наукового мислення і ставить перед теоретичним дослідженням нові завдання. З другого боку, теоретичне дослідження, розвиваючи і конкретизуючи теоретичний зміст науки, орієнтує і спрямовує емпіричне дослідження, передовсім цілеспрямований експеримент” [5, с.42].

Границя між емпіричним і теоретичним рівнем пізнання є умовна і конкретно історична. Усе ж можна розрізняти ці рівні за такими критеріями:

• Особливості об’єкта пізнання на тому і тому рівні;

• Специфіка методів пізнання на цих рівнях;

• У якій формі існує знання;

• Цінність емпіричного і теоретичного знання.

На емпіричному рівні об’єкт досліджується переважно із зовнішньої сторони, тобто як певне явище. Тоді ж як на теоретичному рівні об’єкт досліджується переважно із внутрішньої сторони, тобто зі сторони сутності, його необхідних і закономірних зв’язків. Безумовно, треба мати на увазі соціально–практичну зумовленість об’єкта на цих рівнях.

Основними методами емпіричного рівня пізнання є порівняння, опис(фіксація кількісних і якісних ознак чи змін об’єкта), спостереження(сприйняття об’єкта за певних умов і з певною метою), експеримент, в якому головним є активність суб’єкта, який за допомогою спеціально створених умов(штучних), немов би примушує об’єкт виявляти свої властивості. Тоді як на теоретичному рівні є наступні методи: аналіз і синтез, індукція і дедукція, ідеалізація, формалізація і моделювання.

Отже, знання на емпіричному рівні існує у формі емпіричних узагальнень, які можуть набувати форму емпіричних законів. Тоді як у контексті теоретичного рівня знання зазвичай існує у формі теорій. Емпіричне знання не замінне на рівні буденного досвіду відносно простих ситуацій. Теоретичне знання має високу цінність, оскільки на основі теорії відбуваються кардинальні зміни у способі виробництва, розвитку техніки і технологій.