46.Загальні тенденції екон, соц і політ розвитку Зх.Європи в хі – ху ст.

в основі середньовічного господарства лежала власність феодалів на землю і їх неповна власність на виробників — закріпачених селян. Селяни наділялися землею і-мали своє господарство. Користуючись землею феодала як наділом, вони зобов'язані були за це обробити панську землю за допомогою своїх знарядь або віддавати йому додатковий продукт своєї праці — ренту (з лат. — повертаю, сплачую). Відомі три форми феодальної ренти: відробіткова (панщина), продуктова (натуральний оброк), грошова (грошовий оброк).

Основними формами господарської діяльності були: феодальна вотчина (французька сеньйорія, англійський манор), ремісничий цех, торгова гільдія. В цілому економіка була аграрно-ремісничою, що єднало її з господарством стародавніх цивілізацій і дало підставу називати цивілізацію, яка існувала до кінця XV ст., аграрно-ремісничою, а суспільство — традиційним. Розвиток господарства епохи середньовіччя можна поділити на три періоди. У ранньому середньовіччі (V — X ст.) сформувалися і утвердилися визначальні риси феодального господарства (період генези). XI — XV ст. — період зрілості феодального господарства, внутрішня колонізація, розвиток міст, ремесла і товарного виробництва. У пізньому середньовіччі (XVI — перша половина XVIII ст.) зароджується ринкове господарство, з'являються ознаки індустріальної цивілізації(про останній період — в наступному розділі.)

Генеза та розвиток нових господарських форм в середньовічній Європі мали універсальні ознаки. Вони формувалися в основному на соціально-економічній спадщині Римської імперії та господарських досягненнях германських племен.

Феодальні відносини у Франції, як і в Англії, Німеччині та інших країнах Європи, досягли зрілості в XI —: XV ст. В XI — XIII ст. панувала феодальна земельна власність трьох типів — королівська, світська, церковна. Ієрархічна структура землеволодіння (власність верховна сеньйоріальна і васальна) обмежувала права окремого феодала на землю. Однак у період політичної роздробленості менші володіння стали відчужуватися. Зросли значення та розміри сеньйоріальної власності, перш за все за рахунок лісів, луків, пасовищ. Розширилися і зміцніли сеньйоріальні права.

З XIII ст. у Франції, а потім і в інших країнах починається криза панщинної системи. Натуральне господарство феодального маєтку вичерпує свої можливості. Тому феодали здійснюють масовий перевід закріпачених селян із панщини на натуральний; а згодом і грошовий оброк. Цей процес отримав назву "комутації ренти". Його економічною основою була вища продуктивність праці у селянському господарстві, ніж на панщині. Зростання міст і розвиток товарно-грошових відносин сприяли поширенню грошової ренти. Феодалам було вигідно отримувати від селян саме гроші, переносячи у сферу селянського господарства і проблему реалізації додаткового продукту.

У XIV — XV ст. феодальні господарства все більше втягуються у товарно-грошові відносини. Одночасно змінюється правовий та майновий статус селян, які поступово виходять з-під юрисдикції феодалів, зростає їхня земельна власність. З'являються нові економічно-правові форми взаємовідносин між феодалами і селянами — оренда, найм тощо, орієнтовані на ринок. З допомогою податків, інших засобів, посилює свої економічні позиції держава.

У країнах Західної Європи найдавніші міста завдячували своїм початком римлянам. Міста виникали скрізь, куди доходила влада Стародавнього Риму, навіть до меж; римських, провінцій над Рейном і Дунаєм, особливо там, де довгий час стояли легіони. Пізніше міста стали виникати біля стін великих замків, монастирів, які давали населенню захист від небезпеки, а також на перехресті торгових шляхів, над великими річками, біля копалень, на узбережжі морів тощо.

Відродження античних міст (Рим, Неаполь, Париж, Генуя, Ліон, Лондон) і утворення нових (Гамбург, Любек, Лейпциг, Магдебург) розпочалося з XI століття. Основними причинами процесу урбанізації було загальне економічне піднесення, успіхи в сільськогосподарському виробництві та вивільненні частини населення для занять ремеслом, зростаючі потреби людей у промислових виробах; розвиток торгівлі, обміну, товарно-грошових відносин. З кінця XI ст. зростанню і процвітанню західноєвропейських міст сприяли хрестові походи. Особливо успішно розвивалися середземноморські міста — центри левантійської торгівлі.

Від інших людських поселень місто відрізнялося тим, що в ньому був торг (ринок). Торги відбувалися в означені дні тижня, а великі торги — кілька разів на рік. У центрі міста на ринковій площі знаходилася ратуша — адміністративний осередок. Від центральної площі на всі сторони, розходилися: головні дорогу. У містах жили ремісники, купці, люди вільних професій (художники, лікарі, аптекарі). Значна частина міського населення була зайнята у сільськогосподарському виробництві.

Спочатку середньовічні міста (крім старих римських центрів) були власністю феодалів. Король, князі та інші вельможі надавали міським жителям деякі права, виконували певні обов'язки. Вони судили, накладали і збирали податки, встановлювали митні збори, дні торгу, шляхи проїзду купецьких караванів. Феодали захищали місто та його жителів від нападів і грабежів.

В XI — XII ст. міста Європи досягли значного економічного розвитку, зріс добробут їхніх жителів, майже повністю зникла зовнішня загроза. Відтоді міщанство почало домагатися більших прав, що призвело до загострення протиріч між жителями міст і феодалами. В XI — XIII ст. у країнах Західної Європи прокотилася хвиля комунальних революцій, внаслідок яких міста добилися незалежності та самоврядування. Утворювалися міста-комуни або міста-держави, які мали повну свободу, власні органи управлінні (виборний судівництво тощо). Провід у місті мала рада, яку вибирали мешканці міста. Вона складалася найчастіше з 12 або 24 радних і бургомістра або мера. Рада видавала закони для міста, вела адміністрацію, дбала про оборону, розвиток промисловості й торгівлі, підтримувала зносини з іншими містами. Судівництво вела колегія, що складалася з війта і присяжних суддів, також вибраних міщанством. Міста мали свої правні кодекси. Так, наприклад, у Німеччині були відомі "Саксонське дзеркало", "Швабське дзеркало", "Магдебурзьке право" й ін.

Доступ до міст був широко відкритий для нових громадян. Хто проживав у місті один рік і один день, той міг розраховувати на охорону з боку міського уряду. Економічно розвинені міста Італії, Німеччини, Франції та Англії в XI — XIII ст. досягли значного розквіту. Збільшилася чисельність міського населення, розвивалися ремесла і торгівля.

Міста стали осередками промисловості. Найбільш поширені галузі міського ремесла — текстильне виробництво (виготовлення вовняних, лляних і шовкових тканин), виплавка і обробка металів. Серед галузей текстильного виробництва домінувало виготовлення сукна і грубих вовняних тканин. Основними центрами вовняного виробництва в середньовічній Європі були район Фландрії і Флоренція. Шовковиробництво, запозичене в країнах Сходу, розвивалося в північно-італійських містах і деяких містах Франції (Ліон).

Значного розвитку досягло виробництво зброї. Безперервні війни вимагали великої кількості зброї і металевих обладунків (кольчуг, панцирів, щитів, шоломів). Попит на метал зумовив прискорений розвиток металургії. Відбувся перехід від відкритих горнів до закритих печей, які забезпечували високий температурний режим і дозволяли виготовляти залізо із тугоплавких руд. У XV ст. доменні печі мала більшість західноєвропейських країн.

Великих успіхів досягла гірнича справа. Найбільш відомими були альпійські, чеські, надрейнські, французькі, англійські й шведські копальні. Залізна руда мала збут для потреб міського життя і особливо для потреб війська. Соляні копальні були власністю держави, і приносили великі прибутки.

Характерною рисою середньовічного ремесла була його цехова організація — об'єднання ремісників однієї чи ряду професій в межах міста у спілки — цехи. Таке об'єднання було обумовлене всією системою середньовічних соціально-економічних відносин, феодально-становою структурою суспільства. Серед основних причин їхнього виникнення слід виділити такі: необхідність згуртування проти об'єднаного розбійницького дворянства, потреба ремісників у спільних ринкових приміщеннях (ремісники були одночасно й купцями), зростання конкуренції з боку сільських ремісників. В умовах політичної нестабільності і залежності від сил природи ремісничі корпорації створювали необхідні умови для професійної діяльності своїх членів, забезпечували їм особисту свободу, права і вольності, взаємодопомогу і захист, оберігали майно.

У першу чергу цехи були об'єднаннями економічного характеру, які виконували завдання організації виробництва і збуту продукції, а також охорони економічних інтересів ремісників. Ремісничі цехи вели боротьбу за встановлення так званого цехового примусу, тобто визнання за їхніми членами монопольного права на виготовлення і збут даного виду ремісничих виробів у межах міста або його округи, що зумовлювалося в основному вузькістю ринку, обмеженістю попиту на ремісничі вироби.

Ремісничий цех як корпорація володів звичайно сумою прав і привілеїв, закріплених у відповідних документах: пожалуваннях, постановах міських властей, статутах. Внутрішні правила ремісничих об'єднань, у відповідності із загальними принципами корпоративності, були спрямовані на підтримання економічної рівності серед їхніх членів шляхом як і отримання збагачення, так і недопущення збідніння окремих майстрів. Збагаченню майстрів перешкоджала регламентація виробництва (контроль за виконанням та обсягом робіт, кількістю підмайстрів та учнів тощо). На недопущення крайнього збідніння членів цеху був спрямований механізм взаємодопомоги.

Цех був військовою організацією, що брала участь в охороні й обороні міста і виступала окремою бойовою одиницею міського ополчення. Він мав свою церкву, каплицю чи ікону в церкві, будучи своєрідною релігійною організацією. Кожне ремісниче об'єднання мало свою атрибутику й символіку: емблеми із зображеннями знарядь праці, прапори, цехову печатку, скриньку, де зберігалися документи й гроші.

Соціальна структура середньовічного ремісничого цеху характеризувалася феодальною ієрархічністю. Цех поділявся на соціально-вікові групи (учні — підмайстри — майстри — старші майстри). Кожна така група мала свої чітко визначені права і обов'язки, а також юридичний статус, зафіксовані в цеховому статуті. Членами цехів офіційно вважалися лише майстри, які також поділялися на дві групи — власне майстрів (молодших майстрів) і старших майстрів. Справами цехів керували виборні посадові особи. На чолі об'єднання цехів стояв цехмістер, посада якого не оплачувалася, але була дуже почесною.

Цехова організація була економічно-раціональною в XIII — XV ст. і мала тоді прогресивне значення в розвитку середньовічної промисловості. Вона сприяла виробництву високоякісної продукції, вихованню ремісничої молоді. Згодом цехи стали стримувати розвиток продуктивних сил. Зусилля цехів увіковічнити дрібне виробництво, поставити всіх в однакові умови гальмувало технічний прогрес. Сувора регламентація виробництва і збуту призвела до застою у розвитку науки, техніки і, як наслідок, до занепаду промисловості.

У XIV - XV ст. у Європі виникла нова, вища форма виробництва —.мануфактура. На зміну кустарям-ремісникам прийшли більше організовані великі робітничі майстерні.

4. Внутрішня і зовнішня торгівля. Фінанси

В XI — XV ст. в країнах Західної Європи інтенсивно розвивалася торгівля, чому сприяв розвиток ремесла та урбанізація. Особливо жваво вона провадилася у могутніх міських республіках Північної Італії — Флоренції, Венеції, Генуї та інших. Північно-італійські купці витіснили з середземноморських торгових шляхів візантійців та арабів. Генуезці, венеціанці, володіючи торговими і військовими кораблями, будували свої торгові факторії на східному узбережжі Середземного моря та в чорноморському басейні. Генуезці поступово закріпилися в пониззях Дону і Дніпра, на узбережжі Криму і Кавказу. Важливими їхніми колоніями були: Кафа (Феодосія) з її ринком рабів, Балаклава, Солдайя (Судак) та деякі інші. Не відставали від генуезців венеціанці. Між північно-італійськими містами-республіками йшла гостра конкурентна боротьба.

Італійські купці торгували в основному із країнами Леванту (Сходу), тому їхня торгівля й отримала назву левантійської.

Зі Сходу привозили передусім південні овочі та фрукти (дактилі, фіги, помаранчі), а також пахуче коріння, ліки, перець, цукор та ін. Великий попит у Західній Європі мали дорогі тканини, скляні вироби, зброя, слонова кістка, ювелірні прикраси. З країн Причорномор'я поступали риба, ікра, сіль, зерно, хутро, невільники. У Єгипті найбільшим портом була Александрія, яка здобула славу "торгу двох світів": з одного боку сюди приходили каравани з індійським крамом, а з другого —італійські купці. Європейці торгували також із Багдадом, з країнами Середньої Азії, столицями монгольських ханів.

Важливе значення для Західної Європи мала також торгівля з Балтійським і Північним морями, річками Ельбою, Шельдою, Одером, Темзою, Західною Двіною, Рейном, Дунаєм, Віслою, Німаном, Реною, Сеною. Якщо левантійська торгівля займалася переважно продажем східних товарів, то північна — виробів місцевої промисловості, продуктів сільського господарства.

Провідна роль у північній торгівлі належала Гамбургу, Любеку, Бремену, Брюге, Лондону. Згодом вони об'єдналися у союз приморських міст під назвою Ганза (об'єднання, спілка). Свою діяльність союз розпочав у XII і діяв до XVII ст. У XIV — XV ст. до Ганзейського союзу входило 160 міст, у т. ч. Новгород Великий, Гданськ, Рига. Керівництво Ганзи знаходилося в Любеку. Купці союзу мали ряд привілеїв! У них на ярмарках ніхто не мав права конфіскувати товари за борги, арештувати за злочини, вчинені в інших місцевостях. Купець не відповідав за дії своїх компаньйонів. Влада не могла розпоряджатися майном купця, який помер на ярмарку. Ганзейський союз охороняв своїх членів від грабежів та насильства з боку феодалів, піратів, місцевих властей. Купці союзу монополізували торгівлю Північної Європи.

Товари середньовічних торговельників зустрічалися на чисельних ярмарках Західної Європи. Найбільшою популярністю користувався ярмарок у м. Шампань, який тривав майже цілий рік. Ярмарковій торгівлі завдавали великої шкоди безперервні війни.

У середні віки розвивалася і сухопутна торгівля. На її перешкоді була відсутність битих шляхів, натуральний характер господарювання, хижацька поведінка феодалів — власників земель, через які проходили торговельні каравани, чинені ними різні обмеження, митні побори. Значною перепоною були розбійницькі ватаги. Все це змушувало купців для захисту своїх інтересів та з метою монополізації ринку об'єднуватися у торгові гільдії. Вони мали свої статути, і, як правило, спеціалізувалися на торгівлі одним чи кількома товарами.

Значною, перешкодою у розвитку середньовічної торгівлі була багатоманітність грошових одиниць та часте фальшування їх. Купці змушені були користуватися послугами міняйлів, які орієнтувалися в грошових системах і відрізняли повноцінну монету від фальшивої, обмінювали гроші, здійснювали інші операції. Діловим людям було незручно і небезпечно перевозити велику кількість золотих, срібних чи мідних грошей. Тому вони могли отримати їх від агентів міняйла, які знаходилися там, де пролягали торгові шляхи, пред'явивши його розписку (вексель). Поступово міняйли перетворилися на банкірів. Вперше вони з'явилися в північно-італійських містах, у провінції Ломбардії.

Разом з появою банківської системи виник кредит. Рівень позичкового проценту був досить високим — 15—25% . У XIV — XV ст. кредитно-лихварська система найуспішніше розвинулася у Флоренції.

Отже, V — XV ст. стали важливим етапом у розвитку західноєвропейського регіону. У цей період сформувалась і вдосконалювалася феодальна структура, спостерігався прогрес в аграрному секторі. Значних успіхів досягли міста, які стали динамічними центрами господарського розвитку.

№47. Варварські королівства в середні віки

Наприкінці IV ст. стало зрозумілим, що колись могутня Римська імперія гине. Варвари масово та безперешкодно селилися на її території. На захоплених землях вони утворювали свої держави — варварські королівства. Перша варварська держава на території Західної Римської імперії — Тулузьке королівство — виникла 418 р. Утворене за згодою імператора Гонорія, воно фактично було самостійним. Столицею королівства стало місто Тулуза.Оселившись у Галлії, вестготи відібрали землі, що належали римлянам, і розділили між собою. Найкращі землі захопили король і вестготська знать. Прості воїни отримали невеликі ділянки жеребкуванням.

Приблизно в той самий час у Північній Африці виникло Вандальське королівство зі столицею на місці давнього Карфагена. Як і вестготи, вандали привласнили землі і рабів, що належали римській знаті. Дуже швидко вандальська знать, наслідуючи римлян, перетворилася на великих землевласників.

У басейні Рони в середині V ст. виникло Бургундське королівство зі столицею Ліоном. Невелике за розмірами, воно мало значний вплив на життя Західної Римської імперії. Бургундське королівство порушило зв'язок імперії з Північною Галлією, тому територія Західної Римської імперії фактично обмежилася лише Італією. Бургунди, як і інші варвари, відібрали землі у римської знаті й розподілили їх між собою. Одначе знать отримала меншу частку землі, ніж в інших королівствах. Більшість землі перейшла у власність простих воїнів, які перетворилися на дрібних землевласників.

Народженню середньовічною Європи передували занепад Римської імперії (з ІІІ ст.), Велике переселення народів (ІV-VІІ ст.), розселення варварів на території Західної Римської імперії та утворення ними варварських королівств. Біля колиски середньовічної Європи стояли два протилежні й несхожі світи: античний (греко-римський), що з початку нашої ери активно християнізувався, і варварський.

Варварами греки, а згодом римляни, зневажливо і зверхньо називали всіх іноземців, які не мали грецького і римського виховання, були не причетними до їх культури, не знали їхньої мови.Складний і важкий шлях поєднання цих світів тривав декілька століть (з V до ІХ ст.).V – ІХ ст. Формування середньовічної Європи як нової культурно-історичної спільності внаслідок складного і тривалого процесу

На середину І тисячоліття Римська імперія являла собою лише слабку тінь колишньої могутності. Криза і занепад імперії, що розпочалися у ІІІ ст. зробили її нездатною витримати нашестя варварів, що хвилями накочувалися на неї. Припинення завойовницьких війн спричинило скорочення кількості рабів, що негативно позначилося на сільському господарстві та ремислі. Щоб якось компенсувати нестачу робочих рук раби та вільні селяни стали перетворюватися на колонів – залежних від землевласників орендаторів, які сплачували третину вирощеного врожаю. Щоб компенсувати скорочення надходжень запроваджувалися нові податки. З кожним роком тягар податків ставав нестерпнішим. Щоб зібрати їх влада вдавалася до жорстоких методів.

Бідні обездолені, вдови стинають, сироти без покровительства, і настільки, що багато з них навіть високого походження і гарно освічені, втікають до варварів. Щоб не загинути під тяжістю державного тягаря, вони йдуть шукати у варварів риської людяності, бо вже не можуть більше терпіти варварської нелюдяності римлян.Попри занепад Римська імперія ще зберігала свою привабливість для завойовників: великі та красиві міста, багаті маєтки, доглянуті поля, виноградники, сади, „вічні” римські дороги тощо.

Так сталося, що варварами у римському сприйнятті стали у першу чергу народи, що жили на просторах Європи: кельти, германці, слов`яни. Найбільше на подальшу долю Західної Римської імперії справили германці.Рим дізнався про германців рано. Ті заявили про себе голосно і рішуче. Ще наприкінці ІІ ст. до н.е. римлянам довелося відбити набіги племен кімрів та тевтонів. Але тоді Рим був у зениті могутності і не відчув майбутньої загрози.Переважна частина германців у І-ІV ст. розселилися у прикордонних з імперією областях. Германці не будували міст, селючись невеликими поселеннями на прихованих серед лісів і болот рівнинах, полях і луках. Займалися германці землеробством, вирощували жито, ячмінь, пшеницю, овес. Любили, щоб було багато худоби. Полювали і збирали по лісам і болотам ягоди, гриби тощо. З болотних руд добували залізо, з якого виготовляли знаряддя праці та зброю. Також серед германців було чимало вправних ювелірних майстрів.Сім`ї германців були великими. Під одним дахом жило декілька десятків найблищих родичів. Декілька сімей утворювало рід. З родів складалися племена, які в ІІІ-ІV ст. стали об`єднуватися у могутні племенні союзи.Германці були вільними. Рабів було небагато, і з ними поводилися досить м`яко. Кожен вільний чоловік мав зброю і за потреби залишав мирну працю і йшов воювати.

Найважливіші питання життя племені вирішувалися на народних зборах, на які сходилися вільні чоловіки здатні носити зброю. Жінок до зборів не допускали. На зборах як правило слово тримали старійшини і вождь. Саме вони обговорювали і приймали найважливіші рішення, які потім схвалювалися на зборах. Деякі з питань вони вирішували навіть не радячись з усім племенем. Вождя і старійшин прийнято називати знаттю, бо вони користувалися владою, авторитетом і повагою. Як правило плем`я обирало вождем сміливого, мудрого і досвідченого. Але починаючи з ІV-VІ ст. влада вождів у деяких племен стає спадковою. Головною опорою вождя була дружина – загін відважних і особисто відданих воїнів, головним заняттям для яких була війна. Війна приносила їм не тільки славу, а й здобич. Перемоги вдалого вождя піднімали його авторитет і примножували багатства. Сусіди не скупилися на подарунки, соплимінники добровільно дарували продукти землеробства і худобу. Таки чином, хоча германці були вільними, але рівності серед них не існувало.

Лад, що існував у германців у першій половині І тис. н.е. прийнято називати воєнною демократією.Від світу варварів Рим, після декількох невдалих спроб підкорити його, відгородився лімесом – укріпленою лінією на кордонах, що складалася з ровів, башт, воєнних таборі. Але кордон не роз`єднав два світи, а скоріше поєднав. У прикордонних містах процвітала торгівля, все більше германців йшло служити до риського війська, германська знать переймала деякі манери і звичаї римлян, відправляла своїх дітей вчитися античної мудрості.Вже у ІІІ ст. лімес перестав бути серйозною перешкодою. Його без зусиль долали деякі племена, проникаючи у глиб імперії. Рим цьому не перешкоджав, а іноді і сприяв, розселяючи ці племена як союзників, для війни проти таких, як вони самі. Вони посилювали занепадаючу риську армію. Те, що відбувалося, мало скидалося на завоювання. Відбувалися поступові процеси варваризації Риму і романізації варварів.

Але в ІV ст. розпочалися події, про які сучасник писав так: „Гуни накинулися на аланів, алани – на готів, готи, що були вигнані зі своєї батьківщини, захопили у нас Іллірію. І це ще не кінець...”. Світ варварів прийшов у рух, який отримав назву „Велике переселення народів” (ІV-VІІ ст.). У межі Західної Римської імперії рушила така маса варварів, яку вона ані зупинити, а ні „переварити” не змогла. Наслідком Великого переселення народів стало падіння Риму (410 р.), розорення його вандалами (455 р.), загибель Західної Римської імперії (476 р.) і створення варварських королівств.

2. Варварські королівства

Першу варварську державу на території Західної Римської імперії — Тулузьке королівство — утворили 418 р. за згодою імператора Гонорія вестготи. Королівство фактично було самостійним, а його столицею стало місто Тулуза.

Оселившись у Галлії, вестготи забрали землі, що належали римлянам, і розділили їх між собою. Найкращі землі захопили король і вестготська знать. Прості воїни отримали невеликі ділянки жеребкуванням.

Приблизно в той самий час у Північній Африці виникло Вандальське королівство зі столицею на місці давнього Карфагена. Як і вестготи, вандали привласнили землі і рабів, що належали римській знаті. Дуже швидко вандальська знать, як і ненависні їй римляни, перетворилася на великих землевласників.

У басейні Рони в середині V ст. виникло Бургундське королівство зі столицею в Ліоні. Невелике за розмірами, воно мало значний вплив на життя Західної Римської імперії. Бургундське королівство порушило зв’язок імперії з Північною Галлією. Тому територія Західної Римської імперії фактично обмежилася лише Італією. Бургунди, подібно до інших варварів, відібрали землі у римської знаті й розподілили їх між собою. Одначе знать отримала меншу частку землі, ніж в інших королівствах. Більшість землі перейшла у власність простих воїнів, які перетворилися на дрібних землевласників.

Королівство Одоакра зі столицею у Равенні виникло після того, як він усунув від влади останнього римського імператора Ромула Августула. Але проти Одоакра плів змову імператор Східної Римської імперії Зенон, який підмовив молодого вождя остготів Теодоріха. Той у 493 р. вторгся до Італії, убив Одоакра і проголосив себе „королем готів та італіків”. Теодоріх (493-526 рр.) з усіх варварських правителів того часу був найвидатнішим, за що отримав прізвисько Великий. Держава Теодоріха була найбільшим із королівств, заснованих германцями на території Римської імперії. Теодоріх налагоджував зв’язки з іншими германськими вождями (конунгами) і підпорядковував їх своїй владі. Хоча Теодоріх намагався примирити римлян і готів, обидві сторони були невдоволені. Готи вважали, що він зрадив старі звичаї, а для римлян він усе-таки залишався варваром. Після смерті Теодоріха, його держава припинила існування.

Від середини V ст. розпочалося масове вторгнення на територію колишньої римської провінції Британія північнозахідних германських племен саксів, англів і ютів. В результаті англосаксонського завоювання на Британії утворилися сім королівств. Згодом завойована ними країна стала називатися Англія.

У цей же час у Північній Галії виникає Франкське королівство.

Всі варварські королівства виявилися нетривкими утворенями. Одні розпадалися. Інші були завойовані наступними завойовниками. Лише Франському королівство, що виявилося найміцнішим, довелося відіграти важливу роль у подальшому розвитку Європи.

Таб.: Найбільші варварські королівства*

Тулузьке (Вестготське) королівство 418-511 рр.

Вандальське королівство 429-545 рр.

Бургундське королівство 457-534 рр.

Королівство Одоакра 476-493 рр.

Франське королівство 486-843 рр.

Остготське королівство 493-554 рр. *загалом історики нараховують 15 варварських королівств

№ 48 Столітня війна У XIV ст. на політичній арені Європи постали національні держави, що суперечило інтересам окремих феодалів. Одночасно втратило сенс створення універсальної держави під зверхністю імператора або папи римського. Двома найзначнішими національними королівствами в Західній Європі були Франція та Англія. Суперництво між ними вилилось у тривалий конфлікт, який назвали Столітньою війною (1337-1453 pp.). Це був перший збройний конфлікт європейського масштабу, в якому битви чергувалися з тривалими перемир'ями. У війні брали участь не тільки Франція та Англія, а й Шотландія, Кастилія, Арагон, Португалія, Анжу, Бургундія.

Причини війни Одна з причин конфлікту крилась у феодальній системі правління. Англійські королі, будучи наступниками нормандського герцога Вільгельма Завойовника, залишалися васалами французького короля у своїх володіннях. Вони докладали зусиль, аби не присягати французькому королеві.Французький король Філіпп II Август зумів відвоювати більшу частину володінь англійських Плантагенетів, але в їхніх руках знаходилася значна область на південному заході Франції—Гієнь. Англійські королі стояли на заваді створення єдиної французької держави. Другою вагомою причиною війни стало суперництво між Англією та Францією за Фландрію. Французькі королі прагнули підкорити собі васальне, але по суті незалежне графство, і постійно втручатись у боротьбу багатих фландрських міст проти їхніх сеньйорів. Однією з основ багатства Фландрії було виробництво сукна. Вовну для його виготовлення привозили з Англії, яка була і ринком збуту. Економічна зацікавленість Англії зумовлювала підтримку нею боротьби фландрських міст.

Привід до війни Приводом до війни стала суперечка щодо спадковості французького престолу. Після смерті всіх трьох синів Філіппа IV королем Франції було проголошено його небожа Філіппа VI Довгого (1328-1350 pp.) з династії Валуа. Але англійський король за порадою фландрських міст заявив про свої претензії на французький трон. Як рідний онук Філіппа IV, він вважав, що має більше прав на престол Франції, ніж будь-хто з родини Валуа.У 1337 р. французький король оголосив, що забирає в англійського короля його володіння на південному заході Франції. У відповідь Едуард III оголосив війну.

Початок війни. Битви під Кресі та Пуатьє Війна почалася з морських набігів французів та англійців на узбережжя одне одного. Нарешті, 1340р. два флоти зійшлися у морській битві біля містечка Слейсе, розташованого в гирлі Шельди. Французький флот було повністю знищено. Після цієї битви англійці жартували: «Якби риби вміли говорити, вони розмовляли б французькою».З 1341 р. війна перемістилася на територію Франції. Воювали тоді довго, а великі битви були рідкістю. Лише в 1346 р. сталася перша серйозна баталія поблизу Кресі, в якій французьку армію було вщент розгромлено.Бій почали англійські лучники, які засипали стрілами атакуючих французьких арбалетників і кінноту. Не витримавши такого обстрілу, рицарі відступили. Контратака англійців довершила справу. У битві загинуло 1500 французьких рицарів і лише 3 англійські. Це був ще один сигнал, який сповістив, що епоха рицарів добігала кінця.Після кількох років війни англійський король перейшов до тактики загарбання важливих міст і здійснення рейдів у глиб території Франції з пограбуваннями і взяттям великої здобичі. Війна переросла у битви на виснаження.Французький король Іоанн II Добрий вирішив покласти край рейдам Чорного принца (так називали сина англійського короля Едуарда за колір його обладунків). У 1356р. 25-тисячне французьке військо наздогнало біля містечка Пуатьє 6-тисячний загін англійців. Маючи шанс перемогти, французи знову програли, а король потрапив у полон.

Генеральні штати. Жакерія За полоненого короля англійці зажадали величезний викуп — 3 млн золотих марок, майже три річні прибутки Франції. Дофін Карл, який правив країною, розумів, що без згоди підданих такі кошти не зібрати. Було скликано Генеральні штати. У відповідь на прохання грошей депутати, особливо представники третього стану, висунули вимогу засудити тих, хто винен у негараздах Франції, та встановити контроль з їхнього боку за збиранням і витрачанням податків. Спроба дофіна протидіяти реформам спричинила у 1358 р. повстання парижан під керівництвом прево — голови міської адміністрації Парижа Етьєна Марселя. Повсталі захопили королівський палац і вбили кількох наближених Карла. Прево, по суті, став господарем Франції. Проте дофін зміг утекти, й у Франції стало два правителі. У політичну боротьбу втрутився родич французького короля, володар Наварри Карл Злий, який удавано підтримав Етьєна Марселя, маючи намір захопити французький трон. Ситуація у країні вкрай загострилася.Весь тягар війни і негаразди лягли на плечі селян. Останньою краплею, що переповнила чашу їхнього терпіння, стала вимога до них виконувати роботи з укріплення замків. У травні 1358 р. на північ від Парижа спалахнуло повстання, яке швидко поширилося на Північно-Східну Францію. Воно отримало назву жакерія (французькі сеньйори презирливо називали всіх селян жаками). Селяни нападали на замки, знищували записи повинностей, податкові документи, жорстоко розправлялися з сім'ями сеньйорів. Вони звинувачували їх у зраді короля, який потрапив у полон. Повстанці не бачили різниці між англійськими і французькими феодалами. Сеньйори не відразу змогли впоратися з цим селянським рухом. Тільки після підступного вбивства керівників повстання було придушено. Згодом подібне повстання вибухнуло і в Англії(1381 p.).

Жанна д'Арк У березні 1429 р. до двору дофіна Карла, проголошеного Карлом VII, прибула по-чоловічому вбрана дівчина і сказала, що вона — селянка з села Домремі в Лотарингії, що звати її Жанна, а прийшла вона, аби визволити Орлеан, вигнати англійців із Франції та коронувати дофіна. Про це їй повідомили архангел Михаїл, святі Катерина і Маргарита, що з'являлись їй у видіннях. Жанну допустили до армії. У рицарському вбранні, з королівським прапором в руках вона стала символом майбутньої перемоги. Армія і Франція повірили в диво. У Жанні бачили знаряддя Бога, а Бог не може допомагати неправому ділу. Отже, Бог із Францією. Патріотичне піднесення охопило країну. Під прапори Карла почали сходитися ті, хто бажав урятувати Францію.Тим часом Жанна на чолі армії насправді вчинила диво. За 17 днів французька армія зняла облогу з Орлеана і здійснила рейд до Реймса— міста, де відбувалася коронація французьких королів. Коронація Карла в Реймсі перетворила дофіна в очах французів у «законного» короля. А боротьба за короля у свідомості тодішніх людей — це боротьба за країну.Після коронації Карл VII з пересторогою і підозрою ставився до зростаючої популярності «Орлеанської діви», боячись, що вона може затьмарити його славу. Король та оточення намагалися якось усунути її. Жанні доручали незначні, але ризиковані воєнні операції; під час однієї з них (оборони міста Комп'єнь) вона потрапила в полон до бургундців, що були союзниками англійців. Карл VII нічого не зробив, щоби врятувати її. Вона постала перед англійським судом, на якому судді намагалися довести, що Жанна, яка привела дофіна до корони, — відьма і єретичка, а тому коронація не була законною. На всі звинувачення Жанна відповідала мужньо й дотепно. її спалили на площі в Руані як відьму, а попіл викинули у воду.

Завершення війни та її наслідки Хоча Жанна Д'Арк і загинула, справа, розпочата нею, дала позитивні результати. У 1436 р. Карл VII вступив до Парижа, а до 1453 р. всю територію Франції, крім міста Кале, було визволено від англійців. Столітня війна скінчилася, хоча й не було підписано ніякого миру.Столітня війна мала далекосяжні наслідки. Крім розорення країни і значних людських втрат, головний з них — об'єднання Франції та створення сильної централізованої держави: єдина армія та єдиний податок стали її головними ознаками. Якщо раніше рицар йшов на війну тому, що був пов'язаний з сюзереном клятвою вірності, то солдат — з обов'язку перед державою. Раніше побори на загальнодержавні потреби відбувалися за згодою тих, хто платив; тепер податки належало платити за підданство, і ніхто згоди вже не питав.Отже, Франція вийшла з війни зовсім іншою державою, що й визначило її подальшу долю

Завершення об'єднання Франції Після завершення Столітньої війни деякі французькі володіння залишалися поза владою французького короля. Боротьбою за їх приєднання була сповнена друга половина XV ст. Головну роль у завершенні об'єднання Франції відіграв Людовік XI (1461-1483 pp.).Головною перешкодою на шляху Людовіка XI до об'єднання країни був герцог бургундський Карл Сміливий, який мав значні володіння на сході Франції та в Нідерландах. На відміну від інших великих феодалів, які чинили опір Людовіку XI, Карл Сміливий у своїх володіннях проводив таку саму політику, як і його суперник. Фактично конфлікт між Людовіком і Карлом був конфліктом між двома подібними державами. У цій боротьбі перемогу здобув Людовік XI. Вирішальна битва сталася у 1477р. біля Нансі. Бургундці зазнали поразки, а Карл загинув. Людовік XI був у захопленні від смерті свого головного противника і відразу наказав захопити його володіння. Бургундська держава припинила існування. Крім Бургундії, Людовік зумів приєднати до своїх володінь Пікардію на півночі, Беррі в центрі та Прованс на півдні Франції.Син Людовика XI — Карл VIII (1483-1498 pp.) приєднав останнє володіння, яке зберігало самостійність, — герцогство Бретань (1491 р.). Так закінчився тривалий процес політичної централізації Франції, що розпочався за Капетингів, а завершився за династії Валуа. У XVІ ст. Франція стала однією з найбільш могутніх і централізованих держав Європи.

№ 49.Завоювання турками османами пд.слов. народів ХІУ-ХУІст і його наслідки.

Політ ситуація, що склалася напр. XIVст. на Балканах, якнайкраще сприяла агресивним замірам турків. Болгарія ,остаточно розпалася в 1363р. на три окремі держави — Тирновську, Відинську й Добруджу. Відсутність у їхніх правителів прагнення до об'єднання країни робила Болгарію закономір­ною жертвою османського завоювання.Відцентрові тенденції поширювалися й у Сербії. Царювання Стефана Душана (1331—1355), стало "бабиним літом" середньовіч­ної Сербії. Його наступник — Урош (1355-1371) —ледве ніс на собі тягар держа­вних справ і не спромігся зберегти єдності країни. Своєрідністю позначався у цей період внутрішній розвиток Хорватії. На 1102р. Хорватія перебу­вала в унії з Угорщиною. Дуалістичний х-р Угорсько-Хорватського королівства мав гарантувати його слов'янській по­ловині досить широку внутрішню автономію. Незважаючи на те, що наприк.XIII-XIV ст. королівська влада ослабла, а могутність магнатів зрос­ла, Угорсько-Хорватське королівство напередодні осман вторгнення на Балкани виявило більшу внутр згурто­ваність, аніж Болгарія і Сербія.Самостійна Боснійська д-ва утвор на поч XII ст. Вона вела тривалу боротьбу з угорськими феодалами, які намагалися її підкорити. Т.ч., війни між балканськими країнами поряд із фе­одальними суперечками в кожній із них полегшували завдання турецьким завойовникам.

Незалежне князівство турків-османів утв. напри­к. XIII ст. у пн-зх.частині Малої Азії. Ім'я його творця — князя Османа — дало назву цій державі, площа якої швидко зростала. Розпад Сельджуцького султанату, до складу якого спочатку входило Османське князівство, й ослаблення колись потужної Візантії, відкрили новому еміратові шлях до територіальних загарбань. До 1331 р. османи захопили всі ві­зантійські володіння в Малій Азії. Виникла реальна загроза їх­нього вторгнення на Балкани.Турецьке військо було значно могутнішим за феодальні ополчення пд. слов'ян. Головною його ударною си­лою виступала легка кіннота. Вона рухалася окремими, бли­зько розташованими колонами, кожна з яких складалася з численних лав. Османський кіннотник користувався у бою як шаблею, так і луком. Поряд з легкою кіннотою в османів існувала й важка кавалерія.Збройна перевага турків виявилася вже в перших сутичках із сербами й болгарами. У др.чв. XIV ст. османи обмежу­вались окремими наскоками на балканські д-ви, але з 1352 р. вони перейшли до завоювань. На європ. бе­резі протоки Дарданелли турки захопили важливі опорні пунк­ти — Цимпе і Галліполі. Було перегорнуто першу стор. в історії загарбання Балканського п-ва.У ході цього завоювання балканські д-ви неодноразо­во створювали союзи, спрямовані проти турків, або ж вступа­ли у змови із самими турками, виступаючи проти недавніх союзників. Така двоїста політика лише збільшувала шанси тур­ків на успіх.За султана, Мурада І (1362-1389) натиск османів посилився. У 1363р. вони захопи­ли Адріанополь (Мурад І зробив його своєю столицею), наступ­ного року — Стару Загору й Пловдив. Успіхи султана так збенте­жили християнський світ, що папа закликав візантійців, угор­ців та савойців до хрестового походу проти турків. Ці воєнні дії не завдали османам великої шкоди, зате призвели до по­дальшого ослаблення Болгарії

Загарбання турками Фракії загрожувало всій пд-з­х частині Балканського п-ва. У 1371 р. на річці Мариці, поблизу селища Черномена (Чирмена), турки розби­ли сербських правителів Македонії — братів Вукашина і Углеша. Частина сербських феодалів поквапилася після цього визна­ти себе васалами султана. Так учинив і болгар. цар Іван Шишман, який втратив у боротьбі з османами низку міст, у тому числі й Софію.Однак незабаром серби і болгари вирішили забути про цю васальну присягу. Сербський князь Лазар уклав союз із бос­нійським баном Твртко й залучив до нього болгарських фео­далів. У 1387 р. союзники завдали туркам поразки в битві по­близу Плочника. Але цей локальний успіх пд. слов'ян не зупинив подальшого просування османів на Балканах. Розправившись з болгарами, турки вдерлися в Сербію. Сербське військо князя Лазаря і боснійські загони воєводи Влатко Вуковича заступили їм шлях на Косовому полі. Тут, поблизу Приштини, 15 червня 1389 р. сталася вирішальна битва сербів і босняків з армією Мурада І. Турки мали чисельну перевагу, проте бій розпочався зовсім не так, як замислив султан. Слов. загони спершу досягли тим­часового успіху. Важку кінноту союзників не змогли зупини­ти ані загони яничар, ані широкі траншеї, викопані ними напередодні. Відчутні втрати османів на фронті поєднувалися з не менш відчутними втратами в їхньому запіллі. У розпалі бою один із сербських командирів — Милош Обілич — під виглядом перебіжчика пробрався до турецького табору. В сул­танському наметі він, несподівано для охорони, вихопив кин­джал, яким смертельно поранив Мурада І. І хоча звістку про смерть султана спочатку вдалося приховати від військ, вона незабаром спричинила у стані турків сум'яття. Обидва сини султана раптом почали сперечатися один з одним за владу. Переможцем із цієї сутички вийшов молодший брат Баязид. Убивши свого брата Якуба, він очолив турецьке військо, яке вже оговталося після перших невдач. Турки перейшли в контр­наступ.

Незважаючи на поразку сербів і боснійців, успіх турків не був повним. їхні втрати виявились надто великими, а смерть султана і його старшого сина загрожувала внутр. консо­лідації Османської д-ви. Разом з тілами загиблих у Косовській битві серби ще не поховали останні надії на неза­лежність. І все ж сербські феодали зрушені були визнати себе васалами султана, а вдові князя Лазаря довелося випровади­ти свою доньку до султанського гарему.Поразка Сербії наблизила остаточну втрату Болгарією не­залежності. Дізнавшися, що Іван Шишман має намір уклас­ти союз із угорцями, Баязид І у 1393 р. обложив Тирново. Облога тривала три місяці. Його захисники виявили надзви­чайну стійкість. У місті лютував голод, однак усі пропозиції про здачу обложені відхиляли. Лише за допомогою зрадника турки вдерлися до Тирнова. Городян жорстоко покарали за опір. Частину з них убили, частину вигнали, а частину обер­нули на рабів. Івана Шишмана турки полонили в м. Нікопо­лі. У1395р. османи завоювали Добруджу. Всі ці території увійшли до складу Османської д-ви. З болгарських земель примар­ну самостійність зберігало тільки Відинське царство, що вва­жалося васалом султана. Після того, як військо угорських хре­стоносців розпочало воєнні дії проти турків, цар Іван Срацимир зважився зректися васальної залежності. Розрахунки царя виявилися помилковими: хрестоносці не здолали османів. У вересні 1396р. вони зазнали поразки під Нікополем. Цей роз­гром вирішив долю останнього осередку болгарської держав­ності. У покарання за зраду Івана Срацимира турки оволоді­ли Відином, а самого царя полонили. На 5 століть бол­гарські землі опинилися під владою османів.Тепер на Балканах залишалися осколки лише двох непідвлад­них туркам держав — Сербії та Візантії. їхню загибель відст­рочило вторгнення до Малої Азії монгольських військ Тімура (Тамерлана). У 1402 р. османів розбили поблизу Анкари, а Баязид І потрапив у монгол полон. Зі скрутного ста­новища Порти намагались скористатися її сербські васали. Серби зблизилися з Візантією, а князь Стефан Лазаревич (1389— 1427) дістав від візантійського імператора титул деспота. Цей титул дав найменування Сербській д-ві, яка в п.п.XV ст. називалася ^идеспотовиною^,у.

Новий етап осман експансії розпочався у 1453 р., ко­ли султан Мехмед II оволодів Константинополем. Падіння Ві­занї імп докорінно змінило ситуацію в Пд-Сх Європі. Османи більше не бажали рахуватися з напівзалежним статусом Сербії. У найближчі роки турки декілька разів втор­галися на її територію. Здолавши опір героя сербського на­роду воєводи Ніколи Скобалича, турки до 1459 р. підкорили Сербську деспотовину. Самостійність Сербії було остаточно ліквідовано. Тоді ж турки зробили спробу захопити Зету (Чор­ногорію), її територію поділили між собою Осм імп і Венеція. Антитурецька боротьба 25 років. Тільки в 1496р. Чорного­рію остаточно завоювали османи.Кілька десятиліть турки намагалися загарбати Боснію. Спо­чатку вони лише втручалися у змагання місцевих феодалів за верховну владу. В ході цієї боротьби одна частина боснійсь­кої знаті спиралася на підтримку османів, інша шукала союзу з Угорщиною. На союз із Угорщиною сподівалися й останні боснійські королі, котрі правили у 1421—1463 рр. — Тертко II, Стефан Томаш І, Стефан Томашевич. їхнім наймогутнішим противником виступав південнобоснійський феодал Степан Вук-чич Косач. За допомоги турків він домігся у 1448р. самостійно­сті від цн боснійського уряду, а його новий титул ("герцог святого Сави ") дав Пд Боснії нову назву — Гер­цеговина.Загарбання турками Константинополя збентежило босній­ську знать. Заручившися підтримкою папи Римського, ко­роль Стефан Томашевич відмовився сплачувати османам да­нину. У відповідь на це Мехмед ІІ у 1463р. рушив з військом на Боснію. Найважливіше місто Бобовац здалося туркам без бою. Незабаром у полон потрапив і сам боснійський король, яко­му за наказом султана відтяли голову. Така сама доля спітка­ла й багатьох воєвод. Трохи більше місяця знадобилося тур­кам, щоб остаточно підкорити Боснію, і майже стільки ж — угорцям, щоб відбити у турків два північнобоснійські міста — Яйце і Сребрениця.

Ці останні осередки сербської державності існували до поч XVI ст. Падінням у 1528р. Сребрениці за­вершилося загарбання турками Сербії.Осм. іго протрималося на більшості пд.слов. земель до 1878р. Турецькі завоювання буквально вимостили трупами підкорених народів Балканс. п-в. Десятки тисяч людей за­гинули від осм зброї, інші перетворилися на рабів, стали біженцями, зубожіли. Скорочення к-сті населення супро­воджувалося занепадом с/г, ремесла, тор­гівлі. Релігійні відмінності переможців і переможених нада­вали турецькому пануванню особливо деспотичного х-ру.Всі ці негативні риси османського ярма зовсім не згла­джувалися внутрішнім громадянським миром, який прийшов на зміну колишнім чварам слов'янських феодалів. Активна зн політика Порти ¹ найзгубнішим чином позначалася на становищі балкан народів — й історія Осм імп ще довго писалася слов кров 'ю.Адмін й соц. структуру Осман д-­ви докладно описує "Кануннаме. Цей звід законів, виданий за розпорядженням Мехмеда II у 1476 р., закріплював панівне становище турецької людності імперії.

Єдиної с-ми управління на загарбаних землях не існу­вало. Місцеві умови, особливості с-них відносин, сту­пінь розвитку економіки, ландшафт регіонів, їхня близькість чи віддаленість від столиці імперії (Стамбула) істотно впли­вали на особливості адмін устрою. Наприклад, на територію Болгарії, завойовану раніше за інші пд.слов. країни, яка до того ж межувала з власне турецькими володіннями, поширювалися загально османські закони. Нею ке­рували турецькі чиновники. Водночас на окраїнах імперії, на­приклад у Чорногорії, де зберігалися пережитки первіснооб­щинного ладу, тривалий час діяло широке внутр самовря­дування

№ 50 Економічний розвиток країн Зх.Європи у ХУІ-п.п.ХУІІ ст.: нові тенденції на рубежі епох.

У XVI – п.пол. XVII в. спостерігався значний прогрес в розвитку продуктивних сил, що сприяв виникненню у ряді країн Зх Європи, в умовах ще пануючого феодального способу вир-ва, капіталістичних відносин. XVI-XVII ст - час розкладання феодалізму і виникн капіталізму. Капіталізм передбачає разом з розширеним відтворенням капіталу і розширене відтворення маси робочих, що закладається в ціну робочої сили, заробітну плату. Практично це припускає створ резервної армії праці, пов'язане з нею безробіття, має своїм слідством в даний період прогресуюче зубожіння пролетарів. Розвиток продуктивних сил йшов в основному за рахунок с-ного розподілу праці. У XVI в. налічувалося понад 100 основних галузей ремесла, в XVIII в. - до 250. Прогресував і внутрігалузевий розподіл праці. Перше місце серед головних видів енергії займала праця людини. За ним йшла сила тварин, води і вітру. Механіка тих часів одним з головних завдань мала створення пристроїв, що змінювали напрям руху, передачу його за допомогою вертикальних, горизонтальних і кутових шестерень на трансмісії (подовжені металеві вали круглого перетину), які приводили в дію одночасні декілька механізмів.

Створення трансмісій дозволяло одночасно приводити в рух сполучені з ними підйомні стрічкові транспортери, насоси, що нагнітали повітря і видаляючі грунтові води, кувальні молоти, надувні хутра. Але основні роботи ще виконували люди і частково тварини. Склався визначений процес в чорній металургії, лежачий в її основі до цих пір. Навчилися додавати сталі спеціальні якості - твердість, пружність, еластичність, - застосовуючи цементацію, гарт, вороніння, відпал. Створили біметал - жерсть (тонкокатаний залізний лист з двостороннім покриттям оловом). Навчилися робити лабораторні аналізи металів. Для суднобудування великі географічні відкриття і початок складання світового ринку мали вирішальне значення. На океанські простори вийшли нові, крупніші і досконаліші кораблі.Це англійські каракки, пінакки і баржі, іспанські галеони, португальські каравели, нідерландські бойери, флейти. Разом з парусними судами продовжували застосовуватися, переважно в Середземномор'я, грібні кораблі (типу галей). Розміри і вантажопідйомність їх зростали, а конструкції удосконалювалися. Світ став «ближчий і тісніший», за висловами сучасників. У цехи ще зберігалися, але обмежень на об'єми робіт практично не було. Майстри ставали буржуазними підприємцями. У Європі з'явилися багато невідомих раніше видів сировини, злаків, харчових продуктів. Могутній потік колоніального золота і срібла мав величезний і багатобічний вплив на всю економіку Європи. Розширювалися старі і з'являлися нові крупні морські порти, де добре розташовані причали, пересувні підйомні крани, зручні склади, гнучка сфера послуг допомагали швидко обробляти вантажі. XVI-XVII ст-тя відмічені значними досягненнями в різних галузях точних і природних наук – у фізиці, механіці, астрономії, геології, гідротехніці, мінералогії, географії. Частина з них набула прикладного значення, практично використовувалася у сфері виробництва, в мореплаванні.

Були винайдені і сконструйовані багато інструментів і приладів: телескоп, мікроскоп, підзорні труби, термометр, барометр, гідрометр. Значно удосконалилися годинникові механізми. У них ввели маятники, хронометричні елементи, пружини. Був створений складний і мініатюрний особистий годинник. Відкрили деякі принципи, що пізніше лягли в основу парових двигунів. Пануючими залишалися трипільні і двопільні сівозміни з елементами примусовості.

Загальний об'єм зернової продукції для Європи в XVII в. складав близько 240 млн. ц в рік. Більшість країн дотримувалися принципу самозабезпечення зерном. Тому вважається, що в загальноєвропейську торгівлю поступало всього до 6 % урожаю зернових. Але в XVI-XVII вв. ця схема змінилася. Більше зерна почало ввозити «індустріальні» Нідерланди, з різних причин - Італія і Іспанія, розширювалася «прикордонна» торгівля. Зміни в знаряддях праці були переважно еволюційними. Середньовічний важкий плуг, громіздкий і неповороткий, замінювався полегшеними модифікаціями, що відповідали місцевим грунтово-кліматчним умовам, типам оброблюваних культур і т. п. Спереду у таких плугів з'явилися одно- і двоколісні візки, суцільнометалеві ножі, що нависали зверху. Видозмінювалися "форми металевих лемешів і відвалів, часто зйомних. У сільській економіці в XVI-XVII вв. головною господарською одиницею залишалося дрібне селянське господарство. Сільська верхівка була нечисленна, частина її еволюціонувала в буржуазних фермерів. Ці прошарки отримували зростаючу вигоду з розвитку продуктивних сил в аграрному секторі і зазвичай починали заохочувати цей розвиток!!!:)

№ 51. Місце і роль Реформації в процесі переходу європейської цивілізації від Середньовіччя до Нового часу

Реформа́ція (від лат. reformatio) — християнський церковно-релігійний, духовно-суспільний та політичний рух оновлення у країнах Західної та Центральної Європи у 16 столітті, спрямований на повернення до біблійних першоджерел християнства, який набув форми релігійної боротьби проти католицької церкви і папської влади.

Реформацію пов’язують з іменами Мартіна Лютера, Жана Кальвіна та Ульріха Цвінглі — та відповідно називають протестанською, лютеранською або євангелічною.

Передумовою до Реформації була криза папства у 14-15 ст. — західна схизма. Рух із церковного поступово переростав в суспільний через невтілені надії на церковну реформу після рішень Констанцького собору 1414–1418 років (папа Мартин V) і особливо Базельсько-Флорентійського собору 1431–1449 років (папа Євгеній IV), а також віденського конкордату (умови) 1448 року щодо Німеччини між римсько-німецьким кайзером Фрідріхом ІІІ-ім і папою Миколаєм V.

Безпосереднім початком Реформації вважається розповсюдження Лютером персональних листів-звернень, в яких доводилося, що Спасіння та Божа милість досягаються завдяки Вірі, а не сповіді в гріхах. Загальним суспільним поштовхом стала публікація латинською 25 жовтня 1517 року в місті Віттенберзі заклику до теологічної дискусії у вигляді 95 тез, в яких йшлося про гріх та кару, і особливо критикувалась торгівля індульгенціями.

Ініційований Мартіном Лютером церковно-релігійний рух призвів до розриву єдності західно-європейської церкви — появи національних церковних спільнот та виникнення нової теології протестантизму.

Протягом всього Середньовіччя церква відігравала визначальну роль у житті суспільства, ідеально вписуючись в пануючий на Заході феодальний лад. Церковна ієрархія була повним віддзеркаленням світської ієрархії, подібно, як у світському феодальному суспільстві розташовувались різні категорії сеньйорів і васалів — від короля (верховного сеньйора) до лицаря, так і члени кліру градуювали по феодальних ступенями від Папи (верховного первосвященика) до парафіяльного кюре. Як великий феодал, церква в різних державах Європи володіла до 1/3 кількості всієї оброблюваної землі, на якій використовувала працю кріпаків, застосовуючи ті ж методи і прийоми, що і світські феодали[1]. Узурпуючи таким чином готові форми феодального суспільства, отримуючи від них незліченні плоди, як організація церква одночасно формувала ідеологію феодальне суспільство, маючи за завданням обґрунтування закономірності, справедливості і богоугодну цього товариства. Монархи Європи у свою чергу, йшли на будь-які витрати, щоб отримати від кліриків вищу санкцію на своє панування.

Феодальна католицька церква, що була ідейною санкцією середньовічного суспільства, могла існувати і процвітати до тих пір, поки панувала її матеріальна основа — феодальний лад. Але вже в XIV-XV століттях спочатку в Середній Італії і Фландрії, а з кінця XV століття і всюди в Європі почалося формування нового класу, поступово захоплює в свої руки економіку, а потім намається і політичної гегемонії, — класу буржуазії . Новому класу, який претендує на панування, потрібна була і нова ідеологія. Власне, вона не була такою вже й новою: буржуазія не збиралася відмовлятися від християнства, але їй було потрібно зовсім не те християнство, яке обслуговувало старий світ; нова релігія повинна була відрізнятися від католицизму в першу чергу простотою і дешевизною: меркантильній буржуазії гроші були потрібні не для того, щоб кидати їх на вітер, будуючи величні собори і проводячи пишні церковні служби, а для того, щоб, вкладаючи їх у виробництво, створювати і примножувати свої підприємства. І відповідно до цього ставала не тільки непотрібною, а й просто шкідливою вся дорога організація церкви з її Папою, кардиналами, єпископами, монастирями і церковним землеволодінням. У тих державах, де склалася сильна королівська влада, що йшла назустріч національній буржуазії (наприклад, в Англії чи Франції), католицька церква особливими декретами була обмежена у своїх претензіях і цим на час врятована від загибелі. У , приміром, де центральна влада була примарною і Папська курія отримала можливість господарювати, як у своїй вотчині, католицька церква з її нескінченними поборами і здирництвом викликала загальну ненависть, а непристойна поведінка первосвящеників багаторазово цю ненависть посилювала.

Наприкінці XV — на початку XVI ст. Німеччина була складовою Священної Римської імперії, до назви якої тоді додавали слова «німецької нації». Окрім Німеччини, до неї входили землі сучасних Нідерландів, Бельгії, Австрії, Чехії, французької Бургундії, частина Італії та інші території.

Священна Римська імперія була політично роздробленою країною, що не мала ані єдиного центру, ані єдиного управління. Вона являла собою нестійке об'єднання міст, князівств і земель під владою імператора, обраного на зборах курфюрстів (князів-виборців). Уявлення про ступінь роздробленості країни може дати список запрошених на засідання рейхстагу—з'їзду представників станів імперії у 1521 р. Серед них були 7 курфюрстів, 50 архієпископів і єпископів, 83 абати найближчих монастирів, 24 світські князі, 145 графів, представники від 85 міст, що мали статус «імперських», а ще — численні володарі імперських рицарських маєтків, які не мали права особистого голосу в рейхстазі.

Починаючи з 1438 р. і до 1806 p., імператори обиралися з родини Габсбургів. У 1519 р. молодого іспанського короля Карла І Габсбурга обрали імператором Священної Римської імперії. В історію він увійшов як Карл К(1519-1556). Був володарем найбільшої за розмірами і водночас політично найслабшої імперії. Окремі частини цієї імперії провадили самостійну політику, не завжди рахуючись з імператором.

На початку XVI ст. в Німеччині більшість населення становило залежне селянство, що сплачувало податки землевласникам і церкві.

Однак поступово поширювалися ринкові відносини. Особливо багато нових підприємств було створено в гірничій промисловості. Появі нових мануфактур сприяв високий попит на їхню продукцію.

Значні зміни стались у торгівлі. Окремих купців, які продавали невеликі партії товарів на міських ринках, замінили великі компанії та сімейні торговельні фірми. Власниками найвідоміших сімейних торговельних фірм стали Фугтери, Вельзери, Менліхи. До них за позиками зверталися князі, яким постійно бракувало грошей. За ці позики вони надавали торговельним компаніям право на видобуток корисних копалин на своїх землях. Торговельні компанії вкладали прибутки в розвиток гірничої промисловості, одночасно сприяючи виникненню мануфактур.

Найважливіші імперські справи вирішували сім князів-курфюрстів. Поступово вони почали об'єднуватися з іншими представниками імперського панства, протидіючи таким чином посиленню імператорської влади. Зборами представників різних соціальних верств імперії став рейхстаг, до якого входили три курії — курфюрсти, духовні та світські князі та представники міст. Рейхстаг мав право розглядати найважливіші справи життя країни. А втім, для прийняття рішення необхідна була згода трьох курій та імператора, що траплялося дуже рідко. Справжня влада в Німеччині, як і раніше, належала князям.

Тим часом міста ставали дедалі впливовішою силою в Німеччині. У XVI ст. вони стрімко зростали, що було пов'язано з розвитком торгівлі в Європі, спричиненим великими географічними відкриттями. У центри торгівлі світового значення перетворилися Гамбург, Аугсбург, Лейпциг.

Міста ставали центрами не лише торгівлі, а й нової цивілізації: тут відбувалося становлення нової «ділової людини» — підприємця, фінансиста, купця-мецената; формувалися верстви нового суспільства.

Католицька церква у політично роздробленій Німеччині претендувала на першорядну роль у житті країни. Вона мала тут ширше поле для діяльності, ніж у країнах із сильною централізованою владою. Тогочасну Німеччину заполонили продавці індульгенцій, святих реліквій та різноманітні збирачі податків на користь церкви. Католицькій церкві належали величезні земельні володіння і навіть міста. Найбільші прибутки зі своїх володінь папа римський отримував саме з Німеччини. Водночас він не надто переймався порядками в німецьких монастирях, що підривало авторитет церкви в очах населення.

Невдоволення діяльністю католицької церкви, її претензіями на вищу владу охопило більшість населення Німеччини. Проте у вимоги змінити ситуацію в країні кожен вкладав своє розуміння. Князі хотіли, щоби церква в їхніх князівствах підпорядковувалася не папі римському, а їм, і величезні прибутки надходили не в Рим, а до князівських скарбниць. Дрібні землевласники та рицарі, яким не вистачало земель, прагнули відібрати їх у церкви. Жителі міст і підприємці вимагали здешевлення церковних церемоній, скорочення витрат на утримання церков і монастирів. Селяни прагнули звільнитися від сплати церковних податків.

Ця ситуація на початку XVI ст. і спричинилася до того, що реформаційний рух проти діяльності католицької церкви в Європі розпочався саме в Німеччині.

Реформаційний рух в Німеччині очолив Мартін Лютер (1483-1546).

31 жовтня 1517 р. він вивісив на дверях церкви у Вітгенберзі «95 тез» проти продажу індульгенцій. У тезах Лютера в загальних рисах були сформульовані основи нового вчення. Чільне місце в ньому належало трьом постулатам: 1) людина може порятуватися лише своєю вірою; 2) спасіння може дати лише Божа милість; воно не залежить від будь-яких «заслуг» людини, бо не люди, а лише Бог знає справжню вартість «добрих справ»; 3) єдиним авторитетом у справах віри є Святе Письмо, Слово Боже. Вчення М. Лютера, яке можна стисло схарактеризувати як «спасіння вірою», мало далекосяжні наслідки. Якщо спасіння залежить лише від Божого милосердя, то виникало запитання: для чого потрібне посередництво католицької церкви та всієї величезної церковної ієрархії на чолі з папою?

Лютер не врахував можливих наслідків свого вчення, яке перекреслювало обов'язковий для католика авторитет, поряд зі Святим Письмом, рішень папи та церковних соборів. На його думку, про це не йдеться у Святому Письмі, а тому це слід відкинути, як «людські вигадки».

Виступ Лютера підтримала значна частина населення Німеччини. Багато людей почали перекладати тези з латини на німецьку і поширювати їх по всій країні. Католицька церква засудила його виступ, а папа Лев X відлучив від церкви. Одначе німецькі князі на з'їзді у Вормсі вирішили підтримати Лютера.

У Німеччині почалася Реформація, яка охопила всі верстви населення.

У кожному місті й селі, в кожній оселі точилися суперечки про те, якою повинна бути церква.

Не чекаючи нічийого дозволу, люди виганяли священиків, розганяли монастирі. Скориставшись ситуацією, князі захопили монастирські землі, а міська верхівка відмовилася сплачувати церкві податки. Влади папи римського більше не визнавали.

Реформація, що починалась як рух поміркованих суспільних верств, натхненних гуманістичними ідеалами, проти католицької церкви, почала перетворюватись у боротьбу народних мас за покращення свого становища.

У містах Німеччини з'явилися проповідники, які закликали людей жити так, як написано в Євангелії: «І всі віруючі були разом, і мали все спільне: і продавали свої володіння та будь-яку власність, і роздавали всім за їхніми потребами». Прихильників цих ідеалів майнової та соціальної рівності називали анабаптистами (перехрещеннями). Дітей вони не хрестили, вважаючи, що хрещення слід приймати свідомо, дорослою людиною. Вступаючи до їхньої громади, хрещення треба було прийняти вдруге, що й дало назву їхньому рухові. Одним із найвідоміших проповідників ідеалів анабаптистів став спершу друг, а пізніше ворог Лютера Томас Мюнцер (бл. 1490-1525). Він закликав народ підняти меч проти панів і силою встановити на землі Царство Боже. За його переконаннями, боротьбу належало розгорнути не лише проти католицької церкви, а й проти всіх тих, хто жив, порушуючи християнські заповіді, — князів, рицарів, лихварів. Усі повинні бути рівними перед Богом, монастирі й замки слід знищити, а панів — оселити у простих хатинах і змусити працювати.

Це був заклик до повстання задля встановлення Царства Божого. Коли влітку 1524 р. на верхньому Рейні розпочалися окремі селянські заворушення, туди вирушили анабаптистські проповідники.

Ідеї Мюнцера та анабаптистів у Німеччині підтримала більшість найбідніших верств населення. Лютера такі ідеї злякали. Як засвідчили події Селянської війни, шляхи Лютера і прихильників насильницької побудови на землі Царства Божого розійшлися.

Селянська війна розпочалася влітку 1524 р. з окремих заворушень, якими влада попервах знехтувала. Восени повстання охопили південь Німеччини. Селяни розправлялися з панами, озброювались і створювали загони, руйнували монастирі, а захоплене майно розподіляли порівну. До повстанців приєднувалися міщани і дрібні рицарі. З їхньою допомогою було розроблено найпопулярнішу серед німецьких селян у роки війни програму під назвою «12 статей». У ній висувалися вимоги скасування особистої залежності селян і десятини, зменшення оброку та панщини. Карати селян повинен був суд, а не пани. Священика для кожного села мала обирати сільська громада.

Представники бюргерства і рицарства запропонували «Гейльброннську програму». У ній ставилися вимоги посилення імперської влади, скасування митних зборів усередині країни, запровадження єдиних монет і мір. Селяни мали звільнятися від особистої залежності за викуп у розмірі 20-кратної вартості сплачуваних податків. У здійсненні вимог цієї програми були зацікавлені, перш за все, підприємці, оскільки вона створювала умови для розвитку ринкових відносин.

Полум'я селянської війни охопило всю Німеччину. Селянські загони, зазвичай, вели боротьбу в рідних землях. Звільнивши їх від ненависних панів, селяни розходилися по домівках. Коли поспіхом зібрані загони дворянської кінноти перейшли в наступ, ті не змогли виступити проти них організовано.

Розгубленість серед селян посилилася після того, як Лютер гнівно засудив повсталих і закликав їх скласти зброю. Він проголосив, що особиста залежність селян не суперечить Святому Письму, а тому виступати проти неї — гріх. Томас Мюнцер від початку боротьби був разом із повсталими й особисто очолив повстання в Тюрингії (центральна Німеччина).

Для придушення повстання німецькі князі зібрали велике, добре озброєне військо з дворянської кінноти і найманців. У травні 1525 р. біля міста Франкенгаузен повстанців було розгромлено. Із 8-тисячного селянського війська 5 тис. загинули. Поранений Томас Мюнцер потрапив у полон і після жорстоких тортур разом із 92 прибічниками був страчений. Приблизно тоді ж було придушено повстання і в південній Німеччині. Коли селяни дізналися про поразку поблизу Франкенгаузена, багато з них відмовились битися.

Хоча в окремих районах виступи тривали до середини 1526 p., селянська війна закінчилася поразкою. По всій Німеччині чинилися розправи з повсталими: кількість загиблих і страчених у селянській війні в Німеччині

Боротьба між прихильниками та противниками ідей М. Лютера в Німеччині тривала майже 30 років після закінчення Селянської війни. Прихильники ідей Лютера в північній Німеччині реформували католицьку церкву. її главою у кожному князівстві став князь, було скасовано дорогі обряди, шанування ікон, богослужіння відтепер велося рідною мовою. Всі церковні володіння конфісковувалися.

У 1529 р. на засіданні рейхстагу у Шпаєрі князі-католики виступили з вимогою засудити лютеранську церкву. У відповідь 5 князів і 14 вільних міст, прихильників лютеранства, оголосили протест. Відтоді прихильників лютеранської віри почали називати протестантами, а їхню церкву — протестантською.

Боротьба затяглася на довгі роки. Розв'язку її прискорило втручання імператора Карла V. Він вирішив скористатися суперечностями між католицькими і протестантськими князями для того, щоби приборкати їх.

Загроза втрати незалежності змусила князів об'єднатися. Спільне військо вирушило проти Карла V, який змушений був піти на перемир'я. 1555 р. на імперському рейхстазі в Аугсбурзі було укладено релігійний мир, який визнавав рівноправ'я католиків і протестантів. Право визначати релігію у своїх володіннях отримали князі; піддані мусили дотримуватися тієї віри, яку сповідував князь.

Хоча Аугсбурзький мир не вирішив усіх проблем, але припинив суперечки між католиками та протестантами. Вперше перемогла ідея віротерпимості, що стало одним із проявів культури нового часу.

Усвідомлюючи неможливість підпорядкування собі всієї Німеччини, Карл V зрікся престолу. Австрійські володіння, Чехію та частину Угорщини з короною Священної Римської імперії він передав братові Фердинанду І (1556-1564), Іспанію, Нідерланди, володіння в Італії та іспанські колонії в Новому світі — синові Філіппу ІІ (1556-1598).

Серед європейських країн найбільшого поширення, крім Німеччини, реформаційний рух набув у Швейцарії.

Події в сусідній Німеччині помітно вплинули на кантони — окремі незалежні землі, об'єднані у Швейцарський Союз. Більшість населення тут також була невдоволена католицькою церквою, виступала за обмеження її впливу і секуляризацію володінь. Центром реформаційного руху стало багате і квітуче місто Женева. Його мешканці рішуче підтримали лютеранських проповідників і змусили католицьке духовенство залишити місто. Остаточна перемога Реформації в Женеві пов'язана з особою Жана Кальвіна (1509-1564), француза за походженням, який прибув у Швейцарію, рятуючись від релігійних переслідувань.

Під керівництвом Кальвіна Женева перетворилася у центр не лише швейцарської, а й європейської Реформації.

Жан Кальвін вважав, що доля кожної людини заздалегідь визначена Богом. Тільки Бог вирішує, потрапить людина до пекла чи до раю. За свого земного життя вона повинна сумлінно працювати, не прагнути комфорту й насолод, бути сумлінною і накопичувати гроші. Якщо перед людиною з'являється можливість отримати прибуток і вона не використає її, це буде великим гріхом. Католицизм вважав багатство гріхом, Кальвін, навпаки, видавав його за знак Божого благословення.

Виправдовував лихварство, вважав за можливе існування рабовласництва, яке набирало сили в колоніях.

В Європі Женеву почали називати «протестантським Римом», а Кальвіна — «женевським папою». Кальвіністська церква у Швейцарії контролювала всі сфери життя: було заборонено танці, пісні, святковий одяг, прикраси. Тих мешканців Женеви, які не бажали коритися новим порядкам, позбавляли громадянських прав і виганяли з міста, а іноді й страчували. Всіх приголомшила доля іспанського лікаря-католика Мігеля Сервета (1511-1553). За виступи проти католицької церкви його переслідувала інквізиція, і він сподівався знайти порятунок у Женеві. Проте Кальвіна також не влаштовували погляди Сервета, його звичка піддавати все сумніву. «Женевський папа» звинуватив Сервета в єресі та присудив до спалення на вогнищі.

Незважаючи на крайнощі, кальвінізм в цілому відповідав потребам становлення суспільства. Погляди Кальвіна поширились із Женеви до країн, в яких почали розвиватися нові економічні відносини. Вони і стали основою ідеології «ділової людини» нового часу.

Вчення Кальвіна і створена ним церква мали у світі більше прихильників, ніж лютеранство. Хоча Північна Німеччина і країни Скандинавії (Данія, Швеція, Норвегія, Фінляндія) стали переважно лютеранськими, проте Швейцарія і Нідерланди прийняли кальвінізм. Прихильники кальвінізму були також у Польщі та Угорщині. Кальвіністами стали й шотландські пресвітеріани, як і гугеноти у Франції та пуритани в Англії, причому, пуритани-емігранти пізніше мали значний вплив і на боротьбу англійських колоній за свою незалежність у Північній Америці.

Англії Реформація відбулася за участю правлячих кіл і самого короля. Англійські послідовники Лютера вимагали конфіскації церковних володінь, звільнення з-під влади папи римського та підпорядкування церкви королю. Здійснення цих вимог мало посприяти успішному розвиткові ринкових відносин, формуванню нового суспільства.

Король Генріх VIII вирішив підтримати реформаторів ще й тому, що був особисто зацікавлений у реформі церкви. У 1534 р. англійський парламент вивів національну церкву з-під влади Риму і проголосив короля її главою. Всі католицькі догмати та обряди зберігалися, монастирі зачинялися, їхнє майно переходило у власність королівської скарбниці. Створена церква отримала назву англіканської.

Реакцією католицької церкви на нові процеси в суспільно-політичному житті європейських країн за часів Реформації стала система заходів, що увійшла в історію під назвою Контрреформація.

Католицька церква не була готова до Реформації. Лише в середині 40-х pp. XVI ст. вона подолала розгубленість і перейшла в наступ. Для боротьби з посиленням Реформації у 1542 р. було реорганізовано римську інквізицію. Вона поширила свій вплив майже на всі католицькі держави. З особливою жорстокістю інквізиція діяла в Іспанії та Португалії, де всі підозрювані, «залишки лютеран» і «прибічники еразмізму» засуджувалися до спалення.

Наступного року було створено «Індекс заборонених книг», до якого потрапили твори всіх неугодних католицькій церкві авторів. Вміщені в «Індексі...» книжки вилучались у книготорговців і спалювалися на майданах разом із портретами авторів. Запідозреним у читанні або переховуванні заборонених книг загрожував суд інквізиції.

Проте цих заходів було недостатньо. Реформування потребувала сама католицька церква. Папа Павло 777(1534-1549) доручив раді церковних учених розробити проект реформи, яка б зміцнила католицьку церкву. Затвердити цю реформу повинен був церковний собор, який зібрався у місті Тридент. Тридентський собор проходив з перервами з 1545 р. по 1563 р. і отримав від папи повну свободу дій в обговоренні питань церковного життя.

Собор закликав до очищення церкви від негідних її членів, продаж індульгенцій і церковних посад було заборонено, за поведінкою священиків установлено суворий нагляд. Церква повернулася до своєї головної справи — піклуватися про душі людей і допомагати бідним; ченці відкрили брами монастирів для хворих і жебраків, почали надавати притулок бездомним і хліб голодним. За наказом папи Пія V (1566-1572) було вдвічі зменшено римський двір, введено сувору фінансову звітність, вигнано усіх хабарників.

На Тридентському соборі було також затверджено основні католицькі догмати, які визначають обличчя і сучасного католицизму.

Особливу роль у боротьбі з Реформацією відіграло «Товариство Ісуса», або Орден єзуїтів (від лат. Jesus). Створений у 1540 р. іспанським дворянином Ігнатієм Лойолою (1461-1556), цей орден одразу опинився в центрі тогочасних буремних подій.

Головною його особливістю була жорстка дисципліна, яка панувала серед єзуїтів і передбачала цілковите підкорення членів ордену їхнім керівникам. Накази керівників належало виконувати без вагань, навіть якщо вимагалося вчинити смертний гріх. Члени ордену могли почувати себе вільними від будь-якої відповідальності, оскільки за вчинки підлеглих відповідали лише їхні керівники.

Одним з основних напрямів діяльності ордену була освіта 2/3 всіх організацій «Товариства Ісуса» в XVII-XVIII ст. складали школи та університети, а 4/5 від загальної кількості його членів становили студенти й викладачі. У своїх навчальних закладах єзуїти досягай високого рівня освіти, давали ґрунтовні знання з предметів, водночас виховуючи учнів у дусі католицизму. їхньою метою була поступова зміна ставлення в суспільстві до католицької церкви через вплив на молодь. І справді, у тих країнах, де протестантизм зазнавав поразки, його переможцем був учитель-єзуїт.

Не менш впливовим напрямом діяльності ордену було місіонерство — проповідь християнства, здійснювана у найвіддаленіших куточках планети. Створений у добу великих географічних відкриттів за задумом Лойоли саме як місіонерський, орден лише за наполяганням папи Павла III взявся до європейських справ. Єзуїти-проповідники з'являлися в Америці, Індії, Конго, Тибеті, Японії. Прикметним було те, що вони намагались не чіпати місцевих звичаїв і традицій, мирно узгоджуючи їх із основами християнської релігії. Стикаючись із фактами грубого порушення норм християнської моралі колонізаторами, вони гнівно засуджували ці дії, стаючи на захист місцевого населення. У 1556 p., коли вмер І. Лойола, орден уже мав понад 100 місій у різних країнах світу.

№ 51. Місце та роль Реформації …Одним з важливих етапів культурно-історичного розвитку Європи була Реформація (лат. reformatio — перетворення, виправлення) — багатоплановий релігійний, соціально-політичний та ідеологічний рух XVI —XVII ст. Він охопив більшість країн Західної та Центральної Європи і був спрямований проти середньовічної Католицької церкви. У вужчому значенні під Реформацією розуміється перегляд основних догматів католицизму, наслідком чого було виникнення нової гілки християнства — протестантизму.

Причини, що викликали Реформацію, — численні та складні. Передусім варто зазначити релігійні чинники — моральне обурення ідеологією і практикою керівництва Римо-католицької церкви, яке на той час багато в чому спотворювало вихідні принципи християнського вчення. Протест проти католицизму мав і суто світський аспект. Йдеться про незадоволення втручанням церковних інстанцій у державні справи, їхню підтримку феодального устрою, цькування світської науки, мистецтва тощо. Церква поступово втрачала авторитет і вплив на суспільство. За умов, коли світська освіченість посідала все більше місце в суспільному житті, церква почала розглядатися як гальмівна сила. Почала піддаватися сумніву й виключна духовна місія церкви. На відміну від церковних традицій та католицької обрядовості все більша увага надавалася внутрішньому світу людини, духовним глибинам людської душі, свободі совісті тощо.

Формально початком Реформації вважається 31 жовтня 1517 p., коли професор богословія Віттенберзького університету Мартін Лютер (1483—1546 pp.) оприлюднив свої тези проти індульгенцій, тобто відпущення гріхів за гроші, купівлею відповідних церковних листів. Завдяки продажу індульгенцій гріхи відпускались "заочно", а церква відверто збагачувалась. Проте значення тез Лютера виходило далеко за межі індульгенцій, їх вплив був настільки сильним, що зрештою призвів до зміни всієї ситуації у західноєвропейській культурі. Вони привернули увагу до проблеми місця церкви в духовному житті людини.Лютер доводив, що людина сама без допомоги церкви спроможна подолати схильність до гріха, а гріх не є всесильним. Людина спроможна усвідомити свою гріховність, почати соромитися її і навіть перетворити цей сором на гнів, спрямований проти власного духовного зубожіння, коли вона готова зазнати будь-яке покарання, що звільнить її від гріха. Так виникло вчення про "очищення лише вірою" (sola fide), згідно з яким церковне посередництво стало зайвим. Найнеобхідніше для спасіння душі — щирість віри та релігійного почуття.

Посередництво церкви заперечував також провідний діяч Реформації швейцарський священик Ульрих Цвінглі (1484— 1531 pp.). На християнство він дивився як на моральне вчення, що одухо-творює людську душу. На його думку, абсолютно всі люди наперед визначені до спасіння, але засуджені будуть ті, хто, почувши євангельські істини, знехтував ними.

Ще одну засадничу доктрину Реформації сформулював француз Жан Кальвін (Ковен) (1509—1564 pp.), діяльність якого розгорталась у Швейцарії. Кальвін прагнув до створення стрункої богословської системи. її вихідним пунктом стала віра в абсолютну суверенність Бога й абсолютну гріховність усіх людей. За Каль-віном, первородний гріх повністю розбещує волю людини, тому спасіння цілком залежить від волі Божої. Кальвін висунув концепцію "абсолютного напередвизначення", за якою все заздалегідь визначено, і врятовані будуть не всі люди, а лише певна частина. Проте ніхто нічого не знас про власне призначення, тому обранцем Божим може бути кожна людина. Є лише деякі непрямі натяки, що дають змогу сподіватися на належність до вибраних. Такі ознаки треба шукати в царині професійної діяльності. Життєвий і професійний успіх — ось свідчення можливого спасіння. Отже, у кальвінізмі професія людини — це релігійне покликання, один з найголовніших способів служіння Богові. Навіть термін "професія" походить від французького "professio de foi", тобто "сповідання віри".

Однак професійний успіх мусить бути доповнений простим невибагливим побутом та ощадливістю, так званим світським аскетизмом. Накопичення багатства, "скарбів земних" с морально виправданим у тому випадку, коли воно використовується не задля насолод, а лише для подальшого накопичення капіталу та розширення підприємства. Тобто не лише світська діяльність, а й набування грошей отримують релігійну санкцію. Як зазначав відомий німецький філософ та історик Макс Вебер (1864— 1920 pp.), у праці "Протестантська етика та дух капіталізму" (1904 p.), саме протестантизм створив належні релігійні і моральні передумови для первісного накопичення капіталу і виховання таких рис особистості, як працелюбність, ощадливість, чесність, обачність, пунктуальність, підприємливість/ що характеризують типового представника європейської цивілізації.

Саме протестантизм як течія християнства особливу увагу надає людській особистості, звертається до глибин людської суб'єктивності та свободи. У поєднанні із ренесансовим культом творчої особистості протестантська тенденція поклала початок формуванню нового типу особистості, з котрим нерозривно пов'язана новоєвропейська культура. Проте не варто ототожнювати гуманізм доби Відродження із протестантською етикою доби Реформації. Якщо вони й мали щось спільне, то лише антифеодальну спрямованість, сприяли розкріпаченню людського розуму та почуттів від застарілих догм, але здійснювали це різними шляхами. Ренесанс становить світську елітарну культуру, а Реформація — новий спосіб релігійного світосприйняття, який ґрунтувався "на беззастережній вірі. Ця віра інколи перетворювалась на відвертий обскурантизм (мракобісся та ненависть до науки). Прикладом може бути спалення Кальві-ном іспанського вченого М.Сервета (1509—1553 pp.). Та й самі діячі Реформації були прямо протилежними гуманістам Відродження — чудово освіченим аристократам, витонченим знавцям філософії, поезії та вільних мистецтв. Серед найперших протестантів переважали вихідці з народу, які второвували шлях до успіху завзятою працею та були фанатично стійкими у своїй вірі. Але якщо створена італійськими гуманістами культура (філософські вчення і концепції, літературні і мистецькі твори) була здобутком вузького кола людей, то протестантизм, апелюючи до найголовнішого в свідомості тогочасної людини — віри, сколихнув величезні маси населення, сприяючи тим самим перемозі нового суспільного ладу і нової культури.

(Парадоксальним наслідком релігійної Реформації було створення основ світської культури. Національними мовами почала перекладатися Біблія, що стало потужним імпульсом для розвитку цих національних мов. Почалося формування національних культур. Католицький універсалізм втратив монополію, водночас зменшився вплив церкви. Церковні інституції дедалі сильніше обмежувалися в діяльності державою. Але найголовнішим було те, що людина отримала свободу самостійно мислити, звільнилася від авторитарної опіки церкви. Водночас вона мала релігійну санкцію на право покладатися на власний розум, сумління, моральне почуття, тобто здійснювати індивідуальну свободу вибору.Саме через людину такого типу Реформація вплинула на розвиток західної цивілізації з її фундаментальними цінностями: ефективною ринковою економікою, громадянським суспільством, демократичною правовою державою, впорядкованим способом життя, духовною культурою.

№ 51. Місце і роль Реформації в процесі переходу європейської цивілізації від Середньовіччя до Нового часу

Реформа́ція (від лат. reformatio) — християнський церковно-релігійний, духовно-суспільний та політичний рух оновлення у країнах Західної та Центральної Європи у 16 столітті, спрямований на повернення до біблійних першоджерел християнства, який набув форми релігійної боротьби проти католицької церкви і папської влади. Реформацію пов’язують з іменами Мартіна Лютера, Жана Кальвіна та Ульріха Цвінглі — та відповідно називають протестанською, лютеранською або євангелічною. Безпосереднім початком Реформації вважається розповсюдження Лютером персональних листів-звернень, в яких доводилося, що Спасіння та Божа милість досягаються завдяки Вірі, а не сповіді в гріхах. Загальним суспільним поштовхом стала публікація латинською 25 жовтня 1517 року в місті Віттенберзі заклику до теологічної дискусії у вигляді 95 тез, в яких йшлося про гріх та кару, і особливо критикувалась торгівля індульгенціями. Ініційований Мартіном Лютером церковно-релігійний рух призвів до розриву єдності західно-європейської церкви — появи національних церковних спільнот та виникнення нової теології протестантизму.

Протягом всього Середньовіччя церква відігравала визначальну роль у житті суспільства, ідеально вписуючись в пануючий на Заході феодальний лад. Церковна ієрархія була повним віддзеркаленням світської ієрархії, подібно, як у світському феодальному суспільстві розташовувались різні категорії сеньйорів і васалів — від короля (верховного сеньйора) до лицаря, так і члени кліру градуювали по феодальних ступенями від Папи до парафіяльного кюре. Як великий феодал, церква в різних державах Європи володіла до 1/3 кількості всієї оброблюваної землі, на якій використовувала працю кріпаків, застосовуючи ті ж методи і прийоми, що і світські феодали[1]. Узурпуючи таким чином готові форми феодального суспільства, отримуючи від них незліченні плоди, як організація церква одночасно формувала ідеологію феодальне суспільство, маючи за завданням обґрунтування закономірності, справедливості і богоугодну цього товариства. Монархи Європи у свою чергу, йшли на будь-які витрати, щоб отримати від кліриків вищу санкцію на своє панування.

Феодальна католицька церква, що була ідейною санкцією середньовічного суспільства, могла існувати і процвітати до тих пір, поки панувала її матеріальна основа — феодальний лад. Але вже в XIV-XV століттях спочатку в Середній Італії і Фландрії, а з кінця XV століття і всюди в Європі почалося формування нового класу, поступово захоплює в свої руки економіку, а потім намається і політичної гегемонії, — класу буржуазії . Новому класу, який претендує на панування, потрібна була і нова ідеологія. Власне, вона не була такою вже й новою: буржуазія не збиралася відмовлятися від християнства, але їй було потрібно зовсім не те християнство, яке обслуговувало старий світ; нова релігія повинна була відрізнятися від католицизму в першу чергу простотою і дешевизною: меркантильній буржуазії гроші були потрібні не для того, щоб кидати їх на вітер, будуючи величні собори і проводячи пишні церковні служби, а для того, щоб, вкладаючи їх у виробництво, створювати і примножувати свої підприємства. І відповідно до цього ставала не тільки непотрібною, а й просто шкідливою вся дорога організація церкви з її Папою, кардиналами, єпископами, монастирями і церковним землеволодінням. У тих державах, де склалася сильна королівська влада, що йшла назустріч національній буржуазії (наприклад, в Англії чи Франції), католицька церква особливими декретами була обмежена у своїх претензіях і цим на час врятована від загибелі. У , приміром, де центральна влада була примарною і Папська курія отримала можливість господарювати, як у своїй вотчині, католицька церква з її нескінченними поборами і здирництвом викликала загальну ненависть, а непристойна поведінка первосвящеників багаторазово цю ненависть посилювала.

Католицька церква у політично роздробленій Німеччині претендувала на першорядну роль у житті країни. Вона мала тут ширше поле для діяльності, ніж у країнах із сильною централізованою владою. Тогочасну Німеччину заполонили продавці індульгенцій, святих реліквій та різноманітні збирачі податків на користь церкви. Католицькій церкві належали величезні земельні володіння і навіть міста. Найбільші прибутки зі своїх володінь папа римський отримував саме з Німеччини. Водночас він не надто переймався порядками в німецьких монастирях, що підривало авторитет церкви в очах населення.

Невдоволення діяльністю католицької церкви, її претензіями на вищу владу охопило більшість населення Німеччини. Проте у вимоги змінити ситуацію в країні кожен вкладав своє розуміння. Князі хотіли, щоби церква в їхніх князівствах підпорядковувалася не папі римському, а їм, і величезні прибутки надходили не в Рим, а до князівських скарбниць. Дрібні землевласники та рицарі, яким не вистачало земель, прагнули відібрати їх у церкви. Жителі міст і підприємці вимагали здешевлення церковних церемоній, скорочення витрат на утримання церков і монастирів. Селяни прагнули звільнитися від сплати церковних податків.Ця ситуація на початку XVI ст. і спричинилася до того, що реформаційний рух проти діяльності католицької церкви в Європі розпочався саме в Німеччині.

Реформаційний рух в Німеччині очолив Мартін Лютер (1483-1546).31 жовтня 1517 р. він вивісив на дверях церкви у Вітгенберзі «95 тез» проти продажу індульгенцій. У тезах Лютера в загальних рисах були сформульовані основи нового вчення. Чільне місце в ньому належало трьом постулатам: 1) людина може порятуватися лише своєю вірою; 2) спасіння може дати лише Божа милість; воно не залежить від будь-яких «заслуг» людини, бо не люди, а лише Бог знає справжню вартість «добрих справ»; 3) єдиним авторитетом у справах віри є Святе Письмо, Слово Боже. Вчення М. Лютера, яке можна стисло схарактеризувати як «спасіння вірою», мало далекосяжні наслідки. Якщо спасіння залежить лише від Божого милосердя, то виникало запитання: для чого потрібне посередництво католицької церкви та всієї величезної церковної ієрархії на чолі з папою?

Лютер не врахував можливих наслідків свого вчення, яке перекреслювало обов'язковий для католика авторитет, поряд зі Святим Письмом, рішень папи та церковних соборів. На його думку, про це не йдеться у Святому Письмі, а тому це слід відкинути, як «людські вигадки».Виступ Лютера підтримала значна частина населення Німеччини. Багато людей почали перекладати тези з латини на німецьку і поширювати їх по всій країні. Католицька церква засудила його виступ, а папа Лев X відлучив від церкви. Одначе німецькі князі на з'їзді у Вормсі вирішили підтримати Лютера.У Німеччині почалася Реформація, яка охопила всі верстви населення.У кожному місті й селі, в кожній оселі точилися суперечки про те, якою повинна бути церква.Не чекаючи нічийого дозволу, люди виганяли священиків, розганяли монастирі. Скориставшись ситуацією, князі захопили монастирські землі, а міська верхівка відмовилася сплачувати церкві податки. Влади папи римського більше не визнавали.Реформація, що починалась як рух поміркованих суспільних верств, натхненних гуманістичними ідеалами, проти католицької церкви, почала перетворюватись у боротьбу народних мас за покращення свого становища.

У містах Німеччини з'явилися проповідники, які закликали людей жити так, як написано в Євангелії: «І всі віруючі були разом, і мали все спільне: і продавали свої володіння та будь-яку власність, і роздавали всім за їхніми потребами». Прихильників цих ідеалів майнової та соціальної рівності називали анабаптистами (перехрещеннями). Дітей вони не хрестили, вважаючи, що хрещення слід приймати свідомо, дорослою людиною. Вступаючи до їхньої громади, хрещення треба було прийняти вдруге, що й дало назву їхньому рухові. Одним із найвідоміших проповідників ідеалів анабаптистів став спершу друг, а пізніше ворог Лютера Томас Мюнцер (бл. 1490-1525). Він закликав народ підняти меч проти панів і силою встановити на землі Царство Боже. За його переконаннями, боротьбу належало розгорнути не лише проти католицької церкви, а й проти всіх тих, хто жив, порушуючи християнські заповіді, — князів, рицарів, лихварів. Усі повинні бути рівними перед Богом, монастирі й замки слід знищити, а панів — оселити у простих хатинах і змусити працювати.

Це був заклик до повстання задля встановлення Царства Божого. Коли влітку 1524 р. на верхньому Рейні розпочалися окремі селянські заворушення, туди вирушили анабаптистські проповідники.

Ідеї Мюнцера та анабаптистів у Німеччині підтримала більшість найбідніших верств населення. Лютера такі ідеї злякали. Як засвідчили події Селянської війни, шляхи Лютера і прихильників насильницької побудови на землі Царства Божого розійшлися.Селянська війна розпочалася влітку 1524 р. з окремих заворушень, якими влада попервах знехтувала. Восени повстання охопили південь Німеччини. Селяни розправлялися з панами, озброювались і створювали загони, руйнували монастирі, а захоплене майно розподіляли порівну. До повстанців приєднувалися міщани і дрібні рицарі. З їхньою допомогою було розроблено найпопулярнішу серед німецьких селян у роки війни програму під назвою «12 статей». У ній висувалися вимоги скасування особистої залежності селян і десятини, зменшення оброку та панщини. Карати селян повинен був суд, а не пани. Священика для кожного села мала обирати сільська громада.

Представники бюргерства і рицарства запропонували «Гейльброннську програму». У ній ставилися вимоги посилення імперської влади, скасування митних зборів усередині країни, запровадження єдиних монет і мір. Селяни мали звільнятися від особистої залежності за викуп у розмірі 20-кратної вартості сплачуваних податків. У здійсненні вимог цієї програми були зацікавлені, перш за все, підприємці, оскільки вона створювала умови для розвитку ринкових відносин.Полум'я селянської війни охопило всю Німеччину. Селянські загони, зазвичай, вели боротьбу в рідних землях. Звільнивши їх від ненависних панів, селяни розходилися по домівках. Коли поспіхом зібрані загони дворянської кінноти перейшли в наступ, ті не змогли виступити проти них організовано.

Розгубленість серед селян посилилася після того, як Лютер гнівно засудив повсталих і закликав їх скласти зброю. Він проголосив, що особиста залежність селян не суперечить Святому Письму, а тому виступати проти неї — гріх. Томас Мюнцер від початку боротьби був разом із повсталими й особисто очолив повстання в Тюрингії (центральна Німеччина).

Для придушення повстання німецькі князі зібрали велике, добре озброєне військо з дворянської кінноти і найманців. У травні 1525 р. біля міста Франкенгаузен повстанців було розгромлено. Із 8-тисячного селянського війська 5 тис. загинули. Поранений Томас Мюнцер потрапив у полон і після жорстоких тортур разом із 92 прибічниками був страчений. Приблизно тоді ж було придушено повстання і в південній Німеччині. Коли селяни дізналися про поразку поблизу Франкенгаузена, багато з них відмовились битися.

Хоча в окремих районах виступи тривали до середини 1526 p., селянська війна закінчилася поразкою. По всій Німеччині чинилися розправи з повсталими: кількість загиблих і страчених у селянській війні в НімеччиніБоротьба між прихильниками та противниками ідей М. Лютера в Німеччині тривала майже 30 років після закінчення Селянської війни. Прихильники ідей Лютера в північній Німеччині реформували католицьку церкву. її главою у кожному князівстві став князь, було скасовано дорогі обряди, шанування ікон, богослужіння відтепер велося рідною мовою. Всі церковні володіння конфісковувалися.

У 1529 р. на засіданні рейхстагу у Шпаєрі князі-католики виступили з вимогою засудити лютеранську церкву. У відповідь 5 князів і 14 вільних міст, прихильників лютеранства, оголосили протест. Відтоді прихильників лютеранської віри почали називати протестантами, а їхню церкву — протестантською. Боротьба затяглася на довгі роки. Розв'язку її прискорило втручання імператора Карла V. Він вирішив скористатися суперечностями між католицькими і протестантськими князями для того, щоби приборкати їх.

Загроза втрати незалежності змусила князів об'єднатися. Спільне військо вирушило проти Карла V, який змушений був піти на перемир'я. 1555 р. на імперському рейхстазі в Аугсбурзі було укладено релігійний мир, який визнавав рівноправ'я католиків і протестантів. Право визначати релігію у своїх володіннях отримали князі; піддані мусили дотримуватися тієї віри, яку сповідував князь.Хоча Аугсбурзький мир не вирішив усіх проблем, але припинив суперечки між католиками та протестантами. Вперше перемогла ідея віротерпимості, що стало одним із проявів культури нового часу.Усвідомлюючи неможливість підпорядкування собі всієї Німеччини, Карл V зрікся престолу. Австрійські володіння, Чехію та частину Угорщини з короною Священної Римської імперії він передав братові Фердинанду І (1556-1564), Іспанію, Нідерланди, володіння в Італії та іспанські колонії в Новому світі — синові Філіппу ІІ (1556-1598).

Серед європейських країн найбільшого поширення, крім Німеччини, реформаційний рух набув у Швейцарії.Події в сусідній Німеччині помітно вплинули на кантони — окремі незалежні землі, об'єднані у Швейцарський Союз. Більшість населення тут також була невдоволена католицькою церквою, виступала за обмеження її впливу і секуляризацію володінь. Центром реформаційного руху стало багате і квітуче місто Женева. Його мешканці рішуче підтримали лютеранських проповідників і змусили католицьке духовенство залишити місто. Остаточна перемога Реформації в Женеві пов'язана з особою Жана Кальвіна (1509-1564), француза за походженням, який прибув у Швейцарію, рятуючись від релігійних переслідувань.

Під керівництвом Кальвіна Женева перетворилася у центр не лише швейцарської, а й європейської Реформації.Жан Кальвін вважав, що доля кожної людини заздалегідь визначена Богом. Тільки Бог вирішує, потрапить людина до пекла чи до раю. За свого земного життя вона повинна сумлінно працювати, не прагнути комфорту й насолод, бути сумлінною і накопичувати гроші. Якщо перед людиною з'являється можливість отримати прибуток і вона не використає її, це буде великим гріхом. Католицизм вважав багатство гріхом, Кальвін, навпаки, видавав його за знак Божого благословення.Виправдовував лихварство, вважав за можливе існування рабовласництва, яке набирало сили в колоніях.В Європі Женеву почали називати «протестантським Римом», а Кальвіна — «женевським папою». Кальвіністська церква у Швейцарії контролювала всі сфери життя: було заборонено танці, пісні, святковий одяг, прикраси. Тих мешканців Женеви, які не бажали коритися новим порядкам, позбавляли громадянських прав і виганяли з міста, а іноді й страчували. Всіх приголомшила доля іспанського лікаря-католика Мігеля Сервета (1511-1553). За виступи проти католицької церкви його переслідувала інквізиція, і він сподівався знайти порятунок у Женеві. Проте Кальвіна також не влаштовували погляди Сервета, його звичка піддавати все сумніву. «Женевський папа» звинуватив Сервета в єресі та присудив до спалення на вогнищі.Незважаючи на крайнощі, кальвінізм в цілому відповідав потребам становлення суспільства. Погляди Кальвіна поширились із Женеви до країн, в яких почали розвиватися нові економічні відносини. Вони і стали основою ідеології «ділової людини» нового часу.

Вчення Кальвіна і створена ним церква мали у світі більше прихильників, ніж лютеранство. Хоча Північна Німеччина і країни Скандинавії (Данія, Швеція, Норвегія, Фінляндія) стали переважно лютеранськими, проте Швейцарія і Нідерланди прийняли кальвінізм. Прихильники кальвінізму були також у Польщі та Угорщині. Кальвіністами стали й шотландські пресвітеріани, як і гугеноти у Франції та пуритани в Англії, причому, пуритани-емігранти пізніше мали значний вплив і на боротьбу англійських колоній за свою незалежність у Північній Америці.

Англії Реформація відбулася за участю правлячих кіл і самого короля. Англійські послідовники Лютера вимагали конфіскації церковних володінь, звільнення з-під влади папи римського та підпорядкування церкви королю. Здійснення цих вимог мало посприяти успішному розвиткові ринкових відносин, формуванню нового суспільства.Король Генріх VIII вирішив підтримати реформаторів ще й тому, що був особисто зацікавлений у реформі церкви. У 1534 р. англійський парламент вивів національну церкву з-під влади Риму і проголосив короля її главою. Всі католицькі догмати та обряди зберігалися, монастирі зачинялися, їхнє майно переходило у власність королівської скарбниці. Створена церква отримала назву англіканської.

Реакцією католицької церкви на нові процеси в суспільно-політичному житті європейських країн за часів Реформації стала система заходів, що увійшла в історію під назвою Контрреформація.Католицька церква не була готова до Реформації. Лише в середині 40-х pp. XVI ст. вона подолала розгубленість і перейшла в наступ. Для боротьби з посиленням Реформації у 1542 р. було реорганізовано римську інквізицію. Вона поширила свій вплив майже на всі католицькі держави. З особливою жорстокістю інквізиція діяла в Іспанії та Португалії, де всі підозрювані, «залишки лютеран» і «прибічники еразмізму» засуджувалися до спалення.Наступного року було створено «Індекс заборонених книг», до якого потрапили твори всіх неугодних католицькій церкві авторів. Вміщені в «Індексі...» книжки вилучались у книготорговців і спалювалися на майданах разом із портретами авторів. Запідозреним у читанні заборонених книг загрожував суд інквізиції.

Проте цих заходів було недостатньо. Реформування потребувала сама католицька церква. Папа Павло 777(1534-1549) доручив раді церковних учених розробити проект реформи, яка б зміцнила католицьку церкву. Затвердити цю реформу повинен був церковний собор, який зібрався у місті Тридент. Тридентський собор проходив з перервами з 1545 р. по 1563 р. і отримав від папи повну свободу дій в обговоренні питань церковного життя.Собор закликав до очищення церкви від негідних її членів, продаж індульгенцій і церковних посад було заборонено, за поведінкою священиків установлено суворий нагляд. Церква повернулася до своєї головної справи — піклуватися про душі людей і допомагати бідним; ченці відкрили брами монастирів для хворих і жебраків, почали надавати притулок бездомним і хліб голодним. За наказом папи Пія V (1566-1572) було вдвічі зменшено римський двір, введено сувору фінансову звітність, вигнано усіх хабарників.На Тридентському соборі було також затверджено основні католицькі догмати, які визначають обличчя і сучасного католицизму.Особливу роль у боротьбі з Реформацією відіграло «Товариство Ісуса», або Орден єзуїтів (від лат. Jesus). Створений у 1540 р. іспанським дворянином Ігнатієм Лойолою (1461-1556), цей орден одразу опинився в центрі тогочасних буремних подій.Головною його особливістю була жорстка дисципліна, яка панувала серед єзуїтів і передбачала цілковите підкорення членів ордену їхнім керівникам. Накази керівників належало виконувати без вагань, навіть якщо вимагалося вчинити смертний гріх. Члени ордену могли почувати себе вільними від будь-якої відповідальності, оскільки за вчинки підлеглих відповідали лише їхні керівники.

Одним з основних напрямів діяльності ордену була освіта 2/3 всіх організацій «Товариства Ісуса» в XVII-XVIII ст. складали школи та університети, а 4/5 від загальної кількості його членів становили студенти й викладачі. У своїх навчальних закладах єзуїти досягай високого рівня освіти, давали ґрунтовні знання з предметів, водночас виховуючи учнів у дусі католицизму. їхньою метою була поступова зміна ставлення в суспільстві до католицької церкви через вплив на молодь. І справді, у тих країнах, де протестантизм зазнавав поразки, його переможцем був учитель-єзуїт.Не менш впливовим напрямом діяльності ордену було місіонерство — проповідь християнства, здійснювана у найвіддаленіших куточках планети. Створений у добу великих географічних відкриттів за задумом Лойоли саме як місіонерський, орден лише за наполяганням папи Павла III взявся до європейських справ. Єзуїти-проповідники з'являлися в Америці, Індії, Конго, Тибеті, Японії. Прикметним було те, що вони намагались не чіпати місцевих звичаїв і традицій, мирно узгоджуючи їх із основами християнської релігії. Стикаючись із фактами грубого порушення норм християнської моралі колонізаторами, вони гнівно засуджували ці дії, стаючи на захист місцевого населення. У 1556 p., коли вмер І. Лойола, орден уже мав понад 100 місій у різних країнах світу.

№ 52. Українські етнічні території та її назви

Етнічні межі — кордони, що відділяють одна від одної етнічні землі.

Етнічні землі — території, де історично сформувалися групи людей, які характеризуються спільністю мови, традицій, культури, побуту, особливостями психічного складу тощо. Словом, етнічні землі — це території, де живуть етнічні групи (спільності) людей — народи, нації, народності, окремі племена та їх групи. Межі, що відокремлюють певні етнічні землі, є досить стабільними і змінюються переважно під впливом політичних факторів, нерідко із застосуванням військової сили, шляхом етноциду.Ця трагіна закономірність є особливо властивою історії розвитку і занепаду українських етнічних земель. Так, з чисто політичних причин у XIV–XX ст. чимало етнічних українських земель було включено до складу Польщі, Чехо-Словаччини, Угорщини, Румунії. Зокрема, до названих країн відійшли значні українські історико-географічні території (Східна Галичина, Волинь, Полісся, Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя -до Польщі; Південна і Північна Буковина; Північна і Південна Бессарабія, Мармарощина — до Румунії; Закарпаття, Пряшівщина — до Чехо-Словаччини). Частина цих земель є західною окраїною українських етнічних земель (Східна Галичина, Волинь, Полісся, Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя, Буковина, Мармарощина, Пряшівщина).

Етнічні українські території поділяються на суцільні, де в національній структурі населення українці переважають, та на змішані, де українці становлять 10-25-50 % усіх жителів. Причому етнічні території бувають старими, де українці як автохтони (корінні жителі) живуть чи жили десятки століть (Київщина, Чернігівщина, Галичина, Волинь, Поділля, Буковина, Закарпаття, Холмщина, Надсяння, Лемківщина, Слобожанщина та ін.), а також новими, де вони поселилися упродовж останніх декількох століть (Кубань, Зелений Клин, Сірий Клин). Українські етнічні межі у Польщі багато віків були досить стабільними, хоч характеризувалися територіальними переміщеннями на схід, що відображало експансію панівних кіл Польщі в цьому напрямку.

Після Першої світової війни лінія українсько-польського етнічного розмежування (за даними польського перепису населення 1931 р.) проходила поблизу поселень Дуклі, Романова, Сянока, далі на північ від Горлиці, на південь від Ясло, перетинала р. Сян і тяглася на північний схід до Ярослава і далі по р. Сян аж до злучення з р. Танвою. В східному напрямку ця межа по р. Танві продовжувалася на південь від Томашова. Потім круто повертала на північ уздовж Західного Бугу до Дорогичина і Лісної над Нарвою. На схід від названої межі українці становили більшість усього населення. Вздовж західноукраїнсько-польського етнічного покордоння — на північний захід від польсько-словацького кордону до Нового Сонча, на південь від міст Ясло і Кросно через Ярослав і на північний захід по р. Сян аж до впадіння в неї правої притоки — р. Танви, — по р. Танві з продовженням на північ від Рави-Руської. На схід від Замостя до Холма і далі — до поселень, розташованих на захід від Володави до Бєльська і аж до Західного Бугу — проходила досить широка смуга змішаних українсько-польських етнічних територій, де українці переважно становили 25-50 % усього населення. Це колишні суцільні українські етнічні землі, які під польським впливом перейшли до класу змішаних територій. Найінтенсивніше відбувалася деукраїнізація на Холмщині та Підляшші, звідки під час Першої світової війни кілька сотень тисяч українців було евакуйовано царським урядом на схід. Велика кількість цих людей на Батьківщину вже не повернулась.

Наприкінці Другої світової війни і в перші повоєнні роки українці, які жили на старих західних етнічних землях упродовж багатьох століть, були депортовані на схід колишнього СРСР, а також насильно розсіяні серед поляків на колишніх німецьких землях. У результаті встановився нинішній державний кордон України з Польщею, який проходить від Карпат (верхів'я р. Сяну) до Нижанкович і Рави-Руської, далі по ріках Солокія і Західний Буг до кордону з Білорусією. Межі українських- етнічних земель у Російській Федерації формувалися у складних умовах. Їх довжина становить, приблизно, 1500 км. За даними перепису 1926 р., українсько-російська етнічна межа пролягала північніше від Новгорода-Сіверського (приблизно між ним і Трубчевськом). Далі вона повертала на південь до Путивля, потім на схід і північний схід, продовжуючись вздовж р. Сейм аж до впадіння в неї р. Свапи. Звідти українсько-російська етнічна межа круто повертала на південний схід до Бєлгорода (на північ від цього міста) і широким клином заходила з південного заходу в російський етнос. Тут з обох боків цього клину розташовувалися значні ареали українців і росіян: на північному сході — українців, на південному заході — росіян (із загальним переважанням українців).

Далі, на північному сході невеликим розгалуженням простягався регіон з переважанням українського населення. Він існує і нині. Від основи цього “українського півострова” (Новий Оскол) російсько-українська етнічна межа повертає на північний схід і сягає аж до р. Дон (поблизу поселення Ліски). Звідти вона прямує на північний схід до р. Хопер (південно-західніше від Борисоглєбська), тут круто повертає на південь, перетинає р. Дон і сягає поселення Морозівського. Далі, вздовж р. Сіверський Донець російський етнос, в свою чергу, “врізається” півостровом в український етнос. На північ від Луганська українсько-російська етнічна межа повертає до Ростова-на-Дону, йде по р. Дон на північний схід і через Тихорєцьк і Краснодар (східніше міста) тягнеться на південь, а західніше Майкопа повертає до Чорного моря (південно-західніше від Геленджика). Таким чином, етнічні українці переважають в обширній західній частині Північного Кавказу. На схід від західної частини українського етносу Північного Кавказу обширною смугою з півночі на південь простягається змішана українсько-російська територія, яка на півдні доходить до Чорного моря (південніше м. Сочі через м.Туапсе), сягаючи Геленджика. На південному сході український етнос межує з карачаївським і простягається до Єсентуків, П'ятигорська і далі по р. Терек сягає територій північніше м. Грозного Від ріки Терек межа продовжується на північний захід до р. Манич і на широті станиці Цимлянської повертає на південний захід до Ростова-на-Дону, окреслюючи з півдня обширний “півострів” російського етносу, що розташувався вздовж нижньої течії р. Дон (з відгалуженням, як зазначалося, вздовж р. Сіверський Донець). У межах змішаної українсько-російської етнічної території Північного Кавказу, зокрема в північно-східній її частині (на східному покордонні з Калмикією), у загальній чисельності всього населення невпинно зростала питома вага українців (часто до 50-65 %). У центральній частині названої українсько-російської території, в центрі Ставропілля (на північний захід і північний схід від Страврополя), виділявся досить обширний за площею ареал з переважанням етнічних росіян.Впродовж тривалих часів в західній і центральній частинах Північного Кавказу, на півдні Воронезької і Курської, а також Бєлгородської і Брянської областей, українці місцями становили більшу половину всього населення.

Межі українських етнічних земель у Білорусії досить важко визначити у зв'язку з наявністю широкої смуги змішаних українсько-білоруських говорів. Мовознавчі дослідження рекомендують проводити цю межу через Нарву, поблизу Картузької Берези, Вигонівського озера, Лунинця до Турова, а далі — вздовж Прип'яті до Мозира, звідти — на південь західніше Чорнобиля і Прип'яті знову до Дніпра, по якому ця межа прямує вгору, до Лоєва, проходить лівою притокою Дніпра р. Сож і повертає на північ від с. Семенівки і прямує на північний захід, сягаючи м. Стародуба.

На північ від Чернігівщини українську етнічну межу визначити ще важче із-за сильних білоруських, російських та українських взаємовпливів. Державний кордон України з Білорусією не співпадає з етнічною межею. Остання проходить значно північніше і північно-західніше від державного кордону.Переписи населення також не визначали чітко тут межі між українським і білоруським етносами. Є великі розбіжності у статистичних показниках. Наприклад, російський перепис 1897 р. зафіксував у Брестському, Кобринському, Дорогичинському повітах переважно українське населення, польський перепис 1921 р. — лише білоруське. Свого часу, на прохання місцевого населення, що мешкало поблизу Гомеля, це місто і прилеглі до нього території входили до складу Української Народної Республіки.

Етнічне розмежування між українцями і білорусами вимагає всебічного вивчення, зокрема на детальному комплексному етнографічно-мовознавчому рівні.

Межі українських етнічних земель у Молдавії та Румунії завжди пролягли територією Бессарабії, Буковини та Мармарощини. В Бессарабії межі українських етнічних земель сформувалися в трьох її частинах: північній (Хотинщина), південній (Акерманщина, Ізмаїльщина) та східній — вздовж центральної (молдавської) частини Бессарабії. Характерною особливістю українсько-молдавського етнічного покордоння є те, що як серед українських, так і серед молдавських територій трапляються поселення етнічних сусідів (це типово також і для українсько-румунського етнічного покордоння). У південній частині Бессарабії українська етнічна межа починається біля м. Ізмаїла і сягає озера Сасик, а далі — р. Дністер. Поблизу Росківця над Дністром, вона переходить на його лівий берег, продовжується вздовж цього берега (на 15-20 км східніше Дністра) і поблизу Бендер переходить на правий берег. Від Рибниці до Могилева-Подільського ця межа простягається по Дністру і на північному заході (в межах Хотинщини) різко повертає на захід, а потім на південь, сягаючи р. Прут поблизу Личкан і Новоселиці. Звідси вона прямує Північною Буковиною до Чернівців (тут український етнос окрім молдавського межує і з румунським етносом). Далі українсько-молдавська етнічна межа круто повертає на південний схід, аж за м. Сучаву в Південній Буковині (Румунія). Потім так само круто тягнеться, але вже в зворотному напрямку — на північний схід- до околиць Чернівців. Звідси вона прямує через Карпати поблизу поселень Панка-Руська Молдавиця-Кирлибаба до Будіївської гори і звертає до р. Тиси.

Етнічна межа українських земель в Угорщині пролягає по Закарпаттю. Вона тягнеться південніше від лінії Виноградів-Мукачіва-Ужгород. До складу України увійшла невелика прикордонна угорська етнічна територія з центром у м. Берегові. Межа українських етнічних земель у Словакії починається поблизу Ужгорода. Звідси вона повертає на північний захід (до Яблінки), потім — на північ (до Зборова), а далі продовжується до Ольшаниці та Липника, тобто до кордону з Польщею.

УКРАЇНСЬКІ ІСТОРИЧНІ ЗЕМЛІ. Поряд із сучасними адміністративно-територіальними одиницями України існують її історичні землі –різні за величиною і без чітких меж краї. У минулому вони були окремими державними утвореннями чи адміністративними одиницями, територіями оборонного призначення або нового господарського освоєння. Вони різняться матеріальною та духовною культурою українців, що зумовлено впливом природного середовища та взаємозв’язками з іншими народами. Етнічна територія українського народу (тобто простір, заселений українцями) сягнула наприкінці XIX – на початку XX ст. максимальних розмірів – приблизно 750 тис. км2. За історичними особливостями розвитку в ній виділяють чотири великі регіони — Середню Наддніпрянщину (або Центральну Україну), Західну, Південну (або Степову) і Східну Україну.

Землі басейну середнього Дніпра і Західної України належать до “старих” історичних країв. На них український народ проживає здавна, створивши в минулому низку власних держав. Південна і Східна Україна є “новими” землями, набутими українцями у роки козаччини і після її ліквідації. Саме ж українське козацтво виникло на пограниччі Середньої Наддніпрянщини і Степової України. Політично й організаційно оформившись у гетьманську державу, воно поширило свій вплив на серцевинну територію України, а його волелюбні діяння стали легендарними для всього українського народу, незалежно від місця його проживання.

СЕРЕДНЯ НАДДНІПРЯНЩИНА. Цю територію називають “серцем” України, бо тут знаходиться її багатовіковий політичний і культурний центр – столиця м. Київ. На цих землях колись жили племена полян, деревлян і сіверян. Полянська земля стала ядром формування Київської Русі. Багато поселень тут відомі з літописних часів – княжі столиці Чернігів і Переяслав, міста Вишгород, Любеч, Чорнобиль, Коростень, Овруч. Низка міст і містечок були козацькими полковими містами, а Чигирин, Батурин і Глухів – гетьманськими столицями.Центральна Україна зробила вагомий внесок у становлення української писемності та культури. Полтавський і київський діалекти стали основою української літературної мови. У Полтаві народився засновник нової української літератури Іван Котляревський, у с. Моринці Черкаської області – Тарас Шевченко. Новоград-Волинський (колишній Звягель) – батьківщина Лесі Українки, а м. Бориспіль – автора слів національного гімну України Павла Чубинського. У 1667 р. Середня Наддніпрянщина була поділена по Дніпру між Польщею та Росією, відтоді з’явилися поняття Правобережної та Лівобережної України (Правобережжя і Лівобережжя).

Історичними землями Правобережжя є Київщина, Поділля і Брацлавщина. Історична Київщина займає частини сучасних Київської та Черкаської областей і майже всю Житомирську область. Там існували Київське князівство (спочатку самостійне, а потім у складі Литви), Київське воєводство (у Польській державі) та Київська губернія (в Російській імперії). Поділля лежить між середньою течією Дністра і Південним Бугом. Воно відоме ще з середини XIV ст. як удільне князівство у Литовській державі, а потім – воєводство в Польщі і губернія в Росії. Західне Поділля було об’єднане з Галичиною і потрапило до Австрійської імперії. Адміністративним центром і культурним осередком Поділля було м. Кам’янець-Подільський. Його фортеця тривалий час стримувала навали турків і татар. Загалом Поділля було густо вкрите замковими твердинями, до наших днів збереглися їх залишки у Сатанові, Летичеві, Меджибожі, Барі. Східне Поділля відоме також під назвою Брацлавщина. Брацлавське воєводство існувало в Польщі у XVI – XVIII ст. Невелике містечко Брацлав було центром воєводства лише три десятиліття (надалі ним стала Вінниця), однак назва землі збереглася в історичній пам’яті народу дотепер.На Лівобережній Україні найдовше (до 80-х рр. XVIII ст.) зберігалися ознаки гетьманської державності, тому інша її назва – Гетьманщина. Після її ліквідації територія краю була поділена на Чернігівську і Полтавську губернії. Північ Лівобережжя відомий також як Сіверщина з центром у Новгороді-Сіверському. Частина її знаходиться тепер у Росії.

Назва Поділля походить від Країни з оселями по долах, тому що села там розбудовувалися по долинах річок.ЗАХІДНА УКРАЇНА. Західною Україною називають ті українські етнічні землі, які в результаті проведення державного кордону в 1920 р. опинилися за межами радянської України – в Польщі (), Чехо-Словаччині (Закарпаття) та Румунії (Буковина). Більша частина цих земель була приєднана до України в період Другої світової війни, однак окраїнні історичні краї залишилися у складі сусідніх з нею держав. Давніми мешканцями західноукраїнських земель були племена дулібів, волинян, бужан і білих хорватів. У княжі часи тут існували Галицька (столиця – Галич) і Волинська (Володимир) землі, а далі – Галицько-Волинська держава. Найдавнішими містами краю є Белз, Луцьк, Теребовля, Берестя (Брест), а також збудовані за правління Данила Галицького нові столиці Холм і Львів.

Після втрати незалежності Галичина потрапила до Польщі, а Волинь – до Литви. З часом там були створені воєводства Польсько-Литовської держави. Відтоді й до середини ХХ ст. історія Галичини та Волині являла собою співіснування, взаємодію або ж протистояння українського і польського населення. З кінця XVIII ст. Галичина стала провінцією Австрії, де отримала самоврядність, а Волинь – губернією Росії. В період між двома світовими війнами ці землі знову опинилися у складі Польщі, а в 1939 р. відійшли до України. У межах сучасної України Галичина обіймає території Львівської, Івано-Франківської і більшої частини Тернопільської областей. Східний її “кут” між річками Дністер і Черемош відомий як історична земля Покуття. Історичні галицькі землі знаходяться також у Польщі – Надсяння (з центром Перемишль) і Північна Лемківщина. Історична Волинь охоплює землі в Україні, Польщі (Холмщину і Підляшшя) і Білорусі (Берестейщину). Доля українського населення, що мешкало на своїх етнічних землях у Польщі, склалася трагічно. Внаслідок обміну населенням між Україною і Польщею (1945 р.) та примусового виселення українців польською владою (1947 р.) на цих землях майже не залишилося українців.

Упродовж XIX ст. Галичина була активним осередком громадсько-політичного, науково-освітнього й культурно-релігійного життя українців, а в першій половині XX ст. західноукраїнські землі стали прикладом жертовної національно-визвольної боротьби нашого народу. Галичина є батьківщиною письменника Івана Франка (с. Нагуєвичі поблизу Дрогобича), Холмщина – історика Михайла Грушевського, Надсяння – географа Степана Рудницького і композитора Михайла Вербицького (автора музики гімну України).Закарпаття (або Закарпатська Україна), історичним центром якого є Ужгород, охоплює південно-західну частину Українських Карпат і прилегле передгір’я. Сотні років воно перебувало у складі Угорщини, що позначилося на культурі й побуті місцевого населення, а в міжвоєнний період входило до Чехо-Словаччини (як автономний край Підкарпатська Русь). Однак самосвідомість українського населення регіону збереглася, про що засвідчило проголошення у березні 1938 р. у м. Хуст самостійної Карпатської України (яка була розбита угорськими військами). І лише в 1945 р. частина українського Закарпаття була приєднана до України. Українські етнічні землі Закарпаття виходять за кордони сучасної України – на захід (історичний край Пряшівщина у Словаччині) і південний схід (Мармарощина в Румунії).Буковина відома з кінця XIV ст. Українське населення краю здавна живе поруч з румунами. У 1940 р. він був розділений між Румунією та Україною, до якої відійшла Північна Буковина. Історичний осередок Буковини – м. Чернівці – став обласним центром.Про ГаличинуГаличина – це земля, якою всеукраїнська суцільна територія сягає найдальше на захід… Це дуже невеликий кусник Соборної України… Галицький відлом українського народу є національно найбільш свідомою частиною цілого українського народу.

Назва Буковина означає територія, вкрита буковими лісами.

ПІВДЕННА УКРАЇНА. Степова Україна і Крим є особливим регіоном. Там вперше (починаючи з VII ст. до н. е.) на території нашої країни виникли держави і політичні об’єднання, сформовані прийшлими народами, – кочовими (Скіфія, Мала Скіфія, об’єднання сарматів, готів, гуннів) і греками. Греки створили на чорноморському узбережжі міські торгово-ремісничі осередки та міста-держави (Ольвію – на Південному Бузі, Тіру – на Дністрі, Каркінітіду, Пантікапей, Теодосію, Херсонес – у Криму), а також Боспорське царство, що проіснувало до IV ст.У XIII – XV ст. Крим став державною територією Кримського ханства (зі столицею в м. Бахчисараї), яке разом з Туреччиною поширило свій вплив на землі Північного Причорномор’я (звідси інша назва Південної України – Ханщина). Чимало українців опинилися тоді в Криму як здобич татар.Українська колонізація Степової України завдячує насамперед Запорожжю. Запорожжя – територія перебування Запорозьких Січей та поширення “вольностей” козацького війська. Козацтво в українських степах з’явилося наприкінці XV ст., а перша Запорізька Січ, як його політичне ядро, виникла в середині XVI ст. на острові Мала Хортиця за дніпровими порогами. Наступні січі засновувалися вниз за течією Дніпра аж до його гирла, більшість з них перебували у дніпровських плавнях (зараз залиті водами Каховського водосховища). Землі запорозьких козаків лежали обабіч Дніпра: на заході – до Південного Бугу та його притоки Синюхи, на сході – до р. Кальміуса і Азовського моря. На запорозьких землях під Жовтими Водами в 1648 р. розпочалася переможна хода козацьких військ під час національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.У XVIII ст. всі південноукраїнські землі під назвою Новоросія відійшли до Росії. В освоєнні та заселенні краю, крім українських козаків і селян, взяли участь росіяни, німці, серби, болгари, албанці, греки, значний відсоток міських мешканців складали євреї. Поряд з давніми містами (оборонними фортецями і торговими осередками) виникли нові – торгово-адміністративні центри, морські порти, промислові осередки. Місто Севастополь було засноване як найбільша військово-морська база Росії, а Одеса – як портово-промисловий центр (наприкінці XIX ст. була найбільш людним містом України). На території краю було сформовано кілька губерній, які стали великими районами виробництва зерна та його вивозу в інші країни через порти. Катеринославська губернія (Катеринослав – сучасний Дніпропетровськ) наприкінці XIX ст. перетворилася на потужну гірничорудну та металургійну базу країни.

Історичними землями Південної України є також Таврія і Буджак. У широкому розумінні Таврія означає територію колишньої Таврійської губернії (з центром у Сімферополі), до якої входили Кримський півострів та землі від чорноморсько-азовського узбережжя до Дніпра. Назва Крим з’явилася вже після XIII ст., коли там осіли татарські племена, які заснували місто Крим – столицю їх першої державності (сучасний Старий Крим). Свою історію Крим веде від часу появи людини неандертальського типу. Вже з глибокої давнини він був перехрестям історії різних племен, народів, культур. Одночасно з кримськими татарами там селилися євреї і вірмени, пізніше – українці й росіяни. Там взаємодіяли цивілізації античної Греції і Риму, Київської Русі і Візантії, Хазарії і балканських країн, італійських республік Венеції та Генуї, Золотої Орди і Кримського ханства, Османської імперії та козацької України. Про це нагадують численні пам'ятки археології, історії, архітектури, культури. З Криму поширилося в Україну християнство (яке було прийняте у грецьких містах ще у ІІІ – IV ст.). Разом з тим Крим часто ставав ареною тривалих війн і запеклих боїв, а Севастополь увійшов в історію як місто, що героїчно оборонялося у ході кількох війн. Трагічною сторінкою новітньої історії Криму стало виселення в азіатську частину СРСР у 1944 р. кримських татар та інших корінних мешканців півострова. У наш час вони та їх нащадки повертаються на батьківщину.Буджак – колишня прикордонна провінція Османської імперії між нижніми течіями Дністра, Дунаю, Пруту і Чорним морем. Після приєднання до Росії Буджак долучили до Бессарабської губернії. Бессарабія – земля між Буковиною, річками Дністром і Прутом, гирлом Дунаю і Чорним морем. Протягом століть вона залежала від сусідніх країн. У 1940 р. Бессарабія була передана з Румунії до СРСР. Дві її частини – північна (Хотинщина) і південна (Буджак) – відійшли до України, на решті території, заселеній переважно молдаванами, було створено Молдавську РСР (нині – Республіка Молдова).

№ 53. Козацькі літописи 18 ст як історичне джерело

На другу половину XVII і першу XVIII ст. припадає розцвіт жанру історично-мемуарної прози, а спричинили її виникнення передовсім козаччина, антипольські і антитурецькі війни, Переяслав і його трагічні наслідки, та часті зміни і неспокої в українсько-козацькій державі. Козацькі літописи дістали високу оцінку в науковій літературі ХІХ-ХХ ст., а 1. Франко писав про них, що з літературного погляду це було явище дуже цінне, здібне збудити запал серед українського народу, і аж у XIX ст. історики оцінили його значення для українського національного відродження й формування наших політичних ідеалів.

Козацькими літописами цікавився і використовував їх Шевченко, а низка українських письменників, починаючи Кулішем і Костомаровим, а кінчаючи Грушевським та іншими істориками нового часу, користувалась ними, як першоджерельни ми матеріалами

Не всі літописи дійшли до нас з тих часів. Чимало їх загинуло. До найцікавіших історичних і літературних пам’яток другої половини XVII ст. належить Густинський літопис (про який уже була мова), а в XVIII ст. особливо важними є три фундаментальні козацькі літописи, а це — Самовидця, Г. Грабянки і С. Величка.

Найвидатнішим явищем історичної літератури першої половини 18 ст. стали козацькі літописи. Козацькими називають літописи тому, що творилися вони в козацькому середовищі та оповідали про події козацької історіїТоді під терміном «козацький» розуміли «український», але дослідники 19-20 ст. звузили його до суто соціального значення. До козацьких літописів відносять зазвичай три класичні пам’ятки української історіографії - літописи Самовидця, Г. Граб’янки та С. Величка, однак їх число, безумовно, більше. Особливістю козацьких літописів було те, що їхніми творцями виступають представники козацького стану. Власне, термін «літописи» вже не цілком відповідає жанру, у якому вони працювали. їхні твори поєднують у собі риси літопису, історичної повісті, щоденників, мемуарів тощо і розраховані на широке коло читачів.

Головна увага в козацьких літописах приділяється воєнно-політичним подіям історії України. Автори не тільки реєстрували події минулого і сучасного, але прагнули охопити цілість історичних подій, показати їх безперервну тяглість і самобутність. Послуговувались теж літописці творами чужоземних істориків XVI-XVII ст. таких попередників як Баранович, Гізель, Галятовський, а також польських, німецьких, а навіть латинських істориків.

Одним з найбільш ранніх козацьких літописів XVIII ст., що був початий ще в XVII ст., є анонімна праця, що дістала назву «Літопис Самовидця», який охоплює події від 1648-1702 p., і є цінним джерелом для дослідження історії України. Автором вважають Романовського, військового та політичного діяча часів Руїни. Найдавніший з-поміж великих козацьких літописів. Твір написаний літературною староукраїнською мовою, близькою до народної. Літопис Самовидця складається із вступу, який оповідає про стан України перед Хмельниччиною, і двох головних частин: перша присвячена часам Хмельниччини й Руїни (до 1676 включно) й написана, правдоподібно, значно пізніше описуваних подій; друга — доведена до 1702 включно, становить Літопис у стислому розумінні цього слова, написаний на Лівобережжі, імовірно у Стародубі. Поширювався у списках.Оригінал Літопису не дійшов до нас. Збереглося кілька копій, зроблених у XVIII столітті або й пізніше. Найдавніші й найповніші — це списки Г. Іскрицького й Якова Козельського, які й покладено в основу наукових публікації цієї пам'ятки. Вперше, діставши його від Пантелеймона Куліша (від нього й назва Літопису Самовидця), опублікував Літопис

Літопис гадяцького полковника Григорія Граб’янки. Створено в Гадячі 1710 р. Другий з-поміж великих козацьких літописів. Написаний церковнослов’янською мовою. Розповідає про події від найдавніших часів до 1709 р. - поразки Івана Мазепи та обрання гетьманом Івана Скоропадського. Головна увага приділена перебігові Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Твір Грабянки значною мірою компілятивний. Серед своїх головних джерел автор називає спогади сучасників подій, а також твори вітчизняних та іноземних історіографів. Найбільше Грабянка користувався літописом Самовидця; «Синопсисом», який був вперше виданий 1674 р., довгий час служив свого роду підручником історії і витримав близько 30 видань; латиномовною працею «Польські аннали» офіційного історіографа польських королів Веспасіана Каховського, 3 томи якої вийшли у Кракові 1683, 1688 та 1698 рр.; а особливо поемою поляка Самуеля Твардовського «Громадянська війна», виданою в Калішу 1681 р. Але літопис не є простим механічним зведенням відомостей, взятих з різних джерел. Це самостійний твір, в якому відчутне виразне авторське начало.У тексті літопису подається багато державних документів, гетьманських універсалів, актів, грамот.

Літопис Самійла Величка.СКАЗАНІЄ Твір Величка є найвизначнішим явищем козацького літописання. Мова літопису - літературна староукраїнська. Літопис складався з двох частин: опису подій від 1648 р. по 1660 р. та від 1660 р. по 1700 р. Дійшов до нас пошкоджений, без закінчення і з прогалинами, особливо в першій частині. Рукопис Самійла Величка супроводжено десятьма портретами гетьманів, містить багато документів, поетичних текстів.Умовно назване літописом, це монументальний історичний твір так за обсягом, як і за змістом (чотири томи), і охоплює події від 1648-1700 р. Сам літопис не дійшов до нас у належному вигляді — дуже знищений перший том, значно менше другий. Цілком ймовірно, що книга не закінчувалася 1700 роком, бо і в заголовку, і в багатьох місцях третього тому згадуються події принаймні до 1720 року. Тому, є думка, що втрачені й прикінцеві сторінки літопису.

Автор його був високоосвіченим канцеляристом військової канцелярії, мав доступ до важливих документів, був добре ознайомлений з літописами Самовидця і Грабянки. Самійло Величко для створення свого Літопису не обмежився вузькими локальними матеріалами та власними спогадами. Навпаки, він використав різноманітні іноземні джерела. Але за найправдивіше джерело для Величка правили діаріуш (Щоденник) козацького літописця Самійла Зорки, особистого писаря гетьмана Богдана Хмельницького та дрібні козацькі «кронички».

Хоч, в основному, він є ідеологом козацької старшини, він куди більше уваги присвячує звичайному народові. Географія України поділяється в нього на Малоросію і Галичину, а історія України подається у взаємозв’язках з історією сусідніх народів, отже — Польщі, Туреччини, Росії, Румунії та Угорщини. Центральною постаттю являється теж Хмельницький; його зусиллями й перемогами були відновлені давні права і вольності українського народу. Самого ж Хмельницького він прирівнює до Олександра Великого. Строго натомість осуджує він Юрія Хмельницького за його союз і турками і поляками. Величків твір написаний тодішньою літературною мовою, при чому, попри книжну, виступає жива народна мова.

№ 54 Культура європейського відродження

У загальноєвропейському масштабі епоха Відродження традиційно розглядається як час переходу від Середньовіччя до епохи Нового часу. Тому культура Відродження має специфічні особливості перехідної епохи, у якій старе і нове переплітаються, створюючи своєрідний, якісно новий сплав. Сутнісними рисами Відродження стали антифеодальна спрямованість, світський антиклерикальний характер, гуманізм, антропоцентризм. Крім цього, визначною рисою епохи Відродження було звернення до культурної спадщини Античності.

У ХІV-ХVІ ст. у країнах Західної і Центральної Європи починають зароджуватися буржуазно-капіталістичні відносини. Перші характерні прикмети нових буржуазних відносин у царині економіки виникають передусім в окремих італійських містах, розташованих по Середземному морю - таких як Генуя, Флоренція, Венеція, які вже у ХІУ ст. встановили стійкі торговельні зв'язки не тільки з країнами Західної та Центральної Європи, а й з країнами Середземноморського узбережжя та Малої Азії. У зв'язку з цим швидко розвивається торговельний та лихварський капітал, а з ним і нова верства населення - купці, лихварі, з'являються банки і кредитно-грошові контори, які проводили значні позичкові операції. 3 розвитком мануфактурного виробництва і торгівлі швидко зростають міста як осередки якісно нової міської культури, які в Італії починають вириватися за рамки феодальної традиції вже з ХІІ століття. До кінця ХІІІ століття італійські міста стають найбільшими в Європі.

Нова міська культура стає опорним пунктом складання внутрішнього ринку, який був не тільки економічною основою, а й соціальною основою формування буржуазних націй з королівською владою і становим представництвом. З'являються якісно нові, далекі від середньовічних, реалії суспільного та політичного життя.

Ідейною оболонкою нового змісту культури стає гуманізм. Поняття "гуманізм" вводять у XV столітті самі творці нової культури. Богословському знанню, вченню про Бога, релігійній схоластиці -studia divina - вони протиставляли studia humana - "пізнання тих речей, котрі стосуються життя та моралі і котрі удосконалюють та прикрашають людину". Називаючи себе гуманістами, вони виражали цим самим спрямованість своїх життєвих та наукових інтересів не на божественні, а на людські справи. В центрі їх уваги постає жива людська особистість; вони вважали, що благородна людина

- це гуманіст, "аристократ духу". Одним з ідеалів розвитку особистості на той час був ідеал всебічної обдарованості, універсальності здібностей, котрий для багатьох стає не винятком, а радше

- правилом. Творчому генію гуманістів були підвладні філософія, живопис, література, інженерна справа, архітектура й медицина. Італійський гуманіст XV ст. Джованні Піко делла Мірандола, автор слів: "Хто не філософ, той не людина" - присвятив прославленню величі людини свою знамениту промову "Про людську гідність".

Визначення своєї доби як часу відродження античності виникло в італійців, зокрема, у Джованні Боккаччо, в першій половині 14 ст., а 1550 р. було введено в обіг італійським художником, архітектором і істориком мистецтв Джорджо Вазарі (1511-1574). Проте ще від 14 і аж до 16 століття діячі культури по всій Європі були впевнені, що вони переживають "новий вік", "модерний вік" (Дж. Вазарі), добу, яка, на думку видатного мистецтвознавця ХХ століття Ервіна Панофського, справді виявилася помітним історичним порогом, завдяки якому стало можливим вести мову про Середні віки.

Франческо Петрарка першим заговорив про "світлу античність", про очікуване повернення до забутого давнього ідеалу, про темну неосвіченість, яка почалася після того, як християнство стало офіційною релігією і "римські імператори почали поклонятися імені Христа". Петрарка прагнув перш за все очистити латинську мову, відродити красномовство, а також ознайомитися з класичною літературою. І таке вузьке розуміння Відродження поширилося на живопис та інші види мистецтва.

В свою чергу, Д. Боккаччо в своєму "Декамероні" говорить про те, що італійський архітектор і художник Джотто ді Бондоне (1266/1276-1337) "повернув до світла" мистецтво живопису, а "славетний учитель" Петрарка "знову надав музам їх давню красу". У 15 ст. видатний італійський вчений-гуманіст, історик, літератор і граматик Лоренцо Валла (1407-1457) заговорив про "пожвавлення" після довгого застою скульптури й архітектури, про появу добрих художників та письменників.

Хронологічні рамки доби європейського Відродження: найбільш раннє розпочалося в Італії на межі 13-14 століть, найпізніше завершилося на початку 17 століття в Англії та Іспанії. Періодом, коли ренесансні процеси розгорнулися по всій Західній Європі, є кінець 15-16 століття.Періодизація Відродження як єдиного культурного руху починається з 13 століття. В європейських країнах цього часу розвиток мистецтва визначає зріла готика, а в Італії 13 століття - це період передвідродження (проторенесансу). Відродження там триває і в 14-15 століттях (кватроченто) - ранній Ренесанс, і в 16 столітті (чинквеченто) - Високий Ренесанс.

Своїм корінням культура Відродження пов'язана з розвитком світських тенденцій в культурі феодального суспільства. Ці тенденції виникли ще в 11-12 столітті. Саме тоді в результаті процесу розумової диференціації світська культура почала відокремлюватися від церковної культури. І хоча ця "світська культура" не була ні позарелігійною, ні антирелігійною, сам факт її виникнення свідчив про внутрішню суперечливість середньовічного світоспоглядання, яке могло поринати як в "небесні висі", так і в "земний світ". При цьому світська культура Середньовіччя мала відносно а автономний характер, бо не підпорядковувалася безпосередньо ні інтересам церкви, ні запитам богослов'я. Середньовічна світська культура займалася земними справами та турботами людини, що і призвело врешті-решт до розвитку моральної філософії, юриспруденції, медицини, математики, географії, історіографії, риторики. До виникнення поезії вагантів, куртуазної лірики, рицарського роману.

Основні риси гуманістичної культури :

Демократизм. Гуманізм був відкритий для всіх, хто готовий прилучитися до античної мудрості, незалежно від їх соціального походження, політичних переконань, громадських позицій тощо.

Елітарність. Гуманісти відмовляли в "гідності" всякому, хто не був причетний до гуманістичної вченості, тобто не знав двох давніх мов, не був великим ерудитом, не культивував засобом освіченості свою душу. Таких людей гуманісти презирливо називали "натовпом". А це були і простий люд, і неосвічений монах, напівграмотний правитель чи навіть папа. Самі ж гуманісти сприймали себе духовними обранцями, інтелектуальною елітою європейського суспільства.Яскраво виражена орієнтація на книжну мудрість, яка разом з елітарністю теж сприяла відносній ізоляції гуманізму й обмеженості його впливу на свідомість сучасників.Суто культуроцентричне спрямування. Гуманізм як рух тримався осторонь суспільної боротьби, хоча самі його представники були людьми свого часу, мали релігійні переконання, були громадянами своїх держав, членами політичних угрупувань, займали певні соціальні позиції. Та все ж за своєю суттю гуманізм був спрямований виключноНа виховання конкретних індивідів, а не на перетворення суспільних механізмів і політичних інститутів. 5) Міфологізм. Відродження - це остання цілісна культурна система, що ґрунтується на міфі. Тут антична міфологія, на той час мертва сама по собі, включається у певний сплав (християнство, гротеск, магія, лицарська легенда).

Відроджуючи антропоцентризм античності, ренесансна культура не відкинула моральних досягнень християнства. Стався дивовижний синтез людських цінностей культурного прогресу. Ренесанс поєднує красу людського тіла із духовним багатством особистості, породжує титанічну особистість.Нове розуміння людини як творця проявилося у ставленні до митців: на відміну від Середньовіччя, доба Відродження зберегла майже всі імена архітекторів, художників, скульпторів, ювелірів. Процес визволення митців від цехової залежності завершився створенням академій.Відродження ламає звичні межі не тільки в розумінні людини, айв астрономічних і географічних уявленнях, в науці та в технологіях (як суто промислових, так і культурних). Створюється геліоцентрична картина світу, робляться великі географічні відкриття, розквітають фізичні теорії, анатомія, медицина, спостерігається стрімкий ріст міст, розвиток ремесел. Людство вступало в нову фазу суспільного розвитку, відбувався перехід до індустріальної цивілізації. З'явилися перші мануфактури, водяні млини, банки, гільдії купців та ремісників. Розвивалася буржуазна (бюргерська, міська) культура. Але чи не найбільше Ренесанс виявив себе в образотворчому мистецтві, архітектурі, літературі. Справа в тому, що саме тут, зокрема, у живописі, була репрезентована єдність людини і природи як принцип культурного буття.Архітектурні комплекси, скульптура і живопис ґрунтувалися на ідеї гармонії людини і світу, на ідеї гуманізму як культурного досягнення епохи Відродження. Класичним вираженням ренесансної культури була Італія, вона відіграла виняткову роль в історії європейського Відродження. Така роль Італії була обумовлена перш за все тим, що вона була безпосередньою спадкоємницею культури античного світу.Ренесанс - могутній культурний рух, в ході якого відбулося подолання духовного диктату церкви, виникли нова культура, звернена до земних справ, прагнень людей, а також нова система національних літератур, нова філософія і наука, небувалого розквіту досягло мистецтво.

Митці винайшли засоби для вираження нового розуміння світоустрою, підґрунтям якого був простір, достовірне його зображення за допомогою "прямої перспективи". На площині реальними є всього два виміри - довжина і висота, а третій виникає як ілюзія внаслідок того, що застосовується принцип перспективи. Принципи "прямої перспективи науково розробив Філіппо Брунеллескі (13771446) - фундатор архітектури доби Відродження. Він народився і працював у Флоренції, починав як скульптор, але після поїздки до Риму для вивчення пам'яток античності обрав професію архітектора. Раніше митці часто зображали віддалені предмети більшими, ніж на передньому плані (принцип "зворотної перспективи", яку довгий час розглядали як відсутність майстерності). Пряма перспектива, винайдена Брунеллескі, дозволяла ілюзорно зображувати світ.Найвищого розквіту мистецтво Відродження досягло в Італії за часів Високого Відродження (кінець XIV—перші десятиріччя XVII ст.) — «золотого віку» італійської літератури, образотворчого мистецтва, філософії та науки. Це були часи титанів Відродження, що заклали підвалини нового розуміння світу та місця людини в ньому. В образотворчому мистецтві Італії такими титанами були Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаель і Тиціан. Згодом Відродження поширилось у країни Північної Європи. Тут на становлення нової культури вирішальний вплив мала не інтична спадщина, а християнство. Видатним митцем північноєвропейського Відродження був Альбрехт Дюрер.

№ 57 Повість минулих літ: редакції, списки і протографи

Кожен, хто цікавиться національною історією і її передачею і відтворенням у слові знає найдавнішу пам'ятку літератури «Повість минулих літ». Створена на межі ХІ–ХІІ століття Нестором та іншими літописцями, вона є не лише джерелом історії Київської Русі, а й видатним літературним твором.Преподобний Нестор-літописець — киянин, у сімнадцять років прийшов у Києво-Печерську лавру послушником. Прийняв його сам засновник монастиря преподобний Феодосій. Молитвою та послухом юний подвижник невдовзі перевершив найвидатніших старців. Під час постригу в ченці Нестор був удостоєний сану ієродиякона. Книжкова справа стала змістом його життя.

Найвизначнішою працею Нестора-літописця є «Повість минулих літ» — літописне зведення, складене у Києві на початку XII століття. Це перша у Київській Русі пам'ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Преподобний Нестор довів розповідь з літописних зведень кінця XI століття до 1113 року. Всі наступні літописці лише переписували уривки з праць преподобного Нестора, наслідуючи його. Але перевершити так і не змогли.

«Повість минулих літ» --- найвидатніша пам'ятка літописання Київської Русі. Укладена на поч. 12 ст. У первісному вигляді «П.м.л.» до нас не дійшла, а була переписана на поч. 15 ст. і збереглася в кількох копіях. Відомо три редакції «П.м.л.». Перша складена близько 1113 ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором. Ім'я Нестора не збереглося в найдавніших списках «П.м.л.», але воно збереглося у списках 16 ст. Нестор кілька разів згадується як печорський літописець у різних місцях «Києво-Печерського Патерика».

Другу редакцію склав 1116 ігумен Видубецького монастиря в Києві Сильвестр (дійшла до нас утрьох списках --- Лаврентіївському, Радзівіллівському (Кенігсберзькому) і Троїцькому (Московському академічному), Лаврентіївський список дістав назву від імені переписувача Лаврентія, який склав його для суздальського князя Дмитра Костянтиновича в 1377. Радзівіллівський список (див. Кенігсберзький літопис) датується 15 ст. Троїцький список загинув у 1812. Третю редакцію «П.м.л.» створив близько 1118 невідомий автор у Києво-Печерському монастирі. Вона має два списки: Іпатіївський, знайдений в Іпатіївському монастирі в Костромі (складений у 15 ст.), і Хлебніковський (відноситься до 16 ст.).

Ця редакція лягла в основу дальшого літописання Києва та ін. центрів Київської Русі, зокрема галицько-волинського літописання. «П.м.л.» --- зведення з попередніх літописів, різноманітних історичних та літературних творів, пам'яток права. Основна увага в творі приділяється політичним, воєнним та династичним подіям. Містяться відомості про походження і розселення східних слов'ян, утворення Київської держави та її сусідів. У тексті «П.м.л.» виклад матеріалу подається нерівномірно. Тут містяться записи про події без їх датування по рокахдля яких характерний монотематизм (описи групуються навколо певного князя чи військових та ін. подій). Такі записи часто представляють собою спогади про давно минулі часи. Прикладом може бути « Повчання» Володимира Мономаха, в якому немає точних дат. Записи по роках з вказівкою на дні, переважають в більшій частині літопису. Вони починаються з 1061 і, в основному, пов'язані з Києво-Печерським монастирем. Виділяється та частина літопису, де детально говориться про правління київського князя Всеволода Ярославича (син Ярослава Мудрого), походження його двох синів, дочки Янки, діяльність Всеволода спочатку як переяславського князя, а згодом --- великого князя київського.

Саме за Всеволода автор переробив свій твір, який у 1116 переписував Сільвестр, Несторів звід або першу редакцію «П.м.л.» за часів Володимира Мономаха було передано у Видубицький Михайлівський монастир. У 1118-19 над літописом працював третій редактор, який вніс доповнення до тексту другої редакції і продовжив розповідь до кін. 1117. Припускають, що в укладанні третьої редакції «П.м.л.» брав участь син Володимира Мономаха, який до 1117 князював у Новгороді. Розповіді про події наступних 80 років, що відбулися в Київській землі, складають Київський літопис. Над вивченням «П.м.л.» працювали багато поколіньдослідників. Розпочав його вивчення у 18 ст. В. Татіщев, продовжували М. Погодін, К. Бестужев-Рюмін, М. Костомаров та ряд ін. Вперше повний переклад українською мовою і грунтовний аналіз «П.м.л.» здійснив у 1990 Л. Махновець, запропонувавши називати «П.м.л.» «Літописом руським за Іпатським списком».

Перед нами постає патріот своєї землі, переконаний, що Україна-Русь здатна до самостійного політичного та історичного існування. Автори літопису, підкреслював Д.Чижевський, "подають першу, хоч і примітивну концепцію історичного розвитку Русі"*. Вчений порівнює її з освітленням візантійської історіографії, що "вважає всі інші народи несамостійними частинами візантійського світу". Літопис починається з оповідання про всесвітній потоп, про розподіл землі між синами Ноя та виникнення різних народів, а серед них і слов'ян від племені Іафета.

У "Повісті минулих літ" йдеться про історію слов'ян — полян, древлян, дреговичів, полочан, бужан, кривичів, волинян, в'ятичів, які розселилися по землі і стали називатися залежно від обраного для проживання місця. В такий спосіб історія місцева поєднується із всесвітньою, а наші далекі предки постають законними нащадками людської цивілізації. Нестор та інші літописці, слушно зауважує Валерій Шевчук, були політичними діячами свого часу, всю відповідальність за біди своєї землі вони покладали на князів. Адже політична обстановка в часи, коли писався "Літопис руський", була надзвичайно складною. Відкриймо в "Повісті" запис під роком 1097, де розповідається про осліплення Василька Теребовльського. Подія ця призвела до тривалої міжусобної війни, в яку було втягнуто чимало інших руських князів, і це в той час, коли половці не давали спокою Русі, доходячи до самого Києва, знищуючи все на своєму шляху. Літописець прагне викрити злочинців — київського князя Святослава Ізяславича і волинського князя Давида Ігоровича: "Володимир же Всеволодович, почувши, що схоплено Василька і осліплено, вжахнувся і заплакав вельми, і сказав: "Сього ж не було в Руській землі ні при дідах наших, ні при отцях наших, такого зла". І тоді він одразу відрядив послів до Давида і до Олега Свя-тославичів, говорячи: "Підіть обидва до Городця, та поправимо се зло, яке скоїлося в Руській землі і в нас, брати, бо кинув він у нас ножа. Бо якщо сьогодні ми не поправимо" — більше зло стане між нас. І почне брат брата заколювати, і погибне земля Руськая, а вороги наші, половці, прийшовши, візьмуть землю Руськую" .

метою літописця була боротьба за єдність усіх руських земель. Слушне доповнення до цього твердження вносить Ф.Поліщук, зауважуючи, що центром згуртування давньоруських князів літописець визнає не великокнязівську владу, а церкву, яка має допомогти вивести землю Руську з кризи, до якої призвела її правляча централізація. Нестор, підкреслював Ф.Поліщук, постає послідовним противником світського єдинодержавства — підтвердженням цього є і ставлення до канонізації руських святих. Як відомо, Ярослав Мудрий хотів канонізувати свого батька Володимира Святославича, але церква постала проти цього і канонізувала "боголюбивих" Бориса і Гліба. Ідея братолюбності князів та їхньої покори старшому в роді, відзначає Валерій Шевчук*, стає центральною ідеєю Нестора, але, постаючи за єдність руської землі, літописець покладається не на ідеал самодержавства, а на братство і співробітництво між князями, котрі повинні шанувати принципи феодальної ієрархії (підлягання молодших князів старшим). Існування уділів, які мають свого законного володаря, повинно обмежити права найстаршого (київського) князя і стримувати міжусобиці.

Таким чином, завдання "Повісті минулих літ" полягало не тільки в тому, щоб з'ясувати походження русичів, а й у тому, щоб визначити принципи мирного співжиття давньоруської держави з іншими та запоруку благополуччя в ній самій. Всі дослідники одностайно підкреслюють високий мислительний потенціал нашого першолітопису, матеріал для якого збирався по всій території Київської Русі і осмислювався людьми, яким притаманні були широкий історичний світогляд, ерудиція. Вчитаймось у проникливі рядки, під впливом яких пригадується біблійне: "Споконвіку було слово, і слово було з Богом, і Богом було слово..." Наші древні книжки теж проповідували культ слова, книги, освіти: "Велика бо користь буває людині од учення книжного. Книги ж учать і наставляють нас на путь покаяння, і мудрість бо, і стриманість здобуваємо ми із словес книжних, бо се є ріки, що наповнюють всесвіт увесь. Се є джерела мудрості, бо є у книгах незмірна глибина. Ними бо в печалі ми втішаємось, вони є уздою стриманості. А мудрість великою є, бо й Соломон же хвалив її і говорив: "Я, премудрість, вселила пораду, і розум, і тяму, я призвала страх Господній; у мене — порада, у мене — мудрість, у мене сила; мною царі царствують і владарі узаконюють правду; мною вельможі возвеличуються і деспоти держать землю; я люблю тих, які люблять мене; ті, що шукають мене, знайдуть благодать". Якщо пошукаєш ти в книгах мудрості пильно, то знайдеш ти велику користь душі своїй. Бо коли хто часто читає книги, то бесідує він із Богом або із святими мужами".

«Повість минулих літ» була і залишається найвидатнішою пам'яткою слов'янської культури. Тому преподобного Нестора-літописця можна по праву вважати батьком не лише вітчизняної історії, а й словесності.Давньоруські автори не описували всіх обрядів язичників. Вони лише осуджували "поганські" вірування, тому й не вдавались у подробиці описання, які й так були добре відомі їхній тогочасній аудиторії, значна частина якої продовжувала сповідувати язичництво.

Найяскравішим прикладом є "Повість минулих літ". Літописна традиція на теренах Русі, очевидно, веде свій початок з ХІ ст. На зламі ХІ - ХІІ ст. перші літописні тексти були систематизовані та впорядковані у зводи спочатку зусиллями монаха Києво-Печерської Лаври Нестора, а трохи згодом відредаговані ігуменом Київського Видубицького монастиря Сильвестром.

Результатом їх діяльності і став літописний текст, відомий як "Повість минулих літ". У "Повісті минулих літ" записана згадка про релігійну реформу князя Володимира. Переліковуються боги княжого пантеону язичницької доби – дерев’яні Перун, Хорс, Даждьбог, Стрибог, Симаргл та Мокош.

Методологія літописів відзначалася провіденціалізмом. Їхні автори вважали, що все і в людині, і в крані, і загалом у світі передбачено і запрограмоване Богом. Людина у своїх змаганнях, суспільство, країна можуть зрозуміти передбачення. Тоді їх дії не перечать волі Бога. І тоді він веде їх та вони перемагають. Якщо ж Божий замисел не виконується, то дії людини та країни приречені на поразку.Крім літописів, значний масив історичної інформації про релігійне життя давньоруської країни зберігся на сторінках пам’яток давньоруської літератури. Серед них перш за все слід згадати "Слово про закон і благодать" київського митрополита Іларіона. Мета цього невеличкого за обсягом твору - уславити діяльність великих київських князів, як фундаторів держави, опікунів церкви. Але водночас значну увагу приділено історичним подіям.

№ 58. Османська імперія у 17-19 ст: особливості соціально-економічного розвитку та визрівання кризи

Створена турками величезна імперія ніколи не мала міцної економічної бази та національної основи. Пануюча народність - турки - становила меншість її населення. В кінці XVI - на початку - XVII століття почався затяжний криза феодальної Османської імперії, який визначив її занепад і полегшив надалі проникнення європейських колонізаторів в Туреччину та інші країни, що знаходилися під її пануванням. У різних районах великої імперії аграрні відносини мали свої особливості, але в цілому вони визначалися військово-ленній системою, що склалася у турків у XIV столітті. Як правило, всі завойовані турками землі ділилися на три категорії: А) лени, під які при кожному завоюванні відводилося близько половини (за розміром доходу) від захоплених земель; Б) коронні землі, що складали, відповідно, близько однієї п'ятої; В) церковні землі - вакуфи, на які теж доводилося близько однієї п'ятої.

Одна десята частина завойованих земель призначалася для утримання кріпосних гарнізонів. Крім того, існували приватновласницькі землі. Ленні землі отримували турецькі феодали (сінахі) за службу в кавалерії. Сінахі зобов'язані були бути на війну з певною кількістю озброєних вершників, пропорційно підходу з льону. Частина коронних земель теж лунало у ленне володіння турецьким феодалам, які займали вищі посади в державному апараті. Заборонялося з'єднання декількох ленів в одних руках. Передача льону від батька до сина проводилася лише за спеціальним указом султана, якщо спадкоємець ніс військову службу. У перші століття існування Османської імперії турецькі феодали, як правило, самі господарством не займалися, обмежуючись ренти-податку з селян свого льону. Вони справно служили в султанської армії, і військова здобич, дань, раби були для них головним джерелом збагачення.

Однак у такому вигляді османське військово-ленне землеробство і землеволодіння проіснувало не довго. У XVI ст. перестав здійснюватися заборону зосередження кількох ленів в одних руках. Багато сінахі ставали поміщиками, зацікавленими в господарській експлуатації свого льону та втратили інтерес до несення військової служби, інші розорялися. Олени набували придворні султана, місцева феодальна знати, лихварі, які не мали ніякого відношення до військової служби. Одночасно значно розширювалася площа вакуфних земель. Найчастіше розоряються ленники і дрібні землевласники, побоюючись повної втрати всіх своїх земель, передавали мусульманського духовенства свої угіддя, зберігаючи право користування ними на правах оренди. До кінця XVIII століття в розпорядженні мусульманського духовенства було вже дві третини всіх оброблюваних земель.

У захоплених турками країнах балканського півострова, феодальний гніт поміщиків тісно перепліталася з національним і релігійним гнобленням. Юридично турецькі селяни мусульмани - вважалися вільними.Феодальна експлуатація селянства супроводжувалася введенням численних нових податків і повинностей. Були введені податки на худобу, на зимові та літні пасовища на вулики і т.д. Селяни були зобов'язані утримувати перебували на постої чиновників і солдатів. Особливо важким було становище селян пригноблених народів імперії. Селянство Балкан, сповідували християнство, піддавалося жорстокій експлуатації турецьких і своїх власних феодалів прийняли іслам. Крім сплати підвищеного наземного податку та виконання численних повинностей, вони зобов'язані були вносити особливу подушну подати. Немусульманські піддані султана презирливо іменувалися «райя» (стадо). Вони не мали права служити на державній службі, шукати захисту в суді, носити зброю.

На території Османської імперії існували великі міста з розвиненим ремісничим виробництвом. Бавовняні і вовняні тканини, шовку, атлас і оксамит, килими, клинки і різну зброю, парфумерія та вироби з слонової кістки славилися далеко за її межами. Стамбул, Ізмір, нараховували десятки тисяч ремісників. Вони об'єднувалися в цехи, які нагадували цехи середньовічної Європи. Строго регламентувалися прийоми праці, розміри виробництва, розподіл замовлень. Кожен цех очолювався старшиною шейхом. У деяких містах у XVIII столітті з'явилися перші мануфактури. Ремісники працювали як на замовників феодалів, так і на ринок, збуваючи свою продукцію купцям. Росла торгівля, яка зосередилася головним чином в руках купців торгових міст. З Османської імперії вивозилися вироби ремісників, деякі види сировини і продовольства. З Європи та Східної Азії ввозилися предмети розкоші, зброї. Крім того, через Туреччину велася досить жвава транзитна торгівля між Європою та Східною Азією. Однак панували в Османській імперії феодальні порядки, перешкоджали розвитку ремесла і торгівлі, і формуванню капіталістичного укладу. Внаслідок панування в турецькому селі натурального господарства, економічні зв'язки між містом і селом були незначні. Рівень техніки у ремісників і в мануфактурах був низьким. Все виробництво будувалося на ручній праці. Серйозні труднощі відчувала і торгівля. Існували внутрішні митниці, обкладаються товари численними податками. У кожній провінції були свої міри довжини та ваги. Уряд систематично випускало знецінену монету. Все це перешкоджало подальшому розвитку ремесла і торгівлі. Вже в XVII і особливо XVIII столітті з'явилися явні ознаки занепаду ремесла. Султан, правителі областей і васальних земель, численні чиновники різних рангів жорстоко розправлялися з найменшим виявом протесту з боку турецького селянства і пригноблених народів. У країні панував свавілля, панував деспотичний режим.

У XVII столітті і особливо в XVIII столітті Османська імперія перебувала у стані глибокої внутрішньої кризи. Зміна характеру військово-ленного землеволодіння, різке посилення експлуатації селянства визначили застій і занепад продуктивних сил країни. Розоряються необмеженими поборами, селянство позбавлене було можливості забезпечити хоча б просте відтворення в своєму господарстві. Багато тисяч селян бігли з населених місць. Закинутими виявилися цілі села. Поля заростали чагарником і перетворювалися на мертві землі. Погіршення становища народних мас викликало зростаюче невдоволення, виливалися у відкриті антифеодальні виступи та повстання. У 1730 році в Стамбулі спалахнуло повстання міського населення, очолене колишнім матросом Патрона - пестимо. Повсталі вимагали видалення і страти ненависних представників султанської адміністрації. Протягом декількох тижнів столиця фактично перебувала в руках повстанців. Незважаючи на поразку, це повстання не пройшла безслідно, воно сприяло розхитування основ феодальної Османської імперії. Після придушення повстання в різних районах імперії не раз спалахували стихійні повстання селянства пригноблених народів. Антифеодальна боротьба цього селянства тісно переплелася з боротьбою проти національного та релігійного гніту. Селянські повстання носили переважно локальний характер.

Фактичне перетворення подарованих ленних володінь, у спадкові, послабило залежність турецьких феодалів від центральної влади султана. Поступово місцеві еміри і паші стали визнавати владу султана лише номінально. Правителі Балканських провінцій перетворилися на самостійних князьків. Деякі з них навіть карбували свою монету. В Аравії, Іраку, Сирії, Палестині, Північній Африці султана визнавали верховним правителем, але посилка податків і солдатів у розпорядження османського уряду з цих областей була припинена. Власне турецька територія - Анатолія (Мала Азія) перебували під владою кількох знатних родин. Центральне уряд міг приймати серйозні рішення, лише заручившись підтримкою великих місцевих феодалів.

Глибокий соціально-економічна криза згубно позначилася на розвитку національної культури. Наука, література, мистецтво прийшли в занепад. Ще більш стала непереборною пропасти між чужої народу культурою панівних класів і трудящими масами. При султанському дворі, у палацах феодалів крайній релігійний мусульманський фанатизм поєднувався з наслідуванням західноєвропейським королівським дворам. Йшов від мусульманського духовенства заборону відтворювати живі істоти, перешкоджав розвитку образотворчого мистецтва. Перші турецькі друкарні, створені у XVIII столітті, друкували головним чином богословські трактати. У книгах та офіційних документах вживався незрозумілий турецькому народу мову, що складався майже повністю з арабських і перських слів. Освіта і школа знаходилася в руках духовенства. Грамотних людей було дуже мало. У цих важких умовах народні маси Туреччини зберігали і розвивали свою національну культуру переважно у формі фольклору та інших видів народної творчості.

Економічний занепад Османської імперії природно призвів до занепаду її політичного та військового могутності (з середини XVII століття). Збереглася чисельно і втратила колишні бойові якості турецька кавалерія - сінахі. Змінився характер яничарського корпусу, який свого часу грав у турецькій армії ще більш важливу роль, ніж сінахі. Яничари колись були професійними воїнами. Їх ряди поповнювалися примусовим набором найбільш витривалих селянських хлопчиків обертаються в іслам. Вони з дитячих років навчалися військової справи і виховувалися в дусі мусульманського фанатизму. Яничарам заборонялося мати сім'ї, займатися ремеслом або торгівлею. Виховані як професійні воїни, отримуючи добру платню і користуючись багатьма привілеями, яничари були надійною опорою турецьких султанів у здійсненні завоювань і розправ з пригнобленими народами імперії. Але з часом змінився і яничарський корпус. Яничари стали, обзаводиться сім'ями, займатися торгівлею. Поповнення стало вироблятися з дітей яничарів. Яничарські патенти з їх привілеями стали предметом купівлі продажу. Яничари влаштовували палацові перевороти, зміщати неугодних візирів і султанів. Вони не бажали підкорятися дисципліні, і рішуче виступали проти нововведень і перебудови армії. Їх колишні бойові якості були загублені. Розкладання турецької армії позначилося на результатах численних воєн, які продовжувала вести Османська імперія. У 1664 році угорці й австрійці зазнали поразки турецькій армії при Сенгад-харді (Угорщина). Коли в 1683 р. турки розгорнули наступ на Відень, вони були розгромлені прийшла на допомогу австрійцям армією польського короля Яна Соблеского. Відразу ж після поразки турків під Віднем Австрія, Польща та Угорщина уклали проти них військовий союз, до якого приєдналася Росія. Учасники коаліції завдали туркам кілька нових поразок. Турецькі загарбники були вигнані з Угорщини. Втрата завойованих територій, у свою чергу поглиблювала кризу, пережитий Османською імперією.

Занепад Османської імперії продемонстрував реакційний характер багатонаціональної держави, в якому багато народів віддані і винищувалися турецькими феодалами. Османська імперія відрізнялася від численних держав Східної Європи. Освіта Османської імперії не викликано потребами спільної оборони входять до неї народів. Навпаки, вона виникла в результаті загарбницьких походів турків - османів. Вони захоплювали і поневолювали, гнітили багато передових і культурні народи - болгар, сербів, угорців, румунів, молдаван, греків, грузинів, вірменів. Турецькі султани позбавляли самостійності арабів, які зробили великий внесок у розвиток культури. Існування Османської імперії не призвело до скільки-небудь значному економічному або культурній полегшенню між турками та іншими народами. Подальше збереження непомірно збільшилася Османської імперії стала гальмом розвитку не тільки пригноблених народів, а й самого турецького народу, бо пригноблена політика турецьких феодалів сприяла насадженню найреакційніших абсолютистська-деспотичних порядків і на власних турецьких територіях. Турецький гніт викликав сильний опір з боку слов'ян, греків, албанців, молдаван, грузинів, вірменів і розгорнули потужне визвольний рух. Посилилася і боротьба арабських народів проти ярма турецьких феодалів. Все це, у свою чергу, стало одним з вирішальних факторів прогресуючого ослаблення та занепаду Османської імперії.

Турецька агресія в Причорномор'ї і Приазов'ї, стало перешкодою для державного розвитку російської українського та інших народів Росії. Возз'єднання Українського народу з Росією, дозволило покласти край турецьким захопленням. Коли в 1677 році турки, заручившись підтримкою європейських держав, почали війну з метою захоплення Україною, російські війська і українське козацтво відкинули їх за Буг. У результаті російсько-турецьких воєн XVIII століття, і особливо войн1768-1774 р.р. було завдано серйозного удару пануванню турків у Європі. Згідно з підписаним у 1774 році Кучук-Кайнарджийським мирним договором, Крим був оголошений незалежним від Туреччини (1783 році був приєднаний до Росії). Росії були повернуті землі між Дніпром і Бугом; Чорне море і протоки були відкриті для російського торговельного мореплавства; Росія придбала право заступництва господарям Молдавії та Валахії, а також православної церкви в Туреччині і т.д. Російсько-турецька війна 1768-1774 р.р. і Кучук-Кайнарджийський мирний договір яскраво демонстрували слабкість Османської імперії і сприяли зростанню визвольного руху пригноблених народів, проти турецького гніту.

Занепад Османської імперії створював сприятливу обстановку для проникнення іноземних колонізаторів. Французькі, англійські та інші європейські купці з'явилися в Османській імперії ще в XVI столітті. У XVIII столітті відносини Туреччини з європейськими державами почали набувати первісний характер. Важливим знаряддям іноземного проникнення в Османську імперію з'явився режим капітуляцій - так називалися документи, що містять перелік привілеїв, наданих турецькими султанами іноземним купцям.

Перші капітуляції відносяться ще до XVI ст., Коли турецький султан Сулейман Чудовий і французький король Франциск I уклали (за) політичний договір про союз і торгову конвенцію, що надавала французьким купцям особливі пільги на Близькому Сході. Торгові пільги іноземцям пояснювалися головним чином зацікавленістю Туреччини в розширенні зовнішньої торгівлі. Право консульської юрисдикції, тобто такий порядок, коли іноземні купці були непідсудні турецьким судам, а їхні справи розглядали дипломатичні представники відповідних європейських держав, випливало з особливостей законодавства Османської імперії, який мав релігійний характер і не визнавав права за іноземцями звертатися у мусульманський суд. Це були середньовічні акти, що регулюють взаємини купців - християн і мусульман. Слідом за Францією такі ж капітуляції (зобов'язання) отримали й інші європейські держави. Подібні привілеї отримала і Росія. Капітуляційними привілеї стали носити характер міжнародного зобов'язання Османської імперії, а капітуляційними режим був закріплений навічно.

Капітуляційними режим дозволив іноземному капіталу захопити до кінця XVIII століття важливі торговельні позиції в Османській імперії. Зовнішня торгівля фактично була монополізована в руках іноземців. Іноземний капітал почав впливати на внутрішню торгівлю. Таким чином, з другої половини XVIII століття глибоку кризу і занепад Османської імперії відбувався вже в умовах почався проникнення іноземних колонізаторів. Політика європейських держав ставала важливим фактором, що визначав долі Османської імперії. Найбільш прогресивним шляхом, яким могло піти розвиток народів Османської імперії, була її ліквідація в результаті визвольної боротьби всіх народів імперії та утворення самостійних незалежних держав, в тому числі і незалежного турецького народу. Але великі держави Європи прагнули, використовуючи слабкість і занепад Османської імперії, захопити її «спадок», підпорядкувати її великі території. З причини великого стратегічного, економічного і політичного значення територій, що входили до складу Османської імперії, у вирішенні питання про е долі, вже в кінці XVIII століття виявилися зацікавлені панівні класи Англії, Франції, Росії та Австрії. Кожна з цих держав висувала свої домагання і не бажала допустити політичного та економічного переважання конкурентів. Так виник «східне питання».

Зміст «східного питання» не вичерпувалася агресивними устремліннями великих держав. Найважливішою складовою його частиною була боротьба поневолених народів Османської імперії проти турецького гніту, за національну незалежність і утворення самостійних держав. Однією з причин штучного збереження Османської імперії була політика європейських держав, і в першу чергу Англії та Франції. Прагнучи до захоплення території Османської імперії, Англія і Франція підтримували султанський уряд в його боротьбі з національно - визвольним рухом пригноблених народів. Вони прагнули до збереження з кожним роком слабшає імперії, розраховуючи цілком підпорядкувати її своєму колоніальному пануванню. Проведена ними політика збереження статус-кво зіграла вкрай реакційну роль у розвитку турецького народу та інших народів імперії. Російський царизм, політика якого диктувалася інтересами російських поміщиків, так само мав свої агресивні плани щодо Османської імперії, прагнув захопити протоки і затвердитися на Балканах. Але, здійснюючи свою політику, царська Росія підтримувала боротьбу пригноблених нардів Балкан проти турецького ярма. Росія зіграла важливу роль у звільненні народів Балкан від турецького панування, що об'єктивно мало прогресивне рух. Втручання європейських держав украй негативно позначилося на розвитку Османської імперії: був порушений природний процес її розпаду, який повинен був привести до появи на Близькому Сході незалежних держав, які стали на шлях капіталістичного розвитку. Втручання колонізаторів сприяло збереженню феодальних порядків. Вторгнення капіталістичних країн стало вирішальною причиною закріплення економічної і культурної відсталості Туреччини та арабських країн.

На час французької буржуазної революції кінця XVIII століття Османська імперія стала перетворюватися на залежну країну. Французька революція знаменувала собою перемогу і затвердження капіталізму в передових країнах Західної Європи та Північній Америці. Одним з її результатів було посилення колоніальної агресії Англії і Франції на сході. Разом з тим визвольні буржуазно - демократичні ідеї Французької революції, а так само результати російсько-турецької війни кінця XVIII століття викликали підйом визвольного руху пригноблених народів. Ідеї ​​французької революції проникли на Балкани, вони пробудили політичну активність складається тут буржуазії, яка стала на чолі стихійних селянських повстань. Ці виступи стали набувати характер національно - визвольних рухів проти турецького гніту, що в свою чергу, загострювало криза Османської імперії. Прогресуючий занепад імперії відчували і представники панівного феодального класу. Найбільш далекоглядні з них намагалися знайти вихід у реформах, спрямованих на подолання сепаратизму пашів і зміцнення влади султана. Реформатори домагалися оздоровлення фінансів, зміцнення армії й адміністрації. Більш значна спроба реформ була зроблена султаном Селімом III. У 1792 - 1796 рр.. Селім III, оприлюднив укази про заснування ленних володінь в осіб, які ухиляються від виконання своїх військових зобов'язань, і про створення, нового корпусу регулярних військ за європейським зразком. На переважна більшість феодалів і мусульманського духовенства були непримиренними противниками реформ, бачили в них загрозу своїм привілеям. Особливу ворожість до реформ виявляли яничари, які розуміли, що політика реформ призведе до ліквідації яничарського корпусу. Реформаторська політика Селіма III не могла зустріти підтримки селян і ремісників, бо вона супроводжувалася введенням нових важких податків. Незабаром в Анатолії та на Балканах почалися феодальні заколоти проти Селіма III. Найбільш небезпечним було вступ паші Видики (Болгарія) Османа Пазваіт - Оглу, який очолив яничарські війська балканських гарнізонів. Після кількох невдач султанських військ проти Пазваіт-Оглу була послана тисячна армія. Однак під час вирішальних подій проти заколотників почалося вторгнення французьких військ у Єгипет, що змусило султана перекинути свої війська з Балкан.

Війни, що потрясали Європу після французької революції, лише частково послабили натиск європейських держав на Османську імперію. В англо-французької боротьби за чималу роль відігравало і прагнення зайняти панівне становище на Близькому Сході, підпорядкувати собі Османську імперію.

У липні 1798 французька армія на чолі з Наполеоном Бонапартом висадилася в Єгипті. Незабаром після окупації країни там почали народний рух проти загарбників. Французькі війська, які перебували в Єгипті, змушені були в 1801 році капітулювати. Єгипет був окупований англійцями. Але народ не хотів миритися з новими окупантами, і англійцям довелося піти. У 1805 році правителем Єгипту став Мухаммед-Алі, командир загонів албанців, які прибули їх Туреччини в Єгипет, під час війни.

Війна з Росією стала серйозним випробуванням для Османської імперії. Велика частина турецьких військ була перекинута проти російських армій. На фронт вирушив і столичний гарнізон. Разом з військами, згідно з давніми звичаями вирушили і члени уряду. Положенням, що створилося скористалися найбільш реакційні представники феодальної знаті та духовенства, які не могли пробачити Селіма III його реформ. У травні 1807 Селім, був, скинутий з престолу. Султаном був проголошений Мустафа IV. Новий султан скасував реформи, проведені Селімом III. Після підписання Гільзітского мирного договору між Росією і Туреччиною, Мустафа-паша Байрактар ​​отримав можливість висунути свої війська, з метою відновлення на престолі Селіма III. Але коли в 1808 р. війська підійшли до столиці, що перебував в ув'язненні Селім III був убитий за наказом Мустафи IV. Вступивши в Стамбул, Байрактар ​​скинув Мустафу IV і звів на престол його брата Махмуда III, який обіцяв підтримати реформаторську політику. У листопаді 1808 р. в Стамбулі почався заколот яничар. Байрактар ​​загинув, уряд був відсторонений від влади. Невдача реформаторських спроб Селіма III і Байрактара не була випадковою. Відродити Туреччини можна було тільки на основі корінних соціальних перетворень. В умовах того часу більшість заходів реформаторів мало прогресивне значення, але в цілому реформи Селіма III і Байрактара, були лише спробою невеликої групи пануючого класу пом'якшити глибоку кризу, пережитий Османською імперією. У кінцевому рахунку, метою цих реформ було збереження існуючих порядків, збереження життя нежиттєздатною Османської імперії.

Навесні 1809 року, поновилися військові дії з Росією. Восени 1811 р. Кутузов розгромив турецькі війська. З причини назріваючої війни з Францією Кутузов прагнув прискорити укладення миру, який і був підписаний у травні 1812 року в Бухаресті. За умовами бухарестського світу, Бесарабія звільнялася від турецького ярма і включалася до складу Росії. Туреччина підтвердила право Росії протегувати Дунайськими князівствами і зобов'язалася надати самоврядування Сербії. Зовнішньоекономічні невдачі Османської імперії свідчили про поглиблення протиріч, що визначали її слабкість і занепад.

У XVII і особливо у XVIII ст. Османська імперія, перебувала в стані найглибшої внутрішньої кризи. Зміна характеру військово-ленного землеволодіння, різке посилення експлуатації селянства визначили застій і занепад продуктивних сил країни. Розоряється, необмеженими поборами селянство, інший раз було позбавлено можливості забезпечити хоча б просте відтворення в своєму господарстві.

№ 59 Літочислення. Календарі

У всіх народів з давніх-давен календар вважався священним, адже він завжди пов'язаний із космосом: небом, сонцем, місяцем, зірками. Потреба вимірювати час виникла ще багато тисячоліть тому. Критеріями виміру часу служили небесні світила, які, за легендами, були надані людям саме для цього. Періодичність появи місяця і сонця складає добу (день і ніч). Зміна фаз місяця відбувається за 29,5 днів, тобто астрономічний місяць триває 29,53 доби. Зміна пір року (зима, весна, літо, осінь) становить рік.Цілком вірогідно, що в давнину кожне плем'я мало свій календар, а відлік часу (початок тієї чи іншої ери) починали найчастіше від якоїсь реальної події: потопу, землетрусу, війни, побудови міста, приходу до влади якогось правителя, початку олімпійських ігор (у греків) тощо. Так, у Візантії й Римі час рахували від заснування Риму, а коли у 234 р. н.ч. імператором був проголошений Діоклетіан, хронологію почали вести в „роках Діоклетіна". Це був 10-місячний рік, який не відповідав астрономічному річному циклові, й весняні свята щороку пересувалися: свято жнив поступово перемістилося з літа на зиму, а свято Бога Родючості - з осені на весну. Тому виникла потреба в упорядкуванні календаря.

Діонісій Малий, скіф за походженням, зробив розрахунки для встановлення християнського свята Пасхи на багато років уперед. Підрахувавши, що 532 роки тому було затемнення Сонця, яке збігалося із весняним рівноденням, він зробив висновок, що саме в цей час „воскрес" Ісус Христос. Знаючи за легендами скільки приблизно років було Ісусу, Діонісій „встановив" рік його народження. Нині вважають, що Ісус як історична особа міг народитися ще раніше, тобто в 4-6 рр. н.ч. Хоча сама дата народження була досить умовною, проте число 532 отримано з математичних розрахунків: через кожні 28 років числа місяців випадають на ті ж самі дні тижня. Це так зване „Коло Сонця". Через кожні 19 років повторюються всі фази місяця - вони випадають на ті ж самі числа місяця. Це називається „Колом Місяця".

Слід зауважити, що Діонісій Малий не сподівався на таке довге життя свого календаря. Він створив його тільки для розрахунку Пасхалії. Напевно, про календар скіфа-мудреця забули б назавжди, якби в VIII столітті на нього не натрапив один із англійських монахів, який вирішив відновити літочислення від Різдва Христового.У церковній літературі перша офіційна згадка про Різдво Христове з'явилася у 742 р., хоча до переходу на нове літочислення було ще дуже далеко. Лише з XV століття всі папські документи мали два паралельні типи датування: від „Створення світу" і від „Різдва Христового".

На Русі існувала система літочислення від „Створення світу", а час від „Різдва Христового" запроваджено в Україні, як і в Російській імперії, після Указу Петра I - лише в 1699р. Це за українським літочисленням був 7208 р. Отже, різниця між цими календарями становить 5508 років.

Складність розрахунків історичних дат для України полягає ще й у тому, що з 988 р. Новий рік починався у б березні, а з 1942 р. - з 1 вересня. Ці дві системи існували паралельно. У 1582 р. почали Новий рік відзначати 1 вересня. Тому задля переведення літописної дати на сучасний календар потрібно: 1. за березневого обчислення часу, тобто до 1492 р. для подій, які відбулися з березня до січня, відняти число 5507, бо березневе обчислення відстає від січневого на 2 місяці; 2. за вересневого обчислення подій, тобто після 1492 р., які відбувалися з січня до серпня, віднімається 5508; 3. коли йдеться про події з вересня до грудня, віднімається 5509.

Прийнявши християнство, Україна взяла календар із Візантії. Він був прийнятий Юлієм Цезарем у 46 р. до н. ч., тому зветься Юліанським. У ньому рік складається з 365 днів і 6 годин. Це перевершує астрономічний рік на 11 хвилин і 14 секунд. Ця розбіжність щороку збільшується. У 1582 році папа Григорій XIII реформував цей календар і новий стиль отримав назву Григоріанського. Українці довго дотримувалися Юліанського календаря (старого стилю), хоча було кілька спроб запровадження нового стилю, який уже вживався у католицькому світі: в 1773, 1798, 1812 - за панування Польщі та Австрії, але ці спроби були невдалими.У Росії новий стиль було прийнято лише за радянської влади після відділення церкви від держави: за 31 січня 1918 року настало 14 лютого (таким чином було викинуто з календаря вже зайві 13 днів). У нас в Україні Григоріанське літочислення було введене Центральною Радою 1 березня 1918 р. для цивільного вжитку, а в церковному житті залишилося старе літочислення, яке нині відстає від астрономічного на 13 днів.

Але при обчисленні історичних дат слід враховувати, що в XVII ст. Ця різниця становила 10 днів, у XVIII - 11 днів, а в XIXст. - 12 днів (бо за кожні 128 років набігає один день). Так, наприклад, Переяславська Рада за літописом, відбулася 8 січня 1654 року. За сучасним календарем це відповідатиме 18 січня. Тарас Шевченко народився 25 лютого 1814 року, отже, за новим стилем (+12 днів), тобто 9 березня.Як бачимо різниця між календарем церковним і громадянським буде збільшуватися і надалі. В XX столітті були спроби реформувати календар. Такі реформи формували Д.І. Менделєєв і Д.А. Тімірязєв, які розробили проект єдиного всесвітнього календаря, але цей, так званий, Новоюліанський календар не був прийнятий.

У 1923 р. був створений Міжнародний комітет для спрощення календаря при Лізі Націй, куди надійшло близько 200 різних проектів. Один із них пропонував ділити рік на 4 квартали (всього 364 дні), а днем без числа вважати днем Нового року. У високосному ж році додавати ще один день влітку, як свято Миру. В такому календарі мали б зберігатися дні тижня (кожного року однакові) з днями місяця. Проте цей проект був відхилений саме з релігійних міркувань, бо пересування неділі не буде збігатися з християнським святом Пасхи. І це, безперечно, добре й тим релігіям, які стоять на природних засадах. Адже з усієї складної історії календаря чи не найточнішими є дні тижня, які залишилися незмінними з глибин віків, і тому вони - найцінніші знання наших предків про зв'язок небесних світил із життям людини, бо несуть інформацію про справжній стан космосу в певний день і певний час, вказують коли і що слід або не слід робити, аби перебувати в гармонії з природою. Недарма до нашого часу зберігся стародавній прокльон, який для наших сучасників перетворився на незрозумілу приказку: "Щоб ти забув який сьогодні день" - казали тому, хто не дотримувався звичаїв, забував про щоденні ритуали, пов'язані з днями тижня.

На українських землях Трипільської доби існував 7-денний тиждень, який був поширений серед всіх пелагів аж до Малої Азії, а також у єгипетських жерців. Щоправда, деякі народи (греки, римляни) робили спроби впровадження 5-ти, 6-ти, 8-ми, 10-ти, і навіть 20-ти денного тижня, але зрештою вони повернулися до природного 7-ми денного тижня.

За сім днів відбувається збільшення фази місяця від тоненького серпа (Молодика) до першої чверті; ще за сім днів - від першої чверті до повного місяця (Повні); ще за сім - зменшення до останньої чверті; і, нарешті, ще за сім днів місяць "старіє" зовсім. Цей видимий для людини процес відбувається за 28 діб, хоча астрономічно повна зміна фаз місяця завершується за 29,53 доби.Семиденний тиждень добре узгоджується з психофізичними ритмами людського організму. Відомо, що магнітні поля Сонця, Місяця, Землі, як і інших планет, змінюються залежно від їхнього положення в просторі. А зміна магнітного поля одного тіла завжди викликає зміну магнітного поля самого середовища. Тому спостерігаються зміни в життєдіяльності людей, тварин, рослин: змінюється самопочуття, настрій, активність, підвищується або понижується тиск тощо.

Тиждень на стародавніх малюнках зображали у вигляді семипроменевої зірки. Число сім стало священним: 7 кольорів веселки, 7 чудес світу, 7нот, 7струн на лірі Орфея.Пелаги помітили, що на небосхилі, окрім нерухомих сузір'їв є 7 зірок, якір ухаються („блукають")по небу. Ці зірки обожнювалися, бо кожна з них керує своєю годиною. Першій годині неділі покровительствує Сонце. Далі на кожну годину дня впливають планети в такому порядку:2 год. - Венера, 3 год. - Меркурій, 4год.- Місяць, 5 год. - Сатурн, 6 год. - Юпітер, 7 год. - Марс. Далі повторюється в тому ж порядку: 8 год. - Сонце, 9 год. - Венера і т.д. Доба неділі закінчується годиною Меркурія (24 год.). Отже, понеділок починається годиною Місяця, тому він присвячений Місяцю. Так кожен день отримав свого покровителя-охоронця.

Неділя перебуває під знаком Сонця вірили, що людина, яка народилася в неділю, буде щаслива, гарна, здорова. Волхви могли, знаючи точно годину народження дитини, передбачити її вдачу, пророкувати її майбутнє. Головними богами неділі вважалися Дажбог, знаком якого є сонячне колесо, і Сварог, знаком якого є Сварга. Ці символи можна знайти серед найстародавніших орнаментів пелагів, трипільців, троянців, скіфів. Сварга (санскритське svarga) означає "найвище небо Богів", "той, хто рухає небо".Понеділок присвячений Місяцю, який розпочинає цей день. Місяця уявляли світловолосим юнаком, струнким, блідолицим. Оскільки місяць час від часу змінює свій вигляд, він вважається непостійним і тому починати щось важливе в понеділок не наважувалися, бо буде невдача. Головним богом понеділка, можливо, був Хорс.

Вівторок. Планета-охоронець - Марс (Арес). Вівторок в українців завжди вважався легким днем, щасливим. Назву свою отримав від „вторий" - другий день тижня. Це також чоловічий день. Праукраїнська назва планети Арес, або Арей, - захисник воїнів. Головним воїном вівторка вважається Симаргл.Середа, або як казали в давнину, "третійник" знаходиться у середині тижня. Їй покровительствує Меркурій (Єремис), який вважався посланцем богів, захисником мандрівників, торгівлі, мистецтва тощо. За давньоукраїнськими звичаями, цей день присвячували богині Дані. Це жіночий день. Можна робити все на городі , в хаті: прати, ткати, шити. Головним богом середи вважається Велес.Четвер розпочинається годиною Юпітера - найбільшої планети Сонячної системи. У всіх слов'ян це був день Перуна - він найголовніший бог четверга. Саме в четвер йому приносили жертви біля священних дубів;мужчини-воїни просили охоронити в бою, дати силу, відвагу, чоловічу снагу. Назва дня походить від "четвертий".П'ятниця названа від "п'ятий", їй покровительствує Венера (Афродіта). Це цілком жіночий день. У слов'ян він пов'язаний з Мокшею, яку надзвичайно шанують українці, бо вона є покровителькою шлюбу, богинею роду, хранителькою домашнього вогнища.Субота - жіночий день, її захисником є Сатурн, або Кронос, який вважається богом Часу, охоронцем посівів, плодючості.Отже, дні тижня залишилися незмінними з глибин віків, тому вони - найцінніші знання наших предків про зв'язок небесних світил з життям людини. І ми повинні не забувати і шанувати традиції наших предків.

Перша спроба реформувати древній єгипетський календар була зроблена ще задовго до Юлія Цезаря Птолемеєм III Евергетом, який у своєму відомому «Канопському декреті» (238 року до н. е.) вперше ввів поняття високосного року, вирівнюючи тим самим помилку в 1 добу, що набігає за 4 роки. Таким чином, кожен четвертий рік став дорівнювати 366 добам. Реформа ця не мала успіху, занадто сильними були древні традиції. Тільки в епоху Римського панування Великий рік Сотіса перестав існувати як реальна календарно-астрономічна міра. Гай Юлій Цезар з допомогою відомого александрійського астронома Созигена замінив римський календар реформованим єгипетським календарем «Канопського декрету». У 46 році до н. е. Рим з усіма володіннями перейшов на новий календарний відлік, який отримав з тих пір назву юліанського літочислення. Саме цей календар ввійшов в основу історії християнської культури.

Юліанський календар виявився недостатньо точним і давав помилку на 1 день за 128 років.

У VI столітті у Візантії почала використовуватися світова ера з початком від 1 березня 5508 року до н. е. Відлік часу в ній вівся від Адама, який, виходячи з біблійних писань, був створений у п'ятницю 1 березня 1 року даної ери. Виходячи з того, що це відбулося в середині шостого дня творіння, за аналогією було прийнято вважати, що Ісус народився в середині шостого тисячоліття, бо «в Господа один день, як тисяча років, і тисяча років, як один день (2 Петро. 3, 8)».

Юліанський Календар — запровадив починаючи із 1 січня 45 р. до н. е. Юлій Цезар наприкінці 46 до н. е. Спираючись на поради грецького астронома Созігена (Sosigenes) та щоб добитися того, аби певні астрономічні події на зразок весняного та осіннього рівнодення відбувалися щороку в певний цілком визначений день, Цезар узгодив тривалість року із сонячним календарем, тобто встановив її рівною 365 із чвертю дня (365.25). Четвертинки дня враховувалися так: кожного четвертого року до календаря додавався ще один день, і тривалість місяця лютого ставала не 29, а 30 днів.

Свого часу Гай Юлій Цезар пожартував: «Римляни завжди перемагають, але ніколи не знають, коли це трапилося».

Ім'я Цезаря вшановано в латинській назві сьомого місяця (тодішнього п'ятого) — Julius. Пізніше, Октавіан Август виправив конструкцію високосного року, і восьмий місяць на його честь названо Augustus. А щоб не осоромитися перед імператором-попередником, місяць серпень Augustus також отримав 31-й день, який взяли з кінця року — 29/30 лютого. Таким чином лютий вкоротився й став тривати 28 днів звичайного року й 29 високосного.

Але юліанський рік тривалістю в 365 днів і 6 годин довший за істинний сонячний рік (365.2422 днів, або 365 днів, 5 годин, 48 хвилин і 46 секунд) на 11 хвилин 14 секунд. Різниця складає близько 0.0078 дня за рік або близько одного дня за 128 років. За півтора тисячоліття календар знову відставав на десять днів. Що й стало причиною введення в 1582 році Григоріанського календаря. - календар, впроваджений в ужиток 4 жовтня 1582 року Папою Римським Григорієм XIII, і прийнятий у світі як міжнародний стандарт. Статус стандарту григоріанського календаря затверджено ISO 8601. Григоріанський календар заступив юліанський.Календар ділить час на календарні роки тривалістю 365 або 366 днів. Роки тривалістю 365 днів називають звичайними, а роки тривалістю 366 днів — високосними. Високосним є кожен четвертий рік, за винятком років, порядковий номер яких ділиться без остачі на 100, але не ділиться без остачі на 400. Таким чином, увесь час поділено на цикли тривалістю 400 років. Середня тривалість року в григоріанському календарі складає 365,2425 днів або 365 днів 5 годин 49 хвилин і 12 секунд.Кожен рік ділиться на 12 місяців із різною кількістю днів. Місяць лютий може тривати 28 днів у звичайні роки, і 29 днів у високосні роки. За початок календарного року вважають дату 1 січня.

У 1582 році весняне рівнодення за юліанським календарем змістилося назад на (1582—325) / 128 = 10 днів. Через важливість цього свята для християнського світу католицька церква була переконана в необхідності календарної реформи, яка пройшла у 1582 році за Папи Григорія XIII. Усім християнам Папа велів вважати 5 жовтня 1582 року 15 жовтня. Календар став іменуватися григоріанським.

У григоріанському календарі початком відліку вважається рік народження Ісуса Христа (свого часу його неправильно визначили), дати обчислюються назад (до нової ери) і вперед (нової ери). Період між повними фазами Місяця у природі дорівнює 29,5 добам, але західний календар використовує календарний місяць з 30 або 31 днем (лише в лютому 28), загалом — 365 днів. Оскільки рік триває приблизно на 6 годин більше, то раз на чотири роки до лютого додається один додатковий день (високосний рік).

Реформа календаря мала за мету ліквідувати помилку в обчисленні дат: з моменту впровадження юліанського календаря до 16 століття «набігла» різниця в 10 днів порівняно з астрономічною датою. Як наслідок, календарна дата весняного сонцестояння, важливого для визначення дати релігійних свят, зміщувалася. Згідно з нововведенням папи, одразу ж після 4 жовтня 1582 року настало 15 жовтня. Цього дня в Італії, Франції, Іспанії, Португалії та Речі Посполитій прийнято григоріанський календар — попередні десять днів були вилучені з календаря.

1583 року Григорій XIII направив Константинопольському Патріарху Ієремії II посольство з пропозицією перейти на новий календар. Наприкінці 1583 року на соборі в Константинополі пропозицію відкинуто як невідповідну канонічним правилам святкування Великодня.

В Українській Народній Республіці григоріанський календар запроваджено з 16 лютого 1918 року, цей день став вважатися 1 березня 1918 року. Закон про це ухвалено 12 лютого 1918 року (за старим стилем) на засіданні Малої ради в Коростені.

У Росії григоріанський календар запровадив 1918 року декрет Раднаркому, згідно з яким після 31 січня 1918 року слідувало 14 лютого 1918 року. Російська православна церква і деякі інші православні церкви не прийняли григоріанський календар, тож і далі послуговуються юліанським календарем.

На григоріанський календар Російська імперія перейшла лише в 1918 році — майже через 350 років пізніше Європи. Була введена поправка в 13 діб: після 31 січня 1918 відразу настало 14 лютого. Але православна церква й досі відзначає свої свята за юліанським календарем, саме тому Різдво святкують не 25 грудня, а 7 січня. У 2100 році, якщо церква не перейде на Григоріанський календар, різниця зросте до 14 днів і Різдво почнуть святкувати 8 січня.

№ 60 «Революція Мейдзі» і проблеми модернізації Японії в кінці ХІХ – на поч. ХХ ст.

На початку ХVІІ ст. владу в Японії захопив сегун Токугава Ієясу (сегун — найвища військова посада в домодерній Японії, голова самурайського уряду). Він відсторонив від влади імператора (проте не стратив його) і поселив його із сім’єю в місті Кіото. Так завершився період феодальної роздробленості, у країні запанував період сегунату, коли імператор мав владу, але не правив, а се-гун правив, але не мав влади. Практично імператор став релігійним символом країни.

Японія мала розвинуту для того часу економіку, але після прийняття рішення про «закриття країни», зв’язки із зовнішнім світом припинилися. Лише голландці отримали право торгувати з японськими купцями, але тільки в порту Нагасакі.

Ізоляція країни від зовнішнього світу була здійснена з метою збереження давніх традицій. Християнство, яке поширювалося в Японії, було заборонено, а храми знищені. Практично державною релігією став синтоїзм.

Японія розташовувалася повз торговельних шляхів, і політика ізоляціонізму не дозволяла роз-виватися міжнародним зв’язкам. Проте США почали виявляти свій інтерес до країни. Конгрес США в 1845 р. надав повноваження президенту для встановлення дипломатичних зв’язків, однак Японія відповіла відмовою. Тоді США спрямували військовий флот для підкріплення свого звер-нення. У 1853 р. командор М. К. Перрі, який очолював американську ескадру, вручив офіційного листа від президента США з вимогою відкрити країну.Наступного року дев’ять американських бойових кораблів прибули до Японії за відповіддю, і сегун був змушений підписати японо-американський договір про відкриття американського кон-сульства та дозвіл торгівлі в портах Сімода і Хокадате. Невдовзі аналогічні договори були підпи-сані з Великою Британією, Голландією, Францією. У 1855 р. російський адмірал Путятін також уклав російсько-японський договір.

У середині ХІХ ст. в Японії починає наростати незадоволення правлінням сегуна, зростає кіль-кість селянських і міських повстань. У 1862 р. поширюється рух «Шанування імператора, вигнан-ня варварів», спрямований проти іноземців та за відновлення влади імператора. Сегуну вдалося придушити виступи великих феодалів, але його влада похитнулася.

У 1866 р. помер сегун Іємоті, а в 1867 р. помер імператор (мікадо) Комей. В Японії розпочався рух за повернення влади імператору. Частина великих феодалів (князів) виступили з військами на підтримку молодого імператора Муцухіто.

У 1868 р. війська імператора розгромили війська сегуна та вступили до сегунської столиці То-кіо (Едо). Так, імператор об’єднав світську й духовну влади. Боротьба тривала до наступного 1869 р., доки не була захоплена остання фортеця сегуна на о. Хоккайдо.Роки перебування при владі імператора Муцухіто дістали назву Мейдзі, що означає «освічене правління». В Японії настав час змін. Основні принципи реставрації Мейдзі були проголошені у П’ятистатейній присязі. Вона була проголошена 6 квітня 1868 р. в Імператорському палаці членами Імператорського уряду, аристок-ратами, великими феодалами, військовими та цивільними чиновниками в присутності Імператора Мейдзі. Сам офіційний документ був записаний у вигляді присяги японським божествам Неба і Землі. Основні положення документа були такими:

1. Ми будемо широко скликати ради і управлятимемо державними справами, керуючись гро-мадською думкою.

2. І низи, і верхи будуть одностайними і завзято розроблятимуть державний курс.3. Усі прості люди, разом із військовими і цивільними чиновниками здійснюватимуть свої за-думи, не відчуваючи невдоволення.4. Ми знищимо погані звичаї минулого і спиратимемося на справедливий шлях Неба і Землі.5. Ми зберемо знання з усього світу і міцно розбудуємо основи Імператорської держави.

П’ятистатейна присяга була розроблена на основі «Правил для Державної Ради» (складені Юрі Кімімаса в лютому 1868 р. для узгодження принципів роботи майбутнього японського парламен-ту).Присяга була схвально сприйнята у регіонах, що обумовило підтримку нового Імператорського уряду більшістю феодалів. Документ вважався одним із символів реставрації Мейдзі та демократизації Японії.

Перехід влади до імператора Муцухіто та суттєві зміни під час його правління, яке дістало на-зву «реставрація Мейдзі», спричинили суттєві зміни в житті Японії. Імператор Муцухіто рішуче вдався до реформ у країні з використанням досвіду Європи. У японському суспільстві почалися радикальні зміни (соціальні, політичні та економічні). Відбулася швидка модернізація країни на основі застосування іноземного досвіду з урахуванням національних традицій, було створено по-тужний промисловий потенціал із необхідними для цього нововведеннями в політичних інститу-тах, правових нормах тощо.

У 1871 р. відбулася адміністративна реформа, яка ліквідувала поділ Японії на князівства. Тери-торія країни була поділена на префектури, які очолювали імператорські чиновники. Одночасно були внесені зміни в структуру уряду. Імператорський двір було перенесено з Кіото до столиці сегуна місто Едо. Нова столиця дістала назву Токіо.

Військова реформа розпочалася у 1873 р. — була запроваджена загальна військова повинність (звільнялися від служби голови сімей та їхні спадкоємці, урядовці, студенти, а також особи, які сплатили відкуп у 270 єн). Була створена імператорська гвардія, відбулися зміни в системі управління армією, почалося переозброєння з використанням новітніх зразків зброї. Також були створені загони поліції, які невдовзі підпорядковувалися новоствореному Міністерству внутрішніх справ.Відбулися зміни і в житті селян. У 1873 р. розпочалася земельно-податкова реформа — земля стала предметом купівлі-продажу, а отримали землю ті, хто її обробляв. Натуральний оброк, який виплачували як податок, був замінений трьохвідсотковим податком від вартості землі. Але у зв’язку з високою вартістю землі не всі селяни могли виплачувати навіть такий податок і багато з них розорилися. Проте на селі були започатковані товарно-грошові відносини, почалося майнове розшарування населення.

Проводилися зміни і у фінансовій системі — була запроваджена єдина грошова одиниця — єна.Судова реформа привела до запровадження судочинства на європейський зразок, почалися процеси перегляду законодавства.Кардинальні зміни відбулися в освіті. Була оголошена обов’язковою початкова освіта, з’явилися заклади, де дівчата й хлопці навчалися разом. У 1877 р. відкрився Токійський університет, у провінціях почали створюватися педагогічні вищі заклади. Жінки отримали доступ до вищої освіти.Було припинено переслідування християн та на державному рівні запроваджена віротерпи-мість.

Зміни політичної системи започаткувала Конституція, яка була прийнята в 1889 р. За її основу взяли конституції Пруссії. Відповідно до Конституції Японія стала конституційно-монархічною державою, у якій влада імператора була практично необмеженою. Уся виконавча влада зосере-джувалася в руках імператора. Імператор мав величезний вплив і на законодавчий орган — парла-мент, який складався з двох палат — палати перів (до якої призначав імператор) і палати предста-вників (обирали депутатів чоловіки віком від 25 років, які сплачували високий податок 10 єн на рік). Крім того, Конституція Японії проголошувала демократичні права і свободи.

Конституція 1889 р.• Конституційно-монархічна держава.• Практично необмежена влада імператора.• Імператор — священна та недоторканна особа.• Виконавча влада в руках імператора.• Імператор призначає уряд.• Імператор скликає та розпускає парламент.• Парламент із двох палат.• Палата перів — призначається імператором.• Палата представників — обирається виборцями.• Виборче право — чоловіки віком від 25 років, які сплачували податок — 10 єн на рік.• Державна рада — 15 осіб при імператорі.• Проголошення демократичних свобод.

Реформи доби Мейдзі суттєво змінили Японію. Особливо це позначилося на економіці. У 70-х рр. ХІХ ст. починає формуватися загальнояпонський ринок, у 80-х рр. відбувається промислова революція, а в 90-ті рр. — значне промислове піднесення.У ці роки суттєво збільшується товарообіг сільгосппродукції, за 20 років було побудовано по-над 1200 підприємств. Особливістю розвитку японської промисловості стала участь держави у фо-рмуванні промисловості. Уряд створював підприємства, вкладав кошти в розвиток металургійних, воєнних та інших підприємств, а потім доволі дешево продавав або передавав їх в оренду приватним особам. Ще однією особливістю розвитку економіки Японії наприкінці ХІХ ст. стали дзайбацу — торговці, які мали капітал ще в дореформений період. Найвідомішими були Міцуї, Міцубісі, Фурукава, Ясуда. Поступово цей термін почав означати монопольні фінансово-промислові групи. Також японська промисловість відрізнялася від інших суспільно-промисловими відносинами — суспільні відносини переносилися на виробництво. Синтоїзм та буддизм, які були поширені в Японії, передбачають шанобливе ставлення до старших, до керівників, тому промислові відносини, які формувалися, враховували саме ці особливості.Проте, незважаючи на бурхливе зростання виробництва та реформування економіки, Японія суттєво відставала від розвинутих європейських держав. Але вона вже ставала незалежною від інших держав і почала переходити до політики колоніальної експансії.

особливості економічного розвитку Японії в 70—80 рр. ХІХ ст.• Швидкі темпи промислового розвитку: 70-ті рр. ХІХ ст. — початок формування загальнояпон-ського ринку, 80-ті рр. — промислова революція, 90-ті рр. — промислове піднесення. • Формування промисловості за рахунок держави.• Продаж промислових виробництв приватним особам.• Виникнення монополістичних об’єднань — дзайбацу.• Формування банківського капіталу.• Бурхливий розвиток залізничного транспорту.• Перенесення суспільних відносин на виробничі.

Основні висновки:• у результаті втручання провідних держав у Японії відбулася зміна влади, і новий імператор, ві-дсторонивши від влади сегуна, провів реформи, які суттєво змінили державу;• після реставрації Мейдзі Японія стала однією з провідних держав. Проте її мілітаризація та ек-спансійна політика привели до радикалізації відносин із сусідніми країнами.

Реставрація Мейдзі́ — у Японії перехід від самурайської системи управління країною в особі сьоґунату Едо до прямого імператорського правління в особі імператора Муцухіто і його уряду, а також сукупність політичних, соціальних і економічних реформ, які були проведені цим урядом. Через суспільні потрясіння років Мейдзі ряд істориків називають реставрацію «Революцією Мейдзі». Політика реставрації істотно вплинула на бюрократничний апарат, законодавство, імператорський двір, систему станів, провінційну адміністрацію, фінанси, промисловість, дипломатію, освіту, релігію та інші сфери життя японців. З реставрацією Мейдзі пов'язується формування японської національної держави і японської національної ідентичності. Роки Мейдзі характериз ламкою япон традиційного способу життя і пришвидшеним впровадженням досягнень західної цивілізації.

Після Реставрації Мейдзі в 1868 році, новий уряд Японії узяв курс на модернізацію країни. Військова перевага провідних європ країн дозволила нав'язати Японії нерівноправні договори, що закріпили непідсудність іноземних громадян японс правосуддю і відкриття японс ринку імпорту промислової продукції, з яким доіндустріальна економіка Японії конкурувати не могла.

До 1870 року імпорт виріс до 70 % від японського зовнішньоторговельного звороту; негативний баланс платежів заставляв японський уряд брати нові позики у іноземців, які в обмін вимагали нові торгівельні привілеї, що ще більш погіршувало баланс платежів і вело до зростання потреби в нових позиках. Вихід з безвиході бачився в прискореній побудові сучасної конкурентоздатної економіки, здатної підтримати модерніз озброєних сил країни до рівня провідних держав. Як наслідок девізом реформ було вибрано гасло «фококу кехей» («багата країна, сильна армія»).

Розуміння терміновості модернізаційних завдань змусило японс уряд проводити масштабні р-ми жорсткими методами. У 1871 році були розбещені всі кланові армії і уряди і, таким чином, ліквідована феодальна с-ма управління, а в 1873 році була створ національна заклична армія, що замінила війська самураїв. Дайме і самураї як компенсація отримали стипендії уряди, які в 1876 році буди замінені на однократну виплату.

Зубожіння класу самураїв привело до зростання в їх середовищі антиурядових настроїв, кульмінацією яких було повстання в Сацума в 1877 році. Однією з вимог тих, що виступали був перехід до політики військової експансії в Кореї і Китаї, що могло б забезпечити зайнятість самураїв у військових діях за кордоном. Повстання було пригнічене, а дорога зовнішньої експансії була знехтувана урядом як передчасний.

Індустріалізація японської економіки вимагала створ з нуля сучасної індустрії (кораблебудування, виробництво пороху, цементу, скла, бавовни і т. д.). Завдання такого масштабу приватний капітал потягнути не зміг, і ними довелося займатися уряду. Масштабні державні інвестиції 1870-х дозволили Японії вирішити ці завдання, проте привели до зростання інфляції, що змусило уряд шукати дороги зниження державних витрат. На поч 1880-х рр уряд вирішив залишити в своєму управлінні лише стратегічні галузі (кораблебуд, вир-во зброї, залізниці, телеграф і т. д.), а активи в останніх галузях продати, як правило за низькою викупною вартістю, пов'язаними з урядом торгівельними групами Міцуї, Міцубіси, Сумітомо і Ясуда, що привело до формув в Японії с-ми дзайбацу, що проісн до 1945р.

Прийняті заходи дозволили Японії на поч.1890-х рр налагодити випуск в країні верстатів і електроустаткування. Було почато вир-во власних локомотивів, експорт вугілля і міді. Локомотивом зростання легкої промисловості стала текстильна промисловість, зокрема, вир-во шовку, експорт якого до Європи дозволив виправити платіжний баланс і забезпечити зайнятість усередині країни. Створені і виучені по західних зразках армія і флот набрали силу і дозволили Японії задуматися про зн експансію, в першу чергу до Кореї і Китаю

№ 61. Гроші та грошові системи в Київській Русі

Процес створення національної грошової одиниці України має давні традиції. За часів Київської Русі, козацької республіки, УНР діяли свої фінансові системи, карбувалися гроші. До Х ст. основу грошового обігу становлять монети римські, візантійські та інші західноєвропейські (динарії) та арабські (диргеми). Але вважається, що римські денарії використовувалися не в якості грошей, а швидше за все як прикраси або матеріал для ремісників. Так як в будь-якій торгівлі не можна обійтися без грошей або знаків, що представляють ціну речей, то слов'яни спочатку оцінювали речі не монетами, а шкурами звірів, куниць і білок: ці гроші називалися «куни». У Київській Русі існували так звані кунні гроші. їх появу в обігу дослідники пов'язують з переходом від натурального господарства до товарного обміну, що відбувся на основі виділення товару-посередника, яким стала худоба (корови, бики, вівці). Поняття "капітал" походить від рахунку голів рогатої худоби, в якому "кап" означав голову бика. Для визначення худоби як форми грошей додатково вживали термін "скотний". Звідси походить "скотниця" як княжа скарбниця і "скотник", який виконував функцію княжого скарбника.

Пізніше товарами-еквівалентами стали хутра (соболя, лисиці, куниці, білки), з яких виготовлявся престижний одяг княжої родини й інших представників багатих верст. Відрізана решта хутра, як дешевша частина, набувала назви нижчого грошового номіналу – резани. Продовж УІ-ІХ століть хутра (шкіри) оберталися як гроші в Польщі, у прибалтійських племен, а в Київській державі східних слов'ян використовувалися одночасно з однойменними металевими зливками або монетами.

Розвиток жвавої торгівлі з Арабським Сходом привів до появи в грошовому обігу Київської держави значної маси срібних монет - диргемів, а пізніше - європейських денаріїв і візантійських золотих монет - солідів. Арабські дирхеми з'явилися на території Східної Європи не випадково. Саме у VIII — IX ст. Арабський халіфат переживав політичний та економічний розквіт. Арабські купці були частими гостями на ринках Києва та Чернігова. Вони привозили з собою диргеми, викарбувані із високопробного срібла, й розраховувалися ними за хутра, мед, віск тощо. Місцеве населення не розуміло написів на монетах, а при розрахунках ураховувались тільки їх вага і якість срібла. Наші предки добре на цьому розумілися, про що свідчать писемні джерела, в яких збереглися місцеві назви дирхемів — "ногата" (від арабського "нагд" — добрий) — для особливо високопробних монет, "куна" — для звичайних, "резана" — для кусочків розрізаного на 2, 4, 8 .

Арабські дирхеми широко зживались на українських землях до кінця XI ст., коли їх надходження припинилося через труднощі, що виникли в Арабському халіфаті із карбуванням срібних монет. Між тим, кількість їх на українському ринку була настільки великою, що навіть наприкінці XI ст., після припинення їх надходження до КР, вони продовжували відігравати помітну роль у торгівлі. Проте з кожним роком їх ставало дедалі менше, вони випадали із обігу в скарби, псувалися, написи на них стиралися і їх легко стало підробляти.

У другій половині X ст. київські князі вже розуміли необхідність налагодження випуску власної монети. Справа полегшувалася ще й тим, що в країні було накопичено значну кількість стертих дирхемів та інших монет, які стали сировиною для створення вітчизняних нумізматичних пам'яток. Простежити розвиток монетної справи в Україні надзвичайно важко, оскільки від монетного виробництва часів середньовіччя не залишилось нічого крім самих монет. Досі остаточно не відомо, де саме розміщувалися монетні двори у Києві та Львові. Карбування монет на території України розпочалося наприкінці X ст. спочатку в Києві, а потім у Тмутаракані (друга половина XI ст.). Унікальні нумізматичні знахідки свідчать про те, що перші спроби карбування монет робилися ще за часів Ольги та Святослава. Так, у 1957 р. в Києві під час археологічних розкопок на глибині двох метрів було виявлено найдавніший срібляник, викарбуваний в період князювання Ольги та Святослава. На одному боці монети зображено двозуб (символ на свинцевих печатках Святослава), а на другому — зігнута у лікті рука, що тримає хрест (символ на печатках княгині Ольги). Ця знахідка унікальна, оскільки подібні монети досі не траплялися в жодному іншому скарбі (монету було передано до музею Інституту археології України).

Монети у Київській Русі випускали Володимир Святославич, його сини Святополк Окаянний та Ярослав Мудрий. Обсяг карбування був незначним. Всього було викарбовано лише кілька тисяч монет. Тому й до нашого часу їх збереглося небагато — близько 10 золотих і 250 срібних монет X — XI ст. Незначна кількість давньоукраїнських монет свідчить про те, що повністю замінити в обігу іноземні монети вони не могли, і їх випуск мав переважно політичне, а не соціально-економічне значення. Виявлені монети засвідчують готовність Київської держави до впровадження власних грошей, оскільки златники й срібляники виготовлені на високому художньому рівні, зі слов'янськими написами, родовим знаком Рюрикович і п, портретними зображеннями князів.

Грошовий обіг та грошовий рахунок розпочався фактично з часу появи златників та срібляників Володимира у Х ст., а також монет Ярослава в ХІ ст.. у цьому періоді монети карбувалися внаслідок двох причин: не вистачало зарубіжних, зокрема арабських монет та відчувалася необхідність пропагандистських кроків задля утвердження власної влади та самостійного існування КР. Отже власні монети не були основою грошового рахунку, оскільки не карбувалися у достатній кількості. На лицьовому боці золотих монет вагою 4,35 г князя Володимира зображено в царському одязі з написом: "Володимир, а се його злато", на звороті - Ісуса Христа. В наступних випусках тут поміщували тризуб - княжий знак Рюриковичів. До наших днів дійшло 11 золотих монет і 340 срібних.(Ніжинському скарбі).Давньоруська грошова система являла собою набір наступних співвідношень: 1 золота гривня = 2 срібні гривні = 6 рублів = 40 ногат = 50 кун = 100 резан.

Відомо, що з другої половини XI ст. до початку XIV ст. всі кунні номінали були грошима-хутрами або шкірами, тому що ніяких металевих грошей, окрім важких срібних зливків (гривень), у тогочасний період в Україні в обігу не було. Тим часом для великих торговельних операцій потрібна була стабільніша, твердіша за кунні гроші валюта. Тому й виникають в обігу срібні гроші у вигляді гривні. Гривня була основною лічильною одиницею кунної системи грошей.

Гривні карбувалися також із золота, але зустрічаються вони рідко; тому вважається, що золоті гривні з'являлися, як правило, на знак приходу до влади князя. Срібні ж гривні вживалися при проведенні великих торговельних та фінансових операцій. Дослідники зазначають, що на різних територіях України поряд з місцевими монетами в обігу знаходилося багато візантійських монет, які з ювелірно-естетичного боку спочатку були досконалішими. Одначе майстерність карбування монет у Київській Русі поступово зростала, що привело з часом до перевершення якості візантійських виробів. цей плідний процес був перерваний татарською навалою. Остаточне припинення надходжень зарубіжних монет через зовнішньополітичні та геополітичні зміни з ХІІ ст. визначило третій період грошового обігу та нумізматики, який в історії одержав назву без монетний і тривав до к ХIV ст. Отримані шматки срібного зливка гривні стали обертатися як самостійні грошові одиниці під назвою рублі. Починаючи з XIII ст. назва "гривня" поступово замінюється терміном "рубль". Через 150 років карбованець цілком витіснив з ужитку гривню і став панівною грошовою одиницею аж до наших днів.

№ 62. Економічні перетворення в Рос імп., рубіж 19-20.

Особливості економічного розвитку Росії. Реформи 60-х pp. XIX ст. створили умови для швидкого розвитку капіталістичних відносин в Росії. Але тут вони мали свої особливості. Росія залишалась аграрною країною. Розвиток капіталістичних відносин у сільському господарстві відбувався на прусський кшталт — поміщицькі господарства поступово переходили до товарного капіталістичного виробництва. Це забезпечувало Росії формування капіталістичних відносин за недостатнього первинного нагромадження капіталу; його роль відігравав грабіжницький характер селянської реформи, що створило умови для забезпечення промисловості дешевою робочою силою.Проте цей процес стримувався низкою чинників. Було збережено, зокрема, селянську «общину», що уповільнювало процес майнового розшарування. Промисловість, яка тільки-но створювалася, не могла забезпечити роботою великої кількості робітників. До того ж в Росії стався демографічний вибух: до кінця XIX ст. населення країни подвоїлося. Розвиток капіталістичних відносин відбувався на тлі збереження позаекономічних методів експлуатації селян (відробіток, здольщина) і навіть патріархального укладу господарювання.

Капіталістичні відносини на селі успішно розвивались і в тих районах, де існувало традиційно розвинене селянське чи поміщицьке товарне господарство, і в новоосвоєних районах (південь України, Північний Кавказ, Казахстан).

У Росії пізніше за інші великі держави завершився промисловий переворот, тобто перехід до машинного виробництва. Це сталось у 90-х pp. XIX ст. Проте він відбувався одночасно з індустріалізацією, що зумовило високу концентрацію виробництва і швидкі темпи розвитку. На 5% підприємств працювало 54,1% робітників. Початок індустріалізації характеризувався також прямим державним втручанням. Робилося це у формі державного фінансування залізничного будівництва, фінансової підтримки галузей важкої промисловості, особливо металургії та машинобудування, і цільових державних замовлень.Проте розвиток промисловості був нерівномірним у різних районах країни. Найвищими темпами розвивались Україна (Донбас, Південь), Петербург, Москва, Польща, Прибалтика; дещо повільніше — промисловість Уралу.За період з 1866 р. по 1903 р. кількість підприємств збільшилась із 3 тис. до 9 тис. Виплавка чавуну 1902 р. зросла до 159 млн пудів (1867 р. його виробили лише 17 млн пудів). Видобуток вугілля досяг у 1902 р. 1 млрд пудів (1867 р. — 159 млн пудів).

Великого розмаху набуло залізничне будівництво.

На економічний розвиток Росії негативно вплинула світова валютно-фінансова та економічна криза 1899-1903 pp., в результаті якої різко скоротився приплив іноземних інвестицій. Нестача капіталів призвела до концентрації виробництва і до появи в Росії монополій «Продамет», «Продвагон», «Продпаровоз» та ін. За 1899-1908 pp. кількість підприємств скоротилася на чверть, а виробництво подвоїлося. Тилом монополій були картелі й синдикати.Єдиною повністю монополізованою галуззю стало нафтодобування.З 80-х pp. XIX ст. в Росію почав активно проникати іноземний капітал. Капіталісти з інших країн ринулись у найприбутковіші галузі промисловості — нафтову, кам'яновугільну, металургійну, машинобудівну. Вони засновували промислові компанії, скуповували акції підприємств. Цей процес значно посилився на початку XX ст. У нафтовій промисловості, наприклад, господарювали англійський трест «Ойл» та англо-голландський «Ройял датч шелл». Багатство сировинних ресурсів і дешева робоча сила забезпечували високі прибутки.

Загалом іноземним власникам в Росії належала третина капіталу промислових компаній і майже половина капіталу десяти великих банків. Царський уряд одержував великі кредити. Відтак зовнішній борг Росії напередодні війни становив 7,5 млрд карбованців. Залежність від іноземного капіталу прив'язувала Росію до передових капіталістичних держав, впливала на вибір зовнішньополітичних пріоритетів. В період царювання Миколи ІІ (1894-1917 ) Росія перетворюється в аграрно-індустріальну країну. В кінці ХІХ ст. позитивний потенціал реформ 1861р. в Російській імперії був частково вичерпаний, і тому настала потреба в новому циклі реформ.На рубежі ХІХ-ХХ ст. потреба в прискоренні капіталістичного розвитку стала проявлятися особливо гостро. Після 60-х рр. буржуазні відносини розвинулися до того необхідного рівня, що справа дійшла до відкритого протистояння феодальної і капіталістичної систем. Цей конфлікт не міг бути нерозв’язаним.В економічній політиці царизму кінця ХІХ-початку ХХ ст., було немало сильних сторін, верхи часто не зовсім вірно оцінювали реальну соціально-політичну, економічну ситуації в суспільстві, і тому робили невиправні помилки. В ті роки Росія впевнено захоплювала позиції на ринках Далекого і Середнього Сходу, витісняючи своїх конкурентів, про що свідчив промисловий під’єм 90-х

Головною причиною промислового зростання 90-х років, з’явилася економічна політика уряду, однією із складових частин, якої стало встановлення митних податків на ввозимі в Російську імперію товарів і одночасне усунення перешкод на шляху проникнення в країну іноземного капіталу. Ці заходи, за думкою їх ініціаторів повинні були позбавити молоду російську промисловість від пагубної конкуренції, і тим самим сприяти її розвитку, якому допомагали іноземні інвестиції. Особливістю саме російської крупної буржуазії була готовність піти на будь який компроміс з сучасністю, і тобто, відповідною йому феодально соціально-економічною базою. Влада йшла на перетворення в суспільстві і державі із міркувань збереження монархії, династії, посилення своїх позицій.

Пожвавлення в промисловості супроводжувалося жвавим будівництвом залізниць. Уряд вірно оцінив значення залізничних шляхів для майбутнього економіки і не жалів грошей для розширення їх мережі. Залізниці зв’язали багаті сировиною окраїни імперії з промисловими центрами, індустріальні міста і сільскогосподарські губернії - з морськими портами. Промислове зростання було підкріплене добрими врожаями в період за останні роки. Особливо високими темпами розвивалася важка промисловість, яка виробляла майже половину всієї промислової продукції в її вартісному вираженні. За загальним обсягом продукції важкої промисловості Росія увійшла в число перших країн світу. Так Україна була одним з найбільших розвинених в економічному відношенні регіонів Російської імперії. В ній відбувалися важливі соціально-економічні зрушення. Тут склалися такі великі промислові центри загальноросійського значення, як Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний і Нікопольський марганцевий басейни та Південно-Західний цукробуряковий район. Розвиток перомисловості в Росії й на Україні у цей період визначався ростом великого капіталу, який все глибше проникав у всі галузі економіки. Швидкими темпами розвивалася велика капіталістична промисловість, зріс приплив іноземного і вітчизняного капіталу. В результаті інтенсивних процесів концентрації і централізації капіталу утворювалися великі монополістичні об’єднання, які відігравали деделі більшу роль в економічному житті країни.

Водночас розвиток капіталізму в промисловості відбувався в умовах збереження залишків феодалізму на селі: поміщицького і селянського землеволодіння.Еволюція земельних відносин на початку ХХ ст. відбувалась в умовах боротьби двох напрямків розвитку капіталізму в сільському господарстві. Домінуючим був прусський, тобто буржуазно-поміщицький, тип аграрної революції.Суперечності між розвинутою капіталістичною промисловістю і середньовічними пережитками в сільському господарстві царський уряд намагався пом’якшити шляхом організації державного ринку збуту.Однак ця політика залишалась внутрішньо суперечливою. І не тільки тому, що в ній переважали адміністративні заходи і недооцінювалось значення приватного підприємництва. Головне полягало в тому, що самому курсу уряду не доставало збалансованості між потребами промисловості і сільського господарства. Чергова спроба піти від реформ за допомогою «маленької переможної війни» з Японією не тільки не вдалася, але й привела до «революційної безодні».

Не будучи по натурі реформатором Микола був змушений приймати важливі рішення, які не відповідали його внутрішнім переконанням. Він вважав, що в Росії ще не настав той час для конституції, свободи слова, загального виборчого права. Однак коли виникло сильний суспільний рух на підтримку політичних перетворень, він підписав маніфест 17 жовтня 1905, який проголошував демократичні свободи. Це переломний етап у російській революції 1905 —1907 pp. Був фактично капітуляцією правлячих кіл перед вимогами чи не всіх верств суспільства модернізувати існуючий політичний лад. На поч. жовтня 1905 р. розпочався всеросійський політичний страйк. Прагнучи придушити його, уряд 14 числа запровадив військовий стан у багатьох містах, у тому числі в Києві та Харкові Університети було закрито, фабрики й заводи заполонили поліція і війська. Однак страйк ширився. В Україні у ньому взяло участь 120 тис. чол.Голова уряду граф С. Вітте наполіг на кардинальних реформах. 17 жовтня Микола II підписав маніфест, яким «дарував» народові громадянські свободи — недоторканність особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів. Було зроблено рішучий крок до конституційної монархії замість самодержавства — декларувалося скликання законодавчої Державної Думи, тобто російського парламенту.

№ 63 Російський Національно-визвольний рух на дворянському етапі

Останні роки правління Олександра І показали, що уряд не збирається вирішувати питання, поставлені перед країною історією. Відтоді в російському суспільстві почалося протистояння між реакційною владою і тими, хто прагнув змін. Безпосереднім поштовхом до цього стали:• зростання національної свідомості, патріотичне піднесення, пов'язане з французько-російською війною 1812 • знайомство з життям європейських країн під час закордонних походів 1813-1815 pp., що дозволило їх учасникам переконатись у значній відсталості від них самодержавно-кріпосницької Росії.Перші таємні, опозиційні, організації в імперії були створені гвардійськими офіцерами, учасниками закордонних походів. У 1816 р. виник «Союз порятунку», який через два роки трансформувався у «Союз благоденства». Члени товариств ставили за мету скасування кріпосного права, ліквідацію самодержавної форми правління та запровадження у країні конституційної монархії або республіки. Однак між членами товариств існували розбіжності щодо шляхів реалізації власних задумів — від суто просвітницької діяльності й надання проектів на розгляд уряду до захоплення влади у результаті військового перевороту і вбивства імператора. У 1821 р. радикально налаштовані члени «Союзу благоденства» організували його розпуск.

У 1821 -1822 pp. було створено дві таємні організації — Південне товариство в Україні з центром у м. Тульчин (на чолі з П. Пестелем) і Північне товариство декабристів у Петербурзі (під орудою М. Муравйова і К. Рилєєва). Керівники товариств розробили програми реформ, відомі в історії як «Руська правда» П. Пестеля і «Конституція» М. Муравйова. Вони передбачали ліквідацію самодержавства, впровадження конституції з широкими громадянськими правами і свободами (друку, слова, зборів, віросповідань тощо), скасування кріпосного права і поділу на стани, введення представницьких органів державного управління. Відмінності між ними полягали у баченні форм державного устрою, організації виконавчої влади, вирішенні селянського питання і в наданні виборчого права. Пестель пропонував установити в Росії республіку, законодавчу владу передати Народному вічу, а виконавчу — Державній думі; владні органи централізовувались, а національні окраїни русифіковувалися; селяни одержували особисту свободу і землю; виборче право мало бути прямим і рівним для всіх громадян без будь-яких обмежень. Муравйов бачив майбутню Росію конституційною монархією, в якій законодавча влада належала двопалатному Народному вічу, а виконавча — імператорові; селянам надавалася особиста свобода, але зберігалися великі поміщицькі господарства; для виборців визначався високий майновий ценз.

Нові організації вдалися до змови та підготовки військового перевороту. 14 грудня 1825 p., після оголошеної смерті Олександра І, Північне товариство вивело деякі гвардійські частини на Сенатську площу в Петербурзі з метою зірвати присягу новому імператору — Миколі І, але запізнилося. 29 грудня Південне товариство інспірувало повстання Чернігівського полку в Україні. Обидва виступи були придушені владою, яка жорстоко розправилася з їхніми учасниками. В історії цей рух залишився під назвою «декабристський» — від російської назви місяця декабрь».Правління Миколи І стало періодом політичної реакції. Однак глибокі суспільні суперечності підривали основи державного устрою. Пошук шляхів їх розв'язання у середовищі ліберально налаштованої інтелігенції, що виступала за проведення реформ зверху, спричинив появу наприкінці 30-х pp. двох ідейних течій, які пропонували свої концепції історичного розвитку Росії та програми її.

Західники (Т. Грановський, П. Чалдаєв та інші) вважали, що країна повинна розвиватися в «руслі західноєвропейських тенденцій». Рух у «західному напрямку» обов'язково мав би привести до заміни кріпосної праці на вільну та перетворення самодержавства у конституційну монархію, тому своїм головним завданням вони вважали підготовку російського суспільства до майбутніх перетворень. Для того, щоб ліквідувати відмінності між Росією та Західною Європою, влада, вважали вони, повинна здійснити добре продумані послідовні реформи.На початку 40-х pp. від західників відокремилися прихильники радикальних поглядів — О. Герцен, М. Огарьов та ін. Визнаючи необхідність того, що Росія повинна наздоганяти західноєвропейські країни, вони виступали за побудову в країні принципово нового ладу — соціалізму.

Особливий, відмінний від країн Заходу, шлях розвитку Росії обґрунтовували слов'янофіли (слов'янолюби). До них належали О. Хом'яков, І. Киреєвський, І. Аксаков. Вони вважали, що Росія може уникнути і революції, і західноєвропейського капіталізму. Запоруку цього вбачали в «общині» — організації російського селянства, де всі були пов'язані спільними інтересами. Православна віра нібито сприяла схильності селянина надавати перевагу спільним інтересам над особистими. Державна влада мала залишатися самодержавною, захищати народ від зовнішніх ворогів і підтримувати необхідний порядок. Петро І, вважали слов'янофіли, порушив гармонійний устрій Росії, посиливши кріпосницький гніт і поширивши західноєвропейські звичаї, тому потрібно ліквідувати кріпосне право і повернутися до давніх традицій.

Декабри́сти — перші російські дворяни-революціонери, які 14 (26) грудня 1825 року збройною силою прагнули встановити в Росії конституційний лад.Вони боролися за повалення царату та скасування кріпацтва. Основні гасла декабристів були гаслами буржуазної революції, яка змітає феодалізм і дає можливість розвинутися капіталістичному ладу. Особливістю російського історичного розвитку було те, що почин у боротьбі проти феодалізму взяли на себе революціонери з дворян.

Основною причиною декабристського руху стала криза феодально-кріпосницької системи, франко-російська війна 1812 року, яка призвела до активного поширення західноєвропейських ідей, глибшого ознайомлення з соціальним та політичним життям Європи. Цілі рухи декабристів відображали історичні завдання, що виникли у розвитку Росії того часу. Рух декабристів виник на ґрунті російської дійсності.

Першому таємному товариству декабристів передувало створення більш ранніх організацій. Всі вони послужили школою майбутнього руху, його безпосередньою передумовою.Після війни 1812 року виникають 4 ранні переддекабрістскі організації: дві офіцерські артілі:в Семенівському полку, серед офіцерів Головного штабу (Священа артіль), Кам'янець-Подільський гурток Володимира Раєвського та Товариство російських лицарів Михайла Орлова та Матвія Дмитрієва-Мамонова.Про Семенівську артіль свідчить декабрист Іван Якушкін — один із її засновників. Вона склалася в гвардійському Семенівському полку в 1814 році, коли гвардія з Парижа рушила до Петербурга. У артіль входило, за спогадами І.Д.Якушкіна, 15 — 20 офіцерів, які щодня обідали разом. Після обіду вони грали в шахи, читали вголос іноземні газети та стежили за подіями в Європі (таке проведення часу було нововведенням). Полковий командир генерал Потьомкін протегував артелі, але через кілька місяців після виникнення артілі Олександр I наказав йому припинити існування артілі, зауважиши, що такі збіговиська офіцерів йому дуже не подобаються.[1] Офіцерську Священну артіль заснував офіцер Генерального штабу Олександр Миколайович Муравйов. Створення офіцерської артілі було справою звичайною. Новим було спілкування ідейного характеру і виникнення ознак політичного об'єднання. Іван Пущин писав: "Постійні наші бесіди про предмети громадські, про зло існуючого в нас порядку речей і про можливість зміни, бажаної багатьма потай, надзвичайно зблизили мене з цим мислячим гуртком.

Товариство ("Орден") російських лицарів засновано в 1814 році за задумом генерал-майора Михайла Орлова. До "Ордена" були причетні племінник російського просвітника Новікова М.І. — Михайло Новіков , поет-партизан Денис Давидов, Микола Тургенєв. "Пункти вчення, що викладається у внутрішньому Ордені " (оригінальна назва рос. "Пункты преподаваемого во внутреннем Ордене учения"), написані рукою Михайла Орлова, містять конституційний проект поміркованого змісту.[3]Одним із провідних осередків декабристського руху був Київ. 1816 року був створений Союз спасіння, таємна організація, яка ставила за мету шляхом військового перевороту встановити конституційну монархію та скасувати кріпосне право. До складу організації входили 30 осіб, серед яких були Сергій Трубецькой і Павло Пестель. Але єдності між членами товариства не було, що призвело до його розпаду.

На основі Союзу спасіння створено 1818 року Союз благоденства з членством понад 200 осіб. Центральні органи містилися спочатку в Москві, а потім у Петербурзі. Товариство мало філії у Кишиневі, Тульчині, Полтаві.1821 року внаслідок реорганізації своїх об'єднань майбутні декабристи створили два осередки: Північне товариство з центром у Петербурзі та Південне, засноване в Тульчині (з 1821 керівниками були П.І.Пестель, М.П.Бестужев-Рюмін, С.І.Муравйов-Апостол, С.Г.Волконський та ін.). Незабаром, крім Тульчинської управи, були засновані ще Кам'янська на чолі з В.Л.Давидовим та С.Г.Волконським та Васильківська, яку очолив С.І.Муравйов-Апостол . Хоч учасники таємних товариств обговорювали й узгоджували питання спільних дій, між двома організаціями були значні розходження. Південне товариство було радикальніше за Північне, яке обмежувалося у своїх планах поваленням абсолютизму .

Водночас з Південним товариством в Україні діяла ще одна таємна організація — Товариство об'єднаних слов'ян, утворена братами Андрієм і Петро Борисовими та Юліаном Люблінським у Новограді-Волинському 1823 року. Намагаючись зібрати в єдине ціле всі опозиційні сили, у вересні 1825 року Товариство об'єднаних слов'ян об'єдналося з Південним товариством, перетворившися на його філію.Поряд з декабристськими товариствами в Україні у 1821-1825 роках існувало Малоросійське таємне товариство на чолі з відомим масоном Василем Лукашевичем. Він входив також до ТОС і Союзу благоденства

Декабристи надавали великого значення створенню конституційних проектів. Складені декабристами програмні документи виявляють глибокі ідейні протиріччя в їх середовищі.

Проект конституції Північного товариства передбачав перетворення Росії на конституційну монархію, федерацію 15 держав. Передбачалася також скасування кріпосного права на умовах наділення селян землею з розрахунку 2 десятини на двір. Закріплювалося велике землеволодіння.Пестель виступав проти федеративного устрою держави, був прихильником єдиної централізованої республіки. Самодержавство мало бути ліквідоване. Проголошувалося повне знищення кріпацтва. Пестель високо цінував особисту свободу людини. Визволення селян без землі, тобто надання їм тільки особистої свободи, вважав уявним визволенням. Пропонував визволення селян з землею.

Повстання 14 грудня 1825 року. Після тривалих дискусій Південне і Північне товариства визначили час спільного виступу — літо 1826 року (цар мав прибути на військові маневри в Україну). Але несподівана смерть Олександра I у Таганрозі (листопад 1825), невизначеність у питанні успадкування російського престолу (зречення Костянтина від престолу, яке імператорська родина зберігала в таємниці) підштовхнули змовників до негайних дій. 14 (26) грудня 1825 року у день присяги військ та Сенату на вірність новому цареві, Миколі I, члени Північного товариства організували в Петербурзі повстання. Відповідно до плану, передбачалися дії у трьох напрямах: 1)захоплення Зимового палацу та арешт царської родини; 2) оволодіння Петропавлівською фортецею, що тримала центр Петербурга під прицілами своїх гармат; 3) встановлення контролю за діями Сенату, оголошення Маніфесту до народів Росії, у якому повідомлялося про повалення царського режиму та програма майбутніх суспільних реформ: знищення кріпацтва, ліквідацію рекрутства, проголошення громадянських свобод і скликання Установчих зборів.

З самого початку свого здійснення план зазнав невдачі. Сенатори рано-вранці присягнули імператору і роз'їхалися по домівках. Першим прибув на Сенатську площу лейб-гвардії Московський полк на чолі з Бестужевим Олександром Олександровичем та його братом М.О.Бестужевим, пізніше — рота лейб-гренадерів під проводом О.М.Сутгофа, потім гвардійський морський екіпаж під керівництвом М.О.Бестужева і Арбузова Антона Петровича, значна частина лейб-гренадерів на чолі з М.О.Пановим. Всі були зі зброєю, але артилерії не було. Народ, який зібрався на площі (декілька десятків тисяч людей), співчував повстанцям. Повстанці (понад 3 тис. солдатів на чолі з 30 офіцерами) чекали появи С.П.Трубецького, обраного диктатором, але він не з'явився. Декабристи діяли нерішуче, втрачаючи ініціативу і час. О.І.Якубович і О.М.Булатов, боячись пролиття крові, не наважилися зі своїми збройними формуваннями на захоплення Зимового палацу та Петропавлівської фортеці. Був обраний новий диктатор — князь Євген Оболенський, який тричі намагався (марно) зібрати військову раду.

Микола I перехопив ініціативу — повстанців оточили урядові війська. У їхньому розпорядженні були 36 гармат і кавалерія. Микола I віддав наказ стріляти по повстанцях картеччю. До вечора повстання було придушене. 14 грудня 1825 року загинули 1271 осіб, з них жінок — 9, дітей — 19, мешканців міста — 903.Намагаючись виправити становище та продовжити боротьбу, 29 грудня 1825 року члени Васильківської управи С.І.Муравйов-Апостол і М.П.Бестужев-Рюмін підняли повстання Чернігівського піхотного полку в с. Триліси поблизу Василькова на Київщині. Проте вже 3 січня 1826 року [4] біля с. Ковалівки повстанці зазнали поразки в бою з переважаючими силами лояльних Миколі I військ.Слідство і суд над декабристами[ред. • ред. код]В ніч на 15 (27) грудня 1825 року у Петербурзі розпочалися арешти. 579 чоловік були притягнуті до слідства в справі декабристів. Слідчі та судові процедури відбувалися у глибокій таємниці.

За підрахунками Б.Л.Модзалевського і А.А.Сіверса[5], з 579 осіб, залучених до слідства у справі декабристів, повністю виправдали половину - 290 (34 особи звільнені з виправдувальними атестатами, 115 осіб визнані такими, що не належали до таємних товариств, відомості про 120 осіб комітет залишив «без уваги», 10 осіб згадані в ході слідства через непорозуміння, 11 були донощиками). З решти 289 осіб були визнані винними 131 чоловік.

1 липня 1826 року організовано Верховний кримінальний суд для винесення вироку учасникам повстання. Суд сформував з числа своїх членів ревізійну комісію на чолі зі М.Сперанським для перевірки матеріалів слідства. Комісія розробила 11 разрядів злочинів. Верховному кримінальному суду підлягали 121 осіб. 117 визнали свою провину, 4 - не визнали (М.І.Тургенєв, князь Ф.П.Шаховський, М.Р.Цебріков, О.Ю.Горський - останній не ввійшов до жодного розряду і засуджений не був).5 декабристів були страчені: (П.І.Пестель, С.І.Муравйов-Апостол, М.П.Бестужев-Рюмін , П.Г.Каховський, К.Ф.Рилєєв. 88 декабристів заслано на каторгу, 18 - на поселення, один - на життя в Сибір, 4 - у фортечні роботи, 15 - розжалувані в солдати, 124 - переведені в інші полки або місця служби, віддані під нагляд поліції або для подальшого слідства, 4 - вислані за кордон, доля 9 осіб залишилася невизначеною, а 21 особа померли до або під час слідства.[6]

Солдати (понад 1000 осіб) були покаранні шпіцрутенами і переведені в інші полки. На Кавказ відправили весь штрафний Чернігівський полк.

Причини поразки декабристів:Відсутність єдиного центру і керівництва повстанським рухом.-Непідготовленість виступів.

Повільність і нерішучість у діях повсталих.-Відсутність єдності у лавах декабристів, розбіжності у їхніх поглядах.-Відсутність підтримки з боку народних мас.

Історичне значення повстання декабристів-Повстання декабристів було першим організованим виступом озброєної опозиції проти самодержавства в Росії.-Це була перша спроба знищення самодержавства дворянами, що були його опорою.-Приклад декабристів став високим моральним зразком боротьби для наступних поколінь.-Ідеї декабристів, що особливо стосуються прав народу про вільне життя, вплинули на формування і розвиток українського визвольного руху.

№ 64 Українська рукописна та стародрукована книга

Рукописна книга — кодекс, що містить твір (або збірку творів) художнього, релігійного, юридичного чи іншого змісту, написаний вручну.

Найдавніші рукописні книги в Україні з’явились у період Київської Русі із запровадженням християнства. У першій половині XI століття князь Ярослав Мудрий заснував при Софійському соборі скрипторій (майстерню для переписування книг), забезпечений великою бібліотекою, кваліфікованими писарями і художниками. Саме звідси вийшли найдавніші рукописні пам’ятки: Остромирове Євангеліє (1056-1057), Ізборники Святослава (1073 і 1076). Книжна справа в цей час була добре налагоджена і в Києво-Печерській лаврі. У XII-XIV ст. важливими центрами книгописання стають монастирі Галицько-Волинського князівства, а також Чернігівського, Новгород-Сіверського, Переяславського князівств. До київського книжкового осередку належить найвидатніша пам'ятка рукописного мистецтва ранньої доби — Київський Псалтир (1397), оздоблений 302 високохудожніми мініатюрами.

Найдавніші книги переписувались на пергаменті (спеціально обробленій і пристосованій для письма шкірі молодих тварин — ягнят, телят, козенят). Тривалий час пергамент був привізний, лише з XII-XIV ст. почали користуватись матеріалом місцевого виробництва. Давні книги переписувались уставом — високим, урочистим письмом, що передбачало пропорційність кожного знака. Робота переписувачів була дуже повільною і вимагала скрупульозного виконання. У художньому оформленні книг переважали орнаменти "візантійського" і "тератологічного" ("звіриного") типу, мотиви, запозичені з книг болгарського походження, проте з включенням оригінальних елементів.

Новий етап у розвитку рукописної книги пов'язаний з поширенням у XV ст. нового матеріалу письма — паперу, який був набагато дешевшим, що сприяло значній демократизації і поширенню книжно-рукописного мистецтва в Україні. Рукописних пам'яток цього часу збереглось удвічі більше, ніж з попередніх чотирьох століть. У цей час активізувалися старі осередки книгописання і виникли нові. Зокрема, в XV ст. набула розвитку книжкова справа у Закарпатті (Королівське Євангеліє, 1401) Книги почали переписуватись не лише у великих містах (Львів, Стрий, Галич), а й у містечках і навіть селах. Тривалий час папір привозили із Заходу, переважно з Німеччини. У першій половині XVI ст. виробництво паперу почалось в Україні. Зокрема, один із перших паперових млинів (папірня) з'явився у Буську в 1539-1541. Рукописні книги з другої половини XIV ст. переписувалися півуставом, букви якого втратили квадратні пропорції, витягнулися, з’явився нахил, збільшилася кількість виносних літер і скорочених слів. Бурхливий розвиток рукописного мистецтва не знижував художньої вартості книг. Навпаки, у найкращих своїх зразках (Пересопницьке Євангеліє, 1556-1561; Загорівський Апостол, 1554) залишилися такими ж довершеними з естетичного погляду, як і в попередні століття. У художньому оформленні книг цього часу переважала плетінчаста орнаментика, з другої половини XVI ст. особливого розвитку набув рослинний орнамент, що переріс з кострубатих гілок у розкішні ренесансні й барокові композиції. Ці напрями в оформленні української рукописної книги згодом набули широкого розвитку, збагатились елементами народного вжиткового мистецтва і народного малювання. З другої пол. XVII-XVIII ст. виробництво рукописних книг в Україні поступово занепало і замінилося книгодрукуванням. Хоча книги, переписані від руки, продовжували з’являтися і у XVIII, і навіть XIX ст., проте це явище не мало вже масового характеру.

Із серед. 17 ст. окреслився такий регіон книгописання, як Гетьманщина, де створювалися щоденники, літописи, книги-хроніки про воєнні походи та події. Із кінця 16 ст. переписування набуло масового характеру, бурхливо зростала кількість книг: рукописні книги створювали священики, дяки, учні та вчителі шкіл. Р.к. суттєво вплинула на технологію перших стародруків, які повторювали її шрифти та прикраси, побудову тексту. Рукописні книги спростилися за письмом та оформленням, кількість книг значно зросла, почалося переписування книг із стародруків. Натомість у 17 ст. розквітли технологія та мист-во укр. оправи, з’явилися оригінальні малюнки та прикраси текстів, які відійшли від попередніх канонів. 18 ст., коли поширилося видання реліг. книг, характеризується переписуванням багатьох світських істор., літ. та природознавчих творів; оформлення та технологія книги вже залежали від утилітарних потреб поширення знання, з’явилися спрощені картонні опрaви, заставки дублювали друковані, впроваджувалися побутовий скоропис та напівустав. Водночас істор. цінність Р.к. не зменшилася, вона відображала численні істор. зв’язки та сусп. відносини у сфері духовного життя людства, концентрувала наук. та освітні досягнення сусп-ва, здійснювала цілеспрямований вплив на духовний розвиток, освіту, науку, к-ру, мист-во книги.

із серед. 19 ст., коли розгорнувся процес реєстрації та опису рукописних книг, сформувалися історико-книгознавчі осередки при книгосховищах: церковно-археологічні — в єпархіях України та при ун-тах, а також у різних містах на західноукр. землях, у Ніжині, Чернігові, Житомирі, Вінниці, Одесі та ін. Там сформувалися й колекції рукописних книг.

№ 65. Іван Грозний

У 30-х роках XVI століття Василь III завершив об'єднання земель навколо Москви. Змінилася територія і чисельність населення країни. Внутрішня політика. Скоротилися феодальні усобиці. Великі та удільні князі відмовлялися від прав у своїх володіннях і переходили під заступництво Москви, перетворюючись у службових князів. Удільні князі ставали боярами. Посилилася боярсько-княжа аристократія - Боярська дума. Ліквідація залежності від Орди і відновлення державності стали сприятливими умовами для розвитку продуктивних сил і феодального виробництва - прискорився розвиток феодальних відносин, соціально-економічний розвиток країни. Господарство Росли посівні площі, поступово переходили до трипілля, підвищувалася врожайність, але зберігався традиційний розмір ренти, росла зацікавленість селян у результатах своєї праці, відповідно, зростали продуктивні сили. Приділялася особлива увага суспільному поділу праці, розвивалися міста і ремесла. Відбувається зростання товарного виробництва, спроби внутрішньообласний торгівлі та обміну. Починається розвиток товарно-грошових відносин. Селяни поступово втягувалися в товарно-грошові відносини. Зростала питома вага грошової частини ренти. Наростало розшарування суспільства (з'явилася категорія бобирів - вільні селяни повністю відокремлені від засобів виробництва, і не ведуть власного господарства). Економіка. Економічна роздробленість, тим не менш, не була подолана. Панувало натуральне господарство, натуральна форма ренти. Перші спроби юридичної закріпачення селян стали з'являтися в другій половині XV століття. Спроби обмеження свободи селян проявилися і у фінансовому закріпачення. Отримавши від поміщика чи феодала кредит, селянин вже не міг його покинути до виплати боргу, а це нерідко розтягувалося на багато років і десятиліття.

У XV столітті інтенсивно розвивалася економіка Русі. Зміни торкнулися і ремісниче виробництво, і будівництво, і сільське господарство. Підвищення продуктивності праці в сільському господарстві призвело до збільшення міського населення, що посприяло розвитку ремесла і торгівлі. Яких-небудь нових технологій на Русі в XV столітті не з'явилося, за винятком виробництва вогнепальної зброї. Ріс міжнародний авторитет Росії. Були встановлені дипломатичні відносини з Німеччиною, Венецією, Данією, Угорщиною та Туреччиною. Василь III одружився на Софії Палеолог. Після перемоги російських військ на Куликовому полі, з кінця XIV століття, землі Північно-Східної Русі, під впливом Москви, поступово формують зовнішню політику. Крім того, зростання могутності Московської держави дозволяє їм вести політику у відносинах з Литвою. З другої половини XV століття все більш істотне значення набуває боротьба Москви з Ливонським орденом за вихід до Балтійського моря. У XV столітті зростання значущості Московської держави сприяли і значні зміни, які відбулися в результаті розширення Османської імперії. Після падіння Константинополя і розпаду Візантії, до Москви переходить лідерство в православному світі, що послужило основою для формування поняття "Москва - третій Рим". Союзу з Московською державою шукали Священна Римська імперія, Угорщина, Данія, з якою в 1493 був укладений договір про спільні дії проти

Іван IV, син великого князя Василя III і Олени Василівни Глинської, народився 25 серпня 1530 в селі Коломенське під Москвою. У трьох річному віці (в 1533 році) удостоївся титулу Князя Московського і всієї Русі. Після смерті батька 3-річний Іван залишився під опікою матері, яка померла в 1538, коли йому було 8 років. Іван ріс в обстановці палацових переворотів, боротьби за владу ворогуючих між собою боярських родів. Його оточували вбивства, інтриги і насильство, що не сприяло розвитку м'якості і доброти, а породжувало в дитині підозрілість, мстивість і жорстокість. Не дивно, що нікого не насторожувала, а навіть, навпаки, викликала схвалення, схильність Івана мучити живі істоти. Одним із сильних вражень царя в юнацтві були "великий пожежа" і Московське повстання 1547. Правління Олени Глинської за сина, після її смерті змінилося 10-річної смутою. Нестабільність підготувала великий бунт населення Москви в червні 1547, причиною якого послужив грандіозний пожежа, що трапилася 21 червня, коли за 6 годин вигоріли Кремль, більша частина посаду, у вогні згоріли 25 тисяч дворів. Чотири тисячі людей загинули, інші залишилися без житла. Москвичі почали стихійне повстання проти Глинських, звинувачених у пожежі, вбили в Успенському соборі князя Глинського, деяких бояр. Після проведення вічового зібрання городяни рушили в Воробйова, де сховався цар, і висунули вимоги про видачу інших "винуватців" пожежі. У ході цього бунту, пригніченого урядом, будинки багатьох бояр були розграбовані.

Юний князь марив про безмежну самодержавної влади. Його мрії збулися 16 січня 1547, коли в Успенському соборі Московського Кремля відбулося урочисте вінчання на царство Івана IV. Після прилучення Святих Тайн Іван Васильович був помазаний миром. Царський титул дозволяв зайняти істотну позицію в дипломатичних відносинах із Західною Європою. Великокняжий титул перекладали як "принц" або навіть "великий герцог". Титул ж "цар" або зовсім не перекладали, або перекладали як "імператор". Російський цар тим самим дорівнював з єдиним у Європі імператором Священної Римської імперії. З 1549 року, разом з вибраною радою, Іван IV провів ряд реформ, спрямованих на централізацію держави: Земську реформу Івана IV, Губну реформу, проведені перетворення в армії, а в 1550 році прийнято новий Судебник Івана IV. У 1549 скликано перший Земський собор. У 1555-56 роках Іван IV скасував годування і прийняв Покладання службу. У 1550-51 роках Іван Грозний особисто брав участь у Казанських походах. У 1552 була скорена Казань, потім Астраханське ханство (1556 рік). У 1553 встановлюються торговельні відносини з Англією. У 1558 р. Іван IV почав Ливонську війну за підступи до узбережжя Балтійського моря. Спочатку військові дії розвивалися успішно. До 1560 армія Лівонського ордена була остаточно розгромлена, а сам Орден перестав існувати. Тим часом у внутрішньому становищі країни відбулися серйозні зміни. Близько 1560 цар порвав з діячами вибраних раді і наклав на них різні опали. У 1563 російські війська оволоділи Полоцьком, в той час великої литовської фортецею. Цар був особливо гордий цією перемогою, здобутої вже після розриву з вибраних радою. Проте вже в 1564 Росія зазнала серйозні поразки. Цар став шукати "винних", почалися опали і страти.

Реформи Івана IV. Крім воєн і думок опанувати нові території, в голові Івана IV народжується план удосконалення системи правління і "поліпшення" життя держави, адже Росія, за час Золотої Орди, значно відстала у розвитку від Європи, а, тим більше, перебувала під владою боярської аристократії. У боротьбі проти бояр царя підтримали дворяни. У початку 1551 року Іван пропонує програму реформ так званому "Стоглавого собору" російської церкви. Про підготовку реформ Іван IV оголосив у декларації, зробленій ним у лютому 1549 року на Червоній площі в Москві. Він просить у народу вибачення, бояр називає причинами всіх бід і обіцяє, що відтепер усе буде інакше. Здійсненням реформ займалася Вибрана рада - дорадчий орган при царі. Хотілося б розглянути детальніше сферу її діяльності.

· Земська реформа - розпочато скликання Земських соборів.

· Чисельність Боярської думи збільшена в 3 рази. Це було зроблено для того, щоб послабити боярську аристократію, тормозившую прийняття необхідних для держави рішень.

· Формування "обраної тисячі". У 1550 було прийнято рішення зібрати в Московському повіті тисячу найкращих "слуг" з провінційних дворян і бояр. Був складений список, до якого увійшли представники найзнатніших родів і верхи царського двору. Ця реформа до кінця не була доведена.

· Палаци і князівська скарбниця остаточно замінені наказами.

· У 1552 була складена Палацова зошит - повний список членів Государєва двору (близько 4 тис. осіб). Люди, що входили в Государева двір, іменувалися "двірськими дітьми боярськими" або "дворянами". Прості "діти боярські" становили нижній прошарок служилих людей. У Дворовий зошити дворяни були переписані по містах, де вони володіли землею, з їх числа виходили воєводи, дипломати й адміністратори.

· Реформа місцевого управління (місництво). Скасовано влада намісників, а їх обов'язки зведені тільки до нагляду за діяльністю органів самоврядування. Повсюдно відбувається створення виборних дворянських і земських (чорносошну селяни) хат, які відають збором податків і виконанням повинностей, судом у цивільних і кримінальних справах. На чолі хат стояли губні (дворянські) і земські старости. Припинені годування. Замість цього стало необхідно платити відкуп.

· Прийнято новий "Судебник". В основі лежав Судебник 1497 року, який був розширений, систематизовано та враховував судову практику.

· Військова реформа (стрілецьке військо і козацтво). Дворяни і діти боярські проходили "службу по вітчизні". У 1550 році, створені ще за Василя III загони піщальніков, були перетворені в стрілецьке військо. У "службу" міг вчинити будь-який вільний людина, але вона не була спадковою. До них ставилися так само козаки, гармаші, коміри, казенні ковалі і т.д. Вони несли службу по містах, де збиралися особливими слободами, і по кордонах держави. Під час війни військо поповнювалося людьми, яких приводили з собою землевласники ("боярські люди") і тими, яких виставляли тяглі двори міст і села ("збірні люди"). Крім того, у війську служили 2,5 тис. іноземців. У 1556 році прийнято "Ухвала про службу" - військова служба дворян переходила у спадок і починалася з 15 років. До цього віку дворянин вважався недорослем.

Опричнина. У 1550 році стало помітніше негативне ставлення до політики Івана IV. У 1553 році Іван IV хворіє і, побоюючись померти, призначає собі наступника. - Дмитра, сина Анастасії Романівни Захар'їна. Але він виявився не єдиним претендентом на престол - одночасно заявляє про свої права на престол двоюрідний брат царя, Володимир Андрійович Старицький. Не зрозуміло, як деякі наближені наважилися суперечити велінням государя, але частина знаті стала присягати на вірність Володимиру. Причини були різні - одні побоювалися, що за Дмитра, по суті, ще дитину, можуть поновитися порядки боярського правління, інші не хотіли присягати синові Захар'їній, так як, на відміну від Дмитра, займали більш високе положення в боярської ієрархії. Деякі згадали про старий порядку (за Рюриковичах) передачі влади старшому в роді - "старшинство дядьків над племінниками". Володимиру присягнули і нескоро членів обраного раді, хоча деякі і зберегли вірність цареві. Іван IV, дивлячись на те, що діється в його державі, вирішив одужати, але зради не забув. У наступні роки опозиція бояр до царя посилилася. У нього не було іншого виходу, як посилити особисту владу. З'явилася ідея проведення політики опричнини. У грудні 1564 року цар їде у свою резиденцію - Олександрівську слободу - разом з вірними дворянами і боярами. А на початку 1565 року, висилає до Москви два послання. У першому він звинувачує церква і бояр у зраді, у другому ж, адресованому посадским людям Москви, заявляє, що він на них не гнівається. Московський посад змусив бояр просити царя повернутися на трон. Послана до царя делегація "вблагала" його не залишати престол. Іван погодився повернутися, але на особливих умовах. У країні піднялася хвиля репресій проти уявних і справжніх супротивників самодержавної влади царя.

У 1565 цар оголосив про введення в країні опричнини. Країна ділилася на дві частини: увійшли і не ввійшли до опричнину. Території, які не увійшли до опричнину, стали називатися земщиною. Кожен опричник приносив клятву на вірність цареві і зобов'язувався не спілкуватися з земськими. Опричники одягалися в чорне вбрання. Кінні опричники мали особливі знаки відмінності - до сідел прикріплялися якісь символи того часу: мітла - щоб вимітати зраду, і собачі голови - щоб вигризати зраду. За допомогою опричників, які були звільнені від судової відповідальності, Іван IV відбирав боярські вотчини, передаючи їх дворянам-опричникам. Страти, терор і розбій процвітали серед населення. Цар проводив персональний відбір феодалів і земель в опричнину. Розорення піддавалися цілі міста.

Ставлення церкви до опричной політиці було негативним. Православна церква відмовилася підтримати опричнину. Митрополит Афанасій залишив своє місце "через хворобу". На його місце був обраний так само противник опричнини - Філіп Количев, який публічно відмовив царя в благословенні. Наполягали важкі часи - Іван IV "вбивав" моральність, породжуючи байдужість і жадібність. Давали про себе знати "смутні часи". За формою опричнина була поверненням до феодальної роздробленості, а за методами - спрямована на її повне знищення.

У 1567 була організована змова проти царя. Змовники хотіли видати Івана IV литовцям під час осіннього походу. Затія провалилася через зраду Володимира Старицького. Похід був припинений, а Іван IV поїхав в Олександрівську слободу. Незабаром послідувала страту змовників.

Значною подією опричнини був новгородський погром на початку 1570 року, приводом до якого послужило підозра в тому, що Новгород захотів перейти до Литви. Цар особисто керував походом. Були пограбовані всі міста по дорозі від Москви до Новгорода. Під час цього походу в грудні 1569 Малюта Скуратов задушив у тверському монастирі митрополита Філіпа, який намагався протистояти царю. Вважається, що число жертв у Новгороді, де тоді проживало не більше 30 тисяч чоловік, досягло 10-15 тисяч. У 1572 році цар скасував опричнину. Вирішальну роль у цьому зіграло навала на Москву в 1571 році кримського хана Девлет-Гірея, якого опричне військо не змогло зупинити. Було підпалено двори, після чого вогонь перекинувся на Китай-город і Кремль.

Криза 80-х років. Опричнина і Лівонська війна спричинили за собою важкі наслідки: руйнування сіл і міст, що розбігаються селяни. Застій, що проявився в економіці країни в 1560-х роках, посилився в 1570-х роках епідемією чуми, неврожаями. Росія переживала важку економічну кризу. У деяких центральних районах практично всі землі були запущені. Що залишилися в живих селяни йшли в Поволжі, Приураллі, на південь, а в 80-х роках - у Сибір. У пошуках виходу з кризи, в 1581 - 1582 роках уряд запроваджує "заповідні роки", протягом яких селянам забороняється переселення. В кінці XVI століття селянам взагалі заборонили йти від поміщика. Але не так легко було запобігти кризі - при скороченні розмірів оброблюваних селянами земель, величина податків зберігалася. Товарізаціі селянського господарства, викликана зростанням грошових податків, не вела до створення ринку, а випадки, коли феодали здавали землі в оренду селянам, поширення не отримали. Власниками землі були переважно світські та церковні феодали. Їх вотчини мали широкі податкові та судові пільги, закріплені великокнязівськими або князівськими грамотами.

Відмінною рисою економічного розвитку середньовічної Росії стало територіальне розділення двох форм феодального землеволодіння: сталий помісно-вотчинне землеволодіння світських і церковних феодалів у центральних районах і общинне селянське землеволодіння на малонаселених околицях. Основним напрямком соціально-економічного розвитку Росії в XVI столітті стало зміцнення феодально-кріпосницьких порядків і зміна основних форм землеволодіння.

Зовнішня політика. Після спалення Москви татарами в 1571 році, тоді, коли опричне військо не змогло протистояти Девлет-Гірея, було заборонено вживати слово "опричнина", деяким були навіть повернуті конфісковані землі. Проте відбувалося це поступово. Фактично з 1572 року починається другий період опричнини. Прозвучала перейменування опричнини в "государева двір", перенесення опричних порядків на територію не тільки на частину землі, на яку вказав цар, а вже на територію всієї країни, поширення на Земщина опричних фінансових органів - "четей". Опричних воєводи були поставлені на чолі армії, пішла перебудова земських наказів за зразком опричних. Відбувалося подальше обмеження вотчинного землеволодіння - заборона збільшувати вотчини за допомогою купівлі, дарунка або обміну. Була скасована податная привілей для церкви. Опричнина мала негативні наслідки для подальшого розвитку країни.

Протягом XVI століття російська зовнішня політика мала регіональний характер. Спроби встановити більш тісні політичні контакти не призводили до позитивних результатів, тому що російська дипломатія стояла на дуже низькому рівні. Хоча не можна сказати, що Росія була повністю поза міжнародних відносин. Основні напрямки були оформлені ще за Івана III: балтійське (північно-західне), литовське (західне), кримське (південне), а так само казанське та ногайської (південно-східне). У середині другої половини XVI століття в Росії було дві проблеми - боротьба з татарськими ханствами, спадкоємцями Золотої Орди, і боротьба за східно-прибалтійські землі, за вихід до Балтійського моря.

Боротьба із залишками Золотої Орди була необхідна. Головним суперником Росії тут виступало Казанське ханство. Коли на престол зійшов Іван IV, зусилля московських дипломатів були спрямовані на підтримку прихильників російських поглядів в Казані. Однак ця політика не давала істотних результатів. Тоді вирішили діяти силою. У 1545 році був організований перший похід на Казань, в результаті якого були приєднані чуваші і марійці. Спираючись на підтримку народів Поволжя, підвладних Казані, Москва перейшла до активних військових дій. У 1552 році відбувся останній похід на Казань, в результаті якого Казанське ханство увійшло до складу Росії.

Перемога над Казанським ханством мала велике політичне значення - була відкрита дорога на схід.

Після цього були приєднані Астраханське ханство, Башкирія, Чувашія, Удмуртія, Адигея, Кабарди, пізніше, в 80-х роках і Західний Сибір. Але Кримське ханство залишалося незалежним. Боротьба з ним затяглася більш ніж на 200 років. Коли в 1571 році Давлет-Гірей спалив Москву, він тим самим вимагав від царя відмови від Казані і Астрахані, але відповіді не дочекався. У серпні 1572 року об'єднані (земське і опричне) військо, отличившееся під час взяття Казані, розбило армію Давлет-Гірея в 50 кілометрах на південь від Москви. Проте воювати проти Криму було небезпечно, так як Кримський хан був васалом турецького султана. Москва обмежилася зміцненням своїх південних кордонів.

Підсумки царювання Поділ країни, опричнина згубно позначилися на економіці держави. Величезне число земель було розорено і спустошено. У 1581 році з метою запобігання запустіння земель вводяться заповідні літа - тимчасова заборона селянам йти від своїх господарів у Юріїв день, що сприяє утвердженню в Росії кріпосницьких відносин. Лівонська війна завершилася повною невдачею і втратою споконвічно російських земель (частина узбережжя - до Швеції, частина міст - до Польщі і Литви). Підсумки свого царювання Іван Грозний міг побачити вже за життя: це був, фактично, провал і внутрішньої і зовнішньої політики. Починаються часи каяттів. У 1578 року цар припиняє страти. Майже в цей же час він наказує скласти поминальні списки страчених і розіслати по монастирях гроші на відспівування. У заповіті ж, в 1579 році, він розкаюється в скоєному. Але тоді цар ще не знав, що скоро горе прийде і в його сім'ю.

Періоди каяття змінювалися страшними нападами люті. Під час одного з таких нападів, 9 листопада 1581 року, в Олександрівській слободі, заміської резиденції царя, він випадково вбиває свого сина Івана Івановича, потрапивши палицею із залізним наконечником йому в скроню. Смерть сина, тим більше - спадкоємця, валить царя у відчай, оскільки інший його син, Федір Іванович, був нездатний керувати країною. Іван Грозний відправляє в монастир велику суму на "помин душі" сина, він навіть сам думав піти у монастир.

Іван IV увійшов в історію не тільки як тиран. Він був одним з найосвіченіших людей свого часу, мав феноменальну пам'ять. Він автор численних послань, музики і тексту служби свята Володимирської Богоматері, канону Архангелу Михаїлу. Цар сприяв організації друкарства в Москві і будівництва храму Василя Блаженного на Красній площі.

Помер цар при досить дивних обставин. У березні 1584 цар хворів близько10 днів, і перед смертю у нього були ознаки отруєння парами ртуті. Є думка, що спадкоємець Івана Грозного, Іван Іванович, не був убитий батьком. Дійсно, Іван Грозний ударив свого сина, але смерть настала значно пізніше, і його ознаки, так само, вказують на отруєння парами ртуті. Очевидець подій Горсей говорить про те, і цар Іван IV і його син Іван Іванович, були прихильниками війни з Польщею "до переможного кінця" і могли перешкодити послу Венеції, стати "миротворцем". Потім вже був складений міф про "синовбивства".

№ 66. Суспільно-політичні моделі держави Стародавнього Китаю

Процес формування китайської народності, її культури та релігії супроводжувався в VI—V ст. до н. е. гострою полемікою навколо питання про оптимальні шляхи розвитку суспільства й держави. В цій полеміці були зацікавленні верхи, які сподівалися на ідеологічне виправдання своїх методів керівництва суспільством, спроможних, на їхню думку, ощасливити народ. Дійшло до того, що окремі володарі запрошували в столицю філософів за високу винагороду, аби лише ті невтомно філософствували. Чому ж не пофілософствувати на таких умовах? Філософи буквально заполонили країну, мандрували від царства до царства, пропонуючи всім бажаючим вислухати їх етичні, економічні, політичні ідеї. Склалося чимало філософських напрямів — настала доба Ста Філософських Шкіл. На відміну від європейських філософів, які прагнули віднайти ідеальну політичну систему, а вже потім припасувати до неї відповідну мораль, китайські мудреці чільну увагу приділяли розробці моральних принципів, відсуваючи на задній план політичні форми. В ході полеміки викристалізувалися чотири головні суспільно-політичні вчення, які істотно вплинули на ментальність народу, напрям історичного розвою суспільства й держави.

Найавторитетнішою суспільно-політичною доктриною стало конфуціанство, без якого неможливо собі уявити традиційне китайське суспільство. Творцем його був мрійник і мораліст Кун-цзи ("вчитель Кун") чи, як це ім’я читається в латинізованій формі, Конфуцій(6-5 ст до н.е Методологічною основою конфуціанства є антропоцентризм – проблеми людини, її розумові та моральні якості).

Суспільно-політичні погляди Конфуція найповніше відображені в афористичному трактаті Луньюй ("Бесіди та судження"), що має форму учнівських записів та діалогів ( конфуціанський канон налічує 13 книг, які складають 40 томів. Луньюй відіграв колосальну роль у формуванні китайського менталітету; він служить етико-морального символом життя нації

1.ідеальне суспільство має складатися з ідеальних громадян, удосконалення самої людини. Людей він поділявна три групи: "благородних" , "звичайних" та "нікчем". це не соціальне походження, а суто морально-етичний критерій. Ознаками "благородства" - справедливість, скромність, чемність, доброту, щирість та інші моральні чесноти.

2.домагався "виправлення імен", повернути людям утрачену совість. Речі слід називати своїми іменами, інакше батьковбивство сприйматиметься як звичайне вбивство, люди не відрізнятимуть правду від брехні,

3.не вірив в каральну функцію держави. Будь-який закон можна обійти, а судові розправи залякають народ, тоді він втратить залишки порядності, а з таким народом ідеального суспільства не побудує. зміцнення народних традицій у формі "ритуалу й церемоніалу", тобто прищеплення народу своєрідної культури.

4. майнову рівність є єдиним гарантом від бідності; рівність соціальна неможлива й шкідлива, адже коли б зникла відмінність між верхами й низами, народ перетворився б на некеровану масу.

5. Люди без держави не стануть кращими. Лише держава здатна примусити своїх громадян виконувати "ритуал і церемоніал", прислуховуватись до порад стародавніх "мудреців", постійно самовдосконалюватися. Держава має бути єдиною великою сім’єю; взаємоповага між монархом і низами можлива, якщо монарх буде освіченою, гуманною особою; проголосив владу монарха священною, це посланець Неба, Таким чином, конфуціанство пішло "в атаку на серця" — проголосило зверхність культурно-етичних норм і стародавніх традицій над законодавством. Це, в принципі, влаштовувало державу, якій імпонувало облачатися в тогу охоронця моральності та соціальної справедливості.

Конфуцій був знавцем календаря, за рухом небесних світил і погодніми прикметами намагався передбачати волю Неба. Своїх учнів Конфуцій вчив шанувати стародавні книги, бо в них зосереджено мудрість предків. Китайські книги не були схожими на наші. За часів Конфуція писали на вузеньких дощечках із розколотого бамбука. Ієрогліфи малювали пензликом, вмоченим у чорну туш. Потім крізь зроблені у дощечках отвори протягували мотузку. Зв'язані дощечки бамбука і були давньокитайською книгою. Освіченими людьми в Китаї вважали тих, хто писав не тільки грамотно, але й гарно.

Конфуцій твердив, що виховану людину легко впізнати за її манерами. Чемний китаєць перед входом у будинок знімав взуття і йшов босоніж. Сиділи китайці на циновці чи низькому сидінні, але неодмінно підібгавши під себе ноги. Особлива увага приділялася зовнішньому вигляду людини

Заповіти Конфуція були проголошені обов*язковими для 10тис поколінь, а конфуціанство було офіційною ідеологією Кидаю від 136р до н.е до Сінхайської революції 1911 р

Мо-цзи (479-400рр до н.е) засновник течії моїзму, течія що ґрунтувалася на однаковому ставленні до всіх людей, тобто на любові. Він обґрунтував теорію суспільного договору щодо виникнення держави, ідею федеративного устрою, принципи державного управління, практичні пропозиції щодо побудови жорсткої адміністративної структури. Він першим аргументував ідею виборності першого правителя, виступаючи за реформи на користь народу, засуджував прагнення до розкоші, культури та церемоніалу. Влада має застосовувати не лише насильство, а й моральні форми впливу на людей.

Шан Ян(400-300рр до н.е.) основоположник легізму, вчення що ототожнювало право і закон. Його погляди спрямовувалися на подолання поширених ідей конфуціанства у сфері управління державою. Держава з метою свого процвітання спирається на жорсткі закони і суворі покарання, досягає благоденства за допомогою землеробства та воєн. Завдання мудрого правителя держави ніколи не забувати про закон. Порядок у державі досягається через закон як його дотримується правитель і сановники, через довіру до правителя і сановників та через владу якою розпоряджається один правитель. Він розробив досконалу теорію східної деспотії.

Лао-цзи(579-499 рр до н.е) даосизм – природа і життя людей підпорядковані загальному божественному закону дао. Держава суспільство і людина природна частина дао і космосу, всі вони підпорядковуються законам вічності, держава повина бути меленькою, державою-селом,а народ-безграмотний. Усі існуючі недоліки в суспільстві наслідок відхилення від істинного дао. Правителям рекомендував бездіяльність, найкращий уряд той, що найменше править. Він не закликав до знищення держави, а лише декларував консервативно-утопічно ідею – довіритись дії космічного закону дао.

Жодна правова система в світі не випробувала такого могутнього впливу двох протиборчих філософських вчень, як правова система Стародавнього Китаю, в історії якої этико-політичні догмати конфуціанства і політико-правові концепції легізму стали визначальними чинниками самого поступального розвитку права, його ідейних основ, принципів і інститутів, а також механізмів правозастосування, традиційного праворозуміння китайців.

Загальною межею цих двох старокитайських шкіл була їх політична спрямованість, прагнення організувати життя китайського суспільства на "раціональних", "справедливих" початках, але що розуміються кожною школою по-різному. Це привело до гострої боротьби між ними, що закінчилася в результаті компромісом.

№ 67.Етапи розвитку української писемності.

Свідчення матер- і дух- к-ри говорять про те, що писемність у сх.. слов'ян існувала задовго до прийняття християнства. У Чорноризця Храбра "Про письмена" є те, що слов'яни кор. фігурним письмом, Костянтин Філософ згадує руське фонетичне письмо. Літописи - про укладання договорів з Візантією в X ст. двома мовами, в т.ч. й руською. Знайдені арх. Д.Авдусіним слов'янські письмена на глиняному посуді належать до першої половини X століття і нагадують кирилицю.На Русі 2 ранньослов. алфавіти — кирилиця і глаголиця. У 863 р. Костянт. і Мефодій впорядкували слов'янський алфавіт. Але який із них, кирилицю чи глаголицю, щодо цього є багато гіпотез:

1) Найдавн. є глаголиця, створ. Кирилом і вдоскон Климентом Охридським — учнем. 2) Кирило створ. глаголицю, а кирилиця є видозміненим грець. письмом, існувала у домрист. період і витіснила глаголицю як простішу. 3) Глаголиця була у слов'ян домрист. період У-УІ століть, і на її основі створена кирилиця. 4) Глаголиця виникла на основі кирилиці як тайнопис під час переслідування німецько-католицьким духовенством книг, писаних кирилицею. 5) Кирилиця і глаголиця існували у слов'ян, в тому числі й східних, ще до прийняття ними християнства як місцеві різновиди письма.

Глаголиця зникає у XII ст. у більш. слов'ян, які переходять на латиницю (чехи, поляки) і на кирилицю (сх. слов'яни). Три етапи р-ку графіки писемн. сх. слов'ян — устав, півустав, скоропис. Стародавнє руське письмо було осн. протягом IX — XIV століть. Устав – це повільне і урочисте письмо: букви майже прямокутні, однотипні, старанно виведені, одна від одної на однаковій віддалі, між собою не з'єднані. Устав характеризує епоху, коли писемність мала переважно церковний характер. Саме цим і пояснюються його зовнішні риси: чіткий архітектурний характер ліній і незначна кількість скорочень.Устав старіших давньоруських рукописних пам'яток не є копіюванням старослов'янського письма. Уставом писали приблизно до кінця XIV ст. Уста́в — ранній тип письма кириличних рукописів. Кирилиця, утворена за болгарського царя Симеона (893–927), є точне графічне відтворення (з новими літерами для специфічно слов'янських звуків) тогочасного візантійського грецького алфавіту унціального письма (лат. litterae unciales, від uncia в сенсі «цаль»: 2,46 см, тобто «літери заввишки в цаль»), що вживалось для богослужбових книг і збереглось у грецьких відписах Нового Заповіту від IV ст. До України устав прийшов із Святим Письмом, і перші датовані рукописи було виконано в Україні в 11 ст.: «Ізборник Святослава» (1073) та «Ізборник Святослава» (1076). Уставом написано також Остромирове Євангеліє (1056–1057 рр.). Типові риси уставу:літери розміщаються точно між двома рівнобіжними лініями, за межі яких виходять лише д, з, р, у, х, ц, щ;літери прямовисні, геометричні, з правильними прямими лініями та заокругленнями;їхня середня ширина наближається до висоти (таким чином вони майже вписуються в квадрат);відстані між літерами великі;поділу на слова немає;окрім небагатьох титл, надрядкових знаків майже немає;відступи між літерами менші, деякі літери нахиляються вправо, і з'являються «акценти» Заміна пергаменту папером, збільшення попиту на книжки та потреби ділового письма призвели від XIII ст. до прискорення темпу писання, що виявилося у втраті ретельної геометричности, викривленні та нахилі прямих частин літер і спрощенні деяких літер: так виник переходовий тип письма, так званий, великий півустав, літери якого далі зменшувалися й звужувалися, і, таким чином, у XV — на початку XVI стст. уже переважав півустав, а в XVI–XVII стст. прийшов скоропис. Однак, устав ще трапляється в богослужбових книгах, наприклад, у Пересопницькім євангелії (1556–1561), хоча надрядкові літери й акценти типові для півуставу, великий півустав Крехівського апостола (1563–1572) близький до уставу.

Півустав. У зв'язку з широким вживанням письма в побутових потребах з другої половини XIV ст. застосовується півуставне письмо. У півуставі букви менші проти уставних, лінії букв менш точні, не завжди прямі, часто похилені вправо, вужчі, витягнені, нерідко деякі букви виносяться над рядок.Півустав характеризує епоху, коли писемність стала надбанням широких мас населення. Зі зростанням попиту на книги півуставом користувалися як переписувачі, так і перші друкарі. У півуставі поєднується зручність письма і виразність висловлювання.Одночасно з півуставом розвивався і скоропис. Скорописне письмо було розраховане на швидкість написання, а не на збереження і правильності букв. У скорописному письмі букви дрібніші, іноді прикрашаються різними додатковими лініями, закрутками, хвостиками.

Скоропис характеризує епоху, коли письмо вже стало надбанням широких мас народу і почало використовуватися не лише для потреб вищої культури, а й для потреб у міжнародних і правових стосунках, у державному управлінні і для особистих потреб у приватному листуванні.. Скоро́пис, форма кириличного письма, виникла з напівуставу в другій пол. 14 ст., вживана зокрема в канцеляріях і приватному діловодстві, з якої у 19 ст. постало новочасне ручне письмо. Порівняно з півуставом С. притаманні: скорочування слів, виноси літер над рядоком (з випусканням етимологічних -ъ, -ь, як і загалом зі спрощуванням правопису: без великого юса Ѫ, грец. літер, без діякритичних надрядкових значків придиху й наголосу), варіації форми тих самих літер, залежно від їх сусідства, пов'язування літер у слові та закарлючкуваті розмахи пера. Форми літер С. змінювалися відповідно до канцелярських шкіл та місц. традицій, зокрема в 16 — 17 ст. У 17 ст. український скоропис відрізнявся від білор. та рос. як більшою пов'язаністю літер у слові, так і формою окремих літер (наприклад, б, в, ж, ї, ѣ, я).

Кирилиця в трьох стилях (устав, півустав, скоропис) проіснувала без особливих змін до початку XVIII ст. Лише деякі букви у зв'язку зі змінами у звуковій системі української мови стали позначати інші звуки. Наприклад моментальне г передавалось то буквосполученням кг (кгрунт), то латинським g, a з 1591 року — буквою г.На початку XVIII ст. Петром І була здійснена реформа письма. Кириличне письмо замінено новим типом письма – гражданкою (гражданським алфавітом). Гражданка являє собою новий шрифт, в якому буквам надано простішого, округлішого накреслення, близького до латиниці. Деяких змін зазнав і алфавіт. З алфавіту (півуставу) було вилучено діакритичні (надрядкові) знаки (титло, єрики, оксії, наголос тощо), було знято вісім рідко вживаних букв: юси великий і малий, зело, кси, пси, і з крапкою, омега, іжиця і введено нову букву – Є. Цією спрощеною азбукою почали друкувати книги цивільного змісту, тому вона і дістала назву гражданської азбуки. А кирилиця залишалася тільки в церковному вжитку.

На початку XVIII ст. з'явилися книги, надруковані гражданською азбукою, і нове гражданське письмо стало загальновживаним у Росії. У XIX ст. гражданку перейняли болгари і серби.У процесі історичного розвитку в кожній із східнослов'янських мов з'явилися нові відмінності у морфологічній структурі і фонетичній системі. Тож виникли і певні відмінності у правописі російської, української і білоруської мов.1818-го року вийшла перша у XIX ст. українська граматика, автор Олександр Павловський. Він перший звернув увагу на багатство української мови. Правопис О. Павловського відіграв позитивну роль, хоч і приживався досить повільно в силу міцних традицій попередніх віків.

В українському письмі також використовуються так звані неалфавітні знаки (ідеографічні засоби – хімічні формули, математичні умовні знаки, арифметичні тощо). Важливе місце займають цифрові знаки: арабські і рідше – римські. Вони переважно вживаються у науково-технічній мові.Найбільш досконалою системою цифр є арабська (була створена в Індії близько V ст., в Європу занесли араби, тому й має таку назву). Цією системою цифр ми слугуємося і тепер.

До початку XIX ст. існувала слов'янсько-кирилична система цифр, що слугувала нашим предкам. Вона запозичена з грецького письма. У ній 27 літер кириличного алфавіту, які мали ще й цифрове значення. Кожна літера вживалася у цифровому значенні і над нею ставився знак титло (~), що слугував також на позначення скорочених слів.

До окремого виду письма належать: стенографія – система знаків швидкісного запису; ноти – система графічних знаків для запису музики.Сучасна українська абетка (алфавіт, азбука) створена на основі старослов'янської кирилиці. Вона має 33 літери. На письмі вживається апостроф ('), ставиться знак наголосу (′), а також – м'який знак (ь).

В українську абетку повернуто літеру (ґ), що була вилучена раніше з мовного вжитку. Вона зустрічається у небагатьох власне українських і давньозапозичених словах. Наприклад: ґрунт, обґрунтувати, ґанок, ґлей, ґноття, ґерлиґа, ґешефт, ґалаґан, ґава, ґав'ячий, ґречний, ґердан, ґестка, ґаблі, ґедзь, ґазда, ґляґанка, ґелґіт.

№ 68.Реформи "освіченого абсолютизму"

Австрійські правителі, як і їх попередники, бачили у західноукраїнських землях насамперед джерело для поповнення державної казни та армії. Але водночас вони змушені були подбати про забезпечення там хоча б елементарної соціальної справедливості та порядку. Тим більше, що австрійська імператриця Марія-Тереза (1740—1780) та її син Йосиф II (1780—1790)проводили "модну" тоді серед європейських монархів політику просвітництва, що була, за словами сучасного історика Я.Грицака, сумішшю гуманістичних побуджень із суто прагматичними розрахунками. Вона мала на меті покращити матеріальне становище жителів імперії, дати їм освіту, урівняти їх (наскільки це можливо) у правах, щоб зробити свідомими громадянами та надійними платниками податків. Суспільство таких громадян, згідно з засадами Просвітництва, мало служити гарантією могутності імперії. Одним із головних об'єктів реформаторської політики стала Галичина, де правляча польська шляхта довела місцеве населення до крайнього зубожіння та морального занепаду і яка була потенційним джерелом державних смут і заворушень. Перетворення зачепили насамперед аграрні відносини, церкву й освіту.

Найжаданішою для галицького населення була аграрна реформа. Тому Йосиф II проголосив своїми патентами низку змів у цій сфері, які передбачали: 1) звільнення селян з особистої залежності від поміщиків; 2) передання права здійснення суду над селянами від пана до спеціально призначеного державного чиновника; 3) заборону збільшувати поміщицькі землеволодіння за рахунок "прирізки" селянських земель; 4) обмеження панщини, розмір якої залежав від майнового стану селянина, але не міг перевищувати 3 днів на тиждень (наприклад, панщина для халупників і комірників не могла перевищувати 12 днів на рік); б) заборону проживати у селі лихварям (як правило, євреям), які відмовлялися займатися сільським господарством.

Важливою для західноукраїнських земель була церковна реформа, яка здійснювалася протягом 1770 — поч. 1780-х років. На момент входження Галичини до складу Австрійської монархії греко-католицька церква перебувала в глибокому занепаді. Місцева католицька ієрархія трактувала її як другосортну, спонукаючи греко-католиків, всупереч заборонам Ватикану, переходити зі свого обряду на латинський. До 1777 р. греко-католицькі священики навіть змушені були відробляти панщину. Із запровадженням реформ ситуація корінним чином змінюється на краще. Вони передбачали: 1) зрівняння прав католицької, протестантських і греко-католицької церков та забезпечення віруючим цих віросповідань однакових можливостей вступу до університетів та на державну службу, купівлі-продажу землі тощо; 2) підпорядкування церкви державі та надання священикам статусу державних службовців з відповідною платнею; 3) заборону місцевій верхівці римо-католицької церкви перетягувати греко-католиків на латинський обряд та вживати термін "уніат", що мав образливий підтекст.

Тісно була пов'язана з церковною освітня реформа, яка, серед іншого, передбачала: 1) ліквідацію ордену єзуїтів (1773) і його багатолітнього домінування у навчальних закладах та відкриття у Львові на місці єзуїтської колегії університету (1784) (при ньому з 1787по 1809р. діяв Руський інститут — Studium rutеnum, де на філософському і богословському факультетах навчалися русини-українці); 2) відкриття греко-католицьких семінарій для навчання українського духовенства, зокрема у Відні, Львові, Ужгороді; 3) запровадження системи початкових і середніх шкіл (1777), причому на рівні початкової школи навчання для дітей мало проводитися рідною мовою.

Реформаторська діяльність Марії-Терези та Йосифа ІІ була на той час прогресивним явищем, особливо, коли врахувати, що паралельно з ліквідацією найогидніших виявів кріпацтва на західноукраїнських землях — у Східній Україні воно запроваджувалося повторно. Реформи викликали в західноукраїнському суспільстві почуття глибокої вдячності та відданості Габсбурзькій династії. Однак вже незабаром прогресивні нововведення було зведено нанівець наступними австрійськими правителями — Леопольдом II (1790-1792) та Францом (1792—1835). Єдиною інституцією, яка зберегла всі свої надбання і навіть зміцнила їх після відкриття у 1808 р. Галицької митрополії, була греко-католицька церква.

У другій половині XVIII століття абсолютизм, що затвердився в Європі і дав необмежену владу монархів, вже хилився до занепаду. В Англії смертельний удар абсолютизму було завдано революцією (1640-1660). Там король був уже не «милістю Божою», а милістю парламенту. У Франції, де зміцніла, що володіла розвиненою самосвідомістю буржуазія не бажала задовольнятися полууступками феодальної аристократії, справа йшла до кривавої розв'язки. У більшості ж європейських країн, де можливості абсолютизму ще не були вичерпані, складалася особлива політика, спрямована на зміцнення панування дворян в умовах становлення капіталізму. У другій половині XVIII століття вона проводилася в Австрії, Пруссії, Росії, Данії, Швеції, Іспанії, Італії, Португалії.

Освічений абсолютизм - політика абсолютизму в ряді європейських країн у 2-ій половині 18 ст., Виражалася у знищенні зверху і в перетворенні найбільш застарілих феодальних інститутів (скасування деяких станових привілеїв, підпорядкування церкви державі, проведення реформ - селянських, судових, шкільного навчання, пом'якшення цензури та ін.) Представники освіченого абсолютизму в Західній Європі: Марія-Терезія (1740-1780) і Йосип II в Австрії (1780-1790), Фрідріх II в Пруссії (1740-1786), Густав III в Швеції (1771-1792) і Катерина II в Росії (1762-1796). Що їх об'єднувало?

По-перше, розуміння того, що для збереження базових засад «старого порядку» суспільству потрібні певні зміни. Всіх перерахованих вище монархів можна назвати консервативними реформаторами. Набір здійснених в цей період перетворень був приблизно однаковий у всіх країнах: заохочення торгівлі, розвиток освіти, обмеження сфери діяльності цехових структур, спроба оптимізації фінансів і державного управління і, нарешті, дуже обережні кроки, спрямовані на модернізацію аграрних відносин.

По-друге, зміна поглядів еліти на світ, саме суспільство, держава. Трансформувалася вся ієрархія цінностей, якими керувалися освічені монархи і їх оточення. Раніше в основі світогляду і верхів й низів суспільства лежали церковні догмати. Відштовхуючись від них, визначали норми повсякденного життя, взаємин між різними соціальними групами, обгрунтовували принципи державного устрою, виводили завдання держави на міжнародній арені. Тепер прагнули знайти раціональне пояснення і обгрунтування всіх сторін життєдіяльності суспільства. Опіка науки і мистецтва стало ознакою хорошого тону.

Нарешті, відхід від теологічних імперативів готував грунт для поступового переходу до громадянського суспільства. Звичайно, його створення ніхто не планував. Але об'єктивно всі ті реформи, про які йшла мова вище, все зрушення в менталітеті еліти, потужний вибух гуманітарних знань зумовлювали поглиблення кризи старого суспільства. У результаті зовні пишний розквіт абсолютизму лише камуфлював його численний внутрішні вади.

По-третє, зміна поглядів на сутність держави, його природу спричинило за собою прискорення що почався ще в середині 17 століття процесу формування концепції державних інтересів провідних країн Європи. Це сприяло зміцненню системних почав у міжнародних відносинах, згуртовувало окремі європейські країни в єдиний комплекс, що живе за своїми, загальним для нього нормам, зміцнювало правові засади. Іншими словами, освічений абсолютизм дав імпульс формування такого явища, як європейська цивілізація.

Для освіченого абсолютизму характерні активна діяльність самодержавного держави, спрямована на законодавче закріплення кріпацтва, посилення привілеїв дворянства, розширення кордонів держави, заступництво розвитку промисловості і торгівлі, жорстоке придушення народних хвилювань, а також різке протиріччя між ліберальною офіційною ідеологією і реакційної феодально-кріпосницької політикою.

Суть політики освіченого абсолютизму Європі (на прикладі Пруссії, Австрії, Іспанії):

Пруссії: 1. Упорядкування діяльності фінансових і судових органів 2. Розширення початкової освіти 3. Підвищення терпимості до іновірців 4. Заборона згону поміщиками селян з наділів 5.Проведение політики меркантилізму (захист національного тооваропроізводітля, заохочення торгівлі шляхом активного будівництва дорого і каналів) 6. Скасування тортур 7. Введення рівного для всіх суду. Разом з тим такі пережитки абсолютної монархії, як цензура, заборона на виїзд з країни, кріпосне право на приватновласницьких землях збережені

АВСТРІЯ: 1. Обмеження свавілля сеньйора по відношенню до селянина в суді, «Іосіфскій законник»; обмеження застосування смертної кари 2. Введення світського нижчої і середньої освіти 3. Обмеження привілеїв Католицької Церкви 4. Скасування внутрішніх мит і введення високих зовнішніх (політика меркантилізму) 5. Скасування кріпосного права, наділення селян землею Разом з тим, рекрутський набір посилився, відбувається централізація влади в імперії Габсбургів (контроль над автономіями  Галичиною, Угорщиною  постійно посилюється) і т. д.

ШВЕЦІЯ: 1. Закон про свободу друку 2. Свобода віросповідання 3. Скасування станових обмежень на заняття державних посад

Разом з тим в останні роки правління посилюється централізація влади, зокрема парламент (рігсдаг) скликався з волі короля, скасовувався дорадчий орган при ньому  Державна рада.

Висновок: Отже, до кінця 18 століття можливості абсолютизму для підтримки підвалин «старого порядку» помітно звузилися. Жити по-старому, нічого не змінюючи, ставало все складніше. Щоб тримати ситуацію під контролем, доводилося утримувати величезний державний апарат, за допомогою пільг купувати лояльність аристократії, збільшувати витрати на армію як головний гарант безпеки країни. Але все це вимагало все більших і більших грошей. Забезпечити їх приплив могла тільки динамічно розвивається економіка. Однак «старий порядок» з його жорстокою, дріб'язкової регламентацією всіх сторін господарської діяльності, численними обмеженнями, сковували всю соціально-економічну сферу, перешкоджав формуванню ринкової економіки, яка тільки й здатна забезпечити якісний стрибок у розвитку суспільства.

Спроби представників освіченого абсолютизму знайти розв'язку проблем, що накопичилися за рахунок проведення окремих реформ також не приносили бажаного результату. Жорстокі канони, на яких грунтувалося середньовічне суспільство, погано піддавалося реформування: у ньому все було гранично взаємопов'язане і взаємообумовлене, і будь-яка спроба якось видозмінити якусь з несучих конструкцій відразу ж помітно підривала стійкість всієї системи. У силу цього, реформи освічених монархів, знімаючи найбільш жорсткі і застарілі обмеження, кілька розширюючи можливості для суспільного прогресу, одночасно розхитував основи того світопорядку, в який вони намагалися вдихнути нове життя. Таким чином, і цей варіант розвитку нехай і не настільки очевидно, як відверто-охоронний, але теж багато в чому вичерпав свої можливості.

№ 69. Абсолютизм у Росії. Петро І

У Росії в XVIII столітті поряд зі зміцненням й оформленням станового ладу, відбуваються глибокі зміни в економічному й соціальному розвитку, що торкнулися всіх сторін народного господарства і соціального вигляду країни. В основі цих змін лежав процес розкладання феодалізму й генезису капіталістичних відносин, що почалися ще в XVII столітті. Кульмінацією цього процесу була, звичайно ж, епоха Петра (1672-1725 рр.). Петро I правильно зрозумів й усвідомив складність тих завдань, які стояли перед країною й приступився до їхнього здійснення. "Реформи Петра були підготовлені попередньою історією народу, були потрібні народу". Уже до Петра І була написана досить цільна перетворювальна програма, яка багато в чому збігалася з реформами Петра, і яка в деяких питаннях навіть пішла далі них.

Реформи торкнулися буквально всіх сторін життя російської держави і російського народу, однак до основних з них варто віднести наступні реформи:військову,органів влади і управління,станового устрою російського суспільства,податкову, церковну.

Слід зазначити, що основною рушійною силою петровських реформ стала Північна війна. На перший погляд перетворювальна діяльність Петра І представляється позбавленою всякого плану і послідовності. Поступово розширюючись вона захопила всі частини державного ладу, торкнулася всіляких сторін народного життя. Але жодна частина не перебудовувалася відразу, в один час і у всьому своєму складі.

В реформах Петра I виділяється три етапи:

Перший (1699-1709\10 р.) - зміни в системі державних установ і створення нових; зміни в системі місцевого самоврядування; встановлення рекрутської системи.

Другий (1710\11-1718\19 р.) - створення Сенату і ліквідація колишніх вищих установ; перша обласна реформа; проведення нової військової політики, широке будівництво флоту; установа законодавства; перенесення державних установ з Москви в Санкт-Петербург.

Третій (1719\20-1725\26 р.) - початок роботи нових, уже створених установ, ліквідація старих; друга обласна реформа; розширення й реорганізація армії, реформа церковного управління; фінансова реформа; введення нової системи податків і нового порядку державної служби. Вся реформаторська діяльність Петра I закріплювалася у формі уставів, регламентів, указів, які мали однакову юридичну силу.

Статус російського монарха: При правлінні Петра I у Росії остаточно затвердився абсолютизм. 22 жовтня 1721 року Петру I був привласнений титул Батька Батьківщини, Імператора Всеросійського, Петра Великого. Прийняття цього титулу відповідало юридичному оформленню необмеженої монархії.

Один із принципів абсолютизму - розширення повноважень імператора. Імператори мали більш широкі повноваження, ніж царі періоду станово-представницької монархії. Монарх не був обмежений у своїх повноваженнях і правах ніякими вищими адміністративними органами влади і управління. Влада імператора в такій мірі була широка і сильна, що Петро I переступав усталені звичаї, які стосувалися персони монарха. У тлумаченні до 20 артикула Військового уставу 1716 року і у Морському уставі 1720 року проголошувалася: "Його Величність є самовладний монарх, що нікому у своїх справах відповіді дати не повинен, але силу і владу має своєї держави і землі як християнський государ по своїй волі і благомненію управляти".

У регламенті духовної колегії (1721 рік, січень) говорилося: "Монархова влада є влада самодержавна, котрій коритися сам бог за совість велить". Монарх був главою держави, церкви, вищим суддею, верховним головнокомандуючим, у його винятковій компетенції було оголошення війни, підписання миру, підписання договорів з іноземними державами. У законодавчій владі тільки імператору належало право видання законів. Він мав вищу адміністративну владу в країні і йому підкорялися всі органи державного управління. Імператор також був главою судової влади. Всі вироки і рішення судів виносилися від його імені. Йому належала вища церковна влада, яку він здійснював через спеціально створену установу - Синод.

Петро I вніс зміни в порядок успадковування імператорського престолу. До нього царський престол переходив від батька до сина. В XVII столітті, якщо не було законного спадкоємця, то короля міг обрати Земський собор. Однак, Петро вважав такий порядок невідповідним ідеї необмеженої монархії і думав, що якщо спадкоємець не гідний престолу, то імператор може призначити своїм спадкоємцем особу "усмотря гідного". Петро втілив цю ідею в "Уставі про спадкування престолу" (1722 рік). Приводом до видання Уставу був опір царевича Олексія реформаторській діяльності Петра І.

Таким чином, прагнення монархів Російської держави XVI-XVII століть до "самовладдя і повновладдя", у першій чверті XVIII століття одержали остаточні оформлення у вигляді абсолютної монархії. При чому були ліквідовані установи (патріаршество і боярська дума), у яких так чи інакше могла проявлятися протидія самодержавству государя.

Реформи центральних органів влади і управління

Перехід до абсолютизму не зводиться лише а звільнення царя від будь-яких стримуючих сил. Перехід до абсолютизму, його розквіт ознаменувала перебудова державного апарата.Затвердження абсолютизму супроводжувалося посиленням централізації й бюрократизації державного апарата. У проведення реформ державного управління було два етапи. Перший з них охоплює 1699-1711 рр. - від створення Бурмистерської палати, або Ратуші, і першої обласної реформи до установи Сенату. Адміністративні перетворення цього періоду здійснювалися поспішно, без чітко розробленого плану.

Другий етап падає на більш спокійні роки, коли найважчий період Північної війни залишився позаду. Проведенню перетворень на цьому етапі передувала тривала й планомірна підготовка: вивчався державний устрій західноєвропейських держав, за участю іноземних правознавців складалися регламенти нових установ. При їхньому складанні були використані шведські регламенти, відповідним чином перероблені і доповнені відповідно до російських умов.

Законодавчі акти початку XIII століття закріпили необмежений характер царської влади. Замість Боярської думи указом 22 лютого 1711 р. був заснований новий державний орган - Урядовий сенат. Всі його члени були призначені царем з числа його безпосереднього оточення (спочатку - 8 чоловік). До складу Сенату входили найбільші діячі того часу. Всі призначення й відставки сенаторів відбувалися по іменних царських указах. Сенат засновувався як колегіальний орган, у компетенцію якого входило: відправлення правосуддя, рішення фінансових питань, загальні питання управління торгівлею і іншими галузями господарства. Таким чином, Сенат був вищою судовою, управлінською і законорадницькою установою, яка виносила на розгляд різні питання для законодавчого вирішення монархом.Встановлення Сенату був важливим кроком складання бюрократичного апарату абсолютизму. Сенат був слухняним знаряддям самодержавства: сенатори були особисто відповідальні перед монархом, а у випадку порушення присяги, каралися стратою, опалою, відмовою від посади, грошовими штрафами.

Інститут фіскалів і прокуратури та колегії.Одночасно із Сенатом, для таємного нагляду за виконанням указів, був заснований інститут фіскалів. Встановлення інституту фіскалів і прокуратури в системі органів державної влади в I чверті ХVIII ст. було одним з явищ пов'язаних з розвитком абсолютизму. Указами від 2 й 5 березня 1711 р. передбачалося "учинити фіскалів у всяких справах". Фіскалітет створювався як особлива галузь сенатського управління. Указ від 17 березня 1714 р. намітив компетенцію фіскалів: узнавати про все, що "до шкоди державному інтересу бути може"; доповідати "про злий намір проти персони його величності або зраду, про збурювання або бунт", а також боротьба з хабарництвом і казнокрадством.

Першим законодавчим актом про прокуратуру був указ від 12 січня 1722 р.: "бути при Сенаті генерал-прокуророві і обер-прокуророві, також у всякій колегії по прокурору...". А указом від 18 січня 1722 р. засновані прокурори в провінціях і надвірних судах. Якщо фіскали перебували частково у веденні Сенату, то генерал-прокурор і обер-прокурори підлягали суду самого імператора. Прокурорський нагляд поширювався навіть на Сенат. Указ від 27 квітня 1722 р. "Про посаду генерал-прокурора" визначав його компетенцію, у яку входило: присутність у Сенаті, здійснення контролю за фіскалами, "і коли що зле буде негайно доносити Сенату". Генерал прокурор мав право: порушувати питання перед Сенатом для вироблення проекту рішення, яке потрапляє імператору на затвердження, виносити протест і припиняти справу, сповіщаючи про це імператору.

1717-1719 роки були підготовчим періодом становлення нових установ - колегій. Система колегій не зложилася відразу. Указом 14 грудня 1717 р. було створено 9 колегій: Військова, Берг, Ревізіон, Іноземних справ, Адміралтейська, Юстиц, Камер, Штатс-контор, Мануфактур. Усього до кінця 1-ої чверті ХVIII ст. існувало 13 колегій, які стали центральними державними установами, сформованими за функціональним принципом. Генеральний регламент колегій (1720 р.) встановлював загальні положення управління, штати і порядок діловодства.

Присутність колегії становили:президент,віце-президент,4-5 радників,4 асесора.

Колегії одержували укази тільки від монарха і Сенату і мали право не виконувати укази останнього, якщо вони суперечили указам імператора. Колегії виконували сенатські укази, надсилали копії своїх рішень і доповіді про свою діяльність у Сенат.

Колегія іноземних справ замінила собою Посольську канцелярію. Її компетенція була визначена указом від 12 грудня 1718р., у яку входило відати "усякими іноземними й посольськими справами", координувати діяльність дипломатичних агентів, завідувати відносинами і переговорами з іноземними послами, здійснювати дипломатичну переписку.

На Військову колегію покладало керування "всіма військовими справами": комплектування регулярної армії, керування справами козацтва, устрій госпіталів, забезпечення армії. У системі Військової колегії перебувала військова юстиція, що складається з полкових і генеральних кригсрехтів.

Адміралтейська колегія відала "флотом з усіма морськими військовими служителями" і керувалася у своїй діяльності "Регламентом про управління адміралтейства і верфі" (1722) і "Регламентом морським". У її склад входили Військово-морська і Адміралтейська канцелярії, а також Мундирна, Вальдмайстерська, Академічні, Канальні контори і Партикулярний верф. Малоросійська колегія була утворена указом від 27 квітня 1722 р., з метою "Обгороджувати малоросійський народ" від "несправедливих судів" і "утискань" податками на території України. Вона здійснювала судову владу, відала зборами податей на Україні. В останні роки існування основними її цілями була ліквідація самоврядування й колишніх органів влади.

Камер-колегія повинна була здійснювати вищий нагляд за всіма видами зборів (мита, питні збори), спостерігала за хліборобством, збирала дані про ринок і ціни, контролювала соляні промисли й монетну справу. Камер-колегія мала свої органи: у провінціях - контори камерирських справ, у дистриктах - установи земських комісарів. Штатс-контор-колегія за регламентом 1719 р. здійснювала контроль за державними витратами, становила державний штат (штат імператора, штати всіх колегій, губерній, провінцій). Вона мала свої провінційні органи - рентереї, які були місцевими казначействами.

Ревізіон-колегія повинна була здійснювати фінансовий контроль за використанням державних коштів центральними й місцевими органами. Щорічно всі колегії й канцелярії надсилали в колегію рахункові виписки по складеним ними прибутковим і видатковим книгам і у випадку відмінності судила і карала чиновників за злочини по доходах і рахунках. В 1722 р. функції колегії були передані Сенату. У коло обов'язків Берг-колегії входили питання металургійної промисловості, керування монетними і грошовими дворами, закупівля золота і срібла за кордоном, судові функції в межах її компетенції.

Мануфактур-колегія займалася питаннями всієї промисловості, крім гірничодобувного, і управляла мануфактурами Московської губернії, центральної й північно-східної частини Поволжя й Сибіру. Колегія давала дозвіл на відкриття мануфактур, забезпечувала виконання державних замовлень, надавала різні пільги промисловцям. Також у її компетенцію входило: посилання засуджених по кримінальних справах на мануфактури, контроль технології виробництва, постачання заводів матеріалами. На відміну від інших колегій вона не мала своїх органів у провінціях і губерніях.

Комерц-колегія сприяла розвитку всіх галузей торгівлі, особливо зовнішньої. Колегія здійснювала митний нагляд, становила митні устави і тарифи, спостерігала за правильністю мір і ваг, займалася будівлею й спорядженням купецьких судів, виконувала судові функції. З організацією Головного магістрату (1720 р.) питання внутрішньої й зовнішньої торгівлі відійшли в його ведення. Функції Головного магістрату як центральної установи укладалися в організації розвитку торгівлі й промисловості в містах і керування посадським населенням.

Юстиц колегія (1717-1718 р.) керувала діяльністю губернських надвірних судів; здійснювала судові функції по карних злочинах, цивільним і фіскальним справам; очолювала розгалужену судову систему, що складалася із провінційних нижніх і міських судів, а також надвірних судів; діяла як суд першої інстанції по "важливим і спірним" справам. Її рішення могли бути оскаржені в Сенаті. Вотчинна колегія утворена в 1721 р.: вирішувала земельні суперечки й позови, оформляла нові дарування земель, розглядала скарги на "неправі рішення" по помісних і вотчинних справах.

Таємна канцелярія (1718 р.) відала розшуком і переслідуваннями по політичних злочинах (справа царевича Олексія). Існували й інші центральні установи (старі збережені накази, Медична канцелярія).

Церковна реформа.Важливу роль у розвитку абсолютизму грала церковна реформа. Разом з реформою центральних урядових органів було змінене управління церквою. В 1700 році помер патріарх Андріан і Петро І заборонив обирати йому спадкоємця. Управління церквою поручалося одному з митрополитів, який виконував функції так би мовити виконуючого обов’язки патріаршого престолу. В 1721 році була заснована "духовна колегія" або Синод, що став головною центральною установою по церковних питаннях, і підкорявся Сенату.Була скасована посада патріарха, спостереження за церквою поручалося обер-прокуророві Синоду. Члени Синоду, так само як і інших колегій, призначалися царем.

Церковна реформа означала ліквідацію самостійної політичної ролі церкви. Вона перетворювалася в складову частину чиновницько-бюрократичного апарату абсолютистської держави. Паралельно із цим держава підсилила контроль за доходами церкви, значна частина доходів від монастирських володінь надходила із цього часу в загальнодержавну скарбницю. Ці дії Петра І викликали обурення церковної ієрархії і чорного духівництва, і виявилися однією з головних причин їхньої участі у всякого роду реакційних змовах. Петро здійснив церковну реформу, яка виразилася в створенні колегіального управлінні російською церквою. Знищення патріаршества відображало прагнення Петра ліквідувати немислиму при самодержавстві петровського часу "князівську" систему церковної влади.

Оголосивши себе, фактично, главою церкви, Петро знищив її автономію. Більше того, він широко використав інститути церкви для проведення поліцейської політики. Піддані, під страхом великих штрафів, були зобов'язані відвідувати церкву і каятися на сповіді священикові у своїх гріхах. Священик, також, відповідно до закону, був зобов'язаний доносити владі про все протизаконне, що стало відомим на сповіді.Церковна реформа завершила процес підпорядкування церкви світській владі, який почався ще в XVII столітті. Перетворення церкви в бюрократичну контору, яка стоїть на охороні інтересів самодержавства, і обслуговує його запити, означало знищення для народу духовної альтернативи режиму. Церква стала слухняним знаряддям влади.

Підсумовуючи, можна зазначити, що реформи Петра I знаменували остаточне оформлення й подальший розвиток абсолютної монархії в Росії. Російський абсолютизм, у відмінності від класичного західного, виник не під впливом генезису капіталізму, балансуванням монарха між дворянами і третім станом, він виріс на кріпосницько-дворянській основі. Його формуванню сприяли традиції самодержавства, подальше посилення централізації влади, а почасти складна міжнародна обстановка і досвід західноєвропейського абсолютизму.

Перехід до абсолютизму означав перебудову державного апарата. Нова система управління стала кроком вперед у державному будівництві: вона замінила наказовий лад, який відрізнявся архаїзмом, виявилася одним з найважливіших елементів європеїзації Росії, і нарешті, в умовах феодального правопорядку поклала початок законності.

Таким чином петровські реформи привели до утворення військово-бюрократичної держави із сильною централізованою самодержавною владою, яка опирається на кріпосницьку економіку, сильну армію і флот. Створена нова держава не тільки підвищила ефективність державного управління, але й послужила головним важелем модернізації країни. Росія швидко наздогнала ті європейські країни, де збереглося панування феодально-кріпосницьких відносин, але вона не могла наздогнати ті країни, які встали на капіталістичний шлях розвитку.

За час царювання Петра І (перша чверть XVIII ст.) відбулася серйозна метаморфоза зовнішньої політики Росії: від рішення насущних завдань національної політики вона перейшла до постановки і вирішення типово імперських проблем, саме в цей час почали формуватися імперські стереотипи.

У першій чверті XVIII ст. у Росії відбувається юридичне оформлення абсолютизму. "Перехід до абсолютизму знаменувався широким розвитком законодавства. При цьому авторами законів були самі монархи". Розвиток абсолютистської держави, її активна внутрішня і зовнішня політика висували нові складні потреби їхнього ідеологічного обґрунтування. У період розвитку, абсолютизм потребував підтримки. І така підтримка була зроблена доданням йому сакрального, теологічного характеру, вираженого в тому, що носій абсолютної влади - монарх - це "провідник волі Божої".

Отже, в Росії в першій чверті XVIII століття абсолютизм оформилося в завершеному виді, тобто в системі державних органів не було такого органа, який міг би обмежувати владу монарха. Для такого абсолютизму характерний високий ступінь централізації державної влади, наявність чиновницького апарату, численність армії.

Більшість з петровських нововведення продемонстрували дивну живучість. Державні установи становили кістяк російської держави в XVIII ст., а почасти й далі. Рекрутські набори проіснували до 1874 року, а Сенат, Синод, прокуратура, Табель про ранги, так само як і вся Російська імперія - до 1917 року.

№ 70 Період Смути. На п XVI ст. Московську державу охопила важка криза, що увійшла в історію як Смута(1598-1613). У цей період Московія перебувала на межі загибелі, і лише завдяки рішучим діям російського народу вистояла.Після смерті Івана IV престол посів його недалекоглядний син Федір (1584-1598). Він не міг керувати державою, і поступово вся влада зосередилася в руках боярина Бориса Годунова, з сестрою якого цар Федір був одружений. Ще за життя 1вана Грозного, з огляду на нездатність другого сина царя управляти країною, був створений опікунської ради з 5 бояр. У ньому незабаром почалася гостра боротьба за владу, що закінчилася перемогою Бориса Годунова, який завдяки своїм особистим якостям, а також шлюбу сестри 1рини з царевичем Федором. Продовжуючи політику Івана IV, Годунов жорстоко розправлявся з ворожими йому представниками боярської знаті, спираючись при цьому на широкі кола дворянства. Позитивні зміни, що відбувалися в країні, затьмарилися трагедією у Угличі, де в 1591 р. за не за з’ясованих обставин загинув царевич Дмитро. Офіційна комісія, очолювана В. Шумський, призначеним Годуновим, засвідчила нещасний випадок. Однак широкого поширення набули чутки про причетність правителя до цієї смерті, бо Дмитро міг стати його конкурентом у боротьбі за владу. Сучасний аналіз всіх обставин смерті і політичної ситуації в країні показує, що Годунову ця смерть могла тільки зашкодити. 1 не випадково на чолі наслідки він поставив представника знатного роду княжого що також претендував на престол. У зовнішній політиці вдалося ліквідувати деякі наслідки Лівонської війни. Після війни зі Швецією за Тявзінскому договору 1595 Росія повернула частину втрачених територій, що дало їй можливість отримати знову вихід до моря.

На початку 1598 помер бездітний Федір. Завдяки підтримці дворянства новим царем на земському соборі було обрано Бориса Годунова (1598-1605). Почався перший період Смутних часів — доба династичної кризи (1598-1605). Він тривалий час відмовлявся, але під загрозою відлучення від церкви погодився зійти на престол, обіцяючи при цьому піклуватися про своїх підлеглих, поліпшити умови їхнього життя, не вдаватися до страт. Вперше в країні на трон вступив не природний, а обраний цар, що й мало стати основою авторитету його влади. Борис Годунов, що зарекомендував себе як талановитий державний діяч, задумав цілу низку реформ, які покликані забезпечити розвиток країни. При ньому намітилося і зближення із Заходом. На службу запрошувалися іноземці, росіяни молоді дворяни відправлялися на навчання за кордон.Він переймався розвитком ремесел і торгівлі, розгорнув будівництво нових міст. Проте його плідна діяльність зійшла нанівець, коли під час голоду 1601-1603 pp. влада не спромоглася змінити ситуацію на краще, Тимчасово було відновлено Юріїв день для певних категорій селян, проводилися безкоштовні роздачі хліба з царських комор. Але ці заходи не поліпшили склалася.Почалися селянські повстання. Зусібіч лунали звинувачення на адресу Годунова, який несподівано помер.

Другий етап кризи — соціальний (1605-1609). Зростання напруженості в суспільстві переросло у громадянську війну. Несподівано з'явилася людина, яка оголосила себе врятованим від смерті сином Івана IV Дмитрієм. Оскільки, на думку більшості, він був самозванцем, за ним закріпилося ім'я Лжедмитрій І. Він спирався на допомогу польських магнатів, які сподівалися розширити з його допомогою свій вплив на Московію. Зібравши 4-тисячну армію, він вирушив на Москву. Дорогою до його війська приєднувалися ті, хто вірив, що Лжедмитрій був омріяним «добрим царем», який мав захистити своїх підданих. Саме завдяки підтримці запорозьких козаків Лжедмитрію І поталанило захопити Москву і сісти на престолі під ім'ям Дмитрія Івановича, царя і великого князя всієї Русі. Проте царював він недовго.

Невдоволені правлінням Лжедмитрія І бояри на чолі з Василієм Шуйським вдалися до змови. В ніч на 16 травня 1606 р. вони таємно випустили з московських в'язниць карних злочинців і роздали їм зброю. У результаті бунту Лжедмитрія І було вбито.

На черговому земському соборі новим царем обрали боярина Василія Шуйського (1601 -1610). Проте він не тільки не зумів припинити громадянської війни, а й своїми діями погіршив ситуацію в країні. Невдоволені політикою В. Шуйського козаки, дворяни та селяни об'єдналися навколо «воєводи царевича Дмитрія» Івана Болотникова, який вирушив із загонами на Москву. Повстанці спробували захопити місто, але зазнали поразки. Шуйський жорстоко розправився з ними. Сотні повстанців було втоплено; самого Болотникова спершу осліпили, а потім також втопили.

Ще не закінчилася боротьба Шуйського проти повстанців, як на Брянщині з'явився Дмитрієм, який дивом урятувався від змовників у Москві. Ким був новий самозванець, невідомо. У січні 1608 р. Лжедмитрій II рушив на Москву. Московська держава виявилася розколотою: одні визнавали Василя Шуйського, інші — самозванця. Громадянська війна між їхніми прихильниками розгорілася з новою силою. Взяти Москву Лжедмитрій II не зміг і влаштував у московському селі Тушино щось на зразок другої столиці держави. Цар Василій Шуйський, зрозумівши, що самозванця не подолає, прикликав до шведів. Польський король Сигізмунд III, який у той час воював проти Швеції, побачив у цьому посилення свого ворога і вторгся в Московію. Після поразки група бояр склала змову проти Василія Шуйського і змусила його зректися влади. До обрання нового царя країною повинна була правити Боярська дума з семи осіб, яку народ назвав «Семибоярщиною». Вони підписали угоду з поляками і відчинили їм брами Москви. Одночасно із захопленням Москви поляками північ країни окупували шведи. Перед Московською державою постала загроза втрати незалежності.

Розпочався третій період кризи —національно-визвольний (1610-1613). Створювалися загони народного ополчення. До першого приєдналася більшість дворян і козаків, які раніше підтримували Лжедмитрія II. Сталося це внаслідок убивства у 1610 р. другого самозванця і розпаду тушинського війська. Метою ополченців було звільнення Москви від поляків і відновлення православної монархії, проте їхня спроба закінчилася поразкою. Восени 1611 р. за ініціативою земського старости К. Мініна і князя Д. Пожарського у Нижньому Новгороді було створено друге ополчення. У серпні 1612 р. воно підійшло до Москви і, зламавши опір польських військ, у жовтні 1612 р. визволило столицю держави від інтервентів. У лютому 1613 на Земському соборі, у діяльності якого прийняли участь представники майже всіх станів (крім холопів і поміщицьких селян), після довгих і бурхливих обговорень новим царем був обраний Михайло Федорович Романов, син Філарета. Даний вибір зумовлювався наступними чинниками:Романови найбільшою мірою влаштовували всі стани, що давало можливість досягти примирення; Споріднені зв’язки з попередньою династією, юнацький вік і моральне обличчя 16-річного Михайла, відповідали народними уявленнями про царя

Росія вийшла з Смути вкрай виснажених, з величезними територіальними і людськими втратами. За деякими даними загинуло до третини населення. Подолання господарської розрухи виявиться можливим лише на шляхах зміцнення кріпацтва.Різко погіршився міжнародне становище країни. Росія опинилася в політичній ізоляції, ослабнув його військовий потенціал., Тривалий час практично беззахисними залишалися південні рубежі. У країні посилилися антизахідних настроїв, що погіршило її культурну, а, в результаті, і цивілізаційну замкнутість. Народ зумів відстояти незалежність, але в результаті його перемоги в Росії відродилося самодержавство і кріпосне право. Проте, найімовірніше, іншого шляху порятунку і збереження російської цивілізації в тих екстремальних умовах і не існувало.

№ 71. Помаранчева революція

Помаранчева революція 2004 р. має дуже глибокі об’єктивні причини, однією із яких було те, що у перші роки становлення та розвитку України на чолі нашої держави опинилися представники старої партгоспноменклатури, які за традицією прагнули підкорити суспільство, використовуючи авторитарні методи управління. Небачених масштабів досягла корумпованість, олігархічні клани намагалися управляти державою, маючи у своїх руках переважну більшість економічного потенціалу. У зв’язку з цим у країні поширювалося незадоволення політикою влади, виникла могутня опозиція, яка провела декілька широких антиурядових акцій, у тому числі масові виступи під гаслом “Україна без Кучми!”. Останньою краплиною, яка стала поштовхом для нового виходу людей на вулиці, стало фальшування результатів президентських виборів 2004 року.

Словом "революція" прийнято позначати будь-які швидкі й радикальні (засадні) зміни в будь-якій галузі людської діяльності. Напередодні президентської виборчої кампанії 2004 року виповнилося 13 років новітній незалежній українській державі. Щоправда, сама ця держава, за яку український народ боровся протягом кількох століть, не відображала усіх обов*язкових елементів, котрі декларувалися основним Законом країни. Політичний та економічний лад країни мав елементи залишок радянської тоталітарної системи та елементів часткового капіталізму З одного боку, отримували надприбутки клани, що поділили між собою найприбутковіші підприємства, з іншого – малий і середній бізнес потерпав від неефективної податкової системи і сваволі чиновників. Державні структури обслуговували не інтереси народу, а олігархічного оточення колишнього президента Л. Кучми. Уряд лобіював інтереси злочинного великого бізнесу і приховував кошти від зростання валового внутрішнього продукту. Економічне зростання, започатковане в 2000- 2001 роках урядом нинішнього глави держави, слугувало збагаченню кланів, а не всієї нації.

Найважливішою передумовою революції стало відродження українських національних традицій боротьби за загальну справу. Історики, політологи і навіть прості громадяни підмітили безпосередній зв'язок між подіями на Майдані і масовими виступами українців в історичні періоди, коли вирішувалася доля всього народу. Безпосередні предки українців -- анти (IV-VII століття нашої ери), за твердженнями давніх істориків, усі найважливіші справи вирішували навічах-загальних зборах дорослих членів племені. У Київській Русі віча теж відігравали надзвичайно важливу роль. Рішення на них приймалися під впливом запальних промов тогочасних ораторів - князів і полководців. У козацькій державі загальні збори - рада - були найвищим органом управління. Брали участь у ній всі охочі, що прибували з усіх куточків держави.

Варто зазначити, що вперше за 13 років незалежності всі основні політичні сили об'єднались у потужну коаліцію "Сила народу", до якої після першого туру виборів приєдналися партія О. Мороза і А. Кінаха. Опозиція сформувала потужну команду фахівців з державного управління, економічної політики, політичних технологій. Опозиційні сили вперше очолив харизматичний лідер Віктор Ющенко, як "автор" національної валюти, успішний прем'єр-міністр та лідер "Наша Україна", що дав надію українцям на підвищення рівня їхнього життя. Українських виборців консолідував навколо Ющенка невдалий вибір кандидата від тодішньої влади, особи з кримінальним минулим - В. Янукович. виборець. Ющенка, готовий був усіма доступними методами відстоювати свій вибір. Команда В. Ющенка провела одну з найбільш успішних у світовій історії виборчих кампаній, у якій було поєднано ефективний менеджмент, системний характер роботи виборчих штабів та вдало підібрану символіку помаранчевий колір (теплі і яскраві кольори Сонця), точні гасла ("Ющенко - так!", "Вірю. Знаю. Можемо", "Разом переможемо"), що гуртували народ. Важливим фактором була моральна та політична підтримка світовою громадськістю і демократичними державами. Країни Європи та Америки попереджали українське керівництво про можливість застосування санкцій проти владної верхівки в разі проведення несправедливої виборчої кампанії та фальсифікації результатів виборів. Мирний характер масових протестів - важлива ознака української помаранчевої революції.Фактор, без якого не відбулось би революції, - це фальсифікація виборів багатьма місцевими виборчими комісіями та Центрвиборчкомом, здійснена на замовлення тодішньої влади. Ця фальсифікація відбувалась у безліч різних способів: і через умисні неправильності у списках виборців, і шляхом голосування за фальшивими відкріпними посвідченнями, й за допомогою "голосування" після закриття виборчих дільниць та фальшивого голосування "вдома" тощо. Всі ці грубі порушення стали підставою для визнання рішенням Верховного Суду від 3 грудня 2004 року повторного голосування. В результаті нового туру виборів, 26 грудня переконливу перемогу здобув В. Ющенко.

Безперечно, помаранчева революція не залишила байдужими людей не тільки в Україні, але й за її межами. У когось події грудня 2004 року змінили світосприйняття, комусь уселили надію на краще майбутнє, когось змусили пишатися своїм народом і щиро полюбити Україну, а комусь дали зрозуміти, що кожен із нас у змозі змінити історію, майбутнє України, що й відбулося напередодні Нового року. Отже, який саме психологічний вплив справили на кожного із нас події Помаранчевої революції?

Вплив на психологію громадян України можна було простежити ще в ході передвиборчої кампанії основних кандидатів на посаду президента держави. кольори в рекламних ,у рекламних роликах демонструвалися кадри із сім'ями претендентів, що позитивно впливало на психологічне сприйняття їх глядачами; також широко використовувались образи звичайних робітників, студентів, викладачів, показ відомої й шанованої людини, багатократного повторення одних і тих само висловлювань , рекламного звернення залежно від частини України(Янукович рос мова), лунали заклики до відокремлення, як своєрідна погроза.

Основне значення Помаранчевої революції полягає в тому, що український народ вперше в новітню добу проявив себе активним суб’єктом політики та історії, формуючи тим самим громадянське суспільство і сучасну політичну українську націю. Важливою подією у політичному житті України стали парламентські вибори в березні 2006 р., перемогу на яких здобули “помаранчеві” партії, але парламенська криза продовжувалась. Президент В. Ющенко для виходу із складної політичної ситуації врешті-решт видає Указ про припинення діяльності Верховної Ради. Було вирішено провести дострокові парламентські вибори 30 вересня 2007 р. Їх проведення свідчить, що в Україні створені важливі передумови для початку нової сторінки у вітчизняній історії, яка відкриває сприятливу перспективу для подальшої розбудови цивілізованої України.

№ 72. Євросоюз к ХХ-п ХХІ ст.

На рубежі XXI ст. Європейський союз вступає в новий, безпрецедентний етап свого розширення. Число його членів станом на сьогоднішній день нараховується 28 країн.

7 лютого 1992 року у Маастрихті було підписано Договір про Європейський Союз (саме поняття «Європейський Союз» з'явилось ще під час Паризької конференції 1972 року). Договір набув чинності 1 листопада 1993 року. Він визначив так званні «три колони» Європейського Союзу:«перша колона» — Європейські Співтовариства: ЄСВС, Євратом та Європейське Співтовариство (замість старої назви «Європейське Економічне Співтовариство»). Причому Європейське Співтовариство є серцевиною та каркасом процесу інтеграції і за своїми властивостями становить «наднаціональний феномен»; «друга колона» — спільна зовнішня та безпекова політика (СЗПБ);«третя колона» — співробітництво у сферах юстиції та внутрішніх справ. В економічному сенсі прийняття Маастрихтського договору означало курс на завершення формування єдиного внутрішнього ринку (четвертий рівень економічної інтеграції) та перехід до реалізації ідеї економічного та валютного союзу (п'ятий — найвищий рівень економічної інтеграції).

На рубежі ХХ-ХХІ ст. ЄС помітно нарощує свій ресурсний потенціал, збільшуючи територію та населення, перетворюється на найбільший у світі ринок з багатомільйонними. споживачами, зберігає динаміку інтеграції. Політично складається гегемонія Євросоюзу на основній частині Європи, що надає йому вже зовсім іншої міжнародну вагу, статус і позиції.

На сучасному етапі розвитку ЄС відбувся новий перерозподіл функцій між її інститутами та національними урядами. Європейська комісія підготувала три програмних документа - Зелену книгу "Альтернативи для Союзу", присвячену європейській соціальній політиці (листопад 1993 р.), Білу книгу "Європейська соціальна політика: шлях для Союзу" ( Липень 1994) і "Середньострокову програму соціальних дій, 1995-1997" (квітень 1995 р.). У цей перелік неодмінно повинна бути включена також Біла книга про зростання, конкурентоспроможності та зайнятості (грудень 1993 р.), в якій сформульовано принциповий підхід ЄС до взаємозв'язку економічної і соціальної політики в цілому, і в першу сприянням підвищенню конкурентоспроможності та економічному зростанню і забезпеченням високого рівня зайнятості людського ресурсу.

Довгострокова політика зайнятості названа пріоритетом № 1 у всіх найважливіших документах EC, опублікованих в 1993-1997 рр.. Цей курс спрямований на досягнення двох взаємопов'язаних цілей - по-перше, ефективно використовувати людських ресурсів, підняти рівень політичної підтримки населенням планів подальшого об'єднання Європи.

Новий підхід до проблеми зайнятості найбільш чітко сформульований в Білій книзі про соціальну політику: Довго Європа концентрувала основні зусилля на регулюванні безробіття, тоді як вищим пріоритетом має стати стимулювання створення нових робочих місць. Розв'язання такої задачі потребує узгодження цілого ряду напрямів економічної і соціальної політики, оскільки необхідно стимулювати економічне зростання і виробничі інвестиції, що створюють нові робочі місця, збільшити вкладення у підготовку робочої сили нової якості. Цей підхід знайшов відображення у стратегії зайнятості, затвердженої на сесії Європейської ради в Брюсселі в грудні 1993 р. У ній було виділено сім основних напрямків дій: Вдосконалення системи освіти та професійної підготовки; Більш гнучка політика на рівні підприємств і на ринку праці в цілому; Організаційна перебудова роботи на рівні окремих підприємств; Цілеспрямований курс на зниження непрямих витрат на робочу силу; Більш ефективне використання державних фондів, створених для вирішення проблем безробіття; Реалізація спеціальних програм з метою професійної підготовки молоді; Сприяння зростанню зайнятості з урахуванням нових вимог. Така переорієнтація стратегії зайнятості нерозривно пов'язана з вирішенням задачі створення єдиного ринку робочої сили в ЄС.

2 жовтня 1997 року було підписано Амстердамський договір (набув чинності 1 травня 1999 року). Амстердамська угода внесла зміни та доповнення до Маастрихтського договору про Європейський Союз, Римського договору про заснування Європейського (Економічного) Співтовариства та Євратому, Договору про заснування ЄСВС. Ці зміни торкнулись повноважень та напрямків діяльності, а також привели інституційні механізми до цілей, визначених Маастрихтським договором. Особливу роль у цьому відіграв вступ у силу Шенгенської угоди про вільне (безвізове) пересування громадян у межах Європейського Союзу (укладена 1985 року). На сьогоднішній день до цієї угоди приєднались 13 держав Європейського Союзу — Австрія, Бельгія, Греція, Данія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Франція, Фінляндія та Швеція. Поки не приєднались до Шенгенської угоди Велика Британія, Ірландія та 10 держав, які стали членами ЄС у 2004 році. 26 лютого 2001 року був підписаний Ніццький договір, який вніс зміни в механізми інституційного розвитку ЄС з огляду на його майбутнє розширення. Зокрема, квоти представництва в інституціях ЄС були перерозподілені з урахуванням потенційної участі у них нових членів. Положення цього договору на сьогодні вступили в силу і є чинними принаймні до 2009 року.

1 січня 2002 року до готівкового обігу була введена єдина грошова одиниця ЄС — євро, що стало етапом переходу до формування економічного та валютного союзу ЄС — найвищого етапу інтеграції. Зараз євро перебуває в обігу на території 12 країн-членів ЄС. Велика Британія та Данії вирішили поки що відмовитись від введення євро на своїй території, а Швеція не змогла виконати необхідних критеріїв введення євро, встановлених Маастрихтським договором. 10 держав, які приєдналися до ЄС у 2004 році, поки що не змогли виконати усіх необхідних критеріїв «зони євро». 17-18 червня 2004 року на Самміті ЄС у Брюсселі було схвалено текст Конституції Європейського Союзу. 29 жовтня 2004 року Угоду про Конституцію Європейського Союзу було підписано главами держав та урядів 25 країн-членів ЄС у Римі. Конституція ЄС складається з чотирьох розділів, у яких відображено головні цілі, завдання та функції ЄС, організаційна структура та процедура прийняття рішень, права і обов'язки всіх європейських органів управління, а також напрямки діяльності організації. 29 травня і 1 червня 2005 року населення Франції та Нідерландів голосує проти Конституційного договору. Негативні рішення референдумів спричинили паузу для розмірковувань про майбутнє Євросоюзу.

В результаті цих об'єднавчих процесів, у Європі утворився могутній союз, який все більше стає подібним до самостійної держави з своїм апаратом державних органів, основним законодавчим актом та іншими рисами незалежної держави

№ 73. Європейське художнє мистецтво у ХХ-ХХІ ст..: естетика, художні напрями і стилі, постаті

ХХ століття можна вважати лише миттєвістю в масштабах існування людства. Проте кількість подій та проблем, що виникли Для художньої культури ХХ ст. властиві відсутність єдиного мистецького стилю і панування цілого ряду течій, особливо в образотворчому мистецтві; зв’язок митців з політикою, протистояння їх мілітаризації, гонці озброєнь, кровопролитним війнам, боротьба за мир, проти фашизму і тоталітаризму; філософічність культури, постійне оновлення засобів художньої виразності, коли на зміну одному напряму приходить інший; поява нових видів мистецтва (кіно і телебачення), що роблять значний вплив на маси. Західна культура, особливо образотворче мистецтво, розвивалася у двох напрямах: дальший розвиток реалізму класичного мистецтва, удосконалення і пошук нових форм виразності у межах цього художнього напряму; пошуки принципово нових засобів художньої виразності, що привели до появи культури модернізму.

Однією з поширених течій 60-х років став оп-арт (англ. optical art – оптичне мистецтво), представники якого створюють естетичне середовище за допомогою світлових і кольорових оптичних ефектів, завдяки вживанню лінз, дзеркал тощо. У живописі переважають геометричні комбінації ліній та плям.

У 60-х рр. набуло поширення так зване „мистецтво дії” Перформанс (англ. рerformance) – напрям, суть якого полягала у виконанні перед публікою попередньо запланованих дій. Публіка виступає лише у ролі глядача. Близьким для цього напряму є хепенінг, в основі якого – виконання художником якоїсь незапланованої дії перед глядачами та з їх участю. Представники боді-арту матеріалом для художньої творчості вважають людське тіло, вдаються до розмальовування його, демонстрації різних поз.

У цей час з’являється кінетичне мистецтво (від грец. kinemos – руховий, рушійний), представники якого намагалися створювати рухомі конструкції, світлові ефекти, оскільки художників завжди цікавила мобільна зміна форми, можливість трансформувати свій витвір. При цьому митці використовують різні матеріали, принципи дії, види руху, джерела руху форми. (Н.Шеффер, Ж.Тенглі, Г.Юккер, Б.Стучебрюхов тощо). Відомий твір Гюнтера Юнкера „Танцівники”, що змінювався на очах публіки в результаті руху. Композиція представляє собою мішки людського зросту, зсередини проткнуті гвіздками. Коли глядач вмикав мотор, мішки оберталися, наїжачившись гвіздками, які до того звисали вниз. Кінетизм прагне об’єднати в єдине композиційне ціле різні види мистецтва (звукові композиції, світломузику).

Сукупність найновіших течій у світовій культурі від 70-х р. ХХ століття до сьогодення найчастіше називають постмодернізмом. Народження постмодернізму пов’язане з кризовим явищами в західному суспільстві: так званою „холодною війною”, наростанням гонки озброєнь, американською війною у В’єтнамі, боротьбою трудящих за свої права, молодіжними рухами, екологічними катастрофами, що в останні десятиліття постійно супроводжують науково-технічний прогрес (Чорнобильська катастрофа, зменшення озонового шару, глобальне потепління тощо). Останні десятиліття ХХ століття довели, що людська діяльність, заснована на втіленні в життя найвищих досягнень інтелекту, поліпшенні якості і комфорту нашого життя, в той же час згубно впливає на довкілля, сприяє руйнуванню екосистеми і навіть може призвести до загибелі життя на планеті. Деякі філософи ХХ ст. (М.Хоркгаймер, Ю.Хабермас та інші) роблять висновок про те, що людський розум нині є найбільшою загрозою існуванню людини. Таке світовідчуття породило безліч напрямів, які в естетичному плані близькі до модернізму, але за зображальними рисами інші.

На відміну від модернізму, постмодернізм менш елітарний і більше орієнтований на комерцію. Для постмодернізму головне не проголошення кризи людського буття, а „…заперечення старого, аналіз деформації самих принципів розуміння людського життя, зміна суті, якою керувався раніше гуманізм, пошук нових моральних регуляторів та їх нове обґрунтування”

Художники в цей період вдаються до колажу, монтажних і відеоефектів, гіперреалізму, часто у своїх творах намагаються показати нікчемність і величність життя. Предметам побутового середовища часто надають символічного значення.

Живопис постмодернізму відмовляється від зображальності, естетичності, прагне реагувати на важливі проблеми сучасного їм суспільного життя.

Одним із напрямів постмодернізму є гіперреалізм (інші назви цього напряму: суперреалізм, фотореалізм, слайдизм, документалізм тощо), для якого характерним є наслідування фотографії живописними та графічними засобами. Напрям виник у період, коли в живописі переважали напрями, які відмовлялися від забраження об’єктивної реальності, а тому поява гіперреалізму викликала значний інтерес. Зображальні засоби гіперреалістів значною мірою новаторські. Знову звернувшися до предметності, художники все ж намагалися максимально дистанціюватися від класичного мистецтва. Основою живописного твору ставала не об`єктивна реальність, а фотографія чи слайд, бо гіперреалісти вірили, що технічні засоби можуть передати світ недеформованим, точно і неупереджено. Гіперреалісти, намагаючись досягти „надреальності”, використовували засоби, невживані у традиційному малярстві: акрилові фарби, фарборозпилювачі, трафарети, шліфували і полірували поверхню картини, щоб позбутися мазків пензля. Полотна гіперреалістів часто були великого формату, зображували об’єкти з близької відстані (крупним планом). У представників цього напряму найчастіше переважала тема великого міста.

У 70-ті р. в Західній Європі, Японії, Латинській Америці набув поширення концептуалізм. Представники концептуального мистецтва відмовлялися від створення традиційних художніх творів, а натомість зверталися до концептуальних об’єктів у формі ідей чи проектів, які супроводжувалися написами, текстами, іншими видами позаестетичної документації (Д.Х’юблер, Р.Беррі, Л.Вейнер тощо). Твори концептуалістів поєднують несполучувані предмети, часто побутові речі і супроводжуються певним текстом (написом).

№ 74. ЦСЄ у 80-90 рр К. 80-х років тоталітарні режими у Східній Європі вичерпали свої можливості. З'явилися риси, не притаманні тоталітарному соціалізму — безробіття, інфляція, падіння життєвого рівня. Масове невдоволення існуючими порядками робило неефективною колишню систему контролю над суспільною свідомістю.Для соціальних революцій у країнах потрібен був зовнішній поштовх, ним стала перебудова в СРСР, що сприяла посиленню впливу реформаторських елементів. За своїм характером революції у Сх Європі були демократичними та антитоталітарними. Крім Румунії та Югославії, зміна влади в інших країнах відбулася мирним шляхом. Прихильники "оновлення соціалізму" на перших же демократичних виборах здобули більшість на хвилі критики тоталітаризму, комунізму і комуністичних партій. Прийшовши до влади проголошувалися плюралізм та багатопартійність. утвердився курс на Захід, ліквідацію РЕВ, ОВД.

Чеховловатчинна У першій половині 80-х років економічне становище в країні погіршилось. Керівництво ЧССР прагнуло зберегти адміністративно-командну систему. Революційні події, які отримали назву "оксамитової" революції, розпочалися 17 листопада 1989 р.: Праги вийшло майже 50 тис. студентів. Міліція вдалася до жорстких заходів при розгоні демонстрантів, що призвело до страйку. Наступного дня з ініціативи "Хартії-77" виник "Громадський форум", який об'єднав ряд опозиційних груп. Апогею антиурядовий рух досяг 25 листопада, коли на Летенському полі у Празі зібралося 750 тис. чол.

У кінці 1989 р. президентом країни став Вацлав Гавел — лідер "Хартії-77" і "Громадського форуму.1990 рік започаткував новий етап у в червні проведено перші вільні вибори і сформовано новий уряд, який здійснив радикальні економічні реформи. змінено федеральний устрій, переглянуто компетенцію федеральних і республіканських органів. Країна почала називатися Чехо-Словацькою Федеративною Республікою (ЧСФР).На початку 1991 р. було здійснено лібералізацію цін. Крона стала внутрішньо конвертованою грошовою одиницею. Зміни в економіці спричинили безробіття, особливо у важкій промисловості. Розбіжності у поглядах словацьких і чеських політичних сил призвели до нового загострення національних проблем.. 1 січня 1993 р. з'явилися — Чехія і Словаччина.У 1993 р. в ЧР відбулися президентські вибори, на яких переміг В. Гавел. Словаччина в вересні 1992 р. ухвалила Конституцію СР, а в лютому 1993 р. обрано першого президента країни — М. Ковача. Молода держава відразу зіткнулася з економічними проблемами. На відміну від ЧР, економіка Словаччини мала однобічну спеціалізацію: переважали первинна сировина та підприємства військової галузі, а також с/г виробництво. Словаччина опинилася осторонь загальноєвропейських інтеграційних процесів.

З с 70-х у Польщі ширився робітничий рух, виникли альтернативні робітничі організації. масові страйки, очолювані профспілкою "Солідарність", Лех Валенса. У 1981 року було прийнято рішення про початок боротьби за владу висунуто політичні гасла. "Солідарність" об'єднувала 9 млн чол. Аби уникнути радянської інтервенції польський уряд на підставі статті 33 Конст оголосив воєнний стан на всій Польщі. з 12 на 13 грудня 1981 р. створено військову раду національного порятунку на чолі з Ярузельським. Перебудова в СРСР підштовхнула польське керівництво до пошуку інших шляхів виходу з кризи. У 1988 р. ПОРП оголосила економічні реформи. Було знято обмеження з діяльності приватного бізнесу, лібералізовано валютний обмін, державні підприємства отримали самостійність. У лютому 1989 р. розпочав роботу "круглий стіл" за участю всіх опозиційних сил, де обговорювалися перспективи політичних реформ. ПОРП поставила перед собою завдання легалізувати опозицію. У 1989 p. вибори до сейму, які принесли перемогу "Солідарності". 19 липня 1989 р. більшістю в один голос обрали президентом В. Ярузельського. Прем'єр-міністром став Т. Мазовецький ("Солідарність").

Вибори та формування уряду засвідчили, що Польща обрала еволюційний шлях переходу від тоталітаризму до демократії. Уряд Мазовецького першим здійснив "шокову терапію" — різкий перехід до ринкової економіки. Складовими цієї політики стали відмова від контролю за цінами, одночасне введення вільної торгівлі і початок приватизації державного сектора. Падіння виробництва було зупинено. Трансформація політичного життя. У грудні 1990 р. на перших загальних виборах президентом Польщі було обрано Леха Валенсу.Відбулася переорієнтація і зовнішньої політики Польщі. Вона вийшла з РЕВ та ОВД, однією з перших підтримала новоутворені після розпаду СРСР держави. З країни було виведено радянські війська.

Румунія за Чаушеску є яскравим прикладом найжорстокішого тоталітарного режиму Східної Європи. Ввся повнота влади була зосереджена в його руках, встановлено культ його особи. всі головні державні посади займали його родичі (40 осіб). Органи державної безпеки — "секурітате", які контролювали навіть приватне життя громадян.Така політика на к80-х привела до вкрай важкого становища. Диспропорція у розвитку промисловості спричинила дефіцит основних промислових товарів на внутрішньому ринку. Недостатня продуктивність с/г викликала перебої у забезпеченні населення продуктами харчування. Зовнішній борг країни досяг 21 млрд доларів. 18-19 грудня 1989 демократичні сили почали об'єднуватись у боротьбі проти диктатури. Маніфестації та страйки прокотилися по всій країні.,відкрито стрілянину, 22 грудня оголошено введення надзвичайного стану. Проте армія перейшла на бік демонстрантів. Було створено Фронт національного порятунку 22 грудня Чаушеску з дружиною покинули столицю ,але їх було заарештовано. І засуджено до страти. Демократична революція перемогла. У травні 1990 р. Ілієску став президентом, взявши курс на проведення ринкових реформ і демократизацію.Створений ще за часів Чаушеску експортний потенціал давав змогу Румунії вести активну торгівлю з країнами Західної Європи.

На початку 80-х pp. Угорщина зіткнулася з економічними труднощами: уповільнився темп розвитку, зовнішня заборгованість виросла до 11-12 млрд доларів.З початком перебудови починає домінувати реформаторське крило. Влітку 1987 р. він очолив уряд і проголосив програму продовження реформ. У травні 1988 р. схвалено курс на проведення економічних реформ та удосконалення політичної системи. Парламент Угорщини прийняв закони: про свободу мітингів і зборів, організацій та об'єднань, про пресу та страйки. прийнято рішення про запровадження посади президента і створення конституційного суду. Реформаторська діяльність активізувала політичне життя в країні. Важливим кроком до відродження багатопартійності стало прийняття закону про партії.23 жовтня 1989 р. УНР було перейменовано в Угорську Республіку.

Навесні 1990 р. в Угорщині відбулися демократичні вибори до парламенту, більшість на яких здобули опозиційні партії —

У середині 80-х pp. Болгарію охопила економічна криза. Сотні підприємств стали збитковими. їхнє функціонування підтримувалось за рахунок дотацій з державного бюджету. Адміністративно-командна система перешкоджали ефективному розвитку економіки. Зросла заборгованість країни (9 млрд дол.). Становище ускладнювалось кризовим станом сільського господарства. Улітку 1987 р. на пленумі ЦК БКП Т. Живков був змушений визнати, що є "випадки рецидиву культу особи" і пообіцяв покінчити із всевладдям партійного апарату. Було визнано необхідність створення "нової моделі соціалізму", реформ системи управління економікою та адміністративного поділу країни. Проте оголошені реформи не ліквідували адміністративно-командної системи. Вся повнота влади, як і раніше, була зосереджена в руках Т. Живкова та його оточення.

Наприкінці жовтня 1989 р. член Політбюро ЦК БКП, міністр закордонних справ П. Младенов надіслав партійному керівництву відкритого листа, в якому звинуватив Т. Живкова у неприпустимих методах управління. 10 листопада 1989 р. ЦК БКП звільнив Т. Живкова з поста Генсека, а незабаром і з поста Голови Держради. На новостворений пост президента Болгарії було обрано Петра Младенова.

Після повалення режиму Живкова у країні почали створюватись і відновлювати свою діяльність десятки політичних партій та організацій. Декілька з них об'єднались у Союз демократичних сил (СДС), що виступав за впровадження багатопартійності та парламентської демократії. В опозицію до БКП перейшов і БЗНС. Опозиціонери відмовлялись брати участь в уряді, який очолював комуніст А. Луканов.У січні 1990 р. позачерговий з'їзд БКП проголосив головною метою партії перебудову та оновлення демократичного соціалізму. Партія відмовилась від конституційного положення про свою керівну роль у суспільстві, засудила деформації у галузі міжнаціональних відносин. Т. Живкова і ряд діячів з його найближчого оточення було виключено з партії. Нове керівництво очолив Олександр Лілов. БКП було перейменовано у Болгарську соціалістичну партію (БСП).

Прагнення БСП консолідувати всі політичні сили для виходу з кризи не знайшло підтримки з боку опозиції, що не бажала брати на себе відповідальність за становище, в якому опинилася країна.

На парламентських виборах 1990 р. БСП набрала 40 відсотків голосів, що дало їй право сформувати уряд на чолі з О. Лукановим, але законотворча робота парламенту була блокована неконструктивними дебатами між опозицією та соціалістами. БСП пішла на поступки. П. Младенов подав у відставку. 1 серпня 1990 р. новим президентом було обрано Жельо Желєва. Після цього було сформовано коаліційний уряд (СДС, БСП, БЗНС) на чолі з Д. Поповим, який розпочав економічні реформи.

Незважаючи на особливості свого розвитку, Югославія у 70-80-х роках зіткнулася з тими ж труднощами, що й інші соціалістичні країни.Економічні проблеми були спричинені відсутністю загальнонаціонального ринку, що в умовах історично усталених відмінностей між різними регіонами країни приводило до замкнення республік у межах своїх кордонів.

Із 70-х pp. темпи економічного розвитку неухильно падали. Рівень безробіття досяг 1 млн чол. Приблизно стільки ж громадян перебувало за межами держави на тимчасових роботах, головним чином у ФРН. Заборгованість країни досягла 20 млрд доларів.Поглибленню кризи сприяла також і політична система Югославії, яка грунтувалась на Конституції 1974р. Децентралізація економіки, послаблення ролі партії та система розв'язання спірних питань шляхом взаємних домовленостей сприяли посиленню ролі республік і, відповідно, формуванню місцевих, республіканських, етнічних політичних еліт. Зміцненню єдності держави не допомогло і домінування у державних структурах сербів.Й. Броз Тіто, який з 1974 р. обіймав пости президента СФРЮ і Голови ЦК СКЮ "без обмеження строку мандата", завдяки своєму авторитету і величезній владі, зосередженій в його руках, зміцнював єдність Югославії.Але після його смерті у 1980р., коли місце президента зайняв колективний орган—Президія, в якому були представлені усі республіки, відцентрові тенденції у федерації посилились. Криза соціалізму набула форми міжнаціональних конфліктів.Пошук шляхів виходу з кризи вказав на необхідність проведення економічних і політичних реформ та реформ у Союзі комуністів Югославії (СКЮ).

У грудні 1989 р. в країні почалося проведення економічних реформ, автором яких був А. Маркович. Першим кроком на цьому шляху стало подолання інфляції і перетворення динара (грошової одиниці) у конвертовану валюту, що з успіхом було зроблено на початку 1990 р. Але процес подальших економічних реформ був перерваний розпадом Югославії.

Детонатором міжетнічних сутичок стали події в автономному краї Косово (заселеному переважно албанцями — 90%), напруження в якому не спадало з початку 80-х p., коли почалися масові виступи проти засилля сербської меншини (серби займали усі державні посади в краї).

Події в Косово спричинили розкол у громадській думці країни, активізувавши політичну активність населення.У 1989 р. в усіх республіках були створені опозиційні партії, навесні 1990 р. на виборах у Словенії та Хорватії перемогли національні коаліції.Спроба на XIV з'їзді СКЮ якось виправити становище виявилася невдалою. СКЮ розпався. Республіканські організації зайняли націоналістичні позиції. Сербські комуністи стали сербськими великодержавними шовіністами на чолі зі С. Мілошевичем.Листопадові вибори 1990 р. привели до влади прокомуністичні (просербські) сили в Сербії, Чорногорії, Боснії, Герцеговині та Македонії.

У відповідь Словенія і Хорватія, де владу здобули націоналісти, прийняли нові конституції і заявили про намір вийти з федерації. На референдумах у Словенії (80% — за) та Хорватії (95% — за) переважна більшість населення висловилася за незалежність. Союзне керівництво, в якому переважали серби, виступило за збереження єдності у будь-який спосіб.

Після прийняття рішення про вихід з Югославії (червень 1991р.) спочатку в Словенії, а потім у Хорватії почалися бойові дії між загонами самооборони республік і частинами Югославської народної армії (ЮНА), яким було наказано зберегти територіальну цілісність Югославії.Після поразки ЮНА у Словенії основні бойові дії перемістилися в Хорватію, де місцеві серби за допомогою союзної армії виступили зі зброєю в руках, встановили свій контроль над територією компактного проживання сербів (10% території Хорватії) і проголосили тут Республіку Сербська Країна зі столицею містом Кнін. На початку 1992 р. бойові дії в Хорватії поступово припинилися.

Після міжнародного визнання країни Сербія автоматично ставала агресором, оскільки її війська знаходились на території суверенної держави. Проти неї було введено міжнародні санкції. Зрештою, Сербія вивела свої війська з Хорватії, проте на території останньої продовжувала існувати ніким не визнана Республіка Сербська Країна. У 1995 р. хорватська армія провела успішну операцію "Буря", в результаті якої Республіку Сербська Країна було ліквідовано, а значна частина сербів стала біженцями. У 1997 р. Хорватія шляхом переговорів домоглася суверенітету і над Східною Славонією.

У квітні 1992 р. Сербія і Чорногорія проголосили утворення нової держави — Союзної Республіки Югославія. Всі інші колишні союзні республіки стали незалежними.

Здавалося, війна на Балканах скінчилась, але в лютому 1998 р. загострився конфлікт в Косово — автономному краї Сербії, автономію якого було ліквідовано в 1988 р. Албанці, що складали більшість населення, розгорнули боротьбу за незалежність. У цьому конфлікті світова громадськість стала на бік албанців. У березні 1999 р. об'єднані сили НАТО розгорнули бойові дії проти СРЮ. Упродовж 74 днів бомбардувань та обстрілів на територію країни було скинуто ЗО тис. т вибухових речовин. Зрештою, керівництво СРЮ вивело з краю війська, а на їх місце було введено миротворчі сили.

№ 77. Холодна війна

Після, закінчення Другої світової війни сталінське керівництво Радянського Союзу сподівалося встановити свій контроль у країнах, звільнених Радянською армією, привести до влади комуністичні уряди і в такий спосіб створити навколо себе зону з дружніх І залежних від СРСР держав. Своєю чергою, керівні діячі США за підтримки уряду Великої Британії прагнули не допустити переходу країн Центральної та Швденно-Східної Європи під контроль Радянського Союзу і не дозволити поширення комуністичного тоталітаризму на нові території.

Широке оприлюднення думка про необхідність боротьби проти міжнародного комунізму знайшла в промові колишнього прем'єр-міністра Великої Британії В. Черчшіля, з якою він виступив 5 березня 1946 р. у Вестмінстерському коледжі м. Фултон штату Міссурі (США) в присутності президента Трумена. Стверджуючи, що СРСР відокремив Східну Європу від усього світу "залізною завісою", Черчилль запропонував створити для боротьби проти СРСР і комунізму "асоціацію народів, котрі розмовляють англійською мовою", яка володіла б ядерною збросю і могла б розраховувати на військову перевагу над Радянським Союзом. Ця промова вважається початком "холодної війни".

Своєю чергою, Радянський Союз взяв активну участь у розпалі "холодної війни". Він почав провадити активний зовнішньополітнчиий курс, розширювати зону свого впливу на сусідні держави, незважаючи на інтереси народів цих країн і світову громадську думку.

Тому можна погодитися зі словами американського історика Артура Шлесінджера-молодшого:

"Холодна війна... була результатом не якогось рішення, а наслідком дилеми, перед якою опинилися сторони. Кожна сторона 'відчувала непереборне бажання провадити саме ту політику, яку інша ніяк не могла розглядати інакше, як загрозу принципам влаштування світу. Потіч кожна сторона відчула настійну потребу розпочати оборонні заходи. Так, росіяни не бачили іншого вибору, крім зміцнення свосї безпеки у Східній Європі. Американці, які вважали, що це всього лише перший крок у напрямку до Західної Європи, прореагували заявою про свої інтереси в зоні, яку росіяни вважали дуже важливою для своєї безпеки...

Кожна сторона жагуче вірила, що майбутня міжнародна стабільність залежить від успіху її вчасної концепції світового порядку ".

Отже, "холодна війна" мала як внутрішні, так і зовнішні причини.

Внутрішні причини:1) зростання впливу військовиків на внутрішньо- та зовнішньополітичний курс СРСР та США:2) мілітаризація за роки другої світової війни економіки (створення військово-промислового комплексу), суспільних інститутів і масової свідомості;3) пошук зовнішньополітичного "ворога" як засіб консолідації суспільства.

До зовнішніх причин належать: 1) перетворення СРСР і США на наддержави і виникнення між ними гострих протиріч із питань повоєнного устрою світу;2) встановлення радянської моделі тоталітарного суспільства в країнах Східної Європи і протидія цьому процесу з боку США;3) боротьба за "сфери впливу" між СРСР і США в різних регіонах світу.

"Холодна війна" стала новим виявом основної тенденції світового розвитку у XX ст. — боротьби між демократією і тоталітаризмом.Вона знайшла своє втілення в: активній участі в регіональних конфліктах, установленні економічних блокад, обмежень, гонці ракетно-ядерних і космічних озброєнь, боротьбі розвідувальних служб, ідеологічних диверсіях, глобальному військовому протистоянні, стратегії взаємного ядерного залякування тощо.Хронологічно "холодну війну" можна переділити на два основні періоди: 1) 1946-1975 рр.; 2) 1979 — кінець 80-х рр."Холодна війна" вилилась у протистояння військово-політичних блоків у Європі та інших регіонах світу.

Першою серйозною сутичкою в Європі стала "берлінська криза". Вона виникла 1948 р. після введення у західній частині Німеччини нової грошової одиниці. Радянська сторона розцінила цю акцію як крок, що веде до розколу країни.

Скориставшись із того, що в угоді про статус окупованого Берліна не були передбачені конкретні зобов'язання СРСР із забезпечення транспортним зв'язком західних секторів міста, 24 червня 1948 р. Радянський Союз перекрив транспортні артерії Західного Берліна і Західної Німеччини. Фактично було встановлено блокаду Західного Берліна. Блокада тривала "324 дні — з 24 червня 1948 р. до 12 травня 1949 р., коли на конференції в Нью-Йорку колишні союзники домовилися про компромісні умовк її скасування.У тяжкі дні "берлінської кризи" постачання двохмільйонного міста всім необхідним перебрала англо-американська авіація. Було встановлено "повітряний міст", яким мешканці Західного Берліна отримували продовольство, медикаменти, паливо, машини та інші товари.

Війна в Кореї. Міжнародна напруженість зростала, "холодна війна" кілька разів перетворювалася на "гарячу". У 1950—1953 рр. розгорнулися бойові дії на Корейському півострові.З 1948 р. тут існували дві держави: Республіка Корея зі столицею в Сеулі та Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР) зі столицею у Пхеньяні. Збройний конфлікт між двома державами розпочався 25 .червня 1950 р. нападом військ КНДР на Республіку Корея. Армія останньої виявилася небоєздатною і почала відступати. Майже вся територія Південної Кореї була зайнята військами КНДР. Коли Рада Безпеки ООН ухвалила резолюцію, в якій засудила агресію КНДР, війська США та деяких інших країн у вересні 1950 р. вступили у війну, а наприкінці жовтня, захопивши Пхеньян, вийшли до китайського кордону. На допомогу КНДР прийшов північний сусід — Китай. 26 листопада 1 млн китайських "добровольців" за підтримки радянських танків та авіації перейшов у наступ і змусив американців відступити. Радянські льотчики під командуванням І. Кожедуба прикривали небо.ЗО листопада 1950 р. президент Трумен заявив, що США готові використати всі військові засоби аж до ядерної зброї. Вперше виникла небезпека переростання локального конфлікту в ядерну війну. І все ж здоровий глузд ВИЯВИВСЯ СИЛЬНІШИМ од військових і політичних амбіцій. Наприкінці 1950 р. фронт стабілізувався в районі 38-ї паралелі. Два роки тривала позиційна війна. У 1953 р. було підписано перемир'я, яке зафіксувало існування двох держав на Корейському півострові.

Берлінська стіна. Але "холодна війна" тривала ще понад 20 років, її символом стала Берлінська стіна, побудована протягом однієї ночі проти 13 серпня 1961 р., яка переділила Берлін на Західний і Східний. Реакція США на цю акцію була надзвичайно різкою. Американське, командування почало перекидати додаткові частини на територію ФРН і Західного Берліна. 27 жовтня американські танки було підтягнуто до контрольно-пропускного пункту на Фрід-ріхштрассе, навпроти них на відстані 200 м зупинилися радянські танки. Цілу добу тривало протистояння. Нарешті, керівники обох держав віддали наказ своїм військам відійти від кордону. Напружена ситуація в місті зберігалася до укладення 3 серпня 1971 р. чотиристоронньої угоди щодо Західного Берліна. Отже, "холодна війна" неодноразово ставила світ на межу глобальної ядерної війни.

Карибська криза. Ще одна серйозна загроза світові виникла 1962 р. під час Карибської кризи.США різко негативно поставилися до революції на Кубі. У 1961 р. вони підтримали висадження контрреволюційних груп на територію Куби. Ф. Кастро звернувся по допомогу до СРСР. Радянське керівництво вирішило розмістити на острові ядерні ракети середнього радіуса дії. Довідавшись про це, президент Дж. Кеннеді оголосив про встановлення з 22 жовтня 1962 р. морської блокади Куби і про огляд усіх радянських кораблів, які пливли до острова. Водночас радянські та американські війська було приведено у стан бойової готовністі. Ніколи раніше небезпека ядерної війни не була настільки реальною, як у ті дні. Кеннеді проігнорував другого листа І прийняв угоду про ненапад, запропонований у першому. Саме на основі цього 28 жовтня Хрущов погодився вивести ракети".

Проблеми роззброєння були в центрі уваги світової громадськості, зокрема сесій Генеральної Асамблеї ООН у 50—60-х рр. Так XIV сесія Генеральної Асамблеї ООН у 1959 р. ухвалила резолюцію на підтримку ідеї загального і повного роззброєння, однак в умовах "холодної війни" ця резолюція мала декларативний характер.Першим реальним кроком на шляху роззброєння став Московський договір про заборону ядерних випробувань, у трьох середовищах: у повітрі, під водою та в космосі, підписаний 5 серпня 1963 р. головами урядів СРСР, США, Великої Британії — трьох тодішніх ядерних держав. Переговори, що передували підписанню договору, йшли важко. Каменем спотикання було питання про контроль. Нарешті, всі погодилися, що вибухи в трьох сферах можна контролювати національними засобами без міжнародного контролю. Тільки підземні ядерні вибухи було дозволено, але надалі відповідні переговори було проведено й щодо них. На жаль, Франція й Китай, які створили свої ядерні арсенали пізніше, не приєдналися до договору 1963 р. і продовжували випробування в атмосфері. Проте Московський договір про заборону випробувань ядерної зброї мав велике значення, позаяк був першою конкретною угодою з обмеження гонки озброєнь. Згодом до Московського договору приєдналося понад 130 держав світу. У 1963 р. Генеральна Асамблея ООН закріпила своїм рішенням радянсько-американську домовленість "не розміщувати в космічному просторі будь-які об'єкти з ядерною зброєю або іншими видами зброї масового знищення"Карибська криза. 1 січня 1959 на Кубі перемогла революція, на чолі якої стояв 32 --річний партизанський вождь Фідель Кастро. Новий уряд початокрішучу боротьбу з американським впливом на острові. Немає потреби говорити,що Радянський Союз повністю підтримав Кубинську революцію. Проте влада Гавани серйозно побоювалися військового вторгнення США. У травні 1962 р. Микита Хрущов висунув несподівану ідею - розмістити на острові радянські ядерніракети. Такий крок він жартівливо пояснював тим, що імперіалістам «требазапустити їжака у штани ». Після деяких роздумів Куба відповіла згодоюна радянську пропозицію, і влітку 1962 р. на острів було відправлено 42ракети з ядерними боєголовками і бомбардувальники, здатні нести ядернібомби. Перекидання ракет проводилася в суворій таємниці, проте вже ввересні керівництво США запідозрило недобре. 4 вересня президент Джон Кеннеді заявив, що США в жодному разі не потерплять радянських ядернихракет в 150 км від свого берега. У відповідь Хрущов запевнив Кеннеді, щоніяких радянських ракет або ядерних зарядів на Кубі немає і не буде. 14 жовтня американський літак-розвідник сфотографував з повітрястартові майданчики для ракет. В обстановці суворої секретності керівництво

США почало обговорювати відповідні заходи. 22 жовтня президент Кеннеді звернувсяпо радіо і телебаченню до американського народу. Він повідомив, що на Кубівиявлені радянські ракети, і зажадав від СРСР негайно видалити їх.

Кеннеді оголосив, що США починають військово-морську блокаду Куби. 24 жовтняна прохання СРСР терміново зібрався Рада Безпеки ООН. Радянський Союзпродовжував наполегливо заперечувати наявність на Кубі ядерних ракет. Обстановка в

Карибському морі все більш розпалювалася. На Кубі рухалося два десятки радянськихкораблів. Американські суду отримали наказ зупинити їх, якщо буде потрібно Вогнем. Правда до морських битв справа не дійшла. Хрущов наказавдекільком радянським кораблям зупинитися на лінії блокади. З 23 жовтня між Москвою і Вашингтоном почався обмін офіційнимилистами. У перших посланнях М. Хрущов з обуренням називав дії США. президент США прийняв рішення через дві доби почати бомбардуваннярадянських ракетних баз і військову атаку на острів. Проте в неділю, 28 жовтня, радянське керівництво вирішило прийнятиамериканські умови. Рішення прибрати з Куби ракети було прийнято безузгодження з кубинським керівництвом. Можливо, так вчинили навмисно,оскільки Фідель Кастро категорично заперечував проти видалення ракет. Міжнародна напруженість почала швидко спадати після 28 жовтня. Радянський Союз вивіз з Куби свої ракети і бомбардувальники. 20 листопада СШАзняли морську блокаду острова. Карибська криза мирно завершився.

В'єтнамська війна. В'єтнамська війна почалася з інциденту в Тонкінській затоці, під часякого суду берегової охорони ДРВ обстріляли американські есмінці,що надавали вогневу підтримку урядовим військам Південного В'єтнаму вїхній боротьбі з партизанами. Після цього все таємне стало явним і конфліктрозвивався за вже звичним зразком. Одна з наддержав вступила у війнувідкрито, а друга робила все від неї залежне, щоб воювати було «Скучно». Війна яку в США уявляли собі легкою прогулянкоювиявилася кошмаром Америки. Антивоєнні демонстрації потрясли країну. Молодь повстала проти безглуздої бойні. У 1975 році США визнали заблаго оголосити, що вони «виконали свою місію» та приступити до евакуаціїсвого військового контингенту. Ця війна сильно потрясла все Американськесуспільство і привела до великих реформ. Післявоєнна криза продовжуваласябільше 10 років. Важко сказати чим би він закінчився не подвернісь підруку ...

Афганської кризи. У квітні 1978 р. в Афганістані стався переворот, пізніше названий Квітневої революцією. До влади прийшли афганські комуністи - Народно -демократична партія Афганістану (НДПА). Уряд очолив письменник Нур Мухаммед Таракі. Проте вже через кілька місяців всередині правлячоїпартії розгорілася гостра боротьба. У серпні 1979 р. спалахнулопротиборство між двома вождями партії - Таракі і Аміном. 16 вересня Таракі усунули з посади, виключили з партії і взяли під варту. Незабаром вінпомер - за офіційним повідомленням, «від хвилювань». Ці подіївикликали невдоволення в Москві, хоча зовні все залишалося як раніше. Засудження викликали що почалися в Афганістані масові «чистки» та розстріли впартійному середовищі. І так як вони нагадали радянських керівників китайську «Культурну революцію», виникали побоювання, що Амін може порвати з СРСР ізблизитися з Китаєм. Амін неодноразово просив про введення в Афганістанрадянських військ для зміцнення революційної влади. Нарешті, 12 грудня 1979 радянське керівництво прийняло рішення виконати його прохання, але прице прибрати самого Аміна. Радянські війська були введені в Афганістан, Амінбув убитий вибухом гранати під час штурму президентського палацу. Тепер радянськігазети називали його «агентом ЦРУ», писали про «кривавої натисканні Аміна і йогопоплічників ». На Заході введення радянських військ в Афганістан викликав бурхливі протести. Зновою силою спалахнула «холодна війна». 14 січня 1980 Генеральна Асамблея ООН зажадала виведення «іноземних військ» з Афганістану. За цейрішення голосувало 104 держави.

Тим часом у самому Афганістані почало посилюватися збройнеопір радянським військам. Проти них боролися вже, звичайно, неприхильники Аміна, а супротивники революційної влади взагалі. Радянськадрук перший час стверджувала, що ніяких боїв в Афганістані немає, що тампанують мир і спокій. Проте війна не вщухала, і коли це стало ясно, в

СРСР визнали, що в республіці «бешкетують бандити». Війна в Афганістані не припинялася більше дев'яти років .... У ході військовихдій загинуло більше мільйона афганців. Радянські війська, за офіційнимиданими, втратили вбитими 14453 людини.

У червні 1987 р. були зроблені перші, поки символічні кроки довстановлення миру. Нове Кабульське уряд запропонував повстанцям .У квітні 1988 р. Радянський Союз підписав у Женеві угоду про виведення військ з Афганістану. 15 травня війська почалийти. Дев'ять місяців по тому, 15 лютого 1989 р., Афганістан покинувостанній радянський солдат. Для Радянського Союзу в цей день афганськавійна закінчилася.

Невелика розрядка в протистоянні сталася в 70-і роки. Вінцем їїстало Нарада з безпеки і співробітництва в Європі. Країни-учасницірадилися два роки, і в 1975 році в Хельсінкі ці країни підписали

Заключний акт наради. З боку СРСР його скріпив Леонід Брежнєв. Цей документ узаконив післявоєнний поділ Європи, чого й домагався СРСР. Уобмін на цю поступку Заходу, Радянський Союз зобов'язався поважати правалюдини. Незадовго до цього, в липні 1975 року, відбувся знаменитий радянсько -американський спільний політ на космічних кораблях «Союз» і «Аполлон». У СРСР припинили глушити західні радіопередачі. Здавалося, епоха «холодноївійни »назавжди відійшла в минуле. Проте в грудні 1979 року радянськівійська вступили в Афганістан - почався ще один період «холодної війни». Відносини між Заходом і Сходом досягли точки замерзання, коли зарішенням радянського керівництва був збитий південнокорейський літак з мирнимипасажирами на борту, який опинився в повітряному просторі СРСР. Післяцієї події президент США Рональд Рейган назвав СРСР «імперією зла іцентром зла ». Тільки до 1987 року відносини між Сходом і Заходом зновупочали поступово поліпшуватися. У 1988-89 роках з початком перебудови в радянській політиці відбулисярізкі зміни. У листопаді 1989 року припинила своє існування Берлінська стіна. 1 липня 1991 відбувся розпуск Варшавського Договору. Соціалістичний табір розпався. У ряді країн - його колишніх членів --відбулися демократичні революції, які не тільки не засуджувалися, алепідтримувалися СРСР. Радянський Союз відмовився також і від розширення своговпливу в країнах третього світу. Такий різкий поворот в радянськійзовнішній політиці на Заході пов'язують з ім'ям президента СРСР Михайла Горбачова.

Останньою віхою "холодної війни" вважають демонтаж Берлінської стіни. ТеТобто, можна говорити про її підсумки. Але це мабуть найважче. Напевно,підсумки «холодної війни» підведе історія, її справжні результати буде видночерез десятиліття. Зараз ми не є об'єктивними. З одного боку, є чималолюдей, які вважають, що «холодна війна» не закінчилася, а перейшла внаступну фазу, з іншого боку, багато хто схильний розглядати її підсумки якпочаток нового протистояння. Що поганого у «холодній війні»? Перш за все,напевно, балансування на межі війни. Сторони звичайно не воювали, але такгрунтовно до неї готувалися, що здавалося вона може початися в будь -момент. Всі події та явища у світі, у світі розглядалися як хороші іпогані, то що вигідно одній із сторін (в цьому вони мало відрізнялися один віддруга) було добре, все інше - погано. Цілі покоління людей виростализ деформованої психікою, яка виражалася в неадекватному сприйняттянавколишнього світу.

Але ця війна принесла з собою і багато позитивних результатів. Ну во -перше, тому, що вона була не гарячою, тобто в досить тривалийперіод не дивлячись на дуже сильні суперечності сторони змогли з'ясувативідносини не прибігаючи до сили зброї, по-друге, вона вперше змусилапротилежні сторони вести переговори і вносити певні правилаігри в саме протистояння (ціла система договорів щодо обмеження гонкиозброєнь тому доказ); гонка озброєнь, як явище, малабезумовний знак мінус. Вона несла величезні матеріальні ресурси, але як ібудь-яке явище мала і зворотний бік. У даному випадку можна говорити про

«Золоту добу» природничих наук, без бурхливого розвитку яких ні про якугонці озброєнь не можна було б і думати.

№ 78 Тетчеризм і рейганоміка – варіанти неоконсервативної ідеології і політичної практики

На виборах 1980 р. переміг республіканець Рональд Рейган. Він запропонував курс, який отримав назву "рейганоміка".

В його основу було покладено програму обмеження ролі держави в економічному та соціальному регулюванні. Відбувся перехід від прямого до опосередкованого втручання держави в економіку. Здійснювалась податкова реформа, запроваджувались пільги енергетичним корпораціям, ліквідовувався контроль за цінами на нафту. Одночасно запроваджувалася жорстка антиінфляційна політика, скорочувались витрати на державний апарат та соціальні програми. Ці заходи сприяли зупиненню інфляції —з 1983 р. почалось економічне піднесення.

У період правління Р. Рейгана було проведено переозброєння американської армії і розпочалися роботи зі створення протиракетної оборони з елементами космічних озброєнь (т. зв. стратегічна оборонна ініціатива — СОІ). Ці дії супроводжувались антикомуністичною та антирадянською пропагандою. СРСР було оголошено "імперією зла", проти якої потрібно розпочати "хрестовий похід". Однак Р. Рейган виявився досить гнучким політиком. У 1985 р. він розпочав переговори з новим радянським лідером М. Горбачовим: вони відкрили нову сторінку у світовій політиці і привели до скорочення ядерних озброєнь і закінчення "холодної війни".

У період президентства Р. Рейгана збройні сили США активно використовувалися для реалізації зовнішньополітичних планів: агресія проти Гренади (1983), в Лівані (1983— 84), Лівії (1986).

Рейганоміка" або "консервативна революція"?

Ядро проголошеної революції Рейгана складала "рейганоміка", орієнтована на пропозицію економічної програми, яка розумілася як відповідь на економічні проблеми 70-х років. Відповідно до неї повинні були бути значно знижені податки, запропоновані можливості амортизації і викреслені або спрощені, що перешкоджають інвестиціям, державні приписи, щоб викликати зростання економіки. Втрати доходів повинні були бути короткостроково відвернені економією на соціальних програмах, а довгострокові - покриватися збільшенням доходів з розширенням народного господарства - і все це при урівноваженому бюджеті. Було цілком зрозуміло, що тут виникнуть цільові конфлікти, тим більше, що одночасно повинні були значно зрости оборонні витрати.

Рейган дійсно добився прийняття основних положень своєї економічної програми з утвердженням бюджету на перше півріччя 1981 року. Було вирішено скоротити податки на 25%, 5% у першому і по 10% у два наступних роки. З 1985 року податки були індексовані з темпом інфляційного зростання цін, так що за знеціненням грошей не слідувало більше автоматичне підвищення реальних податків. Податкова квота дійсно знизилася для більшості платників податків. Однак, не в останню чергу перед обличчям загрозливо зростаючого дефіциту бюджету, ще при Рейгані було зроблено 13 підвищень податків, які скасували майже чверть скорочень податків. До цього додалося підвищення внесків по соціальному страхування. Загалом, податкові надходження як відсоток сукупного суспільного продукту знизилися за час президентства Рейгана з 20 до 18,6%, що приблизно відповідало тій частці відразу після другої світової війни.

Те, що "консервативна революція" не відбулася, найнаочніше демонструє той факт, що обсяг федерального бюджету при Рейгані постійно зростав, а саме, з 699,1 мільярда доларів у 1980 році до 859,3 мільярда доларів у 1987 році (відповідно вартості долара в 1982 році). Якщо навіть не брати до уваги військові витрати, то бюджет у цей період зріс з 535,1 до 609,5 мільярда доларів. При цьому дефіцит державного бюджету часом цілком йшов з-під контролю і досяг у 1986 році рекордної висоти в 221 мільярд доларів. У цьому дефіциті державного бюджету внаслідок зниження податків і одночасно підвищення витрат був винний сам президент, який, як консерватор, твердо дотримувався принципу врівноваженого державного бюджету і хотів його бачити закріпленим в конституції.

Скорочень соціальних програм було давно недостатньо, щоб утримувати зростаючу дірку в бюджеті. Характерно, що найсильніше скорочені були ті програми, які стосувалися найбідніших і гірше за інших організованих груп населення, які до того ж брали найменшу участь у виборах президента або в Конгрес. Продовольчі картки були скасовані, та допомоги для матерів-одиначок значно скорочені. Одночасно соціальні програми, корисні для середнього шару, залишилися майже незміненими, так само як і пенсійне страхування і пов'язане з ним страхування на випадок хвороби. При Рейгані в американському суспільстві відбулася поляризація між бідними і багатими, перерозподіл на користь багатих, в той час як одночасно збільшувалось число тих, хто жив нижче межі бідності.

Через протест Конгресу зазнала невдачі найбільша програма децентралізації в історії західної демократії, "новий федералізм" Рейгана, яка мала на меті як значне скорочення федеральних відрахувань, так і "зворотний" переклад соціально-державних завдань і одночасно податкових ресурсів на окремі штати. Скорочення федеральних субсидій штатам було, проте, значним, у сфері житлового будівництва і міського розвитку майже драматичним. Темпи зростання федеральних коштів в штатах номінально сповільнилися вже при адміністрації Картера, реально ж в результаті високого темпу інфляції навіть знизилися. Роки президентства Картера тому можуть розглядатися як перехідний період до "нового федералізму" Рейгана. Це також відноситься до сфери політики дерегуляції: тут скасування зроблених в федерально-державному масштабі обмежень конкуренції у повітряному і автомобільному сполученні почалось ще за Картера і була продовжена при Рейгані скасуванням положень про захист навколишнього середовища та про охорону праці.

Адміністрація Рейгана успішно боролася з інфляцією і безробіттям. Індекс інфляції знизився з 12,5% у 1980 році до 4,5% у 1988 році. Квота безробітних в цей же період опустилася з 7 до 5,4%. Було створено 18 мільйонів нових робочих місць, хоча багато місця припадали на групу з найнижчим доходом. При цьому не слід забувати про те, що економічний підйом слідував за важким спадом 1981-82 рр. (з квотою безробітних у 10%) і що стрімко, майже драматично зростав зовнішньоторговельний дефіцит.

Цілком у дусі консервативної політики було величезне підвищення військових витрат, спрямованих проти Радянського Союзу, вступ якого в Афганістані був відповідно інструменталізований. Так же і тут, ще за Картера, почалася безприкладна програма озброєння, якій потрібно було зустріти радянську загрозу, поставити на місце "імперію зла" (так Рейган публічно назвав Радянський Союз). Президент надав також повну свободу дій секретним службам, особливо ЦРУ під керівництвом Уільяма Кейсі, в стимулюванні опору у сфері радянського впливу і в підтримці антикомуністичних партизанських сил у "третьому світі". У цій політиці спочатку, здавалося, не було місця для роззброєння і контролю озброєнь. Тільки після того, як американська військова вага підвищився по відношенню до Радянського Союзу - перш за все завдяки початку з 1983 року розміщення ракет середньої дальності в Західній Європі, Рейган зміг під час свого другого терміну перебування на посаді президента вести з Радянським Союзом переговори з позиції сили. Пройшли 4 конференції на вищому рівні, укладення договору про РСМД, успіхи в обмеженні стратегічних озброєнь і в обопільних зовнішніх інспекціях.

У 1984 р. Рейган з величезною перевагою переміг на президентських виборах і був обраний президентом США на другий термін. Він продовжив економічні реформи. У 1986 р. було прийнято нове податкове законодавство, підтримане обома партіями і передбачала ще більш значне скорочення податкових ставок. Пропонувався ряд заходів щодо приватизації ще зберігалася в економіці державної власності, щодо розширення ринкового контрактування державних відомств з приватними компаніями, на передачу їм невластивих, як вважали Рейган і його помічники, державним установам господарських функцій. Деякі ідеї Рейгана носили досить утопічний характер, наприклад приватизація в'язниць. Товариством не були підтримані і пропозиції щодо приватизації національних парків, Поштової служби США. У цілому ж американська економіка в цей період розвивалася досить динамічно. Її стимулювали і різко збільшені (на 35%) військові витрати - зовнішня політика адміністрації Рейгана була політикою з позиції сили, саме в цей період була проголошена так звана "стратегічна оборонна ініціатива" з розробки нового стратегічного зброї космічного базування.

Не всі із задуманих перетворень вдалося здійснити в повній мірі, хоча всі чотири напрямки реформ в тій чи іншій мірі були реалізовані. Щорічний приріст реальних (з урахуванням інфляції) витрат держави скоротився з 4% при адміністрації Картера до 2,5% при Рейгані, незважаючи на рекордне для мирного часу збільшення військових витрат. Разом з тим Рейгану не вдалося серйозно обмежити соціальні витрати держави, незважаючи на початкові плани їх скорочення. Не вдалося і помітно зменшити частку федеральних витрат у ВВП країни. Якщо в 1981 фінансовому році вона становила 22,9%, то до середини 80-х рр. навіть дещо зросла, а до 1989 р. скоротилася лише до рівня 22,1% ВВП. Цей напрямок реформ не виправдало очікувань прихильників різкого скорочення державних витрат в економіці.

Зміни в податковому законодавстві були набагато більш істотні. Граничні податкові ставки індивідуального прибуткового податку були скорочені з 70 до 28%, а ставки податку на прибутки корпорацій - з 48 до 34%. Самі низькооплачувані категорії американців були взагалі звільнені від сплати податків. Правда, деякі податки були підвищені - податок на соціальне страхування, частина акцизів. Частка доходної частини федерального бюджету у ВВП скоротилася в результаті всіх цих заходів з 20,2% в 1981 фінансовому році до 19,2% у 1989 фінансовому році.

Було продовжено обмеження державного регламентування в економіці, розпочате ще при президенті Картера. Рейган зменшив або взагалі скасував державний контроль над цінами на нафту і природний газ, кабельне телебачення, телефонний зв'язок, міжштатних автобусне сполучення, послуги морських вантажних перевезень. Дисонансом до цих заходів виглядає збільшення митних імпортних тарифів. Адміністрація Рейгана зменшила регулює втручання держави в сферу охорони навколишнього середовища. Мабуть, дерегулювання, незважаючи на його символічне значення, все-таки не стало провідним пріоритетом в економічній програмі Рейгана.

Монетарна політика (перш за все боротьба з інфляцією) була цілком послідовною. Рейган схвалив скорочення зростання грошової маси, запропоноване Федеральною резервною системою ще в кінці 1979 р. Ця політика, з одного боку, посилила рецесію 1980-1982 рр. ., Але з іншого - сприяла зниженню інфляції

Висновок

Отже, підіб'ємо підсумки. Економічна політика адміністрації Рейгана, отримала назву "рейганоміка" і включала в себе:

курс на зниження ставок федеральних податків та надання корпораціям великих податкових і інших пільг, спрямованих на стимулювання капіталовкладень, насамперед у наукомістких галузях промисловості;

обмеження росту урядових витрат на соціальні потреби при одночасному нарощуванні військових витрат;

ослаблення державної регламентації (дерегулювання) підприємницької діяльності (скорочення правил, вимог до провиробничої та ринкової діяльності, у т. ч. вимог з охорони навколишнього середовища, і т.д.);

проведення курсу кредитно-грошової політики, спрямованої на подолання інфляції та здійснення установок економічної програми уряду.

Проте декларовані "рейганомікою" цілі радикального підвищення ефективності темпів економічного росту, наведення порядку в державних фінансах, позбавлення федерального бюджету від хронічних дефіцитів (після 1960 р. федеральний бюджет жодного разу не зводився без дефіциту) не були реалізовані.

Однією з основних причин нагромадження бюджетних дефіцитів і державної заборгованості став проведений адміністрацією Рейгана курс на ескалацію військових витрат, які виросли з 134 млрд дол. в 1980 фін. р. до 282 млрд дол. в 1987 фін. р. Закономірним наслідком багаторічного відволікання значної частини ресурсів країни у військову сферу є скорочення можливостей для цивільних капіталовкладень і зниження темпів економічного зростання. За минулий період 80-х років темпи економічного зростання в США були нижчими, ніж за попередні після-військові десятиліття, дефіцити федерального бюджету в 80-і роки виросли до астрономічних масштабів, що разом із зростанням державного боргу (у 1986 фін. р. федеральний борг перейшов за відмітку в 2 трлн дол) та зовнішньої заборгованості породило гостріші проблеми для економіки та фінансової системи країни, для економічної політики уряду.

Наприкінці 70-х років загострилися соціально-економічні проблеми Великої Британії. Лейбористський уряд Дж. Каллагена не зміг впоратися з ситуацією, палата громад 1979 р. винесла йому вотум недовір'я. Парламент було розпущено, а на нових виборах перемогла консервативна партія. Прем'єр-міністром уперше в історії Англії стала жінка — Маргарет Тетчер.

Консерватори прийшли до влади з чітко опрацьованою програмою дій. її метою було вивести Велику Британію із соціально-економічного застою. Для цього, на думку М. Тетчер, було необхідно:

- зупинити інфляцію, посилення якої розладнало господарське життя країни;

- знизити податки на прибутки корпорацій та особисті доходи, що дало б змогу збільшити інвестиції в економіку;

У докорінно звузити державне втручання в господарські та соціальні справи, що досі негативно впливало на зростання економіки;- «приборкати» профспілки, які, за переконанням консерваторів, зо середжували «надмірну владу», а це підривало розвиток бізнесу.

Висунута програма передбачала, таким чином, докорінні зміни у Соціально-економічній політиці уряду.У соціальній галузі Тетчер застосувала принцип: хто багато заробляє, тому нема чого безплатно вчитися і лікуватися. Політичною філософією прем'єр-міністра став вислів: «Безплатний сир буває тільки в мишоловці».Кабінет М. Тетчер неухильно й послідовно втілював свою програму в життя. Він прагнув надати максимальну свободу приватному підприємництву, сприяти зростанню ролі корпорацій і ринку в регулюванні господарських процесів при скороченні підприємницької діяльності держави. Уряд розпочав систематичне скорочення націоналізованого сектора економіки. До приватників поверталися підприємства нафтової, авіакосмічної, суднобудівної та інших галузей промисловості. Суттєво скорочувалися податки. У боротьбі з інфляцією було взято курс на зниження темпів зростання державних видатків, бралося до уваги й скорочення соціальних програм.

Крім того, Тетчер рішуче пішла на закриття збиткових підприємств,обмежила зростання зарплати. М. Тетчер не йшла на жодні поступки опозиції і ольстерським протестантам, твердою рукою придушила страйковий рух, зруйнувала непокірну профспілку шахтарів, віддала наказ розгромити аргентинську армію (війна за Фолклендські острови), тому журналісти і «охрестили» її «залізною леді». Великі кошти, вкладені в переозброєння промисловості, та зняття багатьох обмежень у сфері бізнесу стали приносити перші результати.

З 1982 р. економічне становище почало змінюватися на краше, а з 1985 р. почалося піднесення, яке тривало аж до 1990 р. Різко знизилися темпи інфляції, почало скорочуватися безробіття (з 3,3 млн 1985 р. до 2,3 млн 1988 p.). Різко зросла продуктивність праці. Успіхи 80-х років у розвитку британської еко­номіки називають «англійським дивом». Це явище мало, звичайно, свої причини й передумови. Зокрема, подібно до США, великі кошти були вкладені у переоснащення промисловості з урахуванням досягнень сучасного етапу науково-технічної революції, а у сфері бізнесу знято чимало обмежень. Розбудові економіки сприяла фінансова політика, спрямована на стримування інфляції й залучення іноземних вкладів. Нарешті, помітно вплинули на розвиток економіки й зміцнення фінансів відкриття й розробка родовищ нафти на дні Північного моря, поблизу Шотландії. Велика Британія не тільки повністю забезпечила себе енергоресурсами, придбання яких раніше вимагало величезних коштів, а й стала експортером нафтопродуктів. Унаслідок цього значно зменшилася зовнішня заборгованість Англії. Збільшилися золотовалютні запаси. Піднявся курс фунта стерлінгів.

Економічні успіхи сприяли зростанню доходів населення. Щорічні прибавки до заробітної плати становили 7-8%. За 80-ті роки кількість акціонерів у Англії потроїлася, перевищивши 8 млн. Тепер кожен третій британець є власником акцій; 15 млн родин— 60% загальної кількості— мешкають у власних будинках або квартирах. За цими показниками Англія наблизилася до рівня Сполучених Штатів. Проповідуючи соціальний дарвінізм (кожен за себе — і хай виживає сильніший), консерватори прагнули зробити англійців нацією власників.М. Тетчер стала британським прем'єр-міністром, що у XX ст. найтриваліший час був при владі. Однак на зламі 80-90-х років її позиції почали слабнути, деякі її конкретні кроки в галузі внутрішньої й зовнішньої політики зазнали гострої критики в керівництві консервативної партії та в уряді. Наприкінці 1990 р. вона змушена була піти у відставку. Однак для більшості британців М. Тетчер залишилась одним з найвидатніших політичних діячів країни і світу.

4 червня 1979 р. було сформовано уряд на чолі з Маргарет Тетчер. Новий уряд енергійно вдався до заходів, які, на думку М. Тетчер, мали оздоровити англійську економіку та фінанси. Політика уряду отримала назву "тетчеризм". її напрямками стали:

1. Жорстка боротьба з інфляцією — скорочення державних витрат, апарату та соціальних програм.

2. Підтримка приватного підприємництва, ініціативи, введення опосередкованого оподаткування.

3. Приватизація нафтової, авіакосмічної, суднобудівної та інших галузей промисловості.

4. Запровадження антипрофспілкових заходів — обмеження прав страйкуючих на пікетування, боротьба зі страйками, які визнавалися незаконними, і т. д. Політика кабінету М. Тетчер відзначалась твердістю та рішучістю і враховувала реальні потреби часу.М. Тетчер рішуче виступила проти т. зв. "егоїзму" профспілок — страйків, що призводили до неконтрольованого підвищення заробітної плати і зростання темпів інфляції. Від березня 1984 р. по березень 1985 р. тривав страйк шахтарів, що закінчився поразкою. У 80-х роках профспілковий рух в країні значно послабився, чисельність британського конгресу тред-юніонів скоротилась у півтора раза. Впав авторитет і лейбористської партії. Позитивно впливав на економічний розвиток зростаючий видобуток нафти у Північному морі (близько 100 млн т щорічно), що повністю задовольняло потреби Англії. Політичний курс кабінету М. Тетчер забезпечив зниження рівня інфляції, скорочення безробіття, підвищення темпів розвитку британської промисловості. Зріс добробут населення, особливо середніх верств.

15 листопада 1985 р. було укладено англо-ірландську угоду про Ольстер, згідно з якою Ірландія отримувала право брати участь в управлінні Північчю. Однак проблема тероризму залишилась, оскільки прихильники ІРА продовжували свою діяльність. У 1994 р. ІРА оголосила про перемир'я, але на початку 1996 р. знову пролунали вибухи.

У зовнішній політиці консерватори займали однозначну позицію атлантичної солідарності. З початком загострення міжнародної напруги в 1979 р. Великобританія приєдналась до жорстких антирадянських заходів. М. Тетчер твердо і рішуче відстоювала інтереси Великобританії в ЄЕС. У зовнішній політиці прем'єр-міністр здобула широку популярність у країні після успішного завершення конфлікту з Аргентиною навколо Фолклендських островів (1982). Ця війна продемонструвала відродження духу Англії і сприяла перемозі М. Тетчер на позачергових виборах.

Після перемоги на виборах 1983 р. консерватори продовжували втілювати в життя свою програму реформ. До 1990 р. було приватизовано 21 державну компанію; 9 млн англійців стали акціонерами; 2/3 сімей — власниками будинків або квартир.

Однак наприкінці 80-х років уряд Тетчер зіткнувся з низкою гострих проблем — європейською економічною інтеграцією, протестами населення проти введення "подушного" податку та ін. У керівництві консерваторів загострилися суперечності. У листопаді 1990 р. М. Тетчер пішла у відставку. Новим прем'єр-міністром став Джон Мейджер, який прагнув зберегти досягнення "тетчеризму".

№ 79. Утворення військово-політичних блоків к ХІХ – пХХ ст.

Поразка Росії у Кримській війні 1853-1856 pp., об'єднання Німеччини та Італії, поразка Франції у франко-прусській війні 1870-1871 pp. спричинили зміни у співвідношенні сил на Європейському континенті та загострення міжнародних відносин.

Поява у центрі Європи нової, могутньої, мілітаризованої, агресивної Німецької імперії викликала занепокоєння усіх сусідніх держав.У т ой час зовнішньополітичний курс Німеччини визначав Отто Бісмарк, який прагнув утвердити повну гегемонію своєї країни в Європі. Незважаючи на поразку, Франція залишалася головною перешкодою на цьому шляху, і, щоб забезпечити перемогу в майбутній війні, необхідно було заручитися підтримкою інших держав для ізоляції Франції.

Зростання могутності Німеччини підштовхнуло до зближення з нею Австро-Угорщину; етнічна близькість німців та австрійців, нестабільне становище двоєдиної монархії, прагнення забезпечити підтримку німецької дипломатії в експансії на Балканах, зростання економічної залежності від Німеччини.Бісмарк прагнув заручитися нейтралітетом Росії, за для російсько-німецького зближення.

У 1873 р. Між Німеччиною, Австро-Угорщиною та Росією було укладено Союз трьох імператорів. Але ця дипломатична перемога Бісмарка виявилася примарною. У 1875-1877 pp. Росія не підтримала Німеччину, виступила як гарант безпеки та незалежності Франції. Це не залишилося непоміченим у Парижі, що згодом стало основою франко-російського зближення.

Тим часом антиросійська позиція Великої Британії давала Німеччині надію втримати Росію у стані нейтралітету. Англія була головним противником розширення російських володінь на Середньому й Далекому Сході та поширення російського впливу на Балканах.

Міжнародні відносини 70-х pp. XIX ст. характеризувалися тим, що кожна з великих держав прагнула не допустити одноосібного посилення жодної з країн. На п 80-х pp. у міжнародних відносинах сталися кардинальні зміни—почалося формування військово-політичних союзів, спрямованих проти не реального, а гіпотетичного (хоча й визначеного) противника, які мали на меті не просто перемогу над якоюсь окремою країною, а світове панування.

Перший крок у цьому напрямі зробила Німеччина. 7 жовтня 1879 р. у Відні було укладено австро-німецький союз. Одночасно Бісмарк не полишав надій на утримання Росії на рівні нейтральної держави. У 1881 р. було відновлено Союз трьох імператорів, а 1887 р. укладено російсько-німецький «перестрахувальний договір».Проте це не виключало Росію з гурту головних суперників Німеччини. Того ж року Німеччина відмовилася надати Росії кредити. У 1882 р. Німеччина, Австро-Угорщина та Італія уклали між собою Троїстий союз на 5 років, який через кожні 5 років поновлювався і проіснував до 1915 р.

Окремі статті договору стосувались великих держав і передбачали, що у випадку нападу двох або кількох великих держав на одного члена Троїстого союзу у війну з ними вступають всі учасники договору. У випадку нападу однієї з великих держав, дві інші зобов'язувались зберігати сприятливий нейтралітет. Виняток робився лише для Франції: у випадку її нападу на одну з країн союзу, всі інші виступали на спільну боротьбу проти неї. Відразу ж після підписання договору Італія заявила, що не зможе надати допомогу союзникам, якщо на них нападе Велика Британія, у зв'язку з підвищеною вразливістю берегових комунікацій у випадку нападу на них британського військового флоту. Держави зобов'язувались у випадку спільної участі у війні не підписувати сепаратного миру і дотримуватись таємниці про укладений союз. Німеччина і Австро-Угорщина вступили в Першу світову війну без військової підтримки Італії, яка у червні 1915 заявила про свій вихід із Троїстого союзу й оголосила війну Австро-Угорщині.

На тлі загострення російсько-німецьких відносин відбувалося російсько-французьке зближення. У 1887 р. Франція надала Росії значний кредит. Почалися переговори про укладення союзу. У липні 1891 р. відбувся візит до Кронштадта французької ескадри. Наступного місяця було підписано франко-російський консульський пакт. У 1892 р. країни підписали військову конвенцію, яку було ратифіковано 1893 р. Отже, в Європі утворилися два ворожих військово-політичні союзи.Проте залишалась Англія, від позиції якої залежала перевага якогось із блоків. К XIX ст. Англія все ще проводила політику «блискучої ізоляції» (непрямого втручання у справи європейських країн). Єдиною турботою країни було розширення та утримання колоніальних володінь. Зберігалися напружені відносини з Францією через розподіл колоній в Африці та Азії. У 1902 р. було укладено англо-японський союз, спрямований проти Росії, що дало Японії можливість перемогти у війні 1904-1905 pp. Однак в англійських політичних колах зростало розуміння того, що головна небезпека для Великої Британії йде від Німеччини, яка стала на шлях підготовки до війни за переділ світу (почалося будівництво могутнього океанського флоту). Англо-німецьке суперництво в економічній та військовій сферах призвело до перегляду зовнішньої політики Англії.

Антанта домінувала в міжнародних відносинах перших десятиліть XX століття. Виникла у відповідь на створення 1882 і подовження 1891 Троїстого союзу Німеччини, Австро-Угорщини та Італії. Веде початок від франко-російського союзу 1891—93, оформилася як глобальна коаліція після вступу до союзу Великої Британії, яка 8 квітня 1904 врегулювала суперечності з Францією в Африці та 31 серпня 1907 — з Російською імперією в Азії (Конвенція про розподіл сфер впливу в Ірані, Афганістані, Тибеті). Колоніальна експансія та озброєння Німеччини, її прагнення покінчити з пануванням Англії на морях спонукали Лондон відійти від попередньої політики «блискучої ізоляції», вступити у союзницькі взаємини з континентальними державами, зберігаючи провідну роль у світових міжнародних відносинах. 1911 року Антанта стала військовим союзом і основою сил союзників під час Першої світової війни. У роки війни блок Англії, Франції й Росії підтримало 25 держав, серед них [США], Японія, Румунія, Китай, Греція, Португалія та інші. США, не бажаючи розчинятися в Антанті, проголосили себе «асоційованою країною» угруповання. Антанта виграла Першу світову війну і закріпила свій успіх дипломатично на Паризькій мирній конференції, створивши так звану Версальську систему міжнародних стосунків.

8 квітня 1904 р. в Лондоні було підписано англо-французьку таємну угоду. В ній розмежовувалися сфери впливу між двома державами в Африці. Англія визнавала право Франції на Марокко, а Франція — право Англії на Єгипет. Ця угода отримала назву «Сердечна згода» — Антанта. Після поразки Росії у війні 1904-1905 pp., а також подій революції 1905-1907 pp., які ослабили країну, Англія вже не сприймала її як небезпечного конкурента. Більше того, тепер вона мала підстави вважати Росію своєю союзницею у боротьбі проти Німеччини та національно-визвольних рухів народів Азії. 31 серпня 1907 р. англо-російської конвенції про розмежування сфер впливу в Ірані, Афганістані й Тибеті. Так було завершено створення Антанти.

Проте єдиної угоди між трьома державами не існувало, її уклали лише на початку Першої світової війни.Отже, підсумком розвитку міжнародних відносин на зламі століть став поділ Європи і світу на два ворожих військово-політичних блоки — Троїстий союз та Антанту. Основним змістом політики великих держав у складі названих союзів була підготовка до світової війни за переділ уже поділеного світу.

№ 80. Ллойд-Джордж К XIX ст. Англія пережила найбільш тривалу і тяжку кризу, що з 1873 р. охопила промисловість, сільське господарство, торгівлю, фінанси. Впродовж 1870-1914 рр. вона втратила світову промислову монополію. Загальне промислове виробництво країни за цей час подвоїлося. Замість третини світової індустріальної продукції на частку Англії припадала тепер лише сьома частина Англійські товари втратили конкурентоспроможність у змаганні з німецькими і американськими. Однак Англія ще займала перше місце в світі за обсягом вивезення капіталу, її торгівельний флот залишався світовим перевізником. Англійський фунт стерлінгів залишався світовою розрахунковою валютою. П ХХ ст наростає масова незадоволеність капіталістичною, імперіалістичною системою Великобританії. Імперіалістична система випробовується на міцність, якщо не на розрив, по трьох лініях. Перша лінія - відносини між розвиненими індустріальними країнами. Країни, що перебувають в авангарді світового розвитку й прагнуть до переділу сфер впливу у світі, і на цьому поприщі зіштовхуються один з одним у кривавій сутичці. Друга лінія - це відносини між метрополіями й колоніями. Народи колоній не приймають тих несправедливих умов існування й тих правил взаємин, які диктують їм розвинені індустріальні країни. Відбувається пробудження національно-визвольних рухів, потенціал їх досить великий - його вистачить на все ХХ століття. А третій сигнал небезпеки для системи виходить від атакуючих її робочих мас індустріальних країн.

К ХІХ - п ХХ ст. британське суспільство було найбільш відкритим для ліберальних ідей. Більшою активністю в сфері внутрішніх реформ відзначалися саме ліберали, лідером яких на початку ХХ ст. був Девід Ллойд Джордж. Ліберальна партія висувала ідеї створення правової держави, вільного ринкового капіталізму, свободи конкуренції, вільної торгівлі. Д. Ллойд Джордж проголошував курс на соціальні реформи, наполягав на швидкому вирішенні соціальних питань (тривалість робочого дня, умови праці та ін.). Перемога ліберальної партії на виборах 1905 року та перші кроки нового англійського уряду на чолі з Д. Ллойд Джорджем стали одним із найважливіших етапів в історії Великобританії кінця ХІХ - початку ХХ століття. Держава почала відходити від концепції невтручання у відносини між робітниками і підприємцями. Держава почала розробляти позитивну робочу політику. Її стабілізації сприяло й кількісне зростання середнього класу, до складу якого входили як підприємці, так і інтелігенція. Маючи певну власність, цей прошарок не був зацікавлений у радикальному зламі існуючого правопорядку, займаючи більш-менш сталу нішу. Щоб її зберегти та зміцнити, виступав за реформування суспільства, усунення найбільш кричущих його соціальних болячок.

Ліберальні та консервативні кабінети, які змінювали одне одного при владі, провели низку відповідних реформ. Але перш ніж говорити про них, слід зазначити, що самі партії в цей час організаційно зміцнилися; і у виборчих округах та в парламенті вони були чітко організовані. У кожної з них був парламентський лідер, вибраний депутатами, якому доручалося формувати кабінет у тому випадку, коли партія отримувала більшість голосів. У партії була програма, прийнята і резюмована у кількох яскравих формулах. Партії використовували для агітації різноманітні прийоми та методи: мітинги під відкритим небом, вози-трибуни, ілюстративні афіші, запитальники, які заповнювалися кандидатами [14, С.325].

Новим явищем стали загальнонаціональні страйки. В Англії, наприклад, це були страйки шахтарів, залізничників. Не раз вони зупиняли життя багатьох міст. У серпні 1911 р. весь Лондон фактично перейшов у руки страйкарів - у місто були введені регулярні війська. Відповідаючи на виклики часу лідери партій проголошують курс на соціальні реформи, Ллойд Джордж - класичний представник соціального реформатора. У своїх політичних формулюваннях ліберали добре враховували прагнення народу до соціальних реформ. Автором гнучкої версії реформізму Девід Ллойд Джордж, стояв за державне посередництво між робітниками й підприємцями.

В 1909 році Ллойд Джордж ввійшов у парламент із ідеєю «народного бюджету» - введення «надподатку» на високі доходи. Гроші повинні були піти на соціальні й військові потреби. З 1908 року в Англії були уведені пенсії по старості - для тих, кому за 70, а також державне страхування - у спеціальний фонд відраховували кошти держава, кошти ці йшли на безкоштовне медичне обслуговування, на виплати через хворобу, по втраті працездатності, по материнству.Послідовно проводив лінію на підвищення ролі держави в рішенні соціальних питань (тривалість робочого дня, умови праці й т.д.). Наприклад, робітники все наполегливіше вимагали переходу від 10 до 8-годинного робочого дня. І уряд проводить через парламент закон про те, щоб не скрізь, а поки на окремих виробництвах (для гірників, що працюють у нічну зміну) 8-годинний день був введений Це перший випадок, коли парламент прийняв закон про скорочення робочого дня для чоловіків.

Пенсія становила 5 шилінгів на тиждень. Крім того, була визначена ковзна шкала, по якій людина, що отримувала допомогу в 5 ш. могла мати додатковий прибуток до 8 ш. 8 п. на тиждень. Тим, хто заробляв більше, розмір пенсій зменшувався таким чином, щоб максимальна сума становила трохи більше 13 ш. Тим, хто заробляв 12 ш. і більше, пенсія не виплачувалася взагалі. Крім того, в умовах видачі пенсії не було обмежень для осіб, що мають роботу, за винятком уже згадуваних. Розмір пенсії, якщо й був досить невеликим, все-таки рятував осіб літнього віку від необхідності йти в робітничі будинки. Такі пенсії народ назвав «пенсіями для покійників», оскільки їх давали тим, кому виповнювалося 70 років, а до такого віку мало хто доживав. Згодом було запроваджено допомогу з безробіття та у випадку хвороби. Ці виплати складалися з внесків робітників і підприємців, субсидій держави.

Значний резонанс викликав представлений Джорджем проект бюджету на 1909 р. Він передбачав асигнування 1% коштів на проведення соціальних реформ і значне збільшення витрат на озброєння. Витрати передбачалося покрити різким збільшенням податків на земельні володіння, спадщину, а також збільшенням податків на тютюн, алкогольні напої та поштові марки. Свій бюджет визначив як початок «війни проти жебрацтва» і можливість покарати «нахабність багатства». Власники великого майна назвали цей бюджет «революційним». Палата громад, де ліберали разом із лейбористами складали надійну більшість, схвалила проект бюджету. Призначувана королем палата лордів, у якій правила земельна та фінансова аристократія, відхилила його. Тоді Ллойд-Джордж розгорнув боротьбу проти палати лордів, вимагаючи зменшити її повноваження або й зовсім ліквідувати. У 1911 р. палата громад ухвалила закон про обмеження повноважень палати лордів: тепер остання мала тільки відкладне вето, себто могла гальмувати на невизначений час виконання ухвалених палатою громад законів, але не скасовувати їх. Якщо палата громад тричі ухвалювала проект закону, він набирав чинності попри заперечення палати лордів. Після цих нововведень «революційний» бюджет Ллойда-Джорджа став законом.

Таким чином, Джордж пропонував проводити внутрішню політику у Великобританії шляхом реформ. Перехід влади до лібералів сприяв покращенню соціально-економічному розвитку країни,і в якійсь мірі перешкодив підйому робітничого руху, що насувався. Оскільки економічна ситуація. була в критичному стані, то становище простого народу було тяжким. Ліберали в такій ситуації запропонували проект реформ щодо підвищення життєвого рівня робітничого класу.

№ 81. Латинська Америка 80-90рр ХХ ст

Латиноамериканський регіон сьогодні – це тридцять чотири держави, де проживає 500 млн. чол. У регіоні відбуваються цивілізаційно-геополітичні зміни, пов’язані як з внутрішніми трансформаційними процесами, активно відбуваються пошуки ефективних моделей суспільного розвитку, які були б характерними для особливостей специфічних проблем, що існують.

До середини 80-х рр.. відбулася еволюція військово-авторитарних режимів: внаслідок різноманітного за формами масового руху протесту та активізації опозиції звузилася соціальна база диктатур, знизився їх політичну вагу, прискорився процес ліквідації диктатур. Революція в Нікарагуа повалила тираническую диктатуру Сомоси. За 13 років впало 13 диктаторських режимів. Болівія 82, Аргентина Гренада 83, Ургвай 84, Гватемала 85, Чилі Парагвай Панама 89 Гаїті 94. Найвідоміші диктатори Піначет (Чилі), Ортега (), Банзера(), Кастро(Куба)Перехідний період від військово-авторитарного ладу до демократичної системи і неоліберальної економіці триває з 1985 р. і характеризується поступовістю, З диктатурами було покінчено, але вплив збройних сил на політику зберігається.

На хвилі ліквідації диктатур нові уряди приступили 80-х до ліквідації негативних наслідків диктаторських режимів і корекції курсу модернізації. 80-і рр.. стали називати «втраченим» («борговими», «інфляційним») десятиріччям. «Втрачене 10-річчя» обернулося посиленням економічної та науково-технологічної залежності регіону, загостренням міждержавних протиріч і стагнацією інтеграційних процесів, скороченням зростання подушного доходу. Інвестиційний бум 80-х рр.. стимулював економічне зростання Латинської Америки на початку 90-х рр..

Суть моделі розвитку латиноамериканських країн - це пріоритетна орієнтація на зовнішні чинники - експортну виручку і закордонні інвестиції. Латиноамериканська економіка не може існувати без регулярної фінансово-інвестиційної підживлення ззовні. Життя і благополуччя «в кредит» характерні для більшості країн регіону, причому як для малих, так і для великих. Величезна зовнішня заборгованість країн Латинської Америки постійно зростає - на початку 90-х рр.. вона становила приблизно 400 млрд дол, Значний регулярний відтік коштів в рахунок обслуговування зовнішнього боргу є головною причиною дефіцитів держбюджетів і платіжних балансів, розвитку інфляції, брак коштів для технологічної модернізації.

Підсумки фінансово-економічних реформ «втраченого десятиліття» особливо помітні соціальній сфері, скорочення витрат на соціальні потреби, зниження зарплати, скорочення соціальних послуг, збільшення шару малозабезпечених людей

Інше джерело убогості - це безробіття, Криза сімейних цінностей, зростання кількості розлучень, психічних травм.

Фінансово-економічна стратегія Латинської Америки на 90-і базувалася на «Вашингтонському консенсусі» - погоджувальній документі, підготовленому США. У завдання якого входило подолання інфляції, скорочення бюджетного дефіциту, зміцнення національних валют Латинської Америки. Цей документ, орієнтували Латинську Америку на регулярні виплати зовнішнього боргу. У 90-ті ХХ ст. в регіоні було надано новий імпульс для розвитку інтеграційних процесів. Ініціаторами та «локомотивами» розвитку інтеграції на континенті стали Бразилія та Аргентина. Завдяки їх зусиллям була створена потужна інтеграційна структура Меркосур. Меркосур на початку ХХІ ст. трансформувалася в одну з найбільших інтеграційних об’єднань у світі після НАФТА та ЄС. Меркосур, на думку політичних лідерів латиноамериканських держав, повинен стати одним з полюсів світового розвитку. На сьогоднішній день ця структура активно співпрацює з ЄС, багато в чому використовуючи його досвід, та з АСЕАН, фактично ставши важливим актором сучасної системи міжнародних відносин.

Роль Бразилії як геополітичної противаги США буде зростати і в майбутньому, враховуючи її значення в діяльності МЕРКОСУР, який за сприятливих обставин може стати своєрідною відповіддю на присутність НАФТА в Західній півкулі. МЕРКОСУР за минулі 10 років збільшив свій товарообіг майже в п'ять разів, встановлені багатообіцяючі зв'язку з ЄЕС. Наприкінці 90-х рр.. в Латинській Америці активно обговорюється питання про можливу «доларизації» - введенні долара в якості єдиного платіжного засобу в тій чи іншій країні. Одні країни (Аргентина) доброзичливо досліджують це питання. Інші (Мексика і Бразилія) виступають проти.

Настільки вражаючій економічний успіх був досягнутий завдяки структурним перетворенням, здійсненім більшістю країн регіону в першій половині десятиліття. В їх основі лежали заходь з відкриття економіки лібералізація торговельного режиму, приватизація, оздоровлення фінансової системи. У ці ж роки БУВ здійснено перехід до активної зовнішньоторговельної політики. У 1990-1996 рр. темпи зростання зовнішньої торгівлі провідних держав регіону були одними з найвищих у Світі. У ці ж роки було прийнято цілий ряд заходів для створення сприятливого інвестиційного клімату.

Починаючи з 90-х років та особливо на початку ХХІ ст. різко збільшилася динамічна активність практично всіх країн регіону, проведення ними багатовекторної зовнішньої політики. Характер зовнішньополітичного курсу більшості країн регіону свідчить про зміну їх пріоритетів, відмова від проведення проамериканської політики, що було характерно для країн регіону в минулому. Це багато в чому обумовлено падінням впливу США в регіоні, що особливо яскраво проявилося за адміністрації Буша-молодшого. Це стосується послаблення впливу американського капіталу, згортання співробітництва в військовій сфері та відмова від союзу з США як основи своєї зовнішньої політики. Водночас в регіоні відбувається активне проникнення та посилення впливу інших країн, перш за все Китаю, політика якого характеризується високою активністю та широким проникненням китайського капіталу в економіку країн регіону. Різко активізувалася політика і Іспанії та Росії. Росія перетворилася на країну-постачальника озброєння на континент.

Латинська Америка стає важливішим актором світового співтовариства. Перетворення Латиноамериканського регіону на важливіший фактор світової політики, обумовлене значимість цього регіону в ХХІ ст. пов’язана з тим багатим природно-сировинним потенціалом, який має регіон. За оцінками експертів на території країн регіону зосереджена 1/5 частина світових запасів ключових мінеральних ресурсів, у тому числі 91 % світових запасів нафти, 61 % - газу. Крім енергоносіїв Латинська Америка багата на інші корисні копалини. Це – руди чорних та кольорових металів, вугілля, срібло, золото, марганець, селітра, коштовне каміння.

У контексті тієї жорсткої боротьби, яка сьогодні розгорнулася в світі за володіння та контроль за природними ресурсами, Латинська Америка представляє значний інтерес для третіх країн, які прагнуть до посилення свого впливу. Це – Європейський Союз, Іспанія, Китай, Росія. Водночас наявність значних природних ресурсів об’єктивно призводить до збільшення значимості регіону в вирішенні таких глобальних проблем, як забезпечення енергетичної, продовольчої, економічної безпеки.Країни регіону трансформуються в важливіших акторів міжнародних відносин, прагнучи реалізувати зовнішньополітичний курс, у рамках якого можливо найбільш ефективно реалізувати національні інтереси країни. Зростає значення всього Латиноамериканського регіону як значного актора сучасної системи міжнародних відносин, що все більше впливає на формування нового світового порядку.

№82. Японія у 30-40х рр. ХХ ст. У 1927 р. До влади приходить кабінет генерала Танака - прихильника агресивної зовнішньої політики і реакційної внутрішньої політики. Відразу після приходу до влади генерал сформулював своє бачення зовнішньої політики, документ, який пізніше отримав назву "меморандум Танака». У ньому докладно викладалися плани майбутніх завоювань Японії - країни Пд-Сх Азії, Індії, захоплення китайських територій (Маньчжурії та Монголії), а потім і всього Китаю. Потім передбачалося захоплення Росії, війна з Європою і з США. Прихід до влади Танака і підтримуючих його реакційних кіл Японії був продиктований глибокою економічною кризою кінця 20 і поч. 30-х рр..

Японські правлячі кола все чіткіше робили ставку на війну, як на вихід з внутрішньополітичних труднощів і економічних труднощів, викликаних світовою кризою, і як на засіб зміцнення своїх позицій у Китаї. Показником цього стало також постійне збільшення частки стратегічних товарів у загальному обсязі японського імпорту: якщо у 1927 р. стратегічні товари становили в загальному обсязі імпорту 35%, то в 1930 р. їх частка становила вже 40%.В кінці 1929 р. був встановлений контроль над використанням ресурсів країни, почали детально розроблятися плани мобілізації промисловості, розширення важкої та хімічної індустрії. У ці роки великий розвиток отримували різні галузі військової промисловості - було налагоджено виробництво танків, бронеавтомобілів, зенітної артилерії та інших видів зброї.

Світова економічна криза, послабивши позиції суперників Японії в Китаї, створював японському уряду сприятливу зовнішньополітичну обстановку для наступу на Китай. Північно-Східні провінції Китаю (Маньчжурія) і Внутрішня Монголія давно привертали увагу японських мілітаристів. Ця частина Китаю була важливим ринком збуту та джерелом сировини (вугілля, залізна руда та ін) для Японії. На цій території були дуже значні капіталовкладення японських компаній. Виступаючи з планом створення "Великої Японії" — могутньої колоніальної імперії, японські правлячі кола розраховували використати у своїх інтересах антирадянські настрої урядів Сполучених Штатів, Англії, Франції та інших держав і подавали свою агресію як боротьбу з "комуністичною загрозою". Радянська політика на Далекому Сході давала для цього привід.

У вересні 1930 р. офіцерські кола, очолювані підполковником Хасітомо, організували таємне товариство «Товариство цвітіння вишні». Програма суспільства передбачала встановлення в країні військової диктатури, захоплення Маньчжурії і Монгольської Народної Республіки. Ця організація почала підготовку до державного перевороту з метою встановлення в країні військової диктатури. До середини 30-х рр.. у Японії за вплив боролися два угруповання фашистського спрямування - група «імператорського шляху» (Кодоха) на чолі з генералами Аракі і Мадзакі і «група контролю» (Тосейха) на чолі з генералами Нагата, Муто і Тозіо. Принципових відмінностей між ними майже не було. Обидва угруповання виступали за проведення активної та агресивної політики в Азії і встановлення в країні фашистської диктатури. Різниця між ними полягала лише в тому, що вони орієнтувалися і спиралися на різні верстви панівних класів.

Опорою групи Кодоха були поміщицькі кола. Це угруповання активно підтримували представники фінансового світу, пов'язані з так званими «новими концернами». Основною базою цієї групи в армії було так зване "молоде офіцерство», більшу частину якого складали вихідці з дрібної буржуазії. Основні монополістичні кола підтримували групу Тосейха. Члени цієї групи в займали високі пости в армії, були тісно пов'язані з придворною бюрократією. Тосейха виступала за об'єднання всіх верств правлячого табору під гаслом перетворення Японії в «обороноздатності держави». Її лідери мали намір покласти край діяльності змовницьких організацій «молодого офіцерства» і встановити над ними суворий контроль (звідси і її назва «група контролю»).

Фашизація Японії. Світова економічна криза привела до різкого погіршення становища багатьох верств населення. Особливо було незадоволене селянство. Не витримувала конкуренції і середня буржуазія, і в цих шарах зростало невдоволення «старими концернами» Міцуї, Міцубісі, Ясуда. Природно, дуже багато було незадоволених політикою уряду, яке частіше за все формувалося з партій, пов'язаних з цими ж концернами ... «Нові концерни» - виникли відносно недавно в роки Першої світової і пізніше. Особливо швидко стали підніматися на хвилі військових замовлень 20 - 30 рр.. Найчастіше це галузі кольорової металургії, літакобудування, військові заводи і т.д. Вони були тісно пов'язані з військовими колами, мали, правда, слабку фінансову базу і тому вели гостру боротьбу зі старою фінансовою олігархією. «Молоді офіцери» - офіцерські кадри молодшого та середнього ланки, швидко зростаючих армії і флоту. За своїм соціальним складом відрізнялися від генералітету, В основному походили з середовища дрібних і середніх підприємців та сільської верхівки - всі ці шари терпіли особливі труднощі в роки кризи. Союз «молодого офіцерства» і «нових концернів» став японської різновидом фашизму. Широку соціальну базу фашизації представляли дрібнобуржуазні верстви - представники дрібної і середньої міської та сільської буржуазії. Їхні програми і гасла часто містили ідеї захисту імператора від засилля бюрократії і фінансової олігархії. У їхньому арсеналі було багато «демократичних» закликів. Часто зустрічалися антикапіталістичні і антиамериканські. Але саме «нові концерни», не володіючи достатньою фінансовою базою були кровно зацікавлені в якнайшвидшій мілітаризації і фашизації країни, розраховуючи в майбутньому на державні замовлення.

У 1937 р. До влади приходить кабінет Коное, який був тісно пов'язаний з військовими і фінансовими старими концернами та придворними колами. Він зміг домогтися консолідації правлячих кіл на базі втілення в життя глибокої військової програми і жорсткої внутрішньої політики. Були розпущені всі політичні партії, багато керівників компартії та інших демократичних сил посаджені у в'язницю. Кабінет уклав у 1937 р. «антикомінтернівський пакт» з фашистською Німеччиною. Перш за все, він був спрямований проти СРСР, а також проти США й Англії в разі протидії їх у разі нападі Японії на Китай. 7 липня 1937 почалося японське збройне вторгнення в Північний Китай. Потім військові дії були поширені на всю територію Китаю. В кінці липня 1937 японські війська захопили Пекін і Тяньцзінь. Маючи в своєму розпорядженні до цього часу стотисячною армією, японці почали широкі наступальні операції в Північному Китаї і висадили в серпні десант з метою захоплення Шанхая - найбільшого міста і порту країни. Бої за місто йшли більше трьох місяців. У листопаді 1937 р. Шанхай упав. Гоминдановская уряд не бажало організовувати повномасштабне опір ворогові. Основне своє увагу вони приділяли боротьбі з комуністичними військами Китаю. У середині грудня 1937 р. був захоплений Нанкін. Навесні 1938 р. розгорнулася боротьба за великий залізничний вузол - Сюйчжоу. Після його падіння японці почали широкі операції по захопленню Ханькоу і Кантона - основного центру постачання китайської армії. У жовтні 1938 р. японці зайняли ці міста, що різко погіршило становище китайських збройних сил. Економіка країни була поставлена ​​на службу війні, яка поглинала величезні кошти - військові витрати стали складати 70 - 80% бюджету. Це стало причиною серйозних матеріальних труднощів. Активний розвиток важкої, особливо військової промисловості на шкоду галузям, що працюють на внутрішній ринок, не могло не привести до деформації економіки, до все більшого пристосуванню її до потреб агресивної війни.. Офіційно встановлений робочий день тривалістю 12 - 14 годин, як правило, затягувалося до 14 - 16 годин.

№ 83. Особливості формування монархічної влади у Стародавньому РиміУ III-I ст. до н.е. Римська держава в результаті воєн перетворилося на могутню державу. Подальший розвиток виробництва, розширення зовнішньої торгівлі призвело до істотних змін у соціально-економічній структурі римського суспільства. Зростання рабовласництва і розвиток товарно-грошових відносин призвели до заміни натурального сільського господарства господарством зі значним застосуванням праці рабів. Реформи братів Гракхів припускали обмеження розмірів великих латифундій, передачу надлишків землі селянам, які повинні були стати опорою римської армії і надійно протистояти гігантської масі рабів, що скупчилися в Римській державі. Реформи не були підтримані навіть плебсом і зазнали в кінці кінців поразку. боротьба селян за землю, повстання рабів, що почастішали конфлікти з населенням завойованих земель створили необхідність у зміні політичного ладу.

Встановленню монархії в Римі передувало посилення військових диктатур. Влада диктатора була необмеженою і на неї не поширювалося вето трибунів. Диктатор вперше отримав право видання законів без згоди народних зборів. Гай Юлій Цезар у 44 р. до н.е. обирається на посаду постійного диктатора. Фактично з 27 р. до н.е. встановлюється монархічна форма правління. З III в. до н.е. у центральних органах влади відбуваються зміни, які характеризуються значним ослабленням влади та авторитету народних зборів, сенату і консулів. Куріатні коміції перестають скликатися, а центуріатних і трибунатні коміції перетворюються на арену політичної боротьби різних груп суспільства. Реформа центуріатних коміцій 222 р. до н.е. призвела до встановлення деякого переваги для громадян другого і третього розрядів, однак, помітно зросла і вплив сенатської олігархії. У період встановлення диктатур сенат починає втрачати своє колишнє значення в управлінні державою.

При Суллі складу сенату було збільшено до 600, а при Юлії Цезарі - до 900 членів. Це збільшення є показником кризи республіки. Диктатори не зважилися ліквідувати республіканські органи влади, але для зміцнення своєї влади прагнули заручитися їх підтримкою, збільшуючи їх чисельність за рахунок своїх прихильників. За законом Сулли був встановлено віковий ценз для ряду магістратур. У III-I ст. до н.е. були засновані для розбору деяких кримінальних справ постійні судові комісії. Кожна комісія працювала під головуванням особливого претора і складалася з певної кількості суддів (100, 200 і більше), обиралися головою за участю обвинуваченого й обвинувача з особливого списку, составлявшегося на рік.

Цивільні справи як і раніше розглядалися приватними суддями. Ці судді призначалися претором за угодою сторін. Склад суддів поповнювався, крім сенаторів, і верхівцями, і заможними людьми. Іноді для розбору цивільних справ призначалися колегії з кількох приватних суддів. Пізніше з'явилися спеціальні судові колегії децемвиров і центумвіров з 10 і 105 суддів. Децемвіри, мабуть, розбирали суперечки про громадянство, а центумвіри - про спадщину.

Завершальним етапом у розвитку Римської держави є період, коли в Римі утвердилася монархічна форма правління. Це була епоха небаченого посилення державного механізму. Історія монархії в Римі ділиться на два періоди: принципат і доминат. Такий поділ обумовлено рядом причин як соціального, так і політичного порядку. У період принципату рабовласницькі відносини в Римі не зазнали значних змін у порівнянні з попередньою добою. У політичному відношенні доминат відрізняється від принципату встановленням безроздільного панування імператора, наділеного всією повнотою державної влади, а також створенням централізованого бюрократичного апарату управління країною. Рабовласницька система почала відчувати серйозну кризу вже наприкінці існування республіки. У перші два століття принципату цей процес настільки загострився, що криза переросла в розклад. До кінця IV ст. розкладання рабовласницької системи настільки підірвало сили Римської імперії, що вона починає хитатися під натиском німецьких племен, що насідали на її кордони. Крім того, раби і незаможні вільні не раз піднімали повстання проти рабовласницького суспільства.

Античне рабовласницьке суспільство загинуло в результаті внутрішнього розкладу, повстань рабів і колонів, навали германців. На руїнах Римської імперії виникло феодальну державу. Ще діють республіканські установи, хоча вони абсолютно втрачають своє колишнє значення. Монархія, прикриваючись республіканської одягом, носить назву принципату, оскільки на чолі всіх магістратур з'являється нове посадова особа, яка називається принцепатом. Принцепат - Формально вищий республіканський магістрат, довічний і з надзвичайною владою. Головними елементами його влади були: 1) особлива влада, яка давала принцепсу право командувати армією, приймати послів, вирішувати питання про війну і мир, тримати свою гвардію, видавати особливі акти, подібні законами, тлумачити закони, здійснювати право вищого цивільного та кримінального суду і т.д.; 2) право спостерігати за управлінням сенатськими провінціями; 3) недоторканність і право накладати вето на розпорядження всіх магістратів; на нього ж самого вето не поширювалося.

З 12 р. до н.е. імператор стає головним охоронцем культу. При ньому створюється особиста порада, який стає офіційним установою. На чолі довірених осіб імператора стояв начальник імператорської гвардії. Після нього слідував начальник поліції, якому належала кримінальна і почасти громадянська місцева юрисдикція в місті Римі, і інші чиновники. Місцеве управління в державі змінилося. Замість колишніх муніципальних зборів з'явилися муніципальні сенати. За ними встановлюється контроль з боку імператорських чиновників. Управління у сенатських провінціях передається проконсулів, яких призначав сенат, а в імперських провінціях - легатам, який направляв імператор.

Затвердження в Римі монархічної форми правління (домінату) безпосередньо пов'язане з проведенням реформ, які здійснив імператор Діоклетіан в 284 р. н.е. Він провів наступні реформи: адміністративну, військову, податную і фінансову. Перші дві реформи були розраховані на створення централізованого та бюрократичного апарату управління та армії, здатної захистити кордони імперії і служити знаряддям для придушення повстань рабів і колонів. Податная і фінансова реформи проводилися для збору коштів на утримання армії і численного бюрократичного апарату управління. Імператор до цього часу стає не першою посадовою особою, а паном (dominus), абсолютним монархом, що стоять вище закону. Авторитет сенату та інших республіканських установ падає. Відбувається криза республіканських магістратур, які майже перестають грати якусь роль в управлінні державою і зберігаються тільки як почесні посади. Все управління зосереджується у імператорської бюрократії, яка поділяється на такі категорії чиновників: придворних, військових і цивільних. При імператорі утворюється державна рада (консисторія), що є вищою судовою інстанцією для справ, висхідних до імператора, що обговорює питання законодавства і управління. Усувається поділ провінцій на імператорські і сенатські. Нашестя германців і слов'ян призвело до повного розпаду імперії на самостійні держави. Останній раз єдність імперії було відновлено за часів імператора Юстиніана, але після його смерті імперія розпалася остаточно.

монархічний устрій римської держави мав свої особливості: принципат характеризувався з'єднанням фактично вже склалася імператорської влади з зберігається ще республіканською формою управління. Республіканські установи (сенат і магістратура) виступали своєрідним прикриттям імператора-принцепса. Лише коли римський імператор відчув себе досить сильним це було ліквідовано, оскільки вже не було необхідності приховувати його повноту влади.

№ 84. Основні етапи Об*єднання Німеччини та утворення німецької імперії. Бісмарк

Національне об'єднання та утворення єдиної держави було головним завданням революції48-49 pp. у Німеччині. Національна ідея була присутня в більшості суспільних рухів. Однак у пореволюційні роки вони ще не розвинулися, а монархи найбільших німецьких держав Австрії та Пруссії боролися за панування в роздробленій Німеччині. Перша спроба Пруссії об'єднати Німеччину під своєю владою у 1849-1850 pp. завершилася поразкою внаслідок протидії Австрії.

Пореволюційний період для більшості німецьких держав виявився добою політичної реакції. її провідником став Німецький союз. Створений ним спеціальний комітет слідкував за тим, щоб із конституцій німецьких держав було усунено всі зміни, запроваджені в роки революції. В усіх державах посилили урядову владу й поліцію, закрили опозиційні газети,, клуби, політичні товариства, встановили суворий нагляд за школою. Через це багатьом діячам демократичного і робітничого руху довелося емігрувати. Але остаточне повернення до дореволюційних порядків виявилося неможливим.Німеччина рухалася власним, особливим шляхом у становленні індустріального суспільства Це був шлях реформ, які поступово перетворювали її на провідну індустріальну країну Європи.

У розвитку Німеччини 50-60-ті pp. XIX ст. відзначалися бурхливим економічним розвитком. За десятиліття промислове виробництво збільшилось удвічі. Цих успіхів було досягнуто завдяки впровадженню парових машин, зміцненню митного союзу як основи для формування загальнонімецького ринку, дешевій робочій силі, наявності обов'язкової початкової освіти, що давала елементарні знання, необхідні для кваліфікованої праці, прогресові в наукових знаннях і запровадженню їх у виробництво. Наприкінці 60-х pp. у німецьких землях налічувалося більш як 1 млн промислових робітників. Рейнська область, Сілезія, Берлін стали індустріальними центрами. Досягнуті успіхи дали можливість Німеччині перетворитися на промислово розвинену державу, частка якої у світовому виробництві наприкінці 60-х pp. XIX ст. становила 13% (Англії - 32%). Наприкінці століття Німеччина випередила за розвитком промисловості Францію і на рівних суперничала з Англією.

Головною передумовою швидкої індустріалізації країни стала ліквідація феодальних порядків у сільському господарстві. У 1850 р. прусських селян було звільнено від феодальної залежності за викуп. Сума викупу становила 18-кратну вартість щорічних платежів. Селяни сплачували викупну суму землевласникам за допомогою спеціальних банків частинами, протягом 41-56 років. На початку 50-х pp. аграрні реформи було здійснено і в інших німецьких державах.Спроби Пруссії в пореволюційне десятиріччя посісти провідне місце в Німецькому союзі завершилися поразкою. Щоб утримати свій вплив у Німеччині, Пруссія спрямувала всю енергію на відновлення митного союзу і досягла успіху. У 1853 р. Митний союз економічно об'єднав під зверхністю Пруссії значну кількість держав Німецького союзу.

Успіхи італійців в об'єднанні країни надихали німецьких патріотів. У 1859 р. представники північнонімецьких держав утворили Німецький національний союз. Його метою було проголошено об'єднання німецьких держав під головуванням Пруссії. У програмі союзу наголошувалося, що Австрія до складу майбутньої Німецької імперії входити не повинна.У 60-х pp. питання про об'єднання Німеччини стало головним. Перехід до практичних дій стосовно його реалізації розпочався після призначення на посаду канцлера (голови уряду) Пруссії Отто фон Бісмарка (1815-1898). "Залізним канцлер", як стали його називати, упевненою ходою рушив до своєї головної мети - німецької єдності. У дні революції 1848 р. він, озброївши своїх селян, прийшов у Берлін на придушення повстання. Його помітили, і в 1851 р. він - знову на державній службі. Бісмарк став представником Пруссії в союзному парламенті. У 1859-1862 pp. - посол у Росії та Франції. Під час перебування в Росії Бісмарк відмовився від пропозиції царя перейти на російську службу.У 1862 р. Бісмарк став головою уряду Пруссії. Він очолив уряд саме тоді, коли між парламентом (ландтагом) і королем спалахнув гострий конфлікт із питань воєнної реформи, переозброєння та збільшення армії. збільшив армію вдвічі, оснастив її новими рушницями та швидкострільними гарматами

Реформа армії давала можливість удатися до рішучих дій Саме тоді нагодився привід до війни проти Данії.

Після смерті датського короля Фрідріха VII (1863 р. ) на престол зійшов його родич по жіночій лінії Хрістіан ІХ. Він прагнув успадкувати всі датські володіння. Але в німецьких герцогствах Шлезвіг і Гольштейн, що належали Данії, не допускалося наслідування по жіночій лінії. Цим Бісмарк вирішив скорис- татися як приводом до розв'язання війни. Нехтуючи інтересами інших німецьких держав, Бісмарк запропонував Австрії примусити Хрістіана ІX відмовитися від цих володінь. У 1864 р. австропрусська армія завдала поразки Данії, яка відмовилася від Шлезвігу на користь Пруссії та від Гольштейну на користь Австрії. Залучення Австрії до цієї війни дало змогу Пруссії посварити її з іншими членами Німецького союзу, в якому вона головувала. Домігшись ізоляції Австрії, Бісмарк заходився реалізувати плани остаточного усунення її від німецьких справ. Напередодні війни Бісмарк провів серйозну дипломатичну підготовку. Так, було укладено союз з Італією, яка прагнула відвоювати Венеціанську область у Австрії. Заручився він і прихильністю багатьох дрібних німецьких держав, а також нейтралітетом Франції, натякнувши Наполеонові III на можливість "округлення" французьких володінь на березі Рейну.

Війна розпочалася 1866 р. нападом Пруссії на Гольштейн та на союзників Австрії - Ганновер, Гессен, Саксонію. Противник не був підготовлений до війни і не спромігся на рішучий опір. До того ж австрійську армію було вщент розгромлено під м. Садова. Не врятували Австрію перемоги на італійському фронті під Костоце та на морі біля Ліссе.

Австрія змушена була укласти мир з Італією, віддавши їй Венецію, і з Пруссією. Мирний договір за наполяганням Бісмарка не був принизливим для першої. Австрія не зазнала територіальних втрат, лише мала сплатити 20 млн талерів і вийти з Німецького союзу. Бісмарк навіть заборонив Вільгельмові І в'їхати, як переможцеві, на білому коні до Відня. Пруссія приєднала до себе Гольштейн, Ганноверське ко- ролівство, Гессенське курфюрство, герцогство Нассау ім. Франкфурт-на-Майні. Над Саксонією було встановлено протекторат.Такі дії Бісмарка були далекоглядними. Він розумів, що лише Австрія може бути союзницею Німеччини в Європі завдяки спільності інтересів і національній близькості. Допомігши Італії, він теж перетворив її на свого союзника. Великим досягненням Бісмарка була нейтралізація Росії, яка не втрутилась у ці конфлікти.

У серпні 1866 р. німецькі держави об'єднались у Північнонімецький союз. До його складу увійшли 22 держави і три вільні міста. Велике значення мало встановлення у єдиної економічної системи: свободи пересування, єдиної системи мір і ваг, єдиного карного законодавства. Суттєво змінився баланс сил на континенті. Австрія втратила становище великої держави, що відкрило шлях до завершення об'єднання Італії. загрозу втрати Францією її керівного становища в Європі. Сучасники розглядали події 1866 р. як революцію зверху, революцією канцлера. Його роль в об'єднанні Німеччини виявилася надзвичайною.За межами створеної Бісмарком німецької державності залишалися пд держави. їх суверенітет ревно захищав Наполеон НІ.. Тривала боротьба завершилася франкопрусською війною 1870-1871 pp. Внаслідок перемоги над Францією до" Північнонімецького союзу було приєднано південні держави. 18 січня 1871 р. у Дзеркальному залі Версальського палацу було проголошено створення Німецької імперії. Прусський король став Імператором, а Бісмарк - імперським канцлером

№ 85 Німецька революція

Війна дорого коштувала Німеччині: більше 2 млн загиблих, мільйони поранених і калік, значні матеріальні втрати, хоча бойові дії на її території не велися і вона не зазнала руйнувань.Німецька революція почалася з повстання військових моряків у місті Кіль 3 листопада 1918 р. Перехід влади в Кілі до рук моряків та заснування ними першої в Німеччині Ради викликало ланцюгову реакцію по всій країні. 9 листопада 1918 р. Німеччину було проголошено республікою. 10 листопада Берлінська рада створила тимчасовий уряд — Раду народних уповноважених, що складалася з представників двох робітничих партій: Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН) та Незалежної соціал-демократичної партії Німеччини (НСДПН). Рада народних уповноважених відмінила надзвичайні закони, встановила 8-годинний робочий день та зобов'язала підприємців укласти колективні угоди з профспілками, висловилась за скликання Установчих зборів для створення конституції.

Одночасно в країні набирав сили рух за соціалістичну революцію, за встановлення влади рад і негайне усуспільнення власності. На чолі цього руху стояла група "Спартак", учасники якої формально були членами НСДПН. Керували групою Карл Лібкнехт та Роза Люксембург. Почалася поляризація сил з очевидною перевагою уряду. Перший Всенімецький з'їзд Рад у грудні 1918р. відмовився підтримати гасло "Вся влада Радам!" і висловився за проведення виборів до Установчих зборів, призначених на 19 січня 1919 р. На початку січня утворена спартаківцями Комуністична партія Німеччини разом з частиною "незалежних" намагалася встановити контроль над Берліном та рядом інших міст, давши привід до відкритого збройного виступу її політичних суперників. Соціал-демократи, заручившись підтримкою військових, вдалися до рішучих дій. 12 січня ними було встановлено повний контроль над Берліном, а 15 січня Карла Лібкнехта і Розу Люксембург вбито.

Проведені 19 січня вибори до Установчих зборів засвідчили перемогу правих і центристських партій; комуністи ці вибори бойкотували.Установчі збори працювали у Веймарі. Розроблена ними конституція та утворена на її основі республіка отримали назву Веймарських.Прийнята 31 липня 1919 р. конституція узаконила заміну напівабсолютистської монархії парламентською республікою. Конституція узаконила в Німеччині і загальне виборче право та громадянські свободи. Країна проголошувалась федеративною республікою із сильною президентською владою, але підзвітним рейхстагу урядом. Першим президентом став Фрідріх Еберт; другим та останнім у 1925 р. — генерал-фельдмаршал Гінденбург. Військово-монархічна диктатура, що сформувалася в Німеччині у роки Першої світової війни, порушувала принципи Конституції 1871 року. До тих пір, доки воєнні дії розгорталися успішно для Німецької імперії, суспільство терпляче ставилося до встановлення військовою режиму. Але через усвідомлення неминучості поразки німецького мілітаризму та його союзників у країні зміцнювалась опозиція правлячому режиму. Цьому значно сприяла економічна криза, що поглиблювалася. Весна 1917 року ознаменувалася активізацією пацифістського руху, який поширювався по всій Європі. Наростанню опозиційних настроїв сприяли революційні події в Росії. Неминучість ліберальних перетворень була настільки явною, що навіть уряд Пруссії, який вважався осередком консерватизму, був змушений піти на реформу виборчого права.

Важливим чинником, який визначав політичний розвиток країни в цей період, стало посилення впливу лівих партій, серед яких особливим радикалізмом відзначалася незалежна соціал - демократична партія Німеччини, яка відкололася від соціал-демократичної партії. Крайні ліві соціал-демократи утворили групу "Спартак", члени якої виступали за реалізацію в Німеччині більшовицької моделі державно-політичного розвитку. Вони підтримували тісні зв'язки з радянською Росією, зазнаючи значного ідеологічного впливу більшовиків, які прийшли там до влади. У Німеччині починають створюватися перші ради. Вони разом з іншими силами виступали з вимогами встановлення у країні республіканської форми правління. Республіка в цей період розглядалася як єдиний ефективний механізм, здатний протидіяти мілітаризму. Революційні події в Німеччині було спровоковано спробою імперського уряду вивести з міста Кіля німецький флот і дати флоту Англії генеральну морську битву. 9-10 листопада 1918 року спалахнуло повстання в Берліні, внаслідок чого влада перейшла до Ради народних уповноважених. Будучи за характером буржуазно-демократичною, революція призвела до руйнування загально-німецької монархії і 22 місцевих монархій, які існували в окремих німецьких землях. На місцях утворилися нові соціально-демократичні уряди. Незабаром було підписано перемир'я з країнами Антанти, яке фактично поклало кінець світовій війні й ознаменувало початок політичного переустрою Німеччини.З 16 по 21 грудня 1918 року пройшов Загально-німецький з'їзд рад. Керований соціал-демократичною партією Німеччини (Еберт, Носкі, Шейдеман), з'їзд відмовився брати владу у свої руки і передав її Раді народних уповноважених. Розрахунок німецьких (і російських) комуністів на встановлення "диктатури пролетаріату" не виправдався. Лідерів комуністів Карла Лібкнехта і Розу Люксембург було вбито, виступи робітників придушено за допомогою відізваних з фронту військ. Веймарські національні збори, які засідали з лютого 1918 по травень 1920 року у Веймарі, встановили державну владу перехідного часу і утвердили нову Конституцію. До перших виборів повноваження рейхстагу передавалися Національним зборам.

Веймарська конституція 1919 року визначила Німеччину як федеративну республіку з президентсько-парламентським правлінням. Але в тексті Конституції зберігся термін "імперія". У контексті цього документа він був синонімом слова "держава" ("Німецька імперія - республіка"). Політичні реалії Німеччини 20-30-х років XX століття не сприяли реалізації закладених Конституцією принципів парламентаризму. Значну роль у подальшій трансформації демократичної державності відіграли суперечності, які мали місце в тексті документа. Вже на початку 20-х років позначилася тенденція до посилення виконавчої влади, перш за все президентської. У травні 1920 року було ухвалено закон щодо виборів президента, які не були проведені, оскільки соціал-демократи наполягли на легалізації статусу тимчасового президента Німеччини Еберта. Конституція закріпляла перевагу загальної імперського права над правом окремих земель. На відміну від Конституції 1871 року, яка встановлювала гегемонію Пруссії, всі землі мали рівні права й рівні уряди в загально-німецьких органах влади..

Основним принципом організації влади став її поділ. Законодавчими повноваженнями володів парламент, який складався з двох палат: Рейхстагу, депутати якого обиралися на підставах пропорційного представництва і на основі всезагального виборчого права (Веймарська конституція вперше в Європі надала виборчі права жінкам), і Рейхсрату, який формувався з представників обласних урядів. Кожна земля в рейхсраті мусила була мати у крайньому разі один голос, більш великі області одержували по одному голосу на 700 тис. мешканців. На відміну від Конституції Бісмарка 1871 року Веймарська конституція обмежувала представництво земель 2/5 усіх голосів.Головою виконавчої влади проголошувався президент, Він мав широкі повноваження: міг укладати зовнішні союзи і договори, здійснював верховне командування армією і флотом, призначав і звільняв чиновників, а також членів уряду, включаючи канцлера. У цілому Веймарська конституція 1919 року для свого часу була найдемократичнішою конституцією Європи, але вона не відіграла вирішальної ролі в долі Німеччини.

№ 86. Тайпіни: соціальна утопія в Китаї у 19 ст.

У XIX ст., на відміну від Індії, Китай не був перетворений на колонію, проте при владі в країні знаходилася маньчжурська династія Цін. Маньчжури були сусідами китайців і в середині XVII ст. китайські феодали покликали їх допомогти придушити селянську війну в Північному Китаї. Вони допомогли, але не пішли додому, а їхній правитель проголосив себе китайським імператором нової династії Цін. Сталося це в 1644 р. На знак покірності Ціни примусили всіх чоловіків поголити голову спереду, а волосся, що залишилося на потилиці, заплітати в косу, як це було заведено у маньчжурів. У наступні десятиріччя маньчжури здійснювали всю повноту влади в Китаї, хоча в основному зберегли китайські закони, звичаї, порядки. Імператор вважався «сином неба», найвпливовіші посади займали маньчжури, вони ж були найбагатшими. У ХVIII ст. Пінська династія вела завойовницькі війни зі своїми сусідами, що стояли на нижчому етапі розвитку. Завойовані народи змушені були платити данину, це ще більше підносило їхню велич у власних очах. Маньчжурські імператори, як і їхні попередники, вважали Китай «піднебесною» імперією, що відіграє провідну роль у світі, а всі інші народи - «варварами». Під деспотичною владою Цінів Китай дедалі більше відставав у своєму розвитку від країн Європи та Америки. Китайська армія була озброєна луками і стрілами, селяни обробляли землю найпримітивнішими знаряддями. Хоча кXVIII - п XIX ст. з'являються перші паростки капіталізму: майстерні з найкатура маними працівниками, мануфактури тощо.

Прогресивному розвитку Китаю заважала закритість у відносинах з іншими державами. 1757 р. імператор видав указ, що забороняв торгівлю і зносини з іноземцями. Для торгівлі з ними залишався лише один порт Гуанчжоу. Проте, незважаючи на заборону, англійці контрабандно ввозили до Китаю свої товари, і головним з них був наркотик - опіум, який постачали з Індії. Китайці охоче купували його, приносячи тим самим величезні прибутки англійським торговцям. На п 40-х XIX ст. китайська влада заборонила ввіз опіуму до Кантону, а ті партії товару, що вже були ввезені, вилучила і знищила. Це викликало величезне обурення англійських торговців, які змусили уряд Великої Британії оголосити Китаю війну. Протягом 1840—1842 pp. тривала перша «опіумна» війна. Вона закінчилася поразкою Китаю, який зобов'язали сплатити англійцям контрибуцію і відкрити п'ять портів для безмитної торгівлі. Англійці також отримали в оренду острів Гонконг. У наступні роки Китай змушений був укласти такі ж нерівноправні договори з США та Францією. Остання разом з Великою Британією розпочала в Китаї другу «опіумну» війну, в ході якої було захоплено Пекін і отримано значні поступки. У Китаї навіть дозволили відкриту торгівлю опіумом. Почалося перетворення Китаю на залежну від капіталістичних держав країну.

У сXIX ст. у Китаї загострилася соціальна напруга. Ремісники та перші китайські підприємці не витримували конкуренції і розорювалися від потоку дешевих фабричних товарів, що ринули до Китаю за договорами про безмитну торгівлю. Селяни потерпали від збільшення податків, які уряд ввів, бажаючи перекласти виплату контрибуції на плечі народу. Мільйони людей ставали жебраками. Закабалення Китаю іноземними державами прискорило початок селянської війни. У 1850 р. у Південному Китаї розпочалося повстання селян, яке мало релігійне забарвлення. Керівник та ідеолог повстання Хун Сюцюань ще на п 40-х XIX ст. розробив релігійне вчення, в якому пропагував ідею рівності. Він мріяв про створення держави, де люди будуть співчувати і допомагати один одному в біді, жити за принципами моралі. Хоча християнські місіонери не визнали цього вчення і не охрестили Хун Сюцюаня, сам себе він назвав молодшим братом Ісуса Христа.

До створеного Хун Сюцюаньом Товариства поклоніння богу масово почали вступати селяни. А коли в провінції Гуансі розпочався голод, Хун Сюцюань товариства в 1850 р. закликав своїх прибічників продавати майно і разом з сім'ями вступати до повстанських загонів. На цей заклик відгукнулося більше 10 тис. селян, і їх кількість дуже швидко зростала. У грудні 1850 р. повстанці одержали першу велику перемогу над урядовими військами, а у січні 1851 р. проголосили про початок загального повстання з метою скинення маньчжурської династії та створення «тайпін тяньго» - Небесної держави великого благоденства. З того часу їх почали називати тайпінами. Столицею тайпінів стало м. Нанкін. У повстанні, крім селян, брали участь міська біднота, ремісники, гірники тощо. До них навіть приєдналися дрібні поміщики, незадоволені правлінням маньчжурів. Тайпіни відрізали коси, що символізували покірність, і надівали на голови червоні пов'язки. Поступово рух набрав широкого розмаху селянської війни, спрямованої проти феодального гніту і влади маньчжурів. Він охопив значні території Південно-Східного, Східного та навіть Північного Китаю. У наступні роки тайпіни організовували північний і західний походи. Вони хотіли захопити Пекін - столицю маньчжурів, проте це їм не вдалося. 30-тисячний загін тайпінів був оточений і розгромлений у передмісті Пекіна. На своїй території тайпіни створили державу, де проголосили ідею рівності. Захопивши якесь місто, вони вбивали маньчжурських чиновників, конфісковували майно багатіїв, прилюдно спалювали дорогі меблі та товкли в ступках перли. Тайпіни видали закон про землю, в якому зазначили, що земля має розподілятися за кількістю їдців незалежно від статі. Для втілення закону в життя необхідно було конфіскувати і розподілити поміщицьку землю. Проте реальна політика тайпінів відрізнялася від їхньої програми.

Тайпінська держава була монархією, інші форми державного устрою були невідомі. Хун Сюцюань став імператором, а інші керівники руху отримали князівські титули. Незважаючи на проголошені ідеї рівності, вони оточили себе розкішшю і слугами, як маньчжурські феодали. Невдовзі виникли криваві чвари за першість при особі імператора. Ці суперечки ослабили найбільше надбання тайпінів - боєздатну і слухняну армію, вони привели до загибелі кількох воєначальників, що підняли заколот, і десятків тисяч солдатів. Ватажки тайпінів наївно сподівалися на допомогу західних «братів-християн» у боротьбі з маньчжурськими «дияволами». Велика Британія, Франція і США, домігшись поступок допомогли придушити повстання тайпінів. У 1864 р. маньчжурські війська, підтримані іноземцями, захопили Нанкін і вчинили там страхітливу різанину. Європейське втручання не може не спричинити великих збитків Китаю.

Після придушення селянської війни західні держави посилили свій тиск на Китай. Вони захопили митницю, що дозволяло їм контролювати доходи уряду й діяльність міністерства закордонних справ. 31864 по 1894 р. обсяг торгівлі між Китаєм та іноземними державами зріс майже вдвічі на користь останніх. Англійці почали будувати в Китаї судноверфі, залізниці на вигідних для себе умовах, створювати свої банки і страхові компанії. Поступово англійці та французи отримали в концесію (тимчасове користування) великі території для будівництва підприємств, готелів, житлових будинків тощо. Іноземці жили на китайській території так, як в себе вдома, на них не розповсюджувалися китайські закони, вони не були підсудні китайській владі. Японія посилила свої позиції в південно-східній провінції Фуцзянь.

Таким чином майже всі великі держави отримали зони впливу в Китаї. Тільки США оголосили, що не визнають такого поділу і пропонують проводити політику «відкритих дверей» і «рівних можливостей». Американські підприємці сподівалися, що, використовуючи свою економічну могутність, зможуть підкорити собі всю країну.

№ 87. Війна північноамериканських колоній за незалежність і утворення США

Створення американських колоній Англії. Англія пізніше від інших європейських держав приступила до колонізації Америки. Англійці, на відміну від іспанців, не шукали багатих родовищ золота і срібла або — як португальці й голландці — ринків для купівлі й вивозу до Європи рідкісних і цінних товарів. Вони прагнули знайти вільні землі, придатні для обробітку. Північна Америка стала саме тим місцем, якого шукали англійці. Місцевий клімат нагадував європейський; були тут і багаті землі, ліси. Басейни річок Міссісіпі та Св. Лаврентія давали змогу великим суднам досягати районів континенту, віддалених від узбережжя на тисячі кілометрів. Крім того, тут не було осілого тубільного населення, як в іспанських колоніях. Англійцям довелося зустрітися з нечисленними (200 тис. чол.) племенами, головним заняттям яких було полювання, тому англійські колоністи своєю працею освоювали природні багатства нового континенту.Перше постійне поселення англійці заснували 1607 р. у гирлі річки Джеймс (Віргінія). Згодом нові поселення виникли на півночі і півдні, уздовж узбережжя—від іспанської Флориди до Нової Англії. Кожна з цих колоній виникла незалежно одна від одної, зі своїм виходом до моря.Засновниками колоній попервах були торговельні компанії, що брали на себе перевезення колоністів та їх облаштування на нових територіях, а також великі власники, які купляли чи отримували землі в дар від короля.Компанії та власники призначали губернаторів, збирали податки. Колоністи користувалися правами англійських громадян.

Соціально-економічний та політичний розвиток колоній. Як англійські громадяни, колоністи почувалися вільніше, ніж у самій Англії. Тут, на нових землях, не існувало тих традиційних норм, що оплутували життя звичайного англійця. Будь-хто міг за незначну орендну плату отримати земельну ділянку чи оселитися в неосвоєних районах. Будь-які здобутки колоністів були результатом їхньої наполегливої праці, тому дуже швидко вони ставали незалежними від компаній і лордів-власників. У вирішенні якихось проблем віддавали перевагу самоорганізації, а не сподівалися на заступництво губернатора, компанії тощо. Такий стан справ швидко призвів до демократизації всіх аспектів суспільного життя. Збори, представництва, обговорення розпоряджень губернатора, законів, прийнятих англійським парламентом, стали нормою життя.

За наявності таких спільних тенденцій розвитку кожна колонія мала свої порядки і звичаї. У південних колоніях був значний прошарок негрів-рабів, завезених туди для роботи на великих плантаціях. У північних переважала вільна праця, але пуританська мораль суворо регламентувала поведінку колоністів: заборонялись азартні ігри, суворо слідкували за дотриманням релігійних норм, влаштовувалися страти чаклунів, відьом тощо. А втім, існували колонії, де церква була відокремлена від держави і всі громадяни мали рівні права.Різним було ставлення колоністів і до місцевого (тубільного) населення — індіанців. У деяких колоніях, особливо пуританських, відбувався процес їхнього повного винищення: пуритани, вважаючи себе богообраними, дивилися на тубільців як на людей, заражених духом сатани, котрих необхідно знищувати. В інших колоніях ставлення до тубільців було лояльнішим: з ними укладалися торговельні угоди, союзи і т. ін.

В економічному розвитку колонії також суттєво різнилися. Так, південні колонії, де природні умови дозволяли розвивати плантаційне господарство, стали постачальниками тютюну, цукрової тростини, рису, бавовни тощо. У північних колоніях розвивалися фермерське господарство та різні промисли. Економічний розвиток колоній стримувався метрополією. Англійський уряд, починаючи з Навігаційного акта, послідовно впроваджував політику меркантилізму. Це призвело до того, що англійські колонії перетворилися на сировинний придаток метрополії. Приміром, продукти з колоній дозволялося вивозити лише до Англії, а все необхідне колонії мали отримувати або з метрополії, або за її посередництва. Колоністам заборонялось обробляти залізо та хутро. Англія стримувала розвиток мануфактур. Торгівля з колоніями давала величезні прибутки метрополії. Вона стала основним двигуном тогочасної англійської промисловості.

Причини конфлікту між колоніями та метрополією Що багатшими й багатолюднішими ставали колонії, то важче було утримувати їх в економічній залежності. У середині XVIII ст. колонії вже були майже незалежними. В обхід англійських законів сюди контрабандним способом завозилося 9/10 необхідних товарів. Залежність від Англії колоністи визнавали лише тому, що вважалися англійськими підданими і метрополія захищала їх від зовнішніх ворогів (французів, іспанців).

У середині XVIII ст. ситуація змінилася. По-перше, після Семилітньої війни, внаслідок якої Англія за підтримки своїх колоній захопила французькі колонії в Північній Америці (Квебек), у колоністів зникла зовнішня загроза. По-друге, лояльна політика метрополії змінилася жорсткішою. Так, англійський парламент вирішив перенести частину державного боргу, що виник під час Семилітньої війни, на колонії. Першим кроком до цього стало введення незначного гербового збору. Всі документи в колоніях належало оформляти в англійських чиновників. Це нововведення мало створити прецедент, щоб у подальшому на колоністів можна було накладати нові податки.Введення гербового збору призвело до вибуху невдоволення населення. Гербовий папір навіть не дозволили і вивантажити, а метропольних чиновників виганяли з колоній. Тоді англійський парламент пішов на поступки :касував гербовий збір, але ненадовго. Через деякий час було запроваджено мито на деякі товари, що ввозилися до колоній.Це спричинило новий вибух невдоволення. Колоністи відмовлялися купувати товари, привезені з метрополії. У відповідь губернатори за допомогою англійських військ розпочали репресії, що призвело до збройних сутичок. Колоністи пояснювали несплату нововведених податків тим, що не мали свого представництва в англійському парламенті, який виносив ці рішення. Вони виступали під гаслом «Жодного податку без представництва».

Зрештою, парламент скасував і цей закон, залишивши тільки мито на чай. Проте й це викликало опір колоністів. а - ` кта, послідовно впроваджував політику меркантилізму. Це призвело до того, що англійські колонії перетворилися на сировинний придаток метрополії. Приміром, продукти з колоній дозволялося вивозити лише до Англії, а все необхідне колонії мали отримувати або з метрополії, або за її посередництва. Колоністам заборонялось обробляти залізо та хутро. Англія стримувала розвиток мануфактур.Торгівля з колоніями давала величезні прибутки метрополії. Вона стала основним двигуном тогочасної англійської промисловості.

«Бостонське чаювання». Привід до війни Конфлікт між Англією та її північноамериканськими колоніями, зрештою, призвів до відкритого протистояння та війни. Приводом до неї стало «Бостонське чаювання». Восени 1773 р. до портів Америки вирушили кораблі Ост-Індської компанії з чаєм. Чай — єдиний товар, що обкладався митом. Тим часом комітети, які фактично взяли владу в колоніях, змусили агентів Ост-Індської компанії відмовитися від вантажу. Проте бостонські агента рішуче відмовилися виконати розпорядження комітету. Тоді бостонський комітет постановив заборонити вивантаження чаю, повідомивши про це англійський уряд і комітети інших міст. Упродовж 20 днів натовп у порту не дозволяв розвантажити кораблі. Зрештою, декілька чоловік в одязі індіанців проникли на корабель і на очах натовпу викинули ящики з чаєм у море.

В Англії ці події сприйняли як оголошення війни. Парламент ухвалив рішення закрити порт, відшкодувати збитки Ост-Індській компанії та передати управління колонією Массачусетс, де знаходився Бостон, головнокомандувачеві англійських військ в Америці генералові Хейджу. Війська увійшли в Бостон. Англійська окупація паралізувала економічне життя міста й колонії. Одначе її мешканці вирішили боротися до кінця. Законодавчі збори (конвент) Массачусетсу ухвалили низку рішень: Хейджа звільнили з посади; замість губернатора, якого призначав Лондон, було створено тимчасовий уряд; обрано скарбничого, якому сплачували податки. Збори винесли рішення про скликання континентального конгресу. Розпочалося створення збройних загонів (міліції), відбувалися перші сутички з англійцями.

«Декларація незалежності». Перебіг воєнних дій Наприкінці 1774 р. зібрався І континентальний конгрес, який ухвалив рішення про бойкотування англійських товарів.II континентальний конгрес (1775) в умовах війни, що фактично розпочалася, перебрав функції центрального уряду, констатував стан війни і виніс рішення про організацію спільної армії колоній. Очолив об'єднане військо Джордж Вашингтон (1732-1799).Конгрес запропонував усім колоніям створити власні уряди. Першою це зробила Віргінія. У червні 1776 р. вона проголосила Декларацію незалежності. Слідом за нею це зробили й інші колонії.Ці події відбувалися на тлі бойових дій, що розгорталися. Англійські війська прагнули ізолювати північні колонії від південних, де англійці зберігали сильні позиції. Армія Вашингтона в 1776-1777 pp. відчувала значні труднощі з постачанням і зазнавала поразок. За цих умов більшість членів конгресу не наважувалася на остаточний розрив з Англією. Конгрес звернувся до Георга III з петицією про примирення і припинення війни. Замість відповіді король надіслав до колоній нові війська. Це поклало край ваганням конгресу. Він створив комісію, яка підготувала Декларацію про незалежність. її авторами стали видатні американські політичні діячі Томас Джефферсон (1743-1826) і Джон Адамс (1735-1826).4 липня 1776 р. Декларацію незалежності з виправленнями, внесеними комісією, було затверджено конгресом. Декларація проголосила створення нової незалежної держави — Сполучених Штатів Америки.Тим часом бойові дії розгорталися не на користь американців. У серпні 1776 р. англійці захопили Нью-Йорк та Філадельфію. Армія Вашингтона не мала ні гармат, ні достатньої кількості рушниць і набоїв. Спроби організувати регулярну армію замість добровільної наражалися на спротив населення.За таких умов навіть вороги Англії (Іспанія, Франція, Голландія) не наважувалися на відкритий союз зі США. Проте до Америки прибували добровольці, надходили гроші, зброя. Значну допомогу надавала Франція, де знаходився Б. Франклін як представник північноамериканських колоній. У квітні 1777 р. один із палких прихильників боротьби англійських колоній 18-річний маркіз Лафаєтт спорядив на власні кошти фрегат і разом зі своїми друзями вирушив до Америки воювати за незалежність, захищати ідеали демократії. В Америці Лафаєтт став одним із помічників генерала Вашингтона. На допомогу американцям прибули, зокрема, поляк Тадеуш Костюшко і прусський генерал Вільгельм Штейбен.Першу значну перемогу американська армія здобула в битві поблизу Саратоги (штат Нью-Йорк) восени 1777 р. Після цього нову державу визнали Франція, Іспанія, Голландія. Росія оголосила збройний нейтралітет. Отримавши допомогу від союзників, американська армія перейшла в рішучий наступ і під Иорктауном оточила головні сили англійців, які 1781 р. капітулювали.

Версальський мир. Наслідки війни З вересня 1783 р. у Версалі (Франція) між Англією та США було підписано мирний договір. Англія визнала незалежність США і віддала їм територію від північного кордону Массачусетсу до південного кордону Джорджії, а на заході — до річки Міссісіпі. Після війни молода держава опинилась у тяжкому становищі. Економіку було підірвано тривалою війною та втратою зв'язків із колишньою метрополією. Не вистачало золота і срібла. Зате було вдосталь знецінених паперових грошей. Південні штати страждали від нестачі робочої сили. Зросла вартість життя. Майже не було людини, яка б не мала боргів. За таких умов розгорнулася жорстка політична боротьба, загострилися соціальні проблеми.Радикально налаштована частина населення вимагала подальших змін і прагнула майнової рівності. Люди консервативних поглядів почали шукати порозуміння з колишньою метрополією. У військах, які впродовж тривалого часу не отримували платні, відбувалися заворушення, зріла змова з метою встановлення монархії.

Почалися виступи фермерів і мешканців міст. Найбільший виступ стався у 1786-1787 pp. в Массачусетсі під керівництвом героя визвольної війни Деніела Шейса (1747-1825).Конгрес США, не маючи реальної влади, відчайдушно нукав виходу із ситуації, що склалася. Було конфісковано землі англійської корони, англійців-землевласників та їхніх прихильників; армію розпущено; солдатам у рахунок платні видавалися сертифікати на земельні ділянки.Подібні заходи були тимчасовими і не могли вивести суспільство з кризи. Молода країна потребувала сильної центральної влади, єдиного захищеного ринку.

Становлення органів влади Одночасно з війною за незалежність відбувалося становлення державних структур. З 1776 по 1783 pp. в усіх штатах було сформовано уряди й парламенти, діяв загальносоюзний конгрес. Завершення війни поставило на порядок денний проблему співвідношення повноважень загальносоюзних органів і державних органів штатів.

Щоб якось вирішити цю проблему, 1777 р. було прийнято «Статті Конфедерації» (першу Конституцію США). Згідно з ними загальносоюзному конгресові відводилася роль арбітра в суперечках між штатами, передавалося керівництво армією та зовнішньою політикою. За штатами визнавалося право на збирання податків, випуск власних грошей, затвердження митних тарифів, складання торговельних угод. Кожен штат посилав до конгресу одного депутата. Зміни до політичного устрою штатів вносилися лише за їхнім одностайним рішенням.

Конституція США «Статті Конфедерації» мало кого влаштовували. За таких умов у травні 1787 р. у Філадельфії зібралися 55 делегатів від усіх штатів (крім Род-Айленду) з метою виробити конституцію молодої держави. Делегати створили конституційний конгрес, який у гострих дискусіях протягом чотирьох місяців узгоджував основні положення конституції. Нарешті, 17 вересня 1787 р. більшість делегатів прийняла компромісний варіант і підписала текст Конституції США, яка діє й понині.За Конституцією, США з нечіткої конфедерації перетворювались у сильну федеративну державу, її суб'єкти — штати — зберегли за собою значну частину прав, але головні загальнодержавні функції було передано Федеральному (центральному) урядові: він вирішував, зокрема, питання зовнішньої політики, оборони, фінансів, загальнодержавного законодавства.Конституція передбачала принцип поділу влади на гілки (законодавчу, виконавчу, судову) та систему стримувань і противаг, яка не дозволяла посилюватись одній гілці влади за рахунок іншої та попереджала спроби встановлення одноосібної влади.Виконавча влада в країні передавалася президентові США, який обирався строком на чотири роки, був главою держави, уряду, а також головнокомандувачем збройних сил. Він призначав міністрів, яких затверджував Конгрес (парламент), але підпорядковувалися вони лише президентові, а також послів і членів Верховного суду. У випадку хвороби, смерті або нездатності президента керувати державою вводилася посада віце-президента, який одночасно виконував функцію головуючого в сенаті (верхній палаті Конгресу). Конгрес міг висловити президентові недовіру (імпічмент).

Законодавча влада належала Конгресові. Він мав право встановлювати і збирати податки, регулювати торгівлю (зовнішню та між штатами), карбувати гроші, вводити мито, формувати армію і флот.

Складався Конгрес з двох палат. Верхня—сенат—обиралася на засіданнях місцевих законодавчих зборів. Кожен штат, незалежно від розміру й кількості населення, посилав двох представників. Сенат обирався на шість років з обов'язковою заміною третини складу через кожні два роки, затверджував призначення на вищі державні посади, вирішував питання зовнішньої політики, у випадку необхідності виступав як судовий орган вищих державних службовців, аж до президента. Якщо державного службовця визнавали винним, на нього чекали суд або відставка.Нижня палата—палата представників—обиралася терміном на два роки пропорційно до кількості виборців у штаті. Вона обговорювала законопроекти, утверджувала бюджет і податки, але свої рішення мала узгоджувати із сенатом.Право голосу було надано тільки білим чоловікам, які досягай 21-річного віку і мали певне майно. Так у Конституції закріплювався расовий та майновий ценз.

Конституція встановлювала і Верховний суд — вищу судову інстанцію, яка призначалася з 6 (згодом із 9) юристів на довічний термін.

Для свого часу Конституція США була найбільш передовою та демократичною. Вона різко контрастувала з абсолютистськими порядками Європи. Але хоча й гарантувала права власності, в ній були відсутні гарантії демократичних свобод. Цю хибу було усунуто 1789 р. На вимогу всіх штатів Дж. Медісон сформував перші 10 поправок до Конституції — Білль про права. У них проголошувалися свобода зборів, слова, друку, релігії, недоторканність особи, суд присяжних, право кожного американця мати зброю для самозахисту та ін. Білль було затверджено 1791 р.

№ 88.Територіальна експансія СРСР на поч. ДСВ

Договір про ненапад між Німеччиною і Радянським Союзом (пакт Молотова - Ріббентропа) - підписаний 23 серпня 1939 року главами відомств у закордонних справах Німеччини та Радянського Союзу. Сторони угоди зобов'язувалися утримуватися від нападу один на одного і дотримуватися нейтралітету. Передбачався взаємний обмін інформацією про питання, які зачіпають інтереси сторін. До договору додається секретний додатковий протокол про розмежування сфер обопільних інтересів у Східній Європі на випадок «територіально-політичної перебудови». Протокол передбачав включення Латвії, Естонії, Фінляндії, Східної Польщі і Бессарабії до сфери інтересів СРСР. Після нападу Німеччини на Радянський Союз 22 червня 1941 року договір, так само як і всі інші радянсько-німецькі договори, втратив чинність.1 вересня 1939 Німеччина почала вторгнення в Польщу, а 17 вересня 1939 року на територію Польщі увійшли радянські війська. Територіальний поділ Польщі між СРСР і Німеччиною був завершений 28 вересня 1939 року був підписаний радянсько-німецький договір про дружбу і кордони. Згідно з домовленістю, кордон пройшов по так званій “лінії Керзона”. Переважна частина території Західної України увійшла у межі СРСР.

У 1939-1940 роках, спираючись на ліві політичні сили в цих країнах, сталінське керівництво встановило контроль над Латвією, Литвою та Естонією, а в результаті військового конфлікту з Фінляндією, теж віднесеної секретним протоколом до сфери інтересів СРСР, відібрала від цієї країни частину Карелії і прилеглі до Ленінграда (нині Санкт-Петербург) території.

Радянсько-німецьке співробітництво, яке Гітлер називав “шлюбом за розрахунком”, дало можливість вирішити і бесарабське питання. 26 червня 1940 року СРСР звернувся до Румунії з заявою про повернення Радянському Союзові Бесарабії, а також передачу йому Північної Буковини, населеної переважно українцями. Вимога обгрунтовувалась прийнятим Народним вічем Буковини в листопаді 1918 року рішенням про возз’єднання з Радянською Україною. Німеччина, побоючись того, що в разі збройного конфлікту СРСР з Румунією, вона втратить радянські поставки продовольства, сировини і нафти, порадила Румунії піти на поступки. 28 червня 1940 року румунський уряд заявив про свою згоду передати СРСР Бесарабію і Північну Буковину, а вже 2 серпня вони були включені до складу УРСР (Північна Буковина і Південна Бесарабія).

Процес консолідації української нації вступав у завершальний етап. Однак досі серед істориків немає єдності в оцінці суті та характеру цього процесу, і тому різні дослідники по-різному називають факт входження українських земель до складу УРСР: “анексія” (Д.Боффа), “включення” (Н.Верт), “формальне інкорпорування” (АЖуковський, О.Субтельний), “возз’єднання окупаційного типу” (С.Кульчицький) і ін.Наступ радянських військ на територію Західної України і Західної Білорусії був неоднозначно сприйнятий населенням. Одна частина вітала Червону Армію як визволительку, інші – сприймали її як окупанта. У 1939 р. в Західній Україні була заборонена діяльність українських національних партій, багатьох громадських, культурних, наукових, торго-вельних та промислових товариств і установ. Свою діяльність припинили, зокрема, «Просвіта», Наукове товариство імені Т. Шевченка, їхні часописи. ОУН продовжувала залишатися в підпіллі. На території Західної України було створено шість областей: Львівська, Станіславська, Волинська, Тернопільська, Рівненська й Дрогобицька, яку в 1959 р. було об’єднано з Львівською. Аналогічно вирішилась доля Зх Білорусії, яка увійшла до складу Білоруської РСР.

Тим часом бойові дії спалахнули на півночі Європи. Тривалий час між Фінляндією та СРСР велися переговори, у ході яких Радянський Союз ви¬магав від фінської сторони поступитися на користь останнього значними територіями в районі Ленінграда (тепер Санкт-Петербург) та узбережжям Фінської затоки в обмін на болотисті й лісисті території на півночі, що ніяк не компенсувало втрату Виборга і стратегічно важливої лінії Маннергейма (система фінської оборони, споруджена в 1927-1939 рр.). Уряд Фінляндії не погодився на цю пропозицію. На світанку 30 листопада 1939 р. значні сили радянських військ розпочали воєнні дії проти Фінляндії. Угруповання радянських військ налічували 240 тис. військових, 1915 гармат, 1131 танк та 967 бойових літаків. Сорокатисячна фінська ар¬мія мала на своєму озброєнні 400 гармат, 60 танків і 270 літаків. Поспіхом розроблений план агресії і райдужні настрої призвели до того, що радянські дивізії у повному складі потрапляли в оточення. 30 грудня наступ радянських військ припинився. Зазнав поразки і Бал¬тійський флот. Й. Сталін ужив жорстких заходів для наведення порядку у військах. Почалися тривалі бомбардування фінських міст. Безперервним потоком на фронт надходило озброєння та спорядження. Маленька Фінляндія фактично опинилася наодинці з могутнім агресором. Англія і Франція обмежувалися лише закликами продовжувати опір і обіцянками висадити на півночі десант. Проти цього була Норвегія. її уряд не бажав порушувати нейтралітет і пропускати через свою територію війська союзників. На допомогу Фінляндії прийшла Швеція. Німеччина висловила готовність надати допомогу СРСР і навіть стала на перешкоді Італії, яка хотіла направити до Фінляндії ешелони зі зброєю. СІЛА також усунулися від надання Фінляндії прямої військової допомоги. 11 лютого 1940 р. роз¬почався другий наступ радянських військ, який завершився проривом лінії Маннергейма. У наступальних діях брали участь 1,5 тис. танків і 3 тис. літаків. Ціною великих втрат (234 тис. осіб убито, поранено, обморожено і взято в полон) радянські війська домоглися перемоги і головнокомандуючий фінською армією К. Маннергейм змушений був дати згоду на початок мирних переговорів. 12 березня за посередництвом і під тиском німецької дипломатії СРСР і Фінляндія підписали мирний договір, згідно з яким жертва агресії втрачала значну частину своєї території, де до війни мешкало 450 тис. осіб, тобто 1/8 частина населення країни. Тяжкими були міжнародні наслідки війни й для СРСР. Ліга Націй виключила СРСР зі свого складу, ускладнилися його відносини практично з усіма європейськими країнами та США. У листопаді 1940 р. нейтральна напередодні конфлікту Фінляндія приєдналася до агресивної «осі» Берлін—Рим—Токіо. З нападом Німеччини на СРСР у червні 1941 р. здобуті такою дорогою ціною території знову були відво¬йовані військами гітлерівської Німеччини та Фінляндії.

Наступним об’єктом експансії СРСР стали країни Балтії. 28 вересня 1939 р. у Москві між СРСР та Естонією було підписано пакт про взаємодопомогу, згідно з яким СРСР одержав право ввести на її територію свої війська. Подібні договори було підписано також із Латвією і Литвою. У всіх договорах радянська сторона брала на себе зобов’язання не втручатися у внутрішні справи країн Балтії. Улітку 1940 р. СРСР розпочав другий етап територіально-політичної перебудови в Прибалтійських республіках, пред’явивши їхнім урядам необгрунтовані ультиматуми про порушення зобов’язань, а також надіславши туди своїх спеціальних емісарів. Відповідно до ультиматумів на територію Литви, Латвії та Естонії увійшли додаткові радянські війська. У країнах було проведено вибори до нових органів влади, а в серпні 1940 р. країни Балтії увійшли до складу СРСР. У 1940 р. ускладнилися відносини і з Румунією.Поки головні сили вермахту були зайняті на заході, радянські війська після ультиматуму в червні того ж року зайняли територію Бессарабії і Північної Буковини. Це викликало обурення в Берліні, оскільки територія Буковини не значилася в таємному протоколі як зона впливу СРСР, до того ж радянські війська підійшли занадто близько до румунських нафтових родовищ, які постачали німецьку армію пальним.

№ 89 Середньовічне місто

У Римській імперії було багато великих і квітучих міст. Вони виконували, передусім, політичну, адміністративну і воєнну функції, тобто були осередками, де розміщувалися органи влади, війська та ін. Крім того, були центрами торгівлі та ремесла. Із занепадом Римської імперії згасло і міське життя. Майже 500 років у Західній Європі домінував сільський пейзаж. Тільки деякі міста Італії та півдня Франції зберегли свій ритм і рівень життя завдяки міжнародній торгівлі та резиденціям єпископів.

У Х-ХІ ст. почалося відродження деяких старих і виникнення нових місту Західній Європі, які, хоч і постали на основі старих римських, але суттєво відрізнялися від них. Насамперед вони були економічними центрами—осередками ремесла і торгівлі.З виникненням надлишку сільськогосподарських продуктів, які можна було обміняти на ремісничі вироби зростає майстерність сільських ремісників, які з часом відокремилися від сільського господарства. Для збуту продукції вони зосереджувались у тих містах, де були значні скупчення людей: на перехрестях важливих шляхів, річкових переправах, під стінами замків, резиденцій єпископів і королів. Поступово в цих містах формувалися постійні поселення ремісників.Отже, на основі розвитку ремесла та його відокремлення від сільського господарства і виникло середньовічне європейське місто. Середньовічне місто — центр ремесел та торгівлі на відміну від села, мешканці якого займалися сільським господарством.

Найбільше міст було в Італії і Фландрії. Середньовічні міста були невеликими —2-3 тис. мешканців. Обов'язковими елементами, завдяки яким населений пункт міг вважатися містом, були оборонні стіни, цитаделі, кафедральний собор, ринкова площа. У містах могли також розташовуватись укріплені палаци-фортеці феодалів, монастирі. Плану забудови середньовічного міста не було. Вони розбудовувалися концентричними колами від центру — фортеці або ринкової площі. Вулиці були вузькими , не освітлювалися, тривалий час не мали бруківки та каналізації.Тривалий час міста зберігали сільський вигляд: біля будинків розташовувалися сади і городи, у дворі тримали худобу і птицю. Основну масу городян складали бюргери.Вони були повноправними мешканцями міст, жили з торгівлі і ремесла. Одні виробляли і торгували дрібничками, необхідними городянам і селянам з околиць. Інші, багатші, вели торгівлю з областями або країнами, закуповуючи і продаючи великі партії товарів. Окрім названих груп, значну частину населення складали вантажники, водоноси, вугільники, м'ясники, пекарі, себто ті, що були зайняті у сфері обслуговування. Сеньйорам та їхньому оточенню, представникам світської та духовної влади, тобто знатним людям, належали найкращі будинки в місті, вони мали доступ до міської влади і разом із заможними бюргерами утворювали патриціат — правлячу верхівку міста. Найбідніші прошарки міського населення називалися плебеями. У різних містах плебеї складали від 20 до 70% населення.

Обмеженість ринку збуту товарів ремісничого виробництва примушувала майстрів до пошуку способу виживання. Одним із них став розподіл ринку та усунення конкуренції. Благополуччя ремісника залежало від багатьох обставин. Будучи дрібним виробником, ремісник міг виготовити лише стільки товару, скільки дозволяли його фізичні та інтелектуальні здібності. Але будь-які негаразди —хвороба, помилка, відсутність потрібної сировини та ін. — могли призвести до втрати замовника, а відповідно і засобів до існування. Для вирішення деяких основних проблем вони почали об'єднувати свої зусилля, організовуючи цехи — замкнуті організації ремісників однієї спеціальності у межах одного міста, створені з метою захисту виробництва і прибутків.Члени цеху допомагали один одному освоювати нові способи ремесла, але при цьому охороняли свої секрети від інших цехів. Виборна цехова верхівка пильно стежила за тим, щоб усі члени цеху перебували приблизно в однакових умовах, щоби ніхто не збагачувався за рахунок іншого, не переманював замовників. З цією метою вводилися суворі правила, в яких чітко вказувалося, скільки годин можна працювати, скільки верстатів і помічників використовувати. Порушників виключали з цеху, а це означало втрату засобів до існування. Існував також суворий контроль за якістю товару. Крім виробництва, цехи організовували і побут ремісників. Члени цеху будували власну церкву, школу, відзначали разом свята. На утриманні цеху були вдови, сироти, інваліди. У випадку облоги міста члени цеху під власним прапором створювали окремий бойовий підрозділ, що повинен був обороняти певну ділянку стіни чи вежі.Лише майстри були членами цеху. Вони обирали голову і раду цеху. Підмайстри — помічники майстрів — членами цеху не вважались, а отже, не користувалися привілеями і не мали права відкривати власну справу. Щоби стати майстром, підмайстер повинен був оволодіти тонкощами і секретами своєї спеціальності, потім пройти випробування і створити виріб, що засвідчував би його майстерність. У Франції цей виріб називався шедевром — «роботою рук». З часом підмайстрам ставало дедалі важче отримати статус майстра. Нижче від підмайстра за ієрархічною драбиною були учні, яких іще в дитинстві віддавали майстрам на вишкіл. Спершу вони виконували роль прислуги. Якщо навчання йшло успішно учень міг стати підмайстром.

Розвиток торгівлі, як і ремесла, став однією з передумов виникнення міст. Торгівля в басейні Середземного моря не припинялася ніколи, навіть після загибелі Римської імперії. Престижні товари мали попит, особливо серед верхівки варварських королівств. Дорогі тканини, посуд, зброя, прянощі — це те, на чому грунтувалась європейська торгівля перших століть середньовіччя. Основні торговельні шляхи пролягали Середземним морем і річками. Не дивно, що перші міста виникали на узбережжі або вздовж судноплавних річок.Для ведення міжнародної торгівлі потрібні були не тільки великі капітали, але й відвага. Далекі подорожі були небезпечними: пірати на морях чи розбійники на суходолі грабували купців.

Для захисту своїх інтересів купці, як і ремісники, об'єднувались у гільдії. Згодом вони створили торговельні компанії— об'єднання купців з різних міст зі своїми представництвами. Основні операції здійснювалися на ринках міст або на сезонних ярмарках. Протягом усього середньовіччя головні торговельні шляхи пролягали Середземним морем. Найпопулярніші товари — східні прянощі та предмети престижного споживання — від портів півдня Франції й півночі Італії через альпійські перевали потрапляли в район верхньої течії Рейну, а далі Рейном і суходолом розвозилися по Європі для продажу на ярмарках і ринках. к XIII ст. у напрямках основних торговельних шляхів сталися зміни. Генуезці відкрили морський шлях на Пн Європи через Ґібралтар. Це дозволило здешевити перевезення товарів.

Будь-які значні фінансові операції неможливі без системи позичок. Людей, які позичали гроші під проценти, називали лихварями. Лихварство стало досить поширеним явищем від часу появи грошей. У середні віки основна маса платежів здійснювалася готівкою. Враховуючи те, що тоді у грошовому обігу було чимало різних золотих і срібних монет, які чеканились у різних містах Європи та Азії, актуальною стала професія міняйл. Крім обміну монет, вони також контролювали і їхню якість, бо фальшиві гроші (з домішками неблагородних металів) і зіпсуті (вага не відповідала номіналові) траплялися доволі часто. УXIV cm. лихварі та міняти стали засновниками банків. Перші банки надавали дві основні послуги: зберігали гроші й надавали кредити, тобто позичали гроші за винагороду (під проценти). Розвинулася нова система розрахунків — вексельна.Вексель — це документ, за яким одна особа доручає іншій виплатити певну суму і в певному місті третій особі, вказаний у документі.

№ 90. Сучасна Україна на міжнародній арені

Основним документом, який визначав принципові засади розбудови державотворчих процесів, у тому числі в сфері зовнішньої політики, став Акт проголошення незалежності України, прийнятий 24 серпня 1991 р. 2 липня 1993 р. схвалила „Основні напрямки зовнішньої політики України". наголошується, що неодмінною умовою розбудови незалежної Української держави є її активне та повномасштабне входження до світового співтовариства. Торуючи свій шлях у світ, Україна спирається на стратегічні та геополітичні, пов'язані з національною безпекою України та захистом її політичної незалежності; економічні, пов'язані з інтегруванням економіки України у світове господарство; регіональні,

Зовнішня політика України спрямовується на утвердження й розвиток України як незалежної демократичної держави, на збереження її територіальної цілісності та недоторканності кордонів, на включення національного господарства у світову економічну систему, на поширення в світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.

Стосовно основних підвалин, на яких здійснюється зовнішня політика України, то ними є: відкритість зовнішньої політики, співробітництво з усіма заінтересованими партнерами; засудження війни як знаряддя національної політики, прагнення до вирішення будь-яких міжнародних спорів виключно мирними засобами; додержання принципів взаємоповаги, рівноправності, невтручання у внутрішні справи інших держав; відсутність територіальних претензій до сусідніх держав і невизнання територіальних претензій до себе;

Головними напрямками зовнішньої політики України є: розвиток двосторонніх відносин, участь в європейському співробітництві; розбудова відносин у рамках СНД; участь у роботі ООН, інших міжнародних організацій.

Кожен з цих напрямів має комплекс пріоритетів, які зумовлюються національними інтересами України, турботою про збереження загального миру і рівноправного співробітництва.

Зовнішня політика України – як з огляду її розробки, так і в плані реалізації – пройшла два етапи; перший – від серпня 1991 р. до середини 1994 р. – і другий – від середини 1994 р. і до цього часу.

Перші кроки на зовнішній арені, досягнення, а також труднощі та проблеми в царині міжнародних відносин пов'язані з періодом президентства Л. Кравчука. МЗС України очолив А.Зленко. Упродовж трьох місяців Україну як незалежну державу визнали понад 140 країн світу. В цей період Україна стала членом Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ, згодом – ОБСЄ), багатьох міжнародних організацій, зокрема Світового банку, Міжнародного Валютного Фонду.

Виникало і чимало гострих проблем. реалізації без'ядерного статусу. Серйозне занепокоєння викликав і стан україно-російських взаємин. Після здобуття незалежності період ситуативної близькості закінчився, відносини між двома державами стали погіршуватися. Господарські стосунки між ними нерідко характеризувались як „економічна війна", загострилося „кримське питання".

Важливою подією першої половини 1994 р. стало підписання 14 січня тристоронньої угоди між Україною, США та Росією про виведення стратегічної ядерної зброї з України. 3–7 березня український президент відвідав США, де підписує заяву про дружбу та співробітництво між двома країнами. Першою з-поміж посткомуністичних країн Східної Європи Україна приєднується до програми співробітництва з НАТО: „Партнерство заради миру". А 23 березня 1994 р. у Брюсселі підписано договір про партнерство та співробітництво з Європейським Союзом.

Зміни на краще відбулися в україно-американських відносинах. Розгорнулася активна робота з їх динамізації та поглиблення. 20–24 листопада 1994 р. Президент України перебував з державним візитом у США. Тут було обговорено широке коло питань, які становили значний інтерес для обох країн. 11–12 травня 1995 р. відбувся офіційний візит Президента США В. Клінтона до України, який закріпив позитивні тенденції у розвитку україно-американських відносин.

Одним з важливих пріоритетів зовнішньої політики України є європейський напрям. Головним досягненням тут стало прийняття України в листопаді 1995 р. до Ради Європи. Дедалі більш динамічними стають стосунки з Німеччиною, Великою Британією, Францією, Італією, Австрією, Бельгією, Фінляндією, Норвегією, Швейцарією. Предметом особливої уваги української зовнішньої політики є розбудова відносин з державами Центральної та Східної Європи, насамперед з Польщею, Угорщиною, Чехією, Словаччиною, Румунією. З цими країнами нас об'єднують геополітична близькість, спільність або схожість проблем, які постали після краху соціалістичної системи. Увага нашої зовнішньої політики спрямована також на розбудову відносин з державами Азійсько-Тихоокеанського регіону, який нині перетворюється на один із головних економічних та політичних центрів сучасного світового розвитку, а також Близького Сходу і Африки, латиноамериканського континенту.

Важливий пріоритет зовнішньої політики України – розбудова відносин з нашим основним стратегічним партнером – Росією. Після президентських виборів 1994 р. в Україні, незважаючи на зусилля української сторони, вони залишалися складними. „Економічна війна" між двома державами не вщухала. Серед російських політиків та в засобах масової інформації Росії практично не зникала тема Криму й Севастополя. З року в рік відкладався візит Президента Б. Єльцина до України. Довго й важко йшли переговори про підписання широкомасштабного договору між двома державами. Зрушення на краще почалися тільки в 1995 р., коли був парафований текст договору між Україною та Росією. Однак, як відомо, президентами обох держав цей документ був підписаний майже через два роки – 31 травня 1997 р. в Києві. Відтоді розпочався новий етап в історії україно-російських відносин. Новим кроком на шляху їх поглиблення та розвитку став перший державний візит Президента України Л. Кучми до Москви в лютому 1998 р. Головний результат візиту – підписання договору про довгострокове економічне співробітництво між двома країнами терміном на 10 років. Ця угода є безпрецедентною, оскільки в рамках СНД не існує жодного аналогічного документу.

Важливе місце в системі зовнішньополітичних пріоритетів України посідають відносини з іншими країнами СНД, особливо з Грузією, Азербайджаном, Узбекистаном і Молдовою в рамках ГУУАМ, черговий саміт якої в Ялті в липні 2002 р. прийняв рішення про зону вільної торгівлі між цими країнами.Поглиблюється стратегічне партнерство між Україною і Республікою Польща, яке вже сьогодні може бути віднесене до базових цінностей сучасної Європи.

Сьогодні Україна вже має дипломатичні та консульські представництва у 80 країнах на всіх континентах. У Києві діють 61 зарубіжне посольство, вісім представництв міжнародних організацій, два почесних консульства. У Харкові, Львові, Одесі, Ужгороді, Маріуполі, Сімферополі працюють 10 консульських установ іноземних держав і два представництва міжнародних організацій.

Підводячи підсумки зовнішньої політики України з моменту проголошення її незалежності маємо зазначити, що за цей час попри всі негаразди та проблеми було досягнуто вагомих результатів. Головним з них, безумовно, є те, що Україна відбулася як незалежна держава, як загальновизнаний суб'єкт міжнародних відносин. У політичному сенсі наша держава користується авторитетом ініціативного, самодостатнього і конструктивного учасника міжнародного життя. Свідченням цього був, зокрема, вступ України до Ради Європи, активна участь у миротворчих операціях, утвердження України як одного з регіональних лідерів, її участь у Центральноєвропейській ініціативі, ОЧЕС, Раді держав Балтійського моря, обрання непостійним членом Ради Безпеки ООН, головування України в цьому поважному міжнародному органі тощо.

Отже, здобуття Україною незалежності корінним чином змінило умови її історичного розвитку. Розпочато демонтаж віджилих тоталітарних структур і напрацювання нової правової бази, перетворення планової економіки на багатоукладну ринкову, зорієнтовану на консолідацію суспільства і національне відродження. Все це знайшло відображення в активізації суспільного життя, виникненні нових партій, у державотворчих процесах, головний із яких – прийняття нової Конституції України. На жаль, реформування економіки належним чином поки що не відбулося, малоефективним є соціальний захист населення. Погіршилися демографічні показники, зросла смертність, намітилася депопуляція України. Дестабілізації соціальних процесів сприяли високі темпи соціальної диференціації суспільства. Проте на рубежі XXI століття зупинено спад виробництва, намітились позитивні тенденції виходу України із затяжної соціально-економічної кризи. Це дало підстави Президенту України Л. Кучмі проголосити на першій сесії Верховної Ради четвертого скликання нову стратегію економічного і соціального розвитку на 2002–2011 роки – „Європейський вибір". Рівночасно зріс міжнародний авторитет України, яка нині визнана практично усіма 140 країнами світу.Жодна сучасна держава, яка прагне відноситися до цивілізованої, не може відокремитися від інших країн і відсторонитися від міжнародних відносин. Україна також не є винятком і посідає в світовому співтоваристві і міжнародних зв’язках своє, нехай на сьогодні і скромне, місце.

Авторитет країни на міжнародній арені залежить головним чином від результатів її зовнішньої політики. Виважена, прагматична, раціональна і далекоглядна зовнішня політика створює передумови для прискорення політичного, економічного і соціального розвитку країни. "Багатовекторність" лежить в основі зовнішньої політики України, оскільки українська держава має інтереси і на Заході і на Сході. Скільки б не було противників такого курсу, він просто необхідний для України на даному етапі, оскільки дозволяє підтримувати добросусідські відносини з усіма державами, гарантує державну безпеку та забезпечує розуміння і підтримку збоку світового співтовариства. При цьому, виходячи з національних інтересів на міжнародній арені, беручи до уваги історичну традицію, географічну та цивілізаційну близькість з Європою та враховуючи ряд інших факторів, Україна зробила свій "європейський вибір". За будь-яких умов - "європейський вектор" української дипломатії є пріоритетним.

Наша держава займає геостратегічну роль в Центрально-Східній Європі. За досить короткий період часу, що пройшов з часу проголошення незалежності України в 1991 році, країна, завдяки активній участі у вирішенні загальноєвропейських проблем не тільки утвердилась на міжнародній арені, але й стала одним із регіональних лідерів.

Україна - повноправний учасник таких міжнародних організацій і регіональних утворень як ООН, ОБСЄ, РЄ, ЦЄІ, організація ЧЕС, СНД, ГУУАМ та ін.

Наступний господар Маріїнського палацу - Леонід Кучма, не тільки не змінив стратегію зовнішньополітичної діяльності України, не дивлячись на відчутну опозицію збоку лівих сил у Верховній Раді, але й надав процесові європейської інтеграції України нових обертів. Саме завдяки рішучим діям Президента України Леоніда Кучми, темпи інтеграції України до загальноєвропейських структур значно активізувались. Стратегічною метою України проголошено повноправне членство в Європейському Союзі. Діалог України з ЄС поглибився в усіх напрямках. Стало очевидним, що Україна буде докладати всіх зусиль на шляху повернення у європейську сім’ю. Серед цілої низки заходів, проведених адміністрацією Президента, виділимо найголовніші.

Продуктивними у взаємовідносинах України з Євросоюзом були 1998 і 1999 роки. 24 лютого 1998 року Президент підписав Указ "Про забезпечення виконання Угоди про партнерство та співробітництво з ЄС і вдосконалення механізму співробітництва з ЄС".

Сьогодні можна сказати, що динамічна зовнішня політика є, мабуть, однією з небагатьох сфер державного будівництва, в якіій досягнуто справді вагомих результатів. Україну визнали близько 200 держав світу. У більшості з них діє понад 100 українських представників різних рівнів - посольств, консульств, торгових організацій тощо. Діють 5 постійних представництв України у міжнародних організаціях. Наша держава є членом 47 міжнародних та міжурядових організацій і бере участь у роботі понад 100 постійних або тимчасових органів, створених у рамках цих організацій. Українські підприємства здійснюють зовнішньоторговельні операції з більш як 200 країнами світу. Кожного року зростає кількість різного роду представництв в Україні.Впевнений вихід України на міжнародну арену, зміцнення її престижу і позицій у світі визначальною мірою залежали від тих реальних кроків, які здійснювалися Україною, її дипломатією.Величезне враження, зокрема, справили на міжнародну громадськість добровільна відмова України від ядерної зброї(1994 р.), принципова, ділова (а не на словах) турбота про зміцнення миру.Кардинальні зміни сталися в політичній системі українського суспільства. Демократизація державного управління привела до формування системи влади, у якій основні її гілки врівноважують одна одну: Президент, Верховна Рада і Кабінет міністрів. Сутнісною реалією стала багатопартійність, через яку здійснюється народний волевияв. Зрушення у суспільній структурі, в організації функціонування суспільства, в унормуванні різних сфер життя зафіксовані в Конституції України, прийнятій Верховною Радою 28 червня 1996 Позитивні тенденції в економіці двох-трьох останніх років дозволяють сподіватися на те, що ринкові реформи врешті починають давати очікуваний ефект, стануть незворотними, детермінують зміни на краще і в інших сферах життя суспільства, зокрема, у духовному розвитку українства.Для кращого розуміння питань історичного поступу України в останній час варто залучати новітні матеріали, що друкуються в періодиці, стають доступними для студентів через інші засоби інформації.

1