3. Проблеми європейської інтеграції у світлі сучасних політологічних і соціологічних досліджень

Теоретична школа "поглиблення задля розширення"

Логічним продовженням моделі "первинного поглиблення" стала розроблена на її основі з урахуванням сучасних реалій міжнародних відносин теоретична школа "поглиблення задля розширення". Прихильники цього напряму підтримують необ­хідність утвердження демократичних та ефективних інститу­тів Співтовариства, які в майбутньому зможуть вирішувати проблеми розширеного ЄС. Розширення без поглиблення при­зведе до кризи інститутів ЄС як у сфері процедурного функціо­нування, так і стосовно формування спільного політичного курсу, що є необхідною умовою ефективного функціонування

Співтовариства. Поглиблення, таким чином, — необхідна пе­редумова для продуманого та продуктивного розширення, яке визнавалося не лише бажаним, а й необоротним. Концепція "Поглиб­лення задля розширення" підкреслює пріоритетність першо­рядного поглиблення перед розширенням і одночасно наполя­гає на глобальній європейській відповідальності ЄС. Саме тому прихильники цієї школи наполягають на необхідності вироб­лення серйозної стратегії розширення, що включає чіткі цілі для країн-кандидатів, стандарти, необхідні для членства, про­думану процедуру прийняття.

Інтерговернменталістське бачення європейської інтеграції (міжурядовий підхід)

 ІНТЕРГАВЕРНМЕНТАЛІЗМ – ТЕОРІЯ, ЩО ВВАЖАЄ ОСНОВОЮ ІНТЕГРАЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ АКТИВНУ ВЗАЄМОДІЮ НАЦІОНАЛЬНИХ ДЕРЖАВ, ЯКУ ЗДІЙСНЮЮТЬ НАЦІОНАЛЬНІ УРЯДИ.

 ТЕОРІЯ БУЛА СФОРМУЛЬОВАНА В 60-ТІ РОКИ хх СТ. І СТАЛА РЕАКЦІЄЮ НА ДЕЯКІ НЕДОЛІКИ ФЕДЕРАЛІЗМУ  ТА ФУККЦІОНАЛІЗМУ, ЯКІ НА ПРАКТИЦІ ВИЛИЛИСЯ У «КРИЗУ ПОРОЖНЬОГО СТІЛЬЦЯ».

ОСНОВОПОЛОЖНИКОМ ТЕОРІЇ Є Стенлі Хоффман, який у своїх працях переконливо доводив, що національна держава не відмирає, а навпаки, саме від таких держав  залежить майбутнє європейської інтеграції. Національна держава може поступитися частиною свого суверенітету та долучитися  до тривалої кооперації в тих сферах, які не загрожують їй втратою суверенітету.

Прихильники міжурядового підходу розглядають державу яу центрального актора інтеграційного процесу, тому що інші актори ТНК, неурядові організації  - не відіграють такої важливої ролі як національні держави.

 Тобто інтеграція формується та реалізується національними державами через їхню зовнішню політику.

Представник ліберального інтергавернменталізму Е. Моравчик на поч. 90-тих років хх ст., називаючи європейську інтеграцію «дворівневою грою» та ґрунтуючись на аналізі Єдиного європейського акту, робить висновок щодо політичної та економічної конвергенції у її рамках трьох потужних і впливових держав-членів ЄС, а саме Німеччини, Франції і Великої Британії. Навіть більше, основним чинником інтеграції дослідник вважає саме реалізацію інтересів цих держав у її ході [215, c. 482-498; 217, c. 245-289].

Е. Моравчик спростовує «міфи» про кризи керівництва в ЄС, які, як він стверджує, спричинені уявленнями про гостру потребу в харизматичному лідерстві, та розвиває «теорію велосипеда» (якщо інтеграція призупиниться, то й наслідки будуть відповідні). Дослідник вважає, що сьогодні в рамках ЄС досягнуто ступеня політичної зрілості і функціональності: «ЄС «осідлав» триколісний велосипед, затвердивши Конституцію, отже, уже не впаде, навіть якщо й зупиниться. А ЄС, його інституціям та особливо його лідерам не вистачає «головного проекту», від якого треба було відштовхуватись заради подальшої інтеграції. Отже, Європа досягла тієї межі, коли об’єднання стає недоцільним» [218].

Нині, за умов докорінної трансформації ЄС, потрібно розробити нові моделі євроінтеграції, хоча б теорії розширення ЄС та його впливу на внутрішньосуспільні трансформації. Зауважмо, що такі спроби вже є у західній політологічній літературі [206, c. 477-495; 230, c. 353-387; 211, c. 157-189; 217, c.257]. Є також дослідження, у яких «вираховуються» вигоди і втрати ЄС від розширення на схід [181, c. 125-176]. Але проблема у тому, що ці теоретичні моделі не витримують перевірки часом, теорія «не встигає» за практикою. Так, досі тривають безплідні, але «завжди актуальні» квазідискусії про «останній кордон» Європи, про виокремлення культурно-цивілізаційного простору Ultima Thule («Далекої півночі»), до якого зараховують і Україну поряд з усіма іншими не-членами ЄС, про концептуально невиважені ідеї безпосереднього сусідства, формування нових «фінансово обмежених» сусідських програм, які потребують сутнісної модифікації тощо. Відтак, розуміння пріоритетів ЄС та осягнення досвіду адаптації держав Центральної та Східної Європи до його вимог є вкрай важливим для науковців та політичних практиків.

 

Комунікативна теорія

Засновником теорії транзакціоналізму став Карл Дойч, який висунув ідею про те, що міждержавна інтеграція спрямована, насамперед, на створення спільного простору безпеки для групи держав, які досягли певного рівня розвитку та вже усвідомили необхідність формування своєрідного відчуття єдності, що грунтується на взаємних уподобаннях, довірі, колективній свідомості, взаємоповазі.

Транзакціоналізм (теорія комунікацій) – теорія інтеграції, яка пояснює процеси об’єднання активними комунікаційними зв’язками між ними.

       Прихильники цієї теорії вважають, що в конкурентній боротьбі відстояти свої інтереси державі набагато простіше у союзі з іншими країнами. Однак такі коаліції держав, залежать від рівня комунікації між учасниками, від кількості різноманітних зв’язків у суспільстві (транзакцій), за допомогою яких буде формуватися почуття спільноти та довіри. Тобто комунікація допомагає створити відносини між державами, які зводять до мінімуму ризики виникнення війни та інших конфліктів і сприяють створенню спільного безпечного простору.

Нові моделі європейської інтеграції

Перше узагальнення стосується Європи «різних швидкостей». Зауважимо, що уперше цей термін з’явився у «звіті Тіндеманса» (1975). «Різними швидкостями» характеризують ситуацію, за якої не всі держави-члени ЄС можуть або не хочуть інтеграції в однаковому темпі у різних сферах. Тому реальний темп інтеграції визначають спеціальні заходи з погодження інтересів держав із різних груп. Положення «звіту Тіндеманса» взагалі було відхилено під час його прийняття. Однак під час впровадження європейського механізму обмінних валютних курсів (наприкінці 1970-х рр.) все ж було взято до уваги можливість «різних швидкостей» у межах європейської монетарної системи. «Різні швидкості» простежувались після першої невдалої спроби ухвалити Конституцію ЄС. Це свідчило про можливу кризову ситуацію, пов’язану з утворенням єдиного суб’єкта міжнародних відносин.

Друге узагальнення – це Європа a la carte (букв: «як побажаєте», «за вашим вибором») або так звана модель змінної геометрії – меню стратегій розвитку європейських держав. Це модель інтеграції, за якою держави самі вирішують, брати чи не брати участь у конкретній інтеграційній ініціативі. Модель «змінної геометрії» євроінтеграції використовував британський уряд, визначаючи своє ставлення щодо положень «Соціального пакету» Маастрихтської угоди. Цей термін відображає ідею неоднакового методу інтеграції, який дає змогу державам-членам вибирати стратегії «як із меню» і долучатися до їх реалізації. Щоб модель «змінної геометрії» євроінтеграції не становила загрозу для всього процесу європейської інтеграції, має бути мінімальна кількість спільних цілей держав-членів ЄС.

Третє теоретико-методологічне узагальнення – це «Європа концентричних кіл». Цю концепцію запропонував Ж. Делор у січні 1989 р. Вона спрямована на рух до дедалі вищого рівня інтеграції у напрямку «центру» Євроспільноти, яким би мали бути держави Європейського Союзу після створення спільного ринку та політичного господарського й валютного союзів. За ними йдуть держави Європейської асоціації вільної торгівлі, наближені до ЄС у господарському і правовому плані. А уже зовнішнє коло утворюють держави, асоційовані з ЄС, які претендують на повноправне членство. Четверте, найширше коло – це держави – члени ОБСЄ як спільний простір європейського співробітництва [50, c. 25-26].

Відштовхуючись від цих теоретичних моделей інтеграції, потрібно ґрунтовніше розглянути джерельну базу, що стосується проблем міжнародного права, глобальної економіки, міжнародних відносин тощо і у цьому контексті внутрішньополітичних змін держав, що до таких утворень належать.

Положення інтеграційної концепції А. Маршаля про одно­рідність економічного та політичного потенціалу країн "солі­дарного простору", і особливо висновки комунікативної теорії щодо силового центру в інтеграційному процесі, сприяли появі нових моделей європейської інтеграції, зокрема концепції "Єв­ропи змінних геометрій", до якої ввійшли проекти "міцного ядра" та концентричних кіл. У контексті розширення Євро­пейського Співтовариства ці проекти можна зарахувати до сво­го роду компромісного напряму європейської інтеграційної стратегії, який намагається поєднати дві прямо протилежні ін­теграційні концепції. Він розглядає можливість одночасного розширення та поглиблення ЄС шляхом диференційованого та асоційованого членства країн-учасниць та кандидатів на член­ство, як в окремих інституційних структурах Співтовариства, так і в окремих сферах співробітництва. Концепція "Європи змінних геометрій" є спробою уникнути перспективи повіль­ного розвитку європейського інтеграційного процесу та його гальмування за рахунок утворення тіснішого солідарного про­стору для країн, які бажають взяти в ньому участь. Два проек­ти, представлені восени 1994 р., мали конкретизувати основні положення такої концепції.

У період підготовки міжурядової конференції ЄС 1996 р. парламентська група християнських демократів ФРН ХДС/ ХСС опублікувала 1 вересня 1994 р. так звану "Доповідь Ла-мерса, Шобла і Глоса", в якій обґрунтовувалася необхідність утворення "міцного ядра" у складі п'яти країн (Німеччини, Франції, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу), що відповідали критеріям економічного співробітництва на умовах переходу до третього, завершального етапу формування Економічного та валютного союзу (ЕВС). Інституційно-юридичну природу ін­теграційного об'єднання автори доповіді розглядали виключно з федеративних позицій. Основні виконавчі функції мали бути зосереджені в руках Європейської Комісії, відповідальної лише перед Європейським Парламентом, тоді як компетенція Ради Міністрів мала бути обмежена до другорядної ролі. "Ядро" не було б закритим для вступу нових країн, пов'язаних із ним до­сить тісними взаємовідносинами. Основу самого "ядра" мали становити Франція та Німеччина. У такий спосіб остання роз­раховувала вирішити важливу для неї, але суперечливу диле­му: розширення на схід за рахунок країн Центральної та Схід­ної Європи і процесу поглиблення інтеграції в ЄС, який розгля­дається Німеччиною як першочергове завдання (особливо щодо політичного союзу). Запропонований проект "міцного ядра" ідеально відповідав умовам вирішення обох суперечливих за­вдань одночасно. Обережне ставлення Франції до принципів федералізму в сучасному європейському будівництві, а також охолодження відносин з Німеччиною автори доповіді оцінюва­ли як потенційну загрозу розколу в Європейському Співтова­ристві, який може призвести до виникнення двох формувань: південно-західної групи з лідерством Франції та північно-схід­ної групи на чолі з Німеччиною. Утворення "міцного ядра" мало показати свого роду приклад інтеграційного співробітниц­тва та стати орієнтиром для інших країн, готових іти далі шля­хом поглиблення інтеграційного процесу.

Обережно оцінюючи перспективи федеративного майбут­нього Співтовариства та виступаючи за збереження національ­ного державного суверенітету, прем'єр-міністр Франції Едуард Балладюр запропонував концепцію "Європи концентричних кіл", або "сходинкової інтеграції", яка мала стати альтернати­вою проекту ХДС/ХСС. Вона становила дещо видозмінене ба­чення федералістського майбутнього Співтовариства, викладе­не ще 17 січня 1990 р. головою Європейської Комісії Жаком Делором перед Європарламентом у світлі нових взаємовідно­син Схід — Захід. Залишивши осторонь федералістські про­гнози Ж. Делора про європейське майбутнє, Е. Балладюр ви­користав і розвинув ідею "концентричних кіл" навколо ком­пактного ядра. Пізніше, в 1994—1995 рр., теорію "концен­тричних кіл" підтримали А. Жюппе та Жак Ширак.

На відміну від концепції "ядра", яка вилучала з інтеграцій­ного процесу країни з відносно менш розвиненою економікою, в тому числі Італію, і фактично становила політичне обґрунту­вання для зменшення витрат на користь останніх, французь­кий проект передбачав утворення навколо консолідованого "ядра" Співтовариства зон співробітництва з різною глибиною інтеграції, що послідовно зменшувалася.

У центрі системи "концентричних кіл" передбачалося коло "комунітарного права", що відповідало б у географічному плані Європейському Союзові, визначеному Маастрихтськими уго­дами. Саме воно мало виконувати функцію "ядра" європей­ського інтеграційного процесу, притягуючи інші країни, що бажають узяти в ньому безпосередню участь. Проект визнавав можливість поступового розширення "ядра". Вступ до ЄС роз­глядався скоріше як нагорода за успішні зміни в економічному та політичному житті країн-кандидатів та відповідне підтягу­вання їх до комунітарних вимог, ніж як засіб заохочення до по­дібних перетворень та реформувань. До другого кола мали б входити країни Європейської економічної зони (ЄЕЗ), утворе­ної в результаті підписання в травні 1992 р. угоди між Євро­пейським Співтовариством та ЄАВТ. ЄЕЗ практично стала пер­шим кроком на шляху до вступу країн ЄАВТ до Співтовари­ства. Залишаючись поза межами ЄС, країни ЄАВТ фактично підпорядковувалися правовій системі ЄС, що стало, врешті-решт, одним із мотивів серії заяв цих країн про вступ до ЄС. До третього кола мали ввійти країни — кандидати на вступ до ЄС, пов'язані з ним системою угод про асоціацію: Кіпр, Мальта, Туреччина і країни Центральної та Східної Європи. Розробле­ний Співтовариством механізм європейських угод про асоційо­ване членство, покладений в основу політичного діалогу, та співробітництво в різних сферах економіки, торгівлі й науково-технічних взаємовідносин із перерахованими країнами, незва­жаючи на деякі недоліки, виконував важливу функцію пере­хідного періоду на шляху до прийняття останніх до Співтова­риства.

Передбачалося також утворити ширше коло за участю всіх інших європейських країн, у тому числі Прибалтійських та країн СНД. Утворення свого роду нового пан'європейського порядку в континентальному масштабі, як пропонували Е. Балладюр, Франсуа Міттеран та Вацлав Гавел, поряд з ОБСЄ та НАТО мало не тільки забезпечити співробітництво у сфері економіки, енергетики, охорони здоров'я, культури та політи­ки, але насамперед сприяти підтриманню миру та запобіганню конфліктам на Європейському континенті.

Принципово важливою була ідея, висловлена Е. Балладю-ром, щодо формування більш вузьких та гнучких кіл, які б да­вали можливість розвивати поглиблене співробітництво між невеликою кількістю країн. Зокрема пропонувалося утворен­ня монетарного кола за участю 7—8 країн, військового, інду­стріального, соціального та ін., де кількість учасників була б меншою від загального числа членів Співтовариства. Такі вузь-коспеціалізовані інтеграційні кола об'єднували б лише ті дер­жави, чиї інтереси та можливості відповідали б тому чи іншо­му напряму інтеграційного співробітництва. Водночас ці кола мали б відкритий характер, дозволяючи брати в них участь усім державам, що мають до цього бажання та можливості.

Незважаючи на критику противників цієї концепції, яка, на їхню думку, може призвести до дезінтеграційних процесів у Європейському Співтоваристві, зростанню неоднорідності держав-членів та загрози його поділу на окремі угруповання з інтересів, практика європейської інтеграції демонструє також можливість розвитку співтовариства відповідно до принципів концепції "Європи змінних геометрій". Про це свідчать такі приклади спеціалізованої інтеграції, як аерокосмічне співро­бітництво, зокрема розробка проекту "Аріан", монетарне спів­робітництво в межах Європейської валютної системи (ЄВС) за участю країн, чия валюта входить до складу євро, Шенгенські угоди, співробітництво в соціальній сфері.

У цьому форматі дуже вдалою є модель "багатошвидкісної Європи". На думку багатьох дослідників європейської інтегра­ції, альтернатива посиленню дезінтеграційних процесів у ЄС криється у свідомій диференціації швидкості інтеграційних процесів у різних країнах. Цей метод уперше було використа­но Співтовариством під час встановлення перехідного адапта­ційного періоду для Іспанії та Португалії в 1986 р., встановлен­ня двох рівнів вільного переміщення капіталів (1 липня 1990 р. лише для 8 держав та 1 січня 1993 р. — для всіх інших держав— членів ЄС). Він став звичайною практикою євроінтеграційного процесу після останнього етапу розширення в 2004—2007 рр., що значно вплинуло на гетерогенність ЄС, майже вдвічі збіль­шивши кількість його держав-членів. Такий підхід має на меті поглиблення інтеграційних процесів, але без загальних дого­вірних рамок та часового розкладу. Як і модель "концентрич­них кіл", він виходить із необхідності утворення "ядра", але не одного, що охоплює всі сфери інтеграції, а багатьох, із різним складом учасників.

Ідея "Європи змінних геометрій" досить удало відповідає сучасним потребам занадто гетерогенного ЄС. Нові країни-члени, які сьогодні становлять майже половину спільноти, мо­жуть таким чином поступово приєднуватися до комунітарних програм співробітництва залежно від рівня готовності націо­нальних економік. Саме так пояснюється надання цим країнам можливості мати досить тривалий перехідний період еконо­мічної, політичної та соціальної адаптації. Наведені вище при­клади свідчать, що інтеграція розвивається шляхом емпірич­ного пошуку оптимальної рівноваги між дезінтеграційними процесами, які базуються на суто прагматичних інтересах учасників, та максималістськими інтеграційними проектами європейського об'єднання. Пошук компромісу між двома взаємопов'язаними рівнями інтеграційного реформування на сьогодні є першорядним завданням європейської інтеграційної стратегії.

Дещо інший шлях розвитку європейського інтеграційного процесу передбачає модель "диференційованої інтеграції", яка об'єднує декілька концептуальних проектів, що формувалися в теоретичних дослідженнях європейської інтеграції ще в 70— 80-х роках. Диференційований підхід до європейської інтегра­ції набув втілення в концепції "карткової Європи", або секто­ральної інтеграції 70-х років. Виникнення цієї концепції знач­ною мірою пов'язане з наслідками першого розширення ЄЕС та негативної позиції Великої Британії за прем'єр-міністра Мар-гарет Тетчер щодо поглиблення європейських інтеграційних процесів. Намагаючись знайти вихід з економічного та полі­тичного застою, викликаного вступом Великої Британії до ЄЕС, Луї Арманд у роботі "Європейський вибір" запропонував розвивати інтеграцію за секторами, в яких кожна з держав на свій вибір брала б участь у спільних діях. Проект "карткової Європи" фактично передбачав формування на вже наявній ко-мунітарній основі (хоча й досить обмеженій) ультралібераль-ної та занадто гнучкої тетчерівської моделі європейської інтег­рації, яку можна порівняти зі структурою ЄАВТ. Запропонова­на модель передбачала можливість вільного вибору дер­жавою, зважаючи лише на власні інтереси, як партнерів, так і сфери співробітництва, що мало розвиватися в основному на міжурядових принципах. Такий мінімалістський підхід до ха­рактеру європейської інтеграції не знайшов особливої підтрим­ки серед інших членів Європейського Співтовариства, оскіль­ки фактично означав крок назад на шляху дезінтеграції.

Дібрані аргументи диференційованого підходу, попри свою привабливість, все ж не можуть бути основною стратегією єв­ропейської інтеграції. З погляду внутрішньої логіки практич­но неможливо ефективно розподілити основні інтеграційні функції за секторами. Такий розподіл сфер діяльності та фор­мування членів Співтовариства за окремими групами виглядає штучним та неефективним. Незважаючи на тимчасові функціо­нальні переваги, диференційований підхід не вирішує пробле­му вибору стратегії інтеграційного розвитку Співтовариства й фактично усувається від прийняття фундаментальних рішень щодо дилеми розширення-поглиблення.

Важливим кроком на шляху об'єднання основних теоретич­них підходів, що існують сьогодні в євроінтеграційному про­цесі, мав стати підписаний в Римі 24 жовтня 2004 р. Договір про Конституцію для Європи. Хоча його й не було ратифікова­но країнами ЄС, він продемонстрував бажання політичних кіл Європи знайти компроміс в застосовуваних теоретичних та практичних підходах щодо майбутнього європейської інтегра­ції. Запропонована Конвентом особлива модель "федерації дер­жав" стала свого роду синтезом трьох основних сучасних під­ходів до європейського будівництва.

Найбільш радикальною є модель "Європейської федерації", запропонована міністром закордонних справ ФРН Йошкою Фішером 12 травня 2000 р., що здобула підтримку таких держав, як Бельгія та Нідерланди. Німеччина пропонувала розробити положення конституційного договору, які б передбачали розмежування повноважень держав-членів та Європейського Союзу з чіткими тенденціями до федералізації останнього. Пе­редбачалося формування двопалатного Європейського Парла­менту, де Сенат об'єднував би представників держав-членів, а також Європейського уряду з наднаціональними повноважен­нями. Ініціативу Й. Фішера підтримав ЗО квітня 2001 р. і канц­лер ФРН Герхард Шредер, який виступив за розширення компетенції таких законодавчих та виконавчих інституцій ЄС, як Європейська Комісія та Європейський Парламент. Канцлер ФРН пропонував поставити на чолі ЄК Президента, який оби­рався б на загальноєвропейських виборах і, таким чином, був повністю незалежним від держав — членів ЄС. Одночасно такі представницькі органи ЄС, як Рада Міністрів та Європейська Рада мали бути фактично трансформовані в одну з палат Євро­пейського Парламенту.

Більш центристський підхід знайшов відображення в за­пропонованій ще в 1996 р. головою ЄК Жаком Делором і розви­неній 9 лютого 2001 р. президентом Ж. Шираком та 28 квітня 2001 р. прем'єр-міністром Франції Ліонелем Жоспеном моделі "Федерації національних держав". Інституціональна структу­ра ЄС мала будуватися на трикутнику взаємовідносин Євро­пейської Ради — Європейської Комісії — Європейського Пар­ламенту. Передбачалося розширення повноважень ЄК, яка отримувала можливість посилати комісарів на засідання Ради Міністрів, набувала повноважень у питаннях політичного спів­робітництва. Одночасно мала зрости роль Європейської Ради, яка за пропозицією ЄК могла б прийняти рішення про розпуск Парламенту. Передбачалося створення додатково Ради із за­гальних питань, що об'єднувала б міністрів з європейських справ і Ради закордонних справ та оборони під головуванням Голови Європейської Ради.

Ліберальний підхід традиційно відстоювався Великою Бри­танією, прем'єр міністр якої Тоні Блер у промові 6 жовтня 2000 р. у Варшаві запропонував своє бачення об'єднаної Європи, яка мала розбудовуватися на принципах "Союзу націй". Передба­чалося збереження сильної, незалежної Європейської Комісії та Європейського Парламенту як важливого елемента інститу-ціональної рівноваги. Водночас кардинально посилювалася роль національних урядів та національних парламентів у інте­граційному процесі. Європейська Рада наділялася функціями стратегічного планування, в Європейському Парламенті пе­редбачалося створення вищої палати з делегатів національних парламентів. У зв'язку з перспективою нового розширення ЄС міністр закордонних справ Джек Стро 21 січня 2002 р. вніс пропозиції про реформування Ради Міністрів, які відповідно передбачали збільшення терміну головування в РМ до 2,5 ро­ків та зменшення загальної кількості рад до 10.

Висновки

Аналіз сучасного стану розвитку європейських інтеграцій­них процесів неможливий без вивчення історії розвитку ідеї об'єднання Європи та основних теоретичних підходів, що були започатковані та розвивалися протягом декілька століть євро­пейської історії. Тому вивчення різних аспектів та форм існу­вання "європейської ідеї" має важливе значення для розумін­ня суті всіх сучасних теорій та концепцій створення об'єднаної Європи, а також практичних заходів щодо їхньої реалізації. В умовах, коли в ЄС відбувається пошук стратегічних шляхів розвитку, трансформації внутрішньої структури та географіч­ного розширення через приєднання нових членів, теоретичне визначення майбутнього Європейського Союзу знову перетво­рилося на актуальне завдання для політичних еліт та науково­го співтовариства.