1. В широкому розумінні адміністративний процес — це встановлений законом порядок розгляду й вирішення індивідуально-конкретних справ, що виникають у сфері державного управління, судами (загальної юрисдикції чи спеціально створеними) або спеціально уповноваженими на те органами (посадовими особами).

У вузькому розумінні адміністративний процес розглядають як провадження в справах про адміністративні правопорушення й застосування до правопорушників адміністративних стягнень. Іноді поняття адміністративного процесу у вузькому розумінні тлумачать не тільки як розгляд справ про адміністративні правопорушення й застосування адміністративних стягнень до винних, а і як розгля застосуванням заходів адміністративного примусу.

Ознаки:

- адміністративний процес здійснюють тільки уповноважені на те суб'єкти. Законодавцем чітко регламентовано компетенцію державних органів, їх посадових осіб, органів правосуддя та деяких інших органів щодо вирішення індивідуально-конкретних справ у ході адміністративно-процесуальної діяльності.

-Впорядкованість адміністративного процесу обумовлено наявністю чіткої системи дій по проведенню операцій з приписами норм права. 

-Процес розгляду конкретної адміністративної справи немислимий без проміжного та кінцевого закріплення певних фактів, що відіграють роль своєрідних сходинок на шляху до встановлення юридичних наслідків. Тільки після їх закріплення у відповідних процесуальних документах такі факти стають юридичними.

-Урегулювання процесуальних дій суб'єктів адміністративного процесу є запорукою того, що кінцевий результат буде досягнутий, а відсутність належної процесуальної регламентації означає по суті некерованість їх дій, ставить під сумнів досягнення реальної мети процесу.

- найважливішою обставиною, що характеризує адміністративний процес, слід визнати те, що адміністративно-процесуальна діяльність завжди ґрунтується на праві, пов'язана з реалізацією матеріальних норм адміністративного права, а в деяких випадках — і норм інших галузей права, наприклад, під час реалізації окремих норм такої порівняно молодої галузі права, як підприємницьке право стосовно державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності.

2.Мета адміністративного процесу — це заздалегідь заплановані результати, досягнення яких можливе за допомогою відповідних засобів і способів. У свою чергу, завдання цього процесу становлять собою поняття, що відображають необхідність для суб'єкта здійснити певні дії, спрямовані на досягнення мети процесу. Таким чином, мета процесу визначає наявність комплексу відповідних завдань, розв'язання яких і дозволяє досягти наміченої мети.

Найважливішою метою адміністративного процесу є належне, таке, що ґрунтується на суворому додержанні законів, регулювання діяльності всіх суб'єктів процесу на всіх його стадіях і етапах.

Основними завданнями адміністративно-процесуального права є:

• Охорона конституційного ладу нашої держав

• Охорона встановленого порядку управління

• Охорона громадського порядку та громадської безпеки

Також до завдань адміністративного процесуального права можна віднести

- Створення умов для реалізації суб'єктивних прав, свобод і інтересів фізичними чи юридичними особами, а також вико­нання ними суб'єктивних юридичних обов'язків; - Забезпечення захисту в процесуальній формі прав, сво­бод та інтересів фізичних чи юридичних осіб шляхом: 1)уп­равлінської (адміністративної) діяльності через виконання за­вдань і функцій органами владних повноважень, їх посадовими особами; 2)поновлення порушеного права органами владних повноважень, їх посадовими особами в судовому порядку за позовом; - Розгляд і вирішення правових спорів чи спорів про право шляхом: 1)Розгляду і вирішення індивідуальних адміністратив­них справ органами владних повноважень, їх посадовими осо­бами у порядку підлеглості, підвідомчості та компетентності,тобто в адміністративному порядку; 2)Розгляду і вирішення індивідуальних адміністративних справ адміністративними су­дами в порядку судового позову щодо захисту прав та інтересів фізичних чи юридичних осіб у сфері державного управління (публічних відносин).

3.Адмін..процес характер.надзвичайно складною структурою,яка включає в себе цілий ряд взаємопов’язаних елементів.Адмін.процес скл. Із окремих проваджень,кожне провадження склад із стадій,а стадії скл.із етапів,а етапи под..на проц.дії.

Процес---провадження—стадія---етап—процесуальна дія.

В широкому розумінні адміністративний процес — це встановлений законом порядок розгляду й вирішення індивідуально-конкретних справ, що виникають у сфері державного управління, судами (загальної юрисдикції чи спеціально створеними) або спеціально уповноваженими на те органами (посадовими особами).

У вузькому розумінні адміністративний процес розглядають як провадження в справах про адміністративні правопорушення й застосування до правопорушників адміністративних стягнень.

Адмін..провадження-це проц..розгляду певної категорії адмін..справ,яка регулюється спец.норм.актами.Кожне проваджен.охоплює спец.коло адмін.-проц.відносин.

Провадження под..на:

-юрисдикційні та неюрисдикційні;

в структурі адміністративного процесу можуть бути виділені: а) провадження, що носять установчий характер (провадження по утворенню державних органів, суб'єктів підприємницької діяльності); б) провадження, що мають правотворчий характер (провадження по відпрацюванню та прийняттю нормативних актів); в) правоохоронніпровадження (провадження в справах про адміністративні пра­вопорушення, провадження по скаргах громадян); г) право наділяючи провадження (провадження по реалізації контрольно-наглядових повноважень).

Процесуальна стадія — це відносно уособлена, відділена часом і логічно пов'язана сукупність процесуальних дій, спрямованих на досягнення певної мети та розв'язання відповідних завдань конк­ретного адміністративного провадження, що характеризується колом суб'єктів і закріплюється в процесуальних актах.

Виділяють такі стадії адміністративно-процесуальної діяльності.

Стадія аналізу ситуації, в ході якої збирають та фіксують інформацію про фактичний стан справ, реальні факти, оцінюють перспективу подальшого руху справи, приймають рішення про необхідність такого руху. Фактично ця стадія становить собою порушення адміністративної справи.

Стадія прийняття рішення у справі, в ході якої дають юридичну оцінку зібраної інформації, повно та всебічно досліджують матеріали справи з метою встановлення об'єктивної істини, приймають конкретне рішення.

Стадія оскарження або опротестування рішення у справі, що носить факультативний характер.

Стадія виконання прийнятого рішення, в ході якої логічно завершується діяльність у адміністративній справі. Важливість цієї стадії обумовлено тим, що без неї все провадження у справі фак­тично втрачає сенс, набуваючи чисто формального характеру.

Проц.етапами є взаємопов’язані між собою групи проц..дій,для яких характерними є наявність своїх цілей і завдань,а також кола суб’єктів їх здійснення .

Адміністративно процесуальні дії становлять основу конструкції всієї системи адміністративного процесу.

4.Адмін..провадження-це проц..розгляд певної категорії адмін..справ,яка регулюється спец.норм.актами.Кожне проваджен.охоплює спец.коло адмін.-проц.відносин.

Кожне адміністративне провадження являє собою систему норм, що регламентують порядок розгляду і вирішення тих чи інших груп управлінських справ. Таким чином, воно є відносно самостійним адміністративно-процесуальним правовим інститутом. Н. Г. Саліщева у свій час писала, що адміністративне провадження охоплює всі сторони діяльності державного апарату, починаючи від підготовки і видання актів управління і закінчуючи матеріально-технічними діями Воно охоплює широке коло суспільних відносин у сфері державного управління і за своїм змістом може бути поділене на 3 види: а) провадження, пов’язане із здійсненням завдань внутрішньої організації апарату управління; б) провадження, що опосередковує взаємовідносини даного державного органу з іншими державними органами, установами, підприємствами, які не входять у його систему; в) провадження у справах, пов’язаних з відносинами між громадянами чи громадськими організаціями та виконавчо-розпорядчими органами. Різниця між процесом і провадженням полягає також у тому, що провадження регулюється за допомогою організаційних норм, які становлять певну групу норм матеріального адміністративного права

5.Проблема розмежування таких інститутів адміністративного права, як адміністративна юрисдикція та адміністративна юстиція, має теоретичну і практичну значимість. Обидва інститути входять як складова частина до адміністративного права, однак отримують інколи різну трактовку. Вона полягає в змішуванні понять “адміністративна юстиція” і “адміністративна юрисдикція”, а також підміні в деяких випадках цих видів правоохоронної діяльності держави. під поняттям “юрисдикція” розуміють таку діяльність яка охоплює всю сукупність повноважень відповідних державних органів вирішувати правові спори і справи про правопорушення. “Юстиція” ж розглядається як здійснення загальними судами чи судами спеціалізованими. Але і в першому, і в другому випадках розгляд справ базується на одних і тих же принципах – законності, об’єктивності, справедливості та ін.  адміністративна юстиція – це  насамперед форма  правосуддя, за допомогою  якої  “розглядаються і вирішуються питання і спори управління”, однак за наявності споріднених рис зазначені вище види діяльності не можуть бути зведені до чогось  єдиного  щонайменш  з  трьох причин:

-  адміністративна юрисдикція – це різновид виконавчо-розпорядчої діяльності, який здійснюється органами виконавчої гілки влади; адміністративна юстиція – різновид правосуддя, “представлений судовою  гілкою  влади” що  і  визначає  характер  цих  видів  діяльності;

-  “активним” суб’єктом адміністративної юрисдикції, який розглядає і нейтралізує адміністративно-правовий конфлікт, є орган державного управління або місцевого самоврядування, тоді як адміністративна юстиція, в нашому розумінні, не зливається з адміністрацією (хоча в деяких випадках наближена до неї), а характеризується системою спеціальних органів (адміністративних судів, трибуналів та ін.);  

-  адміністративна юрисдикція змістовно поєднана з повноваженнями по використанню примусових заходів щодо об’єктів публічного управління (в тому числі громадян та юридичних осіб), а в межах адміністративної юстиції якщо і вдаються до використання примусових заходів, то реалізуються вони відносно суб’єктів управління, які порушили права і свободи громадян або юридичних осіб.Рівень співвідношення адміністративної юстиції і адміністративної юрисдикції полягає також і в тому, що в процесі перегляду справ про адміністративні  правопорушення  (справи,  що  розглядаються  юрисдикційнимиорганами) суди поряд із забезпеченням законності у сфері адміністративної юрисдикції фактично виконують функції адміністративної юстиції, на що зверталася  увага науковців.Крім того, суд може вимагати вжити необхідних заходів, які забезпечували б дотримання прав громадян або юридичних осіб, що беруть участь в юрисдикційному процесі. Адміністративна юстиція і адміністративна юрисдикція, маючи суміжні ознаки, відрізняються за ознаками предметної природи (судової і виконавчої) та характером цих видів діяльності. Адміністративні суди наділяються правозахисними функціями щодо прав і свобод громадян та юридичних осіб у сфері управлінської діяльності і повинні бути позбавлені повноважень щодо розгляду справ про адміністративні правопорушення.

 Для з'ясування співвідношення понять "адміністративна юрисдикція" і "адміністративна юстиція" представляється необхідним чітко визначити, що всі органи, які розглядають адміністративно-правові суперечки й справи про адміністративні правопорушення, є административно-юрисдикционными, але тільки суд, що здійснює правосуддя по адміністративних справах, виступає органом адміністративної юстиції. Отже, поняття адміністративної юрисдикції більше широке, чим поняття адміністративної юстиції. Останнє являє собою вищу, найбільш розвинену форму здійснення административно-юрисдикционной діяльності.

6. Не співпадаючими називає І.В. Панова поняття „адміністративна юстиція” та „адміністративне судочинство”. Адміністративна юстиція – розгляд судами скарг громадян на акти посадових осіб та органів виконавчої влади, тобто правосуддя в адміністративних справах. Адміністративне судочинство відрізняється від адміністративної юстиції за своєю процедурою, що повинна бути адміністративною й мати свою специфічність у зв’язку з цим. Суди в порядку, встановленому нормами адміністративного права, є органами, що притягають до відповідальності, а не захищають. 

Панова І. В. проводить розмежування таких понять як адміністративна юстиція й адміністративне судочинство за декількома підставами:

за суб'єктами – адміністративна юстиція здійснюється судами загальної юрисдикції і конституційним судом,  захищає права і свободи громадян у той час як адміністративне судочинство відправляється суддями, які накладають  адміністративне стягнення, притягають до адміністративної відповідальності;

за процесуальними розходженнями – в адміністративній юстиції суд виступає як орган захисту прав громадян, а в адміністративному судочинстві суд - це караючий орган, що залучає до відповідальності;

за категоріями розглянутих справ – за правилами адміністративної юстиції розглядаються суперечки про право по скаргах громадян на акти посадових осіб, а в адміністративному судочинстві розглядаються справи про адміністративні правопорушення (с 2, ст. 13-20).

Таким чином, на думку Панової І. В. адміністративне судочинство – це лише судове провадження у справах про притягнення до адміністративної відповідальності, що не може не викликати заперечень.

На наш погляд, співвідношення адміністративного судочинства та адміністративної юстиції можна визначити як співвідношення процесуального та матеріального поняття. Тобто, адміністративне судочинство являє собою процесуальний вираз адміністративної юстиції.

7.Норма права — це загальнообов'язкове, установлене чи санкціоноване й

охоронюване державою правило поведінки, що виражає обумовлену

матеріальними умовами життя суспільства волю й інтереси народу, що

активно впливає на суспільні відносини з метою їхнього упорядкування.

Будь-яке державно-організоване суспільство не може обійтися без норм рава.

Вихідним моментом теорії адміністративного процесу є те, що правозастосовча діяльність у будь-якому випадку потребує упорядкованості Це пояснюється особливістю правозасто-совчої діяльності як способу правореалізації у порівнянні з іншими способами (виконанням, додержанням, використанням) застосування,- «встановлення піднормативних формально обов'язкових правил поведінки персоніфікованих суб'єктів з метою створення умов для реалізації ними своїх суб'єктивних прав» ,- доречно пов'язувати з актами встановлення (визнання), зміни чи припинення юридичного статусу. Правозастосовець - посередник між волею законодавця та адресатами дії норми права. Воля законодавця розширюється у мислених операціях правозастосовця. Тому вони є його головною функцією у правозастосуванні. Такі пізнавальні процеси безпосередньо не мають зовнішніх форм виразу. Вони послуговуються процесуальними формами, які є вже не застосуванням норм права, а виконанням владними органами своєї компетенції. Правозастосовчий процес є в тому числі результатом мисленого процесу, й обслуговує останнього через такі обов'язкові процесуальні форми, як установлення фактичної бази застосування, фіксація її, розгляд питань факту та права у більш чи менш розвинутих способах обміну з цього приводу сторонами процесуального правовідношення власними правовими позиціями, а також прийняття рішення, його перегляд і, нарешті, виконання, якщо рішення започаткувало відповідні матеріальні правовідносини '. Правозастосуванням є не тільки інтелектуальна, з приводу фактів, що можуть мати матеріально-правове значення, діяльність, яка тільки проявляється змістовно на всіх стадіях процесу, а й допоміжна не процесуальна діяльність, що пов'язана з розглядом справи і забезпечує цей розгляд. 

8. адміністративна послуга — це вчинення органом (посад.особ.)

владних повноважень дій, які забезпечують юридичне оформлення надання суб’єкту звернення відповідних повноважень, що спрямовані на набуття, зміну чи припинення прав і обов’язків для задоволення власних потреб

морального, матеріального або особистого характеру. Предметом адміністративної послуги виступає не сама дія органа (посадової особи) владних повноважень,

а результат здійснення ними завдань, функцій та обов’язків у межах своїх повно?

важень, згідно з чинним законодавством, у вигляді надання (вручення) фізичним

чи юридичним особам відповідного адміністративного (управлінського) акту —

свідоцтва, паспорта, ліцензії, дозволу тощо — для отримання ними корисного

ефекту;

На відміну від послуг цивільно-правового характеру (публічного договору)

адміністративні послуги характеризуються певними особливостями, наявність

яких відрізняє їх від цивільно-правових чи господарських послуг (договорів). До

таких особливостей, ознак чи критеріїв відносяться:

а) адміністративні послуги надаються виключно органами владних повноважень — органами державної влади; уповноваженими на те державними підприємствами, установами, організаціями; органами місцевого самоврядування — в

порядку здійснення ними завдань і функцій в межах, визначених законом;

б) надання адміністративних послуг пов’язане із забезпеченням створення

умов для реалізації фізичними чи юридичними особами прав, свобод і законних

інтересів шляхом вирішення відповідних процедурних питань;

в) надання адміністративних послуг презюмується (вбачається) за рахунок

коштів державного чи місцевого бюджетів, тобто має бути безоплатним;

г) компетенція органів владних повноважень щодо надання певного виду по

Аналіз змісту прав, свобод і законних інтересів, які потрібно набувати відповідно до законодавства шляхом отримання адміністративних послуг дозволяє

виділити дві групи послуг, що мають принципове значення в частині їх оплатності чи безоплатності. Це обов’язкові і додаткові (необов’язкові) послуги для забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів приватної особи.

Обов’язкові послуги — це такі послуги без отримання (надання) яких не може бути реалізовано суб’єктивне право приватної особи, в результаті чого не буде забезпечена реалізація прав громадян, визначених Конституцією і законами України.

Наприклад, реєстрація транспортних засобів, здійснення технічного огляду транспортних засобів, заняття торгівельною діяльністю,

підтвердження права власності на цінні папери, діяльність на фондовому ринку,

провадження (здійснення) господарської діяльності, отримання паспорту чи

іншого документу, що посвідчує особу власника, реєстрація місця проживання чи

перебування тощо. Звернення особи за наданням таких послуг є обов’язковим

Додаткові послуги — це такі послуги, отримання чи неотримання яких не

впливає на реалізацію основних прав приватної особи, закріплених Конституцією і Законами України. До таких послуг можна віднести дозвіл на

придбання (не реєстрацію, а придбання) зброї, видачу посвідчення мисливця, ви?

дачу посвідчення на право керування транспортним засобом, видачу контрольної

картки обліку добутої дичини і порушень правил полювання, видачу дозволу на

любительську рибну ловлю, зміну прізвища, ім’я та по батькові, проведення акредитації, здійснення в певних випадках сертифікації, верифікації, нострифікації, акредитації тощо.

9. Процесуальна форма-це сукупність однорідних процедурних вимог які ставляться до учасників процесу і спрямовані на досягнення певного матеріально-правового результату.Адмін.проц.форму визначають як-регламентовану адмін..проц.правом систему і структуру адмін..проц.інститутів,а також правил,процедур і послідовності стадій адмін…процесу.Умови строки і способи проведення проц..дій,а також порядок прийнятя і оформлення рішень з окремих питань і в справі вцілому.

Адмініст.проц.форма включає такі елементи:

-Проц..дії проводяться з метою отримання доказів необхідних для правильного вирішення адмін..справи.проц.дія-це вчинена відповідно до діючого законод .діяльність уповноваж.органу,пос.особи у зв’язку з розглядом індивідуальн0-конкретної справи.

Проц..етап-це сукупність однорідних проц..дій,обєднаних найближчою проц..метою.Характериз.визначеними метою ,завданнями,а також суб’єктами їх здійснення.

Стадія адмін..процесу-це сукупність проц..дій які здійснюються у визначеній логічній послідовності і спрямовані на досягнення загальної проц..мети.Кожному виду адмін..проваджень притаманні свої стадії,які можуть не повторюватися в інших видах проваджень.

10.Процесуальна стадія — це відносно уособлена, відділена часом і логічно пов'язана сукупність процесуальних дій, спрямованих на досягнення певної мети та розв'язання відповідних завдань конк­ретного адміністративного провадження, що характеризується колом суб'єктів і закріплюється в процесуальних актах.

Виділяють такі стадії адміністративно-процесуальної діяльності.

Стадія аналізу ситуації, в ході якої збирають та фіксують інформацію про фактичний стан справ, реальні факти, оцінюють перспективу подальшого руху справи, приймають рішення про необхідність такого руху. Фактично ця стадія становить собою порушення адміністративної справи.

Стадія прийняття рішення у справі, в ході якої дають юридичну оцінку зібраної інформації, повно та всебічно досліджують матеріали справи з метою встановлення об'єктивної істини, приймають конкретне рішення.

Стадія оскарження або опротестування рішення у справі, що носить факультативний характер.на цій стадії учасникам адміністративного процесу,які не погоджуються з рішенням.винисеним по справі дається можливість оскаржити його до вищестоячих органів або суду

Стадія виконання прийнятого рішення, в ході якої логічно завершується діяльність у адміністративній справі. Важливість цієї стадії обумовлено тим, що без неї все провадження у справі фак­тично втрачає сенс, набуваючи чисто формального характеру

11. Процесуальні дія –це вчинена відповідно до діючого адміністративно-проц.законодавства діяльність уповноваженого органу,посад.особи у зв’язку з розглядом індивідуально-конкретної адмін..справи.

Процесуальні дії проводяться з метою отримання доказів необхідних для правильного вирішення адмін..справи.Наприклад:провадження у справах про адмін..правопорушення ,до них належать:1-складання протоколу про адмін. Право поруш;2-опитування осіб,які притягуються до адмін..відповід,а також свідків.;3-витребування документів необхідних для проваджен у справі.;4-особистий огляд;5-огляд речей і документів;6-вилучення речей і документів тощо.

Процесуальний етап-це сукупність однорідних процесуальних дій,об’єднаних найближчою процесуальною метою.Характериз.визначеною метою і зав данями,а також колом суб’єктів їх здійснення.Результати етапів проц..діяльності знаходять свій вираз в оформлені проц..документів.Н:адмін..затримання може фіксуватися в протоколі про адмін. Затримання,поряд з протоколом про адмін…правопорушення.

12. Процесуальний режим розглядається як складна синтетична конструкція,яка склад.із принципів які діють в проц..сфері,засобів та способів їх реалізації та гарантів ,які реально склалися і відображають у своїй сукупності якісні характеристики правової форми діяльності органів держави.

Адмін.проц.режим-це закріплена адмін..прав.та адмін..проц.нормами цілісна система регулятивного впливу яка реалізується за допомогою юридично організац.заходів у централізованому порядку,перважно імперативним методом та при юридичній нерівності суб’єктів правовідносин і яка спрямована на встановлення проц..форм діяльності органів держави та інших осіб і забезпечує досягнення цілей процесу та реалізацію передбачених законом прав і обов’язків його учасників. Адмін.проц.режим сприяє встановленю законості в діяльності держ.органів і їх посад.осіб,а також сприяє забезпеченю і захисту прав і свобод і законих інтересів особи,яка є учасником певного адмін..провадження.

13. Принципи права мають історичний характер. Вони є наслідком багатовікового розвитку людської цивілізації, осмисленням закономірностей розвитку суспільства в цілому, втіленням його демократичної та гуманістичної традицій. Незважаючи на довготривалий період розвитку, принципи оформились як правова категорія в період нового часу, починаючи з кінця 18 ст. Особливий поштовх у їх формуванні було надано діяльністю Державної Ради – органу адмін. Юстиції у Франції. У зв’язку з відсутністю законодавчого врегулювання діяльності цього органу Адмін.- юстиційна діяльність впершу чергу почала розвиватися вибиватися на загальних принципах права, які давали можливість усунути прогалини права та прав. Колізії.

Під впливом відродженої теорії природного права принципи почали оцінюватися як свого роду вище право, за допомогою якого може бути доповнена і реформована правова система. Одночасно на всю правову систему поширилась ідея про прогалиність права та засоби її подолання. Найбільш поширеним засобом стало використання в першу чергу суддями принципів права, які давали можливість виносити необхідні судові рішення. Для вирішення справи судді звертаються до права та його принципів як до понад законної справедливості у видках:

1) Наявності прогалин у законах

2) Буквального тлумачення норм закону, що породжує відхід від намірів законодавця

Отже принципи права – це об’єктивно властиві праву визначальні засади, незаперечні вимоги (позитивні зобов’язання), які ставляться до учасників суспільних відносин із метою гармонічного поєднання індивідуальних групових та громадських інтересів. Принципи є підставою права, містяться у його змісті, виступають як орієнтири у формуванні права, відображають сутність права та основні зв’язки, які реально існують у правовій системі .

Ознаки:-Розчиняються в безлічі норм і пронизують усю правову систему виводяться з неї;

-є основою усієї правової системи додають право логічності,послідовності;

-виступають як загальні мірила поведінки не вказуючи на конкретні права і обов’язки.

-має спосіб регулювання,їх провідним елементом є зобов’язання.

-виступають основоположними засадами при вирішені конкретних юрид.справ..

В цілому принципи права поділяються на:

№ загальні – своєрідна система основоположних засад у рамках якої розвивається національна правова система і одночасно вектор, що визначає напрямок розвитку цієї основної системи.

№ галузеві – система основоположних засад у рамках якої розвивається певна галузь права і одночасно вектор, що визначає напрямок розвитку цієї галузі.

№ міжгалузеві принципи – це своєрідна основоположна система засад у рамках якої розвиваються кілька галузей права і одночасно вектор. Що визначає напрямок розвитку цих галузей.

Всі принципи права можна поділити на :

- загально соціальні ) принцип свободи) принцип справедливості) принцип рівноправності) принцип гуманізму) принцип гласності) принцип демократизму) принцип законності

) принцип взаємної відповідальності держави і суспільства (людини)) принцип доцільності

- загально процесуальні ( принцип охорони інтересів особи та держави(принцип об’єктивної істини( принцип публічності (Процесуальної владності)( принцип змагальності( принцип усності та безпосередності розгляду справи (Володькин)

• - спеціальні . Принцип офіційності адміністративного процесуПринцип презумпції невинуватості та правомірності дій громадянПринцип презумпції вини суб’єкта владних повноважень

• Принцип швидкодії та економічності процесуПринцип самостійності у прийнятті рішення

• Принцип обмеженості доступу до відомостей ( таємності)Принцип дієвості (активності) учасників процесу Принцип справжніх можливостей

14. Принципи адмін.-процес права - складова частина загально-правових принципів, що відображають соціально-політичний стан та потреби суспільства і держави, закріплені КУ та законами Укр і є підґрунтям формування та розвитку адмін.-процес діяльності, що знаходять свій вияв в адмін. процесі.

В цілому принципи права поділяються на:

№ загальні – своєрідна система основоположних засад у рамках якої розвивається національна правова система і одночасно вектор, що визначає напрямок розвитку цієї основної системи.

№ галузеві – система основоположних засад у рамках якої розвивається певна галузь права і одночасно вектор, що визначає напрямок розвитку цієї галузі.

№ міжгалузеві принципи – це своєрідна основоположна система засад у рамках якої розвиваються кілька галузей права і одночасно вектор. Що визначає напрямок розвитку цих галузей.

Всі принципи права можна поділити на :

Спеціальні принципи:

1. Принцип презумпції невинуватості та правомірності дій громадян (не невинність ) полягає в тому що він відображає об’єктивне ставлення до особи збоку держави в особі їх органів та посадових осіб при визначенні правомірності чи неправомірності її дій.

2. Принцип презумпції вини суб’єкта владних повноважень – полягає в тому, що суб’єкт владних повноважень зобов’язаний довести свою невинуватість у спірному право відношенні в іншому випадку вина вважається встановленою

3. Принцип швидкості - обумовлений оперативністю діяльності суб’єкта владних повноважень у зв’язку з тим що законодавством визначено конкретні порівняно невеликі строки розгляду та вирішення адміністративної справи

4. Принцип самостійності в прийнятті рішення полягає в тому що виключає будь яке втручання інших органів та посадових осіб адміністративно процесуальну діяльність суб’єктів уповноважених здійснювати процес.

Загально – соціальні принципи :

- принцип демократизму.

- принцип законності.

- принцип верховенства права.

- принцип юридичної рівності громадян перед законом.

- принцип справедливості передбачає неупередженість, пра­вильність, обгрунтованість та адекватність реагування держави на той або інший акт правової поведінки

- принцип гласності. Даний принцип виражає ідею відкритості юридичного процесу для його учасників (гласність сторін) та су­спільства (загальна гласність).

Загально – процесуальні:

-принцип забезпечення правової допомоги громадянину.Конституція України гарантує можливість кожній фізичній особі одержати правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно.

- принцип об'єктивної істини. Згідно з цим принципом, суб'єкт розгляду юридичної справи зобов'язаний з'ясувати усі фак­тичні обставини, котрі можуть мати значення для її безпомилко­вого й неупередженого вирішення. Будь-яке процесуальне рішення має ґрунтуватись на основі логіко-юридичного аналізу об'єктив­них фактів.

15.Нормами адміністративного процесуального права є встановлені чи санкціоновані державою загальнообов'язкові правила, що врегульовують порядок розгляду адміністративних індивідуально-конкретних справ і визначаються системою процесуальних дій, виконуваних суб'єктами адміністративних процесуальних правовідносин та системою їх процесуальних прав й обов’язків, реалізація яких забезпечується визначеними законодавством адміністративними процесуальними засобами (гарантіями). Ознаки адміністративно-процесуальних норм: 1) загальнообов'язкове правило, дія якого поширюється на всіх учасників регульованих нею суспільних відносин;

2) втілює веління державно-владного характеру; 3) юридична сила надається їй державою; 4) способом її творення є безпосереднє установлення або санкціонування; 5) завжди має формально-визначений характер (закріплюєтеся в офіційних джерелах); 6) належне її функціонування забезпечується державним примусом; 7) спрямування на забезпечення ефективної реалізації норм матеріальних юридичних галузей (адміністративного права, екологічного права, земельного права тощо); 8)відрізняються від норм інших галузей права тим, що предметом їх регулювання є суспільні відносини щодо реалізації та захисту прав і законних інтересів фізичних чи юридичних осіб, а також держави в публічній сфері тощо. Особливості адміністративно-процесуальних норм: 1.Полігалузевий характер організуючого впливу адміністративно-процесуальних норм. Адміністративно-процесуальні норми встановлюють порядок реалізації норм цілої низки матеріальних галузей - адміністративного права, екологічного права, земельного права тощо. 2.Похідний характер норм адміністративно-процесуального права. 3.Обслуговуючий характер норм адміністративно-процесуального права, забезпечують чітку регламентацію порядку реалізації кореспондуючих матеріальних норм. 4.Наявність особливого предмета регулювання. Адміністративно-процесуальні норми регламентують чітко визначену сферу соціальних відносин - публічно-управлінських, організуючий суспільних відносин з приводу реалізації встановленого адміністративно-процесуальним законодавством порядку вирішення адміністративних справ. 5.Розгалужена система джерел адміністративно-процесуального права, в яких містяться норми цієї галузі. 6.Спрямованість на реалізацію «позитивних» (не юрисдикційних) матеріальних правовідносин, що складаються у ході виконавчо-розпорядчої діяльності органів публічної влади. 7.Широке коло суб'єктів застосування адміністративно-процесуальних норм (застосовуються практично всіма органами, наділеними публічно-владними повноваженнями у тому числі адміністративними судами). Така особливість пояснюється багатоаспектністю діяльності публічної адміністрації та надзвичайною різноманітністю її процесуальних форм. 8.Неможливість повного втілення в життя матеріальної норми окремою процесуальною нормою. Процесуальна норма реалізує лише якусь частину матеріальної норми (аспект), а повністю реалізація матеріальної норми здійснюється сукупністю процесуальних норм, задіяних одночасно або в певний послідовності.

16 .I.За обсягом предмета регулювання, адміністративно-проце­ суальні норми поділяють на:

а)загально-галузеві б)іиституціональні

-провадження за розглядом звернень громадян;

-адміністративно-позовного провадження; :» —дисциплінарного провадження;

• виконавчого провадження; ■.,■ і

• провадження з розгляду справ про адміністративні делікти; §

• нормотворчого провадження;

-контрольного провадження

— дозвільного провадження

- реєстраційного провадження;

-провадження із застосування заходів заохочення та ін.

За юридичною силою, варто виділити п'ять блоків адмініс­тративно-процесуальних норм:

а)перший блок утворюють норми законодавчого рівня, кот­ рі містяться в:

б)норми, відображені у нормативних актах Президента Ук­ раїни

в)норми, що містяться в нормативних актах представниць­ ких органів публічного адміністрування: Верховної Ради Авто­ номної Республіки Крим, місцевих рад та їх виконавчих органів, місцевих голів;

г)норми, втілені в нормативних актах органів судової влади:

д)норми, закріплені у нормативних актах органів виконавчої влади:

За дією в часі розрізняють такі види адміністративно-проце­суальних норм:

-тимчасові

-постійні (з невизначеною тривалістю дії

VI. За дією в просторі адміністративно-процесуальні норми бу­вають:

-загальнодержавні

-регіональні

-місцеві

-локальні

За формою припису, втіленого в адміністративно-проце­суальних нормах, норми поділяють на:

а) імперативні - виражають категоричний, абсолютно-визна­чений владно-наказовий припис. Існує два різновиди імперативних норм: зобов 'язувальні та заборонні.

б) диспозитивні (дозвільні, уповноважувальні) — уповноважують суб'єкта адміністративно-процесуальних правовідносин діяти на власний розсуд, але в межах варіантів поведінки, окреслених дис­позицією норми.

в) рекомендаційні - містять рекомендацію (пораду) щодо оп­тимального, на думку нормотворця, варіанту поведінки.

17. Правовідносини - урегульовані нормами права та забезпечені державою суспільні зв'язки, учасники яких мають суб'єктивні права та юридичні обов'язки.

адмін.-процес правовідносини – це суспільні відносини, які виникають в процесі здійснення адміністративної діяльності на основі норм адміністративно-процесуального права між суб’єктами, обов’язковим серед яких є орган (посадова особа), наділений державно-владними повноваженнями.

основними рисами є:

1. Адміністративно-процесуальне відношення є юридичним зв'язком між конкретними суб'єктами, що володіють певними процесуальними правами й обов'язками. Воно може виникнути мінімум між двома суб'єктами, виявляючись у даному випадку як передбачений правовою нормою юридичний взаємозв'язок між ними. Адміністративно-процесуальне правовідношення не може існувати в вигляді загальнорегулятивного.

2. Адміністративно-процесуальне правовідношення передбачає визначеність взаємної поведінки його суб'єктів, що приписується відповідними правовими нормами. При цьому ступінь визначеності взаємної поведінки суб'єктів залежить від змісту того чи іншого виду адміністративно-процесуальних правовідносин, обумовленого у свою чергу характером тієї області державного життя, у межах якої воно виникає. Більшою визначеністю характеризується про­цесуальний статус суб'єктів юрисдикційних проваджень, що складаються з приводу вирішення спорів.

3. Адміністративно-процесуальні правовідносини завжди виникають на основі правових норм. Процесуальні публічні відносини можуть існувати тільки як правові відносини.

Реалізація будь-якого адміністративно-процесуального правовідношення, як і всякого правового відношення взагалі, забезпечується заходами державного впливу.

правовідносини мають низку особливостей:

1. вони виникають з приводу реалізації норм матеріальних га­ лузей права, причому лише тих, якими регламентуються суспільні відносини у сфері публічного управління;

2. вони регулюються нормами адміністративно-процесуального

права;

3) однією із сторін адміністративно-процесуальних правовідно­ син завжди є орган публічної адміністрації або його посадова осо­ ба. Такий орган (особа) наділяється державно-владними повнова­ женнями з організації і ведення адміністративного процесу. Але це не означає його зверхності у відносинах з громадянином.

18. Відповідно до сфери суспільного життя, у якій вони функ­ціонують, адміністративно-процесуальні правовідносини поділя­ють на такі види: правовідносини, ию складаються у сфері економіки; у політичній; у сфері підприємництва; у соціально-культур­ній сфері тощо.

1за галузевою належністю кореспондуючих матеріальних правових відносин:

-адміністративного права;

- земельного права;

-трудового права; — сімейного права;

- господарського права;

— митного права;

2внутрішньогалузева сфера їхнього функ­ціонування:

• провадження з розгляду звернень громадян;

• провадження з розгляду справ у адміністративних судах;

• дисциплінарного провадження;

виконавчого провадження

За наявністю або відсутністю конфлікту в основі адміністративної справи поділяють на:

а)конфліктні (складаються в ході юрисдикційних проваджень: адміністративно-позовного, виконавчого, дисциплінарного та ін.);

б)неконфліктні (виникають при здійсненні управлінських про­ ваджень: ліцензійного, наглядового, дозвільного, атестаційного тощо).

5.Залежно від виконуваних функцій та завдань:

а) регулятивні правовідносини

б) охоронні правовідносини

6.За кількістю учасників:двосторонні та багатосторонні.

7.Відповідно до суб'єктного складу (складу учасників:

• між органами публічної влади, що перебувають між: собою увідносинах службового підпорядкування;

• між: органами публічної влади, які перебувають на однаково­му організаційно-правовому рівні;

• між: органами публічної влади, що перебувають на різномуорганізаційно-правовому рівні,;

• між: органами публічної влади та підпорядкованими їм під­приємствами,

• між: органами публічної влади та державними підприєм­ствами,

• між органами публічної влади та недержавними організаціями,

• між органами публічної влади і громадянами.

8. За характером взаємодії учасників:

- вертикальні правовідносини виражають типові для публічно-управлінської діяльності субординаційні зв'язки між суб'єктом і об'єктом управління.

— горизонтальні правовідносини виникають між фактично і юридично рівноправними суб'єктами.

19. Адміністративно – процесуальні правовідносини – це суспільні відносини, які виникають в процесі здійснення адміністративної діяльності на основі норм адміністративно процесуального права між суб’єктами обов’язковими серед яких є орган (посадова особа) наділена публічно владними повноваженнями.

Елементи адміністративно процесуальних правовідносин:

1. Об’єкт – це процесуальні наслідки на досягнення яких спрямовується процесуальні дії суб’єктів правовідносин.

2. Суб’єкт – це орган публічної влади фізична чи юридична особи, які вступають у фактичні, соціально – правові зв’язки з приводу реалізації встановленого адміністративно процесуального законодавства порядку вирішення адміністративних справ.

3. Зміст адміністративно – процесуальних правовідносин – охоплюють адміністративно процесуальні права та обов’язки суб’єктів правовідносин і процесуальні дії з їх реалізації.

20.Об’єктами процесуального правовідношення є результати дії учасників процесу, які задовольняють їх юридичне благо. Властивості об’єкта:

1. Об’єкт правовідносин – це предмет чи явище, що існує поза суб’єктами, тобто займає зовнішнє, стосовно суб’єкта положення.

2. Обєкт – це такий зовнішній предмет чи явище, котрий у певний спосіб зв’язаний із правовою нормою, тобто знаходиться у сфері дії права.

3. Оскільки правові норми регулюють поведінку виключно осіб, то їхній зв'язок з об’єктами правовідносин є непрямим, оскільки правові норми встановлюють права та юридичні обов’язки суб’єктів правовідносин не взагалі, а стосовно конкретного визначеного об’єкта.

4. У сфері дії права юридичні відносини між людьми виникають з різних підстав. В одному випадку – це може бути річ, матеріальний предмет, в іншому – поведінка людини, її особисте нематеріальне благо тощо.

Отже, об’єкти А-П правовідносин – це все те, з приводу чого чи у зв’язку з чим виникають А-П правовідносини між суб’єктами або учасниками цих відносин. До числа об’єктів А-П правовідносини належить: 1. Речі, матеріальні цінності (до прикладу, відносини між суб'єктами процесуальних відносин з приводу подачі та прийняття фактичних даних у якості доказів по справі. 2. Результати дій чи бездіяльності суб'єктів правовідносин. У якості результату виступає задоволеність правових вимог заявника.

Об'єкт правовідносин - це предмет чи явище, що існує поза суб'єктом, що займає, так би мовити, зовнішнє стосовно суб'єкта положення.

Види об’єктів об'єкти, тобто те, із приводу чого чи в зв'язку з чим виникають правові відносини між суб'єктами, також можуть бути різноманітними.

21. В загальнотеоретичному розумінні суб’єктом визнається носій предметно-практичної діяльності та пізнання (це може бути як індивід, так і соціальна група) учасник суспільних відносин, який наділений правами та обов’язками, володіє соціальними та юридичними ознаками.

Соціальні ознаки визначають здатність брати участь у суспільних відносинах, як відокремленого персоніфікованого суб’єкта, а також вільно виражати та здійснювати власну волю.

Юридичні ознаки визначають здатність особи відповідно до юридичних норм бути носієм прав і обов’язків, брати участь у правовідносинах, тобто, правосуб’єктність включає:

1. Правоздатність

2. Дієздатність

3. Деліктоздатність.

Види суб’єктів А-П правовідносин:

1. За кількісною ознакою:

• Індивідуальні

• Громадяни України

• Іноземці

• особи без громадянства

• Колективні

• Органи виконавчої влади

• Громадські об’єднання

• підприємства, установи, організації. В тому числі їх колективи.

2. За значенням процесу:

• Суб’єкти безпосередньо заінтересовані результатом процесу чиї інтереси та суб’єктивні права підлягають захисту всіма процесуальними способами та прийомами

• Лідируючі суб’єкти. Які виконують свої функції в чужому інтересі з метою законного та обґрунтованого рішення у справі, що розглядається.

3. За сутнісною ознакою:

• Громадяни

• Органи публічн. Адмін.

• Об’єднання громадян, а також органи самоорганізації населення

• Державні службовці службовці ОМС

• Інші державні органи та їх посадові особи

4. За функціональним призначенням:

• Суб’єкти, що наділені правом вести справу, перевіряти на відповідність представлені документи та складати правові документи

• Суб’єкти, що наділені правом приймати акти імперативного характеру

• Суб’єкти, що мають особистий інтерес в адміністративній справі

• Суб’єкти, що сприяють встановленню об’єктивної істини

• Суб’єкти які мають спеціальне знання та навички і залучаються з метою дослідження фактичних даних, що фігурують у справі

• Суб’єкти, що засвідчують важливі для встановлення об’єктивної істини факти дії обставини

5. За діяльнісною ознакою:

• Органи (особи), які розглядають і вирішують адміністративні справи

• Особи, які відстоюють в адмін.. процесі особисті права та законні інтереси

• Особи, які представляють та захищають інтереси інших осіб

• Особи, які сприяють здійсненню адміністративних проваджень.

22. Суб'єкт звернення — це фізична або юридична особа, що звертається до органів вик. влади,

органів місцевого са­моврядування, їх посадових осіб щодо визнання,

реалізації та захисту своїх прав, свобод і законних інтересів.

Суб'єкт звер­нення може звертатися:

а) з заявою щодо визнання, реалізації та захисту своїх прав, свобод і законних інтересів,

у тому чис­лі й щодо надання адміністративних послуг або

б) зі скаргою на рішення, дії чи бездіяльність органів виконавчої влади,

ор­ганів місцевого самоврядування, юридичних осіб публічного права, їх посадових осіб,

що порушують або можуть порушити права, свободи і законні інтереси фізичних або юридичних осіб.

Суб'єкти звернення мають право:

1)вимагати в уповноваженого суб'єкта роз'яснення щодопорядку здійснення адміністративного провадження, своїх праві обов'язків, прав і обов'язків інших учасників адміністратив­ного провадження, а також інформації про процедурні дії та процедурні рішення, прийняті під час здійснення адміністра­ тивного провадження;

2)брати участь в адміністративному провадженні особисто або через свого представника;

3. знайомитися в установленому порядку з матеріалами ад­міністративної справи, робити з неї виписки та копії, в тому числі з використанням технічних засобів;

4. бути вислуханими з питань, що є предметом адміністра­ тивного провадження, надавати пояснення та інші докази;

5)отримувати примірник адміністративного акта, прийня­ того за результатами розгляду адміністративної справи;

6. оскаржувати адміністративний акт, процедурні рішення,дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень.

Суб'єкт звернення зобов'язаний:

а)подавати документи, докази та матеріали, необхідні дляздійснення провадження;

б)повідомляти про зміну адреси та причини неприбуття на запрошення суб'єкта владних повноважень;

в)добросовісно користуватися належними йому правами та виконувати вимоги, встановлені законодавством.

Особливістю цієї групи учасників (осіб) адміністративного провадження є те, що вони не мають владних повноважень у сфері адміністративної процесуальної діяльності.

23. Уповноважені органи (посадові особи) виконавчої влади роз­глядають і вирішують справи:

1. щодо визнання, реалізації і захисту прав, свобод і закон­них інтересів фізичних чи юридичних осіб, у тому числі й на­ дання адміністративних послуг;

2. щодо здійснення контрольних повноважень за реаліза­ цією та захистом прав, свобод і законних інтересів фізичних чи юридичних осіб;

3. щодо розгляду скарг фізичних чи юридичних осіб сто­совно реалізації та захисту прав, свобод і законних інтересів у зв'язку з розглядом адміністративної справи, у тому числі на рішення, дії чи бездіяльність уповноваженого суб'єкта;

4. щодо розгляду справ про адміністративні правопорушен­ня та притягнення правопорушників до адміністративної від­ повідальності відповідно до статей 222—244¹⁵ КУпАП;

5. щодо розгляду заяв та скарг відповідно до закону Украї­ни «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 р.

24.Адміністративні суди відповідно до ст. 17 КАС України розглядають і вирішують:

1. спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативних ак­тів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; в тому числі й справи щодо оскарження постанов про притяг­нення до адміністративної відповідальності;

2. справи з приводу прийняття громадян на публічну служ­бу, її проходження, звільнення з публічної служби;

3. спори між суб'єктами владних повноважень із приводу реалізації їх компетенції у сфері управління, у тому числі деле­гованих повноважень, а також спори, які виникають із приводу укладання та виконання адміністративних договорів;

4. спори за зверненням суб'єкта владних повноважень увипадках, встановлених законом;

5. спори щодо правовідносин, пов'язаних із виборчим про­цесом чи процесом референдуму.

Суди загальної юрисдикції (районні, районні у місті, міські чи міськрайонні (судді) розглядають і вирішують:

1. справи про адміністративні правопорушення (ст. 221КУпАП);

2. питання щодо покладення обов'язку відшкодування за­подіяної шкоди (ст. 40 КУпАП) адміністративним правопору­шенням.

До компетенції судів (суддів) законодавець відносить най­більш складні справи щодо кваліфікації дій правопорушника; усі справи про проступки, вчинені неповнолітніми, а також справи, у яких виникає необхідність застосування, як правило, стягнень у вигляді: оплатного вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністра­тивного правопорушення; конфіскації предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністра­тивного правопорушення; позбавлення спеціального права, на­даного даному громадянинові; виправні роботи; адміністратив­ний арешт. Визначаючи компетенцію судів (суддів) загальної юрисдикції, законодавець виходить із вимог Конституції Ук­раїни, що ніхто не може бути заарештований інакше як за вмо­тивованим рішенням суду (ст. 29) та конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду (ст. 41). Проте це зовсім не означає, що суди загальної юрисдикції діють як ад­міністративні органи, і не порушує конституційного принципу розподілу влади. Розгляд і вирішення судами загальної юрис­дикції справ про адміністративні правопорушення становить особливу форму здійснення правосудця у сфері адміністратив­но-деліктних відносин.

25.Уповноважені органи (посадові особи) місцевого самовряду­вання розглядають і вирішують адміністративні справи ті самі, що й органи виконавчої влади в межах своїх повноважень та на відповідній території. Справи про адміністративні правопору­шення вони розглядають і вирішують відповідно до статей 218—219 КУпАП. Водночас розглядати справи про адміністра­тивні правопорушення уповноважені не всі органи (посадові особи) місцевого самоврядування, а лише спеціально створені адміністративні комісії, а також виконавчі комітети сільських, селищних, міських рад.

Адміністративні комісії утворюються: у районах областей, районах міст Києва і Севастополя — районними державними адміністраціями; у містах, селищах, селах — виконавчими ко­мітетами місцевих рад¹. Адміністративні комісії вирішують усі справи про адміністративні правопорушення, крім справ, віднесених КУпАП до відання інших органів (ст. 214 КУпАП). Ця особливість відрізняє адміністративні комісії від усіх інших суб'єктів адміністративно-процесуальної юрисдикції.

Непублічні суб'єкти права — органи (посадові особи) гро­мадських організацій, недержавних підприємств, установ різ­них форм власності розглядають і вирішують справи відповідно до Закону України «Про звернення громадян» Стаття 19 встановлює, що органи держав­ної влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, незалежно від форм власності, об'єднання грома­дян, засоби масової інформації, їх керівники та інші посадові особи в межах своїх повноважень зобов'язані:

• об'єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви чи скарги;

• відміняти або змінювати оскаржувані рішення у випад­ках, передбачених законодавством України;

• забезпечувати поновлення порушеного права, реальне виконання прийнятих у зв'язку із заявою чи скаргою рішень;

• вживати заходів щодо відшкодування матеріальних збитків;

• вирішувати питання про відповідальність осіб, з вини яких було допущено порушення;

• не допускати безпідставної передачі розгляду заяв чи скарг іншим органам;

• особисто організовувати та перевіряти стан розгляду заяв чи скарг громадян.

26. Заінтересована особа — це фізична або юридична особа, права і законні інтереси якої зачіпає або має зачіпати прийнят­тя суб'єктом владних повноважень адміністративного акта.

Заінтересована особа про свою участь в адміністративному провадженні подає клопотання суб'єкту владних повноважень, або може бути залучена до адміністративного провадження за ініціативою суб'єкта владних повноважень, або за клопотанням суб'єкта звернення. На заінтересовану особу поширюються права і обов'язки, передбачені для суб'єкта звернення.

В провадженнях з адміністративного судочинства особа­ми, які мають інтерес у справі, виступають громадяни, державні органи, органи місцевого самоврядування, державні служ­бовці, організації, підприємства, установи, заклади незалежно від форм власності, які в адміністративному судочинстві прий­нято називати сторонами.

Характерною ознакою сторін є те, що вони мають право звер­татися до суду за захистом і навіть тоді, коли особи лише вважа­ють, що їхні права, свободи та інтереси в сфері публічно-право­вих відносин порушено, хоча таке порушення, можливо, і не мало місця насправді.

Позивач — це особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано адміністративний позов до адміністративного суду. Відповідач — це суб'єкт владних повноважень. Громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних пов­новажень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб'єкта владних пов­новажень:

1. про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів абовсієї діяльності громадян;

2. про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян;

3. про примусове видворення іноземця чи особи без грома­дянства з України;

4. про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання(збори, мітинги, походи, демонстрації тощо);

5. в інших випадках, встановлених законом.

До осіб, які обстоюють в адміністративному процесі права і інтереси, належать треті особи.

Третіми особами визнаються учасники адміністративного процесу, які вступають у вже порушену в суді адміністративну справу з метою захисту особистих прав, свобод та інтересів. Участь у справі третіх осіб обумовлена тим, що вони намагатимуться, щоб було винесено судом таке рішення, яке відповідало б їх інтересам.

27. Для захисту своїх прав і законних інтересів у правопору­шеннях у сфері управління та провадженнях з адміністративно­го судочинства суб'єкт звернення, заінтересована особа, сторо­ни (позивач, відповідач), а також третя особа можуть брати участь особисто або через свого представника. Представником може бути фізична особа, яка має ад­міністративну процесуальну дієздатність відповідно до ст. 48 КАС України, а також органи та інші особи, яким законом надане право захищати права, свободи та інтереси інших осіб. Не можуть бути представниками в суді особи, які беруть участь у справі як секретар судового засідання, експерт, спе­ціаліст, перекладач та свідок. Не можуть також бути представни­ками судді, прокурори, слідчі, крім випадків, коли вони: а) діють як представники відповідних органів (суди, прокуратури, ОВС, СБУ), що є стороною або третьою особою у справі; б) діють як законні представники сторони чи третьої особи.. Представництво за договором. Це доб­ровільне представництво. При добровільному представництві до представника і того, хто бажає мати представника, висува­ються певні вимоги: а) представництво має ґрунтуватися виключно на волі представника і того, хто бажає мати пред­ставника; б) представник і особа, яку представляють, мають бути дієздатними.

Представництво за законом є обов'язковим представниц­твом, не залежить від волі того, кого представляють, його під­ставами є прямий припис закону чи іншого адміністративного акта, тому характеризується як публічно-правове. Можна виділити кілька видів представництва за законом. 1. Представництво щодо захисту прав, свобод і законних інтересів малолітніх та неповнолітніх осіб, які не досягли віку, з якого настає адміністративно-процесуальна дієздатність

2.Представництво щодо захисту прав, свобод і законних інтересів неповнолітніх осіб, які досягли віку, з якого настає адміністративна процесуальна дієздатність непрацездатних фі­зичних осіб і фізичних осіб, цивільна дієздатність яких обмеже­на 3.Представництво з ініціативи суду або уповноваженого суб'єкта щодо захисту прав, свобод та інтересів неповнолітніх осіб, які досягли віку, з якого настає адміністративна процесу­ альна дієздатність 4.Представництв щодо захисту прав і законних інтересів органу, підприємства, установи, організації здійснюють їх керів­ники чи інші особи, 5. Представництво щодо захисту прав, свобод і законних інтересів, яке здійснюється органами, громадськими організа­ціями, адвокатами тощо, яким законом надане право захища­ти. Довіреність має бути не лише у письмовій формі, вона по­винна містити необхідні реквізити: а)вказівку на суб'єкти — ким і кому видана довіреність; б)зміст і обсяг повноважень, наданих представникові; в)дату видачі довіреності. Довіреність, у якій не вказана дата її вчинення, є нікчемною; г)строк дії довіреності. Якщо строк довіреності не встанов­лений, вона зберігає чинність до припинення її дії (статті 247,248 ЦК України). Проте повноваження представника чинні протягом часу провадження у справі (ст. 59 КАСУ); ґ) підпис особи, яку представляють (довірителя), в установ­леному законом порядку, має бути засвідчена. 28. Свідок як учасник адміністративного процесу відіграє важ­ливу роль у з'ясуванні обставин, що мають значення для пра­вильного вирішення справи. Як свідок у адміністративній справі може бути викликана кожна особа, якій можуть бути відомі обставини, що підлягають установленню у даній справі. Основним обов'язком свідка є те, що він повинен з'явитися до суду, органу (посадової особи), у провадженні яких перебу­ває адміністративна справа, в зазначений час і дати правдиві показання. У разі неможливості при­буття за викликом суду свідок зобов'язаний завчасно повідоми­ти про це суд. Експерт — це особа, яка сприяє розгляду справи. Експер­том може бути призначена особа, яка має необхідні знання, здатна шляхом дослідження матеріальних об'єктів, явищ і про­цесів дати висновок із питань, що виникають під час розгляду справи.

Головним обов'язком експерта є проведення повного, нау­ково обґрунтованого дослідження та надання об'єктивного письмового висновку щодо поставлених йому запитань.. У разі неявки екс­перта в суд щодо нього може бути застосовано примусовий привід або притягнення до адміністративної відповідальності .

Спеціаліст — це фахівець у якійсь певній галузі, яка володіє спеціальними знаннями та навичками застосування технічних засобів і може надавати консультації під час вчинення проце­суальних дій з питань, що потребують відповідних спеціальних знань і навичок. Він зобов'язаний прибути за викликом суду чи уповноваженого суб'єкта відповідати на задані запитан­ня, давати усі консультації та письмові роз'яснення, звертаючи увагу на характерні обставини чи особливості доказів.

Перекладач — це особа, яка вільно володіє мовою, якою здійснюється адміністративне судочинство, адміністративне провадження, та іншою мовою, знання якої обхідне для усного або письмового перекладу з однієї мови на іншу. Перекладач має право відмовитися від участі в адміністра­тивному процесі, якщо він не володіє мовою в обсязі, необхід­ному для перекладача. Особами, які сприя­ють адміністративним провадженням виступають і секретар судового засідання, а також судовий розпорядник.

29.Зміст адміністративно – процесуальних правовідносин – охоплюють адміністративно процесуальні права та обов’язки суб’єктів правовідносин і процесуальні дії з їх реалізації.

Адміністративні процесуальні відносини є різновидом правових відносин, а тому їм притаманні усі загальні ознаки правовідносин. Вони завжди являють собою відомий суспільний зв'язок між особа­ми — громадянами, організаціями, державними і судовими ор­ганами, який визначає забезпечену законом міру можливої та необхідної поведінки.

Специфічні ознаки процесуальних відносин виділяють їх серед інших суспільних відносин, а саме:

а)правові відносини — це зв'язок між особами на основі норм права;

б)зв'язок між особами вникає на основі норм права через х суб'єктивні юридичні права і обов'язки;

в)цей зв'язок між особами на основі норм права підтримується і гарантується державою;

г)цей зв'язок між особами на основі норм права має індивідуальний характер

Норма права є основою або необхідною передумовою виникнення, зміни і припинення правовідносин. Дійсно, пра­во — це регулятор суспільних відносин. У своєму соціальному і юридичному змісті воно досить чітко виражає владні засади.

Адміністративні процесуальні відносини мають свої особ­ливості, власні ознаки, серед яких можна виділити наступні.

1.Адміністративні процесуальні відносинивиникають, змінюються і припиняються лише у сфері публіч­ного управління.

2.Адміністративні процесуальні відносини, як правило, ви­никають із наявності адміністративної справи щодо розгляду і вирішення спорів про право та вжиття примусових заходів.

3. Суб'єктами адміністративних процесуаль­них відносин, уповноважених розглядати і вирішувати ад­міністративні справи, виступають не тільки суди, а й органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові (службові) особи, інші органи і посадові особи в порядку, встановленому законом.

4. Однією із сторін адміністративних процесуальних пра­вовідносин завжди є орган владних повноважень або його по­садова (службова) особа,

Узагальнюючи викладене, адміністративні процесуальні від­носини можна визначити як урегульовані нормами права суспільні відносини, що виникають у процесі розгляду і вирішення індивіду­альних адміністративних справ у публічній сфері.

30. Юридична відповідальність — це передбачені законом вид і міра державно-владного (примусового) зазнання особою втрат благ особистого, організаційного і майнового характеру за вчи­нене правопорушення. Природа інституту юридичної відповідальності має правовий характер і полягає у застосуванні до винної особи, яка скоїла правопорушення, засобів публічно-правового примусу, передбачених санкцією порушеної норми у чітко визначеному процесуальному порядку. Це самостійний правовий інститут, що є підставою охоронних правовідносин. Види юридичної відповідальності можна розрізняти по галузевій приналежності: карна ( її вид і міру визначає тільки суд, );адміністративна (являє собою покладання й реалізацію адміністративного стягнення, є слідством адміністративної провини, передбаченого законодавством про адміністративні правопорушення);дисциплінарна (виникає як слідство дисциплінарної провини);матеріальна (являє собою відшкодування працівниками або службовцями збитку, заподіяного ними);цивільно-правова (наступає за здійснення цивільного правопорушення). Серед характерних особливостей даного виду відповідальності можна виділити наступні:  1. Адміністративна відповідальність накладається за правопору­шення, які не являють собою великої суспільної небезпеки. Внаслідок цього такі протиправні діяння визнаються адміністративним правопору­шенням (проступком).  2. Адміністративна відповідальність переважно настає внаслідок правопорушень у сфері загальнодержавних, а не приватноправових інте­ресів.  3. Адміністративна відповідальність є засобом охорони встановле­ного державою правопорядку, вона нормативно визначена і полягає у застосуванні санкцій правових норм. 4. Відповідальність в адміністративному праві завжди настає внас­лідок протиправної дії (бездіяльності) юридичної або фізичної особи, є наслідком винного антигромадського діяння. У цих правовідносинах завж­ди беруть участь суб’єкти публічно-правової сфери.  5. Відповідальність супроводжується державним і громадським осудом правопорушника та вчиненого ним діяння.  6. Адміністративна відповідальність пов’язана з примусом, із нега­тивними для право­порушника наслідками (морального або матеріального характеру).

31. Підвідомчість – це визначена законом сукупність повноважень спеціалізованих адміністративних судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції (стаття 17 КАС України). Отже, компетенція адміністративних судів поширюється на ( ст.17 КАС): 1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; 2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спори між суб’єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень, а також спори, які виникають з приводу укладання та виконання адміністративних договорів; 4) спори за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом; 5) спори щодо правовідносин, пов’язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму. Компетенція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи: 1) що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України; 2) що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства; 3) про накладення адміністративних стягнень; 4) щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) об’єднання громадян віднесені до його внутрішньої діяльності або виключної компетенції.

32.Підсудність — це розмежування компетенції між окремими ланками судової системи і між судами однієї ланки щодо розгляду і вирішення підвідомчий їм адміністративних справ. Отже, згідно чинного КАС, підсудність поділяється на такі види:

1) предметна;

2) територіальна;

3) інстанційна;

4) підсудність за зв’язком справ.

А) Предметна підсудність визначається: доступністю право­судця для людини; характером публічно-правового спору; суб'єктивним складом сторін спірних правовідносин. відповідно до ст. 18 КАС України можна іапропонувати таку класифікацію.

І. Місцевим загальним судам як адміністративним судам першої інстанції підсудні:

2. Окружним адміністративним судам як місцевим судам першої інстанції

3. Місцевим загальним судам як адміністративним судам або окружним адміністративним судам як судам першої інстанції за

4. Вищому адміністративному суду України як суду першої і останньої інстанції

Б) Територіальна підсудність визначається місцезнаходжен-иим позивача та відповідача, а також рівнем повноважень ад­міністративного суду.

залежно від міс­це і находження сторін та характеру публічно-правового спору ииріиіяє: загальну, виняткову, виключну та альтернативну територіальну підсудність.

В) Інстанційна підсудність визначається установленням судів, нкі мають розглядати конкретну адміністративну справу в пер­шій, апеляційній та касаційній інстанціях. При виробленні пра-пнл інстанційної підсудності дотриманий принцип, за яким кожна ланка адміністративних судів виконує функції лише од­нієї інстанції за винятком випадків, коли Вищий адміністратив­ний суд України як суд касаційної інстанції розглядає ад­міністративні справи як суд першої і останньої інстанції або як • уд апеляційної інстанції.

Г) Підсудність кількох пов’язаних між собою вимог (за зв’язком справ) (ст. 21КАС). Позивач може заявити кілька вимог в одній позовній заяві, якщо вони пов’язані між собою і підсудні одному адміністративному суду.

33. Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Докази суду надають особи, які беруть участь у справі. Суд може запропонувати надати додаткові докази або витребувати додаткові докази за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або з власної ініціативи

Види доказів :

Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників

Пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників про відомі їм обставини, що мають значення для справи, оцінюються поряд з іншими доказами у справі.

Показання свідка

Показаннями свідка є повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини. Якщо показання свідка ґрунтуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані.

Письмові докази

Письмовими доказами є документи (у тому числі електронні документи), акти, листи, телеграми, будь-які інші письмові записи, що містять в собі відомості про обставини, які мають значення для справи.

Письмові докази, які витребовує суд, надсилаються безпосередньо до адміністративного суду. Суд може також уповноважити заінтересовану сторону або іншу особу, яка бере участь у справі, одержати письмовий доказ для надання його суду.

Речові докази

Речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи. Речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи.

Призначення судової експертизи

Для з’ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд може призначити експертизу. Особи, які беруть участь у справі, мають право подати суду питання, на які потрібна відповідь експерта. Кількість і зміст питань, за якими має бути проведена експертиза, визначаються судом. Суд повинен вмотивувати відхилення питань осіб, які беруть участь у справі.

Висновок експерта

У висновку експерта зазначаються: коли, де, ким (ім’я, освіта, спеціальність, свідоцтво про присвоєння кваліфікації судового експерта, стаж експертної роботи, науковий ступінь, вчене

звання, посада експерта), на якій підставі була проведена експертиза, хто був присутній при проведенні експертизи, питання, що були поставлені експертові, які матеріали експерт використав, докладний опис проведених досліджень, зроблені в результаті їх висновки та обґрунтовані відповіді на поставлені судом питання. Експерт дає свій висновок у письмовій формі. Висновок експерта приєднується до справи.

34.докази поділяються:

1. Залежно від відношення до обставин, що підлягає доказуванню — на прямі та непрямі.

Прямі докази — це докази, з яких можна зробити достовір­ний висновок про існування чи відсутність доказуваного фак­ту, тобто прямі докази безпосередньо вказують на обставину, що підлягає доказуванню.

Непрямі докази — це докази, з яких можна зробити ймовір­ний висновок про існування чи відсутність доказуваного факту.

2) в адміністративно-деліктних провадженнях залежно від обставин, що обтяжують чи пом'якшують відповідальність — на обвинувальні та виправдувальні.

Обвинувальні докази вказують на те, що правопорушення було вчинене саме даною особою з певною метою, є наявність вини та обставин, що обтяжують відповідальність.

Виправдувальні докази вказують на те, що немає складу пра­вопорушення, відсутні його юридичні ознаки, відсутня сама подія правопорушення, що дана особа до вчиненого правопо­рушення непричетна або особа вчинила правопорушення з не­обережності, випадково, чи ця особа є неповнолітньою, визна­ла свою провину тощо;

3) за джерелами відомостей докази, а також самі джерела — на первісні та похідні.

Первісні докази — це докази, отримані із першоджерел. На­приклад, показання свідка-очевидця, оригінал документа, пошкоджений транспортний засіб та ін.

Похідні докази — це докази, які отримані «з других рук»

4) За джерелами формування докази можуть бути:

1) пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників, осіб, які притягаються до адміністративної відповідальності, суб'єктів звернення, інших учасників процесу. Ці пояснення оцінюють­ся поряд з іншими доказами у справі. Зазначені особи, які дають пояснення про відомі їм обставини, можуть бути допитані як свідки;

2. визнання стороною обставин, якими друга сторона обґрун­ товує свої вимоги або заперечення; визнання особою, яка при­ тягається до адміністративної відповідальності, своєї провини;

3)показання свідків про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Якщо показання свідка грунтуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи також допитуються як свідки. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності. Кожний свідок допитується окремо. 4) письмові докази — це документи, у тому числі електронні, акти управління, листи, телеграми, адміністративні договори (угоди), будь-які інші письмові записи, що містять у собі відо­мості про обставини, які мають значення для справи. До пись­мових доказів належать також звіти, інформація у вигляді слів, цифр, креслень, схем місця події, планів забудови населених пунктів, будинків, розміщення межових знаків та ін

5)речові докази — це предмети матеріального світу, що міс­тять інформацію про обставини, які мають значення для справи. Речовими доказами є також магнітні,електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, які мають значення для справи, показання технічних засобів — швидкості руху транспорту,ниміру вмісту спирту в речовині, рівня шуму, радіологічного забруднення та ін.

6)висновки експертів — це письмові документи про об'єктивне, аргументоване, основане на законі вивчення, перенірку, аналітичне дослідження, кількісну чи якісну оцінку исококваліфікованим фахівцем чи установою певного питання,явища, предмета, документа, які вимагають спеціальних знаньу відповідній сфері суспільної діяльності, що мають значення ля адміністративної справи.

35. Доказування є різновидом практичної діяльності, метою якого є пізнання всіх істотних обставин, що мають значення для прийняття правильного рішення.

Обов'язок доказування покладено на сторони адміністра­тивного процесу (ч. 1 ст. 71 КАСУ). Проте в адміністративних справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок доказування правомірності свого рішення покладається на відповідача (ч. 2 ст. 71 КАСУ). Ііільше того, у випадках, коли особа, яка бере участь у справі, не може самостійно надати докази, суд сприяє в реалізації цього обов'язку і витребовує необхідні докази (ч. З ст. 71КАСУ), адже тягар збирання доказів, на відміну від цивільно­го судочинства, лежить не лише на сторонах. В адміністратив­ному судочинстві позивачем, як правило, є фізична чи юри­дична особа, а значна частина доказового матеріалу знахо­диться у відповідача—суб'єкта владних повноважень, що не сприяє позивачеві у збиранні необхідних доказових матеріалів... Наприклад, складання протоколу про ад­міністративні правопорушення, який фіксує вчинення право­порушення і є джерелом доказів, здійснюється за відповідною формою і змістом (ст. 256 КУпАП), встановленими законо­давством уповноваженими на те посадовими чи службовими особами (ст. 255 КУпАП).

В адміністративному процесі аналіз зазначених норм дозволяє стверджувати про наявність презумпції правомірності дій позивача, суб'єкта звернення, заін­тересованої особи, особи, яка вчинила адміністративне право­порушення, вимоги яких визнаються правомірними, поки інше не буде доведено у результаті розгляду та вирішення адміністра­тивної справи.

Однією з найважливіших основ права на захист є пре­зумпція доброчинності громадянина та її юридичний варіант — презумпція невинуватості. Суб'єкта владних повноважень—відповідача, яка означає при­пущення, що повідомлені позивачем обставини справи про рі­шення, дії, бездіяльність відповідача і про порушення права, свободи чи інтересу відповідають дійсності, доки відповідач їх не спростує на основі доказів.

Структурні елементи - доказуванням в адміністративному процесі є виявлення, збирання, закріплення, перевірка та оцінка інформації про фактичні дані, на підставі яких суд, орган владних повнова­жень, уповноважена посадова особа встановлюють наявність або відсутність обставин, що мають значення для всебічного, повного і об'єктивного розгляду і вирішення адміністративної справи

36. Предмет доказування - це коло обставин, які належить установити по адміністративній справі. Метою доказування є встановлення об'єктивної істини; а предмет доказування вказує на коло обставин, які утворюють юридичне значимі елементи такої істини. Предмет доказування закріплюється або шляхом перелічення обставин, що мають бути встановленими в ході адміністративного розгляду та перелічення питань, які провід зобов'язаний вирішити при прийнятті адміністративного рішення.

Процесуальному доказуванню притаманні 4 елемента: предмет доказування; суб'єкт доказування; засіб доказування та діяльність по збиранню, дослідженню, перевірці, переробці, оцінці та використанню доказів.

Під дослідженням доказів розуміють з'ясування смислу та інформаційного їх значення. Під перевіркою доказів - визначення їх належності до справи, допустимості та достовірності

Межі доказування - це такий ступінь достатності і достовірності системи доказів, який дозволяє зробити однозначний і неспростовний висновок як по кожному з елементів предмета доказування, так і по справі в цілому.

Не потребують доказування обставини, встановлені рішення суду, тобто ті обставини, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду.Не підлягають доказуванню преюдиційні факти та загаль­новідомі обставини.

Преюдиційні факти: 1) це факти, що встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, які не доказуються при роз­гляді інших справ, у котрих беруть участь ті самі особи або особа, щодо яких (якої) встановлено ці обставини. 2) вирок суду в кримінальній справі або постанова суду у справі про адміністра­тивний проступок, які набрали законної сили, є обов'язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений ви­рок чи постанова суду . Загальновідомі обставини, які визнані судом, не потребують доказування, об'єктивність їх існування очевид­на. Це в основному не дії, а події: землетрус, повінь, пожежа, інші стихійні лиха. Визнані факти — це обставини, які визнаються сторонами. Ці обставини можуть не доказуватися, якщо проти цього: по-перше, не заперечують сторони; по-друге, у суду не виникає сумніву щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання.

37. Доказуванням в адміністративному процесі є виявлення, збирання, закріплення, перевірка та оцінка інформації про фактичні дані, на підставі яких суд, орган владних повнова­жень, уповноважена посадова особа встановлюють наявність або відсутність обставин, що мають значення для всебічного, повного і об'єктивного розгляду і вирішення адміністративної справи. Збирання доказів - необхідний елемент процесу доказування. У процесуальній літера-турі по-різному визначається сутність збирання доказів. У судовій практиці оцінці доказів завжди передує їх дослідження, здійснюване в різних формах і різними шляхами. Дослідження доказів - це пізнання судом їх змісту, перевірка достовірності існування тих фактичних даних, які становлять зміст доказу, встановлення уз­годженості (зв'язку) даного доказу з усіма іншими доказами в справі. Це визначення містить вказівку на мету дослідження доказів: а) пізнання, розкриття змісту доказу; б) перевірку вірогідності існування фактів-доказів; в) встановлення узгодженості доказів. Дослідження доказів нерозривно пов'язане з їх збиранням, перевіркою та оцінкою. Воно має місце вже в ході віднайдення джерел доказової інформації Перевірка доказів. Відповідно до вимог закону всі зібрані у справі докази підлягають ретельній, всебічній та об'єктивній перевірці. Мета перевірки — з'ясування доброякісності, придатності зібраних доказів для встановлення фактів, що входять до предмета доказування. Перевірка доказів включає перевірку віднесеності до справи, до¬пустимості та достовірності зібраних речових джерел інформації, документів та інших доказів. Використання доказів. Всебічна оцінка доказів завершується побудовою висновків у справі та обґрунтуванням рішень, які приймаються щодо використання доказів. Сутність цієї діяльності полягає в логічному обґрунтуванні певної тези. Доказування-обґрунтування знаходить зовнішній вияв у здійсненні окремих процесуальних актів. Наприклад, складання обвинувального висновку, вироку тощо.Ним охоплюються такі дії, як пред'явлення доказів під час допитів, очних ставок, впізнання, судового слідства.

38. Доказами, що використовуються органами державного, комунального і непублічного управління для встановлення істинності виниклої ситуації, варто вважати будь-які фактичні дані, що є засобом встановлення у визначеному законом порядку всіх необхідних обставин справи, що вимагає застосування норми права.

Засобами доказування (носіями фактичних даних) є: 1) пояснення зацікавленої особи. Так, командир військової частини після розгляду матеріалів розслідування справи про матеріальну відповідальність військовослужбовця зобов'язаний особисто провести бесіду з військовослужбовцем. Якщо вину його повністю доведено, то командир частини не пізніше 1 місяця видає наказ про притягнення до відповідальності; 2) матеріали-письмові докази: заяви сторін і додані до них документи , акти лідируючих суб'єктів, що закріплюють фактичні дані, письмові пояснення учасників; 3) усні пояснення учасників. Так, зокрема у ході засідання дисциплінарної палати  кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури за розсудом палати можуть бути заслухані повідомлення осіб, запрошених з ініціативи адвоката; 4) відео- та звукозапис; 5)речові докази; 6) висновки експертів; 7) протоколи процесуальних дій. Вони є носіями доказової інформації різного рівня: вони містять фактичні дані, що мають значення основних доказів, а також допоміжні докази. В якості останніх виступають дані про процедуру процесуальної дії, що дозволяє судити про достовірність закріплених висновків за результатами процесуальної дії. Доказове значення мають не тільки самі процесуальні документи, але й різні додатки до них.

39. Строком визначено певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Термін - певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Однак розмежування строку і терміну навряд постає доцільним, зважаючи на їх синонімічне значення, коли строк є одним із значень слова “термін” [8, с.1241]. На підставі проведеного вище аналізу різних наукових підходів щодо сутності категорій “час”, “строк”, можна зазначити, що поняття процесуального строку в адміністративному судочинстві можна сформулювати, враховуючи три положення: а) категорію “час”; б) наявність таких елементів часу як момент, тривалість; в) наявність зв'язку факту настання чи спливання із юридичними наслідками. Таким чином, процесуальний строк можна визначити як установлений законом або судом проміжок часу початок чи закінчення спливання якого або настання якого тягне юридичні наслідки та в межах якого вчиняються процесуальні дії. Це визначення доцільно закріпити в нормі ч.1 ст. 101 КАС України, замінивши чинну редакцію.Процесуальним строком визнається визначе­ний законом або судом чи органом владних повноважень пе­ріод часу, з перебігом якого учасники адміністративних про­ваджень виконують відповідні дії, спрямовані на виникнення, зміну та припинення адміністративно-процесуальних відносин щодо визнання, реалізації та забезпечення прав і законних ін­тересів фізичних чи юридичних осіб.

Юридичні строки поділяються на такі види: давнішні та процесуальні. Процесуальний строк - це визначений нормативним актом відрізок часу, що обчисляється за встановленими правилами, протягом якого уповноважені особи вправі вчиняти процесуальні дії, виконати обов'язок, або момент часу, в який належить учинити процесуальну дію. При сплину строків давності провадження закривається, прийняті акти втрачають юридичну значимість (стають недійсними). Прикладами строків давності в адміністративному законодавстві є: строк притягнення до адміністративної відповідальності; строки давності виконання постанови; строки погашення накладеного стягненого стягнення. За загальним правилом процесуальні строки проваджень про застосування санкції включаються в матеріальні строки притягнення до відповідальності. Однак є винятки. Процесуальні строки (строки розслідування) по дисциплінарних проступках працівників прокуратури не включаються до перебігу матеріальних строків накладення дисциплінарних стягнень.

40. останній день строку триває до 24 години, тому допускається вчинення дій протягом всієї доби. Але коли в цей строк процесуальну дію потрібно було вчинити в суді, де робочий час закінчується раніше, строк закінчується в момент закінчення цього часу. Разом з тим, строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення заява, скарга, інші документи чи матеріали або грошові кошти здано на пошту чи передані іншим відповідним засобам зв’язку. Наслідком пропущення строків процесуальних строків є втрата права на вчинення процесуальної дії. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, якщо суд за клопотанням особи, що їх подала, не знайде підстав для поновлення або продовження строку. Строки, встановлені судом – продовжуються, а строки, встановлені законом – поновлюються. Питання про поновлення чи продовження пропущеного строку вирішує суд, у якому належало вчинити процесуальну дію або до якого потрібно було подати документ чи доказ. Про місце та час розгляду цього питання повідомляються особи, які беруть участь у справі. Присутність цих осіб не є обов’язковою. Одночасно з клопотанням про поновлення чи продовження строку належить вчинити ту дію або подати той документ чи доказ, стосовно якого заявлено клопотання. Із зазначених питань судом постановляється ухвала (ст. 102 КАСУ, ст. 73 ЦПКУ). Ухвала про відмову в поновленні (продовженні) строків або про поновлення (продовження) таких строків може бути оскаржена.

Можливість захисту прав та інтересів у багатьох випадках зале­жить від дотримання строків, встановлених законом для звер­нення за захистом прав та інтересів, розглядом і вирішенням адміністративних справ, оскарженням і переглядом постанов, інших актів у адміністративних справах. Процесуальні строки визначаються годинами, днями, міся­цями і роками, а також можуть визначатися вказівкою на подію, яка повинна неминуче настати. Перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язаний його початок.Строк, що визначається роками, закінчується у відповідні місяць і число останнього року цього строку. За способом визначення строки поділяються на:встановлені законом;визначені судом, органом владних повноважень (посадовою особою).

41.ІЗа способом визначення строки поділяються на:

• встановлені законом;

• визначені судом, органом владних повноважень (посадовою особою).

Встановлені законом строки, в свою чергу, за сферою регу­лювання суспільних відносин поділяються на: 1. Строки звернення за захистом порушених прав. 2. Строки повідомлення про час і місце розгляду справи. 3. Строки розгляду адміністративних справ. Строки оскарження постанов у справі та перегляду справи.Скарга щодо перегляду адміністративного акта, прийнятого органом владних повноважень (посадовою особою), подається протягом тридцяти днів після набрання ним чинності. ІІ за місцем серед стадій провадження:, строки стадії порушення справи, адміністративного розслідування, підготовки справи до вирішення, вирішення, виконання.

Строки розгляду справи. Строк розгляду завершується такою процесуальною дією, як повідомлення учасників про результати виконання адміністративного рішення справи або звернення учасника до проводу, уповноваженого розглядати скаргу.

Строки подачі заяви. Так, заяви про розгляд спорів з приводу суміжного землекористування подаються проектною організацією секретарю комісії не пізніше як за 3 дні до її засідання.

Строк попереднього розгляду заяви. Протягом цих строків може бути прийняте рішення про залишення заяви без руху. направляє заявнику в тижневий термін з дати реєстрації повідомлення про відкладення початку розгляду заяви та вказує причини відкладення.

Строки розслідування. Часто строки розслідування обчислюються з дати виявлення підстави виникнення правовідносин, або надходження матеріалів справи. В рамках цієї стадії можуть запроваджуватись строки вжиття забезпечувальних заходів.

Строки підготовки справи до вирішення. До цих строків відносять відтини часу, коли провід вивчає висновки органу розслідування; строк вжиття заходів попередження (припинення).. Строк такого попереднього заходу не може перевищувати 200 днів. Строки дії подібних запобіжних (попереджувальних) заходів припиняється автоматично при прийнятті остаточного рішення по справі. Хоча заходи процесуального забезпечення можуть вживатись на стадії виконання рішення.

Строки стадії вирішення справи. Строк починає плин з моменту закінчення останньої процесуальної дії на стадії адміністративного розслідування. Прийняття рішення за результатами атестації повинне мати місце у двомісячний термін з дня атестації працівника. Прийняття рішення по сплину цього строку не допускається..

Строки виконання рішення. Строк виконання може обчислюватись з моменту винесення рішення або з моменту його одержання. На стадії виконання можливі й інші строки. До прикладу, суб'єкт підприємницької діяльності повинен подати Комісії підтвердження щодо оплати штрафу протягом 5 днів з дня сплати штрафу.

42. Поняття судових витра. Провадження по справі передбачає певні грошові витрати, що виникають у зв’язку з проведенням огляду на місці, експертизи, притягненням свідків, експертів, спеціалістів, розшуку відповідача та інші. Судові витрати—урегульована чинним законодавством сплата грошових коштів за рахунок сторін або держави, пов'язана із необхідністю розгляду та вирішення адміністративним судом публічно-правового спору. Згідно зі статтею № 87 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних із розглядом справи. Розмір судового збору на сьогодні залежить від типу скарги чи позову, що подається До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: - на правову допомогу; - на транспорт учасників процесу до суду; - пов'язані з залученням свідків, спеціалістів, експертів, проведенням експертизи; - пов'язані з проведенням інших дій, необхідних для розгляду справи.

43. Судові витрати—урегульована чинним законодавством сплата грошових коштів за рахунок сторін або держави, пов'язана із необхідністю розгляду та вирішення адміністративним судом публічно-правового спору. Згідно зі статтею № 87 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних із розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати і звільнення від сплати встановлюються законом. Відповідно до п. 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦПК до набрання чинності законом, який регулює порядок сплати і розміри судового збору, судовий збір при зверненні до суду сплачується у порядку і розмірах, встановлених законодавством для державного мита. Державне мито справляється державними органами у вигляді грошового збору з фізичних та юридичних осіб, за вчинення окремих дій та видачу документів, що мають юридичне значення. Розмір державного мита залежить від ціни позову та від виду дій, що ним обкладаються.

Розмір судового збору на сьогодні залежить від типу скарги чи позову.

До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи;

2) витрати на правову допомогу;

3) витрати сторін та їх представників, що пов’язані з явкою до суду;

4) витрати, пов’язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз;

5) витрати, пов’язані з проведенням огляду доказів за місцем їх знаходження та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи.

44. Неюрисдикційна діяльність (чи діяльність неюрисдикційного характеру) виникає у ході виконавчо-розпорядчої діяльності державних органів і спрямована на вирішення справ позитивного характеру [2, с. 503]. Звернення до наукових надбань учених дає змогу окреслити відмінність між юрисдикційною та неюрисдикційною діяльністю.

Вчена виокремлювала три види адміністративних проваджень, залежно від їхнього змісту:

а) провадження, пов'язане із здійсненням завдань внутрішньої організації апарату управління;

б) провадження, що опосередковує взаємовідносини даного державного органу з іншими державними органами, установами, підприємствами, які не входять у його систему;

в) провадження в справах, пов'язаних із відносинами між громадянами чи громадськими організаціями та виконавчо-розпорядчими органами [14, с. 19]. На підставі опрацьованих теоретичних положень про сутність адміністративного провадження можна виділити такі його ознаки:

а) це – однорідна група організаційно-розпорядчих процедурно-процесуальних дій;

б) ці дії виконуються з метою реалізації відокремлених матеріальних адміністративно-правових норм і є цілеспрямованими;

в) це – частина адміністративного процесу;

г) адміністративне провадження завершується оформленням процесуального акту.

Відмінністю юрисдикційних проваджень від неюрисдикційних проваджень полягає в тому, що неюрисдикційні провадження пов*язані з діяльністю суб*єктів владних повноважень, які спрямовані на вирішення справ позитивного характеру і не пов*язаних із застосуванням адміністративного примусу, а юрисдикційне провадження має на меті вирішення і застосування певної санкції

Адмін. – неюрисикційні (позитивні):

1. Адмін. – нормотворчі провадження;

2. Адмін. – установчі провадження;

3. Адмін. – правонаділяючі провадження. Адміністративно – нормотворчний процес – це діяльність суб’єктів владних повноважень з прийняття нормативних адмін. актів у порядку встановленому процесуальною формою.

Адміністративно – установчий процес – це діяльність уповноважених та заінтересованих суб’єктів з метою створення, реорганізації, ліквідації організаційних структур і комплектування їх персоналом.

Адміністративно – правонаділяючий процес – це діяльність суб’єктів владних повноважень з прийняття та виконання правозастосовних актів, спрямованих на організацію виконання законів та інших НПА здійснювана в адмін.-процесуальній формі.

Вищезазначені групи адмін. процесу об’єднують адмін. провадження.

45. Адміністративно-нормотворчі провадження – це сукупність процедур врегульованих нормами адмін.-процесуального права що регламентують порядок підготовки і прийняття підзаконних НПА різного рівня.

В цілому виділяють наступні стадії:

1. Підготовка НПА.

2. Прийняття НПА.

3. Реєстрація НПА.

4. Вступ НПА в дію (набрання чинності).

5. Оскарження чи опротестування.

В залежності від сфери організуючого впливу розроблюваних НПА прийнято виділяти такі нормотворчі провадження:

1) Провадження з ухвалення вказівок то розпоряджень ПУ.

2) Провадження з прийняття постанов і розпоряджень КМУ.

3) Провадження з видання наказів, інструкцій та інших актів міністерств та інших ЦОВВ.

4) Провадження з видання розпоряджень МДА.

5) Провадження з видання локальних актів (наказів, положень, правил) керівниками державни підприємств, установ та організацій.

6) Провадження з видання рішень ОМС.

46. Поняття і види нормативних актів управління. Правові акти управління являють собою будь-які дії органів управління, посадових осіб та інших суб’єктів, що здійснюють управлінську діяльність у відповідних правових формах, тобто через видання правових актів, що породжують певні юридичні наслідки, пов’язані з установленням, зміною чи припиненням адміністративно-правових відносин.

За юридичною властивістю акти поділяються на нормативні, індивідуальні та змішані.

Нормативні — це акти управління, що складаються з правових норм.

Індивідуальні — це акти, які складаються з рішень щодо конкретних питань.

Змішані — це акти які одночасно складаються з правових норм і конкретних рішень.

За дією в просторі акти управління поділяються на такі види: акти, що діють у межах певної території (області, міста, району тощо); акти, дія яких поширюється на певну сферу, галузь чи підгалузь; акти локального характеру, дія яких поширюється на частину певної території чи колективу.

За дією в часі акти управління розмежовуються на такі, що мають обмежений і необмежений терміни застосування.

За характером компетенції органів, що видали акт, вони поділяються на: акти органів загального напряму (так, постанова Кабінету Міністрів або рішення місцевої державної адміністрації носять загальний характер); акти галузевого напряму (наприклад, наказ міністра економіки та з питань європейської інтеграції України); акти міжгалузевого напряму (наприклад, спільний наказ Міністерства економіки України та іншого міністерства чи відомства України з питань регулювання відносин у сфері економіки).

47.Загалом процес підготовки і прийняття актів управління охоплює наступні стадії.

1. Підготовка акта управління.

виділити на цій стадії кілька етапів:

а)правова ініціатива – акт управління приймається, якщо є юридичні та фактичні підстави його прийняття, коли в ньому є об’єктивна необхідність;

б) аналіз ситуації й варіантів правового впливу (на даному етапі з’ясовується фактичний стан справ та можливі варіанти розв’язання питань,що виникли);

в) підготовка проекту акта

Проект акта управління повинен перебувати у вільному доступі для ознайомлення та обговорення всіма зацікавленими особами.

2. Прийняття рішення. Окремі автори слушно зауважують, що чим більша підготовча робота була проведена на попередньому етапі, тим коротшою буде ця стадія1. В ній також можна виділити кілька процедур.

а) можливе обговорення та обов’язкове голосування в колегіальних органах

б) внесення змін до проекту:

в) оформлення рішення – остаточне редагування проекту акта управління, його підписання та присвоєння акту порядкового номера.

3. Доведення рішення до відома виконавців та зацікавлених осіб.

48. Установче провадження – це специфічна діяльність уповноважених суб’єктів з реалізації норм матеріального адмін. права щодо створення, реорганізації, ліквідації організаційних структур і комплектування їх персоналом.

До установчих проваджень відносяться:

1) Провадження щодо створення організаційних структур;

2) Провадження щодо реорганізації організаційних структур;

3) Провадження щодо ліквідації організаційних структур;

4) Провадження щодо комплектування організаційних структур персоналом.

Провадження щодо створення організаційних структур включає наступні стадії:

1. Збір та первинне вивчення інформації про потребу в створенні організаційної структури;

2. Обґрунтування потреби створення організаційної структури;

3. Вибір та аналіз норм що підлягають застосуванню;

4. Скликання установчих зборів (конференцій, з’їздів);

5. Ухвалення рішення про створення організаційної структури;

6. Підготовка документів до реєстрації організаційної структури.

Провадження щодо реорганізації організаційних структур включає наступні стадії:

1. Збір та первинне вивчення інформації про потребу організаційних змін;

2. Обґрунтування потреб змін;

3. Вибір та аналіз норм що підлягають застосуванню;

4. Розгляд справи компетентним органом;

5. Винесення рішення.

Провадження щодо ліквідації організаційних структур включає наступні стадії:

1. Виникнення потреби ліквідації організаційної структури та її обґрунтування;

2. Вибір та аналіз норм що підлягають застосуванню при добровільній та примусовій ліквідації організаційної структури;

3. Розгляд справи компетентним органом;

4. Винесення рішення;

5. Оскарження (опротестування) рішення.

Провадження щодо комплектування організаційних структур персоналом включає наступні стадії:

1. Вивчення інформації про необхідність комплектування організаційних структур персоналом;

2. Узгодження умов трудового договору та вжиття необхідних організаційних заходів;

3. Вибір та аналіз норм що підлягають застосуванню;

4. Розгляд справи компетентним органом;

5. Прийняття рішення;

6. Оскарження (опротестування) рішення.

49.Поняття та сутність установчої діяльності. Субєкти установчого провадження. Стадії установчого провадженя. Установча діяльність — це правова форма діяльності держави, яка виражається в реалізації на основі норм матеріального права повноважень на формування, перетворення або скасування органів держави, їх структурних підрозділів, посад. Безпосереднє призначення установчої діяльності — кадрове забезпечення всіх ланок державної влади і управління.Головна особливість установчої діяльності полягає у тому, що вона спрямована на структурні перетворення у державному апараті й суспільному організмі.

Установчу форму діяльності Президента України складають такі провадження : 1) щодо створення, реорганізації та ліквідації центральних органів виконавчої влади; 2) щодо створення судів; 3) щодо створення допоміжних органів і служб; 4) щодо формування персонального складу органів виконавчої влади; 5) щодо формування Верховної Ради України.

Установча діяльність митних органів: 1) завжди пов’язана з розглядом та вирішенням справ щодо формування, реорганізації та ліквідації митних органів, їх структурних підрозділів, окремих посад; 2) здійснюється відповідно до матеріальних та процесуальних норм митного законодавства і завжди тягне за собою юридичні наслідки; 3) здійснюється тільки спеціально уповноваженими суб’єктами, перелік яких є виключним і розширенню не підлягає; Будь-яке провадження по адміністративних справах складається з ряду окремих операцій: наприклад, складання протоколу; прийом заяви; опитування свідків; вивчення документів; прийняття рішення; винесення постанови;

оскарження дій посадових осіб; опублікування акта управління тощо.

Провадження по виданню нормативних актів управління складається з п'яти стадій:

1) встановлення потреби видання нормативного акта. На цій стадії збирається інформація про стан справ, виявляються ситуації, що потребують нормативного врегулювання;

2) підготовка проекту акта. На цій стадії готується проект. Підготовка включає такі дії: визначення виконавців, узгодження (візування) проекту, його створення, якщо це потрібно; визначення строків розробки та ін.;

3) винесення проекту на обговорення органу управління. На цій стадії проект оцінюється органом управління, обирається оптимальний варіант рішення;

4) прийняття рішення по проекту. На цій стадії проект визнається прийнятним або неприйнятним. Саме тут проект перетворюється на юридичний документ;

5) опублікування акта. На цій стадії здійснюється опублікування акта, тобто доведення його до відома посадових осіб.

50. Законодавець поділяє провадження за зверненнями громадян на 3 види. Це провадження за пропозиціями (зауваженнями), провадження за заявами (клопотаннями), провадження заскаргами. Таким чином, термін «провадження за зверненнями громадян» є родовим і об'єктивується в одному із зазначених проваджень. Кожному із вказаних видів проваджень притаманні загальні та особливі риси.

Особливості провадження за заявами (клопотаннями).

Стосовно суб'єктів, що розглядають заяви (клопотання) і приймають за ними рішення, цією статтею встановлено, що вони зобов'язані:

а) розглядати такі звернення, по-перше, об'єктивно; по-друге, вчасно;

б) перевіряти викладені в них факти;

в) приймати за результатами перевірки рішення відповідно до чинного законодавства;

г) забезпечувати виконання прийнятих рішень;

д) повідомляти громадян про наслідки розгляду заяв (клопотань).

Окремі вимоги у чинному законодавстві зафіксовані й щодо відповідей за результатами розгляду заяв (клопотань). Така відповідь дається обов'язково тим органом, який отримав ці заяви і до компетенції якого входить вирішення порушених у заявах (клопотаннях) питань. Підписує відповідь керівник або особа, яка виконує його обов'язки.

Рішення про відмову в задоволенні вимог, викладених у заяві (клопотанні), доводиться до відома громадянина в письмовій формі з посиланням на закон і викладенням мотивів відмови, а також із роз'ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.

Компетенція усіх інших суб'єктів, що діють у даному проваджені, також збігається з їхньою компетенцією у провадженні за скаргами.

51. До звернень громадян законом висуваються певні вимоги. Вони містяться у

ст. 5 Закону України «Про звернення громадян». Так, у зверненні має бути зазначено прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання громадянина, викладено суть порушеного питання, зауваження, пропозиції, заяви чи скарги, прохання чи вимоги.

Процедура щодо вирішення адміністративних справ за зверненнями громадян просувається за певними стадіями провадження. Такими стадіями є:

а) подання громадянином звернення та прийняття його до розгляду органом (службовою особою), що веде провадження;

б) розгляд справи (встановлення та дослідження фактичних обставин);

в) ухвалення рішення;

г) перегляд рішення у зв'язку з його оскарженням або опротестуванням;

д) виконання рішення.

Кожна стадія провадження має свої строки виконання, які визначені Законом України «Про звернення громадян» та підзаконними нормативними актами, зокрема Інструкцією з діловодства за зверненнями громадян в органах державної влади і місцевого самоврядування, об'єднаннях

громадян, на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності, у засобах масової інформації.

Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін

вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п'яти днів. Прийом проводиться регулярно у встановлені дні та години, у зручний для громадян час, за місцем їх

роботи і проживання. Графіки прийому доводяться до відома громадян.

52. Поняття реєстраційно- дозвільної діяльності та реєстраційно- дозвільного провадженняСтадії реєстраціно-дозвільних проваджень та їх особливості.

Дозвільна система – це особливий порядок виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, обліку і використання об’єктів матеріального світу; доступу до інформацій, користування нею та її поширення; в’їзду в Україну виїзду з неї та пересування по її території; організації і функціонування окремих підприємств та закладів, а також здійснення будь-якої

діяльності, що передбачає обов’язкову наявність дозволу з боку уповноважених органів.

Дозвільна система передбачає отримання наступних дозвільних документів:

Спеціальний дозвіл – це документ державного зразка, який надає право на виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, обліку і використання об’єктів матеріального світу; доступу до інформації, користування нею та її поширення. Ліцензія – це документ державного зразка, який засвідчує право ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов.Сертифікат – це свідоцтво, що засвідчує якість фактично поставленого товару і його відповідність умовам контракту.

Серед дозвільних проваджень виділяють: провадження щодо видачі дозволів (у тому числі узгодження) на заняття певним видом діяльності. По-друге, значне число дозвільних проваджень пов'язане із видачею ліцензій (спеціальний вид дозволу) на певний вид діяльності.

Основні стадії дозвільного провадження:

1) порушення дозвільного провадження (підставами порушення є подання заяви зацікавленою в одержанні дозволу особою);

2) безпосереднє вивчення компетентним органом публічної

адміністрації поданих документів або обстеження приміщень, речей одо відповідності їх вимогам дозвільної системи;

3) прийняття рішення;

4) оскарження та опротестування прийнятих рішень;

5) виконання прийнятого рішення (видача дозволу).

Реєстраційне провадження – це регламентована адміністративно- процесуальними нормами діяльність уповноважених органів публічної адміністрації, в ході якої вирішуються питання про офіційне визнання законності правових актів; законності дій юридичних та фізичних осіб; наділення суб’єктів права відповідними правами або обов’язками, а також про облік або фіксацію юридичних фактів шляхом закріплення їх у реєстраційних документах.

53.Акредитація проводиться з ініціативи навчального закладу. Акредитація ВНЗ у цілому або окремої спеціальності складається з таких етапів:

1. Проведення самоаналізу.

2. Подання заяви про проведення акредитаційної експертизи та матеріалів акредитаційного самоаналізу до управління ліцензування та акредитації МОН України.

3. Управління ліцензування, акредитації та нострифікації МОН України у 10-денний термін проводить попередню експертизу і у разі відповідності поданих матеріалів вимогам формує склад експертної комісії МОН для перевірки стану справ на місці.

4. Навчальний заклад перераховує на рахунок ДАК кошти на організаційне забезпечення проведення акредитації.

5. Після переведення платежу на рахунок Державної акредитаційної комісії України ( ДАК) міністерство видає наказ про проведення експертизи та направлення експертів до ВНЗ.

6. Проведення експертами МОН акредитаційної експертизи ВНЗ та підготовка експертних висновків.

7. За результатами експертизи експертна комісія готує мотивований висновок про можливість акредитації ВНЗ (спеціальності), ознайомлює його під підпис з керівництвом ВНЗ і залишає у ВНЗ копію висновку.

8. Розгляд справи на експертній раді ДАК у присутності представників ВНЗ. Підготовка проекту рішення на засіданні ДАК.

9. Розгляд справи на засіданні ДАК. Відсутність представників ВНЗ не може бути причиною неприйняття рішення.

10. Затвердження рішення ДАК Міністерством освіти і науки України.

11. Оформлення в ДАК сертифіката про акредитацію.

Якщо у структурі ВНЗ є навчальні заклади нижчого рівня акредитації, вони готують окремий звіт, як складову частину загального звіту.

Під час проведення самоаналізу, ВНЗ відображує у звіті такі показники, які є критеріями оцінювання його роботи:

1. Загальна характеристика навчального закладу.

2. Дані про формування контингенту студентів.

3. Зміст підготовки фахівців.

4. Організаційне та навчально-методичне забезпечення навчально-виховного процесу.

54. Атестаційні адміністративні провадження. Атестаційні провадження - це регламентована адміністративно- процесуальними нормами діяльність уповноважених органів, в ході якої вирішуються питання про ідентифікацію, інвентаризацію або встановлення відповідальності об’єктів атестаційної системи оцінювальним критеріям, необхідним для подальшого функціонування у визначеній сфері.

Атестаційні провадження так само мають визначену структуру, яка представлена окремими стадіями, а саме:

1. Підготовка справи про атестацію.

2. Розгляд атестаційної справи та прийняття рішення з атестації.

3. Оскарження та опротестування прийнятого рішення.

4. Виконання прийнятого рішення.

Підготовка справи про атестацію є початковою стадією атестаційного провадження. Саме на цій стадії здійснюється збирання, вивчення, аналіз та узагальнення інформації про фізичних та юридичних осіб, живих та неживих об’єктів, предметів неорганічного походження (торгові партії природного каміння, дорогоцінне та напівдорогоцінне каміння та ін.),племінних тварин, робочих місць, які атестуються.

Наступна (друга) стадія досліджувальних видів проваджень – це розгляд атестаційної справи та прийняття рішення з атестації. Основними суб’єктами розгляду справи у всіх видах атестаційних

проваджень є атестаційна комісія.

Заключною (четвертою) стадією атестаційного провадження є стадія виконання прийнятого рішення за проведеною атестацією. Матеріали атестації передаються керівнику підприємства, організації для прийняття рішення. Керівник з урахуванням рекомендацій атестаційної комісії в установленому порядку має право заохотити працівника, перевести а іншу роботу або розірвати трудовий договір.

55. Політика і процедура яка здійснюється органом сертифікації немає перешкоджати або ускладнювати заявникам звертатися до органів сертифікації. Послуги органу сертифікації повинні бути загальнодоступні для всіх заявників, чия діяльність потрапляє в заявлену їм сферу діяльності. Орган сертифікації повинен обмежувати свої вимоги, оцінку і рішення щодо сертифікації тими питаннями які мають конкретне відношення до певної сфери сертифікації. Структура органу сертифікації повинна забезпечувати достовірність проведеної ним сертифікації. Зокрема він повинен:

1Бути неупереджений.

2Відповідати за рішення щодо надавання, підтримування, чи скасування сертифікації

3Призначити керівництво яке повинно нести повну відповідальність за:

4Провадження випробування, інспектування.

5Формування політики стосовно діяльності органу сертифікації.

6Ухвалювання рішень щодо сертифікації.

56.Ліцензування як правовий режим початку та здійснення окремих, визнаних законодавством видів підприємницької діяльності, що передбачає, по-перше, державне підтвердження та визначення меж права на ведення підприємницької діяльності, по-друге, Державний контроль над здійсненням певного виду підприємницької діяльності і, по-третє, можливість припинення діяльності з особливих підстав органами держави. Згідно ст.3 Закону "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" основними принципами державної політики у сфері ліцензування є:

- забезпечення рівності прав, законних інтересів усіх суб'єктів господарювання;

- захист прав, законних інтересів, життя та здоров'я громадян, захист навколишнього природного середовища та забезпечення безпеки держави;

- встановлення єдиного порядку ліцензування видів господарської діяльності на території України та визначення його особливостей для окремих видів господарської діяльності, що зумовлені специфікою їх провадження, у законах, що регулюють відносини у відповідній сфері, крім випадків, передбачених частиною другою статті 2 цього Закону;

- встановлення єдиного переліку видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню;

- запровадження ліцензування окремого виду господарської діяльності у разі недостатності інших засобів державного регулювання господарської діяльності, визначених відповідним законом.

Орган ліцензування приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі у строк не пізніше ніж десять робочих днів з дати надходження заяви про видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви, якщо спеціальним законом, що регулює відносини у певних сферах господарської діяльності, не передбачений інший строк видачі ліцензії на окремі види діяльності.

Повідомлення про прийняття рішення про видачу ліцензії або про відмову у видачі ліцензії надсилається (видається) заявникові в письмовій формі протягом трьох робочих днів з дати прийняття відповідного рішення. У рішенні про відмову у видачі ліцензії зазначаються підстави такої відмови. Рішення про відмову у видачі ліцензії може бути оскаржено у судовому порядку.

57. Паспорт як документ, що офіційно засвідчує особу, має низку ознак, які дозволяють виділити його з числа інших особистих документів громадян, а саме:

-він підтверджує приналежність до громадянства України;

-в ньому відбиваються головні відомості про особу громадянина;

-паспорт має єдину форму для всієї країни, виготовляється в централізованому порядку, має захисні засоби, які охороняють його від підробок;

-за втрату паспорта встановлено адміністративну відповідальність, а за крадіжку й підробку — кримінальну.

Паспортна система — це сукупність правових норм, які визначають порядок видачі паспортів, що засвідчують особу громадянина України, його прописку, виписку й реєстрацію з метою обліку населення, упорядкування пересування громадян по території країни, забезпечення реалізації їх суб'єктивних прав і виконання обов’язків охорони громадського порядку та безпеки.

З метою забезпечення правил паспортної системи створено Департамент у складі МВС, управління (відділи) у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб головних управлінь, управлінь МВС в Автономній Республіці Крим, областях, мм. Києві та Севастополі.

Департамент у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, цим Положенням та наказами МВС.

Основними завданнями Департаменту є:

1) участь у межах своєї компетенції в координації діяльності органів виконавчої влади, пов'язаної з:

вирішенням питань громадянства України;

2) організація роботи з розгляду документів стосовно набуття/припинення громадянства України, підготовка матеріалів для розгляду Комісією при Президентові України з питань громадянства;

3) узагальнення практики застосування законодавства з питань громадянства, імміграції іноземців та осіб без громадянства в Україну,

4) забезпечення відповідно до законодавства видачі громадянам України, які постійно проживають в Україні, паспортних документів, іноземцям та особам без громадянства документів для в'їзду в Україну, перебування в Україні та виїзду за її межі або постійного проживання на її території;

5) організація реєстрації та обліку фізичних осіб за місцем проживання/перебування;

6) організація роботи із створення Єдиної державної автоматизованої паспортної системи;

7) організація контролю за додержанням посадовими особами та громадянами правил паспортної системи, іноземцями та особами без громадянства - правил перебування в Україні, транзитного проїзду через її територію.

Головними функціями органів внутрішніх справ щодо здійснення паспортної системи є:

—видача й обмін паспортів;

—наклеювання в паспорти фотокарток після досягнення власником 25-річного й 45-річного віку;

—реєстрація фізичних осіб за місцем проживання та зняття їх з реєстраційного обліку;

—реєстрація фізичних осіб за місцем перебування;

—облік при реєстрації осіб, котрі мають судимість;

—адресно-довідкова й адресно-розшукова робота;

—роз'яснення населенню правил паспортної системи.

58. Реєстраційно-дозвільні процедури стосуються митного  оформлення об’єктів, які потребують дозволу митних органів, наприклад, видачі посвідчень на право реєстрації громадянами транспортних засобів, ввезених на митну територію України. За критерієм ініціативності можна виділити:а) втручальні процедури, які виникають за ініціативи митних органів (процедури митного контролю, оформлення, стягнення митних платежів);б) заявні процедури, які виникають за ініціативою фізичної особи (адміністративні послуги  в митній справі).Втручальні процедури за характером наслідків поділяються на позитивні (сприяючі), коли рішення, яке приймається митним органом, не накладає на громадян ніяких обов’язків, а сприяє реалізації прав та законних інтересів; та обтяжуючі  втручальні процедури, які накладають на громадян певні обов’язки, наприклад, зі сплати мита. У залежності від способу переміщення громадянами товарів через митний кордон можна виділити процедури щодо товарів, які переміщуються у вантажних відправленнях, у супроводжуваному багажі, у несупроводжуваному багажі, у ручній поклажі, у міжнародних поштових відправленнях, у міжнародних експрес-відправленнях.Cистемою митних процедур слід розуміти здійснення контролю за дотриманням громадянами порядку переміщення товарів, транспортних засобів, особистих речей, майна, іноземної валюти, культурних цінностей та інших предметів, їх огляд, оформлення митних документів, перевірка вірності декларування, стягнення митних платежів та інші дії, що здійснюються митними органами України з метою виконання законодавства щодо митної справи. Обов’язковою умовою митного оформлення товарів є їх декларування, під яким слід розуміти заяву громадянина  за встановленою формою (письмовою, усною, шляхом вчинення дій) точних даних про мету переміщення через митний кордон товарів і відомостей про самі товари, а також іншої інформації, необхідної для проведення митного контролю і оформлення. Оформлена митними органами письмова митна декларація є юридичним документом на право вільного переміщення через митний кордон зазначених у ній речей, валюти, цінностей.Дослідники митного права стверджують, що митно-процедурну діяльність можна поділити на чотири стадії: стадія аналізу ситуації, коли збирається інформація про об’єкт і суб’єкт, здійснюється фактична оцінка і приймається рішення про подальший рух справи;  стадія прийняття рішення;  стадія оскарження рішення; стадія виконання рішення.Митний контроль здійснюється у формах: шляхом перевірки документів та відомостей, необхідних для здійснення контролю; митного огляду (огляду і переогляду товарів та транспортних засобів, особистого огляду громадян); шляхом обліку товарів та транспортних засобів, які переміщуються через митний кордон України; усного опитування громадян та посадових осіб підприємств; перевірки системи звітності та обліку товарів, що переміщуються через митний кордон, а також своєчасності і повноти нарахування та сплати податків і зборів; шляхом огляду територій, де знаходяться товари і транспортні засоби, що підлягають митному контролю. Власники транспортних засобів — юридичні й фізичні особи чи їхні представники зобов'язані зареєструвати їх протягом 10 діб після набуття чи митного оформлення, або тимчасового ввезення на територію України, або виникнення обставин, що є підставою для внесення змін до реєстраційних документів.

59. Управлінські процедури поширюються не тільки на відношення, що регулюються різноманітними галузями права, але реалізуються через державно-виконавчу діяльність. Ця особливість адміністративно-процесуальної діяльності пояснює чисельність адміністративних проваджень, оскільки адміністративний процес обслуговує галузі права, що не мають своїх процесуальних форм. У земельних, пенсійних, податкових, бюджетно-фінансових справах;

Незалежно від виду провадження основним документом адміністративної справи є письмова заява (скарга, протокол, запис звернення). До адміністративної справи відносяться й інші документи, які подаються сторонами адміністративно-правових відношень і допомагають у рішенні справи (свідчення очевидців, потерпілих, експертні заключення, інші документи, що стосуються справи). Орган, що займається провадженням у справі може потребувати або за власною ініціативою і власними силами одержати необхідні документи. Кожне провадження здійснюється відповідно за визначеними стадіях із дотриманням принципів адміністративного процесу.

1. Скорочене провадження застосовується в адміністративних справах щодо: 1) зобов'язання суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії щодо розгляду звернення, у тому числі інформаційного запиту, фізичної або юридичної особи; 2) оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг; 3) припинення за зверненням суб'єкта владних повноважень юридичних осіб чи фізичних осіб - підприємців у випадках, передбачених законом; 4) стягнення грошових сум, які ґрунтуються на рішеннях суб'єкта владних повноважень, щодо яких завершився встановлений цим Кодексом строк оскарження. 2. Суд може розглядати в порядку скороченого провадження адміністративні справи щодо вимог, передбачених частиною першою цієї статті, якщо такі вимоги не стосуються прав, свобод, інтересів та обов'язків третіх осіб. 3. Про відкриття скороченого провадження суд виносить ухвалу, копія якої невідкладно надсилається відповідачу разом з копією позовної заяви та доданих до неї документів.

60. Велика частина проваджень, які становлять структуру адміністративного процесу, спрямована на вирішення справ щодо відносин так званого позитивного, тобто неюрисдикційного, характеру, що виникають у ході виконавчо-розпорядчої діяльності державних органів.    До неюрисдикційних проваджень слід віднести такі види проваджень:    - у земельних, екологічних, фінансово-бюджетних, податкових і деяких інших справах.    У провадженнях з підготовки й ухвалення нормативних та індивідуальних правових актів управління відбувається порядок підготовки й ухвалення підзаконних актів різного рівня. Упорядкування такої адміністративно-процесуальної діяльності, введення її в чіткі процесуальні рамки є важливою гарантією законності підзаконних актів, що ухвалюються в ході виконавчо-розпорядчої діяльності.    На практиці широко реалізується такий вид адміністративного провадження, як установче. Воно являє собою процесуальну регламентацію специфічної діяльності, пов'язаної з формуванням, ліквідацією, реорганізацією або перетворенням органів державного управління та інших суб'єктів. Прикладом такого провадження може бути створення різних суб'єктів підприємницької діяльності. Тут також спостерігається тісний зв'язок адміністративних проваджень. Це виявляється в тому, що окремі адміністративні провадження охоплюють своїм змістом частину інших проваджень. Так, хід установчого провадження зі створення нової державної установи передбачає як окрему ланку її реєстрацію (внесення до державного реєстру).    Результат будь-якої суспільної діяльності, в тому числі втіленої у відповідні правові форми, залежить від наявності й обсягу конкретної інформації, що забезпечує доцільність і оптимальність визначених дій і рішень. Одним із способів одержання необхідної інформації, виявлення відповідності визначеної діяльності інтересам держави, недоліків у змісті ухвалених рішень, організації і методах роботи органів, їх посадових осіб, інших підконтрольних об'єктів, слід визнати контроль. На забезпечення реальності й ефективності регулювання суспільних відносин, утвердження належного стану справ у сфері державного управління і спрямовано контрольно-наглядові провадження.   Що стосується адміністративного процесу, то тут порядок проведення експертиз закріплено лише щодо екологічної експертизи (Закон України “Про екологічну експертизу”). Деякі аспекти призначення і проведення експертизи закріплено також у п. 19 Інструкції про порядок здійснення нотаріальних дій нотаріусами України.

61.Контрольно – наглядове провадження – це регламентована адмінїстративно-процесуальними нормами послідовна діяльність органів публічної адміністрації, із забезпечення законності і дисципліни у сфері публічного управління.Особливості:1.різноманіття суб'єктів, які здійснюють контрольні повнова­ження (органи держави і їхні посадові особи, об'єднання грома­дян, органи місцевого самоврядування);2.суб'єкти контрольних проваджень наділені широким коломконтрольних повноважень, включаючи право втручання в опера­тивну діяльність підконтрольного суб'єкта;3.безпосереднім об'єктом контрольних правовідносин висту­пає діяльність підконтрольних суб'єктів;4.у контрольних провадженнях поодинокі юридичні факти немають юридичної сили і виступають тільки у виді фактичного(юридичного) складу - органічної сукупності декількох життєвих обставин;

контрольно-процесуальні норми не містять вичерпного пере­ліку засобів збереження і передачі інформації, що містить докази(у контрольному процесі фактичні обставини можуть бути отримані з будь-якого законного джерела); 5.офіційне документальне закріплення результатів контроль­ної діяльності провадиться в правових актах-документах, які мож­на одночасно віднести як до категорії правозастосовних (таких,які є результатом реалізації державно-владних повноважень ком­петентних контрольних органів), так і до категорії правоохорон­них актів (що містять правову оцінку діяльності підконтрольного суб'єкта).Узагальнено в структурі контрольних проваджень можна виді­лити три стадії:а)інформаційна стадія; б)аналітична стадія;в)стадія коригування.

Метою першої стадії контрольного провадження (інформацій­ної) є одержання інформації про важливі сторони, прояви та якості підконтрольного об'єкта за допомогою різноманітних методів спо­стереження, перевірок та обліку об'єктивних фактичних даних про підконтрольний об'єкт. Інформація слугує засобом життєдіяльності та ефективності контролю. Можливості її одержання визнача­ються перш за все всеохоплюючим та універсальним характером контролю.Другою стадією контрольного провадження виступає аналітич­на стадія. Процес контролю включає в себе аналітичний момент що полягає в обробці первинної інформації, детальній перевірці та аналізі всіх фактів, взятих у їхній сукупності, в причинному зв'язку, тим самим створюючи базу для формування висновку від­носно підконтрольного об'єкта, на скільки процеси, що в ньому відбуваються, відповідають бажаним моделям та зразкам.Третя стадія контрольного провадження виходить за межі само­го контролю, тому що або пов'язана з прийняттям нового рішення, яке усуває виявлені недоліки, або із застосуванням заходів приму­сового характеру, що також лежить за його функціональними ме­жами. Точність у визначенні коригуючої стадії контролю є прин­ципово важливою як з теоретичної, так і з практичної точок зору, оскільки відіграє роль основи правильного вибору та обґрунтуван­ня правових заходів та процесуальних форм у відповідній діяльно­сті суб'єктів їх застосування.

62) Провадження за скаргами громадян – це регламентований адміністративним законодавством розгляд справ про поновлення прав і законних інтересів громадян (груп громадян), порушених діями (бездіяльністю), рішеннями, актами суб’єктів владних повноважень, адміністрацій п, у,о незалежно від форм власності, обєднань громадян, ЗМІ.

Провадження за скаргами громадян здійснюється на підставі ЗУ «про звернення громадян», фактичною підставою такого провадження є скарга. При адміністративному оскарженні реалізовується право оскарження будь-яких дій. При судовому оскарженні реалізується право на оскарження судових рішень.

При адміністративному оскарженні право на подачу скарги має особа, права, свободи, законні інтереси якої порушено чи яка вважає, що таке порушення має місце. До скарги надаються наявні у громадянина рішення або копії рішень, які приймались за його зверненням раніше, а також інші документи, необхідні для розгляду скарги, які після її розгляду повертаються громадянину.

Щодо термінів, то скарга може бути подана до органу або посадової особи вищого рівня протягом одного року з моменту прийняття цього рішення, але не пізніше одного місяця з часу ознайомлення громадянина з ним. Скарги, подані з порушенням зазначеного строку, не розглядаються. Розгляд скарг здійснюється у строк не більше одного місяця з дня його надходження, а стосовно тих скарг, які не потребують додаткового вивчення, невідкладно, але не пізніше 15-денного терміну. Строк розгляду скарги можна продовжити з повідомленням про це заявнику, але не більше як на 15 днів. Тому загальний термін розгляду скарг громадян не може перевищувати терміну 45 днів.

Громадянин, який звернувся зі скаргою, має право:

• Користуватись послугами адвоката або представника трудового колективу чи організації, яка здійснює правозахисну функцію, оформивши це уповноваження у встановленому законом порядку.

Стадії провадження за скаргами громадян:

• Порушення провадження за скаргою громадянина

• Розгляд скарги і прийняття за нею рішення

• Оскарження чи опротестування рішення за скаргою.

• Виконання рішення за скаргою.

63. Дисциплінарне провадження – це врегульоване нормами трудового та адміністративного законодавства порядок розгляду уповноваженими на те суб’єктами справ стосовно осіб які вчинили дисциплінарні проступки, спрямованих на вирішення справи і реалізації дисциплінарної відповідальності винних осіб.

Ознаки:

1.Виникає з приводу невиконання чи неналежного виконання службових обов’язків

2.Регулюється нормами трудового адміністративного, адмін. Процесуального, кримінально виконавчих галузей права.

3. Стусується категорії осіб із спеціальним статусом.

4. Є різновидом адмін.. деліктного процесу.

Завдання:(ст.58 ЗУ Про держ. службу)є вжиття передбачених законодавством заходів для всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин вчинення дисциплінарного проступку у тому числі обставин що пом’якшують або обтяжують відповідальність, а також причин та умов які сприяли його вчиненю.

64. Фактичною підставою дисциплінарної відповідальності є дисциплінарний проступок, тобто, винне, каране, протиправне, шкідливе для окремого трудового колективу чи адміністративного органу діяння (бездіяльність). Сутність дисциплінарного проступку полягає у невиконанні або в неналежному виконанні працівником покладених на нього трудових чи службових обов’язківУ складі дисциплінарного проступку виділяють: 1.Об’єкт є трудова дисципліна (або службова дисципліна) 2.Об’єктивну сторону Невиконання або неналежне виконання трудового обов’язку Протиправність, тобто порушення працівником норм права, які закріплюють його трудові обов’язки Шкода для трудової чи службової дисципліни Причинний зв'язок між негативними наслідками і дією чи бездіяльністю працівника 3.Субєкт виступають працівники, які водночас здійснюють певні службові обов’язки, а також особливі категорії фізичних осіб, на яких поширюється режим адміністративного нагляду. 4.Субєктивну сторону утворюють елементи, що характеризують стан психіки працівника (службовця) в момент невиконання чи неналежного виконання трудового (службового) обов’язку. До таких елементів належить вина у формі умислу чи необережності, а також мета і мотиви дисциплінарного правопорушення.

65. Спрощене провадження застосовується щодо невеликої кількості правопорушень, прямо передбачених ст. 258 КУпАП. Таке провадження характеризується мінімумом процесуальних дій та їх оперативністю. Протокол про правопорушення не складається, посадова особа, що виявила правопорушення, одночасно приймає і виконує рішення про накладення стягнення (штрафу або попередження). В разі стягнення штрафу порушнику видається квитанція про його сплату. Оформлення попередження здійснюється шляхом вручення офіційного письмового попередження або іншим встановленим законом шляхом.

Дисциплінарне провадження. Більшість працівників за порушення правил дисципліни несуть відповідальність згідно з приписами трудового законодавства, і лише дисциплінарна відповідальність службовців, що реалізують свої повноваження поза рамками трудового договору чи правил внутрішнього трудового розпорядку, регулюється, крім КЗпП, іншими правовими актами (законами, указами Президента України, відомчими нормативно-правовими актами). Значна кількість державних службовців несе дисциплінарну відповідальність не тільки за дисциплінарні проступки, пов'язані з невиконанням чи неналежним виконанням покладених на них обов'язків, а й за перевищення своїх повноважень, недотримання обмежень щодо державної служби, вчинення діянь, що дискредитують орган, де службовець працює, або його звання (норм моралі), присяги, обов'язків, передбачених у контракті, військової честі та ін.

66. Державна служба в Україні – це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок бюджетних коштів. Особливості дисциплінарної відповідальності державних службовців: 1.Внутрішньоорганізаційна належність 2.Застосування дисциплінарної відповідальності тільки до службовців, як є членами одного колективу. 3.Наявність окремих специфічних санкцій, що застосовуються за скоєння дисциплінарного проступку державним службовцем, невластивим для інших категорій працівників. Дисциплінарні стягнення щодо державних службовців групи:1.Стягнення нематеріального правового характеру: зауваження, догана, сувора догана, попередження про неповну службову відповідність, позбавлення нагрудного знака.2.Стягнення, що обмежують свободу пересування або позбавляють матеріальних благ: позбавлення звільнення за межі військової частини чи навчального закладу у вільний від служби або занять час, позачерговий наряд на службу, арешт із утриманням на гауптвахті.3.Стягнення, що стосуються військового чи спеціального звання посадової особи: затримання у присвоєнні чергового звання або рангу, затримання в призначенні на більш високу посаду, зниження кваліфікаційного класу, зниження класного чину, пониження в посаді, пониження у спеціальному званні. 4.Стягнення, що припиняють перебування особи на державній службі: звільнення із посади, звільнення із служби із позбавленням спеціального звання чи класного чину.Стадії: 1.Порушення справи про дисциплінарне правопорушення 2.Розслідування справи 3.Розгляд справи та прийняття по ній рішення 4.Виконання прийнятого рішення 5.Перегляд прийнятого рішення.

67. Спільною особливістю накладення дисциплінарних стягнень на військовослужбовців і службовців правоохоронних органів є те, що вони можуть бути накладені начальниками (командирами) різних рівнів. А різні командири володіють не однаковим об'ємом дисциплінарної влади. дисциплінарного проступку - це протиправне, винна дію (бездіяльність) військовослужбовця, що полягає порушення військової дисципліни , яка відповідно до російського законодавства не тягне за собою кримінальної чи адміністративної відповідальності.  До характерних ознаками дисциплінарної відповідальності посадових осіб військової служби слід віднести наступні:  - Об'єктом військового дисциплінарного проступку є суспільні відносини, що складаються з приводу дотримання військовослужбовцями правил військової дисципліни і громадського порядку;  - У разі порушення посадовою особою військової служби військової дисципліни або громадського порядку командир (начальник) замість призначення винному дисциплінарного стягнення може обмежитися усним зауваженням, нагадуванням про військовий обов'язок;  - Рішення про накладення дисциплінарного стягнення на посадову особу військової служби може бути прийнято будь-яким з його командирів (начальником, тобто вищим посадовою особою), склад яких досить великий;  - Дисциплінарне провадження щодо посадових осіб військової служби носить виключно внутрішній характер, тобто дисциплінарна відповідальністьзастосовується лише за рішенням командирів (начальників) дисциплінарної відповідальності у наступних випадках:  - Якщо доведено факт порушення військової дисципліни;  - Якщо діяння (дія або бездіяльність) вчинено навмисно або з необережності і відповідно до законодавства не тягне за собою кримінальної чи адміністративної відповідальності;  - Якщо вина при залученні посадової особи до дисциплінарної відповідальності доведена в порядку, встановленому законом, і встановлена ​​рішенням командира або набрав законної сили постановою судді військового суду

68. Порядок тримання затриманих і взятих під варту осіб у спеціально відведених місцях для тимчасового тримання (ізоляторах тимчасового тримання) здійснюється на принципах неухильного додержання Конституції України вимог Загальної декларації прав людини, інших міжнародно-правових норм і стандартів поводження із затриманими й особами, узятими під варту, і не може припускати вчинення умисних дій, що завдають фізичних чи моральних страждань або принижують людську гідність. Основними вимогами режиму тримання затриманих і взятих під варту осіб є їх ізоляція, роздільне розміщення в камерах, постійний нагляд за ними та забезпечення належними санітарно-побутовими умовами. Працівники слідчих ізоляторів звертаються до осіб, узятих під варту, і засуджених на "ви" і називають їх за прізвищем ("громадянин Іванов", "засуджений Петров").    У слідчих ізоляторах тримаються:    1) особи, узяті під варту на підставі санкції прокурора або ухвали чи постанови суду;    2) особи, які відповідно до законодавства України взяті під варту для їх подальшої екстрадиції;    3) передані в Україну особи, які перебували під вартою на території іншої держави, у зв'язку з прийняттям кримінального переслідування від іноземної держави;    4) тимчасово передані в Україну особи, які перебували під вартою на території іншої держави, у зв'язку з провадженням досудового (судового) слідства про злочини, вчинені іншими особами;    5) особи, які у випадках, передбачених законодавством України, перевозяться на території України транзитом для їх подальшої передачі правоохоронним органам іншої держави; Підставою для приймання і тримання у слідчому ізоляторі осіб, узятих під варту, і засуджених є: санкціонована прокурором постанова слідчого, органу, який проводить дізнання, постанова прокурора або вирок, ухвала суду чи постанова судді про обрання як запобіжного заходу взяття під варту, винесені відповідно до кримінального та кримінально-процесуального законодавства України; вирок суду, що не набрав законної сили, про засудження до позбавлення волі або направлення в дисциплінарний батальйон;

69. Заходи адм попередження використовуються з метою попередження правопорушення в сфері державного управління, запобігання створення протиправних і інших ситуацій, що мають суспільну небезпеку. Заходи адміністративного попередження - це заходи профілактичного (запобіжного) характеру, які спрямовані на попередження правопорушень, забезпечення громадської безпеки та громадського порядку, боротьбу зі стихійним лихом, епідеміями та епізоотіями, а також на запобігання та ліквідацію негативних наслідків під час інших надзвичайних подій.Підставою для застосування заходів адміністративного попередження може слугувати припущення про намір особи вчинити адмін правопорушення або інше протиправне діяння. Ці заходи носять профілактичний характер і виражаються, як правило, у вигляді визначених обмежень і заборон.

Тобто підставою для застосування адмін-попереджувальних заходів є не правопорушення, а настання особливих встановлених законодавством умов.Особливості адм-попереджувальних заходів:- є засобом охорони суспільного порядку і безпеки .- застосовуються з метою запобігання можливісті вчинення правопорушення .- як правило вони прямо не пов'язані з вчиненням адмін правопорушення.- передують застосуванню інших заходів.

Найбільше поширеними є такі заходи адмін попередження:контроль і наглядові перевірки;адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі;офіційне попередження громадян;внесення подання про усунення причин правопорушень;різні види огляду (особистий, технічний, медичний, санітарний, експертний, митний огляди, а також огляд вантажу, речей тощо);запровадження карантину (під час епідемій, епізоотій та ін.);

припинення керуванням транспортнм засобом;Запобіжного заходу умовно можна розділити на дві групи: загального й спеціального призначенняДо запобіжних заходів загального призначення ставляться: а) адміністративна затримка; б) особистий огляд і огляд речей; в) примусове лікування; г) тимчасове відсторонення від роботи інфекційних хворих; д) примусове лікування осіб, що страждають небезпечними для навколишніми захворюваннями; е) тимчасове відсторонення від керування транспортними засобами; ж) припинення робіт і заборона експлуатації механізмів і др.Примусове лікування, тимчасове відсторонення від роботи інфекційних хворих, примусове лікування осіб, що страждають небезпечними для навколишніми захворюваннями, застосовуються різними виконавчими органами. Ці міри можуть бути застосовані відносно осіб, хворих наркоманією, злісних алкоголіків, хворих СПИДОМ і ін. Тимчасове відсторонення від керування транспортними засобами, припинення робіт і заборона експлуатації механізмів застосовуються працівниками міліції й інших органів. До запобіжних заходів спеціального призначення ставляться: а) заходу фізичного впливу; б) спеціальні засоби; в) використання вогнепальної зброї

70. Заходи адміністративного попередження.Ці заходи (їх часто називають адміністративно-попереджувальними) за­стосовуються з метою попередження правопорушень.

Сутність попередження (профілактики) правопорушень полягає, по-перше, в тому, щоб не допустити протиправ­ної поведінки з боку конкретних осіб, які до такої поведін­ки схильні; по-друге, в усуненні причин, що сприяють скоєнню правопорушень і утворенню умов, які виключа­ють протиправну поведінку.

У повсякденному житті громадяни частіше за все зтикаються з адміністративно-попереджувальними заходами, які застосовуються правоохоронними органами (міліція МВС, податкова міліція, прокуратура), державними ін­спекціями, контрольно-ревізійними службами, органами місцевого самоврядування та іншими, уповноваженими на те державою структурами. Це, зокрема:

• перевірка документів. Вона здійснюється з метою ви­значення особистості конкретної особи; якісних характе­ристик товарів, виробів, послуг; належності документа йо­го пред'явнику; обґрунтованості і законності застосовува­них дій; справжності пред'явленого документа;

• безперешкодний вхід у житлові приміщення грома­дян, які знаходяться під адміністративним наглядом;

• відвідання підприємств, закладів, організацій для ви­конання профілактичних функцій;

• опечатування приміщень, використовуваних як каси, місця зберігання документів, товарно-матеріальних цін­ностей; опечатування вимірювальних приладів і пристроїв;

• вилучення для проведення аналізу проб продукції, яка призначена для реалізації населенню;

• заборона або обмеження в установленому порядку руху транспорту і пішоходів на окремих ділянках вулиць і автомобільних доріг з метою забезпечення громадської безпеки;

• заборона експлуатації транспортних засобів, техніч­ний стан яких загрожує безпеці руху;

• тимчасова заборона (обмеження) доступу громадян на окремі ділянки місцевості або об'єкти з метою забезпечен­ня громадського порядку і громадської безпеки тощо.

Запобіжні адміністративні заходи. Даний вид заходів (у юридичній літературі іноді називають "адміністративно-запобіжними") належить до другого різновиду заходів ад­міністративного примусу.

Сама назва цих заходів вказує на їх цільове призначен­ня: запобігання неправомірної поведінки. Їх призначення як заходів запобігання полягає в: а) припиненні про­типравної поведінки; б) усуненні шкідливих наслідків про­типравної поведінки; в) створенні необхідних умов для можливого в майбутньому притягнення винної особи до адміністративної відповідальності (складання протоколу про адміністративне правопорушення).

71. В процесі попередження та розгляду справ про адміністративні правопорушення дільничні інспектори міліції зобов'язані:

- виявляти причини й умови, які сприяють вчиненню правопорушень, в межах своєї компетенції уживати заходів щодо їх усунення, брати участь у правовому вихованні населення;

- серед осіб схильних до вчинення правопорушення проводити відповідну профілактичну роботу;

- чітко дотримуватись вимог адміністративного законодавства щодо порядку, місця, методів та складання необхідних нормативних документів при здійсненні провадження в справах про адміністративні правопорушення.

Сказане дозволяє визначити запобіжний захід як ґрунтоване на законі примусове припинення діянь, які мають ознаки адміністративного правопорушення, а в окремих випадках — кримінальна правовий характер,спрямоване на недопущення шкідливих наслідків протиправної поведінки,забезпечення провадження в справі про адміністративне правопорушення і притягнення винного до адміністративної, а в особливих випадках — до кримінальної відповідальності. Запобіжні заходи застосовуються міліцією

з метою припинення порушення правових норм (адміністративна провина,злочин, об'єктивно протиправне діяння), запобігання вчиненню нових правопорушень, створення умов для подальшого притягнення винних до відповідальності, усунення шкідливих наслідків правопорушення й

відновлення попереднього правомірного стану.

Можна виділити три стадії провадження із застосуванням запобіжних заходів та адміністративно-попереджувальних заходів:

1) розв'язання питання про застосування запобіжних чи адміністративно попереджувальних заходів;

2) застосування цих заходів і його процесуальне оформлення;

3) оскарження застосування зазначених заходів.

Запобіжні заходи, застосовувані міліцією, можна розділити на дві групи,першу, значнішу, становлять заходи загального характеру, до них належать

вимоги до громадянина й державного службовця припинити протиправні дії,адміністративне затримання, вилучення речей і документів, огляд і т. ін.заходи цієї групи є важливим інструментом діяльності міліції.

72. Провадження в справах про АП це визначений законом порядок здійснення певних процесуальних дій, пов’язаних із розглядом і вирішення справ про адмін. правопорушення, винесенням по них законних та об’єктивних рішень та їх виконання. Кінцевим результатом провадження не завжди є застосування адмін. стягнень, оскільки провадження може завершатися закриттям справи у зв’язку із виправданням особи або ж справа може бути передана на розгляд уповноваженим органам як кримінальна.Завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об'єктивне з'ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності. Строки розгляду справ про адміністративні правопорушення є короткими: 15, 7, 5, 3, 1 добу (ст. 277). Таке становище пояснюється тим, що адміністративні правопорушення здебільшого легко встановлюються і, як правило, не потребують багато часу для розслідування і розгляду порівняно з кримінальними справами. Два види провадження по справах про адміністративні правопорушення: звичайне та спрощене. Звичайне здійснюється у більшості справ і детально регламентовано чинним законодавством. Воно передбачає складання протоколу: визначає зміст, запобіжні заходи і порядок їх застосування; права і обов´язки учасників провадження; порядок розгляду справ; факти, обставини, що є доказами. Спрощене провадження застосовується щодо невеликої кількості правопорушень, прямо передбачених ст. 258 КпАП. Таке провадження характеризується мінімумом процесуальних дій та їх оперативністю. Протокол про правопорушення не складається, посадова особа, що виявила правопорушення, приймає і виконує рішення про накладення і стягнення (штрафу або попередження).У разі стягнення штрафу порушнику видається квитанція про його сплату. Оформлення попередження здійснюється або шляхом вручення офіційного письмового попередження за встановленою формою, або шляхом усного попередження. Система стадій і етапів провадження може бути представлена таким чином:1. Адміністративне розслідування: а) порушення справи; б) встановлення фактичних обставин; в) процесуальне оформлення результатів розслідування; г) направлення матеріалів для розгляду за підвідомчістю; 2. Розгляд справи: а) підготовка справи до розгляду і заслуховування; б) заслуховування справи; в) прийняття постанови; г) доведення постанови до відома; 3. Перегляд постанови: а) оскарження, опротестування постанови; б) перевірка законності постанови; в) винесення рішення; г) реалізація рішення; 4. Виконання постанови: а) звернення постанови до виконання; б) безпосереднє виконання. Кожний етап, у свою чергу, складається з ряду послідовно здійснюваних конкретних дій. Згідно з цим структура провадження у справах про адміністративні правопорушення є чотирирівневою: дії—етап—стадія—провадження у цілому.

73.Амін.право.- це протиправне, винне, каране, суспільно – шкідливе або незначне суспільно – небезпечне діяння (дія або бездіяльність)що посягає на гром. порядок,безпеку, відносини власності, управління тощо що охороняються амін. деліктним законодавством.

Підставою для притягнення особи до адміністративної відповідальності є вчинення нею адміністративного правопорушення (проступку). Згідно з Кодексом України про адміністративні правопорушення, адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія або бездіяльність, яка посягає на права і свободи громадян, державний або громадський порядок, власність, на встановлений порядок управління, за що законодавством передбачена адміністративна відповідальність. Отже, ознаками адміністративного правопорушення є протиправність, винність, караність. Ознака протиправності адміністративного правопорушення випливає з того, що воно заборонене законом, оскільки може завдати шкоди або загрожувати небезпекою. Протиправне діяння (дія або бездіяльність) вважається адміністративним правопорушенням (проступком) лише тоді, коли встановлено вину особи у його вчиненні, а також доведено причинний зв'язок між таким діянням і шкідливими наслідками, якщо такі настали. Вина особи може виражатись у двох формах: умислу і необережності. Встановлення форми вини має значення при призначенні стягнення. Характерною ознакою адміністративних правопорушень є караність. Це означає, що за їх вчинення до особи можуть бути застосовані заходи державного примусу. До ознак адміністративного правопорушення належить також суспільна небезпека. Задля повного уявлення про адміністративне правопорушення, слід розглянути його юридичний склад: суб'єкт, об'єкт, суб'єктивну та об'єктивну сторони. Суб'єктом адміністративного правопорушення може бути громадянин України, якому виповнилось 16 років, а також іноземці та особи без громадянства. Обов'язковою умовою, за якої особа може вважатись суб'єктом правопорушення, є її осудність, тобто здатність оцінювати свої дії і керувати ними. Об'єктом адміністративного правопорушення виступають суспільні відносини, які складаються в сфері адміністративно-організаційної діяльності і порядку управління, регулюються адміністративним правом, а також нормами інших галузей права (трудового, цивільного, фінансового, земельного та ін.). Об'єктом посягання адміністративного правопорушення може бути і сама людина, її здоров'я, честь і гідність. 74.До осіб, які беруть участь у провадженні, відносяться: - особа, яка притягається до адміністративної відповідальності; - потерпілий; - законні представники; - захисник; - свідок; - експерт; - перекладач. Центральною фігурою при провадженні є особа, яка притягається до адміністративної відповідальності .Особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, має право: 1) знайомитися з матеріалами справи; 2) давати пояснення; 3) подавати докази; 4) заявляти клопотання; 5) при розгляді справи користуватися юридичною допомогою захисника; 6) виступати рідною мовою; 7) користуватися послугами перекладача, якщо не володіє мовою, якою ведеться провадження; 8) оскаржити постанову по справі. Потерпілим є особа, якій адміністративним правопорушенням заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду. Участь потерпілого в провадженні має "звинувачувальну спрямованість", він бере участь з метою захисту своїх прав, інтересів, намагається довести, що правопорушення дійсно мало місце і порушені його інтереси та завдано шкоду.

Законні представники - батьки, усиновителі, опікуни, піклувальники - представляють інтереси особи, яку притягають до адміністративної відповідальності, чи потерпілого, які є неповнолітніми або через свої фізичні чи психічні вади не можуть самі здійснювати свої права.

Захисником може бути особа, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридично особи. Як свідок, у справі про адміністративне правопорушення, може бути викликана будь-яка особа, про яку є дані, що їй відомі будь-які обставини, що підлягають встановленню по даній справі. Свідок зобов'язаний з'явитися в зазначений час на виклик органу чи посадової особи, які розглядають справу, дати правдиві пояснення, повідомити все відоме йому по справі і відповісти на поставлені запитання. Експерт призначається органом (посадовою особою), в провадженні якого перебуває справа про адміністративне правопорушення, у разі, коли виникає потреба в спеціальних знаннях. Експерт зобов'язаний з'явитися на виклик органу (посадової особи) і дати об'єктивний висновок у поставлених перед ним питаннях.

Перекладач призначається органом (посадовою особою), в провадженні якого перебуває справа. Він зобов'язаний з'явитися на виклик органу і зробити повно й точно доручений йому переклад. Як перекладач може бути запрошена й особа, що розуміє знаки німих та глухонімих. Основне завдання прокурора в провадженні у справах про адміністративні правопорушення здійснюється в межах наданих Конституцією України (розділ 7) та Законом України «Про прокуратуру», тобто реагувати на будь-яке порушення, а якщо воно не усунено, своєчасно реагувати на порушення провадження в порядку нагляду.