29.Україна в період «застою»(друга половина 1960-х-середина 1980-х рр..)

Загальна характеристика періоду: - поворот від лібералізації до консерватизму в усіх сферах життя;- відмова від критики культу особи;- зростання корупції, хабарництва, бюрократизму (засиллю чиновників);- «застій»;- всевладдя «номенклатури»;

- неосталінізм. Консерватизм – прихильність традиційним цінностям, стабільності, несприйняття радикальних реформ та перетворень. «Застій» – період правління Л.Брежнєва (1964 – 1982 рр.), який характеризувався політикою, що заперечувала будь-які спроби оновлення суспільства, консервувала існуючий режим, наслідком чого стало наростання кризи радянського ладу. Номенклатура – панівна партійна еліта в СРСР, що цілком контролювала всі сфери життя суспільства. Неосталінізм – часткова реанімація сталінської командно-адміністративної системи. У жовтні 1964 р. першим секретарем (з 1966 р. генеральним секретарем) ЦК КПРС стає Л.Брежнєв. 1963- 1972 рр. першим секретарем ЦК КПУ був П.Шелест 1972 – 1989 рр. першим секретарем ЦК КПУ був В.Щербицький Комуністичну партію України в брежнєвський період очолювали два лідери, які обстоювали різні моделі розвитку республіки: П. Шелест (1963—1972) – автономізаційну, В. Щербицький (1972—1989) – централістську, тобто орієнтовану на центр (Москву).

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК Курс на «стабілізацію», а надалі – консервацію існуючого режиму особливо посилився після серпневого втручання СРСР у внутрішні справи Чехословаччини 1968 р.

Характерними рисами реалізації цього курсу були: 1. Підміна справжнього народовладдя формальним представництвом трудівників у радах, обмеження їхньої реальної влади.2. Зростання масштабів бюрократичного апарату, узурпація значної частини законодавчих функцій виконавчою владою.3. Зведення нанівець самостійності громадських організацій, їхнє фактичне одержавлення.4. Перетворення КПРС на стрижень державної структури і зосередження у її руках усієї повноти влади. 1972 р. – запровадження обов’язкової середньої освіти.

КОНСТИТУЦІЯ УРСР 1978 р. 7 жовтня 1977 р. – прийняття нової Конституції СРСР. 20 квітня 1978 р. – прийняття нової Конституції УРСР.Основні положення нової Конституції УРСР: - УРСР – суверенна держава у добровільному союзі радянських республік;- УРСР зберігає за собою право вільного виходу з СРСР (механізм реалізації цього права не обговорювався);- в УРСР побудоване «розвинуте соціалістичне суспільство», в якому створені могутні продуктивні сили, неухильно підвищується добробут і культура народу;- влада в УРСР належить народу, який здійснює її через народних депутатів;- керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи є КПРС (6 стаття)- економіка УРСР є складовою частиною єдиного народногосподарського комплексу СРСР;- гарантія прав (на працю, житло, безкоштовну освіту, медицину тощо) і свобод (слова, зборів, віросповідання…). Конституція 1978 р. закріплювала підлегле становище УРСР, чимало її статей мали декларативний характер і не відповідали реаліям суспільного життя.

ДИСИДЕНТСЬКИЙ РУХ Причини активізації дисидентського руху в другій половині 60-х – на початку 70-х рр.:- інтервенція радянських військ у Чехословаччину в 1968 р., яка викликала хвилю протестів;- нарада з безпеки та співробітництва в Європі в 1975 р., на якій керівники Радянського Союзу підписали Гельсінський акт, що передбачав гарантію громадських прав і свобод на територіях країн-учасниць наради;- ігнорування конституційних прав людини в СРСР;- репресії проти інакомислячих;- видання у Львові В.Чорноволом самвидавничого журналу «Український вісник» (1970 р.). Самвидав – у СРСР неофіційне копіювання і розповсюдження творів, не схвалених радянським режимом.

Форми діяльності дисидентів: - створення підпільних і легальних груп та організацій;- розповсюдження нелегальних видань («самвидав»);- порушення національної проблеми на різних наукових конференціях;- організація Шевченківських свят, вечорів пам’яті Лесі України, Івана Франка тощо;- створення гуртків вивчення вітчизняної історії, клубів творчої молоді;- організація мітингів протесту, демонстрацій, пікетувань;- надсилання письмових заяв («відкритих листів») до вищих органів влади в СРСР та УРСР, до міжнародних організацій.

Форми репресій проти дисидентів: - залякування (спеціальні «бесіди» в органах КДБ, організація різноманітних «кампаній» у пресі);- застосування адміністративних санкцій (догани, звільнення з роботи);- арешти та ув’язнення;- ізоляція у психічних лікарнях. Видатні представники українського дисидентського руху: М.Горинь, В.Марченко, В.Стус, Л.Лук’яненко, В.Чорновіл, М.Руденко, І.Світличний, С.Хмара, В.Лісовий…

Основні напрямки дисидентського руху в Україні 1. Правозахисне дисидентство, репрезентоване в Росії А.Сахаровим, О.Солженициним…, а в УРСР — Українською Гельсінською Групою (УГГ), тобто групою сприяння виконанню Гельсінських угод щодо прав людини, які були підписані СРСР 1975 р. - УГГ була утворена в листопаді 1976 р. в Києві.- Її очолив письменник М. Руденко. До складу входили О.Бердник, генерал П.Григоренко, Л.Лук’яненко, І.Кандиба, М.Маринович та інші, всього 37 осіб.- Підтримувала зв’язок з московськими правозахисниками А.Сахаровим, Ю.Орловим та ін.- Завдання: ознайомлювати українське суспільство з Декларацією прав людини ООН, збирати докази порушення владою прав людини, національних прав в Україні, домагатися безпосереднього контакту України з іншими країнами, акредитації в республіці представників закордонної преси, вільного обміну інформацією та ідеями.- До 1980 р. майже три чверті Української Гельсінської групи отримали терміни ув’язнення від 10 до 15 років. Решті дозволено було емігрувати.

2. Релігійне дисидентство, що мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні воно вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект. Найяскравішими представниками цієї течії були Г.Вінс, І.Гель, В.Романюк, Й.Тереля.

3. Національно дисидентство, яке рішуче засуджувало шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. До цього напряму належать І. Дзюба, С.Караванський, В.Мороз, В.Чорновіл та ін.

Ідеологічний спектр дисидентського руху в Україні був надзвичайно широким: від марксистської платформи (П.Григоренко) до націонал-комуністичної (І. Дзюба), а від неї – аж до платформи, близької інтегральному націоналізму Д. Донцова та ідеології ОУН (В. Мороз). Репресії влади проти українського дисидентського руху У вересні 1965 р. Україною прокотилася перша хвиля арештів проти дисидентів: у Києві, Одесі, Феодосії, Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку. Жертвами репресій стали діячі української культури, студенти, робітники. Серед них І. Світличний, М. Горинь, М. Озерний, Я. Гаврич, Б. Горинь, М. Осадчий, О. Мартиненко та ін. Численні арешти викликали протести. 4 вересня 1965 р. було влаштовано маніфестацію проти репресій у Київському кінотеатрі «Україна». У цій акції брали участь І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл та ін.

У грудні 1965 p. І. Дзюба надіслав лист на ім’я першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста та Голови Ради Міністрів УРСР В. Щербицького з протестом проти арештів, до якого додав роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Проте це не зупинило репресій.

У 1966 р. над 20 заарештованими відбулися політичні процеси. Такі дії офіційних властей зумовили публікацію за кордоном 1967 р. документальної збірки В.Чорновола «Лихо з розуму». В.Чорновола було засуджено на три роки. Навесні 1968 р. 139 українських діячів науки, літератури та мистецтва звернулися з листом до Л.Брежнєва, О. Косигіна, М.Підгорного, у якому висловлювали рішучий протест проти арештів в Україні та утисків української культури. У 1970 р. починається нова хвиля репресій (червень 1970 р. – другий арешт В.Мороза та 30 його однодумців), яка набирає особливої сили на початку 1972 р. У цей час заарештовані Є.Сверстюк, І.Світличний, В.Чорновіл, І.Дзюба, В.Стус (помер у в’язниці 1985 р.), І.Калинець та ін. Свою роль у цих драматичних подіях відіграло засідання Політбюро ЦК КПРС, що відбулося 30 грудня 1971 p., на якому було вирішено провести всесоюзну кампанію щодо ліквідації дисидентського руху і самвидаву. Ця акція дістала оперативне число «24».

В Україні інтенсивно збільшувалося міське населення (до 2/3 від усієї кількості); приблизно у 2 рази зросла чисельність робітників і службовців, натомість колгоспників стало удвічі менше. У декілька разів підвищився освітній рівень, але позитивні кількісні зміни супроводжувалися занепадом моралі, зниженням престижності інтелектуальної праці, відставанням соціальної сфери. У містах постійно зростала черга на житло, рівень забезпечення необхідними товарами й послугами та споживання промислових і продовольчих товарів залишався дуже низьким.

Протягом 1960-1970-х рр. у результаті дії багатьох факторів у 4 рази знизилась народжуваність (з 13,6 чол. у 1960 до 3,4 у 1980 р. на тисячу чоловік населення) і майже у 2 рази зросла смертність (відповідно 6,9 і 11,4 чол.). За рівнем смертності УРСР у 1980-х рр. зайняла 3-є місце в СРСР. У її двох областях - Чернігівській і Сумській - кількість померлих почала перевищувати кількість народжених. Населення республіки старіло, зменшувалась середня тривалість життя (з 70 до 68 років).

У національному складі частка українців зменшилася з 76,8% у 1959 р. до 73,6% у 1979 р. Зате частка росіян зросла відповідно з 16,9 до 21,1%. Протягом 1959-1979 рр. в УРСР поселилися, в основному у містах, від 1,5 до 2 млн. етнічних росіян. Несприятлива для українства ситуація у південно-східних областях ще більше загострилася. Наприклад, з 1970 по 1979 рр. українців у Донецькій області збільшилося на 26 тис, а росіян - на 238 тисяч чол.

Інтенсивно відбувалася новітня русифікація, яка особливо посилилася після усунення у 1972 р. П.Шелеста від влади. Першим секретарем ЦК КПУ став В.Щербицький (1972-1989рр.) - "опора застою", прихильник повного підпорядкування України московському центру. Він активно пропагував брежнєвсько-сусловську теорію "злиття націй" і формування єдиного "радянського народу".

Негаразди все більше проявлялися у галузі освіти та науки, хоча кількісні показники весь час зростали. Протягом 1966-1976 рр. було здійснено перехід до загальнообов'язкової десятирічної освіти; до 1980-х рр. більше, ніжу 5 разів збільшилася кількість спеціалістів із вищою освітою та науковців.

Після смерті Л.Брежнєва, рясно увінчаного усіма можливими нагородами й преміями, загальне кризове становище спробував врятувати Ю.Андропов (1982-1984 рр.), у минулому керівник КДБ. Він рішуче вдався до комісарських методів боротьби із злочинністю, корупцією та недисциплінованістю. Але вже його наступник, висуванець брежнєвської команди Л.Черненко (1984-1985 рр.) усе повернув на свої місця.

Особливості соціально-економічного розвитку УРСР у 1970-х - 1980-хрр. За своїм потенціалом Україна становила один з найрозвинутіших регіонів СРСР. Однак структура розміщення продуктивних сил і природокористування тут були деформованими, інтенсивно розвивалися, насамперед, т.зв. "базові галузі" -вугільно-металургійна, машинобудівна, атомна енергетика. Україна становила менше 3% території СРСР, але тут було зосереджено 25% всього промислового союзного потенціалу, бл. 40% атомних енергоблоків, видобувалося понад 50% залізної руди, майже 30% вугілля. Усіма цими багатствами неефективно, а інколи навіть злочинно, розпоряджалися загальносоюзні відомства.

У республіці різко погіршилася екологічна ситуація: її територія набагато інтенсивніше (приблизно у 10 разів) забруднювалася відходами, в багатьох місцях виникли зони екологічної небезпеки, особливо потерпало населення крупних міських центрів. 53% працюючих було зайнято у галузях із шкідливими для здоров'я умовами праці.

Нераціональність і безперспективність економічної системи зумовили не тільки екологічні, але й соціальні проблеми і мали далекоглядні політичні наслідки. Наприклад, в Україні частка галузей групи "Б" (легка й харчова промисловість) не досягала навіть 1/3 загального обсягу валової продукції, а у розвинутих країнах цей показник становить приблизно 2/3. Хронічне відставання галузей легкої й харчової промисловості та сфери обслуговування призводило не тільки до дефіциту якісних споживчих товарів і послуг, але й до значної й постійної залежності України від імпортних поставок. Республіка назавжди прив'язувалась до загальносоюзного (насамперед, російського) економічного комплексу.

Надзвичайно високою була частка старих підприємств та основних виробничих фондів. Рівень їх спрацьованості зріс до 43%, середній вік устаткування становив 28 років, модернізація проводилась дуже повільно. За темпами зростання основних виробничих фондів УРСР займала останнє місце у Радянському Союзі.

№ 30.Соціально-економічний розвиток України в другій половині 1960-х-першій половині 1980-х рр.

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК

Після усунення Хрущова суть консервативного курсу нового керівництва визначається одним словом – «стабілізація», яке стало своєрідним символом брежнєвської епохи.

Реформа голови Ради Міністрів СРСР О.Косигіна (косигінська економічна реформа)

Проголошення у вересні 1965 р. на пленумі ЦК КПРС економічної реформи. Суть нових підходів полягала у:

- розширенні самостійності підприємств, переведення їх на госпрозрахунок;

Госпрозрахунок (господарський розрахунок) – система економічних відносин, за якої підприємства одержують певну самостійність, відшкодовують витрати на виробництво продукції своїми доходами, розпоряджаються прибутком, матеріально стимулюють якісну працю робітників; поєднує централізоване керівництво з певною господарською самостійністю підприємств.

- посиленні прямих договірних зв’язків між підприємствами;

- встановленні економічно обґрунтованих цін;

- матеріальному стимулюванні трудових колективів залежно від результатів їхньої праці;

- оцінці діяльності підприємств такими «капіталістичними» показниками, як рентабельність і прибуток.

Економісти називали восьму п’ятирічку «золотою», стверджуючи, що «період 1966-1970 pp. був найкращим за останні 30 років.

Основне протиріччя реформи 1965 р. полягає в намаганні владних структур водночас інтенсифікувати два взаємовиключні процеси: посилити централізм в економіці та задіяти ринкові економічні регулятори (рентабельність, прибуток тощо).

Відновлення централізму, що розпочалося одразу ж після проголошення реформи, призвело до створення 40 союзних міністерств і відомств, які знову взяли під контроль 90% підприємств УРСР.

Наростаюча бюрократизація економіки, фактичне збереження авторитаризму в політиці, поява нового культу – «культу сірості» в управлінні державою призвели до появи і поглиблення кризових явищ у народному господарстві Радянського Союзу і України.

Командно-адміністративна система не змогла пристосуватися до вимог та змін, продиктованих НТР, що, поряд з іншими факторами, стало однією з головних причин затухаючого, диспропорційного економічного розвитку.

Після незначних позитивних результатів косигінської реформи в соціально-економічному житті СРСР та УРСР посилилися негативні тенденції:

1. Наростаюче домінування зрівнялівки в оплаті праці.

2. Криза організації праці.

3. Висока інтенсивність використання матеріальних, людських та фінансових ресурсів України в межах загальносоюзного господарського комплексу.

4. Деформована структура розміщення продуктивних сил (переважання промисловості групи «А»).

5. Катастрофічна екологічна ситуація.

6. Значна зношеність основних виробничих фондів.

7. Хронічне відставання за принциповими економічними показниками. За період від 1960 р. до 1985 р. Україна за темпами зростання загального обсягу продукції промисловості посідала 13 місце в СРСР.

8. Уповільнення темпів зростання реальних доходів населення.

9. Збереження і поглиблення відставання від країн Заходу щодо рівня споживання на душу населення.

10. Загострення житлової проблеми.

11. Зниження рівня охорони здоров’я.

12. Несприятлива демографічна ситуація (зниження приросту населення).

№ 31.Суспільно-політичні процеси в Україні у другій половині 1980-х-на початку 1990-х рр.

Листопад 1982 р. – смерть Л.Брежнєва. Генеральним секретарем ЦК КПРС стає Ю.Андропов. Починається боротьба за укріплення дисципліни, боротьба з корупцією. Лютий 1984 р. – смерть Ю.Андропова. Генеральним секретарем ЦК КПРС стає К.Черненко. Березень 1985 р. – смерть К.Черненка. Генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано М.Горбачова. Квітень 1985 р. – початок курсу на перебудову радянського суспільства. Перебудова в СРСР – це курс, проголошений М.Горбачовим після приходу в 1985 р. до влади в СРСР, що передбачав реформування економіки (від командно-адміністративної до ринкової), демократизацію суспільства і гласність в управлінні державою, відкритість зовнішньої політики, зближення з Заходом, відмову від силових методів розв’язання міжнародних проблем. Травень 1985 р. – постанова ЦК КПРС «Про боротьбу з пияцтвом та алкоголізмом».

Чинники У міжнародній сфері: - реальна загроза відставання від країн Заходу;- загострення міжблокового протистояння, гонка озброєнь, що підривали економіку та посилювали соціальне напруження в державі;- участь у безперспективній війні в Афганістані, яка вела до міжнародної ізоляції Радянського Союзу, значних матеріальних, демографічних та моральних втрат.

У політичній сфері: - підміна справжнього народовладдя формальним представництвом трудящих у Радах, обмеження їх реальної влади, що зумовлювало відчудження народу від владних структур, формування атмосфери пасивності, утриманства, абсолютного пріоритету державних інтересів щодо особистісних;- ігнорування принципу розподілу влад, що призвело до невиправданої концентрації влади, зловживання нею, обмеження демократичних засад;- узурпація значної частини законодавчих функцій виконавчою владою;- максимальне обмеження самостійності, одержавлення громадських організацій, що блокувало розбудову та розвиток громадянського суспільства;- обмеження гласності й інформованості суспільства, що не давало змоги громадянам об’єктивно оцінювати суспільні процеси, здійснювати діалог з владою, гальмувало формування політичної свідомості

У соціально-економічній сфері: - затухаючий економічний розвиток, падіння основних економічних показників, що призвело до прогресуючої втрати економічних позицій СРСР на міжнародній арені та загострення соціально-економічних проблем всередині держави (уповільнення темпів зростання реальних доходів населення; загострення житлової проблеми; падіння рівня охорони здоров’я тощо);- розростання бюрократичного апарату;- деформування структури розміщення продуктивних сил, що ускладнювало економічне управління, погіршувало екологічну ситуацію, загострювало протиріччя між регіонами;- зрівнялівка в оплаті праці;- поглиблення кризи організації праці, яке мало наслідком необґрунтовані фінансові витрати, розбазарювання сировини, нераціональне використання робочої сили тощо;- фізичне і моральне старіння основних виробничих фондів, що унеможливлювало технологічний процес, зумовлювало низький рівень продуктивності праці, погіршення якості та конкурентоспроможності продукції на світових ринках;- загострення екологічних проблем, яке призвело до стрімкого зростання техногенного навантаження на природу;- спрощений підхід до вирішення національного питання, що накопичувало міжетнічні протиріччя;- ускладнення демографічної ситуації, що знаходило свій вияв у процесах депопуляції (зниженні природного приросту), старінні населення, деформованій структурі робочої сили.

У духовній сфері: - встановлення ідеологічного диктату в гуманітарній сфері, що деформував духовний розвиток суспільства, обмежував доступ до надбань світової культури;- блокування розвитку релігії, яке було суттєвим порушенням прав людини;- посилення процесу русифікації, що гальмувало розвиток мов народів СРСР, пригнічувало національні культури та національну свідомість.

Широкомасштабні суспільно-політичні зміни уможливлювали такі чинники: - міжнародна розрядка 70-х років, Гельсінський процес надали імпульсу міждержавним контактам, започаткували обмін ідеями, що ставили під сумнів засади комуністичного будівництва, чим суттєво підривали ідейну монолітність радянського суспільства;- прихід до влади в Радянському Союзі нової політичної команди на чолі з М.Горбачовим, що створило потенційну можливість розпочати реформи «згори»;- накопичення суспільством певного досвіду реформ (реформи М. Хрущова, О. Косигіна тощо), що озброювало правлячу еліту навичками масштабного суспільного реформування;- дисидентський рух, який концентрував та організовував опозиційні сили, зберігав прогресивні суспільні ідеали, був стрижнем широкої народної опозиції, що в перспективі могла стати гарантом незворотності реформаційного курсу, каталізатором радикальних суспільних змін;

- наростання в країні невдоволення існуючими порядками, моральна готовність частини суспільства до реформ.

ХІД ПОДІЙ ПЕРЕБУДОВИ

1985 – 1988 рр. Період розробки концепції перебудови, здійснення перших економічних реформ, визрівання політичного курсу перебудови: - прийняття програми прискорення соціально-економічного розвитку країни (квітень 1985 р.);

Політичне прискорення – це політика, яка передбачала розробку довгострокових заходів, спрямованих на соціально-економічний розвиток країни, широке впровадження досягнень НТР, реорганізацію управлінської структури, спроби вирішити традиційні соціальні проблеми: житлову, продовольчу тощо. - реформа М. Рижкова та Л.Абалкіна (червень 1987 р.) – запровадження принципу трьох «С» – самоокупність, самостійність, самофінансування (запровадження елементів ринкової економіки);- перебування перебудовчих процесів в Україні під контролем радянської номенклатури.

У вересні 1989 р. главою ЦК КПУ В. Івашко. - початок політичних реформ (лібералізація, відміна цензура, реабілітація політв’язнів тощо).Проте реформи проводилися непослідовно. У результаті замість очікуваного результату розпочалося падіння економіки, інфляція і т.п.

1988 – 1991 рр. Період активних політичних перетворень, курс на перехід до регульованої ринкової економіки:

- ХІХ партійна конференція (червень 1988 р.) – ухвалено рішення про кардинальне реформування політичної системи, взято курс на гласність. Гласність – політика максимальної відвертості та правди в діяльності державних і громадських організацій, дієва і активна форма участі громадської думки в демократичному вирішенні найважливіших проблем країни.

- проведення перших демократичних виборів до Верховної Ради (1990 р.);- погіршення економічної ситуації (дефіцит товарів, інфляція, черги, перехід підприємств України на бартер – натуральний обмін, низька продуктивність праці, падіння національного прибутку у 1991 р. на 13% тощо);- прийняття Верховною Радою СРСР програми переходу до регульованої ринкової економіки (червень 1990 р.); Безсистемна перебудова призвела до розвалу народного господарства.

АВАРІЯ НА ЧАЕС26 квітня 1986 р. – аварія на ЧАЕС. Загинуло 7 тис. ліквідаторів, 60 тис. стали інвалідами, 100 тис. померли. Листопад 1988 р. – масовий протест у Києві присвячений екологічним проблемам 30-ти кілометрова зона – непридатна для прожиття територія. Серпень 1990 р. – постанова Верховної Ради УРСР «Про невідкладні заходи із захисту

№ 32 державотворчі процеси називається процес формування і становлення основних інститутів влади, їх конституційне оформлення, визначення національних інтересів.

РОЗГОРТАННЯ НАЦОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ В УКРАЇНІ - зростання суспільно-політичної активності населення 1988 р. (мітинги, пікети);- 1988 р. відновлення роботи Української Гельсінської Спілки (УГС на основі Української Гельсінської Групи);- виникнення нових громадських організацій (Товариство української мови ім.. Т.Г.Шевченка, історико-просвітницьке товариство «Меморіал», студентське об’єднання «Громада», клуб «Спадщина»…)- надання автономії Криму в результаті референдуму 1991 р.;- відродження Української греко-католицької церкви (1990 р.), Української автокефальної православної церкви (1990 р.);- страйк шахтарів у липні 1989 р., робітничий страйк у Донбасі у листопаді 1989 р.;- у вересні 1989 р. створений Народний Рух України (НРУ), який очолив І.Драч. Основні засади НРУ: демократизація суспільства, досягнення суверенітету України, економічна самостійність…- у жовтні 1989 р. – Верховна Рада УРСР прийняла закон «Про мови в Українській РСР»;

Формування багатопартійної системи 1990 р. – початок формування багатопартійної системи (плюралізм – множина) після вилучення статті про керівну роль КПРС із Конституції СРСР та УРСР. Політичний плюралізм – свобода діяльності політичних партій, багатопартійність. Квітень 1990 р. – створення першої політичної партії – Української республіканської партії (УРП) на базі УГС. Лідер – Л.Лук’яненко. 1990 – 1991 рр. – виникнення понад 20 опозиційних партій (Демократична партія України(ДемПУ), Українська християнсько-демократична партія (УХДП), Соціал-демократична партія України (СДПУ)) 1990 р. – криза КПУ (масовий вихід з її лав, оформлення в середині партії Демократичної платформи, яка ставила за мету демократизацію партії). У 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради УРСР на альтернативній основі. У результаті Демократичний блок отримав 111 мандатів із 442. 16 липня 1990 р. – прийняття Декларації про державний суверенітет України Суверенітет – верховенство та незалежність влади у внутрішніх та зовнішніх питаннях. Декларація – проголошення. 5 липня 1991 р. прийняття Закону про заснування в Україні посади Президента.

Спроби збереження федерації радянських республік 1 жовтня 1990 р. – страйк у декількох регіонах України, 2 жовтня 1990 р. – початок голодування студентів, 11 жовтня 1990 р. – початок масового студентського страйку 17 жовтня 1990 р. – постанова Верховної Ради УРСР про проведення референдуму щодо довіри парламенту.

Референдум 17 березня 1991 р. щодо збереження СРСР. Більшість висловила згоду збереження СРСР на засадах Декларації про державний суверенітет України. Референдум – прийняття того чи іншого політичного рішення безпосередньо народом. 19 серпня 1991 р. відбувся серпневий заколот (путч) щодо відновлення старих порядків у СРСР. Путч очолили віце-президент СРСР Г.Янаєв, прем’єр-міністр СРСР В.Павлов, міністр внутрішніх справ СРСР Б.Пуго, міністр оборони Д.Язов. Влада перейшла до Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС). Був оголошений надзвичайний стан в окремих регіонах СРСР. 22 серпня 1991 р. – поразка путчу. 24 серпня 1991 р. – проголошення незалежності України.24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР на позачерговій сесії прийняла Акт проголошення незалежності України. 30 серпня 1991 р. по звинуваченню в організації державного перевороту («путча») була заборонена Комуністична партія України (КПУ). На її основі виникла Соціалістична партія України (СПУ), яку очолив О. Мороз. КПУ була поновлена у 1993 р. Очолив КПУ П.Симоненко. 1 грудня 1991 р.на підтримку Акта проголошення незалежності України був проведений референдум. 90,31% проголосувало за незалежність України. 1 грудня 1991 р. були проведені вибори Президента України. Переміг Л.Кравчук (61,59%). Головним конкурентом Л.Кравчука на виборах був В.Чорновіл.

РОЗПАД СРСР 7 грудня 1991 р. відбулася зустріч лідерів Білорусії (С.Шушкевич), Росії (Б.Єльцин), України (Л.Кравчук) на урядовій дачі в Біловезькій Пущі (Білорусія). 8 грудня 1991 р. – офіційна констатація розпаду СРСР, підписання угоди про утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД). 20 грудня 1991 р. – заява Верховної Ради України з уточненням, що СНД є об’єднанням незалежних держав. 21 грудня 1991 р. – підписання в Алма-Аті Декларації про утворення СНД керівниками незалежних Росії, України, Білорусії, Азербайджану, Вірменії, Молдови, Казахстану, Киргизії, Туркменії, Узбекистану, Таджикистану.

Основні засади СНД: - збереження територіальної цілісності держав;- співпраця з питань формування єдиного економічного простору, митної політики, екологічної безпеки, боротьби з організованою злочинністю тощо;- право кожної держави на власні збройні сили на базі збройних сил колишнього СРСР.

ПЕРШІ ДЕРЖАВОТВОРЧІ ПРОЦЕСИ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ Глава держави - Президент.Голова виконавчої влади – Кабінет міністрів України.Єдиний орган законодавчої влади – Верховна Рада України.Голова судової влади – Верховний Суд. 8 жовтня 1991 р. – закон «Про громадянство України». 4 листопада 1991 р. – закон «Про державний кордон України». 6 грудня 1991 р. – закон «Про збройні сили України». У січні-лютому 1992 р. Верховна Рада затвердила державну символіку України: Державний герб (тризуб), Державний прапор (синьо-жовтий), Державний гімн (музика М.Вербицького до національного гімну "Ще не вмерла Україна").

Практично з нуля створено такі інститути, як Національний банк України, посольства та консульства, експортно-імпортні організації, Українську фондову біржуПочаток січня 1992 р. – введення в обіг власної грошової одиниці – купонів агаторазового використання. З 1 вересня 1996 р. – введення в обіг української національної валюти - гривні. Січень-лютий 1992 р. – затвердження державної символіки України: Державний герб (малий) – тризуб, Державний прапор – синьо-жовтий, Державний гімн – музика В.Вербицького, слова П.Чубинського (слова були затверджені 6 березня 2003 р.) Також були створені Національний банк України, СБУ, Українська фондова біржа, посольства, консульства… Будівництво власних Збройних сил на основі закону "Про збройні сили України" від 6 грудня 1991 р. і прийнятої 19 жовтня 1993 р. воєнної доктрини України. Воєнна доктрина базується на без'ядерному статусі України, принципі розумної достатності і відмові від визнання будь-якої країни потенційним противником. Це і визначає шляхи подальшого воєнного будівництва в Україні.Створення правоохоронного органу - Служби безпеки України (СБУ), компетенція якого полягає у захисті державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, науково-технічного та оборонного потенціалу України, у боротьбі з організованою злочинністю у сфері управління й економіки.Проблеми початкового етапу державотворення - непідготовленість українського суспільства;- відсутність чіткої концепції державотворення;- незавершеність розподілу функцій між різними гілками влади;- виникнення великої кількості партій без чітких політичних засад та великої підтримки населення;- тісний зв'язок економіки України з народногосподарським комплексом колишнього СРСР.

Основними державотворчими подіями йпроцесами в незалежній Україні є:• заміна назви «Українська Радянська Соціалістична Республіка» на назву держави «Україна» (закон від 17 вересня 1991 р.);• визначення правового статусу населення законом від 8 жовтня 1991 р. «Про громадянство України»: громадянство України надавалося всім, хто проживав на її території, не був громадянином іншої держави і не заперечував проти прийняття українського громадянства;• прийняття закону «Про Державний кордон України» (4 листопада 1991 р.), яким встановлювалися кордони, порядок їх охорони і перетину;• прийняття Верховною Радою «Декларації прав національностей України» (1 листопада 1991 р.), у якій підкреслюється, що Україна гарантує всім народам, національним групам, громадянам, що проживають на її території, рівні економічні, політичні, соціальні й культурні права;• формування Збройних сил на основі закону «Про збройні сили України» (6 грудня 1991 р.) і воєнної доктрини України (19 жовтня 1993 р.), яка базується на без’ядерному і позаблоковому статусі України, принципі розумної достатності озброєння, відмові від визнання будь-якої країни потенційним противником; • створення Служби безпеки України (СБУ), компетенція якої полягає у захисті державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, науково-технічного та оборонного потенціалу України, у боротьбі з організованою злочинністю у сфері управління й економіки;• затвердження Верховною Радою державної символіки України (січень—лютий 1992 р.): Державний Герб (тризуб), Державний Прапор (синьо-жовтий), Державний Гімн (музика Михайла Вербицького (1815—1870 рр.) до національного гімну «Ще не вмерла Україна...», текст Павла Чубинського (1853—1884 рр.);• створення Національного банку України, Української фондової біржі, посольств і консульств, експортно-імпортних організацій;• формування трьох гілок влади — законодавчої, виконавчої і судової, відповідних владних інститутів;• формування багатопартійної системи;• розробка й прийняття нині діючої Конституції України (1996 р.)

№ 33. Символіка

Кожна держава прагне виявити себе І свою сутність у національних символах, якими є герб, прапор і гімн, 28 червня 1996 року була прийнята Конституція України, де в статті 20 визначено; "Державними символами України є Державний прапор України, Державний герб України І Державний гімн України". Проблема походження державної символіки не тільки політична, вона сягає народних традицій, що закладалися з глибини історичних віків аж до наших днів.

тризуб - сягає корінням у сиву давнину, Одне з перших зображень тризуба на нашій території зафіксоване на кам'яній застібці періоду Трипільської культури (ІV - ІІІ тис. до н. е.), знайденій біля дніпровського острова Шанця. У V ст. до н. е. - IV ст. н. е. цей символ охоче карбували на своїх монетах правителі Боспорського царства. Згодом його прийняли і почали активно використовувати пращури сучасних українців,Археологічні розвідки на Полтавщині та Київщині підтверджують, що на землях Центральної України тризуб був відомий як символ влади, знак родових старійшин або племінних вождів ще у VІ - VІІІ ст. ст., задовго до Рюриковичів.Перша згадка про тризуб як князівський знак Київської Русі датована Х от., збереглася в болгарському рукописі, де зображені дружинники Святослава, що тримають прапори, увінчані тризубом. Згодом цей князівський знак зустрічається на печатках, монетах, цеглі, з якої будували тогочасні церкви та ін.

Спочатку цей знак не був офіційним гербом, а виступав лише в ролі родового знака князів. Проте з часом він передається у спадок як символ влади та знак єднання східних слов'ян, тобто набуває статусу герба. міжнародної діяльності Київської Русі, державним символом якої був саме тризуб. Занепад Київської Русі призвів до тимчасової втрати тризубом ролі загальнодержавного символу.

Новий стан у розвитку української державної символіки тісно пов'язують з появою козацтва і його військово-політичної організації - Запорізької Січі. Як свідчать джерела, вперше герб (печатка) українських козаків з'явився у "1576 році, коли польський король Стефан Баторій дарував гетьману разом з іншими атрибутами влади печатку з зображенням постаті козака у високій шапці й пороховим рогом при боці та рушницею на плечі.Спершу цими печатками користувалися старшини реєстрових козаків і колові отамани Запорізької Січі, а після Національно-визвольної війни українського народу 1648 - 1657 рр., тобто коли знову відродилася українська державність, ними завіряли найважливіші гетьманські документи. При цьому варто відзначити, що на відміну від деяких регіональних зображень гербів тих чи інших міст, які несли зображення тризуба, український герб мав практично всеукраїнське значення. Ним користувалися гетьмани Лівобережжя та Правобережжя України.Нове життя для цього державного символу настає після проголошення Центральною Радою у січні 1918 р. IV Універсалу, коли було визнано за необхідне використати знак князівської влади київських князів - тризуб як герб Української Народної Республіки, що символізувало б спадкоємність державної традиції в українських землях. В лютому 1918 р. голова Центральної Ради М. Грушевський (великий вчений-історик) виступив із пропозицією визнати як державний герб УНР зображення тризуба.Здобуття Україною державної незалежності поставило питання про зміну державної символіки, звільнення її від вузько класових, партійних підходів, про повне врахування національних традицій.За рішенням Президії Верховної Ради затвердили малий герб України у вигляді золотого тризуба на синьому полі. Тризуб як знак Київської Держави Володимира Великого, насамперед символізує безперервність тривалого історичного розвитку українського народу.

Кольорове зображення малого герба відповідає національним кольорам - жовтому і синьому, В основу герба покладено зображення тризуба, розроблене свого часу видатним українським художником В. Кричевським. Співвідношення ширини тризуба до його висоти обрано 3:5, тобто дотримано принципу "золотого перетину". Золотий тризуб розміщено на синьому п'ятикутному щиті, форма якого зумовлена загальним контуром тризуба.Постановою Верховної Ради від 19 лютого 1996 року визначено: "Великий Державний герб України встановлюється з урахуванням малого Державного герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Головним елементом великого Державного герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого ("малий Державний герб України").

Багато вчених робить спробу пояснити походження і значення тризуба. Ось деякі версії: візантійський чи скіфський скіпетр, голуб Святого Духа, якір, лук і стріла, норманський шолом, ворона, сокира; тризуб чимось схожий на верхівку хлібного колоса, втілює уявлення слов'ян про єдність трьох царств: неба, землі, пекла; вбачають у тризубі також єдність сонця, повітря, води - триєдиної сили, що лежить в основі буття. Пізніше ця ідея лягла в основу принципового християнського постулату про єдність Бога-Отця, Бога-Сина, Бога-Духа Святого. Проте це не таке просте завдання.

Будучи своєрідним ключем для усієї системи української національної символіки, тризуб навіть наприкінці XX ст. не розкрив усіх своїх таємниць та потаємних значень.

Українське синьо-жовте сполучення - одне з найдавніших. Походить воно від герба Галицько-волинського князівства: золотого лева в синьому полі, який з'явився в другій половині XIII ст. У 1410 році ополчення Львівської землі брало участь у Грюнвальдській битві під синьою корогвою із зображенням жовтого лева, що спирається на скелю.Є й інший погляд на походження нашого прапора. Краю-країні, де зародилася хліборобська цивілізація, притаманні саме сині і жовті фарби. Золотаві хлібні лани і миріє ніжно-блакитне небо над ними, синя дніпровська або морська хвиля і жовтий пісок - усе це зроду-віку складало краєвид нашої землі. Око українця завжди милували і жовті квіти горицвіту, дивини, буркуну, соняшника, і голубі пелюстка цикорію, барвінку, волошки. Навесні, коли відроджується життя, першими з'являються проліски і пшінка - сині і жовті квіти. Жовте - вогонь і синє - холод - два полюси буття, але водночас і два кінці осі, навколо якої це буття обертається.Поєднання жовтого і блакитного кольорів бачимо і на багатьох гербах козацької старшини. Водночас необхідно зазначити, що згадані кольори переважають на гербах графа Безбородька, гетьманів Михайла Дорошенка, Івана Брюховецького, Кирила Розумовського.Синьо-жовті знамена супроводжують в 1914 р. на західноукраїнських землях святкування ювілею Великого Кобзаря. 1 липня 1917 р. на ділянці фронту Конюхи-Потури в Галичині перейшов у наступ під жовто-блакитними прапорами 6 український корпус російської армії. А 15 вересня 1917 р. з Москви було відправлено на фронт перші сотні полку запорожців. Перед вишикуваними на Хотинському полі козаками майоріло жовтими і блакитними стрічками червоне полотнище, на якому з одного боку був намальований козак запорізький, а з другого архистратиг Михаїл. Піднімався тоді такий прапор і на кораблях Чорноморського флоту.З 28 січня 1992 р. Верховна Рада України затвердила синьо-жовтий стяг Державним прапором України. В Конституції України від 28 червня 1996 р. визначено: "Державний прапор України стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів".

До найбільших святинь будь-якого народу належить і гімн. Перша музична символіка нашого народу сягає часів Київської Русі. Тоді її роль виконували бойові заклики та пісні, які створювали патріотичний настрій перед битвами. З тих часів поширюються пісні релігійного змісту. В них возвеличуються Божа Матір, Господь, святі. До найпоширеніших видів старовинної гімнової пісні належать кантати, що виконуються хором, триголосні псалми, короткі похвальні речі на честь Богородиці та святих.Перед боєм з монголо-татарською ордою на Калці 1223 р. руські дружинники співали "З нами Бог, розумійте язици". Також як гімн звучала з вуст українських воїнів перед Грюнвальдською битвою 1410 р. бойова пісня "Богородзіна дзевіца", що була у той час спільною для народів Польщі і Литви.

точніше у 1862 р., у Києві з'являється вірш відомого етнографа Павла Чубинського "Ще не вмерла Україна".Він був покладений на музику Михайлом Вербицьким і невдовзі став новим національним гімном. Вперше пісня зазвучала у селі Млині (сьогодні це територія Польщі), де жив автор музики М. Вербицький (молодий священик). Карпатська Україна у 1939 р. закріпила законодавче як державний гімн цю пісню. 1 грудня 1991 р. музична редакція національного гімну "Ще не вмерла Україна" затверджена Державним гімном нашої держави. Крім того часто виконується також "Боже Великий, єдиний, нам Україну храни" (музика М. Лисенка, слова О. Коптського), В сучасній Конституції України від 28 червня 1996 р. стверджується: "Державний гімн України - національний гімн на музику М. Вербицького із словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України".

Висновок. Таким чином, формування української державної та військової символіки має глибокі історичні корені. Історію не можна повернути назад. А тому ніяка ідеологія не зможе ніколи викинути з минулого народу жодної сторінки, особливо тих, які пов'язуються з боротьбою за свободу і незалежність.

ГЕРБ ВОЛИНІ В щиті з заокругленою нижньою частиною у червоному полі білий (срібний) хрест. Хрест, широко вживаний у геральдиці, є символом життя, а також символ ізує християнство та оборону віри Христової. Червона барва означає хоробрість, мужність, безстрашність, любов людини до свого Творця, готовність віддати життя за Бога і батьківщину. Біла - чистоту і непорочність. Волинь мала свій герб у першій половині XIV ст., що підтверджено печатками на документах литовських князів ХІV-ХVІ ст. Хрест (звичайний рівнораменний та його модифікації) займає різні положення, що свідчить про зміну статусу Волині у відносинах з Великим князівством Литовським. Найдавніше кольорове зображення герба Волині збереглося в Арсенальному списку (Париж) геральдичної праці польського історика XV ст. Яна Длугоша. Ймовірно, герб Волині витворився з зображення на хоругві одного із Волинських князів, яке зафіксоване на цеглині XIII ст. з монастиря Апостолів у Володимирі (ХІІІ-ХVШст. ). Належність Волині до складу Речі Посполитої, після 1569р., у геральдиці була відзначена накладенням щитка з гербом Польщі на Волинський хрест. Такий варіант герба майже не вживався. Переважно використовувався герб без орла. 1856р. затверджений герб Волинської губернії — Білий (срібний) хрест у червоному полі. В період II Речі Посполитої (1921-1939) герб Волині вживався на емблемах державних установ та інституцій. В радянський період з певних ідеологічних міркувань не використовувався.

ПРАПОР ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ Прапор Волинської області, являє собою полотнище з розмірами (співвідношенням сторін) 5 до 7. В центрі на червоному (колір стиглої вишні) тлі рівнораменний хрест білого (срібного) кольору, що торкається кінцями країв прапора (т. зв. фіксований). У правому верхньому куті розміщено один із найдавніших варіантів історичних хрестів Волині XV-XVIII ст. (т. зв. лапчастий).

№ 34 Візантійська імперія в XI-XV ст. Навряд чи хтось міг передбачити такий кінець блискучої держави ще на початку XI ст., коли при владі перебувала Македонська династія. У1081 р. її змінила на престолі династія імператорів з роду Комнінів, що залишалася правлячою до 1118 р. Візантія вважалася однією з наймогутніших і найбагатших держав світу, її володіння охоплювали величезну територію - близько 1 млн кв. км з населенням 20-24 млн осіб. Столиця держави Константинополь з його мільйонним населенням, величними будівлями, незліченними скарбами для європейських народів був центром усього цивілізованого світу. Золота монета візантійських імператорів - безант - залишалась універсальною валютою середньовіччя. Візантійці вважали себе головними охоронцями культурної спадщини античності й одночасно оплотом християнства. Зростаючу могутність Візантійської імперії відображала активна зовнішня політика, яка трималася на воєнних здобутках настільки ж, наскільки на місійній діяльності церкви. Згідно з відродженою ідеологією візантійського ойкуменізму імперія зберігала за собою історичні та юридичні права на всі території, що колись входили до її складу чи були залежними від неї. Повернення цих земель вважалося пріоритетним завданням візантійської зовнішньої політики. Війська імперії здобували перемогу за іншою, приєднуючи до неї нові провінції на Близькому Сході, у Південній Італії, Закавказзі, на Балканах. Візантійський військово-морський флот, оснащений "грецьким вогнем", витіснив арабів із Середземного моря.Небаченого раніше розмаху набула місійна діяльність православної церкви. її основними напрямками стали Балкани, ЦСЄ. У запеклій конкурентній боротьбі з Римом Візантія зуміла здобути перемогу в Болгарії. Величезним успіхом імперської зовнішньої політики була християнізація Русі. Вплив на території Моравії та Паннонії.

До ХП ст. остаточно склалася класична візантійська модель цивілізації з усіма особливостями її державного, соціально-економічного та культурного життя, які принципово відрізняли її від західноєвропейської. Найбільш характерною рисою Візантії було всевладдя централізованої держави у вигляді необмеженої самодержавної монархії. У її центрі перебував імператор, що вважався єдиним законним спадкоємцем римських володарів, батьком великої сім'ї усіх народів і держав, які належали до сфери впливу Візантії. Важливим компонентом візантійської державності була церква. Вона забезпечувала духовну єдність країни, виховувала населення в дусі імперського патріотизму, відігравала колосальну роль у зовнішній політиці Візантії. Хоча згідно з візантійською традицію церква була підпорядкована владі імператора, її роль у житті постійно зростала. У тій мірі, в якій слабшала влада імператорів, церква ставала основним носієм доктрини візантійського ойкуменізму.Водночас у Візантії на відміну від країн Заходу так і не сформувалося громадянського суспільства з властивими йому корпоративними зв'язками та інституціями, розвинутою системою приватної власності. Особистість там немовби перебувала віч-на-віч з імператором і Богом. В сучасній історіографії влучну назву індивідуалізму без свободи. Характерною рисою соціально-економічного розвитку Візантії в IX-XV ст. можна вважати домінування села над містом. На відміну від Західної Європи у Візантії феодальні відносини на селі розвивалися дуже повільно. Приватна власність на землю залишалася надзвичайно слабкою.Прогресуюча деградація міста виявилася ще однією особливістю соціально-економічного розвитку Візантії. На противагу Західній Європі місто не стало там головним осередком і чинником поступу. Візантійські міста не мали майже нічого спільного з античними. Вони швидше нагадували великі села за зовнішнім виглядом, одноманітною архітектурою, примітивним благоустроєм, тісними зв'язками їхніх жителів із сільським господарством. У країні не сформувалися традиції особливої міської культури, самоврядування, усвідомлення власних муніципальних інтересів з властивими для них правами та обов'язками жителів. Основні грошові прибутки суспільній верхівці приносила не торгівля, а державна служба та земельні володіння. майже вся торгівля Візантії з часом перейшла до рук венеційських та генуезьких торговців. Візантійська культура порівняно з попереднім періодом переживала піднесення, яке було особливо помітним у літературі, архітектурі, образотворчому мистецтві, освіті. В XI ст. у Константинополі відродився університет з філософським і юридичним факультетами. Щоправда, звернення до античності аж ніяк не означало розриву із середньовічною церковною культурою. головними знавцями античних текстів ставали діячі церкви. Піднесення Візантійської імперії в XI-XII ст. було останнім в її тисячолітній історії. Воно не супроводжувалося реформами, які дали б змогу модернізувати архаїчну систему державного управління та розкріпачити індивідуальні можливості і станові інтереси. Внаслідок цього Візантія стала полем боротьби цивілізацій Сходу та Заходу, що швидко прогресували, представлених світом ісламу й католицтва.

Першими завдали удару турки-сельджуки. Тяжка поразка, якої зазнала від них візантійська армія в 1176р., Імперію охопило полум'я громадянської війни. З-під її впливу визволилися православні Болгарія і СербіяУ 1204 р. Константинополь захопила і нещадно пограбувала армія хрестоносців. Візантійська імперія на певний час припинила своє існування. І хоча в 1261 р. нікейському імператору Михайлові VIII пощастило повернути давню столицю і відновити Візантійську імперію, Візантійські імператори уже не мріяли про територіальні завоювання, прагнучи зберегти те, що мали. Візантійське суспільство за зовнішньополітичною орієнтацією розкололося на три основні угруповання. Меншість (латинофіли), представлена освіченою верхівкою, шукала союзу та допомоги на Заході, виявляючи готовність розплатитися за це втратою церковного суверенітету чи навіть прийняттям католицтва. Проте щоразу офіційно укладені угоди щодо релігійної унії, зокрема 1274 і 1439 рр., наштовхувалися на запеклий опір православної церкви та основної маси населення, ворожих до Заходу. За суто релігійними справами приховувалися глибокі принципові розбіжності двох християнських цивілізацій - західної та східної, а їх органічний синтез був тоді неможливий. Партія туркофілів, переконаних, що турецька чалма для їхньої батьківщини краща, ніж папська тіара. основним аргументом була переконаність у релігійній толерантності мусульман. Також існувала численна група ортодоксів, які закликали нічого не змінювати і залишити все так, як е. Православні країни не виявили здатності до консолідації, воюючи з Візантією на боці чи мусульман, чи католиків.

З 60-х років XIV ст. турецькі султани перейшли до систематичного завоювання Балкан. У 1362 р. вони захопили велике візантійське місто Адріанополь, перенісши сюди свою столицю. Переможна для турків битва на Косовому полі в 1389 р., в якій вони завдали поразки сербським і боснійським військам, була вирішальною для балканських країн. У1392 р. Македонія, а ще через рік - болгарська столиця Тирново. Коли Захід усвідомив масштаби турецької загрози, було вже пізно. Обидва хрестові походи проти Османської імперії, організовані католицькими країнами, закінчилися катастрофою. Війська хрестоносців були розбиті турками в битвах під Нікополем 1396 р. і під Варною 1444 р. Останнім актом цієї драми стало падіння Константинополя в 1453 р. Візантійська імперія припинила існування, її нікому було захищати крім жменьки цивільного населення та кількох сотень відчайдушних італійських найманців - кондотьєрів.Проте візантинізм як феномен культури продовжував існувати в житті народів регіону. Його традиції частково були засвоєні Османською імперією - спадкоємицею Візантії в геополітичному аспекті, частково перейшли до Московії - єдиної на той час православної країни, що зберегла незалежність.

№ 35 Міжнародні відносини у 16-17 ст. основвні вогнища міжнародних конфліктів у Європі

З кінця XV ст. у Європі завершилося територіальне об´єднання і склалися умови для створення феодально-абсолютистських держав. ВГВ наблизили до країн Європи Новий Світ та Схід. Заокеанські володіння Іспанії та панування Португалії на морських шляхах до Південно-Східної Азії залучили ці країни до числа перших колоніальних держав світу.Із народженням абсолютистських монархій на перший план виступають суперечності між великими державами, до яких прилягали середні та маленькі країни. Зіткнення між державами переростали у загальноєвропейські конфлікти, але посилення якоїсь однієї держави не допускалося. Створювалася так звана система „політичної рівноваги".На початок XVI ст. політична ситуація в Європі помітно змінилась. У той час, коли Німеччина та Італія залишалися роздробленими, Франція, Іспанія і Англія перетворилися на їй міцні централізовані держави, в межах яких складалися сучасні нації. Тут використанням нових підході до зовнішньої політики. Правителі централізованих держав уже не обмежувалися відносинами з сусідніми, країнами, а поширювали свою зовнішпьополітичну діяльність на всю Європу. Головним для них стає принцип «державного інтересу» - створення для власні країни найсприятливіших умов у відносинах з іншими державами. Яків цієї мети не вдавалося досягти мирним шляхом, у хід ішла зброя.

Феодальна природа будь-якої держави визначала характер її зовнішньої політики. І війна була одним з головних її проявів. Дворянство XVI ст. розглядало війну як поле своєї звичної діяльності, як важливе джерело засобів існування. використовувати державу як засіб феодального грабіжництва. Сама війна, служба в армії були виправдані з точки зору дворянських інтересів.Характер та масштабність воєнних операцій ставили питання про постійні армії та про їх розширення, про залучення на службу не лише городян та селян, але й найманців. Серед них особливим попитом користувалися швейцарці та шотландці - ландскнехти. З 2пол XVI ст. європейські монархи стали активно переходити до рекрутських наборів. Цьому сприяло зміцнення абсолютистських держав, а також виснаження ринку найманців. Масштаби військових зіткнень зросли: їх утриманн вимагало величезних коштів, гроші почали називати «нервом війни».

Новою рисою міжнародних відносин став вплив на них релігійної чинника. Після Реформації населення Європи розкололося на католикі і протестантів. Прагнення допомогти одновірцям втягувало країни міждержавні конфлікти. Войовничий католицизм становив стрижен зовнішньої політики Іспанії, головним противником якої стала протестантська Англія, а згодом, після звільнення від іспанського гніту, - Республік Сполучених Провінцій.

На початку XVI ст. наймогутнішим державами Західної Європи були Іспанія, Священна Римська імперія ( 1519 р. вони об'єдналися під владою Карла V) і Франція. Володіння Габсбургів майже з усіх боків оточували Францію, тому між двома країнам неодноразово виникали суперечки через прикордонні території. їхг інтереси зіштовхувались також в Італії, де франко-іспанський конфлік вилився в затяжні Італійські війни (1494—1559). Багата, але роздроблен Італія не змогла дати належної відсічі завойовникам і стала для них при вабливою здобиччю. Військові дії велися з перемінним успіхом, одна остаточна перемога залишилася за Іспанією, після чого італійські держа ви надовго підпалі] під її вплив. Одразу після закінчення Італійських вій. Франція поринула у вир релігійних війн і на тривалий час відійшла ві, активної зовнішньої політики. Головним ворогом Іспанії стала Англія З приходом до влади Тюдорів вона отримала можливість впливати на хі, європейських конфліктів і 1588 р. завдала важкої поразки Філіппу II. У таких умовах важливо було не допустити переважання якоїсь із велики: держав. Коли одна з них починала стрімко посилюватись, інші негайн укладали між собою союзи для стримування небезпечного суперника. Д' них зазвичай приєднувались також менш значні країни-сусіди, і всі ра зом вони створювали противагу грізному претенденту на головування. Ц явище отримало назву «система політичної рівноваги».

Активним її учасником стала Османська імперія. Захопивши майж весь Балканський півострів, турки зламали героїчний опір Угорщини наприкінці XVI ст. розгорнули наступ на австрійські володіння Габсбургів. Невдовзі вони почали просуватись і в українські землі, які входили до складу Речі Посполитої. На тиск з боку Османської імперії запорозькі козаки відповіли військовими походами в турецькі володіння. Виник гострий польсько-турецький конфлікт, уладнати який вдалося завдяки втручанню англійської королеви Єлизавети. Саме тоді між Англією і українськими землями встановилися перші політичні контакти.

Постійна загроза з боку могутньої Османської імперії істотно впливала на міжнародні відносини. Серед європейських країн посилилося прагнення забути про релігійні суперечності і об'єднати весь християнський світ -католиків, протестантів і православних - проти грізного ворога. З цією метою неодноразово проводилися переговори про підготовку спільного хрестового походу проти турків. Водночас деякі правителі висували на перший план не міркування загальноєвропейської безпеки, а власну політику «державного інтересу». Прагнучи підтримувати в Європі політичну рівновагу, вони вступали в союзи з турками. Особливу активність виявляла Франція, сподіваючись у такий спосіб ослабити Габсбургів.

Народження постійної дипломатії Ускладнення взаємовідносин між європейськими державами супроводжувалося змінами в дипломатичній діяльності. Раніше кожне посольство відряджалося з конкретним дорученням і одразу після його виконання припиняло своє існування. У XVI ст. така тимчасова форма дипломатичних зв'язків була вже недостатньою. Виникла потреба у створенні постійних дипломатичних представництв у інших країнах. їхнє утримання вимагало чималих коштів, тому не всі держави могли собі це дозволити, але поступово система постійного представництва набула загального поширення. Тогочасного послане випадково називали «почесним шпигуном»; у країні перебування він збирав корисну для своєї держави інформацію. Регулярно.інколи навіть двічі на день, він надсилав на батьківщину довгі звіти. Уряд отримував від послів повідомлення про стан військ, фінансові можливості, події внутрішнього життя інших країн. Усе це дозволяло вдало підбирати союзників, успішно використовувати слабкості противників, своєчасно вносити необхідні зміни в зовнішньополітичний курс. Інколи після поразки у війні дипломати буквально рятували свого монарха від принизливого договору.

Дипломатія стає справжнім мистецтвом. Складається певний порядок прийому послів і надання їм необхідних почестей - дипломатичний церемоніал. При його виконанні враховувалося значення кожної держави. Урочистий і помпезний прийом означав повагу до країни, представленої послом; стриманий і холодний - зневагу чи неприховане невдоволення її політикою. Виникнення постійної дипломатії сприяло появі спеціальних трактатів, присвячених правам і обов'язкам посла, правилам його поведінки. Загальновизнаним став принцип посольської недоторканності. Важливими досягненнями позначився розвиток міжнародного права. Отримали наукове обґрунтування норми взаємовідносин між державами під час війни і миру, правила користування морями, поняття непорушність міжнародного договору.

Загальноєвропейський конфлікт: Тридцятилітня війна

На початку XVII ст. вибухнула війна, яка, то затухаючи, то розгоряючись з новою силою, палала в Європі цілих ЗО років - з 1618 до 1648 р. Ця перша загальноєвропейська війна увійшла в історію під назвою Тридцятилітня. Вона визрівала довго і була викликана загостренням політичних протиріч і релігійного розбрату. Ще з середини XVI ст. в Німеччині, з розгортанням Контрреформації, посилився тиск католиків на протестантів. На допомогу католикам прийшли папа римський і Габсбурги — німецький імператор та іспанський король, їхніх противників підтримували протестантські Англія, Республіка Сполучених Провінцій, Данія, Швеція, а також католицька Франція - із бажання не допустити посилення Габсбургів. На початку XVII ст. взаємних образ і претензій накопичилося так багато, що єдиним засобом розв'язання суперечок здавалося є війна.

Приводом до неї стало повстання в Празі, де 23 травня 1618 р. озброєні захисники чеської незалежності розігнали уряд із прибічників Габсбургів. У відповідь велике католицьке військо вирушило проти повстанців і в 1620 р. розгромило їх у битві біля Білої Гори. По Чехії прокотилася хвиля масових вигнань протестантів і жорстоких розправ над бунтівниками. Потім війна перемістилася на територію Німеччини, де католики продовжували перемагати. Це створювало умови для встановлення панування Габсбургів на Балтиці та викликало занепокоєння у протестантських правителів Північної Європи. Воєнні дії проти Габсбургів почала Данія.І627 р. Із донесення французького дипломата Фанкана про міжнародне становище в Європі Габсбурги знайдуть кошти створити та екіпірувати флат, аби тримати в шорах північ, тривожити південь; у них знайдуться сили не лише для того, щоб перешкоджати торгівлі датчан, англійців та французів, а й для того, аби захопити те, що їм не належить, і повернути те, що вони втратили. Ось чому вони поводяться так уперто і з таким піднесенням атакують всіма своїми силами короля Данії, міста Нижньої Саксонії, більшу частину яких вони вже зайняли.Трохи не вистачає їм для того, аби вони стали власниками всього, І вони доб'ються цього, якщо дозволити їм діяти без перешкод і якщо король Данії капітулює. Отже, вся Німеччина, якщо вона буде підпорядкована Габсбургам, допоможе піднестися останнім і стане для них міцним п'єдесталом для того, щоб спорудити на ньому монархію та взяти гору над усім християнським світом.Для протистояння протестантам імператору Фердінанду II потрібна була власна армія. її запропонував створити чеський дворянин Альбрехт Валленштейн - безстрашний воїн і талановитий полководець. Він набрав стотисячне військо, яке існувало за рахунок стягування коштів з місцевого населення, і завдав датчанам декілька нищівних поразок. Справа протестантів здавалася програною, але тут у війну вступила Швеція.

У 1630 р. військо під командуванням видатного полководця короля Густава II Адольф а почало свій наступ. На відміну від солдатів інших країн, дисципліновані шведи не грабували мирне населення і демонстрували високий бойовий дух. Переможним маршем вони пройшли всю Німеччину і в 1632 р. зустрілися з католиками у вирішальній битві біля містечка Лютцен поблизу Лейпцига. Під ударами доблесних шведів Валленштейн відступив, але в розпалі бою загинув Гус-тав Адольф. Протестанти втратили свого кращого полководця, проте ненадовго пережив грізного противника і Валленштейн. Непомірне честолюбство штовхало його до оволодіння чеською короною, заради чого Валленштейн вступив у переговори зі шведами. Звинувачений у державній зраді, він був убитий за таємним наказом Імператора.

Останньою у війну включилася Франція, яка раніше вела закулісну гру і підтримувала протестантів лише грошима.

Разом із Швецією вона провела низку успішних операцій. Становище протестантів поступово покращилось, однак у цілому війна протікала в'яло. Сили країн-учасниць були виснажені, землі Німеччини, Австрії та Чехії вкрай розорені, а їхнє населення скоротилось у декілька разів. Всією Європою дедалі голосніше почали лунати заклики до миру.

Мирний конгрес проходив у німецькій Вестфалії і тривав близько семи років. Нарешті в 1648 р. вдалося підписати договір, який підвів підсумки Тридцятилітньої війни, - Вестфальський мир. Він закріпив нове співвідношення сил в Європі: переважання Іспанії та імперії відійшло в минуле, посилилися Швеція і Франція. За умовами договору до Швеції відійшов ряд територій у Північній Німеччині, що дозволило їй зайняти панівні позиції на Балтиці. Франція отримала більшу частину Ельзасу та Лотарингії і перетворилася на наймогутнішу в Європі державу. Європейські країни визнали незалежність Голландії і Швейцари.

Найбільших збитків від війни зазнала Німеччина: частина її земель знелюдніла і буквально лежала в руїні. Вестфальський мир остаточно закріпив самостійність окремих німецьких князівств, тобто політичну роздробленість країни. Співвідношення сил за Вестфальський миром визначило ситуацію в Європі на наступні десятиліття. Тривала і виснажлива війна забрала безліч людських життів, принесла горе і розорення цілим народам, її головним уроком стадо розуміння того, що релігійні суперечки неможливо розв'язати збройним шляхом.

Тридцятилітня війна тривала протягом 1618–1648 рр. і являла собою перший збройний загальноєвропейський конфлікт. Головними причинами війни стали протиборство Франції з Габсбурзькими монархіями за Ельзас і Лотарингію, намагання Голландії, Данії, Швеції затвердитися на Балтійському морі, напружені відносини між європейськими державами та Османською імперією.

У 1608 р. протестантські князі Німеччини уклали Євангелічну унію. 1609 р. Габсбурзький блок, до складу якого увійшли Іспанія, Австрія, католицькі князі Німеччини та Річ Посполита, за підтримки Папи Римського утворили військовий союз — Католицьку лігу. Його метою було відновлення католицизму на всій території Європи. Антигабсбурзький блок утворили протестантські князі Німеччини, Франція, Швеція, Данія, Англія, Голландія, Росія.

У травні 1618 р. габсбурзька влада заборонили протестантську віру. Це стало приводом до війни. У Чехії розпочалися заворушення.

У ході Тридцятилітньої війни виділяють чотири етапи.

З 1618 р. до 1624 р. тривав Чеський період війни. Чеський сейм обрав новий уряд, позбавивши імператора Фердинанда II влади і завдавши поразки його війську. Фердинанд II Габсбург, уклавши угоду з Католицькою лігою, у листопаді 1620 р. у битві біля Білої Гори поблизу Праги розгромив чеську армію. У Чехії було відновлено католицтво, землі чеських дворян віддані католикам.

Вдалий виступ датського короля Кристіана IV поклав початок Датському періоду війни (1625–1629). Данії, Голландії, Англії Фердинанд II протиставив власну армію, яку очолив Альбрехт Валленштейн. Ця армія була створена з найманців й утримувалася за рахунок завойованих територій. До війська брали всіх, незважаючи на релігійну приналежність, платили багато грошей, однак жорстко підтримувалася дисципліна. Валленштейн виявив себе і як видатний полководець. Разом з армією Католицької ліги він завдав декілька нищівних ударів датчанам і військам протестантських князів. Валленштейн став господарем Північної Німеччини. Данія зобов’язалася не втручатись у німецькі справи. Після того, як Валленштейн розпочав створення власного флоту, Фердинанд II відправив його у відставку.

Шведський період війни тривав із 1630 р. до 1635 р. Швеція висадила в Померанії (Німеччина) армію на чолі з королем Швеції Густавом-Адольфом. У 1631 р. Густав-Адольф завдав нищівної поразки армії Католицької ліги неподалік від Лейпцига, а наступного року поблизу Аугсбурга розбив імперські війська, зайнявши Мюнхен. Габсбурги знову звернулися до Валленштейна, який швидко створив найману армію. Шведське військо в листопаді 1632 р. неподалік від Лютцена швидко розгромило армію Валленштейна. Але в бою загинув Густав-Адольф. Франція, Швеція і Саксонія почали шукати миру з Валленштейном. Фердинанд II знову усунув Валленштейна від командування. Його армія та армія Іспанії спустошили землі Західної Німеччини.

З 1635 р. у війну вступає Франція. Франко-шведський період війни тривав до 1648 р. У цей час Франція разом зі Швецією та Голландією вела війну в Німеччині та Іспанії. Обидві сторони були виснажені та спустошені постійними воєнними діями. З 1644 р. Франція почала переговори про укладання миру.

У 1648 р. у Вестфалії було підписано мир, заснований на поступках з обох боків. Швеція отримала Померанію й велику грошову компенсацію; Франція — частину Ельзасу та Лотарингії; збільшили свої володіння Бранденбург, Саксонія, Баварія. Вестфальський мир на 200 років закріпив політичну роздробленість Німеччини. Офіційно визнавалися католицизм, лютеранство, кальвінізм.

Війна принесла розорення Німеччині та країнам, які входили до складу імперії Габсбургів. Значно скоротилася чисельність населення, зазнали втрат промисловість та торгівля.

Польсько-турецькі війни

Приєднавши за Люблінською унією українські землі, Польща мусила приділяти увагу обороні цих земель від нападів татар. Українські козаки, які захищали свої землі від татар і самі здійснювали походи до турецьких берегів, тепер опинилися під владою польського короля. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. відносини між Польщею та Османською імперією різко загострилися.

У 1620 р. турецько-татарські війська виступили проти Польщі. Турецька армія вдерлася до Молдавії та Валахії. Під Цецорою, поблизу Ясс, польське військо гетьмана Жолкевського було вщент розбите турками, а сам Жолкевський загинув. Залишившись без армії, польський король звернувся за допомогою до козаків. Під час переговорів у Варшаві з козацькою делегацією на чолі з гетьманом П. Сагайдачним було досягнуто згоди про виступ 40-тисячного козацького війська на допомогу Польщі.

А тим часом на Польщу наступала 260-тисячна турецько-татарська армія під проводом султана Османа II. У 1621 p. обидві армії — турецька і польська — зустрілися біля міста Хотин. Польською армією командував К. Ходкевич, а козацьким військом, що входило до складу польської армії, — П. Сагайдачний. Битва між двома арміями тривала упродовж 40 днів.

«У боях під Хотином 1621 р. головні удари турків були скеровані на козацький табір, — писав історик І. Крип'якевич, — і козаки своєю обороною та атаками здобули собі велику славу в усій Європі, — панегіристи порівнювали їх зі спартанцями, що обороняли Фермопіли від персів. Козацькі загони вдерлися до табору султана, розгромили його та змусили Османа II розпочати мирні переговори».

У результаті перемоги поблизу Хотина Польщі пощастило зупинити наступ Османської імперії на її землі, але вона зобов'язувалася не допускати нападів козаків на турецькі володіння та їхніх морських походів.

В другій половині XVII ст. Річ Посполита опинилася в умовах політичної кризи. її наслідком став поступовий занепад Польщі, яка наприкінці XVIII ст. перестала існувати як самостійна держава: її територію було поділено між Росією, Австрією та Пруссією.

№ 36 Формування давньогрецького античного полісу та основні його характеристики

Полісний етап історії СтГреції в залежності від соціально-економічного, політичного і культурного розвитку поділяється на три періоди: Гомерівський період або предполісний період (XI - IX ст. До н.е.) - родоплемінні відносини в Греції. Архаїчний період (VIII - VI ст. До н.е.) - формування полісного суспільства і держави. Розселення греків по берегах Середземного і Чорного морів (Велика грецька колонізація). Класичний період грецької історії (V - IV ст. До н.е.) - розквіт давньогрецької цивілізації, раціональної економіки, полісного ладу, грецької культури. Грецький поліс вичерпав свої потенційні можливості і в середині IV ст. до н.е. вступив у смугу затяжної кризи. Серйозна криза переживала в IV в. і Перська держава, що об'єднала велику частину стародавнього світу. Подолання кризи грецького полісу і давньосхідного суспільства стало можливим лише за допомогою створення нових соціальних структур і державних утворень, які б поєднували в собі початок грецького полісного ладу і давньосхідного суспільства. Такими товариствами та державами стали так звані елліністичні суспільства і держави, що виникли в кінці IV ст. до н.е., після розпаду світової імперії Олександра Македонського.

Поліс (грецьк. polis — місто, держава) — особлива форма соціально-економічної і політичної організації суспільства в античній Греції. Поліс був містом-державою, порівняно невеликою общиною вільних громадян, яка виникла в процесі переходу від первіснообщинного ладу до класового суспільства, зростання товарно-грошових відносин, відділення ремесла від рільництва і боротьби населення з родовою аристократією. Грецькі поліси зазвичай були невеликими. Наприклад, на острові Родос знаходилися 3 самостійні поліса, а на острові Кріт- Кілька десятків. Найбільшим полісом була Спарта. За політичним устроєм давньогрецькі поліси поділялися на аристократичні і демократичні, а за господарським — на аграрні (Спарта), аграрно-ремісничі (Афіни) або торгово-ремісничі (Коринф). Демократія народилася далеко не відразу і не без боротьби, але не у всіх полісах вона досягла розквіту. Але важливо, що сама структура поліса-громади створювала можливості (іноді залишалися нереалізованими) для утвердження демократичних принципів.

Громада-поліс,включає в себе не тільки сільське населення (як на сході), а й міське. Членом громади можна було стати за двох умов: якщо людина є греком за національністю; якщо він був вільним і володів приватною власністю. Усі члени громади володіли політичними правами (хоча і не завжди рівними), які дозволяли їм брати участь у державній діяльності. Тому грецький поліс називають громадянською общиною. Держава в Греції існувало не «над громадою» (як це було на Сході), воно виростало з громади; точніше сама громада перетворювалася на маленьку державу зі своїми законами, органами влади та системою управління. Усередині полісів поступово формувалося громадянське право, які давали їм деякі соціальні гарантії. Наприклад, під охороною закону знаходилися хлібороби: у Спарті до IV ст. до н.е. було заборонено відчужувати землю у селян, в Афінах законодавець Солон не дозволяв, щоб один чоловік купував землю в необмежених кількостях.

Громадянин ("політес") міста-держави - повноправний учасник у вирішенні всіх державних справ як внутрішнього, так і зовнішньополітичного значення. Антична класична демократія розглядалася як форма державного устрою, в основі якого лежить свобода. Гарантією особистої свободи громадянина було право приватної власності на засоби виробництва (землю) з можливістю продажу її або передачі в спадщину, право вільного розпорядження виробленими товарами (тобто вільний ринок), право впливати на формування внутрішньої і зовнішньої політики держави і антимонопольні закони, що перешкоджали концентрації економічної і політичної влади в руках однієї особистості, родини, стану, класу. Проте і у полісної демократії існували свої недоліки. По-перше, полісна демократія була рабовласницькою, де раби не користувалися особистою свободою, також як і метеки, які постійно мешкають в Афінах, не мали громадянських прав і не брали участі в управлінні державою. По-друге, свободою в кожному з грецьких держав (2тис) володів тільки повноправний громадянин саме цієї держави й тільки в межах своєї держави. Повноправним афінським громадянином міг бути житель Аттики, батьки якого мали громадянські права, а його ім'я було записано в особливому списку, що ведеться в демах. Туди заносилися юнаки та дівчата, які досягли 18віку. До 20р юнак закінчував військово-виховного навчання і ставав повноправним громадянином.

Поліс не тільки займається внутрішніми справами, але і міг вести зовнішньополітичну діяльність, мав власну армію: громадяни поліса вступали в ополчення на час воєн, перетворювалися на воїнів. Мав право верховної власності на землю. Сприймаючи себе як самостійна держава, поліс жив у відповідності з ідеєю автаркії. У полісі створювалася особлива система ідеалів: вільні громадяни вірили, що благополуччя кожного з них залежить насамперед від їх рідного поліса, поза яким існувати неможливо. З іншого боку процвітання поліса багато в чому залежить від її громадян.

Основними органами Афінської держави були: народні збори, Рада п'ятисот, геліея. Народні збори - верховний орган влади. Воно збиралося спочатку10, а пізніше 40разів на рік. При особливих обставин (напад ворога, стихійне лихо) може бути скликано надзвичайні збори. Компетенція народних зборів була великою: воно приймало закони, видавало постанови з окремих питань (псефізми), обирало посадових осіб і справляла перевірку їх діяльності, вирішувало питання війни і миру тд.

У роботі народних зборів могли брати участь лише громадяни, які досягли 20-річного віку. Жінки і метеки (іноземці) не допускалися. Для вирішення навіть найбільш важливих питань вимагалося присутність всього 6000 чоловік, 1 / 5 афінян. Порядок денний визначалася заздалегідь. Виступати і вносити проекти законів формально міг кожен учасник. виступали переважно професійні оратори - демагоги. Законопроекти попередньо вивішувалися для загального огляду і надходили на обговорення народних зборів після їх розгляду в Раді 500. Голосування по законопроекту вироблялося підняттям руки. Прийнятий законопроект стає законом в тому випадку, якщо він не відхилявся потім геліеей. До Ради п'ятисот (буле) входило по 50 осіб від кожної з десяти філ. Члени ради (булевти) обиралися за жеребом на один рік з громадян, які досягли 30 років. До компетенції: здійснення дипломатичних зносин з іншими державами, управління фінансами, нагляд за арсеналами, доками, флотом, регулювання торгівлі, контроль за посадовими особами. Найважливішою функцією Ради було попереднє обговорення питань, що надходили на розгляд народних зборів, що дозволяло Раді спрямовувати діяльність останнього. Геліея була вищим судовим органом і складалася з 5000 суддів і 1000 запасних: по 600 чоловік від кожної з 10 філ. Члени геліеі обиралися за жеребом на один рік з громадян, які досягли 30 років. У складі геліеі функціонували 10 колегій, в кожній було по 500 суддів і 100 запасних. З метою запобігання зловживань колегіям було невідомо, коли їх покличуть до виконання обов'язків. Це вирішувалося жеребкуванням в день суду. Геліея була судом першої інстанції у справах про державні злочини і про зловживання посадових осіб та апеляційної інстанцією по справах, розглянутих іншими судами. Після закінчення терміну посадові особи подавали звіти про свою діяльність Раді п'ятисот і геліее.

Висновок. У цілому поліс, особлива форма рабовласницького держави, в порівнянні з давньосхідних рабовласницькими деспотіями того часу, безумовно, представляв собою явище історично прогресивне. Історичне значення й унікальність поліса полягає в тому, що це перша в історії форма людського співжиття, яку можна визначити як співтовариство вільних громадян.

№ 37. Китайська імперія у 13-17 ст(від монгольського до маньчжурського завоювання)

На початку XII ст. в імперії Сун з'явився небезпечний ворог — кочовики чжурджепи. Захопивши ПнКитаю, вони утворили там державу Цзінь. тобто Золоту (1115-1234). Китайський імператор утік на Пд країни.де виникла держава ПдСун (1117-1279). На початку XIII ст. через внутрішні чвари держава чжурдженів помітно ослабла. Імперія ПдСун готувалася відвоювати свої пн. землі. Однак цим планам здійснитися не судилося, бо в цей час з'явилася нова грізна сила — монголи на чолі з Чингісханом. У 1279 р. завершилося підкорення Китаю монголами, які встановили тут свою династію—Юань.

Панування монголів мало для Китаю двоякі наслідки. З одного боку, воно супроводжувалося значними людськими жертвами, знищенням надбань китайської цивілізації, а з іншого — завдяки приєднанню до системи монгольських держав Китай серйозно втягнувся у світову торгівлю, що сприяло його економічному піднесенню. Про Китай часів монгольського панування цікаві згадки залишив венеціанський мандрівник Марко Поло. Після завоювання Китаю перед монголами постала проблема: як управляти цією територією. Не маючи можливості запропонувати своє, монголи були змушені прийняти китайську систему — від імператора до найменшого чиновника. Найвищі посади в державі посіли монголи. Таке становище призвело до того, що вони перейняли не тільки систему управління, а й мову, писемність, культуру та ін. Незважаючи на таке «окитаєння», останні вважали себе вищими за китайців і поводились як загарбники, посилюючи податковий гніт.

Політика монголів викликала загальне обурення. Від середини XIV ст. в Китаї спалахували народні повстання., в 1368 р. одного з керівників селянського повстання Чжу Юаньчжана проголосили імператором. Він започаткував нову династію Мін, яка правила Китаєм до 1644 р. Столицею спершу було місто Нанкін, а згодом її перенесли до міста Даду, яке отримало нову офіційну назву Пекін(1421). Прийшовши до влади, нова династія відновила традиційну китайську систему управління. Держава перебрала на себе роботи з відновлення системи іригації. Значна увага приділялася розвиткові ремесел, особливо виробництву порцеляни, шовку, паперу, скла, себто тим виробам, що експортувалися. Почалася відбудова і перебудова китайських міст. Щоби засвідчити свою велич, імператори династії Мін здійснювали активну зовнішню політику. Вони розширили кордони держави до Тибету та Індокитаю. Організовувалися воєнні експедиції в Океанію. Найбільше експедицій (сім) очолив адмірал Чжен Хе у 1403-1433 pp. до Індії, Індонезії, Індокитаю, Малайзії і навіть до берегів Африки.

За часів династії Мін китайці активно переселялися в Індокитай та Індонезію, де створили цілі китайські поселення. Головним в економіці Китаю було сільське господарство. Імператори династії Мін на початку свого правління провадили політику, спрямовану на його зміцнення. У ті часи було значно удосконалено знаряддя праці та агротехніку, з одного поля почали збирати два врожаї — навесні та восени, в землю почали вносити добрива. Значних успіхів досягла ірригаційна техніка. Китайці прокладали водогони з бамбукових труб, ставили водяні колеса, зводили дамби. Усі землі в імперії Мін поділялися на державні та приватні. Більшість державних земель передавалась у довічне користування селянам, які мусили сплачувати за це податки державі й виконувати повинності. Приватними землями володіли переважно великі землевласники. Найбільші землеволодіння в XVI-XVII ст. мали імператори: загалом їм належала третина всіх приватних земель.

В імперії Мін було створено розгалужену і всеохопну податкову систему. Кожні десять років складалися списки платників податків, які зберігались у відомстві фінансів. Селяни мусили виконувати повинності, працювати на будівництві міст, палаців, каналів. Від повинностей можна було відкупитися чи найняти замість себе когось іншого. У Китаї було добре розвинене ремісництво. Існували дрібні ремісничі майстерні, де працював сам майстер зі своєю родиною та учнями; великі державні майстерні, які використовували працю прикріплених до них ремісників, а також мануфактури з найманими робітниками. Відносини між імператором та підданими були традиційними стосунками господаря і рабів. На аудієнції в імператора всі міністри повинні були стояти навколішки. Він міг самочинно стратити або усунути з посади будь-кого. Поступово загострилася боротьба між угрупованнями придворної знаті, що і послабило імперію та наближало її падіння.

Перші спроби проникнути до Китаю європейці здійснили в XVI ст. У 40-х pp. XVI ст. вони, підкупивши місцеву владу, заснували торговельну базу на північ від провінції Гуандун. Відверто колонізаторська політика, яку провадили португальці, ігноруючи всі місцеві закони, змусила китайців вдатися до рішучих дій, і 1549 р. їх вигнали з Китаю. Португальці зуміли за великі хабарі місцевим чиновникам залишити за собою порт Макао. У другій половині XVI ст. до Китаю почали проникати іспанські колонізатори, а потім — голландці. Коли Англія здобула перемогу над Іспанією в боротьбі за панування на морях, вона також виявила зацікавленість у проникненні до Китаю. Династія Мін на той час остаточно занепала і не могла зупинити озброєні ескадри. Силою зброї англійці змусили китайців дати дозвіл на право вести торгівлю через порт Гуанчжоу. Вторгнення XVI-XVII ст. стали початком перетворення Китаю у країну, залежну від європейських колонізаторів.

У 20-х pp. XVII ст. внутрішнє та зовнішнє становище імперії Мін значно погіршилося. Всередині країни наростало безвладдя, викликане нескінченною боротьбою за владу. Кинута напризволяще армія розвалювалася. Наприкінці 20-х pp. XVII ст. у Пн-Сх районах Китаю почастішали стихійні лиха, посухи змінювалися повенями, влітку врожай знищувала сарана. Селяни вмирали від голоду, Доведені до відчаю селяни почали бунтувати(причини). Селянські загони почали об'єднуватися. Рушійною силою виступали селяни, дрібні ремісники, міська біднота, солдати. Попервах повстанці не мали єдиного керівництва та чіткої організації, але після наради керівників селянських загонів 1635 р. в Хенані було вирішено реорганізувати всі загони в єдину армію.Невдовзі між Лі Цзиченом і Чжан Сяньчжуном виникли суперечки, що призвели до роздроблення сил і неузгодженості дій. Це дало змогу урядовим військам розбити спершу загони Лі Цзичена, який після поразки відступив у гори, а згодом і Чжан Сяньчжуна.. У 1639-1641 pp. розпочалося нове піднесення повстанського руху. У захоплених місцевостях землі роздавали селянам і звільняли їх від податків на три або п'ять років. До Лі Цзичена приєднувались інші загони. Армія повстанців захопила Пекін у квітні 1644р. Останній імператор династії заподіяв собі смерть, а Лі Цзичен став імператором. Скинувши династію Мін і підкоривши Північний Китай, повстанська армія виявилася втягнутою в боротьбу проти маньчжурів. У 1пXVII ст. в Пн-Сх частині Китаю існувала маньчжурська держава Маньчжоу-Го. Маньчжури вирішили скористатися ситуацією для того, щоб захопити Китай. 200-тисячна армія Лі Цзичена зазнала поразки від величезного війська маньчжурів у червні 1644 р. їхня армія захопила Пекін. Ця подія вважається початком періоду правління маньчжурської династії Цин, який тривав до 1912 р.Маньчжури, спираючись на чиновників, які перейшли до них на службу, поступово розширювали зону окупації, витісняючи повстанців на захід. Лі Цзичена було схоплено і вбито, але повстанські загони продовжували боротьбу проти маньчжурів і припинили її лише 1683 р.XVI-XVII ст. у Китаї були періодом неабиякого розквіту культури. Високого рівня досягли ремесла. За часів імперії Мін розвивалися виробництво шовку, порцеляни, паперу, ювелірна справа, виплавка металу, видобуток солі та ін.

№ 38. Японія до епохи сьогунату (3 – 12 ст)

Японія - острівна країна (Хонсю, Хоккайдо, Кюсю, Сікоку + 900 дрібних), близько 75% території займають гори, 20% - рівнина. Заселення о-вів Японії почалося давно. У 1пIII в. в Японії утворився племінний союз, який займав о-в Кюсю, або, на думку інших, пд. о-ва Хонсю.Пізніші відомості говорять про царство Ямато на о-ві Хонсю. Це і є - початок Японської д-ви. Особливість історичного розвитку Японії полягає в тому, що первіснообщинний лад трансформувався в феодальний, минаючи рабовласницький. Ф-ня ранньофеодальної держави в Японії відноситься до другої половини IV в. Місцеві вожді стали розглядатися як представники центральної влади. З громади стали виділятися власні володіння (ата) родової знаті, що перетворювалися на феодалів. На їхніх полях працювали залежні землероби (Табей), які за своїм становищем були близькі до рабів. Були й домашні раби (Яцук), але Табей від Яцук відрізнялися тим, що зберігали своє майно, і господар не міг їх продати або вбити. Іноді Табей називають напіввільними. У категорію напіввільних потрапляла і значна частина корейців і китайців, які опинилися на японських о-вах або через міграцій, або під час набігів японців на Корею. Вони були носіями більш високої культури, і були хорошими ремісниками та хліборобами, проживали компактно, але були напіввільними.

Процес затвердження феодальних відносин супроводжувався боротьбою окремих угруповань правлячого класу. У VII в. серед членів роду царів Ямато з'явилася тенденція вважати свою владу принципово відмінною від влади інших родів знаті. Було проголошено «закон з 17 статей» - декларацію царів Ямато, де сформульовані принципи існування і управління - принцип вищого суверенітету правителя, суворе підпорядкування молодших старшому. Здійснена спроба спертися на Суйському династію Китаю (589 р.), між двома дворами курсували посольства. Саме в цей час в японську практику був введений термін «тенно» (син неба) - титул, яким стали іменувати себе у зовнішніх зносинах японські правителі Японії. На Японію великий вплив зробив Китай - освіченість, буддизм, культура. Устрій Японії наслідував китайську модель, де влада належить імператорові, а порядок підтримують його чиновники. Було здійснено переворот, який отримав назву Фудзівара, основну силу якого становили китайці, корейці, які прагнули звільнитися від свого напіврабського становища(646 р).

Переворот Тайка затвердив феодальні відносини. У маніфесті 646р. було оголошено, що всі приватні володіння скасовуються, і земля перейшла у власність держави. Правлячий клас зберіг земельні володіння під виглядом посадових, рангових наділів. Селяни формально особистої свободи не позбавлені але не мали права залишати свої наділи, тобто фактично прикріплені до землі. Країна в адміністративному відношенні поділялася на провінції (куни), повіти (кору). Все населення зобов'язане було нести військову службу. Запроваджувалася система світської освіти, побудована за китайським зразком, для підготовки чиновників. Китайська мова стала офіційною мовою У 701 р. цей лад був зафіксований в зводі законів Кодексі Тайхоре. В 710 р. був побудоване Хайдзе- перше місто в Японії. Тому, період японської історії з 710 по 794 р.-періодом Нара. До п. VIII в. не було постійної столиці, після смерті чергового імператора, її переносили в нове місце.

За декретом Тайка: Скасовувалася приватна власність на землю. Вся земля належить імператорові; знать поступила на держслужбу і отримує платню. власники зем.наделов платять податки на землю, ремісники - з продажу своїх виробів; Вводилася військова повинність - кожен третій чоловік повинен відслужити 3 роки, охороняючи кордон.

Протягом усього VIII в. в Нарской монархії не припинялася боротьба всередині пануючого класу. Опозицію урядовим силам, що групувалися навколо роду Фудзівара, становили представники старої родової і рабовласницької знаті, відтіснені Фудзівара від влади, які об'єднуються навколо роду Отомо. Борба закінчилася в 80-х рр.. VIII в. перемогою Фудзівара. Після розгрому старої знаті Фудзівара стали прагнути послабити імператорський дім. Їм вдалося захопити імператора і перевезти його з м. Нара в столиця Хейан (Кіото - столиця Японії до 1868 р.), «столиця світу і спокою». Фудзівара позбавили імператора реальної влади, закріпили своє становище офіційно, присвоївши собі пости регента (якщо імператор був неповнолітнім) і канцлера (при дорослому імператорі). Фудзівара правили Японією протягом століть з середини IX до середини XI ст. До середини X в. нова форма феодальної власності повністю утвердилася в Японії. Власні маєтку феодалів стали називатися сеєн. Поява сеенів призвело до феодальної роздробленості, що підтвердили події 1069 Ворожі дому Фудзівара феодали, до яких приєдналися деякі члени будинку Фудзівара, які боролися один з одним через володінь, постів, викрали імператора. Так утворилася два табори, з 1086 претендували на положення центрального уряду в країні

Такий стан тривало до 1167 р. У країні господарювали феодали. У феодалів стали з'являтися власні збройні сили, які в основному формувалися з нанусі, селянських старост. Служба в загонах призвела до того, що власник маєтку став передавати своїм дружинникам в користування ділянки землі в якості винагороди за службу. Так стали оформлятися васально-ленні відносини, і з'явилися самураї. З метою боротьби з повсталими селянами і попередження їх від відходу з землі власники сеєн стали створювати загони воїнів-дружинників, більш жорстко організованих, ніж у Китаї,які стали перетворюватися на замкнутий стан воїнів - самураїв (буси)., що слідували заповідям кодексу бусідо (шлях воїна).Кожен самурай прагне до високої мети - стати «доблесним людиною». Девіз - «праве діло - все, життя - ніщо». Самурай повинен засвоїти 3 чесноти: вірність (панові), почуття обов'язку самовиховання (чесність, невибагливість, пристойності), хоробрість (в бою і в цивільному житті). Хлопчиків виховували з дитинства. Меч вручали з 5 років. Навчали плавання, верхової їзди, джиу-джитсу, стрільбі з лука, метання списа, фехтування, плавати зі зв'язаними руками, ногами, в обладунках і т.д. до 15 років - має стати справжнім самураєм - спокійним як ліс, нерухомим, як гора, холодним, як туман, швидким, як вітер у прийнятті рішень і лютим в атаці, як вогонь », і якщо відповідав цьому, то брали в стан воїнів.

Спорядження складалося з 23 предметів, вага - близько 12 кг. Самурай вбивав себе: щоб уникнути ганьби, після смерті пана (пізніше не завжди) (борг усього життя самурая зберігати вірність панові, якщо не згоден з поведінкою пана і не коритися не можна, але і не згоден з безчесним поведінкою дайме - вихід в сеппоку), міг таким чином уникнути страти, зберігши честь. Перші відомості про сеппуку відносяться до 1150-1170 рр.. Цей спосіб позбавлення себе життя грунтувався на стародавньому уявленні про те, що душа, розум, характер, наміри, справжні почуття і потаємні думки людини перебувають у його животі. Розпорюючи собі живіт, самурай немов говорить: «Я не винен, але я хочу показати вам свою душу, щоб ви самі могли переконатися в цьому».

Під час феодальної роздробленості XII в. стали складатися великі угруповання феодалів зі своїми вождями. Таких угруповань великих виявилося 2: на сході о-ва Хонсю з будинком Мінамото; на південному заході о-ва Хонсю - з будинком Тайра. Між ними і йшла боротьба до 1185 р., до поразки вдома Тайра. У 1192 р. Переможці проголосили свого вождя - сьогуна (верховного воєначальника) . З цього часу сьогун офіційне визначення правителів Японії.

№ 39. Основні етапи процесу державної централізації в Північно-Східній Європі у XIV-XVст.

Процес об'єднання російських земель в єдину централізовану державу розпочався в XIV ст.

У другій половині XIII ст. знову спалахнули феодальні усобиці. Великокнязівська влада владимирських князів значно послабшала. На периферії Північно-Східної Русі сформувалися нові князівства, передусім Московське і Тверське.

Основною причиною успіху зовнішньополітичних дій московських великих князів стало відновлення рівня розвитку господарства, що побутував до монголо-татарського іга. Вагомим стимулом до створення єдиної держави стало прагнення звільнитися від ярма Золотої Орди.

Перший етап об'єднання — кінець XIII — 80-ті рр. XIV ст. У цей час у Північно-Східній Русі розгорнулася боротьба за велике владимирське княжіння між Рязанським, Суздальсько-Нижньогородським, Тверським і Московським князівствами. У ході цієї боротьби повинне було вирішитися питання про те, яке князівство стане політичним центром об'єднання російських земель. Наприкінці XIII ст. значними перевагами в господарському розвитку, а отже, і реальними можливостями стати таким центром володіло Тверське князівство. Однак незабаром у нього з'являються су­перники, насамперед Московське князівство.

Московські великі князі майже всі без винятку уміли поєднувати позірну покірність з відчайдушно сміливими, зухвалими, але таємними діями, спрямованими на підрив своїх потенційних противників: Тверського або Рязанського князівств, Новгородської республіки або Орди.Звичайні для доби середньовіччя політична виверткість, зрада союзників, а також готовність піти на приниження, уявні виявлення покірності і вірності сформували зрештою психологію підступності і лицемірства як основну рису тодішніх умілих дипломатів, якими і були московські князі.

Фундатор династії московських князів молодший син Олександра Невського Данило (1276—1303) не міг розраховувати на владимирський стіл за правом старшинства. Як далекоглядний політик, він вважав за краще розширити свої удільні володіння: 1301 р. Данило Олександрович відвоював Коломну у Рязанського князівства, 1303 р. — Можайськ у Смоленського.Так московському князеві підпорядковувалася територія за течією Москви-ріки — важливого торговельного шляху. Посилило позиції Мос­ковського князівства і мирне приєднання багатого Переяславльського уділу.

Ставши московським князем після смерті свого батька, Юрій Данилович повів боротьбу з Твер'ю за великокнязівський владимирський стіл, а фактично — за політичне верховенство в процесі об'єднання. Понад 20 років тривала ця боротьба, арбітрами в якій виступали золотоординські правителі.1325 р. в Орді від руки тверського князя Дмитра загинув Юрій Данилович, і на московський престол зійшов Іван Данилович (Іван І), який отримав прізвисько Калита. Він не тільки одержав 1328 р. ярлик на велике княжіння, а й надовго вивів Твер з боротьби за нього, завдавши за допомогою ординського загону удар своєму головному супернику.

Правління Івана Калити (1325—1340) відіграло особливу роль у посиленні влади московських князів. Він був першим з російських князів, хто отримав право збирати з усіх російських земель ординську данину і відправляти її в Орду. Він зумів встановити союз московської великокнязівської влади з Церквою. Переселення двох Київських митрополитів: українця Кирила і грека Максима спочатку до Владимира на Клязьмі, а потім Київського митрополита — українця Петра — до Москви відіграло велику роль в утворенні єдиної держави.

Іван Калита розширював московські володіння різними способами: військовою силою він підкорив Ростовське князівство, купував ярлики на окремі землі — Галич, Углич, Білоозеро. Йому вдалося зміцнити вплив Москви в Новгороді. Іван І також купував у інших князівствах окремі села, що ставали потім опорними пунктами в об'єднанні земель навколо Москви. Іван Калита утверджував могутність і право Московського князівства бути центром об'єднання російських земель, по суті, за підтримки Орди, якій справно виплачував данину. Він заклав основи такої політики в боротьбі зі своїми противниками, що робила московських князів провідниками жорсткого, деспотичного варіанта централізації.

Продовжувачами політики Івана Калити стали його сини — Семен Гордий та Іван II Красний. Після Івана IIмосковським князем став 9-літній Дмитро Іванович (1359—1389). В той же час ярлик на велике княжіння отримав від золотоординського хана суздальсько-нижньогородський князь Дмитро Костянтинович. Розгорнулася гостра боротьба між ним і московським боярством, яке підтримував митрополит Олексій (останній, фактично очолював московський уряд). 1363 р. Москва здобула остаточну перемогу.

У роки правління Дмитра Івановича було зведено московський Кремль (1367—1368). Це ще більше зміцнило позиції Москви в боротьбі з против­никами всередині російських земель, а також з Литвою і Ордою, які виступили союзниками Тверського князівства, що поновило в кінці 60-х рр. свої спроби досягти верховенства в російських землях. Дмитро Іванович, спираючись на підтримку численних російських князів, що визнали верховенство московського князя, в 1375 р. примусив Твер підкоритися Москві.Зі зміцненням становища Московського князівства як "збирача" російських земель, змінювалася його політика щодо Золотої Орди. З 1374 р. Дмитро Іванович припинив виплату їй данини. А у вересні 1380 р., зібравши під свої знамена полки майже всіх російських земель, Дмитро Іванович здобув перемогу в битві з ординцями на Куликовому полі на березі правої притоки Дону — р. Непрядви.

Історичне значення цієї перемоги було величезне. Вона хоч і не визволила від ординського володарювання, але зміцнила авторитет Москви як центру об'єднання розрізнених російських князівств. Поразка, якої зазнали основні сили Золотої Орди, прискорила її розпад. Золота Орда зменши­ла розміри данини і визнала право московських великих князів передавати велике Владимирське княжіння у спадщину.

Другий етап об'єднання російських земель — 80-ті рр. XIV в. — 1462 р. — характеризується подальшим територіальним розширенням Московського князівства.Дмитро Іванович (що отримав після перемоги на Куликовому полі прізвисько Донськой), приєднавши Дмитров, Стародуб, Углич, Кострому та інші території, вживав заходів для посилення влади великого князя. Він ліквідував залишки місцевого самоврядування і цілком підпорядкував міста великокнязівській владі, визначив розміри данини з князівств для сплати Орді, встановив новий територіальний принцип формування ополчень: відтепер бояри і дворяни повинні були виступати з тими князями, у володіннях яких знаходилися їхня вотчина і маєтки. Удільних князів він зобов'язав служити великому князеві московському.Старший син Дмитра Донського Василь І став правителем по заповіту батька, без санкції Золотої Орди. За період його правління до Москви були приєднані Нижній Новгород, Муром, Городець і Таруса. Тоді ж, на початку 90-х рр., активізувалися спроби Московського князівства обмежити самостійність Великого Новгорода. Боротьба, що тривала кілька років зі змінним успіхом, привела до укладення 1398 р. мирного договору.

Наприкінці XIV ст. Москва поширила свій вплив на землі комі-зирян (басейн р. Вичегди) та комі-перм'яків (землі вздовж Верхньої Ками і р. Чусової).Після смерті Василя І велике княжіння перейшло до його сина Василя II Темного, під час правління якого вибухнула феодальна війна. Головне питання, що вирішувалося під час військових зіткнень, полягало в тому, кому з князів правити у Москві — визнаній столиці Північно-Східної Русі. Претенденти на великокнязівський московський престол виражали дві протилежні тенденції подальшого розвитку країни: галицькі князі (дядько Василя II — Юрій і сини Юрія — Василь Косий і Дмитро Шем'яка), що виступили проти Василя II, спиралися значною мірою на торговців, ремісників і вільне селянство Півночі; Василя II підтримували військовослуж-бові землевласники центральних регіонів. Перемога Центру над Північчю провіщала перемогу кріпосницьких відносин.До кінця правління Василя II територія, що перебувала під його владою, значно перевищувала володіння інших князів, які до цього моменту втрати­ли суверенітет. Політичну залежність від Москви вимушений був визнати 1456 р. і Великий Новгород, а 1460 р. Псков звернувся до великого князя Василя II за захистом від Лівонського ордену.З середини 50-х рр. XV ст. удосконалюється система державного управління. Відбувається поступовий перехід від уділів до системи повітів. Вла­да в них концентрується в руках намісників, якими, як правило, стають бояри великого князя. З приєднанням до Москви уділів влада намісників поширюється і на них.Права і привілеї намісників визначалися статутними грамотами, норми яких були започатковані ще "Руською Правдою". Зміни в системі місцевої адміністрації випереджали реорганізацію центрального апарату.

У роки правління Василя II неухильно зростала роль московського

боярства. Бояри очолювали Государів двір, що являв собою військово-адміністративну корпорацію.

До виконання державних доручень, нарівні з боярами і дітьми боярськими (дворянами), почали залучатися так звані служилі князі, що втратили спадкові уділи.

Певних змін зазнала судова система. Також була проведена монетна реформа і відновлений випуск загальнодержавної монети на великокнязів­ському дворі. Загалом це сприяло подальшому зміцненню влади великого князя московського.

Третій етап об'єднання російських земель навколо Москви, їхнє звільнення від ординського володарювання й одночасно формування державного апарату великокнязівської влади, оформлення Московської держави припадає на 1462—1533 рр. Цей період охоплює правління великих московських князів Івана III(1462—1505) і Василя III (1505—1533).

За Івана III, що став співправителем Московської держави ще за життя батька, Василя Темного, тривало збирання земель "під руку" Москви. Цей московський князь приєднав Ярославль (1463 р.), Ростов (1474 р.), Твер (1485 р.). В'ятку (1489 р.), ліквідував незалежність Великого Новгорода, спочатку оточив і взяв місто 1478 р., а потім поступово конфіскував землі новгородського боярства і переселив їхніх власників в центральні райони.З 1476 р. Іван III припинив виплачувати данину Орді. А 1480 р. майже безкровне закінчилося протистояння росіян і ординських військ біля однієї з приток Оки — "стояння на Угрі", визначивши остаточне звільнення Русі від васальної ординської залежності.Іван став фактичним творцем Московської держави. Саме він заклав основи російського самодержавства, не тільки значно розширивши територію країни (до її складу увійшли землі марі, мордви, комі, карелів та ін.), а також укріпив її політичний устрій і державний апарат, значно зміцнив міжнародний престиж Москви.

Падіння Константинополя під ударами хрестоносців 1453 р. і одруження Івана III на візантійській принцесі Софії Палеолог 1472 р. дозволили великому московському князеві проголосити себе наступником візантійських імператорів, а Москву — столицею усього православного світу. Це знайшло відображення в концепції "Москва — третій Рим", сформульованій на початку XVI ст. Державним гербом Московської держави став (як у Візантії) двоголовий орел, а сам великий князь 1485 р. йменувався великим государем всієї Русі.

Прагнучи подолати феодальну знать, Іван III послідовно формував систему служилих станів. Бояри, присягаючи на вірність великому князеві, завіряли свою вірність особливими "клятвеними грамотами". Московський государ міг позбавляти їх державних посад, конфісковувати вотчину.

За Івана III запроваджено помісну систему — дарування служилим людям (дворянам) у володіння на правах неуспадкованої особистої власності вільних земель (маєтків) за несення військової або цивільної служби. Таким чином, у Московській державі склалися, крім удільної, три систе­ми землеволодіння: державна, що включала двірцевий великокнязівський уділ, церковно-монастирська та помісна.

Поступово ускладнювались функції державного управління. З'явилися посади казенного дяка — керівника Казенного двору — і піддячих, що відали діловодством. З кінця XV ст. сформувалася Боярська дума — вищий державний консультативний орган при государі. У Думу крім московських бояр входили також колишні удільні князі.

З метою централізації та уніфікації судово-адміністративної діяльності 1497 р. було запроваджено новий збірник законів — Судебник, що встановив єдині податкові норми, загальний порядок ведення слідства і суду. Судебник Івана III передусім захищав життя і власність феодала-земле-власника.

Судебник обмежував право селян йти від свого феодала на інші землі суворо певним терміном — за тиждень до осіннього Юр'ївого дня (26 листопада) і впродовж тижня після нього з обов'язковою виплатою "пожилого".

Чинність Судебника означала початок прикріплення селян до землі.

У XVI в. тривав процес розширення території Московської держави. Після перемоги над Литвою 1503 р. до Москви відійшли землі за верхньою течією Оки, вздовж берегів рік Ясен, Сож і Дніпра. Усього до складу Московської держави увійшло 25 міст і 70 волостей. 1510 р. було ліквідовано самостійність Пскова, а 1514 р., після чергової війни з Литвою, до Москви відійшов Смоленськ. Нарешті, 1521 р. припинило своє існування Рязанське князівство.

Таким чином, територія країни збільшилася настільки, що вона перетворилася на найбільшу державу Європи. З кінця XV ст. "Моско-вія", як раніше її називали іноземці, почала іменуватися Росією.

№ 40. Державотвочрі процеси в Центральній і Південно-Східній Європі 6-10 ст.

Слов'яни, як і германці, відіграли важливу роль у загибелі Римської імперії та формуванні нової середньовічної європейської цивілізації. На початку нашої ери вони, як вважає більшість учених, мешкали між Віслою і Дніпром. Протягом VI-VII ст. відбулося велике розселення слов'ян. Вони зайняли значну територію і поділилися на три групи — західну, східну і південну. Від цих трьох груп беруть початок сучасні слов'янські народи.Після розселення почалася боротьба слов'ян проти сусідніх народів і держав. Завоювати і поневолити слов'ян намагалися авари, франки, угорці, німці. Водночас боротьба за «оволодіння душами» слов'ян розгорнулася між східною християнською церквою і західною, оскільки слов'яни були язичниками.Найдавнішою державою, утвореною західними слов'янами, вважають князівство Само, яке виникло на землях сучасної Чехії та Моравії. Постало воно у 623 p., коли князь Само об'єднав слов'ян для боротьби проти Аварського каганату. Князь, як повідомляють літописи, спершу був франкським купцем, торгував зі слов'янами, а потім став їхнім військовим вождем. До складу його держави входили, крім чехів, також південні слов'яни (словени) і полабські (сорби). Держава князя Само проіснувала 35 років і розпалася після його смерті у 658 р. Одначе вона відіграла важливу роль у житті західних слов'ян — започаткувала створення ними державності і захистила їх від спроб поневолення сусідами.

У першій половині IX ст. на території між середнім Дунаєм і верхів'ями Лаби та Одеру виникла держава західних слов'ян —Велика Моравія. Основну частину її населення складали племена моравів. Засновником Великої Моравії вважають князя Моймира (818-846). Він та його наступники—князі Ростислав (846-870) і Святополк (870-894) вели боротьбу проти німецьких князів, які намагалися захопити їхні землі. Доба правління Ростислава і Святополка стала часом найвищого розквіту Великої Моравії. Тоді до її складу входили, крім моравів, чехи, полабські слов'яни, польські племена, слов'яни Паннонії та Словаччини. На Велику Моравію зі Східнофранкського королівства намагалося поширити свій вплив німецьке духівництво. Князь Ростислав вирішив шукати підтримки у Візантії. Він звернувся до неї з проханням прислати духовних наставників для проповіді християнства. У 863 р. до Моравії прибули два греки з м. Солунь — брати Мефодій і Костянтин (останній більш відомий під іменем Кирило, яке прийняв перед постриженням у ченці). Обидва брати здобули добру освіту в Константинополі, вільно володіли македонською мовою. Щоб зробити християнську віру зрозумілою для слов'ян, вони створили слов'янський алфавіт і переклали Біблію слов 'янською мовою.

Проповіді християнства братами з м. Солунь мали великий успіх. Тисячі моравів і чехів прийняли хрещення. Багато людей вивчали грамоту і теж ставали священиками, допомагаючи Кирилові та Мефодієві. Поширенням християнства з Візантії занепокоїлося німецьке духівництво. Єпископи зажадали від папи римського припинення діяльності Кирила і Мефодія. Брати змушені були прибути в Рим, щоб дати пояснення. Кирило незабаром помер у Римі, а його брат зумів відстояти право вести богослужіння слов'янською мовою. Одначе після повернення до Моравії Мефодій був ув'язнений німецькими єпископами і звільнений лише за наказом папи. Після смерті Мефодія у 885 р. німецьке духівництво розпочало переслідування його послідовників. Деякі з учнів знайшли притулок в Болгарії та продовжили поширення слов'янської писемності. З Болгарії слов'янська азбука проникла і в Київську Русь.Після смерті князя Святополка розпочалися усобиці між його синами, що спричинилися до ослаблення Великої Моравії. КIX ст. її розгромили угри (мадяри).

Держава південних слов'ян і болгарських племен — Перше Болгарське царство — виникла наприкінці VII ст. у північно-східній частині Волконського півострова. Слов'яни, що осіли тут після розселення, заснували у першій половині VII ст. «Союз семи племен». їм довелося вести важку боротьбу за своє існування: проти аварів, які нападали з півночі, і проти Візантійської імперії на південних кордонах. У 879р. на ці землі з Приазов'я переселилися племена булгар на чолі з ханом Аспарухом. Він домовився зі слов'янами про виділення земель для поселень булгар. Спільна боротьба проти аварів і візантійців об'єднала два народи в єдину булгаро-слов'янську державу — Перше Болгарське царство. За наступників хана Аспаруха територія Болгарського царства значно збільшилася. За хана Крума (802-815) під владою болгар була територія сучасних Болгарії, Румунії та частини Угорщини. «Болгарами» тоді називали все слов'яно-булгарське населення країни. Вплив Візантії та переселення на її територію з Великої Моравії учнів Кирила і Мефодія спричинили у 864 р. прийняття болгарами від візантійців християнства.

Добою найбільшої могутності Першого Болгарського царства було правління Симеона Великого (893-927).За наступників Симеона Великого Перше Болгарське царство занепало. Царська влада слабшала, міцніла болгарська знать — бояри, які почали виступати проти міцної влади царя і руйнувати своїми усобицями державу.З ослаблення Болгарії скористалася Візантійська імперія. Упродовж другої половини X ст. вона вела проти Болгарії війни, під час яких поступово завоювала більшу частину країни. Остаточної поразки Болгарії завдав візантійський імператор Василь II Болгаробійця. У 1018 р. перше Болгарське царство було підкорене Візантією.

В XI ст. в Європі виникли три нові християнські королівства—Польща, Чехія та Угорщина, в яких почалося становлення нових європейських народів — поляків, чехів та угорців.Західнослов'янська держава Польща утворилася із союзів племен, які розселялись у басейні Вісли: полян, слензан, куявів, мазурів та ін. Назву новій державі дало плем'я полян. Засновником полянської княжої династії був, як писав середньовічний хроніст, «якийсь бідний рільник на ім'я Пяст». Одначе перший відомий польський князь із династії Пястів — Мешко І (960-992). У 966 р. князь Метко І разом зі своєю трьохтисячною дружиною прийняв християнство від німецьких єпископів за західним обрядом і став другом німецького імператора Отгона І. Він підкорив своїй владі племена, які жили вздовж Вісли, і утворив Польську державу. Значно збільшив територію Польщі син Мешка І — Болеслав І Хоробрий (992-1025). Він об'єднав під своєю владою всі польські землі, захопив Чехію і Моравію, а в 1018 р. здійснив похід на Київ. У 1000 р. в м. Гнєзно було створено архієпископство. Цим актом Польська церква проголосила незалежність від німецького архієпископа. У1025 р. Болеслав І прийняв титул короля. В середині XI ст. Польське королівство ослабло, а в XII ст. взагалі розпалося на окремі самостійні уділи.

Чеська держава виникла з частини Великої Моравії на початку X ст. Князі чехів, які жили на річці Влтава, об'єднали в союз сусідні слов'янські племена. На чехів постійно чинили тиск німецькі єпископи. Близько 973 р. у Празі було засновано підпорядковане Риму єпископство; відтоді залишки східного християнства, поширені там братами Кирилом і Мефодієм, зникли. Все XI ст. для Чеської держави минуло в боротьбі проти сусідніх держав. Чехія то перемагала, то зазнавала поразок. За князя Бржетислава І вона стала васалом Німецької імперії, яка відтоді часто втручалась у боротьбу між чеськими князями і знаттю. Проте німецькі імператори також інколи потребували допомоги чеських князів. У1085 р. імператор Генріх IV за допомогу в боротьбі проти римського папи надав чеському князю Братиславу І королівський титул. Чехія отримала статус королівства, але була залежною від Німецької імперії. У 896 р. угорські племена переселилися з Причорноморських степів через Карпатські перевали на середній Дунай. На чолі семи племен стояв вождь Арпад. Цю подію угорці назвали «знайденням Батьківщини», а Арпад започаткував першу князівську (невдовзі — королівську) династію Угорщини. У 955 p., зазнавши поразки від імператора Отгона І, угорці припинили напади на землі Німецької імперії та перейшли до осілого способу життя. Починаючи з 955 p., серед угорців поширювалося християнство за західним зразком. Князь Іштван І Арпад з допомогою німецьких рицарів почав хрестити угорців «вогнем і мечем», знищуючи водночас давню племінну знать, що не корилася його владі. На знак пошанування його успіхів у поширенні християнства папа римський прислав Іштвану І королівську корону, і на Різдво 1000 р. його було короновано. За заслуги у хрещенні угорців церква проголосила короля Іштвана святим, і він став головним святим Угорщини.

№ 42. Стародавній Єгипет: Близько 6 тис. років тому в долині Нілу утворилося близько 40невеликих князівств. Вони постійно воювали одне з одним, і в результаті до кIV тис до н. є. з них сформувалися 2 великих царства: Пн (Нижній) Єгипет і Пд (Верхній) Єгипет,між ними не було миру.Приблизно за 3 тис. років до н. є. володар ПдЄгипту остаточно підкорив ПнЄгипет, об'єднавши всю країну, і одержав ім*я фараон. Першого фараона звали Міна (Менее); його вважають засновником єгипетської держави. Міна побудував у ПнЄгипті нову столицю єгипетської держави —Мемфіс («білі стіни»). Історію Стародавнього Єгипту, що нараховує близько З тис. років, поділяють на три періоди: Стародавнє царство, Середнє царство і Нове царство. Епоха Стародавнього царства почалася з об'єднання Єгипту фараоном Міною і закінчилася у 2134 р. до н. е., коли одному з номархів удалося захопити Мемфіс і заявити про незалежність Нижнього Єгипту. На пд виникла держава Верхній Єгипет із центром у Фівах. Тільки близько 2040 р. до н. є. фараону Ментухотепу І вдалося об'єднати Єгипет. Почався період Середнього царства.Однак і воно виявилося неміцним. Через слабкість верховної влади вся країна на 150 років була підкорена гіксосів, що прийшли з Азії. їх вигнали володарі Верхнього Єгипту, яких залучив на свій бік правитель із Фів Яхмос І. Так виникло Нове царство. З X ст. до н. е. в почався новий період нестабільності, що, врешті-решт, завершився захопленням її Персією. Від перського панування єгиптян звільнив полководець Олександр Македонський. Єгипетською державою керував фараон. Йому підкорялися вельможі — знатні люди, воєначальники, які вважався слугою фараона. На вцілілих зображеннях фараон сидить на троні, тримаючи жезл і батіг. Це означало, що він мав право панувати і карати усіх своїх підданих. До правителя Єгипту наближалися, піднявши руки на знак обожнювання. Могутність фараона захищало військо. Кожен фараон, аж до Аменхотепа III (1402 р. до н. е., Нове царство), за якого період загарбницьких війн Єгипту завершився, прагнув розширити свої володіння, послабити сусідів та завдяки їм збільшити багатства скарбниці. На південь від Єгипту розташовувалася країна Нубія( золотими копальнями). На захід від Єгипту жили племена лівійців(худобу корів, кіз, овець). Зовсім близько від Єгипту знаходився Синайський півострів, багатий на поклади мідної руди. Далі на північ простягалися землі Палестини, Сирії, Фінікії. В усі ці країни єгипетські фараони організовували військові походи. Найбільші завоювання здійснив близько 1500 р. до н. є. фараон Тутмос. При ньому кордони Єгипетського царства в Азії доходили до ріки Євфрат, а в Африці—до четвертого порога Нілу. Переможець мав право убити переможеного,або стати паном його життя і смерті. Мабуть, тому єгиптяни називали бранців «живими вбитими». Воїни-єгиптяни брали участь у завойовницьких походах та захисті держави, але не використовувалися для охорони палацу фараона. Цю функцію виконувало наймане військо. Могутність фараона забезпечувало його військо, тому кожен правитель дуже уважно стежив за тим, щоб армія була чисельною, добре озброєною і не потребувала нічого. Воїном у Єгипті ставав кожен десятий юнак і служив в армії багато років. На озброєнні одних воїнів-піхотинців були луки, — довгі списи, бойові сокирки або кинджали. Вістря списів, леза сокирок і клинки виготовлялися з бронзи. Захищалися піхотинці невеликими легкими щитами, зручними в рукопашному бою. У с II тис до н. є. єгиптяни запозичили від гіксосів уміння керувати бойовими колісницями, запряженими кіньми. Колісниця коштувала дуже дорого, тому лише знатні єгиптяни ставали колісничими.

В Єгипті працювало безліч ремісників, які виготовляли вироби з бронзи, дерева, шкіри, займалися ткацтвом та різьбленням по каменю тощо. З бронзи єгипетські майстри виготовляли зброю, посуд, прикраси. Срібла в Єгипті було менше, ніж золота, тому воно особливо цінувалося. Грошей тоді ще не знали і торгували шляхом обміну. Сади і городи, до яких вода під час розливів не доходила, єгиптяни поливали за допомогою особливих пристосувань — шадуфів, що нагадують колодязних журавлів, які використовуються дотепер. Вирощували єгиптяни фінікові пальми, ячмінь, пшеницю, виноград і льон, з якого ткали полотно. Добробут єгиптян цілком залежав від Нілу. Бога ріки звали Хапі. Але ще важливішим було сонце, тому найголовнішим і наймогутнішим єгиптяни вважали бога сонця Ра. Інші його імена—Амон і Амон-Ра. Інші відомі боги - Земля – Геб( людини з головою змії). Богиня неба - Нут в (коровою) Бог мудрості-Тот(голову птаха ібіса). Богиню Бастет кішку — жіночої вроди. Царством мертвих- бог Анубіс, (тілом людини і головою шакала). богині правди — Маат. Єгиптяни вірили, що непомітні для звичайної людини боги оселяються у збудованих спеціально для них житлах — храмах. Тут встановлювали великі статуї богів або робили маленькі фігурки з бронзи чи глини. Єгиптяни гадали, що бог вселяється в зображення і чує все сказане людьми, приймає їхні подарунки. Богам служили жерці, які жили при храмах. Вони мали величезну владу, яка суперничала з владою фараона, оскільки єгиптяни вважали, що ті говорять від імені самих богів. Єгиптяни вірили у загробне життя і дуже піклувалися про тіло померлого, Вони обробляли обробляли аби воно зберігалося довго, бальзамами. Мумію клали у — саркофаг. Стародавні єгиптяни і до фараона відносилися, як до бога. Називали його сином Сонця. Усі повинні були підкорятися волі фараона — не тільки люди, але й сама природа.

У Стародавньому царстві гробниці для фараонів споруджували у вигляді пірамід. Першу кам'яну піраміду для свого володаря спорудив близько 2880 р. до н. є. Імхотеп — верховний сановник фараона Джосера. Найвищу піраміду було збудовано близько 2600 р. до н. є. для фараона Хеопса. її висота сягає 150 м. Сім найвідоміших споруд у старовину називали чудесами світу, і перше з них — єгипетські піраміди. Давньогрецький історик Геродот розповідає, що 100 тис. чоловік працювали на будівництві пірамід безупинно, змінюючись кожні три місяці. Для спорудження однієї піраміди були потрібні роки, а інколи й десятиліття. Однак у наші дні вчені вважають, що піраміди зводилися тільки під час розливу Нілу, коли у хліборобів не було можливості працювати на полях. Поруч із пірамідами, розташованими в містечку Гіза на західному березі Нілу, знаходиться висічений зі скелі Великий сфінкс. У нього — тіло лева і голова людини. У II тис до н. є. єгиптяни перестали будувати піраміди — почали ховати померлих фараонів у скелях і підземеллях. Більшість гробниць було пограбовано ще до того, як їх відкрили вчені, але одна з них збереглася недоторканою - Тутанхамона.Культурна спадщина Ст Єгипту в цілому збереглася до нашого часу. Були забуті лише єгипетські ієрогліфи. Розшифрував систему письма стародавніх єгиптян у 1822 р. французький вчений Жан Шампольйон. Писемність єгиптян являла собою систему малюнків-значків — ієрогліфів; у єгипетському письмі понад 700 ієрогліфів. Писали на папірусі — матеріалі, виготовленому зі стебла очерету — папірусу. Грамоті навчали тільки хлопчиків. У школі вони вчилися писати спочатку на черепках битого посуду. На папірусі писали тонкою паличкою, використовуючи чорну і червону фарби. Школи готували писарів і жерців і знаходилися при храмах; учителями в них були жерці. Займалися вони астрономією. Єгипетські жерці займалися багатьма науками і досягай значних успіхів в астрономії, математиці, хімії та медицині. Спостерігаючи за небом, вони склали точний календар і передбачали, коли почнеться розлив Нілу. Для вимірювання часу використовували водяні годинники, схожі на піщані.Періодизація історії Давнього Єгипту:3100-2700 р. до н. е. – Раннє Царство 2700-2160 р. до н. е.- Давнє Царство 2134-1786 р. до н. е. – Середнє Царство 1575-1087 р. до н. е. – Нове царство XI-IVст. до н.е. – Пізнє царство Природні умови Давнього Єгипту:Єгипет розташований у пустелі Північно-Східної Африки (Нубійська, Лівійська, Сахара); омивається Середземним і Червоними морями.Із півдня на північ Єгиптом протікає Ніл; його вузька долина ( декілька кілометрів) сприятлива для землеробства; далі пролягає пустеля. У верхній течії Ніл має пороги; впадаючи у Середземне море, він поділяється на кілька рукавів – дельту. ( дельта Нілу утворює своєрідний трикутник. Це найбільш родюча частина Давнього Єгипту). Традиційно землі у дельті річки називають Нижнім Єгиптом. Вище по течії простягається Верхній Єгипет.Щорічні розливи Нілу, які тривають три місяці, покривають грунт шаром родючого мулу. Єгиптяни називали свою країну “Те-Кемет” – “чорна”- за колір землі в долині Нілу.Складні природні умови на території Давнього Єгипту змушували людей об’єднуватися для будівництва іригаційних споруд, від яких залежало їхнє життя. Об’єднання Верхнього і Нижнього Єгипту:У V тис. до н. е. в долині Нілу з’являються перші невеликі держави – номи (в різний час їхня кількість була від 26 до 42). Номи Верхнього Єгипту простягалися від першого порога до Дельти Нілу, а Нижнього – у дельті Нілу.Серед номів Єгипту виділялися найсильніші, які перетворилися на царства і які боролися один з одним за підкорення родючих земель. І до кінця ІV тис. до н.е. в Єгипті залишилося лише два великі царства, які об’єднували землі Нижнього і Верхнього Єгипту. Ці два давніх царства ворогували один з одним і боролися за владу над усією долиною Нілу.Близько 3100 – 3000 р. до. н. е. – Єгипет об’єднав цар Верхнього Єгипту Менес (Нармер). Він заснував державу, яка увійшла в історію під назвою Раннє Царство (бл. 3100 -2649 рр.). Столицею стало місто на півночі країни Мемфіс. Менеса (царя) жителі вважали втіленням бога і називали Пер-Аа (великий будинок). Від цього слова пішло слово “Фараон”. Єгипет у ІІ тисячолітті до н. е. Тутмос ІІІ та Аменхотеп ІV XVIII-XVII ст. до н. е. – проникнення на територію Єгипту кочових племен – гіксосів. У XVII ст. до н. е захоплюють майже всю територію країни, окрім міста Фіви. Утворюють власну династію та столицю (Аваріс).Фіваньскі фараони вели боротьбу із гіксосами. Яхмос І (1552-1527 рр. до н. е.) – правив 25 років. Йому вдалося звільнити країну від гіксосів і об’єднати її. З його правління починається Нове царство. Піднесення Єгипту. Хатшепсут (1490-1468 рр. до н. е.) – жінка-фараон, мати та регентша малолітнього фараона Тутмоса ІІІ. ЇЇ правління прославилося мирною політикою та припиненням війн. Тутмос ІІІ (1490-1436 рр. до н. е.) – прославився, на відміну від матері, активною військовою політикою. За його правління, а також правління нащадків Єгипет завоював Нубію, Палестину, Сирію, Фінікію. Провів військову реформу: Поділив військо за родами: важка і легка піхота, бойові колісниці, пізніше до них додалася кіннота.Військо поділялося на частини ( за кількістю номів), кожна з яких мала свій символ – штандарт.Релігійна реформа Аменхотепа ІV(Ехнатона)Аменхотеп ІV (1353-1336 рр. до н.е.). Його дружина була цариця Нефертіті (“прекрасна прийшла”), яку вважали найкрасивішою жінкою в Єгипті. Реформа:АменхотепIV вирішив змінити релігійні звичаї у суспільстві. Єгиптянам було наказано поклонятися єдиному богові в образі сонячного диска – Атонові. Цією реформою намагався піднести та зміцнити свою владу і водночас послабити вплив на суспільство жерців і чиновників. Фараон змінив своє ім’я на Ехнатон і переніс столицю з Фів до Ахетатона.Єдиний культ Атона проіснував до смерті фараона.Після смерті Аменхотепа IV жерці перенесли столицю назад, до Фів. Реформа, не підтримана населенням країни, ослабила владу фараона. Рамзес ІІ (1304-1236 або 1289-1224 рр. до н. е.) – прославився війною із державою Хетів, яка йшла 18 років. Вирішальна битва єгипетської та хетської армій відбулася при місті Кадеш у ХІІІ ст. до н.е.

Господарське життя в Давньому Єгипті:Основа господарства – іригаційне землеробство. На ньому ґрунтувалася давньоєгипетська цивілізація. Вирощували ячмінь, пшеницю, льон, огородні і садові культури, виноград. Виноград вирощували у дельті або в оазах. З нього виробляли вино.Високо рівня розвитку досягло ремесло. Воно було представлене такими галузями, як ткацтво, гончарство, залізообробна галузь, суднобудування тощо.Поширеним залишалося полювання та рибальство. Основною зброєю для полювання був великий лук.

№ 43. Військово-політичні конфліктив Греції у VI – V ст. до н.е.

Найзначнішими тогочасними містами були Афіни, Спарта, Коринф, Мілет. Між сусідніми полісами часто виникали конфлікти, що іноді призводили до війн. Найяскравішими проявами військово-політичних конфліктів були греко-перські війни та пелопоннеська війна Греко-перські війни ( 500 до н.е.. - 449 до н.е.., з перервами) - військові конфлікти між Ахеменідський Персією і грецькими містами-державами, що відстоювали свою незалежність. Греко-перські війни іноді називають Персидськими війнами і вираз це зазвичай відноситься до походів персів на Балканський півострів в 490 до н. е.. і в 480-479 до н. е.. В результаті греко-перських воєн була зупинена територіальна експансія Імперії Ахеменідів,

Вся інформація про цих війнах в наш час відома за грецьким джерелам. Геродот Галікарнаський після вигнання з рідного міста, в середині V ст.до н.е.. збираючи інформацію з греко-перським війнам і інших подій, які він описав у своїй Історія Він, повторює те, що говорилося йому співрозмовниками, не піддаючи це критичному аналізу. Фукідід Афінський "Історія Пелопоннеської війни" пише тільки про перших 20р Пелопоннеської війни і трохи інформації про те, що сталося раніше. Діодор Сицилійський написав у I в. нашої ери історична праця, в який також була описана історія цієї війни. В основному історики змушені порівнювати праці Геродота і Фукідіда з роботами більш пізніх авторів, такими як написані під II ст. нашої ери "Порівняльні життєписи" Плутарха, римських, наприклад Юстин і Корнелій Непота.

Імперія Ахеменідів досягла до кінця VI століття до н.е.. свого вищого могутності, підпорядкувавши собі майже весь історичний Схід. Утвердившись в Малої Азії, перси пересунулися до Європи, захопивши Самос, Лемнос, Імброс, Фракійське узбережжі нарешті - Македонію. Зіткнення з Елладою було неминуче

В історіографії греко-перські війни прийнято ділити на дві: (перша - 492 - 490 до н.е.., друга - 480 - 479 до н.е..) або три війни (перша - 492 до н.е.., друга - 490 до н.е.., третя - 480 - 479 ( 449) до н. е..).

Повстання Мілета та інших міст Іонії проти перського панування ( 500 / 499 - 494 до н.е..).

Вторгнення Дарія I на Балканський півострів, що закінчилося його поразкою при Марафоні ( 492 - 490 до н.е..).

Похід Ксеркса I ( 480 - 479 до н.е..).

Дії Делоського військового союзу проти персів в Егейському морі і Малої Азії ( 478 - 459 до н.е..).

Афінська експедиція в Єгипет і закінчення греко-перських воєн ( 459 - 449 до н.е..).

Причини:- Намагання правителів Персії підкорити грецькі поліси Балканського півострова.- Опір Грецьких полісів Малої Азії загарбницькій політиці Персії.

Привід: - Підтримка балканськими греками антиперського повстання, що спалахнуло в Мілеті у 500 р. до н. е. Перське військо очолював Мардоній, зять перського царя Дарія І.

Головні битви:490 р. – Марафонська битва. – Перемога грецьких гоплітів над перським військом.

480 р. – Фермопільска битва. – 300 спартанців залишилися утримувати натиск ворога у Фермопільській ущелині. Битва була програна спартанцями.

480 р. – Саламінська битва – грецький флот біля о. Саламін майже повністю знищив перську флотилію.

479 р. – битва біля Платеїв. – Розгром греками війська Мардонія. Грецькі міста остаточно відстояли свою незалежність. На наступному етапі війни відбувалося поступове звільнення грецьких полісів, які захопили перси.

449 р. – Каліїв мир:- Персія відмовилася від панування в басейні Егейського моря.- Протоки Геллеспонт і Боспор стали вільними для греків.- Грецькі поліси Малої Азії звільнилися від перського панування.

Результати війни:- Розпочався занепад Персії- Загострилися відносини між Афінами та Спартою, кожна з яких приписувала собі провідну роль у перемозі над Персією.

Греко-перські війни мали велике значення для Греції. Вони прискорили розвиток грецької культури, вселили грекам національну свідомість своєї величі. У свої успіхи греки бачили перемогу свободи над рабством. Народна незалежність і громадська свобода, пов'язані з розвивалася демократією, були врятовані. Так як перевага виявилася на боці афінської демократії, то після греко-перських воєн майже всі грецькі держави були охоплені демократичним рухом. Афіни перетворилися на велику морську державу і стали центром Греції, культурним, політичним, інтелектуальним і економічним.

Хоча греко-перські війни закінчилися, греки і перси продовжували втручатися в справи один одного.

Пелопоннеська війна (431—404 pp. до н. є.) — війна між 1-м Афінським морським і Пелопоннеським союзами (Спартою), в яку були втягнуті всі поліси Еллади. Зазвичай її ділять на три періоди: Архідамова війна (431—421 pp. до н. е.), Сицилійська війна (420—413 pp. до н. є.) і Декелейська війна (413—404 pp. до н. е.). Ще в 445 р. до н. є. між Спартою і Афінами було укладено мирний договір на ЗО років, за яким союзи зобов'язувалися не втручатися в справи міст іншого союзу, але в той же час визнавали право нейтральних держав приєднуватися до будь-кого з них. Неприязнь між двома союзами призвела до нового військового конфлікту в 431 р. до н. є. Безпосередньою причиною війни було те, що процвітання Афін заважало розвитку торгівлі і ремесел в містах-союзниках Спарти, особливо в Коринфі. У 422 р. до н. є. спартанські війська вторглися у Фракію і захопили афінські володіння. Війна виснажила ресурси обох сторін, і в 421 р. до н. є. вони уклали Нікіїв мир. Кожна сторона зобов'язалася звільнити всі зайняті території і звільнити полонених. Ні Спарта, ні Афіни не виконували умов договору, продовжуючи активні ворожі дії відносно союзників противника, і в 413 р. до н. є. війна відновилася. Похід проти Сиракуз (415—413 pp. до н. є.) завершився катастрофою і послабив Афіни; ще більше грецьких міст приєдналося до Спарти. Перси вступили в Пелопоннесскую війну в 411 до н.е.., домовившись про взаємний захист з Спартою і про об'єднання їхніх військових контингентів проти Афін [32]. Натомість Спарта повинна була віддати персам контроль над Іоніей.

У 405 р. до н. е. в битві біля Афіни втратили свій флот, внаслідок чого спартанцям вдалося блокувати Пірей і в 404 р. до н. є. примусити Афіни здатися. За умовами капітуляції Афіни не могли володіти флотом і зводити міські укріплення й змушені були визнати верховенство Спарти на суші та на морі. Афінська морська держава перестала існувати.

В 404 до н.е.., коли Кир Молодший спробував захопити перський трон, він завербував 13 000 грецьких найманців, з яких Спарта послала 700-800, вважаючи, що вони не порушували угоди і не усвідомлювали справжню мету армії. Після поразки Кіра Персія спробувала відновити контроль над іонійськими містами-державами. Іонійці відмовилися здатися і просили Спарту про допомогу, яку вона забезпечила. Афіни приєдналися до персів, розв'язавши Коринфську війну [33]. Спарта була в кінцевому рахунку змушена залишити Іонію,